Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

– Це ти вважаєш хорошою новиною?

– Ні, почекай, я якраз до цього веду. Пам’ятаєш того одягненого в комбінезон чоловіка, якого Гретте бачив, коли той проходив повз тренажерну залу?

– З написом «Поліція» на спині?

– Я ще раз проглянула відеозапис пограбування. Цілком імовірно, що на груди і спину Забійник міг приклеїти липку стрічку.

– І що?

Якщо той чоловік справді був Забійником, він міг принести з собою стрічку з написом «Поліція» і приклеїти її на комбінезон, щойно зник із поля зору камер стеження.

– Гм. – Харрі з шумом втягнув у себе каву.

– Цим можна пояснити, чому ніхто не заявив, що бачив поблизу чоловіка в абсолютно чорному комбінезоні. Відразу після пограбування там повно було поліцейських у чорній формі.

– Ну а в спортцентрі що говорять?

– Це найцікавіше. Співробітниця центру пам’ятає чоловіка в комбінезоні, якого вона прийняла за поліцейського. Він квапився, тож вона подумала, що він поспішає на початок свого сеансу сквоша або щось на зразок цього.

– Тобто ім’я його не записали.

–Ні.

– Не дуже-то добре…

– Згодна, а зараз – головне. Вона запам’ятала його, оскільки подумала, що він із якого-небудь летючого загону – дуже вже піжонський у нього був вигляд…

Беате пересунула свій кухоль; Харрі здалося, що по губах її ковзнула торжествуюча усмішка.

– На ньому був натягнутий на лоб наполовину загорнений лижний шолом. І великі темні окуляри, що приховують решту обличчя. І вона сказала, що він ніс чорну сумку, мабуть, дуже важку.

Харрі похлинувся кавою.

На електричному дроті, протягнутому між будинками на Доврегата, теліпалася пара зв’язаних шнурками черевиків. Ліхтар на дроті чесно намагався освітлювати бруківку тротуару, проте осіння мла, здавалося, висмоктувала сили з усіх джерел міського освітлення. Щоправда, Харрі цього не помічав – він і не дивлячись міг відшукати дорогу між Софієс-гате і «Шрьоде-ром». Що було перевірено вже не раз.

Беате склала список тих, чиї сеанси сквоша і аеробіки в «САТС» припадали на час, коли там з’явився чоловік у комбінезоні; обдзвонити їх вона збиралася завтра. Якщо вона його і не вирахує, в усякому разі, був шанс, що хто-небудь бачив Забійника в роздягальні, коли той переодягався, і зуміє назвати його прикмети.

Харрі пройшов під черевиками, що розгойдувались. Він бачив їх тут уже не перший рік і звикся з думкою, що так ніколи і не дізнається, як вони тут опинилися.

Коли Харрі ввійшов до під’їзду, Алі мив сходи.

– Ти, напевно, ненавидиш норвезьку осінь, – сказав Харрі, витираючи ноги. – Суцільна вогкість і болото.

– У моєму рідному місті в Пакистані через смог далі ніж на п’ятдесят метрів нічого не розгледиш, – посміхнувся Алі. – Цілий рік.

Харрі почув далекий, але знайомий звук. За законом підлоти телефони завжди починають дзвонити, коли ти їх чуєш, але підійти не можеш. Він подивився на годинник. Десять. Ракель говорила, що телефонуватиме о дев’ятій.

– Щодо твоєї комірки в підвалі… – почав Алі, але Харрі вже летів угору сходами, залишаючи на кожній четвертій сходинці відбиток своїх мартенсів.

Ледве він відчинив двері, телефон замовк.

Харрі зняв черевики і затулив обличчя руками. Потім підійшов до телефону підняв слухавку. Номер готелю був записаний на приклеєному до дзеркала жовтому аркушику. Він відчепив аркушик і побачив у дзеркалі відображення першого послання С#МИ. Він іще тоді роздрукував мейл і прикріпив його на стіну. Стара звичка, у них у забійному всі стіни були обвішані різними фотографіями, посланнями та іншими дороговказними нитками, котрі, якщо окинути їх поглядом, могли підказати наявність якихось взаємозв’язків або ж якимось іншим способом збудити підсвідомість. У Харрі не особливо виходило читати текст у дзеркальному відображенні, але це і не було потрібно:

Уявімо собі, що ти вечеряєш із жінкою, а наступного дня її знаходять мертвою. Що робитимеш?

Передумавши дзвонити, він пройшов до вітальні, ввімкнув телевізор і звалився у своє крісло з високою спинкою. Потім раптом ривком підвівся, знову вийшов до передпокою й набрав номер.

Голос у Ракелі був утомлений.

– Сидів у «Шрьодера», – сказав Харрі. – Щойно ввійшов.

– Я дзвонила, напевно, разів десять.

– Щось трапилося?

– Харрі, я боюся.

– Гм. Дуже боїшся?

Підійшовши до дверного отвору, Харрі затиснув слухавку між плечем і щокою і з пульта притишив звук телевізора.

– Не дуже, – відповіла вона. – Трішки.

– Коли боїшся трішки, це нічого. Це тільки додає сил.

– А що, коли я дуже злякаюся?

– Ти ж знаєш, я тут же приїду. Варто тобі тільки сказати.

– Ми вже говорили про це, Харрі, ти не можеш.

– Це дасть тобі право скасувати своє рішення.

На екрані телевізора Харрі побачив чоловіка в тюрбані та камуфляжі. У його обличчі було щось знайоме, когось він Харрі безумовно нагадував.

– Увесь світ наче з прив’язі зірвався, – сказала вона. – Мені просто дуже треба знати, що там хтось на мене чекає.

– Хтось тут на тебе чекає.

– Але твій голос такий далекий, відчужений.

Харрі відірвався від екрана і притулився до одвірка.

– Вибач. Але я і справді тут і дійсно думаю про тебе. Хоча голос і здається відчуженим.

Вона розплакалася.

– Пробач, Харрі. Напевно, я страшенна плакса. Знаю, ти так і думаєш. – Вона перейшла на шепіт: – Але як же все-таки здорово, що я можу на тебе покластися.

Харрі затамував подих. Поволі, але неухильно насувався напад головного болю. Неначе хтось стягував череп металевим обручем. Коли вони обоє поклали слухавки, він відчув, як кров б’ється у нього в скронях.

Він вимкнув телевізор і ввімкнув програвач, однак голос Тома Йорка сьогодні здавався нестерпним. Харрі пройшов у ванну й обполоснув обличчя. Постояв на кухні, безцільно заглянув до холодильника. Нарешті він відчув, що не в змозі довше тягнути час, і поспішив до спальні. Ожилий екран монітора відкидав холодні сині відблиски. Довгожданий контакт із навколишнім світом, у результаті якого він дізнався, що йому прийшло нове електронне повідомлення. Тепер він перш за все звертав увагу саме на це. Страшенно захотілося випити. Зірватися з ланцюга. Пуститися берега. Він висвітив повідомлення на екрані.

Мені 6 слід було перевірити її туфлі. Ймовірно, фотографія лежала на нічному столику, і вона взяла її, коли мені довелося відвернутися, щоб зарядити пістолет. А з іншого боку, це навіть робить гру трохи більш захоплюючою. Трохи.

C#MN

P.S. Вона була перелякана. Просто хочу, щоб ти це знав.

Харрі засунув руку до кишені й дістав кільце з ключем і латунною пластиною з ініціалами АА.

ЧАСТИНА

III

20

Приземлення

Про що думають люди, дивлячись в отвір ствола рушниці? Деколи мені здається, вони взагалі не думають. Як та пані сьогодні. «Не стріляй», – сказала вона. Невже вона дійсно думала, що це її прохання зможе щось змінити? На картці, приколеній до лацкана її жакета, значилося: «Норвезький банк. Катріне Шойен». Коли я запитав її, чому в неї таке дивне прізвище, ця дурна корова, продовжуючи витріщатися на мене, не придумала нічого кращого, як знову повторити: «Не стріляй». Тут я не витримав, утратив над собою контроль, заревів і всадив їй кулю прямо проміж рогів.

Машини попереду, схоже, стали намертво. Спинка сидіння намокла від поту. По хвилі NRK «Новини постійно» про це досі не сказали ні слова. Я дивлюся на годинник. При нормальному розкладі я був би на дачі в цілковитій безпеці вже за півгодини. У машини переді мною такий могутній вихлоп, що мені доводиться вмикнути вентилятор. Узагалі-то скоро настане час вечірніх пробок, але вони все-таки бувають пізніше. Дивно. Може, попереду аварія? Або все ж таки поліція вирішила перекрити всі дороги? Та ні, неможливо. Сумка з грошима лежить на задньому сидінні під курткою. Разом із зарядженою АЄ-З. Мотор передньої машини відчайдушно заревів, водій витиснув зчеплення і просунувся ще на пару метрів. Знову стали намертво. Від нудьги я почав роздумувати, що в моєму становищі логічніше – злитися чи боятися, й тут я побачив їх. По розділовій смузі йшли двое – жінка у формі та високий чоловік у сірому плащі. Вони уважно вдивлялися в машини праворуч і ліворуч. Час від часу хтось із них зупинявся і з усмішкою перекидався кількома словами з водієм, напевно непристебнутим. Ймовірно, звичайна рутинна перевірка. Підходять ближче. По радіо гугнявий голос оголошує по-англійськи, що температура повітря в місці приземлення вища за сорок градусів, і радить ужити всіх належних запобіжних заходів проти сонячного удару. Я відразу починаю потіти, хоча і знаю, що на вулиці швидше вогко і холодно. Вони вже просто переді мною. Той самий поліцейський. Харрі Холе. Жінка схожа на Стіне. Проходячи мимо, вона дивиться на мене. Я з полегшенням переводжу дух. Готовий уже розсміятись. І тут лунає стукіт у скло. Я повільно обертаюся. Страшенно повільно. Вона всміхається, й у цей момент я помічаю, що бічне скло повністю опущене. Дивно. Вона щось говорить, однак слова тануть у гарчанні мотора передньої машини.

– Що? – перепитую я, розплющуючи очі.

– Could you please put the back of your seat to an upright position^[24].

– Спинку крісла? – розгублено повторюю я.

– Well be landing shortly, sir^[25]. – Вона всміхається і зникає.

Я протираю очі, струшуючи із себе сон, і знову все повертається. Пограбування. Втеча. Валіза і квиток на літак, що чекають мене в заміському будинку. Есемеска від Принца, що шлях вільний. І все ж таки деяка нервозність, коли доводиться пред’являти паспорт на контролі в аеропорту Гардермуен. Зліт. Усе пройшло за планом.

Я дивлюсь у вікно. Мабуть, я ще не зовсім прокинувся – в якийсь момент мені здається, що ми пролітаємо над зірками. Потім я розумію, що це вогні міста, і починаю думати про машину, яку заздалегідь замовив у бюро прокату. Або ж варто переночувати в готелі в цьому великому, задушливому і сморідному місті й рушити на південь завтра? Та ні, за ніч я однаково ще як слід не відпочину від перельоту. Так що вже краще відразу дістатися потрібного мені місця. Яке, до речі, краще, ніж його репутація. Там навіть є кілька норвежців, із якими цілком можна поговорити. Повернутися до сонця, моря та солодкого життя. Ось такий план. В усякому разі, мій план.

Я міцно стискаю чарку, яку встиг підхопити, коли стюардеса складала мій столик. Так чому ж усе-таки я не вірю в успіх цього плану?

Гул мотора то голосніший, то тихіший. Я відчуваю, що ми справді знижуємося. Заплющую очі й машинально затримую дихання, знаючи, що зараз буде. Вона. На ній те ж саме плаття, що і вперше, коли я її побачив. Господи, я вже сумую за нею. І те, що вгамувати цю саму тугу було б неможливо, неймовірно, навіть якщо б вона залишилася жива, вже нічого не міняє. Оскільки в ній із самого початку все було неймовірно. Скромність і неприборканість. Волосся, яке, здавалося б, мало поглинати світло, а насправді сяє як золото. Упертий сміх одночасно зі слізьми, що течуть по щоках. Повний ненависті погляд, коли я оволодівав нею. Брехливі освідчення та щира радість, коли я, на ходу вигадуючи привід, просив вибачення за чергову порушену обіи,янку. І так знов і знов, поки я в її ліжку, опустивши голову на подушку, яка ще зберігає відбиток обличчя того, іншого. Все це вже у минулому. За мільйони років до сьогоднішнього дня. Я знову заплющую очі, щоб не бачити продовження. Як я всаджую в неї кулю. її зіниця, що поволі розширюється, подібно до того, як розпускається троянда. Кров, що витікає з рани, краплі, які тихенько капають на підлогу. Злам шиї, закинену назад голову. І ось жінка, яку я кохаю, мертва. Виявляється, все так просто. Але це, як і раніше, не має ніякого значення. Це якраз і чудово. Все так просто і чудово, що навряд чи зі всім цим можна жити. Тиску кабіні падає, а напруження росте. Внутрішнє напруження. Невидима сила прагне назовні, розриваючи барабанні перетинки і розм’якшуючи мозок. Щось говорить мені, що все саме так і буде. Ніхто мене не знайде, не вирве у мене моєї таємниці. Але план однаково зірветься. Підірваний ізсередини.

21

«Монополія»

Харрі розбудив радіобудильник, по якому саме почалися новини. Бомбардування стали інтенсивнішими. Схоже, останнім часом це перетворилося на рефрен усіх новинних програм.

Він постарався переконати себе, що пора вставати.

Голос по радіо віщав, що з 1975 року середня вага чоловіків і жінок в Норвегії збільшилася відповідно на 13 і 9 кілограмів. Харрі заплющив очі й почав думати про те, що одного разу сказав Еуне. Що в ескапізму невиправдано погана репутація. Поступово він знову почав занурюватися в сон. З’явилося знайоме приємне відчуття теплоти й затишку, як тоді, в дитинстві, коли він уклався в ліжку і крізь відчинені двері чув, як батько ходить по будинку і скрізь гасить світло – одну лампу за одною, і з кожною новою погашеною лампою за дверима ставало все темніше й темніше.

Після того, як останніми тижнями в Осло почастішали випадки пограбування банків із застосуванням насильства, банківські службовці столиці вимагають організувати озброєну охорону найуразливіших відділень банків у центральній частині міста. Вчорашній наліт на філію «Gjensidige NOR» на Грьонланнслейрет став іще однією ланкою в ланцюгу озброєних пограбувань, здійснених, як підозрює поліція, так званим Забійником. Це людина, яка застрелила…

Босі ноги Харрі торкнулися холодного лінолеуму. В обличчі, що дивилося на нього із дзеркала у ванній, було щось від портретів пізнього Пікассо.

Беате говорила по телефону. Побачивши в дверях Харрі, вона заперечливо похитала головою. Він кивнув і хотів піти, проте вона поманила його рукою, пропонуючи залишитися.

– У будь-якому разі дякую за допомогу, – закінчила вона і поклала слухавку.

– Я перебив? – запитав Харрі, ставлячи перед нею на стіл чашку кави.

– Ні, я хитала головою, щоб показати, що ніяких результатів немає. З усіх чоловіків, які, за нашими відомостями, були тоді в спортцентрі «САТС», тільки один смутно пам’ятає чоловіка в комбінезоні. При цьому він зовсім не упевнений, що бачив його саме в роздягальні.

– Гм. – Харрі сів і роззирнувся. Проти очікувань її кабінет зовсім не був таким уже затишним і акуратним. За винятком вельми поширеної кімнатної рослини на підвіконні, назва якої, втім, Харрі була невідома, тут, як і в його власному кабінеті, повністю були відсутні прикраси. На столі Беате Харрі побачив фотографію в рамці. Зараз вона була повернена до нього зворотним боком, проте він і так чудово знав, чий це портрет.

– Ти опитала тільки чоловіків? – поцікавився він.

– Адже ми виходили з того, що він проник до чоловічої роздягальні, де і змінив одяг, чи не так?

– А потім розчинився в натовпі таких самих звичайних людей. Авжеж, звичайно. Що-небудь новеньке щодо вчорашнього нальоту на Грьонланнслейрет?

– Яке там новеньке. Швидше я б назвала це імітацією. Той же тип одягу, знову AG-З. Змусив заручницю говорити замість себе. Забрав гроші з банкомату, витративши в цілому хвилину п’ятдесят секунд. Ніяких слідів. Коротше кажучи…

– Забійник, – закінчив за неї Харрі.

– Що це? – Беате узяла чашку і заглянула всередину.

– Капучино. Це тобі від Халворсена.

– Кава з молоком? – Вона незадоволено скривилася.

– Дозволь, я вгадаю, – сказав Харрі. – Твій батько говорив, що не довіряє людям, які не п’ють чорну каву.

Він тут же пошкодував про сказане, побачивши, як умить змінився вираз обличчя Беате.

– Вибач, – пробурмотів він. – Я не хотів… коротше, дурня зваляв.

– Що нам тепер робити? – поспішила розрядити обстановку Беате, водячи пальцем по ручці чашки. – Ми знов опинилися на старті.

Харрі розкинувся в кріслі, простягнув ноги і втупився у носки своїх черевиків.

– Прямо до в’язниці.

– Що?

– Вирушимо прямо до в’язниці. – Він знову випростався. – Хоч ти і пройшла «Старт», але двох тисяч крон однаково не отримаєш.

– Що ти базікаєш?

– Це як у грі «Монополія». Картки «Випробуй свій шанс». Єдине, що нам залишається. Шукати щастя. У в’язниці. Ти знаєш, як телефонувати в «Ботсен»?

– Це просто втрата часу, – сказала Беате.

Вона квапливо дріботіла по «Кишці» поряд із Харрі; голос її, відбиваючись од масивних цегляних стін, звучав гучно.

– Цілком можливо, – відповів Харрі. – Як і взагалі дев’яносто відсотків розшукової роботи.

– Я прочитала всі пов’язані з ним рапорти і протоколи його допитів. Він ніколи нічого не говорить. Не беручи до уваги різної філософської нісенітниці, яка не має зі справою нічого спільного.

Харрі натиснув на кнопку виклику збоку від сірих сталевих дверей у кінці тунелю.

– Чула коли-небудь приказку: «Шукати пропажу треба не там, де втратив, а де світліше»? Ймовірно, вона має ілюструвати людську дурість. А по мені, так це просто здоровий глузд.

– Піднесіть ваші посвідчення до камери, – звелів їм голос, який пролунав із переговорного пристрою.

– Ну а де я буду весь цей час? Адже ти хотів розмовляти з ним один? – запитала Беате, прошмигнувши в двері вслід за Харрі.

– Ми з Елен часто так робили. Сам допит завжди вів один з нас, а інший у цей час просто сидів і слухав. Коли ставало ясно, що бесіда заходить у безвихідь, ми оголошували перерву. Якщо спочатку допитував я, то я виходив із кімнати, а Елен у цей час починала розмовляти з підозрюваним зовсім про інше, про найбуденніші побутові дрібниці. Наприклад, про те, що пора кидати палити, або ж про те, яке лайно показують по телевізору. Або що відтоді, як вона порвала зі своїм хлопцем, квартплата здається їй дуже великою. Почекавши якийсь час, поки вони так поговорять, я заглядав до кімнати й говорив, що щось сталось і їй треба йти.

– І що, це діяло?

– Завжди.

Піднявшись по сходах, вони опинилися в замкнутому відсіку, двері якого вели до тюремних коридорів. Наглядач, що показався у віконці за товстим куленепробивним склом, кивнув їм і натиснув на кнопку. Почувся гугнявий голос: «Дочекайтеся наглядача».

Наглядачем виявився весь укритий горбами м’язів коротун, дуже гномоподібний, у тому числі й своєю кострубатою, перевальцем, ходою. Він провів їх у саме серце в’язниці – овальну залу з триповерховою галереєю по периметру, вздовж якої виднілися пофарбовані у блакитний колір двері камер. Простір між поверхами забраний сталевою сіткою. Не видно ні душі, а тишу, що панує тут, лише одного разу порушив звук дверей, що десь гримнули.

Харрі приходив сюди вже не вперше. Проте кожного разу при думці, що за цими дверима сидять люди, яких суспільство визнало необхідним тримати взаперті поза їхнім бажанням, у нього виникало відчуття абсурду. Харрі й сам не знав, чому ця думка здається йому такою безглуздою. Швидше за все, його просто нудив цей наочний вияв офіційної, узаконеної помсти за вчинені злочини. Терези і меч.

Ключі на зв’язці в руках наглядача жалібно дзвякнули, коли він відімкнув двері, на яких великими чорними літерами було написано: «Кімната побачень».

– Будь ласка. Якщо захочете вийти, просто постукайте.

Вони увійшли всередину, і двері за ними зачинились. У тиші, що настала, Харрі відзначив про себе низький звук, який лунав час від часу, – це гула одна із трубок-ламп денного освітлення, яка то гасла, то спалахувала знову. Пластикові квіти на стінах кидали бліді тіні на вицвілі, каламутні акварелі. У торці кімнати за столом, встановленим точно посередині жовтуватої стіни, випроставши спину, сидів чоловік. Руки його лежали на столі, а між ними виднілася шахівниця. Волосся зачесане назад і туго стягнуте на потилиці, залишаючи відкритими правильної форми вуха. Одягнений він був у добре відпрасований сірий костюм, трохи схожий на комбінезон. Добре окреслені брови та тінь, яка падала з обох боків прямого носа щоразу, коли лампа гасла, складали досить чітку літеру Т. Але і зараз, як тоді на похороні, Хар-рі перш за все вразив погляд цього чоловіка – суперечлива суміш страждання і відсутності всякого виразу.

Харрі кивком указав Беате на стілець біля дверей. Сам він пройшов до столу і всівся навпроти Расколя.

– Дякую, що знайшли час зустрітися з нами.

– Час. – Голос у Расколя виявився несподівано високим і мяким. – Він тут дешево коштує. – Говорив він на східноєвропейський зразок – із твердим «р» і виразно вимовляючи кожне слово.

– Розумію. Я Харрі Холе, а мою колегу звуть…

– Беате Льонн. Ви схожі на батька, Беате.

Харрі почув звук, схожий на схлип, неначе Беате бракувало повітря, і наполовину обернувся до неї. Над усяке його сподівання, обличчя дівчини зовсім не спалахнуло, а, навпаки, ще дужче зблідло. Рот її скривився і застиг, неначе вона щойно дістала ляпаса.

Схилившись до столу, Харрі закашлявся. Лише тепер він звернув увагу на те, що доволі неприємне відчуття, яке могло виникнути через ідеально симетричне положення Расколя щодо поздовжньої осі приміщення, скрадається завдяки одній дрібниці: положенню короля і королеви на шахівниці.

– А вас де я раніше бачив, Холе?

– Здебільшого я перебуваю поблизу небіжчиків, – сказав Харрі.

– Ага. Похорон. Ви один із сторожових псів пана начальника відділу, так?

– Ні.

– Значить, не подобається, коли вас називають його сторожовим псом. Що так, посварилися?

– Ні. – Харрі на мить замислився. – Просто ми з ним один одного недолюблюємо. У вас, здається, та ж історія?

Расколь м’яко всміхнувся; у ту ж мить лампа блимнула.

– Сподіваюся, він не взяв це близько до серця. До того ж костюм, схоже, був дешевенький.

– Гадаю, більше за все постраждав не костюм.

– Він хотів, щоб я дещо йому розповів. Ось я і розповів йому дещо.

– Що стукачів клеймлять навік?

– Непогано, старший інспекторе, непогано. Проте це чорнило з часом сходить. Ви граєте в шахи?

Харрі вважав за краще не звертати уваги на те, що Расколю, як з’ясувалося, відоме його звання. Хоча, цілком можливо, він просто здогадався.

– Я ось усе думаю, де ви вмудрилися заховати приймач, – сказав Харрі. – Я чув, вони потім тут усе догори дном перевернули.

– А хто каже, що я щось ховав? Білі чи чорні?

– Подейкують, ви все ще мозковий центр більшої частини значних пограбувань у Норвегії. Це, як і раніше, ваше основне заняття, і певний відсоток зі здобичі надходить на ваш закордонний банківський рахунок. Виходить, ви спеціально подбали про те, щоб потрапити саме сюди – у відділення А в «Ботсені»? Адже тут тримають тих, у кого короткий термін ув’язнення. Ви зустрічаєтеся з ними, розробляєте план, а вони потім, вийшовши на свободу, здійснюють його, вірно? Але як ви спілкуєтеся, коли вони звільняються? У вас що, тут є мобільник чи, може, комп’ютер?

Расколь зітхнув:

– Ви добре почали, старший інспекторе, але тепер уже стаєте утомливим. Так ми гратимемо?

– Гра нудна, – сказав Харрі. – Певна річ, якщо на кону нічого не стоїть.

– Що ж, згоден. На що гратимемо?

– На це. – В руках у Харрі з’явилося колечко з єдиним ключем і латунною пластиною.

– А що це таке? – запитав Расколь.

– Ніхто не знає. Проте іноді варто випробувати долю – а раптом те, що поставлено на кон, чого-небудь та варте.

– Але мені-то це навіщо?

Харрі перегнувся до нього через стіл:

– Тому що мені ви вірите.

Расколь голосно розсміявся:

– Назви мені хоч одну причину, через яку я маю тобі вірити, Спіуні.

– Беате, – сказав Харрі, не зводячи очей із Расколя. – Зроби ласку, вийди і залиш нас одних.

Він почув за спиною стукіт у двері і трохи згодом – дзвякання ключів. Двері відчинились і з гучним клацанням замку закрилися знову.

– Погляньте. – Харрі поклав ключ на стіл.

– Що? – запитав Расколь, пильно дивлячись Харрі прямо у вічі.

Харрі взяв у руки білого короля. Дуже красива фігура, напевно, ручної роботи.

– Це ініціали чоловіка, в якого була проблема вельми делікатної властивості. Він був багатий. Мав дружину і дітей. Власний будинок у місті й заміську віллу. Собаку та коханку. Все йшло з біса добре. – Харрі покрутив фігуру в руках. Проте з часом цей багатий чоловік змінився. Волею долі одного разу він усвідомив, що сім’я – найважливіше в його житті. Він продав фірму, розлучився з коханкою і присягнувся самому собі та рідним, що відтепер житиме тільки заради сім’ї. Єдина проблема полягала в тому, що коханка почала загрожувати розголосити їхні колишні відносини. Авжеж, крім усього іншого, вона хотіла від нього грошей. Але не стільки з пожадливості, скільки по бідності. А ще тому, що завершувала одну свою роботу, яку щиро вважала шедевром, і їй були потрібні кошти, щоб познайомити світ із цим витвором мистецтва. Вона ставала все наполегливішою, й ось одного разу – ближче до ночі – він зібрався її відвідати. Вечір цей був вибраний ним не випадково: вона розповіла, що саме сьогодні чекає візиту своєї колишньої пасії. Навіщо вона йому це розповіла? Може, щоб він її приревнував? Або щоб показати, що окрім нього є й інші чоловіки, які хочуть бути з нею? Ревнувати він не став. Навпаки, він торжествував. Йому випала прекрасна нагода. – Харрі глянув скоса на Расколя. Той сидів зі схрещеними на грудях руками, уважно дивлячись на нього. – Він чекав на вулиці. Все чекав і чекав і дивився на освітлені вікна її квартири. Незадовго до півночі її гість пішов. Випадковий чоловік, який – як потім з’ясувалося, дарма – не поклопотався про те, щоб час його відходу був кимось помічено. Проте він пробув у Анни весь вечір. Це може підтвердити її чуйна сусідка Астрід Монсен, яка чула, як він дзвонив у двері на самому початку вечора. А ось наш із вами чоловік – ні, він не дзвонив. Наш чоловік сам відчинив під’їзд і сам увійшов до квартири.

Харрі узяв із дошки чорного короля і порівняв його з білим. Якщо не придивлятись, їх можна було визнати практично ідентичними.

– Пістолет не був зареєстрований. Можливо, він належав Анні, можливо, йому самому. Що саме відбулося в квартирі, я не знаю. Швидше за все, світ про це так і не дізнається, бо вона мертва. А в поліції її смерть визнали самогубством і справу закрили.

– «Я»? «У поліції»? – Расколь поторкав свою козлину борідку. – А чому ж не «ми», «у нас»? Ви що, старший інспекторе, намагаєтеся переконати мене, що дієте самостійно?

– Що ви маєте на увазі?

– Ви чудово розумієте, що я маю на увазі. Підозрюю, що ви навмисне відіслали напарника, щоб змусити мене повірити, ніби у все це дійсно посвячені тільки ви і я. Одначе… – Він поволі з’єднав долоні. Не можна виключати, що все так і було. Ще кому-небудь відомо те, про що знаєте ви?

Харрі похитав головою.

– Так чого ж вам треба? Грошей?

–Ні.

– На вашому місці, старший інспекторе, я б не поспішав з відповіддю. Адже я поки що не сказав, наскільки цінною є для мене ваша інформація. Може статися, мова піде про велику суму. Зрозуміло, якщо ви зумієте надати докази сказаного. А покарання винного може бути здійснено – скажімо, так – у приватному порядку, без залучення офіційних властей.

– Питання не в цьому, – заперечив Харрі, сподіваючись, що крапельки поту, які виступили в нього на лобі, непомітні співбесідникові. – Питання в тому, наскільки ваша інформація виявиться цінною для мене.

– Так що ти пропонуєш, Спіуні?

– Ось що я пропоную, – сказав Харрі, тримаючи обох шахових королів в одній руці. – Нічию. Ви розповідаєте мені, хто такий Забійник. А я здобуваю докази проти людини, що вбила Анну.

Расколь неголосно розсміявся:

– Ах ось воно що. Можеш іти, Спіуні.

– Подумайте про це, Расколь.

– Не варто. Я довіряю людям, які полюють за грошима, а не якимсь там хрестоносцям.

Очі їх зустрілися. Світильник блимнув і зашипів. Харрі кивнув, поставив фігури на стіл, підвівся, підійшов до дверей і постукав.

– Мабуть, ви її любили, – сказав він, стоячи спиною до Расколя. – Квартира на Соргенфрі-гате офіційно зареєстрована на ваше ім’я, а я-то знаю, як туго було в Анни з грошима.

– І що далі?

– Оскільки це ваша квартира, я залишив розпорядження, щоб ключ передали вам. Його мають доставити сьогодні протягом дня. Рекомендую вам порівняти його з тим, який ви щойно отримали від мене.

– Навіщо?

– Існували всього три ключі від квартири Анни. Один був у неї, інший вона передала електрикові. Цей я знайшов у нічному столику заміського будинку тієї людини, про яку вам говорив. Це третій, останній, ключ. Єдиний, яким міг скористатися вбивця, якщо Анна справді була убита.

За дверима почулися кроки.

– Ну і, нарешті, ще дещо. Зрозуміло, якщо, по-вашому, це підтверджує мою розповідь, – додав Харрі. – Зараз я просто рятую свою шкуру.

22

Америка

Якщо хочеш випити, місце завжди знайдеться. Взяти, наприклад, «У Маліка» на Тересес-гате. Звичайний бар із гамбургерами, ні натяку на те, що робило розпивочну «Шрьодер» загалом гідним закладом. Ну та якщо вірити чуткам, гамбургери у Маліка трохи кращі, ніж у конкурентів, а інтер’єр в індійському стилі з неодмінною фотографією норвезького королівського подружжя на найвиднішому місці з деякою натяжкою можна вважати не позбавленим певного простакуватого шарму. Так чи інакше, це була тільки жалюгідна забігайлівка, до якої людина, готова заплатити за випивку в пристойному місці, ніколи не загляне, щоб накотити свої звичайні півлітра пивця.

Харрі це не стосувалося.

Правда, він давно вже не бував «У Маліка», але, роззирнувшись на всі боки, відзначив, що все тут, як і раніше. Ейстейн в компанії декількох товаришів по чарці та однієї товаришки сидів за столиком для тих, що палять. Під акомпанемент застарілих поп-хітів, Євроспорту й шиплячої олії текла неспішна дружня бесіда про виграші в лотерею, останні кримінальні новини й етичні якості відсутнього приятеля.

– А-а, Харрі, привіт! – хрипкий голос Ейстейна зумів пробитися крізь усі інші звуки. Труснувши довгим масним волоссям, він витер долоню об холошу і простягнув Харрі руку.

– Це той коп, про якого я вам говорив, хлоп’ята. Він іще пристрелив одного типа в Австралії. Прямо в лобешник улупив, вірно?

– Здорово! – відгукнувся один із його приятелів, обличчя якого Харрі не бачив – той сидів, нахилившись уперед, так що довге волосся приховувало не тільки обличчя, але й півлітровий кухоль, який стояв перед ним. – Загалом, виходить, прибрав сміття.

Харрі вказав на вільний столик; Ейстейн кивнув, згасив недопалок, сунув у нагрудну кишеню джинсової сорочки пачку тютюну для самокруток і сконцентрував усю свою увагу на тому, аби перенести на нове місце, не проливши при цьому ні краплі, щойно отриманий кухоль пива.

– Давненько тебе не зустрічав, – зауважив Ейстейн, згортаючи собі нову самокрутку. – Втім, як і решти хлоп’ят. Зовсім їх не бачу. Всі роз’їхалися, переженилися, завели дітей. – Ейстейн вичавив із себе сухий, гіркий смішок. – Стали такими правильними – куди там. Хто б міг подумати.

– Гм.

– В Уппсалі ж коли-небудь буваєш, га? Адже твій батько живе все в тому ж будинку, вірно?

– Так, але я до нього рідко заїжджаю. Іноді говоримо по телефону.

– А сестричка як? Не краще?

Харрі усміхнувся:

– При синдромі Дауна, Ейстейн, покращень не буває. Але вона, загалом, справляється. Живе сама у власній квартирці в Согне^[26]. Навіть хлопець у неї є.