Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

– Відкриєш? – запитав він.

Вона зробила, як він сказав.

– Компакт-диск, – розгублено мовила вона.

– Це не просто диск, – заперечив він, – це «Purple rain»^[53]. Постав його, і все зрозумієш.

Волер уважно роздивлявся її, поки вона поралася зі своїм убогим музичним центром, який вона та її сестри по статі називають стереосистемою. Фрьокен Льонн красивою у прямому розумінні слова не назвеш, можливо, по-своєму привабливою. Форми у неї не вельми – потримати нема за що, але тільце стрункеньке і пружне. І їй подобалося те, що він виробляв із нею, вона навіть виявляла цікавість до грубого сексу – в розумних межах. У всякому разі, в попередніх раундах, коли він злегка стримував себе. Так-так, вони не обмежились одним побаченням у нього вдома. Що, власне кажучи, дивно, адже вона зовсім не в його смаку.

Але якось увечері, коли він відчухрав її за повною програмою, вона, як і більшість жінок, із якими він зустрічався, не цілком сприйняла правила гри. До певної міри це йому подобалось, але зазвичай призводило до розриву. Взагалі-то воно йому тільки на руку. А Беате ще хай спасибі скаже. їй і зовсім могло не бути добра з цього. Декілька днів тому, коли вони лежали в його ліжку, вона раптом розповіла, де бачила його вперше.

– На Грюнерльокка, – сказала вона. – Це було ввечері, ти сидів у червоній машині з опущеним склом, а повз тебе проходили натовпи людей. Це сталося минулої зими.

Слова її Волера приголомшили. Особливо тому, що, коли пам’ять його не зраджувала, минулої зими вечірньої пори він був на Грюнерльокка тільки в ту суботу, коли вони уколошкали Елен Єльтен.

Помітивши, як у нього змінилось обличчя, вона сказала з переможними нотками в голосі:

– Я обличчя добре запам’ятовую. Fusiform gyrus. Це така звивина в мозку, завдяки їй людина запам’ятовує обличчя. А в мене вона розвинена до надзвичайності. Мене в кунсткамері треба показувати.

– Напевно, – сказав він. – А що ти ще запам’ятала?

Він підвівся на ліктях, нахилився над нею, провів великим пальцем по горлу. І відчув, як кров у неї в жилах забилася, мовби в до смерті переляканого зайчика. Чи, може, це в нього пульс почастішав?

– Так ти, напевно, і того мужика запам’ятала? – запитав він, починаючи прикидати, чи знає хто, що вона була тут сьогодні ввечері. Чи не пробалакалася вона кому-небудь про їхні стосунки, хоча він її попереджав? Чи є у нього мішки для сміття в кухонній шафі?

Вона обернулася до нього і здивовано посміхнулася:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти впізнаєш того мужика, якщо, наприклад, тобі покажуть його фотографію?

Вона подивилася на нього довгим поглядом. Обережно поцілувала.

– Ну? – запитав він і випростав іншу руку з-під ковдри.

– М-м. Ні. Він стояв спиною до мене.

– Але може, пам’ятаєш, як він був одягнений? Я маю на увазі, на випадок, якщо тебе попросять упізнати його.

Вона похитала головою:

– Веретеноподібна звивина допомагає запам’ятовувати тільки обличчя. У решті мій мозок функціонує абсолютно нормально.

– Але адже ти запам’ятала колір машини, в якій я сидів?

Вона засміялася і притиснулася до нього:

– Напевно, тому що мені сподобалося те, що я побачила.

Він поволі прибрав руку в неї з шиї.

Два дні по тому він перевірив її за всіма пунктами програми. І їй не сподобалося те, що вона бачила. І те, що чула. І те, що відчувала.

Dig if you will the picture of you and I engaged in a kiss – the sweat of your body covers me..,^[54]

Беате приглушила звук.

– Чого ти хочеш? – запитала вона й опустилася в крісло.

– Я ж сказав. Попросити вибачення.

– Ти вже попросив. Отже підведемо під цим риску. – Вона демонстративно позіхнула. – Я взагалі-то лягти збиралася, Томе.

Він відчував, як його починає охоплювати гнів. Не той, що вогненно-червоною лавою змітає всі перешкоди і засліплює, а той, що, здіймаючись білою лавиною, додає думці ясності і сили.

– Чудово. Тоді перейду до справ. Де Харрі Холе?

Вона розсміялася. Принц зірвався на фальцет.

Том заплющив очі, відчуваючи, як наливається силою від люті, що немов наповнила його судини крижаною освіжаючою водою:

– Харрі дзвонив тобі того вечора, коли зник. Він переслав тобі повідомлення. Ти його зв’язкова, єдина людина, на яку він зараз може покластися. Так де він?

– Я і справді дуже втомилася, Томе. – Вона підвелася з крісла. – Якщо у тебе ще є запитання, на які ти не отримаєш відповіді, то відкладімо цю розмову на завтра.

Том Волер не рушив із місця:

– У мене сьогодні сталася розмова з охоронцем у «Ботсені». Харрі побував там учора ввечері, з-під носа у нас ушився, хоча ми всю криміналку на ноги підняли. Ти знала, що Харрі у згоді з Расколем?

– Не збагну, про що ти говориш і яке все це має відношення до справи.

– І я теж, але пропоную тобі сісти, Беате. І вислухати коротку історію; мені здається, вона змусить тебе подивитися на Харрі та його друзів іншими очима.

– Відповідь буде негативною, Томе. Йди геть!

– Навіть якщо ця історія пов’язана з твоїм батьком?

Він помітив, як у неї здригнулися губи, і зрозумів, що він на вірному шляху.

– У мене є джерела – як би це сказати, – недоступні простим поліцейським, от чому мені точно відомо, що сталося, коли твого батька застрелили в Рюєні. І хто вбив його, теж відомо.

Беате напружено втупилася в нього.

Волер розсміявся:

– На таке ти не розраховувала, вірно?

– Ти брешеш.

– Батька твого вбили з «узі» шістьма пострілами в груди. Згідно з рапортом, він увійшов до банку для переговорів із грабіжниками сам і без зброї, отже, ніяких аргументів у нього не було. Він міг добитися тільки того, що грабіжники рознервуються і ще більше зробляться жорстокими. Страшенна помилка. Незбагненна. Особливо якщо врахувати, що твій батько славився своїм професіоналізмом. Але насправді з ним був напарник. Багатообіцяючий молодий інспектор, у якого попереду блискуча кар’єра. Але він ніколи не стикався з пограбуванням банку live^[55], в усякому разі з нальотчиками і справжніми стволами. Того дня він запропонував відвезти твого батька додому після роботи, оскільки завжди прагнув опинитися в товаристві начальства. Отже батько твій під’їхав до Рюєна не на своїй машині, про що в рапорті не мовиться. Адже коли вас із мамою повідомили про те, що сталося, машина стояла у вас в гаражі, вірно, Беате?

Він помітив, як у неї на шиї набубнявіла й посиніла артерія.

– Чорт би тебе забрав зовсім, Томе.

– Іди сюди й послухай татусеву казочку, – сказав він і ляпнув рукою по маленькій подушці, що лежала поряд із ним. – Тому що я говоритиму дуже тихо, а тобі, чесно кажучи, слід її запам’ятати.

Вона мимоволі наблизилася до нього на крок, але зупинилась.

– О’кей, – сказав Том. – Сталося так того дня… коли це трапилось?

– У п’ятницю, третього червня, чверть по третій, – прошепотіла вона.

– Авжеж, того червневого дня. Вони почули повідомлення по радіо, банк опинився неподалік, вони під’їхали і зайняли позицію зі зброєю в руках. Молодий інспектор і навчений досвідом старший інспектор. Вони діяли за інструкцією, чекали підкріплення або хоч би того моменту, коли грабіжники вийдуть на вулицю. Але тут раптом в отворі дверей з’явився один із грабіжників, приставивши до скроні співробітниці банку дуло автомата. Він викрикнув ім’я твого батька. Грабіжник побачив їх через вікно і впізнав старшого інспектора Льонна. Він заявив, що жінці шкоди не завдасть, але їм потрібний заручник. Отже якщо Льонн погодиться зайняти її місце, то все о’кей. Але в такому разі він мусить залишити зброю й увійти до приміщення сам. І що ж робить твій батько? Він починає міркувати. А міркувати йому треба швидко. Жінка шокована. А люди від шоку вмирають. Він подумав про свою дружину, твою матір. Червневий день, п’ятниця, настають вихідні. І сонце… світило сонце того дня, Беате?

Вона кивнула.

– Він уявляє собі,яка духота стоїть зараз у приміщенні банку. Він у страшній напрузі. У паніці. І нарешті зважується. На що ж зважується твій батько, Беате?

– Він заходить до банку, – прошепотіла Беате, відчуваючи клубок у горлі.

– Він заходить до банку, – Волер притишив голос. – Старший інспектор Льонн заходить до банку, а молодий усе чекає і чекає. Чекає підкріплення. Чекає, коли з приміщення вийде жінка. Чекає, коли хто-небудь скаже, що йому робити або що це сон, навчання й він може вирушати додому, адже сьогодні п’ятниця і сонечко світить. А замість цього він чує. – Волер клацнув язиком… – Твого батька відкидає на вхідні двері, вони відчиняються, він падає на поріг. Із шістьма кулями в грудях.

Беате поволі опустилася на стілець.

– Молодий інспектор бачить тіло старшого інспектора, і до нього доходить, що це не навчання. І не сон. Що у грабіжників справжні автомати, і вони холоднокровно застрелили поліцейського. Його охоплює такий страх, якого він ніколи не відчував ні раніше, ні пізніше. Він читав про це – у нього були гарні оцінки із психології. Але теорія перевіряється практикою. Він впадає в той панічний стан, про який так чудово написав у відповіді на питання екзаменаційного білета. Він кидається в машину і тисне, тисне, тисне. І нарешті приїжджає додому, де молода дружина зустрічає його на сходах і дорікає за запізнення до обіду. Він, мовби школяр, що нашкодив, без заперечень зносить прочухан, обіцяє, що такого більше не повториться, – і вони сідають за стіл. Після обіду вони дивляться новини, і телерепортер повідомляє, що під час пограбування банку загинув поліцейський. Що твій батько помер.

Беате закрила обличчя руками. Все немовби повернулося знов. Весь той день. Із круглим, немов здивованим сонцем на безглуздо безхмарному небі. Вона теж думала, що їй це приснилося.

– Але хто ж грабіжник? Хто знав ім’я твого батька, знав усіх, хто розслідує пограбування, і розумів, що з двох поліцейських реальну загрозу являв тільки старший інспектор Льонн. Хто діяв так холоднокровно й обачливо, поставивши твого батька в безвихідь, знаючи, який вибір він зробить? Щоб безперешкодно його розстріляти, а потім легко обставити переляканого молодого інспектора. Хто ж це такий? Га, Беате?

Сльози текли у неї між пальців.

– Рас… – вона стримала ридання.

– Не чую? Ну ж, Беате?

– Расколь.

– Вірно, Расколь. І лише він. Тому що поплічник його був у люті. Вони, мовляв, грабіжники, а не вбивці. Більш того, він зваляв дурня, пригрозив Расколю, що з’явиться з повинною і здасть його з потрухами. Щастя його, що він устиг ушитися за кордон, перш ніж Расколь із ним розібрався.

Беате розридалася. Волер витримав паузу:

– А знаєш, що найсмішніше у всій цій історії? Те, що ти позволила вбивці себе обдурити. У точності як колись твій батько.

Беате підвела погляд:

– Що… що ти маєш на увазі?

Волер знизав плечима:

– Ви просили Расколя назвати ім’я вбивці. А він вистежує одного типа, який погрожував свідчити проти нього у мокрій справі. І що він робить? Зрозуміло, називає вам ім’я цього типа.

– Лева Гретте? – Вона досуха витерла сльози.

– А чом би й ні? Ви могли допомогти йому вийти на слід. Я читав, що ви знайшли його в петлі. Що він сам наклав на себе руки. А я в цьому зовсім не впевнений. Швидше хтось вас злегка випередив.

Беате кашлянула:

– Ти про дещо забуваєш. По-перше, ми знайшли передсмертну записку. Лев залишив після себе не дуже багато записів, але я говорила з його братом, і він знайшов декілька старих шкільних зошитів Лева на горищі в Дісенгренді. Я показала їх Жану Хуе, графологові з Управління кримінальної поліції, й він підтвердив, що записка написана рукою Лева. По-друге, Расколь відбуває термін. Добровільно. Якось це не стикується з твоїм твердженням, що він готовий убити, аби уникнути покарання.

Волер похитав головою:

– Ти здібна дівчинка, але, як і твій батько, у психології розбираєшся кепсько, ти не розумієш, як функціонує мозок злочинця. Расколь не сидить у в’язниці, просто він тимчасово розташовується в «Ботсені». І вирок за вбивство в корені змінив би його положення. А ти тим часом його захищаєш. І його друга Харрі Холе. – Він нагнувся вперед і поклав руку їй на зап’ястя. – Пробач, Беате, якщо завдав тобі болю, але тепер тобі все відомо. Твій батько помилки не припустився. А Харрі співробітничає з тим, хто вбив його. Так що робитимемо? Разом шукатимемо Харрі?

Беате стиснула повіки, вичавила останню сльозу. Потім знову розплющила очі. Волер простягнув їй носову хустку, і вона взяла її.

– Томе, – сказала вона, – мені треба дещо тобі пояснити.

– Немає потреби. – Волер погладив їй руку. – Я розумію. Випробування вірності. Але подумай, як би вчинив у такій ситуації твій батько. Адже він був професіонал до самих кісток, вірно?

Беате в задумливості дивилася на нього. Потім поволі кивнула. Перевела подих. І тут задзвонив телефон.

– Ти не відповіси? – після трьох дзвінків запитав Волер.

– Це мама, – сказала Беате. – Я передзвоню за тридцять секунд.

– За тридцять секунд?

– Мені цього вистачить. Просто я хочу пояснити тобі, що коли б я навіть і знала, де зараз Харрі, то тобі сказала б в останню чергу. – Вона протягнула йому хустку. – І поквапся взутись і залишити мене.

Том Волер відчув, як від люті у нього солодко заломило в хребті й потилиці. Він почекав кілька секунд, насолоджуючись цим відчуттям, а потім обійняв її однією рукою і пригорнув до себе, судорожно хапаючи ротом повітря. Беате намагалася його відштовхнути, але він знав, вона вже відчула, що він її хоче, і значить, її щільно стиснуті губи скоро розкриються.

Після шести дзвінків Харрі повісив трубку і вийшов із телефонної будки, куди тут же впурхнула дівчина, що чекала своєї черги. Він обернувся спиною до Кьольберг-гате, звідки дув вітер, запалив сигарету і випустив дим у бік парковки з житловими автопричепами. По суті, вельми комічна ситуація. Ось він стоїть тут, на відстані двох пристойних спроб у змаганні по кидку каменями від криміналістичної лабораторії з одного боку, будівлі Управління поліції – з іншого і вагончика, де ховається, – з третього. У костюмі, позиченому йому циганом. Оголошений у розшук. Із сміху помреш.

Харрі скреготнув зубами. Він напівобернувся, коли побачив патрульну машину, що проїздила по забитій автомобілями, але безлюдній вулиці. Сон його не брав. І він не міг просто так валятись і не діяти, коли час працював проти нього. Він загасив сигарету об каблук і вже зібрався було додому, як раптом побачив, що телефон звільнився. Харрі подивився на годинник. Скоро північ. Дивно, що її немає вдома, а може, вона спала і не встигла взяти слухавку. Він набрав номер. Вона відповіла після першого ж дзвінка:

– Беате.

– Це Харрі. Я тебе розбудив?

– Я… так.

– Соррі. Може, завтра передзвонити?

– Ні, здорово, що зараз подзвонив.

– Ти сама?

Настала пауза:

– Чому ти запитуєш?

– У тебе голос… Гаразд, забудь. Ти що-небудь знайшла?

Він почув, як вона глитнула, мовби хотіла перевести подих.

– Вебер перевірив відбитки пальців на склянці. Більшість твої. Результати аналізу осаду в склянці будуть готові за кілька днів.

– Чудово.

– Комп’ютер із твоєї комірки також перевірили. Там встановлено спеціальну програму, так що дату і час відправлення повідомлення можна вибрати заздалегідь. Останню зміну внесено в день убивства Анни Бетсен.

Харрі вже більше не відчував холодного, пронизливого вітру.

– Тобто повідомлення,які ти отримав,уже були в комп’ютері, коли його встановили у тебе в підвалі, – сказала Беате. – Ось чому твій сусід-пакистанець говорить, що бачив його там уже давно.

– Ти хочеш сказати, що він отак сам по собі всю дорогу і працював.

– Адже його, як і мобільник, до Мережі було підключено, тож які тут проблеми.

– Чортовиння! – Харрі ляснув себе по лобі. – Адже що виходить: якщо він заздалегідь запрограмував комп’ютер, значить, наперед знав, як розвиватимуться події. Чортів ляльковий театр. А ми в ньому маріонетки.

– Виходить, так. Харрі, ти куди зник?

– Та тут я, просто стараюся все це переварити. Тобто забути на якийсь час, а то дуже багато інформації зараз. А стосовно фірми що-небудь вдалося дізнатись?

– Ах, фірма, отож. А з чого ти взяв, що я нею взагалі займалася?

– Та ні з чого. Поки ти сама про це не сказала.

– Я взагалі про це мовчала.

– Вірно. Але тон у тебе був такий піднесений.

– Тобто?

– Тобі вдалося щось з’ясувати, правда?

– Дещо.

– Нумо викладай.

– Я подзвонила одній пані з аудиторської контори, яка перевіряє серед інших і бухгалтерську звітність АТ «Замки», й вона прислала мені список усіх, хто там працює з їхніми ідентифікаційними номерами. Четверо на повній ставці, у двох неповний робочий день. Я пробила їх по базі Судового реєстру і ще по одній комп’ютерній базі. У п’ятьох усе чисто. А ось у одного…

– Ну?

– Довелося здорово помружити очі, поки все на моніторі не прокрутила. В основному наркотики. Підозрювався в збуті героїну і морфію. Але отримав термін за зберігання невеликої партії гашишу. Мав ще ходки за крадіжку із зломом і два пограбування банків за обтяжливих обставин.

– Із застосуванням насильства?

– У нього пістолет був під час одного з пограбувань. Не стріляв, щоправда, але пістолет був заряджений.

– Блискуче! Це наша людина. Ти просто ангел. Як його звуть?

– Альф Гуннеруд. Тридцять два роки. Адреса – вулиця Тора Ульсена, дев’ять. Судячи з усього, мешкає сам.

– Повтори ім’я й адресу.

Беате повторила.

– М-м… дивно тільки, як він із такою репутацією зміг влаштуватися слюсарем.

– Власником фірми записана Біргер Гуннеруд.

– Тоді зрозуміло. Ти упевнена, що все о’кей?

Пауза.

– Беате?

– Все о’кей, Харрі. Що ти збираєшся робити?

– Збираюся нанести йому візит, може, знайду там що-не– будь цікаве. У такому разі подзвоню тобі з його квартири, а ти пришлеш хлоп’ят, щоб зафіксувати докази, як годиться.

– Коли ти до нього поїдеш?

– Навіщо тобі це знати?

Ще одна пауза.

– Щоб я була на місці, коли ти подзвониш.

– Завтра об одинадцятій. Сподіваюся, він у цей час буде на роботі.

Повісивши слухавку, Харрі трохи постояв, вдивляючись в обкладене хмарами небо, що немов жовтим куполом накрило місто. Фоном прозвучала музика. Начебто і фраза проста. Але цього було досить.

I only want to see you bathing in the purple rain^[56].

Він засунув іще одну монету в автомат і набрав 1881.

– Мені потрібен номер телефону Альфа Гуннеруда.

Таксі, немов спокійна чорна риба, в світлі ліхтарів пливло по нічному місту, перетинало перехрестя й повертало згідно з покажчиками у бік центру.

– Нам не можна так зустрічатися, – сказав Ейстейн. Він подивився в дзеркало і побачив, що Харрі натягує на себе захоплений ним із дому чорний пуловер.

– Фомку не забув? – запитав Харрі.

– Лежить у багажнику. А що, коли хлопець усе ж таки вдома?

– Нормальні люди, коли вони вдома, слухавку беруть.

– А якщо він заявиться, поки ти будеш у квартирі?

– Зробиш, як я сказав: даси два короткі сигнали.

– Еге, але як я його впізнаю?

– Йому близько тридцяти, я ж сказав. Побачиш, як він заходить до під’їзду, сигналитимеш.

Ейстейн зупинився під знаком, що забороняє стоянку, на засміченій, із непомірно жвавим рухом кишкоподібній вулиці, яка на сторінці 265 запорошеного фоліанта називається вулицею Батьків міста IV, а в томі, що стоїть поряд на полиці бібліотеки Дейкмана^[57], описується як неприваблива і надзвичайно нудна вулиця імені Тора Ульсена. Але саме того вечора все це було Харрі на руку. Шум машин і темрява допоможуть йому залишитися непоміченим, і навряд чи хто зверне увагу на припарковане таксі.

Харрі засунув фомку в рукав шкіряної куртки і швидко перетнув вулицю. Він із полегшенням виявив щонайменше двадцять дзвінків біля під’їзду будинку номер дев’ять. У нього буде ще декілька спроб, якщо не вдасться зблефувати з першого разу. Табличка з ім’ям Альфа Гуннеруда розташовувалася зверху в правому ряду. Він окинув поглядом фасад праворуч від під’їзду. Вікна п’ятого поверху були темні. Харрі натиснув кнопку квартири на першому поверсі. Відповів сонний жіночий голос.

– Привіт! Я до Альфа, – сказав Харрі. – Але у них, напевно, музика так голосно грає, що дзвінка не чутно. Я до Альфа Гуннеруда, слюсаря, він на п’ятому живе. Чи не будете такі ласкаві відчинити мені?

– Але ж уже ніч надворі.

– Прошу вибачення, фру, мені треба сказати Альфу, щоб вони збавили звук.

Харрі чекав недовго. Потім почулося дзижчання замка.

Харрі вибіг на п’ятий поверх, перестрибуючи через три сходинки. Він прислухався, але почув тільки стукіт свого серця. До дверей однієї з двох квартир був приклеєний шматок сірого картону з виведеним на ньому фломастером прізвищем Андерсен. На інших дверях і така табличка була відсутня.

Тепер має бути найскладніша частина операції. Із звичайним замком він міг упоратися, не перебудивши при цьому весь під’їзд, але якщо Альф використовує хоч якісь прибамбаси з арсеналу АТ «Замки», у нього виникнуть проблеми. Харрі огледів двері зверху вниз. Ніяких наклейок «Фалька» або інших фірм, що встановлюють сигналізацію, він не виявив. Ні, це не замок із секретом, який і свердлом не візьмеш. І не циліндровий подвійної дії з системою ригелів, до якого не підбереш відмичку. А просто старий французький циліндричний замок. Іншими словами, такий, який англійці називають ласим шматочком для зломщика.

Харрі витягнув руку, і фомка вислизнула з рукава куртки прямо йому в долоню. Він злегка зачекав, а потім просунув фомку в дверну щілину якраз на рівні замка. Якось аж надто легко все складалося. Але часу на роздуми у нього не залишалося, та й вибору не було. Він не почав виламувати двері, а просто відтиснув їх у бік завіс, вставив у щілину кредитку Ейстейна і провів нею по клямці, так що вона трішки вийшла з гнізда. Він наліг на фомку, двері трохи прочинилися, він підсунув під них ногу і злегка підняв. Завіси заскрипіли, коли він увігнав фомку глибше й одночасно смикнув на себе кредитку. Харрі прошмигнув у квартиру і зачинив за собою двері. Вся операція зайняла вісім секунд.

У квартирі шумів холодильник та доносилися вибухи реготу від сусідського телевізора. Вслухуючись у непроглядну тьму, Харрі постарався дихати рівно і глибоко. Він чув шум автомобілів, що проїздили по вулиці, відчув протяг – виходить, у квартирі старі вікна, не склопакети. Але найголовніше, жоден звук не давав приводу припустити, що вдома хтось є.

Харрі знайшов вимикач. Передпокою, безумовно, був потрібний хоч би косметичний ремонт, так само, втім, як і вітальні. Кухні й ремонт не допоміг би. Інтер’єр квартири або, вірніше, відсутність такого пояснювало, чому господар не вживав ніяких заходів безпеки. У Альфа Гуннеруда попросту не було нічого, навіть стереосистеми, яку Харрі збирався попросити приглушити. І лише два складаних стільці, зелений журнальний столик, розкиданий усюди одяг та ліжко з ковдрою без підодіяльника свідчили про те, що тут усе-таки хтось живе.

Харрі надів гумові рукавички, захоплені Ейстейном із дому, і вийшов у коридор, прихопивши один із стільців. Поставив його перед стелажем із антресоллю, що досягала триметрової стелі, викинув із голови всі думки й обережно піднявся на стілець. У цю мить задзвонив телефон, Харрі спробував знайти опору, але стілець склався, і він із гуркотом повалився на підлогу.

Тома Волера переслідувало погане передчуття. Ситуація розвивалася непередбачувано, а він завжди прагнув до зворотного. Оскільки його кар’єра і взагалі майбутнє перебували не тільки в його руках, але і в руках тих, із ким він діяв разом, людським чинником був ризик, про що йому завжди слід було пам’ятати. І погане передчуття пояснювалося тим, що нині він не знав, чи може покладатися на Беате Льонн, Руне Іварссона або – що найсерйозніше – на чоловіка на прізвисько Кнехт, який приносив йому левову частку доходів.

Коли до Тома дійшла інформація про те, що мерія настійно вимагає від начальника Управління поліції взяти Забійника після пограбування на Грьонланнслейрет, він запропонував Кнехту сховатися на якийсь час у затишному містечку. Містечко це було знайоме Кнехту за колишніми часами. Патайя – найбільший у Східній півкулі збірний пункт західноєвропейських злочинців, які перебувають у розшуку, та і розташована вона всього за дві години їзди на машині від Бангкока. Там Кнехт цілком міг загубитися в натовпі білих туристів. Кнехт називав Патайю азіатським Содомом, і тому Волер надзвичайно здивувався, коли той раптово знову з’явився в Осло і заявив, що більше не в силах бачити цю Патайю.

На Уеланнс-гате Волер зупинився на червоне світло й увімкнув лівий поворотних. Погане передчуття. Останнє пограбування Кнехт зробив, не отримавши заздалегідь згоди від Воле-ра, що було серйозним порушенням правил гри. Щось слід було робити.

Він щойно спробував подзвонити Кнехту додому, але слухавку ніхто не взяв. Це могло означати все що завгодно. Наприклад, що Кнехт сидить на дачі в Трюванні й розробляє деталі пограбування інкасаторської машини, про яке вони домовлялися. А може, перевіряє спорядження – одяг, зброю, поліцейську рацію, схеми. А може, розв’язав і ловить носом окунів у кутку кімнати зі шприцом, що стирчить із вени.

Волер на повільній швидкості проїхав по темній, загидженій кишці, де жив Кнехт. На іншій стороні вулиці стояло в очікуванні пасажира таксі. Волер кинув погляд на вікна квартири. Як не забавно, але вони були освітлені. Якщо Кнехт почав колотися знову, це ні к бісовій матері не годиться. Забратися до нього в квартиру з його гівняним замком ніяких труднощів не становитиме. Він подивився на годинник. Зустріч із Беате розбурхала його, він розумів, що заснути поки що не вийде. Треба ще кудись з’їздити, зробити кілька дзвінків, а там видно буде.

Волер газонув, увімкнув Принца на повну потужність і повернув на Уллеволсвеєн.

Харрі сидів на розкладному стільці, схиливши голову на руки. Страшенно боліло стегно, та й на душі було кепсько: навіть натяку на те, що Альф Гуннеруд саме та людина, яка йому потрібна, він при огляді речей у квартирі, що зайняв усього лише двадцять хвилин, не виявив. їх було так мало, цих речей, що можна було подумати, ніби насправді Гуннеруд живе в іншому місці. У ванній він знайшов зубну щітку, майже порожній тюбик «Солі-докса» і втертий у мильницю шматочок невідомого Харрі мила. Так, іще рушник, який, можливо, колись був білим. Навіть напевно. Але тепер втратив цей колір. Так от як він скористався своїм шансом.

Харрі ледве не розреготався. Хотілось ударитися головою об стіну. Скрутити шийку пляшці «Джима Біма» і заковтнути її вміст разом із осколками. Тому що людиною, яку він розшукував, мав – зобов’язаний – бути Гуннеруд. Із погляду статистики один доказ переважував усі останні – колишні судимості та звинувачення. По всьому виходило, що Гуннеруд замішаний у цій справі. На ньому і розповсюдження наркотиків, і застосування зброї, і працював він у фірмі з виготовлення замків і ключів, міг замовити дублікат будь-якого універсального ключа, наприклад – від квартири Анни. І від квартири Харрі – також.

Він підійшов до вікна. Пригадав, як цей псих вивів його на задану орбіту і він, анітрохи не вагаючись, від крапки до крапки зіграв роль за написаним для нього сценарієм. Але інструкції вже не діють, і готових реплік не залишилось. У розриві між хмарами з’явився схожий на півтаблетки фтору місяць, але і він не міг йому суфлірувати.

Харрі заплющив очі. Спробував зосередитися. Пригадати, що він тут виявив, а потім подумати, що міг випустити з уваги. По пам’яті він знову обшукав усю квартиру, крок за кроком.

За три хвилини він знову розплющив очі. Ні, безнадійна справа. Ніяких доказів тут немає.

Харрі перевірив, чи всі р^чі в тому порядку, в якому він їх знайшов, і ввімкнув світло в кімнаті. Став у туалеті перед унітазом, розстебнув ширінку. Почекав. Господи, навіть це у нього не виходить. Нарешті він пустив струмінь і втомлено зітхнув. Натиснув на злив, і в той момент, коли зашуміла вода, у нього мурашки по шкірі поповзли. За шумом води, що спускається, йому почувся автомобільний гудок. Він вийшов у коридор і, щоб чути краще, зачинив двері до туалету. Ну точно. З вулиці донісся ще один короткий жорсткий гудок. Гуннеруд повертається! Харрі вже стояв у дверях, як раптом його осяяло. Осяяло, звичайно, тільки тепер. Коли вже пізно. Шум води, що спускається. Хрещений батько. Пістолет. Мені ця думка дуже сподобалася.

– Чорт-чорт-чорт!

Харрі кинувся назад до туалету, схопився за ручку на кришці бачка і з скаженою швидкістю почав її відкручувати. Ось уже з’явилося проржавіла різьба. «Швидше!» – прошепотів він і відчув, як сильно забилося серце, тому що проклятий стержень усе прокручувався з диким скреготом і ніяк не хотів вилазити. Він почув, як унизу гримнули двері. Нарешті стержень виліз, і Харрі підняв кришку бачка. Почувся глухий звук від удару фаянсу об фаянс, що тут же потонув у напівтемряві бачка, куди продовжувала прибувати вода. Харрі просунув руку всередину і провів пальцями по покритій жорстким нальотом внутрішній стороні бачка. Що за біс?! Нічого?! Він підняв кришку. А, ось він де. Прикріплений скотчем до внутрішньої сторони кришки. Він зробив глибокий вдих. Йому був знайомий кожен зубець, кожна насічка, кожне поглиблення ключа, що виднівся під прозорою смужкою скотча. Він підходив і до воріт двору, і до дверей підвалу і квартири. Та і прикріплене поряд із ним фото теж було йому знайоме. Бракувало хіба що фотографії над дзеркалом, де Сестринець посміхалась, а Харрі намагався зробити суворе обличчя. Обидва загорілі й по-дитячому щасливі. А ось білий порошок в пластиковому пакеті, прикріплений до кришки бачка трьома широкими чорними смужками, йому не знайомий. Хоча він готовий поставити значну суму на те, що йдеться про діацетилморфін, відоміший як героїн. Багато героїну. Мінімум шість років безумовного героїну. Харрі нічого не чіпав, просто поставив на місце кришку і почав закручувати ручку, прислухаючись до кроків у під’їзді. Як нагадала йому Беате, докази й виїденого яйця не варті, якщо виявиться, що Харрі провів у квартирі обшук без відповідної санкції. Нарешті він докрутив ручку і відразу рвонув до вхідних дверей. Вибору в нього не залишалося, він тихо зачинив їх і вискочив на майданчик. Знизу чулося човгання. Він заглянув у сходовий отвір, але розгледів тільки темну густу шевелюру. Через п’ять секунд він побачить Харрі. Але трьох стрибків по сходах на шостий поверх цілком вистачило б, аби сховатися.

Побачивши перед собою Харрі, що сидів на сходинці, хлопець різко зупинився.

– Привіт, Альфе! – сказав Харрі й подивився на годинник. – Щось я тебе зачекався.

Хлопець утупився в нього витріщеними очима. Бліде веснянкувате обличчя обрамляло не дуже коротко підстрижене масне волосся, як у Лаєма Галлахера, що загиналося над вухами, так що Харрі навіть подумав, що перед ним не досвідчений убивця, а хлопчак, що злякався чергової прочуханки.