Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

– Роботи?

– Він хотів мене засадити. Але найголовніше – щоб мене виперли з поліції.

По сходах вони підіймалися мовчки.

Вебер і його люди вже закінчили роботу в квартирі. Вебер із задоволеним виглядом повідомив, що знайдено масу відбитків Гуннеруда в багатьох місцях, особливо ж на спинці ліжка.

– Він не дуже-то обережний був, – сказав Вебер.

– Він тут так часто бував, що у будь-якому разі якісь відбитки залишив би, – заперечив Харрі. – І крім того, він був переконаний, що на нього підозри ні за що не ляжуть.

– До речі, Арне Албу вбили якимсь дивним способом, – сказав Еуне, поки Харрі проникав через розсувні двері до кімнати з портретами і торшером Тріммера.

– Закопали головою вниз. На пляжі. Схоже на якийсь ритуал, ніби вбивця хотів розповісти нам щось про себе. Ти не думав про це?

– Я тією справою не займаюся.

– Та я не про це.

– Гаразд. Можливо, вбивця хотів розповісти нам дещо про жертву.

– Що ти маєш на увазі?

Харрі ввімкнув лампу, світло якої впало на портрети.

– Я тут пригадав Гулатінзьке уложення^[64], це приблизно тисяча сотий рік, – читав його, коли право вивчав. Так от там записано, що померлих слід ховати в освяченій землі, за винятком лиходіїв, клятвопорушників і вбивць. А для тих могили копали на межі припливної хвилі та дернового покриття. А Арне Албу поховали якраз в такому місці, так що йдеться не про вбивство на ґрунті ревнощів, а значить, його вбив не Гуннеруд. Ні, хтось хотів показати, що Арне Албу – злочинець.

– Цікаво, – сказав Еуне. – Слухай, навіщо нам знову ці картини дивитися? Вони тільки жах наганяють.

– Ти і справді впевнений, що нічого такого в них не помічаєш?

– Ну як тобі сказати, вони належать пензлю молодого художника з претензією на оригінальність, із надмірною тягою до театральності й відсутністю елементарних навичок.

– Моя колега Беате Льонн сьогодні не змогла прийти, вона зараз у Німеччині на конференції слідчих, розповідає, як за допомогою цифрових маніпуляцій із зображенням на відео або фото і підключенням веретеноподібної звивини можна впізнати в обличчя злочинця під маскою. У неї рідкісна природжена здатність: вона пам’ятає обличчя всіх людей, що коли-небудь зустрічались їй.

Еуне кивнув:

– Мені цей феномен відомий.

– Коли я показав їй ці картини, вона відразу назвала прототипи персонажів.

– Та ну?! – Еуне звів брову. – Нумо давай викладай.

Харрі показав пальцем:

– Ліворуч Арне Албу, в центрі Альф Гуннеруд, ну а про-воруч я.

Еуне примружився, поправив окуляри і почав розглядати портрети з різних точок.

– Цікаво, – пробурмотів він. – Надзвичайно цікаво. А я бачу тільки контури облич.

– Я хотів, щоб ти як експерт поручився, що таке цілком можливо. Тоді ми зможемо довести тісніший зв’язок Гуннеруда з Анною.

Еуне змахнув рукою:

– Якщо те, що ти говориш про фрьокен Льонн, правда, то їй досить мінімум мініморум інформації, щоб упізнати обличчя.

Коли вони вийшли на вулицю, Еуне сказав, що з професійного інтересу хотів би зустрітися з цією Беате Льонн.

– Вона слідчий, як я розумію?

– Так, у відділі пограбувань. Ми з нею розплутуємо справу Забійника.

– А, зрозумів. Як просувається?

– Так собі. Слідів небагато. Вони припускали, що він скоро піде на нове пограбування, але поки що цього не сталося. Що, взагалі-то кажучи, дещо дивно.

На Бугстадвеєн Харрі побачив перші осінні сніжинки, що кружляли в повітрі.

– Зима! – крикнув Алі з другого боку вулиці й показав Харрі пальцем на небо. Він щось сказав братові на урду, й той відразу замінив його в ролі вантажника і почав затягувати ящики з фруктами до магазинчика. Алі м’якоюходою перетнув вулицю й підійшов до Харрі.

– Добре, що все скінчилося, – всміхнувся він.

– Звичайно, – відповів Харрі.

– Осінь – гівняна пора року. Нарешті сніжок пішов.

– Точно. А я думав, ти про ту справу говорив.

– З цим комп’ютером у твоїй комірці? Вона закінчена?

– А тобі ніхто про це не говорив? Вони знайшли людину, яка його там поставила.

– Он воно що. Тому дружину повідомили, що мені не треба сьогодні на допит в Управління. А що там насправді сталося?

– Коротко кажучи, один тип намагався подати справу так, ніби я був замішаний у серйозному злочині. Якщо запросиш мене сьогодні на обід, я докладніше розповім.

– Та я тебе вже запросив, Харрі!

– Ти не сказав, о котрій годині.

Алі звів очі догори:

– І чому у вас обов’язково треба день і годину призначати, щоб у гості прийти? Та ти просто в двері постукай, і я відчиню, а їжа у нас завжди є.

– Спасибі, Алі, я постукаю голосно і чітко. – Харрі відімкнув ворота.

– А ви з тією дамою розібралися? Може, це поплічниця була.

– Про кого ти говориш?

– Та про ту незнайому даму, я її того дня перед дверима до підвалу бачив. Я про неї цьому говорив… Тому, як його там?

Харрі застиг, забувши натиснути ручку воріт:

– Нумо, Алі, давай у точності викладай, що ти йому говорив.

– Він запитав, чи не помітив я чого незвичайного в підвалі або біля нього, ось я і сказав, що бачив незнайому даму біля входу до підвалу Коли я увійшов до під’їзду, вона стояла до мене спиною. Я це запам’ятав, тому що хотів запитати, хто вона така. Але потім почув, як клацнув замок, і вирішив, що позаяк у неї ключ, значить, все о’кей.

– Коли це сталось і який вона мала вигляд?

Алі досадливо сплеснув руками:

– Адже я поспішав, та й бачив її тільки зі спини. Три тижні тому? Або п’ять? Блондинка? Брюнетка? Не уявляю.

– Але ти впевнений, що це була жінка.

– Принаймні, мені здалося, що це дама.

– Альф Гуннеруд був середнього зросту, вузькоплечий, не дуже коротко стрижений, темноволосий.

Алі замислився:

– Так, звичайно, могло бути і так. Але це могла бути і дочка фру Мелькерсен, вона до неї якраз заходила. Наприклад!

– Гаразд, бувай, Алі.

Харрі вирішив спершу прийняти душ, одягнутись і вирушити до Ракелі й Олега, які запросили його на млинці та партію в тетріс. У день їх повернення Ракель показала привезені з Москви чудові шахи з різьбленими фігурами й дошкою з дерева і перламутру. Але, на жаль, їй зовсім не сподобався пістолет Ыашсо Є-Соп 45, який Харрі купив у подарунок Олегу, і вона його негайно конфіскувала,’заявивши, що Олегу не можна дарувати іграшкову зброю, принаймні поки йому не виповниться дванадцять років. Харрі з Олегом злегка зніяковіли й без розмов погодилися з нею. Правда, вони знали, що пізніше Ракель скористається присутністю Харрі й залишить його наглядати за Олегом, а сама вирушить на вечірню пробіжку. І Олег шепнув Харрі, що бачив, куди вона заховала Namo G-Con 45.

Стоячи під душем, гарячі струмені якого вигнали холод, що поселився в його тілі, Харрі прагнув забути розмову з Алі. Місце сумнівам знайдеться завжди, хоч якою б ясною здавалася справа. А Харрі народився скептиком. Але в якісь моменти необхідно просто вірити, якщо хочеш, аби твоє існування набуло контурів, знайшло сенс.

Харрі витерся, поголився й надів чисту сорочку. Подивився на себе в дзеркало й усміхнувся. Олег сказав, що в нього жовті зуби, і Ракель якось дуже голосно розсміялась. У дзеркалі він побачив роздрук першого листа від С#МЫ, що, як і раніше, висів на протилежній стіні. Завтра він його зірве й на це місце знову повісить фотографію із Сестринцем і ним самим. Завтра. Він уперся поглядом в текст у дзеркалі. Дивно, що він не звернув на це уваги того вечора, коли ось так само стояв перед дзеркалом і відчував, що чогось не вистачає. Напевно, коли постійно бачиш одну і ту ж річ, погляд замилюється і ти її не помічаєш. Він знову подивився на текст у дзеркалі. Потім викликав таксі, взув черевики і почав чекати. Подивився на годинник. Таксі вже напевно під’їхало. Вперед! І тут він зловив себе на тому, що знову піднімає слухавку й набирає номер.

– Еуне.

– Мені треба, щоб ти наново прочитав усі листи. І спробував розібратися, чоловік їх писав чи жінка.

42

Діез

Сніг розтанув у ту ж ніч. Астрід Монсен щойно вийшла з дому і попрямувала по мокрому чорному асфальту в бік Бугстадвеєн, як раптом побачила світловолосого поліцейського, що крокував по тротуару на протилежному боці вулиці. Вона прискорила крок, і пульс у неї почастішав. Вона втупила погляд прямо перед собою в надії, що він її не помітить. У газетах були поміщені фотографії Альфа Гуннеруда, і натовпи слідчих цілими днями тупали по сходах то вгору, то вниз, заважаючи їй працювати. Але тепер із цим покінчено, як сказала вона сама собі.

Вона поспішно попрямувала до переходу. «Кондитерська Хансена». Аби встигнути туди забігти, тоді вона врятована. Чашечка чаю і пончик по можливості за останнім столиком у самісінькому кінці довгої кишкоподібної зали позаду стойки. Щодня рівно о пів на одинадцяту.

– Чай і пончик?

– Так, спасибі.

– З вас тридцять вісім.

– Будь ласка.

– Дякую.

Як правило, це була її найтриваліша бесіда за весь день.

Останніми тижнями траплялося, що до її приходу це місце вже займав якийсь чоловік, і хоча залишалися багато інших вільних столиків, вона не могла там сидіти, тому що… ні, їй навіть думати про це зараз не хотілося. Так або інакше, але їй довелося змінити розпорядок дня, і тепер вона з’являлася в кондитерській

о чверть на одинадцяту, щоб устигнути зайняти місце за своїм законним столиком. Як з’ясувалося, сьогодні це навіть і на краще, інакше він застав би її вдома. І їй довелось би відчинити, тому що вона дала обіцянку матері. Після того випадку вона два місяці не відгукувалася ні на телефонні дзвінки, ні на дзвінки в двері. Врешті-решт мати викликала поліцію та погрозила знову покласти її до лікарні.

Матері вона ніколи не брехала.

А ось іншим доводилось. Іншим вона брехала весь час. По телефону – редакторам видавництв, у магазинах і на форумі в Інтернеті. Особливо в останньому випадку. Там вона давала волю своїй фантазії. Там вона уявляла себе зовсім не такою, якою була в житті, там вона уявляла себе однією з героїнь романів, які перекладала, або Рамоною, пересиченою життям, розпусною, але безстрашною жінкою. Астрід дізналася про існування Рамони ще в ранньому дитинстві. Це була танцівниця з довгим чорним волоссям і карими мигдалеподібними очима. Астрід полюбляла малювати Рамону, й особливо її очі, але робити це їй доводилося крадькома – побачивши такі малюнки, мати відбирала їх, рвала на клапті й говорила, що бачити не бажає таких курвочок у себе вдома. Рамона зникла на довгі роки, але потім повернулася, й Астрід почала помічати, що все більше й більше підпадає під її владу, і понад усе, коли пише листи письменникам чоловічої статі, книги яких перекладає. Спочатку йшлося про мовні проблеми, прохання пояснити не зовсім зрозуміле місце, а потім вона починала засипати їх електронними повідомленнями неформального характеру, після чого вже французькі письменники настійно просили її про зустріч. Коли вони приїдуть в Осло у зв’язку з презентацією книги, та хоч би навіть і тільки заради особистого знайомства з нею. Вона всім відмовляла, але так, що це жодним чином не відлякувало наполегливих поклонників, а швидше навпаки, ще більше притягало їх до неї. Ось у чому полягала тепер уся її літературна діяльність, після того як кілька років тому її блакитна мрія видавати власні книжки розбилася вщент, коли консультант одного з видавництв подзвонив їй і прошипів у слухавку, що більше не в змозі виносити її «істеричні схлипи» і що в світі не знайдеться жодного читача, який захотів би платити за її вигадки, хоча, можливо, який-небудь психолог і погодився б ознайомитися з ними за пристойний гонорар.

– Астрід Монсен!

Вона відчула, як горло в неї стиснулось, і її охопила паніка. Не вистачало тільки задихнутися просто на вулиці привселюдно. Вона вже збиралася ступити на проїжджу частину, але тут на світлофорі з’явився червоний чоловічок. їй так хотілося на той бік вулиці, але червоному чоловічкові вона завжди підкорялася.

– Привіт! А я якраз до вас збирався. – Харрі Холе підійшов і став поряд із нею. У нього був усе той же вираз загнаного звіра на обличчі, все такі ж червоні очі. – Перш за все я хочу сказати, що прочитав рапорт Волера про бесіду з вами. І ще, що, здається, ви збрехали мені зі страху.

Вона задихала, мовби викинута на берег риба.

– Я, звичайно, теж повний кретин, що не розповів одразу вам про свою роль у цій справі, – сказав поліцейський.

Вона із здивуванням подивилася на нього. Судячи з тону, він щиро жалкував про те, що сталося.

– А я читала в газеті, що винного нарешті взяли, – почула вона свій власний голос.

Вони обмінялися поглядами.

– Чи вбили, чи що, – тихо додала вона.

– Так, – сказав він і вичавив із себе усмішку. – Але, може, ви все ж таки допоможете мені прояснити кілька питань?

Уперше за столиком в «Кондитерській Хансена» з нею сидів співбесідник. Дівчина за стойкою змовницьки підморгнула їй, буцім велетень, що прийшов із нею, – її кавалер. Але оскільки вигляд у нього був таким, немов він тільки що з ліжка, вона навіть могла припустити, що… ні, їй і думати про це зараз не хотілося.

Харрі простягнув їй роздруки цілого ряду електронних листів і попросив продивитися їх. Можливо, вона як письменник зможе сказати, написані вони чоловіком чи жінкою? Вона подивилася на листи. Письменник, як він висловився. Сказати йому правду? Вона піднесла чашку до губ, щоб приховати усмішку, що з’явилася при цій думці. Зрозуміло, ні. Вона брехатиме.

– Важко сказати, – мовила вона. – Це белетристика?

– І так, і ні, – відповів Харрі. – Ми думаємо, що автор – убивця Анни.

– Так, виходить, це чоловік.

Харрі втупився поглядом у стільницю, і вона кинула на нього швидкий погляд. Красивим його не назвеш, але щось привабливе в ньому було. Вона відразу – хоч як неймовірно це звучить – вловила це, тільки-но побачила його лежачим на сходовому майданчику перед своєю квартирою. Можливо, тому що вона випила на чарку «Контро» більше, ніж зазвичай, але він здався їй таким смирним, майже красивим, немов сплячий принц, якого хтось поклав перед її дверима. Речі, що випали у нього з кишень, валялися навколо і на майданчику, і на сходинках. Вона підібрала їх одну за однією і навіть заглянула в гаманець, де знайшла його картку з адресою та ім’ям.

Харрі підвів очі, і вона тут же відвела свої. Чи подобався він їй? Безумовно. Проблема в тому, що вона йому не подобається. Істеричні схлипи. Безпричинний страх. Напади ридань. Йому такі не потрібні. Йому потрібні такі, як Анна Бетсен. Такі, як Рамона.

– Ви впевнені, що не впізнаєте її? – поволі запитав він.

Вона з жахом подивилася на нього. І лише тепер помітила,

що він тримає в руці фотографію. Він уже раніше показував її. Жінка і двоє дітей на пляжі.

– У ніч вбивства, наприклад? – наполягав він.

– Ніколи в житті не бачила її, – твердо відповіла вона.

Знову пішов сніг. Лапаті мокрі сніжинки брудно-сірого кольору падали на буру землю на просторі між Управлінням поліції та «Ботсеном». У кабінеті на Харрі чекала записка від Вебера. Зміст записки зміцнив його в підозрі, яка, власне, і змусила його подивитися на листи під іншим кутом зору. І все ж таки коротка, але містка записка Вебера викликала у нього шок. Своєрідний очікуваний шок.

Залишок дня Харрі провів, сидячи на телефоні й раз у раз бігаючи до факсу і назад. У проміжках він роздумував. Складав камінь на камінь, прагнучи не думати про те, що він хоче знайти. Але картина вимальовувалася дуже виразна. Ця дорога могла вести то вгору, то вниз або звиватися, скільки їй заманеться, але, як і всяка інша така дорога, в кінці вона мала привести до початку.

Коли Харрі закінчив, йому майже все стало ясно. Він відкинувся на спинку конторського стільця, але тріумфатором себе не відчував, тільки відчував порожнечу всередині.

Ракель ні про що не запитала, коли він подзвонив їй і сказав, щоб сьогодні вона його не чекала. Потім він піднявся до їдальні й вийшов на балкон, де двоє курців тремтіли від холоду. Глибоко під ними в ранніх осінніх сутінках миготіли міські вогні. Харрі закурив сигарету, провів рукою по цегляному верху балконних ґрат і почав ліпити сніжку, стискаючи її все сильніше і сильніше, аж поки між пальців потекла вода. Тоді він кинув її в бік міста і землі та прослідкував очима, як блискуча сніжна кулька прискорювалася під час польоту, аж поки зникла з очей на сіро-білому тлі.

– У мене був однокласник на ім’я Людвіг Александер, – голосно сказав Харрі.

Курці, що пританцьовували на холоді, обернулися до старшого інспектора.

– Він грав на піаніно, і його прозвали Діезом. Просто тому, що якось на уроці співу він мав дурість привселюдно заявити вчительці, що його улюблена тональність діез. Коли наставала зима, ми на кожній перерві грали з паралельним класом у сніжки. Діез відмовлявся, але ми його примушували. Використовували в ролі гарматного м’яса. Сам він кидав сніжки так, що вони ледве перелітали на бік супротивника. А в його рядах був Руар, міцний такий хлопчак, він у гандбол за Уппсалу грав. Зазвичай він заради сміху приймав сніжки Діеза головою, а потім своїми влучними, сильними кидками розквітчав йому обличчя в кров. Але одного разу Діез сліпив сніжок навколо каменя і кинув його так високо, як тільки міг. Руар стрибнув сміючись і відбив його головою. Звук пролунав такій, ніби камінь ударився об камінь, який лежить на мілководді, такий жорсткий і м’який одночасно. Того дня я єдиний раз бачив «швидку» в шкільному дворі.

Харрі глибоко затягнувся.

– У вчительській цілими днями думали й гадали, чи заслуговує Діез на покарання. Але ж він ні в кого сніжкою не мітив, і питання тільки в тому, чи слід карати людину, яка попросту не врахувала, що один ідіот поводиться по-ідіотськи.

Харрі загасив недопалок і ввійшов усередину.

Час перейшов за пів на четверту. Злий вітер іще додав у силі на белебні між Акерсельвою та станцією метро на площі Гренландії, де школярів і пенсіонерів як пасажирів почали змінювати люди із замкненими обличчями і при краватках, що поспішають додому після роботи. Харрі врізався в одного з них, коли біг униз по сходах, і почув кинуту йому вслід лайку, що луною відбилася від цегляних стін. Він зупинився перед кабінкою між туалетами. У кабінці сиділа та ж сама немолода жінка.

– Мені треба поговорити з Симоном, негайно.

Вона подивилася на нього холодними карими очима.

– Його немає в Тоєні, – сказав Харрі. – Всі виїхали.

Жінка нерозуміюче знизала плечима.

– Скажи, що його Харрі питає.

Вона похитала головою і зробила знак рукою, щоб він ішов геть.

Харрі наблизився впритул до скла, що розділяло їх:

– Скажи, це спіуні герман.

Симон віддав перевагу Енебаккевеєн над довгим тунелем через Екеберг.

– Не люблю тунелів, розумієш, – пояснив він, коли вони тяглись у бік скель у пробці надвечір’я.

– Так, значить, двоє братів, що перебралися до Норвегії й виросли разом в одному вагончику, стали недругами, тому що покохали одну дівчину, – сказав Харрі.

– Марія з дуже поважної сім’ї ловара. Вони облаштувалися у Швеції, де її тато був булибас. Вона вийшла заміж за Стефана і переїхала з ним до Норвегії, коли їй тільки виповнилося тринадцять, а йому вісімнадцять. Стефан до смерті любив її. Якраз у цей час Расколь ховався в Росії, розумієш. Не від поліції, а від косовських албанців, які орудували в Германії. Вони вважали, що він кинув їх по бізнесу.

– По бізнесу?

– Вони знайшли порожній трейлер на автобані під Гамбургом, – усміхнувся Симон.

– Але Расколь повернувся?

– Одного прекрасного травневого дня він з’явився в Тойені. Тоді-то вони з Марією і побачили одне одного вперше. – Симон засміявся. – Господи, якими поглядами вони обмінювались! Я навіть на небо подивився, думав, зараз гроза вдарить, так повітря наелектризувалося.

– Вони закохались одне в одного?

– Відразу. На очах в усіх. Деякі жінки навіть соромливо відвернулися.

– Але якщо це було так очевидно, родичі, напевно, якось відреагували.

– Та ні, ніхто не думав, що це так небезпечно. Не забудь, що ми одружуємося раніше за вас, розумієш. Ми не в силах стримувати молодь. Вони закохуються. Тринадцять – ти можеш собі уявити…

– Можу. – Харрі почухав потилицю.

– Але все виявилося дуже серйозно, розумієш. Вона була замужем за Стефаном, але любила Расколя з того самого дня, коли побачила його вперше. І хоча вони зі Стефаном жили у своєму вагончику, вона зустрічалася з Расколем, адже він весь час там перебував. Ну і сталося так, як і мало статися. Коли народилась Анна, тільки Стефан і Расколь не знали, що вона дочка Расколя.

– Бідолашна дівчинка.

– І бідолашний Расколь. Із них тільки Стефан був щасливий. Він так пишався, розумієш. Казав, що Анна така ж красива, як і її тато. – У сумних очах Симона промайнула усмішка. – Може, все б так і далі продовжувалось, якби Стефан із Расколем не задумали пограбувати банк.

– І в них не склалося?

Залишаючись у пробці, вони все-таки під’їхали до Рюєн-крюссет.

– їх було троє. Стефан як найстарший мав увійти до банку й вийти останнім. І поки двоє інших побігли з грошима за машиною, в якій змогли б звідти виїхати, Стефан залишавсь у приміщенні банку з пістолетом, щоб співробітники не ввімкнули сигналізацію. Адже вони були дилетантами, навіть не знали, що банк обладнаний системою беззвучної сигналізації. І коли ті двоє під’їхали, то побачили, що Стефан лежить обличчям на капоті поліцейського автомобіля й лягавий надягає на нього наручники. Вів машину Расколь. Йому було тільки сімнадцять, і він навіть прав не мав. Він опустив скло. На задньому сидінні лежало триста тисяч. Він поволі під’їхав до поліцейської машини, на капоті якої розпластався його брат. І тут Расколь і поліцейський зустрілися поглядами. Господи, повітря так само наелектризувалось, як того разу, коли Расколь і Марія зустрілися вперше. Вони дивились один на одного цілу вічність. Я боявся, Расколь закричить. Але він не вимовив ані слова. Просто поїхав далі. Це була їхня перша зустріч.

– Расколя та Йоргена Льонна?

Симон кивнув. Вони минули перехрестя з коловим рухом і звернули на Рюєнсвінген. Біля заправки Симон пригальмував і ввімкнув поворотник. Вони зупинилися перед дванадцятипо-верховою будівлею. Поряд, над входом, світився блакитний логотип Норвезького банку.

– Стефан отримав чотири роки, тому що вистрілив із пістолета в стелю, – продовжив розповідь Симон, – але після суду сталося щось дивне, розумієш. Расколь прийшов на побачення із Стефаном у «Ботсен», і через день один із наглядачів заявив, що в нового ув’язненого начебто змінилася зовнішність. Шеф же його сказав, що так часто буває з тими, хто відбуває перший термін. Часом дружини не можуть упізнати своїх чоловіків, коли приходять до них на побачення вперше. Наглядач заспокоївся, але ще за декілька днів по тому до в’язниці зателефонувала жінка й повідомила, що відбулася підміна: замість Стефана Баксхета в камері перебуває його молодший брат, якого слід відпустити.

– Це дійсно правда? – запитав Харрі, витягнув запальничку і підніс її до сигарети.

– Так^звичайно, – відповів Симон. – У південноєвропей-ських циган увійшло до звичаю, що молодший брат або син відбуває термін за засудженого, якщо в того є сім’я, яку йому треба утримувати. А у Стефана сім’я була. Для нас це справа честі, розумієш?

– Але власті, напевно, розібралися?

– Е-е, – Симон махнув рукою. – Для них циган є циган.

І якщо він сидить за те, чого не вчиняв, значить, напевно винен у чомусь іншому.

– А хто дзвонив?

– Цього вони так і не з’ясували. Але тієї ж ночі зникла Марія. І її більше ніколи не бачили. Поліцейські привезли Расколя в Тоєн пізно вночі. Стефан відбрикувався, вергав прокляття, але його зв’язали й винесли в машину. Анні було два роки, вона лежала в ліжку, кричала, кликала маму, і ніхто, ні чоловіки, ні жінки, не могли її заспокоїти. Аж поки до вагончика ввійшов Расколь і взяв її на руки.

Вони пильно вдивлялися в двері банку. Харрі подивився на годинник. До закриття залишалося декілька хвилин.

– А що сталося потім?

– Коли Стефан відбув термін, він одразу ж виїхав із Норвегії. Я іноді зв’язувався з ним по телефону. Він багато їздив.

– А що з Анною?

– Вона росла у вагончику. Расколь віддав її до школи. У неї з’явилися нециганські друзі. І нециганські звички. Вона не бажала жити, як ми. їй хотілося робити те, що робили її друзі, – самій приймати рішення, самій заробляти на життя, мати своє житло. Відтоді, як вона отримала в спадок від бабусі квартиру й переїхала на Соргенфрі-гате, ми з нею взагалі не спілкувалися. Вона… так, вона сама вирішила виїхати. І лише Расколь хоч якийсь контакт із нею підтримував.

– Як гадаєш, вона знала, хто насправді її батько?

Симон знизав плечима:

– Наскільки мені відомо, цніхто нічого їй не говорив, але, я упевнений, вона знала.

Виникла невелика пауза.

– Ось тут це сталося, – нарешті сказав Симон.

– Перед самісіньким закриттям, – уточнив Харрі. – Як зараз.

– Він би не застрелив Льонна, якби не вважав, що зобов’язаний це зробити, – сказав Симон. – Він зробив те, що мусив зробити. Адже він воїн, розумієш?

– Ніяких тобі хихотливих наложниць.

– Чого?

– Та ні, нічого. А де Стефан зараз, Симоне?

– Не знаю.

Харрі чекав. Вони побачили, як службовець банку замкнув двері зсередини. Харрі як і раніше чекав.

– Востаннє він дзвонив із якогось шведського міста, – сказав Симон. – Із Йотебора. Це все, чим я можу допомогти тобі.

– Та ти не мені допомагаєш.

– Я знаю, – Симон зітхнув. – Я знаю.

Харрі побачив жовтий будинок на Вестланнсвеєн. У вікнах обох поверхів горіло світло. Він припаркувався, виліз із машини і подивився в бік станції метро. Там вони збиралися темними вечорами на початку осені. Сігген, Туре, Крістіан, Торкіль, Ейстейн і Харрі. Це був постійний склад команди, що крала яблука в чужих садах. Як правило, вони на велосипедах здійснювали марш-кидок у Нордстранн, де і яблука були більші, й шансів менше, що місцеві жителі знають їхніх батьків. Сігген першим перелазив через огорожу, Ейстейн залишався на шу-хері. Харрі як найвищому діставалися найвищі яблуні. Але одного разу вони полінувались їхати так далеко і зробили рейд по сусідству.

Харрі кинув погляд на фруктовий сад на іншому боці вулиці.

Вони вже наповнили кишені, як раптом Харрі виявив, що на них хтось дивиться з освітленого вікна другого поверху Дивиться й мовчить. Це був Діез.

Харрі відчинив ворота й підійшов до дверей. «Йорген і Крістіна Льонн» було написане на фарфоровій табличці над двома кнопками. Харрі натиснув верхню.

Беате відгукнулася тільки на другий дзвінок.

Вона запитала, чи хоче він чаю, але він похитав головою. Вона зникла на кухні, а він роззувся в передпокої.

– А чому на дверній табличці дотепер ім’я твого отця збереглося? – запитав він, коли вона ввійшла до кімнати з однією чашкою в руках. – Щоб сторонні знали, що в будинку є чоловік?

Вона знизала плечима й опустилась у глибоке крісло:

– Та ми про це навіть і не думали. Вона там так довго висить, що ми її вже не помічаємо.

– М-м, – Харрі склав руки разом. – По суті, я якраз про це і хотів поговорити.

– Про табличку?

– Ні, про дизосмію. Коли не відчуваєш трупного запаху.

– Що ти маєш на увазі?

–* Я вчора стояв у себе в передпокої і читав повідомлення. Яке мені прислав убивця Анни. З ним точно як із вашою табличкою. Відчувати відчуваєш, а мозком не сприймаєш. Це як при дизосмії. Роздрук висів там так довго, що я перестав його помічати. Так само, як і нашу із Сестринцем фотографію. Коли вона зникла, я відчув: щось змінилося, але не зрозумів, що саме. І знаєш чому?

Беате похитала головою.

– Бо в мене не було приводу подивитися на все, що сталося, під іншим кутом зору. Я бачив тільки те, що припускав побачити. Але вчора дещо сталось. Алі розповів, що того вечора бачив зі спини якусь жінку біля входу до підвалу. І до мене дійшло: адже я із самого початку, не усвідомлюючи, виходив із того, що Анну вбив чоловік. А помилкове припущення примушує тебе йти по помилковому сліду, і ти навіть не розглядаєш інші варіанти. А завдяки розповіді Алі я подивився на цей текст новим поглядом.

Беате зробила брови дашком:

– Ти хочеш сказати, що Анну Бетсен убив не Альф Гуннеруд?

– Ти знаєш, що таке анаграма? – запитав Харрі.

– Перестановка літер для…

– Убивця Анни знову залишив для мене патрин. У даному разі – анаграму. Я побачив це в дзеркалі. Виявилось, текст підписаний жіночим ім’ям. У дзеркальному відображенні. Я відіслав текст Еуне, а той зв’язався із фахівцем, що розбирається в когнітивній психології та мові. Він одного разу за одним реченням у листі з погрозами зумів визначити стать і вік автора й навіть район, звідки той родом. Цього разу він дійшов висновку, що авторові від двадцяти до сімдесяти років, а ось стать і місце, звідки він родом, визначити не зміг. Іншими словами, не дуже він мені допоміг. Щоправда, з однією обмовкою. Він усе-таки вважає, що, найімовірніше, лист писала жінка. На підставі одного-однісінького слова. Там написано «ваші полісмени» замість звичайного «ви в поліції» або «ваші поліцейські». Він вважає, що відправник підсвідомо вжив це англійське слово, протиставивши себе чоловікам. Адже «полісмени» може означати тільки чоловіків.

Харрі відкинувся на спинку стільця.

Беате відставила чашку:

– Правду кажучи, не готова визнати, що ти мене переконав, Харрі. Якась невідома жінка в під’їзді, кодове слово, що означає жіноче ім’я, якщо прочитати його з кінця, і психолог, який вважає, що Альф Гуннеруд ужив слово, більш властиве жінкам.

– М-м, – кивнув Харрі. – Згоден. Але спершу я збирався розповісти, що навело мене на слід. І перш ніж повідати тобі, хто вбив Анну, я хотів запитати, чи не зможеш ти допомогти мені розшукати декого із тих, які зникли безвісти.

– Звичайно. Але чому ти до мене звертаєшся? Хіба пошук тих, що зникли, входить…

– Так, – сумно всміхнувся Харрі. – Пошук тих, що зникли, – це твоя турбота.

43

Рамона

Харрі знайшов Вігдіс Албу на пляжі: обхопивши руками коліна і вдивляючись у води фіорду, вона сиділа в тій же ніші в скелі, де він спав тієї ночі. У вранішньому серпанку сонце було схоже на своє бліде відображення. Ґреґор вибіг Харрі назустріч, виляючи хвостом. Був час відпливу, в повітрі відчувався запах водоростей і нафти. Харрі сів на камінь у неї за спиною і дістав сигарету.

– Це ти його знайшов? – запитала вона, не обертаючись.

Харрі прикинув, скільки часу вона його чекала.

– їх було багато, – відповів він, – і я серед них.

Вона прибрала пасемце волосся, що розвівалося на вітрі в неї перед очима.

– І я також. Але це було давним-давно. Можеш мені не вірити, але колись я любила його.

Харрі клацнув запальничкою:

– А чому мені вам не вірити?

– Та вір чому хочеш. Не кожній людині дається здатність любити. Ми – і вони, – може, і вірять, що можуть, але це не так. Вони можуть вивчити жести, репліки, послідовність кроків – і все. Дехто з них навіть здатний обдурювати нас тривалий час. Але мене вражає не те, що вони не можуть, а те, що не хочуть. Навіщо напружуватися, щоб відповісти на почуття, їм зовсім не знайоме? Ти розумієш, констеблю?