Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

Стоячи біля вікна у вітальні, Харрі дивився на небо над дахом сусіднього будинку, по якому пливла майже прозора зморшкувата хмара, забарвлена скупими променями вечірнього сонця в червоні й оранжеві тони. Поки він діставався домівки, температура різко впала, неначе хтось прочинив невидимі двері й вивітрив усе тепло. Навіть квартира почала наповнюватися холодом, який проникав крізь щілини в підлозі. У якій комірчині його теплі повстяні капці, в підвалі чи на горищі? Та і взагалі, чи є вони у нього? Щось він останнім часом почав усе забувати. Добре, що хоч записав назву тієї ігрової приставки, яку обіцяв подарувати Олегові, якщо той поб’є його рекорд у тетріс. Иатсо Є-Соп 45.

За спиною по старому чотирнадцятидюймовому телевізору йшли новини. Ще один гала-концерт на користь якихось жертв. Джулія Робертс висловлює своє співчуття, а Сильвестр Сталло-не приймає жертводавців, які додзвонилися в студію. І ось – настала година відплати. Кадри килимових бомбардувань гірських схилів. Чорні стовпи диму, що виростають із голого каміння посеред безлюдної місцевості. Телефонний дзвінок.

Дзвонив Вебер. В Управлінні він давно вже здобув собі славу впертого буркотуна, з яким неможливо працювати. Харрі був про нього прямо протилежної думки. Просто слід було пам’ятати, що його дійсно може переклинити, якщо хтось спробує дуже вже на нього тиснути або – не дай бог – жартувати.

– Я знаю, ти чекаєш від мене повідомлення, – почав Вебер. – Слідів ДНК на пляшці не виявлено, зате ми знайшли пару пристойних відбитків.

– Чудово. Я боявся, вони могли бути пошкоджені, хоч пляшка і лежала в пакеті.

– Пощастило, що пляшка скляна. На пластиковій відбитки за стільки днів цілком могли всотатись.

До Харрі донеслося шльопання швабри.

– Вебер, ти що, все ще на роботі?

– Так.

– А коли ви проб’єте ці відбитки по базі даних?

– Що, тобі це терміново? – У голосі старого експерта бриніла підозра.

– Та що ти, нітрохи. У мене безліч часу.

– Завтра. Що стосується всіх цих комп’ютерних справ, то тут я не мастак, а молодь уже давно по домівках розбіглася.

– А ти чого ж?

– Я поки що по-старому звірю відбитки з декількома можливими кандидатами. Так що можеш спати спокійно, Холе, дядь-ко-поліцейський на посту.

Харрі поклав слухавку, пройшов у спальню і ввімкнув комп’ютер. На секунду весела мелодія «Майкрософта» оптимістично заглушила мстиву американську риторику, що доносилася з вітальні. Кликнувши мишею, Харрі відкрив файл із записом пограбування на Кіркевеєн. Раз по раз він прокручував його, абсолютно бездумно примушуючи завмирати то на одному, то на іншому тремтячому кадрі. Потім він відкрив свою електронну пошту. На моніторі з’явилися пісковий годинник і напис: «Отримано 1 нове повідомлення». У передпокої знову задзвонив телефон. Ледве встигнувши кликнути на пісковому годиннику, Хар-рі прожогом кинувся до передпокою, зірвав із апарату слухавку і якомога ніжніше – спеціально для Ракелі – проворкував:

– Слухаю.

– Це Арне Албу. Вибачте, що турбую вас увечері, та ще й удома. Дружина повідомила мені ваше ім’я, ось я і вирішив раз і назавжди покінчити з цією справою. Ви не проти?

– Чудово, – трохи збентежено озвався Харрі, переходячи на звичайний тон.

– Я тут переговорив із дружиною. Ніхто з нас поняття не має ні про саму цю жінку, ні про те, яким чином до неї потрапив наш знімок. Проте фотографії ці роздрукували в майстерні, так що цілком могло статися, що хтось із співробітників прихопив із собою випадково зроблену копію. Та і вдома у нас часто буває багато народу. Тобто я хочу сказати, що пояснень тут може бути багато, справді сила-силенна.

– Гм.

Харрі відзначив, що зараз голос Арне Албу звучить уже не так спокійно і впевнено, як удень. Крім того, саме він першим порушив мовчання після кількасекундної паузи, протягом якої в слухавці щось хрипіло і потріскувало:

– Якщо все це вимагає додаткового обговорення, я просив би вас зв’язатися зі мною в моєму офісі. Наскільки я розумію, дружина дала вам номер телефону.

– Але, наскільки я розумію, Албу, ви не хотіли, щоб вас турбували в робочий час.

– Просто я… моя дружина так цим шокована. Господи Боже,

подумати тільки, мертва жінка з фотографією в туфлі! Я б хотів, щоб із цього приводу ви підтримували зв’язок виключно зі мною. ц

– Зрозуміло. Але на знімку зображена вона і діти.

– Кажуть же вам, вона про це і поняття не має! – Але тут же, немов вибачаючись за свій роздратований тон, він додав: – Обіцяю вам докласти максимум зусиль, аби з’ясувати, яким чином це сталося.

– Я, певна річ, вдячний, але дозволю собі залишити за собою право розмовляти з тим, з ким визнаю за потрібне. – Почувши у слухавці важке зітхання Албу, Харрі додав: – Сподіваюся, ви мене розумієте.

– Але послухайте…

– Боюся, Албу, це не тема для дискусій. Якщо мені знадобиться щось дізнатись, я зв’яжуся з вами або з вашою дружиною.

– Постійте! Ви не розумієте. Моя дружина… вона буде не цілком адекватна…

– Ваша правда, я вас не розумію. Вона що, хвора?

– Хвора? – Схоже, Албу був збентежений. – Ні, проте…

– У такому разі пропоную припинити нашу бесіду. – Харрі подивився на своє відображення в дзеркалі. – Мій робочий час закінчений. Вдалого вечора, Албу.

Поклавши слухавку, він знову поглянув у дзеркало. Так і є, задоволена посмішечка. Дрібне злорадство. Заспокоєне марнославство. Гіпертрофоване відчуття власної гідності. Схильність до садизму. У наявності всі складові помсти. Втім, чогось тут явно бракувало. Він іще раз вглядівся у своє відображення. Може, просто світло не так падає?

Знову всідаючись за комп’ютер, Харрі подумав, що слід було б запам’ятати щойно створені ним складові помсти. Запам’ятати і переказати Еуне – він любить такі штучки. Адресу відправника отриманого ним повідомлення Харрі бачив уперше: furie@bolde.com. Навівши на нього курсор, він натиснув на клавішу.

Він так і залишився сидіти, не міняючи пози, відчуваючи, що весь холод, накопичений природою за рік, поступово проникає в його, Харрі Холе, тіло.

У міру того як він читав рядки, що з’явилися на екрані, волосся в нього на голові ставало дибки, а шкіра стала йому тісна, як одяг, що раптово сів.

Ну що, пограємо? Уявімо собі, що ти вечеряєш із жінкою, а наступного дня її знаходять мертвою. Що робитимеш?

C#MN

У передпокої тужливо дзвякнув телефон. Харрі знав, що це Ракель. Слухавку він так і не зняв.

17

Сльози Аравії

Халворсен був неабияк здивований, коли, відчинивши двері в кабінет, побачив Харрі.

– Вже на робочому місці? А ти знаєш, що на годиннику всього…

– Взагалі сьогодні ні хвилини не спав, – пробурчав Харрі. Схрестивши руки на грудях, він із досадою поглядав на монітор. – Чорт забирай, як же поволі працює ця техніка!

Заглянувши йому через плече, Халворсен кинув погляд на екран:

– Коли ведеш пошук в Інтернеті, вся справа в швидкості передачі даних. Зараз ми працюємо у звичайній Мережі, але скоро нас обіцяють підключити до широкосмугової локальної. Тоді буде зовсім інша справа. Що ти там шукаєш? Статті у «Віснику підприємництва» ?

– Е… так.

– Арне Албу? Ти розмовляв із Вігдіс Албу?

– Авжеж.

– Що, вони справді мають якесь відношення до цього пограбування?

Харрі, як і раніше, не відриваючись дивився на екран. Він ніколи не говорив Халворсену, що тут є хоч якийсь зв’язок із пограбуванням банку. Але й іншого він теж йому не говорив; цілком природно, що колега сам зробив такий висновок. Від необхідності відповідати Харрі позбавило обличчя Арне Албу, що раптово виникло на екрані. Туго затягнутий вузол краватки і найширша усмішка з усіх, які Харрі коли-небудь доводилося бачити. Халворсен голосно клацнув язиком і почав читати вголос:

– «Тридцять мільйонів за сімейний бізнес. Після вчорашнього придбання мережею готелів «Choice» всіх акцій «АТ Албу» Арне Албу може сьогодні поповнити свій банківський рахунок на тридцять мільйонів крон. Основною причиною продажу свого успішного бізнесу сам Арне Албу називає бажання більше часу приділяти сім’ї. «Я хочу бачити, як підростають мої діти, – заявив Албу в своєму коментарі. – Сім’я – ось найважливіша з моїх інвестицій».

Харрі натиснув на клавішу «Друк».

– А решту статті?

– Ні, мені потрібна тільки фотографія, – сказав Харрі.

– Поклав на рахунок тридцять мільйонів і додатково ще почав грабувати банки?

– Поясню все трохи пізніше, – пообіцяв Харрі, підводячись. – А поки що не міг би ти мені пояснити, як знайти відправника повідомлення електронною поштою?

– Адресу відправника вказано в отриманому повідомленні.

– Значить, саму людину я зможу встановити, як за телефонною книгою?

– Ні, але ти можеш знайти сервер, із якого відправлено повідомлення. Це робиться за адресою. А власники сервера мають інформацію про того, кому належить та або інша електронна адреса. Все дуже просто. А що, отримав поштою щось цікаве?

Харрі похитав головою.

– Дай мені тільки адресу, і я враз усе для тебе з’ясую, – запропонував Халворсен.

– Гаразд. Чув коли-небудь про сервер «bolde.com»?

– Ні, але треба перевірити. А решта адреси?

Харрі зам’явся:

– Не пам’ятаю.

Узявши в гаражі службову машину, Харрі поволі рушив уздовж Грьонланнського бульвару. Вогкий вітер грався біля кромки тротуару опалим листям, що встигло висохнути на сонці за вчорашній день. Перехожі втягували голову в плечі та прагнули засунути руки якомога глибше в кишені.

Виїхавши на Пілестреде, Харрі прилаштувався у хвіст трамваю, ввімкнув радіо і знайшов хвилю ИМС «Новини постійно». Ні слова про вбивство Стіне. Зате висловлювалося побоювання, що сотні тисяч дітей біженців в Афганістані можуть не пережити суворої тамтешньої зими. Загинув один американський солдат. Члени його сім’ї давали інтерв’ю. Вони жадали помсти. Біля Бішлета дорога перекрита, рекомендується об’їзд.

– Так. – Навіть по цьому короткому слову, сказаному в слухавку домофону, легко було зрозуміти, що Астрід Монсен сильно застуджена.

– Це Харрі Холе, пам’ятаєте? Мені потрібно поставити вам кілька запитань. У вас є час?

Перш ніж відповісти, вона двічі шморгнула носом.

– З приводу чого?

– Я б не хотів розмовляти з вами звідси.

Вона знову кілька разів шморгнула.

– Вам що, зараз незручно? – спробував натиснути Харрі.

Замок загудів, і Харрі втиснувся у під’їзд.

Піднявшись по сходах, він побачив Астрід Монсен, що очікувала його на майданчику. Вона куталася в накинуту на плечі теплу шаль.

– Бачив вас на похороні, – почав Харрі.

– Я подумала, що хоч кому-небудь із сусідів слід прийти. – Голос її звучав гугняво, як крізь рупор мегафона.

– Вам хтось із них знайомий?

Трохи загаявшись, жінка взяла в руки пом’яту фотографію:

– Хто саме?

– Та хай там хто. – Слова Харрі лунко звучали в тиші під’їзду.

Астрід Монсен уважно розглядала фотографію. Це продовжувалося досить довго.

– Ну що?

Вона похитала головою.

– Ви впевнені?

Вона кивнула.

– Гм. А не знаєте, у Анни був коханець?

– Кого конкретно ви маєте на увазі?

Харрі насторожився:

– Ви натякаєте, що їх було декілька?

Жінка знизала плечима:

– Тут усе так чутно. Скажімо так, траплялося, хтось піднімався до неї по сходах.

– Постійний зв’язок?

– Звідки ж мені знати?

Харрі зробив паузу, і вона не витримала:

– Минулого літа на її поштовій скриньці з’явився аркушик із ще чиїмось ім’ям. Наскільки там це у них було серйозно, не мені судити,..

–Але?..

– Почерк на аркушику був її. Просто «Еріксен» – і все. – Вузькі губи позначили подобу посмішки. – Ймовірно, він забув повідомити їй своє ім’я. Аркушик висів близько тижня, потім зник.

Харрі глянув униз через поручні: круті сходи.

– Краще вже один тиждень, ніж узагалі нічого. Ви як вважаєте?

– Для кого як, – ухилилася вона від відповіді й узялася за ручку дверей. – Мені час йти, я чула, там мені надійшло повідомлення електронною поштою.

– Нічого, нікуди воно не подінеться.

Жінка раптово розчхалася.

– Так, але мені необхідно відповісти, – нарешті зуміла вимовити вона. Очі її сильно сльозилися. – Це письменник. Ми з ним обговорюємо мій переклад.

– Добре, тоді я коротко, – пообіцяв Харрі. – Я б тільки хотів, щоб ви поглянули ще й на цей знімок.

Він простягнув їй аркуш. Астрід Монсен узяла його, нашвидку поглянула і знову з підозрою витріщилась на Харрі.

– Не поспішайте, – наполягав він. – Розгляньте його гарненько.

– Мені це ні до чого, – сказала вона, повертаючи аркуш.

Шлях від Управління поліції Осло до Кельберг-гате, 21А зайняв у Харрі десять хвилин. У цегляній обшарпаній будівлі колись розташовувався шкіряний завод, потім друкарня, ковальський завод, а також напевно ще кілька яких-небудь підприємств – яскраве свідчення того, що колись промисловість в Осло процвітала. Тепер будівлю було передано криміналістичній лабораторії. Незважаючи на вдосконалену систему освітлення і сучасний інтер’єр, колишнє призначення будівлі вгадувалося без зусиль. Харрі виявив Вебера в одному з холодних просторих приміщень – ймовірно, колишньому цеху.

– От чорт! – вилаявся Харрі. – Ти абсолютно впевнений?

Вебер утомлено всміхнувся:

– Відбитки на пляшці такі чіткі, що якби вони були у нас в архіві, комп’ютер би відразу їх нам видав. Зрозуміло, щоб бути упевненими на сто десять відсотків, ми могли б звіряти вручну. Але на це пішли б тижні, і ми б однаково нічого не знайшли. Це гарантовано.

– Вибач, – зітхнув Харрі. – Просто я був абсолютно переконаний, що ми його зловили. Вірогідність, що цього типа ніколи і ні за що не затримували, здавалася мені нікчемною.

– Відсутність його в наший базі даних говорить лише про те, що треба шукати десь в іншому місці. Принаймні тепер у нас є цілком конкретні докази. Ці відбитки, а також волокна тканини з пограбування на Кіркевеєн. Якщо ви його знайдете, то йому вже не відмогтися. Хельгесен!

Молодий чоловік, що проходив повз них, зупинивсь як укопаний.

– Цю шапочку з Акерсельви мені принесли в незапечатаному пакеті, – прогримів Вебер. – У нас тут не кошара. Ясно тобі?

Хельгесен кивнув і красномовно поглянув на Харрі.

– Що ж, ти по-чоловічому сприйняв цю звістку – знову обернувся Вебер до Харрі. – В усякому разі, не відзначивсь, як Іварссон сьогодні.

– Іварссон?

– Ти що, справді ще не чув, що сталося сьогодні в «Кишці»?

Бачачи, що Харрі хитає головою, Вебер, тихенько посмію-

ючись, почав у передчутті потирати руки:

– Що ж, Холе, у такому разі пригощу тебе хоча б хорошою історією.

Розповідь Вебера дуже нагадувала ті звіти, які він зазвичай писав. Короткі, рубані фрази, що дають уявлення про хід подій без усяких там мальовничих описів відчуттів, відтінків звуків або виразів облич учасників. Проте Харрі й сам без зусиль заповнював відповідні пропуски. Він неначе бачив, як начальник відділу поліції Руне Іварссон і Вебер входять в одне з двох приміщень для тривалих побачень у відділенні А, чув брязкіт дверей, що зачинилися за ними. Обидва приміщення були розташовані недалеко від кімнати загальних побачень і були призначені для сімейних відвідин. Тут ув’язнений міг провести декілька спокійних годин у колі рідних і близьких, і тому кімнатам цим спробували надати хоча б видимість затишку: необхідні прості меблі, пластикові квіти, кілька блідих акварелей на стінах.

Коли вони увійшли, Расколь підвівся. Під пахвою він тримав товсту книгу, а на низькому столику перед ним була розкладена шахівниця з розставленими фігурами. Він не вимовив ані слова, лише його карі стражденні очі невідступно стежили за обома відвідувачами. На ньому була довга, схожа на камзол біла сорочка старовинного крою, що доходила йому майже до колін. Помітно було, що Іварссон почувається не зовсім у своїй тарілці. Різким тоном він велів високому худому циганові сісти. З легкою посмішкою Расколь виконав його вказівку.

Іварссон узяв із собою Вебера замість того, щоб скористатися послугами кого-небудь молодшого зі складу слідчої групи, зовсім не випадково. Він вважав, що старий досвідчений лис допоможе йому, за його власним висловом, «бачити Расколя наскрізь». Вебер підсунув стілець ближче до дверей, сів і витягнув блокнот, а сам Іварссон влаштувався прямо навпроти знаменитого ув’язненого.

– Прошу вас, пане начальнику відділу поліції Іварссон, – сказав Расколь і зробив долонею жест, який мав означати, що він надає відвідувачеві право почати шахову партію.

– Ми прийшли не грати, а отримати інформацію, – сказав Іварссон, розклавши перед ним на столі в ряд п’ять збільшених кадрів відеозйомки нальоту на Бугстадвеєн. – Ми хочемо знати, хто це.

Расколь одну за одною взяв фотографії й почав уважно вивчати їх, раз у раз голосно гмикаючи.

– Не міг би хто-небудь із вас позичити мені ручку? – запитав він, проглянувши всі знімки.

Вебер з Іварссоном переглянулися.

– Скористайтеся моєю, – сказав Вебер, простягаючи йому авторучку.

– Я віддав перевагу б звичайній, кульковій, – мовив Расколь, не зводячи погляду з Іварссона.

Шеф відділу знизав плечима, вийняв з внутрішньої кишені кулькову ручку і передав її Расколю.

– Спочатку я хотів би розповісти вам дещо про капсули з фарбою, – сказав Расколь, розкручуючи білу ручку Іварссона, на якій, до речі, абсолютно випадково – хоча і досить символічно – був логотип Норвезького банку. – Як вам відомо, у момент пограбування службовці банку завжди намагаються підкласти в гроші, що викрадаються, капсули з фарбою. У касети банко-матів їх вмонтовують заздалегідь. Деякі капсули сполучені з передавачем і активуються, тільки-но їх починають переміщати – наприклад, укладати в сумку. Інійі вступають у дію, коли їх проносять крізь певний контур – припустимо, двері банку. Кожна окрема капсула може бути забезпечена власним мікро-передавачем, сполученим із приймачем, який посилає імпульс, примушуючи капсулу вибухати, якщо її віднесуть від нього на певну відстань, наприклад, на сотню метрів. Деякі вибухають із певною затримкою після активації. Сама така капсула може бути абсолютно будь-якої форми, проте дуже невеликою, щоб її легко було заховати серед купюр. Ось такий, – Расколь показав розмір капсули, розсунувши великий і вказівний пальці на два сантиметри. – Сам вибух нешкідливий для злочинця. Вся справа у фарбі, чорнилі.

В руках у нього опинився стержень із розібраної ручки.

– Мій дід був майстром з виготовлення чорнила. Він розповідав мені, що в давнину, коли хотіли приготувати чорнило для письма по залізу, використовували гуміарабік. Це смола певного виду акацій, яку ще називали «Сльози Аравії», – вона виступає на стовбурах дерев у вигляді ось таких жовтуватих крапель.

З’єднавши кінчики великого і вказівного пальців, він показав овал розміром із волоський горіх.

– Смола виступала в ролі сполучного елементу, не даючи чорнилу розтектися по залізу і в той же час залишаючи його відносно рідким. Проте для його розведення потрібен розчинник. У минулі часи використовували звичайну дощову воду або біле вино. А також оцет. Дід говорив, що коли пишеш для ворога, в чорнило треба лити оцет, якщо для друга – вино.

Іварссон кашлянув, проте Расколь незворушно вів далі:

– Саме чорнило в капсулах безбарвне. Воно забарвлюється, лише стикаючись із папером. Коли червоний чорнильний порошок, що міститься в кожній капсулі, потрапляє на банкноти, він вступає в хімічну реакцію, забарвлюючи їх так, що видалити фарбу неможливо. Банкноти, таким чином, виявляються раз і назавжди поміченими як крадені.

– Я знаю, як діють капсули з фарбою, – перебив Іварссон. – Краще скажи…

– Терпіння, шановний пане начальнику відділу. Найчарів-ніше в цій технології – її очевидна простота. Все так просто, що я і сам міг би виготовити таку капсулу і помістити її куди завгодно з тим, щоб вона вибухнула на певній відстані від приймача. Все, що мені для цього буде потрібно, цілком могло б уміщатися в коробку для бутербродів.

Вебер перестав записувати.

– Проте важливість фарбувальних капсул зовсім не в технології їх виготовлення, голубе мій пане начальнику відділу поліції Іварссон. Найголовніше тут – сам принцип доносительства. – На обличчі Расколя з’явилася широка усмішка. – Чорнило в’їдається також в одяг і шкіру грабіжника, причому настільки глибоко, що коли воно потрапить на руки, відмити їх неможливо. Понтій Пілат і Юда, чи не так? Кров на руках. Криваві гроші. Терзання судді. Кара донощикові.

Расколь упустив стержень ручки під стіл, і, поки нагинався, дістаючи його, Іварссон знаком попросив Вебера передати йому блокнот.

– Я хочу, щоб ти написав тут ім’я людини на фотографіях, – сказав Іварссон, кладучи блокнот на стіл. – Як я сказав, ми сюди не грати прийшли.

– Ні, не грати, – повторив Расколь, поволі складаючи ручку. – Я обіцяв, що назву вам ім’я людини, яка узяла гроші, вірно?

– Така була домовленість, – йідтвердив. Іварссон, подавшись усім тілом уперед, бо Расколь почав щось писати у блокноті.

– Ми, ксораксани, свято шануємо домовленість, – сказав він. – Я запишу тут не тільки його ім’я, але навіть ім’я тієї повії, яку він регулярно відвідує. Навіть ім’я тієї людини, яку він намагався найняти, аби переламати ноги хлопцю, що не так давно розбив серце його дочки. Останній, щоправда, відмовився.

– Е-е… що ж, чудово. – Іварссон, сяючи переможною усмішкою, обернувся до Вебера.

– Ось. – Расколь простягнув йому ручку і блокнот.

Іварссон тут же уткнувся в нього. Усмішка разом згасла.

– Але ж… – Він затнувся. – Хельге Клементсен – це ж управитель. – В очах його з’явився проблиск розуміння. – Він теж замішаний?

– Ще й як, – підтвердив Расколь. – Адже це він узяв гроші, чи не так?

– І поклав їх у сумку грабіжника, – тихо додав Вебер зі свого місця біля дверей.

Запитливий вираз поступово сповзав із лиця Іварссона, поступаючись місцем люті:

– Що за маячня? Адже ти обіцяв мені допомогти.

Расколь уважно вислухав його, вивчаючи довгий гострий

ніготь на мізинці правої руки. Потім він із поважним виглядом кивнув, схилився над столом і зробив Іварссону знак сісти ближче.

– Ти маєш рацію, – пошепки сказав він. – Це і є допомога. З’ясуй собі урок життя. Повчися хоч би у своєї дитини. Упущене надолужити нелегко, але можна. – Поплескавши Іварссона по плечу, він випростався, схрестив руки на грудях і кивнув на шахівницю: – Ваш хід, пане начальнику відділу поліції.

Іварссон кипів од злості, крокуючи з Вебером крізь «Кишку» – трьохсотметровий підземний коридор, що сполучає будівлю Управління поліції Осло із в’язницею «Ботсен».

– Кому я повірив?! – шипів Іварссон. – Одному з тих, хто винайшов само шахрайство! Довіритися клятому циганові! – Кожне його слово луною відбивалося від цегляних стін. Вебер поспішав як міг, стараючись скоріше покинути сирий холодний тунель. «Кишкою» користувалися, коли треба було доставити ув’язненого на допит в Управління або ж відвести його назад у в’язницю, і про те, що траплялося деколи в цьому похмурому підземеллі, ходили різні чутки.

Кутаючись у поли піджака, Іварссон прискорив ходу:

– Можеш пообіцяти мені одну річ, Вебер? Ніколи нікому ні слова про це. – Озирнувшись на Вебера, що рухався за ним, він звів брову: – Гаразд?

Найімовірніше, відповідь на його запитання була б позитивною. У цей момент вони якраз досягли того місця, звідки стіни «Кишки» вже були не просто викладені з цегли, а пофарбовані в оранжевий колір. І тут Вебер почув неголосний звук: «пуф». Іварссон, перелякано скрикнувши, гепнувся на коліна прямо в калюжу і схопився за груди.

Вебер заметушився навколо нього, марно кидаючи погляди то в один, то в інший бік тунелю. Нікого. Подивившись на Іварссона, він побачив, що той, як і раніше, стоячи на колінах,

із жахом поглядає на свою руку, що забарвилася в червоний колір.

– Це кров, – стогнав він. – Я помираю.

Очі Іварссона розширились і займали тепер ледве не все обличчя.

– Що, що таке? – тремтячим голосом запитав Іварссон, бачачи, що Вебер дивиться на нього з непідробленим подивом і деякою часткою іронії.

– Тобі треба буде сходити в чистку, – сказав Вебер.

Іварссон опустив очі та спробував оглянути себе. Червоною

фарбою була покрита сорочка і навіть частина зеленого, кольору лайма, піджака.

Червоне чорнило, – сказав Вебер.

Іварссон вивудив із кишені все, що залишилося від ручки з логотипом Норвезького банку. Мікровибух розламав її точно посередині. Якийсь час Іварссон сидів із заплющеними очима, відновлюючи дихання. Нарешті йому вдалось опанувати себе. Він подивився на Вебера.

– Знаєш, у чому найбільший із гріхів Гітлера? —запитав він, простягаючи Веберу чисту руку. Той допоміг Іварссону звестися на ноги. Начальник відділу покосився в той кінець тунелю, звідки вони щойно прийшли. – У тому, що він свого часу так і не покінчив із циганами.

– «Ніколи нікому ні слова про це», – сміючись, процитував Вебер. – Іварссон одразу ж пройшов у гараж і поїхав додому. Чорнило на шкірі протримається не менше трьох днів.

Харрі з деяким недовір’ям похитав головою:

– А що ви зробили з Расколем?

Вебер знизав плечима:

– Іварссон обіцяв поклопотатися про те, щоб його посадили до ізолятора. Хоча, я думаю, все це марно. Цей тип якийсь… інший, чи що? До речі, про інших. Як там справи у вас з Беате? Є що-небудь іще, крім того відбитка?

Харрі заперечливо мотнув головою.

– Ця дівчина, вона особлива, – сказав Вебер. Мені ще, пам’ятається, її батько розповідав. З неї може вийти непоганий поліцейський.

– Цілком можливо. Так ти знав її батька?

Вебер кивнув:

– Хорошою людиною був. Свій. Шкода, що з ним так усе вийшло.

– Рідкісний випадок, коли досвідчений поліцейський здійснює такий промах.

– Гадаю, це був не промах, – сказав Вебер, обполіскуючи кавову чашку.

–Що?

Вебер щось невиразно пробурчав.

– Що ти сказав?

– Нічого. – Голос Вебера знову гуркотів як завжди. – Просто на це у нього могли бути свої причини. От і все.

– Цілком можливо, що boIde.com. – Справді якийсь сервер, – сказав Халворсен. – Я лише маю на увазі, що він ніде не зареєстрований. Але він із успіхом може міститися в якому-не– будь підвалі в Києві й мати мережу анонімних абонентів, які обмінюються спеціальними порносайтами. Звідки мені знати? Про тих, хто не бажає бути знайденим у цих джунглях, нам, простим смертним, як правило, нічого не відомо. Якщо вся справа в цьому, то доведеться тобі, мабуть, наймати шукача – вдатися до допомоги справжнього фахівця.

Стукіт був таким слабким, що Харрі навіть не чув його, проте Халворсе одразу ж відреагував, крикнувши:

– Увійдіть.

Двері обережно відчинили.

– Привіт, – усміхнувся Халворсен. – Хто там у нас? Беате?

Кивнувши йому, дівчина подивилася на Харрі:

– Я пробувала зв’язатися з тобою, але за тим номером мобільного, що вказаний у списку.

– Він загубив свій мобільник, – сказав Халворсен, підводячись. – Сідай, зараз пригощу тебе «еспресо а-ля Халворсен».

Беате трохи зам’ялася:

– Спасибі, але мені потрібно дещо показати тобі в «Камері тортур», Харрі. У тебе є час?

– Скільки завгодно, – сказав Харрі, відкидаючись на спинку крісла. – У Вебера для нас погані новини. Схожих відбитків немає. А Расколь сьогодні обставив Іварссона, як немовля.

– Хіба це погана новина? – вирвалося у Беате, яка тут же перелякано прикрила рот рукою. Харрі та Халворсен розреготалися.

– Чекатиму твого повернення, Беате, – встиг сказати Халворсен навздогін Харрі та дівчині. Так і не отримавши відповіді, якщо не рахувати настороженого погляду, кинутого на нього Харрі, Халворсен у деякому збентеженні так і залишився стояти посеред спорожнілої кімнати.

Увійшовши до «Камери тортур», Харрі помітив зіжмакану ковдру на простенькому ліжку, що стояло в кутку, з «Ікєї».

– Либонь, ти спала тут сьогодні?

– Якби ж то, – зітхнула Беате і ввімкнула відеозапис. – Поглянь на Забійника і Стіне Гретте на цьому кадрі.

Вона вказала на екран, де застигло зображення нальотчика і Стіне, що нахилилася до нього. Харрі відчув знайомий свербіж біля коріння волосся на потилиці.

– Щось тут не так, – сказала вона. – Тобі не здається?

Харрі подивився на грабіжника. Потім на Стіне. І зрозумів —

саме цей кадр примушував його раз по раз проглядати запис у пошуках того, що весь час було там, але постійно вислизало. Вислизало воно і тепер.

– Ну і що ж це? – запитав він. – Що ти бачиш такого, чого не бачу я?

– Спробуй здогадатися.

– Та я вже мільйон разів пробував.

– Хай картинка гарненько відіб’ється у тебе на сітківці. Заплющ очі, натисни на повіки й запам’ятай, який залишився слід.

– Але, чесно кажучи…

– Досить тобі, Харрі, – всміхнулася вона. – Адже це і є – розслідування, чи не так?

Він у легкому подиві втупився в дівчину, проте знизав плечима і спробував зробити так, як вона сказала.

– Ну, Харрі, і що ти бачиш?

– Внутрішню сторону повік.

– Зосередься. Що тут заважає, що не так?

– Він і вона, щось у них, у тому… як вони розташовані по відношенню одне до одного, чи що?

– Чудово. І що ж не так?

– Просто… та не знаю я. Просто щось у них не так, неправильно.

– Що означає «неправильно»?

Раптово у Харрі виникло те ж відчуття, що і під час візиту до Вігдіс Албу. Відчуття, ніби він провалюється. Внутрішнім зором він виразно бачив, як Стіне Іретте сидить нахилившись, імовірно, для того, щоб краще чути слова грабіжника. І самого його, що дивиться крізь прорізи лижної шапочки прямо в обличчя людини, чиє життя він незабаром перерве. Про що він думав? І про що думала вона? Чи намагалася вона теж у цей самий момент зрозуміти, хто він, ця людина в шапці?

– Так що ж означає «неправильно»?

– Вони… вони…

У руках гвинтівка, палець на спусковому гачку. Всі присутні – з мармуру. Вона розкриває рот. Він дивиться їй у вічі крізь проріз прицілу. Ствол упирається в зуби.

– Що – «неправильно»?

– Вони… вони занадто близько одне до одного.

– Браво, Харрі!

Він розплющив очі. Розрізнені фрагменти побаченої ним картини неначе продовжували спалахувати й поволі пропливати мимо.

– Браво? – пробурмотів він. – Що ти маєш на увазі?

– Ти зумів підібрати вірні слова для того, що ми весь цей час бачили. Саме так, Харрі, вірно, вони занадто близько одне до одного.

– Авжеж, я сам знаю, що так сказав. Але тільки по відношенню до чого – «занадто»?

– По відношенню до того, як близько можуть стояти дві людини, які ніколи раніше одне одного не зустрічали.

– Ну і?..

– Ти коли-небудь чув про Едварда Холла?

– Не дуже багато.

– Він антрополог, який першим указав на залежність між відстанню одне від одного людей, які підтримують бесіду, і їх відносинами між собою. Кожен випадок достатньо конкретний.

– Давай-но ще раз.

– Соціальна дистанція між незнайомими людьми становить від одного до трьох з половиною метрів. Це та відстань, якої зазвичай дотримуються, певна річ, якщо ситуація це дозволяє. Досить подивитися на чергу на зупинці транспорту або ж до туалету. У Токіо ж, наприклад, люди почуваються комфортно і на тіснішій відстані, проте варіації між різними культурами, як правило, незначні.

– Але не міг же він говорити їй щось пошепки з відстані більш ніж метр.