Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:

– На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.

– Правда? Так вони і повірили.

– Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.

Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.

– Так? – почув він голос у домофоні.

– Старший інспектор Харрі Холе, – упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. – Я до Расколя Баксхета.

– Вас немає в списку.

– Хіба? – заперечив Харрі. – Я просив Беате Льонн подзвонити вам і включити мене в список. Сьогодні ввечері о десятій. Можете запитати Расколя.

– Приймальні години закінчилися, тож, якщо вашого імені немає в списку, дзвоніть завтра в робочий час.

Харрі вирішив зайти з іншого боку:

– Як тебе звуть?

– Бойгсет. Але я не маю права…

– Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?

– Авжеж, але…

– Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.

Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.

Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.

– Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, – сказав Харрі й озирнувся в невеликому – чотири на два метри – приміщенні. Ліжко, стіл, дві шафки, декілька книг. Ні радіо, ні журналів, ніяких особистих речей, голі стіни.

– Вважаю за краще жити в таких умовах, – сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. – Загострює розум.

– А це теж розум загострить? – Харрі сів на краєчок ліжка. – Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.

Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.

– Убивця надіслав мені листа по електронці, – сказав Харрі. – Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. – Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.

Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:

Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.

Харрі кивнув.

– І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?

Харрі не відповів.

– Згоден, – сказав Расколь. – Тоді скажи, що я тобі винен,

Харрі перестав погладжувати підодіяльник:

– Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.

Расколь кивнув.

– По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.

– Ти його отримаєш.

– Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…

Харрі зупинився, і Расколь запитально подивився на нього.

– Якщо я почую від Ракелі, що хтось хоч би косо подивиться на неї, я добровільно з’явлюся в поліцію, викладу всі карти на стіл і вкажу на тебе як на замовника вбивства Арне Албу.

Расколь по-дружньому поблажливо всміхнувся. Немов би тим самим від імені Харрі висловив співчуття про те, що було добре відоме їм обом, – ніхто ніколи не зможе довести причетність Расколя до вбивства Албу.

– Про Ракель і Олега можеш не турбуватися, Спіуні. Моя людина в Москві відкликала своїх людей одразу, щойно з Албу було покінчено. Ти б краще турбувався результатом справи у суді. Моя людина каже, що перспективи не дуже втішні. Наскільки я розумію, в сім’ї батька дитини є зв’язки.

Харрі стенув плечима.

Расколь витягнув зі столу шухляду, дістав ключ від «Тріовінга», сяючий на світлі, й простягнув його Харрі:

– Підеш прямо на станцію метро в Грьонланні. Коли спустишся по перших сходах, побачиш жінку у віконці каси біля туалетів. Даси їй п’ять крон, і вона тебе пропустить. Скажи, що прийшов Харрі, зайди в чоловічий туалет і зачинись в одній із кабінок. Як почуєш, що насвистують «Waltzing Matilda», знай, що приїхали за тобою. Щасливо, Спіунії

Дощ хльостав так сильно, що здавалося, ніби з-під асфальту били тонкі цівки душу, а якщо придивитися, в світлі ліхтарів у кінці вузької перекритої частини Софієс-гате можна було побачити невеликі райдуги. Але часу в Б’ярне Мьоллера не було. Він виліз із машини, натягнув на голову пальто і побіг через дорогу до воріт, де його очікували Іварссон, Вебер і якийсь чоловік – судячи по вигляду, пакистанець.

Мьоллер привітався зі всіма за руку. «Пакистанець» відрекомендувався:

– Алі Ніязі, сусід Харрі.

– Волер приїде, тільки-но вони закінчать у Слемдалі, – сказав Мьоллер. Що ви тут виявили?

– Боюся, це тягне на сенсацію, – відповів Іварссон, – але головне, тепер зрозуміло, яким чином ми повідомимо пресу про те, що один із наших поліцейських…

– Гей, гей! – гримнув Мьоллер. – Не поспішай. Доповідай обстановку.

Іварссон тонко посміхнувся:

– Підемо сюди.

Начальник Відділу грабежів і розбійних нападів відчинив низькі двері й по кривих кам’яних сходах почав опускатися в підвал. Решта рушили за ним. Щоб не зачіпати стелю і стіни, довгов’язому Мьоллеру довелося опустити голову. Він не любив підвали.

Голос Іварссона глухою луною відбивався від цегляних стін:

– Як тобі відомо, Холе сьогодні ввечері переслав Беате Льонн декілька отриманих ним по електронній пошті листів. За словами Холе, автор цих листів зізнається в убивстві Анни Бет-сен. Я був в Управлінні й прочитав ці послання десь із годину тому. Кажучи прямо, тексти ці незрозумілі й непереконливі, загалом, нісенітниця якась. Але в них міститься інформація, якої відправник не міг мати, якби він не був утаємничений в інтимні деталі подій того вечора, коли вбили Анну Бетсен. Хоча, згідно з цією інформацією, Холе побував того вечора в її квартирі, в той же час вона підтверджує його уявне алібі.

– Уявне? – Мьоллер знову нахилився перед черговими дверима. У самому підвалі стеля виявилася ще нижчою, і він ішов тепер, зігнувшись у три погибелі та прагнучи прогнати думки про те, що над ним височіє чотириповерхова махина на вбитих сто років тому в глинистий ґрунт дерев’яних палях. – Що ти маєш на увазі, Іварссоне? Хіба ти не сказав, що в листах міститься визнання?

– Спершу ми обшукали квартиру. Ввімкнули його комп’ютер, відкрили поштову скриньку і знайшли всі повідомлення, які він отримував. Точнісінько ті, що він переправив Беате Льонн. Це і є уявне алібі.

– Я це вже чув, – не приховуючи роздратування, зауважив Мьоллер. – У чому суть справи?

– А суть справи, природно, в тому, що ми з’ясували, хто посилав ці повідомлення на адресу Харрі Холе.

Мьоллер почув попереду якісь голоси.

– Це тут, просто за рогом, – пояснив той, що відрекомендувався сусідом Харрі.

Вони зупинилися перед однією з підвальних комірок, обгороджених металевою сіткою. Усередині комірки сиділи навпочіпки двоє чоловіків. Один із них при світлі кишенькового ліхтарика прочитував номер на задній стороні ноутбука, інший записував. Мьоллер помітив, що від розетки на стіні ведуть два дроти – один був підключений до ноутбука, а інший – до обшарпаного мобільного телефону марки «КІокіа», який, у свою чергу, був підключений до комп’ютера.

Мьоллер випростав спину, наскільки це було можливо:

– І що це все означає?

Іварссон поклав руку на плече сусіда Харрі:

– Алі каже, що заглянув у підвал через кілька днів після вбивства Анни Бетсен і тоді вперше побачив у комірці Харрі ноутбук із підключеним мобільником. Ми вже перевірили телефон.

– Ну і?

– Це телефон Холе. Зараз ми намагаємося з’ясувати, хто цей ноутбук купив. Але так чи інакше, ми відкрили ящик із вихідною кореспонденцією.

Мьоллер заплющив очі. У нього вже защеміла спина.

– І знайшли їх, – Іварссон багатозначно похитав головою, – всі листи, які, як намагається запевнити нас Харрі, посилав йому якийсь містичний убивця.

– Гм, – вимовив Мьоллер, – усе це не здорово.

– Але власне докази Вебер виявив у квартирі.

Мьоллер запитально подивився на Вебера, який із похмурим виглядом показав йому прозорий пластиковий пакетик.

– Ключ? – запитав Мьоллер. – 3 ініціалами АА?

– Знайшов у шухляді телефонного столика, – відповів Вебер. – За формою зубчиків він ідентичний ключу від квартири Анни Бетсен.

Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.

– Мені треба на повітря, – мовив він тихо.

37

Спіуні герман

Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.

Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.

Він спробував відновити події.

Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І – за контрастом із ношеним костюмом – новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.

У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» – «Паскудна погода, правда?» – «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.

А шлях виявився не дуже далекий.

Минувши Музей Мунка, вони звернули й по вибоїстій дорозі виїхали до автостоянки напроти порожнього заболоченого футбольного поля. В кінці стоянки розташувалися три житлові ав-топричепи. Два нові, великі, й один старий, маленький, без коліс, який стояв на порожнистих бетонних блоках.

Двері одного з великих вагончиків відчинились, і Харрі розгледів силует жінки, із-за якої виглядали дитячі голівки, числом п’ять.

Харрі сказав, що не голодний, усів ся в кутку вагончика, спостерігаючи, як господарі вечеряють. На стіл подавала молодша з двох жінок. Вечеря пройшла швидко і без всяких церемоній. Діти поглядали на Харрі, хихикаючи і підштовхуючи одне одного. Харрі підморгував їм у відповідь і намагався вичавити із себе усмішку. Але безуспішно: до його тіла, що змерзло до кісток, помалу поверталася чутливість, що було йому не в радість, бо кожен сантиметр майже двометрового тіла почала забирати ломота. Потім Симон вручив йому дві вовняні ковдри, дружньо хлопнув по плечу і кивнув у бік маленького вагончика: «Це не «Хілтон», але там ти будеш у безпеці, мій друже».

Останнє тепло, що ще збереглось у ньому, тут же виморозило, варто було йому тільки увійти до яйцевидного вагончика, що на ділі був справжнім холодильником. Він зняв черевики Ейстейна, що виявилися принаймні на розмір меншими, ніж треба, розтер пальці на ногах і спробував зручніше розташуватися на дуже короткому ліжку. А потім іще й стягнути з себе мокрі штани – це останнє, що він запам’ятав.

– Хи-хи-хи.

Харрі знову розплющив очі. Темне личко зникло, а сміх тепер доносився з вулиці через відчинені двері, в які проник зухвалий промінь сонця, що освітлював стіну позаду нього і фотографії, що висіли на ній. Харрі підвівся на ліктях і почав їх розглядати. На одному зі знімків двоє хлоп’ят стояли обнявшись перед, як йому здалося, тим самим вагончиком, в якому він тепер перебував. Вигляд у них був дуже задоволений. Ні, навіть більш того – щасливий. Можливо, саме тому Харрі й упізнав в одному з них юного Расколя.

Харрі спустив ноги з ліжка і вирішив не звертати уваги на мігрень. Він посидів декілька секунд, намагаючись визначити, чи зможе стримати нудоту. Блювотні позиви відчувалися сильніше, ніж учора, набагато сильніше. Увечері під час вечері він ледве не запитав у господарів, чи не знайдеться у них шнапсу, і лише в останню мить утримався. Але може, шлунок його тепер легше переносить алкоголь, адже він так довго був у зав’язці?

Відповідь він отримав одразу, тільки-но вийшов із вагончика. Дітвора величезними здивованими очима дивилася, як, спершись на фаркоп автопричепа, Харрі блює на буру траву. Потім він закашлявсь, і його вивернуло ще кілька разів. Він витер губи тильною стороною долоні й, обернувшись, побачив Симона, який усміхався широкою усмішкою, ніби вважав, що краще за все починати новий день саме з процедури звільнення шлунка від випитого напередодні.

– Ти попоїси чого-небудь, мій друже?

Харрі глитнув слину і кивнув.

Симон дав Харрі свій пом’ятий костюм – піджак із широким коміром і штани – і сонцезахисні окуляри з величезними скельцями. Вони сіли в «Мерседес» і поїхали по Фіннмарк-гате. На площі Карла Бернера вони зупинилися на червоне світло. Симон опустив скло і крикнув щось чоловікові, що стояв перед входом до магазинчика й курив сигару. У Харрі виникло слабке відчуття, ніби раніше він його десь бачив. За досвідом він знав, що в таких випадках найчастіше йдеться про людину із судимістю. Чоловік розсміявся й теж щось крикнув у відповідь, але слів Харрі розібрати не вдалося.

– Знайомий? – запитав він.

– Інформатор, – сказав Симон.

– Інформатор, – повторив Харрі й побачив поліцейський автомобіль, що зупинився в очікуванні зеленого світла по інший бік перехрестя.

Симон повернув на захід у бік уллеволської лікарні.

– Скажи мені, – мовив Харрі, – а що це за інформатор у Расколя в Москві, який може вистежити людину в двадця-тимільйонному місті… – він клацнув пальцями, – ось так запросто? Це російська мафія?

Симон розсміявся:

– Може, і так, якщо не вийти на компетентніших людей.

– КДБ?

– Якщо мене не зраджує пам’ять, такої організації більше не існує. – Симон засміявся ще голосніше.

– Фахівець із Росії з нашої Служби безпеки говорить, що там, як і раніше, всім заправляють колишні кадебешники.

Симон знизав плечима:

– Служби службами, а послуги послугами, мій друже. Ну й у відповідь послуги. Ось про що йдеться, розумієш?

– А я думав, йдеться про гроші.

– Так я про це й кажу, мій друже.

Харрі вийшов на Соргенфрі-гате, а Симон рушив далі – у нього «деякі справи утворилися на Сагені, розумієш».

Харрі уважно оглядів вулицю. Мимо прокотив автофургон. Він попросив Тесс, карооку дівчинку, що розбудила його вранці, збігати на Тоєн за «Дагбладет» і «Вердене Ганг», проте ні в одній із газет не повідомлялося про те, що його оголошено в розшук. Але він однаково ніде не міг з’явитись: або він сильно помилявся, або кожен поліцейський екіпаж мав у своєму розпорядженні його фотографію.

Харрі квапливо підійшов до воріт, уставив ключ Расколя в замкову щілину і повернув його. Він постарався нічим не порушити тишу, що стояла в під’їзді. Перед дверима Астрід Монсен лежала газета. Увійшовши до квартири Анни, він обережно зачинив за собою двері й перевів подих.

Не думати про те, що тобі треба тут знайти.

У квартирі стояв затхлий запах. Він пройшов до вітальні. Там нічого не змінилося відтоді, як він був тут востаннє. У вікно лилося світло, висвічуючи три портрети, у променях сонця плавали порошинки. Він зупинився, роздивляючись картини. Спотворені обличчя дивним чином когось нагадували. Він підійшов до картин і кінчиками пальців провів по згустках олійної фарби на полотнах. Якщо вони щось і сказали йому, він цього не зрозумів.

Харрі вирушив на кухню.

Там смерділо брудним посудом і згірклим жиром. Він відчинив вікно і перевірив десертні тарілки та столові прибори в мийці. їх сполоснули, але не помили. Він ткнув виделкою в засохлі залишки їжі, відколупнув маленький шматочок і відправив його до рота. Японе-чилі.

За великою каструлею він виявив два келихи для вина. На денці одного з них залишився тонкий червоний осад, в інший начебто нічого не наливали. Харрі понюхав, але нічого, окрім запаху теплого скла, не почув. Поряд із келихами стояли дві звичайні склянки. Він узяв кухонний рушник, щоб подивитися їх на світло, не залишаючи відбитків пальців. Один був абсолютно чистий, а в іншому він виявив якийсь в’язкий наліт. Він поскріб нігтем і приклав палець до губ. Цукор. Із присмаком кави. Кола? Харрі заплющив очі. Вино і кола? Ні. Одне пило воду і вино. А інше – тільки колу, і винний келих виявився непотрібним. Він загорнув склянку в рушник і поклав до кишені піджака. Інтуїтивно він зайшов до ванної, зняв кришку з бачка унітаза і провів рукою по його задній стінці. Нічого.

Він вийшов на вулицю, із заходу насувалися хмари, вітер міцнішав. Харрі закусив губу. Потім зважився і попрямував на Вібес-гате.

Харрі відразу впізнав молодого чоловіка за прилавком слюсарної майстерні.

– Добридень, я з поліції, – сказав Харрі, сподіваючись, що хлопець не попросить показати посвідчення, яке залишилося в піджаці на віллі Албу в Слемдалі.

Хлопець відклав убік газету:

– Я знаю.

На мить Харрі охопила паніка.

– Я пам’ятаю, ти заходив за ключем, – хлопець широко всміхнувся. – Я всіх клієнтів пам’ятаю.

Харрі кашлянув:

– Ну, я-то не клієнт.

– Як?

– Ключ не мій був. Але рі^ не в цьому…

– Та я точно пам’ятаю, – перебив його хлопець. – Це був універсальний ключ, хіба не так?

Харрі кивнув. Краєм ока він побачив, як по вулиці мимо майстерні поволі проїхала патрульна машина.

– Я якраз про універсальний ключ і хотів запитати. Мені треба знати, як сторонній може зробити дублікат такого ключа. Наприклад, виробництва «Тріовінга».

– Ніяк, – сказав хлопець із стовідсотковою упевненістю в голосі, властивою читачам журналу «illustrert Vitenskap»^[52]. – Тільки в «Тріовінгу» можна зробити повністю ідентичний дублікат. Єдиний спосіб – підроблювати довіреність на замовлення, але і в цьому разі обман виявиться, коли ти прийдеш за ключем, тому що ми зажадаємо посвідчення особи і звіримо зі списком імен власників квартир у будинку.

– Але я отримав цей дублікат тут. Мене попросили забрати його.

Хлопець наморщив лоб:

– Та ні, я точно пам’ятаю, що ти показав посвідчення, а я звірив ім’я. Адже ти на чиєсь прохання ключ отримував, так для кого ти його брав?

У скляних дверях відбивався патрульний автомобіль. Харрі побачив, що він проїхав мимо по іншій стороні вулиці.

– Забудь про це. Яким іще способом можна добути дублікат?

– Ніяким. «Тріовінг» робить дублікати тільки на замовлення фірм, які мають патент, таких, як наша. А ми, я вже говорив, перевіряємо документи і ведемо облік замовлень. Система має бути достатньо надійною.

– Це точно, – Харрі в роздратуванні потер щоку. – Я якось подзвонив і дізнався, що одна жінка з Соргенфрі-гате отримала три дублікати ключа від своєї квартири. Один ми знайшли у неї в квартирі, інший вона передала електрикові, щоб він міг увійти за її відсутності й щось там полагодити, а третій ми відшукали в іншому місці. Справа тільки в тому, що, здається, третій дублікат вона не сама замовляла. Можу я попросити тебе перевірити?

Хлопець знизав плечима:

– Та заради бога, але чом би її самої не запитати?

– Її нещодавно вбили. Пострілом у голову.

– Опаньки! – вигукнув хлопець, але жоден мускул не здригнувся у нього на обличчі.

Харрі затамував подих. Він щось відчув. Якийсь холодок – може, від дверей потягло. Достатньо для того, щоб волосся на потилиці піднялося. Хтось обережно кашлянув. Але ніби ніхто до приміщення не заходив. Він спробував не оглядаючись визначити, хто це був, але кут зору в нього був дуже малий.

– Поліція, – пролунав позаду нього високий дзвінкий голос. Харрі глитнув.

– Що? – запитав хлопець і через плече подивився на Харрі.

– Вони там, на вулиці, зупинилися, кажуть, у немолодої жінки в чотирнадцятому будинку замок зламали. їй терміново потрібний новий, ось вони і питають, хто б міг поїхати з ними.

– Ну так і їдь, Альфе. Ти ж бачиш, я зайнятий.

Харрі напружено прислухався до звуку кроків, які віддалялися.

– Анна Бетсен. – Він зміркував, що вимовив її ім’я пошепки. – Ти можеш перевірити, *чи сама вона отримала всі три ключі?

– Немає потреби. Напевно сама.

Харрі нахилився над прилавком:

– А може, все ж таки перевіриш?

Хлопець важко зітхнув і зник у підсобці. Він повернувся з товстою конторською текою і почав перегортати:

– Ну ось, сам подивися, – сказав він, – тут, тут і тут.

Харрі впізнав бланки видачі замовлень, вони повністю збігалися з тими, які він сам підписував, коли забирав дублікат ключа Анни. Але всі бланки, що лежали перед ним, були підписані нею. Він уже зібрався було запитати, де бланки, підписані ним, але тут погляд його впав на дати.

– Тут записано, що останній дублікат вона отримала ще в серпні, – сказав він, – але ж я був тут набагато пізніш і…

–Ну?

Харрі втупився в простір.

– Дякую, – сказав він. – Більше запитань не маю.

Вітер на вулиці ще посвіжішав. Харрі ввійшов до телефонної будки на площі Валькірії.

– Беате?

На башті будівлі Морехідного училища сиділи дві чайки й відчайдушно старалися зберегти рівновагу на сильному вітрі. Під ними тягнулися води Осло-фіорду, що набули якогось зловісного чорно-зеленого відтінку, і столичне передмістя Екеберг, де двоє людей на лавці здавалися малесенькими цятками.

Харрі закінчив свою розповідь про Анну Бетсен. Про те, як вони зустрілися. Про останній вечір, події якого геть зникли у нього з пам’яті. Про Расколя. А Беате закінчила свою розповідь про те, що, як з’ясувалося, знайдений у підвальній комірці Харрі ноутбук три місяці тому було куплено в одному з магазинів мережі «Експерт» біля Колізею. І що гарантію виписано на ім’я

Анни Бетсен. І що підключений до комп’ютера був мобільний телефон, загублений Харрі.

– Ненавиджу крик чайок, – признався Харрі.

– Це все, що ти хочеш сказати?

– У цей момент – так.

Беате підвелася з лавки:

– Мені не можна було приходити сюди, Харрі. А тобі не можна було дзвонити мені.

– Але ж ти прийшла. – Харрі втратив надію прикурити на різкому вітрі. – Значить, ти мені віриш. Чи не так?

Замість відповіді Беате сердито сплеснула руками.

– Мені відомо не більше, ніж тобі, – сказав Харрі. – Я навіть не впевнений, що не я вбив Анну Бетсен.

Чайки знялись і, спіймавши порив вітру, в елегантному стилі виконали фігуру вищого пілотажу.

– Так розкажи тоді, що тобі відомо, – попросила Беате.

– Я знаю, що цей тип якимсь чином зумів добути дублікат ключа від квартири Анни і проник до неї в ніч убивства. А йдучи, прихопив із собою її ноутбук і мій мобільник.

– А чому твій мобільник опинився в квартирі Ганни?

– Напевно, випав із кишені. Я ж кажу, що був злегка напідпитку.

– Ну і що далі?

– Спочатку план у нього був вельми простий: після вбивства вирушити на Ларколлен і заховати ключ, яким він скористався, на дачі Арне Албу. На брелку ініціали АА, так що ніяких сумнівів ні в кого і виникнути не могло. Але коли він знайшов мій мобільник, то поспішив змінити-‘план, аби ще більше заплутати сліди. А саме подати все так, ніби я вбив Анну, а потім ужив заходів, щоб звалити провину на Албу. Він скористався номером мого мобільника і через сервер в Єгипті почав засипати мене електронними повідомленнями, знаючи, що вистежити відправника неможливо.

– А якщо б і вистежили, то ним виявився б…

– Я. Так чи інакше, я виявив щось дивне, тільки коли «Теленор» прислав мені рахунок. Але очевидно, я і після цього не дуже уважно читав ці повідомлення.

– А ще простіше було б заблокувати мобільник, коли ти його загубив.

– Гм-м. – Харрі раптово підвівся й почав походжати туди й назад перед лавкою. – Складніше зрозуміти, як він ухитрився проникнути до моєї комірки. Адже слідів злому не виявлено і ніхто з сусідів не впустив би стороннього. Іншими словами, у нього був ключ. А йому і потрібний був тільки один, адже у кожного мешканця універсальний ключ, він відкриває і ворота, і горище, і підвал, і квартиру, але дублікат такого ключа дістати не так-то просто. А в Анни, до речі, теж був універсальний ключ.

Харрі зупинився, пильно дивлячись на південь: там, на вході у фіорд, стояло зелене вантажне судно з двома могутніми кранами на борту.

– Про що замислився? – запитала Беате.

– Та ось хочу попросити тебе зробити мені послугу, з’ясувати ім’я одного чоловічка.

– Краще не треба, Харрі. Я ж кажу, мені навіть сюди не можна було приходити.

– А ще думаю, звідки в тебе ці синці?

Різким рухом вона прикрила шию:

– А, так, на тренуванні. Я дзюдо займаюсь. А ще про що думаєш?

– А ще про те, чи зможеш ти передати ось це Веберу. – Хар-рі вийняв із кишені піджака загорнуту в кухонний рушник склянку. – Попроси його зняти відбитки пальців і порівняти їх із моїми.

– А твої в нього є?

– У криміналістичній лабораторії є відбитки всіх сищиків, які виїжджають на місце злочину.

– Харрі… – застережливо почала вона.

– Будь така ласкава!

Беате зітхнула й узяла склянку.

– АТ «Замки», – мовив Харрі.

– А це ще що таке?

– Якщо ти передумаєш щодо чоловічка, перевір їхніх співробітників. Це крихітна фірмочка.

Вона пригнічено подивилася на нього.

Харрі знизав плечима:

– Якщо хоч із склянкою все з’ясуєш, я й то буду щасливий.

– А як мені тебе знайти, коли Вебер дасть відповідь?

– Тобі і справді треба знати? – всміхнувся Харрі.

– Я хочу знати якомога менше. Ти сам на мене вийдеш, так?

Харрі щільніше застебнув піджак:

– Ходімо?

Беате кивнула, але не рушила з місця.

– Те, що він написав, – сказала вона, – що виживають тільки наймстивіші. Як ти гадаєш, Харрі, це справді так?

Харрі лежав у вагончику на своєму короткому ліжку, намагаючись простягнути ноги. Шум машин, які проїжджали по Фіннмарк-гате, нагадав йому часи дитинства в Уппсалі, коли він лягав спати з відчиненим вікном і прислухався до дорожнього руху. Влітку вони жили у діда в Ондалснесі, де стояла цілковита тиша, і йому не вистачало тільки цього рівномірного шуму, що навіває сон і лише зрідка переривається ревом мотоциклетного мотора, гуркотом несправного глушника або завиванням далекої поліцейської сирени.

У двері постукали. Це був Симон:

– Тесс хоче, щоб завтра ти їй теж казку перед сном розповів.

Сьогодні Харрі розповідав про те, як кенгуру вчать дітвору пересуватися стрибками, а ті в нагороду дарували їм перед сном поцілунок.

Вони мовчки курили. Потім Харрі показав на фотографію, що висіла на стіні:

– Це Расколь зі своїм братом, вірно? Стефаном, батьком Анни?

Симон кивнув.

– А де Стефан тепер?

Симон байдуже знизав плечима, і Харрі вирішив, що ця тема для нього табу.

– Судячи з фото, вони дуже дружили, – сказав Харрі.

– Та вони як сіамські близнята були, розумієш. Товариші – нерозлийвода. Ґіорґі двічі відсидів у в’язниці за Стефана. – Симон засміявся. – Бачу, ти здивований, мій друже. Зрозумій, у нас така традиція. Це честь – відбути покарання за брата або за тата, розумієш.

– А ось поліція на це інакше дивиться.

– Та вони ніякої різниці між Ґіорґі й Стефаном не бачили. Брати-цигани. Норвезькій поліції в таких випадках розібратися нелегко. – Він ошкірився і запропонував Харрі ще одну сигаретку. – Особливо коли вони в масках.

Харрі затягнувся і вирішив зробити пробний постріл:

– Так що ж тоді за чорна кішка між ними пробігла?

– А ти як гадаєш? – Симон мелодраматично примружився. – Жінка, звичайно.

– Анна?

Симон не відповів, але Харрі відчув, що залізо розжарилось і його треба кувати:

– Отже, Стефан прогнав Анну через те, що вона зустріла /адзОу не цигана?

Симон загасив сигарету і підвівся:

– Анна тут ні до чого, розумієш? Але в Анни була мати. Добраніч, Спіуні.

– М-м. Іще тільки одне запитання.

Симон зупинився.

– А що означає спіуні?

Симон розсміявся:

– Це скорочення від Брітідегтап – німецький шпигун. Але ти не парся, це не зі зла, так подекуди хлопчаків називають.

Потім він зачинив за собою двері й зник.

Вітер улігся, і до слуху долітав тільки шум руху на Фіннмарк-гате. Та все ж заснути Харрі не міг.

Беате лежала без сну і прислухалася до шуму машин, які проїздили мимо. У дитинстві вона звикла засинати під звуки його голосу. Казок, які він їй розповідав, у книгах не знайти. Він складав їх на ходу, імпровізував. Він ніколи не повторювався, хоча всі казки починались однаково і в них завжди діяли одні й ті ж персонажі – двоє злодюжок, добрий тато і його маленька героїчна донечка. І закінчувалися казки завжди щасливо: злодюжки опинялися за ґратами.

Беате ніколи не бачила батька, щоб він читав. А коли підросла, зрозуміла, що він страждав дислексією, словесною сліпотою. Коли б не це, він став би юристом, як говорила мати.

– Ось ми і хочемо, щоб ти стала юристом.

Але в батьківських казках юристи ніколи не згадувались, і тому, коли Беате оголосила, що її прийняли у Вищу школу поліції, матінка розплакалась.

Беате розплющила очі. Задзвонив домофон. Вона застогнала і встала з ліжка.

– Це я, – мовив голос у слухавці.

– Я ж сказала, що бачити більше тебе не хочу, – сказала Беате, тремтячи від холоду в своєму тонкому халатику. – Забирайся!

– Я відразу піду, тільки хочу попросити вибачення. Це був не я. Я не такий. Просто мене… якась дика пристрасть охопила. Будь ласкава, Беате. Всього п’ять хвилин.

Вона зачекала. У неї оніміла шия, та й синяки Харрі помітив.

– У мене для тебе презент, – мовив голос у слухавці.

Вона зітхнула. Так і так зустрітися їм доведеться. Краще вже

тут в усьому розібратися, ніж на роботі розбірки влаштовувати. Вона натиснула кнопку, щільно загорнула халатик і залишилася чекати біля дверей, прислухаючись до кроків на сходах.

– Привіт! – сказав він, побачивши її, й усміхнувся. Широченною білозубою усмішкою Девіда Хасселхоффа.

38

Fusiform gyrus

Том Волер простягнув подарунок, але постарався обійтися без дотиків, відзначивши, як боязко вона тримається, немов антилопа, що вчула запах хижака. Він пройшов повз неї у вітальню і розташувався на дивані. Вона пішла за ним і зупинилася посеред кімнати. Він озирнувся. Житло своє вона облаштувала приблизно так само, як і інші молоді жінки, в чиїх квартирах йому частенько доводилося бувати: на свій лад, але без смаку, затишно, але без родзинки.