Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

Харрі глитнув.

Расколь опустив лоб на долоні:

– Дитина спить на тому, що стоїть ближче до вікна.

Харрі підійшов до дверей і щосили ударив по них кулаком.

Відлуння удару розкотилося по коридору. Він усе стукав і стукав. Поки не почув звук ключа, що повертався в замку.

30

Вібродзвінок

– Соррі, але раніше під’їхати не міг, – повинився Ейстейн, коли Харрі сів до нього в машину біля кіоску «Фрукти і тютюн Елмера».

– З поверненням! – сказав Харрі, намагаючись угадати, чи розуміє водій автобуса, що вивертає праворуч, що Ейстейн і не подумає його пропустити.

– Нам до Слемдала? – Ейстейн не звернув ніякої уваги на відчайдушні гудки автобуса.

– До Бйорнетроккета. Ти ж мав поступитися йому дорогою.

– Вирішив правила порушити.

Харрі подивився на приятеля. У вузьких щілинах між набряклими повіками він розгледів два червоні очні яблука.

– Що, важко?

– Переліт усе-таки.

– Та у нас із Єгиптом усього лише година різниці.

– Щонайменше.

Амортизатори і ресори у машини Ейстейна ні к лихій годині не годились, і Харрі відчував кожен камінчик і кожну латочку на асфальті, коли машину підкидало на крутих поворотах по дорозі до вілли Албу, але не це турбувало його зараз. По мобільнику Ейстейна він подзвонив у готель «Міжнародний», і його з’єднали з номером 316. Слухавку взяв Олег. Харрі почув у його голосі радісні нотки, коли він запитав, де Харрі перебуває.

– У машині. А де мама?

– Її немає.

– Здається, їй до суду тільки завтра?

– У неї зустріч з адвокатами на Кузнецькому Мосту, – сказав Олег ламким голосом. – Вона повернеться за годину.

– Послухай, Олеже, ти можеш дещо передати мамі? Скажи, що вам необхідно змінити готель. Причому негайно.

– Чому?

– Тому що я так сказав. Тільки передай їй це, о’кей? А я пізніше зателефоную.

– Гаразд.

– Чудово, малюк. А мені час бігти.

– Ти…

– Що?

– Та ні, нічого.

– О’кей. І не забудь передати мамі те, що я сказав.

Ейстейн пригальмував і під’їхав до тротуару.

– Почекай тут, – сказав Харрі й виліз із машини. – Якщо я не повернуся за двадцять хвилин, подзвониш по номеру, який я тобі дав, в Опервідділ. І скажеш…

– Що старший інспектор Холе із забійного відділу просить негайно прислати патрульну машину з озброєним екіпажем. Я запам’ятав.

– Гаразд. А почуєш постріли – дзвони відразу ж.

– Так і зроблю. А що за фільм сьогодні?

Харрі подивився в бік вілли Албу. Собачого гавкоту він не чув. Темно-синій БМВ на невеликій швидкості проїхав повз них і зупинився далі на вулиці. А більше ні звуку.

– Як завжди, – неголосно відповів Харрі.

Ейстейн посміхнувся:

– Круто?! – Потім він стурбовано зморщив лоб: – Правда круто буде? Не просто страшенно небезпечно?

Двері відчинила Вігдіс Албу. На ній була свіжовипрасована біла блуза і коротка спідниця, але злегка затьмарені очі швидше наводили на думку, що вона тільки-тільки підвелася з ліжка.

– Я дзвонив вашому чоловікові на роботу, – пояснив Харрі, – але мені сказали, що сьогодні він удома.

– Дуже може бути, – сказала Вігдіс, – тільки він тут більше не живе. – Вона розсміялась. – А що вас дивує, старший інспекторе? Адже я від вас дізналася про цю… цю… – вона зробила жест, ніби прагнула підібрати якесь інше слово, але потім криво посміхнулася, немов зрозуміла, що іншого слова просто не існує, – …шльондру.

– Можна мені увійти, фру Албу?

Вона здвигнула плечима. Мовби раптом здригнулася від холоду:

– Називайте мене Вігдіс або як завгодно ще, тільки не так.

– Вігдіс, – Харрі коротко поклонився. – Тепер мені можна ввійти?

Вона звела тонкі, вищипані в ниточку брови, зачекала, а потім махнула рукою:

– А чом би й ні?

Харрі почувся слабкий запах джину, але це міг бути і запах її парфумів. У будинку ніщо не указувало на те, що в сім’ї не все добре, – чисто, прибрано, пахнуть свіжі квіти у вазоні на стійці бару. Харрі відзначив, що покривало на дивані ще більш білосніжне, ніж коли він сидів на ньому минулого разу. З динаміків, місцерозташування яких йому встановити не вдалося, тихо лилася класична мелодія.

– Малер? – запитав Харрі.

– Greitest hits^[39], – відповіла Вігдіс. – Арне купував тільки збірні альбоми. Його цікавили лише кращі речі, як він сам говорив.

– Добре, що він не всі альбоми забрав із собою. І де він, до речі?

– По-перше, тут йому нічого не належить, а де він там перебуває, не знаю і знати не хочу. Пригостите сигаретою, старший інспекторе?

Харрі простягнув їй пачку й якийсь час спостерігав, як вона безуспішно морочиться з масивною настільною запальничкою з тику та срібла. Потім він перегнувся через стіл і дав їй прикурити від своєї, одноразової.

– Дякую. Здається, він за кордоном. Де-небудь у жаркому місці. Боюся, щоправда, не такому жаркому, як мені хотілося б.

– М-м. А що ви маєте на увазі, кажучи, що йому тут нічого не належить?

– Тільки те, що сказала. Будинок, меблі, машина – це все моє, – вона різко видихнула дим. – Можете поцікавитись у мого адвоката.

– А я-то думав, це все на гроші вашого чоловіка.

– Не називайте його так! – Вігдіс Албу затягнулася так глибоко, ніби збиралася викурити сигарету за одну затяжку. – Авжеж, гроші в Арне були. І достатньо, щоб купити і цей будинок, і меблі, і машини, і одяг, і заміський будинок, і прикраси, які він мені дарував, тільки щоб я красувалася в них, коли ми збиралися з нашими так званими друзями. Чужа думка – ось що для Арне було головним. Думка його рідні, моєї, колег, однокашників. – Гнів надав її голосу якогось важкого, металевого звучання, мовби вона говорила в мегафон. – Усі ми могли бути лише глядачами на святі під назвою «велике життя Арне Албу» і захоплюватися ним, коли справи йшли добре. Якби Арне з такою ж енергією займався справами компанії, з якої прагнув зірвати оплески оточення, то, цілком імовірно, «АТ Албу» не розвалилося б, як це сталося насправді.

– М-м. А ось «Вісник підприємництва» пише, що «АТ Албу» успішне підприємство.

– «Албу» – це сімейне підприємство. Акції його на біржі не зареєстровані, і йому необов’язково надавати докладну бухгалтерську звітність. Арне створював враження, що фірма приносить прибуток, продаючи її власність. – Вона з силою загасила в попільничці недопалену і до половини сигарету. – Кілька років тому у фірми з’явилися проблеми з ліквідністю, а Арне сам ніс відповідальність по боргах, ось він і перевів і будинок, і решту всієї власності на моє ім’я та ім’я дітей.

– М-м. Але ж покупці заплатили заправлену ціну. Тридцять мільйонів, писали в газеті.

Вігдіс гірко посміхнулася:

– Виходить, і ви купилися. Що ж, зрозуміло, красива історія – фірма продається, щоб власник міг більше займатися сім’єю. Арне на такі штучки здатний, цього в нього не відбереш. Я скажу так – у нього був вибір: або добровільно розлучитися з підприємством, або оголосити себе банкрутом.

– Ну а де ж тридцять мільйонів?

– Арне, коли захоче, може бути з біса привабливий. Люди в таких випадках легко йому вірять. Тому він чудово веде переговори, особливо у складних ситуаціях. Ось чому і банк* і постачальник якийсь час допомагали йому утримувати фірму на плаву. У права власності вступив постачальник, але в договір із ним, який мав стати актом про беззастережну капітуляцію, Арне вдалося включити два пункти. По-перше, він зберіг за собою заміський будинок, який записаний на його ім’я. А по-друге, покупець погодився вказати ціну в тридцять мільйонів. Для нього це не має значення – саме стільки заборгувало йому «АТ Албу». А ось для іміджу Албу це мало колосальне значення. Адже йому головне – обличчя зберегти. А тут замість банкрутства вдалий продаж підприємства. Не слабо, правда?

Вона відкинула голову й розреготалася. Харрі помітив невеликий шрам у неї на шиї просто під підборіддям.

– Ну а що стосовно Анни Бетсен? – поцікавився він.

– Його шльондри? – Вона поклала свої стрункі ноги одну

на іншу, пальцем прибрала з лоба пасмо волосся і втупилася байдужим поглядом в якусь цятку на стіні. Та вона для нього

просто іграшкою була. А помилка його в тому, що він дуже відкрито вихвалявся у своїй чоловічій компанії любовним зв’язком із справжньою циганкою. Але далеко не всі, хто ходив у Арне в друзях, вважали себе зобов’язаними зберігати його таємниці. Коротше кажучи, мені все стало відомо.

–Ну і?

– Я дала йому шанс. Заради дітей. Я жінка розумна, – вона подивилася на Харрі з-під важких повік. – Але він ним не скористався.

– А може, він зрозумів, що вона для нього не просто іграшка?

Вона не відповіла, тільки стиснула тонкі губи.

– У нього був кабінет або щось на зразок цього? – запитав Харрі.

Вігдіс Албу кивнула. І повела його вгору по сходах.

– Траплялося, він замикався тут до опівночі. – Вона відчинила двері в горищну кімнату з краєвидом на дахи сусідніх будинків.

– Працював?

– Сидів в Інтернеті. Він для нього немов наркотик був. Казав, що шукає інформацію про автомобілі й усе таке інше, але бог його знає.

Харрі підійшов до письмового столу і витягнув одну з шухляд:

– Порожньо.

– Він усе забрав, що в нього у столі було. Вмістилося в пластиковому пакеті.

– І комп’ютер теж?

– Та в нього ноутбук був.

– До якого він іноді підключав свій мобільник?

Вігдіс здивовано звела брову:

– Та мені ж бо звідки знати?

– Це я просто розмірковую.

– Ще що-небудь хочете подивитися?

Харрі обернувся. Вігдіс Албу стояла у дверному отворі, спершись піднесеною над головою рукою об одвірок і взявшись іншою в бік. Його вразило відчуття дежавю.

– У мене останнє запитання, фру… Вігдіс.

– Що, невже так поспішаєте, старший інспекторе?

– Та в мене там таксометр унизу цокає. Запитання дуже просте. Як ви гадаєте, він міг її вбити?

Вона в задумливості дивилася на Харрі, злегка постукуючи каблуком по порогу. Харрі чекав.

– Коли я повідомила його, що мені все відомо про його зв’язок із цією шльондрою, він мені сказав: «Нікому не говори про це, Вігдіс». Уявляєте? Мені не можна про це розводитися! Для Арне головне, щоб усі думали, ніби ми щасливі у шлюбі, а не те, що було насправді. А відповім я тобі так, старший інспекторе: уявлення не маю, на що здатен цей чоловік. Я його не знаю.

Харрі вивудив із внутрішньої кишені візитну картку:

– Зателефонуйте мені, якщо він спробує зв’язатися з вами або якщо дізнаєтеся, де він перебуває. Відразу ж.

Вігдіс роздивлялася візитівку з легкою усмішкою на блідо-рожевих губах:

– Тільки й усього, старший інспекторе?

Харрі не відповів.

На ґанку він обернувся:

– Ви кому-небудь про це розповідали?

– Про те, що чоловік мене зраджував? Ви сповна розуму?

– Ну і добре. Я знаю, що ви жінка практична.

Вона широко всміхнулася.

– Вісімнадцять хвилин, – сказав Ейстейн. – Чорт, у мене вже жижки трястися почали.

– Ти дзвонив по моєму старому мобільному номеру, поки я був у будинку?

– Ну звичайно. Дзвінки чув, але слухавку ніхто не взяв.

– Жодного дзвінка не було. Значить, його там немає.

– Вибач, але ти про вібродзвінок чув?

– Про що, про що?

Ейстейн зобразив, що заходився в епілептичному припадку:

– Про те, про те, про вібродзвінок. Silent phone^[40].

– Та мій усього крону коштував, і йе було в нього такої функції. Значить, він його із собою забрав, Ейстейне. А куди подівся синій БМВ?

– Який?

– Та він он там припаркувався, – зітхнув Харрі. – Гаразд, поїхали.

31

Maglite

– Виходить, якийсь бандит переслідує нас, тому що ти не можеш знайти вбивцю його родички? – Голос Ракелі неприємно деренчав у слухавці.

Харрі примружив очі. Халворсен вирушив до Елмера, і він залишився в кабінеті сам:

– Стисло кажучи, так. У мене з ним домовленість, і свої зобов’язання він виконав.

– І тому на нас відкрито полювання? І мені довелося зриватися з готелю з сином, якому за кілька днів належить дізнатися, дозволять йому залишитися з матір’ю чи ні? Тому, тому… – її високий плачливий голос зірвався. Харрі не перебивав її. – У чому причина, Харрі?

– Вона стара як світ. Кровна помста. Вендета.

– Але ми тут до чого?

– Я ж сказав, що ні до чого. Ви з Олегом не мета, а засіб. Ця людина вважає своїм обов’язком помститися вбивці.

– Обов’язком? – Від її викрику в Харрі ледве не луснули барабанні перетинки.

– Якщо ці люди вважають своїм обов’язком мститися,то це просто неандертальці якісь.

Він витримав паузу:

– Мене ця історія пригнічує, але зараз я нічого не можу вдіяти.

Вона не відповіла.

– Ракель?

–Що.

– Ви де?

– Позаяк ти говориш, що вони нас так легко обчислили, як же я можу сказати це по телефону?

– О’кей. Це місце надійне?

– Гадаю, так.

– Ну-ну.

У слухавці пролунав голос якогось росіянина й тут же зник, немов при настроюванні короткохвильового приймача на потрібну радіостанцію.

– Чому ти не можеш просто сказати, що ми в безпеці, Хар-рі? Скажи, що це вигадка, що вони блефують… – мовила вона благально, – ну хоч що-небудь.

Харрі зробив паузу, а потім поволі й чітко вимовив:

– Тому що тобі необхідно боятися, так, боятися, щоб робити вірні кроки.

– Які, наприклад?

Харрі важко зітхнув:

– Я все владнаю, Ракель, я все владнаю.

Харрі зателефонував Вігдіс Албу відразу, щойно Ракель поклала слухавку. Вона відповіла після першого ж дзвінка.

– Це Холе. Ви сидите біля телефону й чекаєте дзвінка, фру Албу?

– А ви як гадаєте? – запитала вона,«розтягуючи слова, і Харрі вирішив, що після того як він пішов, вона вихилила щонайменше кілька скляночок.

– Уявлення не маю. Але мені треба, щоб ви заявили про зникнення чоловіка.

– З якої статі? Я за ним не журюся, – вона сумно регот-нула.

– Гаразд, поясню: мені потрібен привід, аби оголосити його в розшук. Отже, вибирайте – або ви заявляєте про його зникнення, або я оголошую його в розшук. За звинуваченням у вбивстві.

Запанувала довга пауза.

– Я не зовсім розумію, інспекторе.

– А що тут розуміти, фру Албу? Значить, ви відмовляєтеся заявляти про зникнення чоловіка? Добре, так і запишемо.

– Почекайте! – крикнула вона. Харрі почув на іншому кінці дроту звук розбитої склянки. – Я не розумію, про що ви говорите. Адже Арне вже в розшуку.

– Так, я його розшукую. Але поки що офіційно про це не заявляв.

– Хіба? А як же троє детективів, що приїхали до мене після вашого відходу?

У Харрі мурашки пробігли по шкірі:

– Що ще за троє детективів?

– Ви що там у поліції взагалі один з одним не спілкуєтеся? Вони мене так налякали і йти не поспішали.

Харрі підвівся:

– Вони в синьому БМВ приїхали, фру Албу?

– Харрі, адже я вам говорила щодо всяких цих фру?

– Гаразд, що ви їм сказали?

– Сказала і сказала. Нічого з того, про що ми з вами говорили, як мені здається. Вони подивилися декілька фотографій і… та ні, вони загалом не грубіянили, але…

– Чому ж вони все-таки пішли?

–Пішли?

– Вони б не пішли, якби не дізналися про те, за чим приходили. Повірте мені, фру Албу.

– Харрі, я вже втомилася нагадувати.

– Подумайте! Це дуже важливо.

– Та Господи Боже, нічого я їм не сказала, я ж говорю. Я… еге ж, я дала їм прослухати повідомлення Арне, він залишив його на автовідповідачі два дні тому. І вони пішли.

– Ви ж говорили, що не спілкувалися з ним.

– А я і не спілкувалася. Він просто залишив повідомлення, що узяв Ґреґора з собою. Так воно і є: я чула гавкіт Ґреґора.

– Звідки він дзвонив?

– А звідки мені знати?

– В усякому разі тим, що були у вас, це відомо. Ви можете прокрутити повідомлення для мене?

– Але він просто говорить…

– Будьте ласкаві, зробіть, як я кажу. Йдеться про… – Харрі спробував висловити свою думку інакше, але не знайшов інших слів, – про життя і смерть.

Харрі слабко розбирався в нюансах політики розвитку транспортної інфраструктури. Він і гадки не мав про розрахунки, згідно з якими будівництво двох тунелів у районі Вінтербро і продовження автобану допоможе позбутися пробок на трасі Е-6 на південь від Осло. Не відав він і про те, що головним аргументом на користь здійснення цього мільярдного проекту були не побажання виборців, що моталися туди й сюди з Мосса і Дрьобака, а міркування підвищення безпеки дорожнього руху. Не були йому відомі й розрахунки, якими чиновники департаменту транспорту користувалися для обґрунтування суспільної значущості проекту і в яких людське життя оцінювалося в 20,4 мільйона крон, включаючи витрати на «швидку допомогу», вимушений перерозподіл транспортних потоків, а також упущену вигоду від податкових відрахувань, що не надійшли. Через те, що він застряг у «Мерседесі» Ейстейна в пробці на Е-6, ледве просуваючись у південному напрямі, він навіть уявити собі не міг, у що сам оцінює життя Арне Албу. В усякому разі, він не знав, який буде виграш, якщо йому вдасться врятувати його. Знав тільки, що жодної можливості відшкодувати втрату, яку ризикував понести він сам, йому не випаде. Отже краще за все зовсім про це не думати.

Запис повідомлення, яке Вігдіс Албу прокрутила йому по телефону, тривав усього п’ять секунд і був інформативний лише в одному сенсі. Але цій інформації виявилося для Харрі достатньо, і містилася вона зовсім не в десяти словах, які мовив Арне Албу, перш ніж повісити слухавку: «Я взяв із собою Ґреґора. Просто хочу, щоб ти знала».

Але фоном служив не скажений гавкіт Ґреґора.

Це були пронизливі крики. Крики чайок.

Уже стемніло, коли у фарах блиснув покажчик з’їзду на Ларколлен.

Перед будинком стояв джип «Черокі», але Харрі проїхав далі до розвороту. Проте і там синього БМВ він не виявив і припаркувався просто навпроти будинку. Безглуздо намагатися проникнути всередину: він почув собачий гавкіт, ще коли опустив скло, досить далеко від вершини горба.

Харрі зрозумів, що слід було б захопити із собою зброю. Справа не в Арне Албу, він навряд чи був озброєний, оскільки не знав, що хтось загрожує його життю, а вірніше сказати, бажає його смерті. Але тепер окрім них на сцену вийшли й інші актори.

Харрі виліз із машини. Чайок не видно і не чути. Він припустив, що голос вони подають тільки вдень.

Ґреґор був прив’язаний до поручнів ґанку. Зуби його виблискували при місячному світлі, й у Харрі відразу ж знову запекла рана на потилиці. Але він змусив себе розміреним кроком підійти до пса, що заливався гавкотом.

– Пам’ятаєш мене? – прошепотів Харрі, наблизившись настільки, щоб відчути його жарке дихання. Ланцюг, на якому сидів Ґреґор, натягався. Харрі опустився навпочіпки, і, на його подив, гавкіт стих. Судячи з хрипкого дихання, пес просто знеміг. Ґреґор уткнув морду в передні лапи і зовсім замовк. Харрі поторкав ручку дверей. Вони виявилися замкненими. Він прислухався. Начебто ніхто в будинку не розмовляв. Але в кімнаті горіло світло.

– Арне Албу!

Відповіді не було.

Харрі витримав паузу і повторив спробу.

У ліхтарі ключа не виявилося. Тоді він підібрав важкий камінь, переліз через поручні веранди, видавив скло в одному з квадратиків, на які були розділені двері, що ведуть до кімнати, просунув руку всередину і відсунув защіпку.

Ніяких ознак боротьби в кімнаті він не виявив. Скоріше, йшлося про поспішний від’їзд. На столі лежала розкрита книга. Харрі підняв її. Це був «Макбет» Шекспіра. На відкритій сторінці один рядок було обведено синьою ручкою: «Я не знаходжу слів. Тобі їх скаже мій меч». Він озирнувся, але ніякої ручки не виявив.

Ось тільки в найменшій спальні ліжко виявилося розібраним. На нічному столику лежав журнал «Ми – чоловіки».

На кухні тихо звучало радіо, мабуть настроєне на четверту програму. Харрі вимкнув його. На столі він побачив антрекот, що вже відтанув, і броколі в нерозпечатаній упаковці. Харрі узяв антрекот і вийшов до передпокою. Почувши, як хтось скребеться в двері, він відімкнув їх. Двоє карих собачих очей втупилися в нього. Вірніше, не в нього, а в антрекот, який наступної миті шльопнувся на ґанок і тут же був розірваний на шматочки.

Харрі спостерігав, як вони зникали в пащі ненажерливого пса, і все намагався вирішити, що ж йому слід зробити. Якщо взагалі щось слід було робити. Адже Арне Албу не читав Віль-яма Шекспіра – вже в цьому-то він був упевнений на всі сто.

Коли від антрекота не залишилось і сліду, Ґреґор із новою силою голосно загавкав на дорогу. Харрі підійшов до поручнів і відв’язав ланцюг. Він ледве втримався на ногах на слизькому ґрунті, коли Ґреґор спробував вирватись, а потім рушив за ним по стежині, що вела через дорогу, і далі по крутому схилу, де внизу чорні хвилі розбивались об гладенькі скелі. Ноги застрягали у високій мокрій траві, вона мовби намагалась утримати його, але тільки коли під мартенсами Харрі заскрипіли легкі камінчики й пісок, Ґреґор зупинився, задерши вгору товстий хвіст. Вони опинилися на березі. Був приплив, вода майже досягала краю густо порослого травою схилу і накочувалася на пляж із таким шипінням, ніби морська піна виносила на берег вуглекислоту, залишену на піску черговою хвилею. Ґреґор знову загавкав.

– Він що, на катері звідси змився? – запитав Харрі чи то Ґреґора, чи то самого себе. – Сам чи з кимось іще?

Відповіді, зрозуміло, не було. Хай там як, сліди в цьому місці закінчувалися. Харрі потягнув за нашийник, проте величезний ротвейлер не зрушив із місця. Тоді Харрі запалив кишеньковий ліхтарик марки «Магліте» і направив його в бік набігаючих хвиль. Але нічого, крім гребенів, які нагадували білі смужки кокаїну на чорному склі, не побачив. Мілководдя тяг-лося, судячи з усього, далеко від берега. Харрі знову потягнув за нашийник, але тут Ґреґор почав рити кігтями пісок і страшно завив.

Харрі зітхнув, вимкнув ліхтарик і попрямував назад до будинку. У кухні він зварив собі кави, прислухаючись до собачого гавкоту, що лунав удалині. Харрі допив чашку і знову вирушив на берег, знайшов заглиблення у скелі, де і сховався від вітру. Він закурив сигарету і спробував зосередитися. Потім закутався в пальто й заплющив очі.

Якось уночі, коли вони лежали у неї в ліжку, Анна висловила одну думку. Скоріше за все, це відбулося вже ближче до кінця їхньому півторамісячного роману – і скоріше за все, він був набагато тверезішим, аніж зазвичай, позаяк уже запам’ятав її слова. Вона сказала, що ліжко її – корабель, на борту якого вонй з Харрі, двоє самотніх людей, які зазнали аварії, кидаються по бурхливих водах і більше всього на світі бояться побачити землю. Невже так і сталося, невже і справді вони побачили землю? Йому здавалося, що це не так, що йому вдалося списатися на берег, просто стрибнувши через борт. Але, можливо, він помилявся.

Він заплющив очі та спробував уявити, який вона мала вигляд. Не тоді, коли вони були в ролі жертв аварії, а тоді, коли він бачив її востаннє. Тоді вони пообідали. Це точно. Вона налила йому чогось, може, вина? Він випив? Точно. Вона ще підлила, він абсолютно втратив контроль над собою. Налив собі сам. Вона сміялася. Цілувала його. Танцювала перед ним. За звичаєм, нашіптувала у вухо лагідні слова. А потім вони кинулися в ліжко і пропали в обіймах одне одного. Невже і справді вона з такою легкістю пішла на це? А він?

Ні, так бути не могло.

Але Харрі не знав напевно, як усе було. І не міг до кінця відкинути думку, що він із блаженною усмішкою ніжився в обіймах новознайденої коханки в будинку на Соргенфрі-гате, тоді як Ракель у Москві лежала* втупившись у стелю готельного номера, і їй ніяк не вдавалося заснути, бо вона могла втратити сина.

Харрі зіщулився. Сирий, гострий вітер пронизував його наскрізь, наче він був привидом. Досі він старанно відгонив од себе ці думки, а тут вони разом насунули на нього. Якщо вже він не знає, чи міг зрадити найдорожче в житті, то як йому судити про свою здатність зробити той або інший вчинок? Якщо вірити Еуне, в стані сп’яніння людина або виявляє свою справжню суть, або, навпаки, ховає її. Але хтозна, що саме в ній закладене?! Люди ж не роботи, та й хімічні процеси в мозку проходять коли як. Хто зуміє перерахувати все, що людина може натворити під впливом обставин або матеріальних каталізаторів?

Харрі здригнувся й вилаявся. Тільки тепер він усе зрозумів. Зрозумів, навіщо йому було необхідно знайти Арне Албу, перш ніж того змусять замовкнути навіки. Не тому, що він поліцейський до самих кісток, і не тому, що захист принципів правової держави став його особистою справою. А тому, що йому потрібно було знати, як усе сталося насправді. А Арне Албу – єдиний, хто міг розповісти про це.

Харрі знову заплющив очі. Вітер стиха посвистував у тріщинах гранітних скель, вносячи різноманітність до тягучого, монотонного шуму моря.

Коли він знову розплющив очі, було вже не так темно. Вітер розігнав хмари, і над ним матово світили зірки. Місяць перемістився на небосхилі. Харрі подивився на годинник. Він просидів в укритті майже цілу годину. Ґреґор все так само скажено гавкав у бік моря. Харрі підвівся на задерев’янілих ногах і попрямував до нього. Почався відплив, вода відступила, і під ногами в нього опинився широкий піщаний пляж.

– Ходімо, Ґреґоре, нічого нам тут не знайти.

Пес спробував куснути його, коли Харрі взявся за нашийник, і він інстинктивно відступив на крок назад. Примружившись, подивився в бік моря. Місячні відблиски грали на чорній поверхні води, але він усе ж таки побачив попереду те, чого не розгледів, коли припливна хвиля досягала максимального рівня. Схоже, там стирчали верхівки двох кнехтів. Харрі підійшов до самої води і знову ввімкнув ліхтарик.

– Господи Ісусе! – прошепотів він.

Ґреґор рвонув уперед навпростець по воді, і Харрі рушив за ним, грузнучи в піску. Він пройшов метрів десять, але вода не діставала йому й до коліна. З води стирчали не кнехти, а пара черевиків. Італійських, ручної роботи. Харрі направив ліхтарик униз, і світло його вихопило синяво-білі щиколотки, подібні до двох колон надгробка.

Підхоплений вітром, крик Харрі миттєво потонув у гуркоті хвиль. А ось ліхтарик, який він упустив, залишився на піщаному дні й світив іще майже цілу добу. До наступного літа, коли його знайшов маленький хлопчик і відразу помчав із ним до батька, чорна фарба під впливом морської води облізла, і ніхто з них не міг уявити, що знайдений Mini Maglite якимсь чином пов’язаний із жахливою торішньою знахідкою, про яку писали в газетах. Але зараз, на літньому сонці, здавалося, що ця історія відбулася страшенно давно.

ЧАСТИНА

V

32

Девід Хасселхофф

Уранішнє світло пробивалося крізь вузьку діру в хмарах, і здавалося, ніби над морем височіє біла колона, яку Том Волер називав Господньою свічкою над фіордом, – удома в нього на стінах схожі пейзажі. Він переступив пластикову стрічку, що обгороджувала місце події. Люди, на їх думку, добре його знали, думали, що він за вдачею така людина – вважає за краще перестрибувати через перешкоду, а не підлазити під неї. Але вони мали б рацію лише частково. Тому Волеру не були відомі люди, які б справді добре його знали, і він вважав, що такий стан речей не зміниться і надалі.

Він підніс цифровий фотоапарат до «поліцейських» сонцезахисних окулярів із скельцями сталевого кольору. Таких окулярів у нього вдома зберігалася ціла дюжина. Подяка вдячних клієнтів. Як і фотокамера. Об’єктив вихопив яму на схилі й тіло чоловіка, що лежало поряд із нею. На нім були чорні брюки та сорочка, колись біла, а нині коричнева від глини та піску.

– Нова картка для особистої колекції? – пролунав голос Вебера.

– Саме так, це щось нове, – сказав Волер, не підводячи очей. – Мені подобаються вбивці, наділені уявою. Особу встановили?

Арне Албу. Сорок два роки. Одружений, троє дітей. Схоже, мав фінансові утруднення. У нього тут заміський будинок.

– Хто-небудь щось бачив або чув?

– Хлопці зараз опитують сусідів. Але ти ж бачиш, яка тут глушина.

– А постояльці готелю? – Волер указав у бік великої жовтої дерев’яної будівлі в кінці пляжу.

– Сумніваюся, – відповів Вебер. – Кому спаде на думку жити тут у цю пору року?

– А хто труп виявив?

– Анонім подзвонив з телефону-автомата в Моссі в тамтешню поліцейську дільницю.

– Гадаєш, убивця?

– Навряд. Він сказав, що гуляв увечері з собакою й побачив ноги, що стирчать із води.

– Розмову записали?

Вебер похитав головою:

– Він не в службу екстрених викликів дзвонив.

– А що показав огляд тіла?

– Лікарського висновку ще немає, але, здається, його закопали живцем. Слідів зовнішньої дії немає, але в нього кров йшла носом і горлом, очні судини полопались – значить, у мозку скупчилася велика кількість крові. Крім того, в гортані виявлений пісок, тобто він іще дихав, поки його закопували.

– Згоден. Ще щось є?

– Пес був прив’язаний перед будинком – онде, вгорі. Здоровенний мерзенний ротвейлер. Хоч як дивно, у прекрасній формі. Зовнішні двері не замкнені. Слідів боротьби в будинку також не виявлено.

– Іншими словами, вони врійшли, пригрозили йому зброєю, прив’язали пса, викопали яму і ввічливо попросили його туди лягти.

– Гадаєш, убивця був не один?

– А ти як думаєш? Величезний ротвейлер, яма півтора метри завглибшки. Здається, це однозначно, Вебер.

Вебер промовчав. Він нічого не мав проти співпраці з Волером – той був шукач рідкісного таланту, про що свідчили результати його роботи. Але це ще не означає, що він неодмінно був Веберу до душі. Втім, не до душі – теж не той вираз. Ні, тут щось інше, просто після якогось часу в нього виникало відчуття, як у грі «Знайди сім помилок на малюнку, коли не знаєш, у чому фішка, але відчуваєш: щось тут не так. Отож, щось у ньому було не так.

Волер сів навпочіпки поряд із трупом. Він знав, що Вебер його недолюблює. Ну й чудово. Вебер уже багато років працював у криміналістичній лабораторії і йому ніколи й на думку не спадало яким-небудь чином вплинути на хід кар’єри Волера чи взагалі на його життя. Коротше кажучи, думка Вебера про нього була йому зовсім до лампочки.

– Хто упізнав?

– Тут приходили декілька місцевих, – відповів Вебер. – Власник магазину його пізнав. Ми зв’язалися з його дружиною і привезли її сюди з Осло. Вона підтвердила, що це Арне Албу.

– А де вона зараз?

– У будинку.

– З нею хто-небудь говорив?

Вебер знизав плечима.

– Я полюбляю бути в таких випадках першим, – зауважив Волер, нахилився вперед і зробив іще пару знімків трупа.

– Справу розслідує поліція Мосса. А нас гіросто викликали на підмогу.

– Правильно, ми ж професіонали, – сказав Волер. – Треба б цим селянам із Мосса ввічливо все пояснити.

– У нас декілька осіб розслідували справи про вбивство, – пролунав позаду ни* голос. Волер подивився вгору на всміхне-ну людину в чорній шкіряній форменій куртці. На погонах із золотим обрізом у нього красувалась одна зірочка.

– No hard feelings^[41] у – розсміявся старший інспектор. – Мене звуть Пауль Сьоренсен. – А ти будеш старший інспектор Волер?

Волер коротко кивнув і удав, ніби не помітив простягненої Сьоренсеном руки. Він не полюбляв дотиків незнайомих чоловіків. Та і знайомих, до речі, теж. Ось із жінками – справа інша. В усякому разі, коли він сам виявляв ініціативу. А виявляв він її часто.

– Що, Сьоренсене, і такі справи раніше доводилося розслідувати? – запитав Волер і відвів пальцем гіовіку потерпілого, оголивши криваво-червоне очне яблуко. – Це вам не удар ножем у людному місці або випадковий постріл по пянці. Ви ж тому нас і викликали, чи не так?