Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

Мохаммед звів очі догори і склав долоні, творячи молитву.

– Аллах тебе не залишить, Мохаммед, – сухо пробурмотів Рогер і підвівся із стільця.

Рогер побачив блондинку відразу, щойно увійшов до холу готелю. Разом із групою чоловіків вона дивилася футбол по телевізору над стойкою адміністратора. Ну точно: адже сьогодні ввечері «Фла-флу» показують – традиційне дербі в Ріо між «Фламенго» і «Флуміненсе», ось у Фредо і зібралося стільки народу.

Він швидко минув уболівальників, сподіваючись, що ніхто не звернув на нього уваги. Вибіг по вкритих ковроліном сходах і рвонув у коридор. Він знав, куди йти. Коли чоловікові Петри траплялося виїхати, він і сам, бувало, замовляв саме цей номер.

Рогер приклав вухо до дверей: ані звуку. Він подивився в замкову щілину, але в кімнаті було темно. Чи то німець пішов, чи то заснув. Рогер глитнув. Серце у нього скажено забилось, але він наказав собі заспокоїтися. Перш ніж обережно натиснути на ручку дверей, він перевірив, чи заряджений пістолет, і зняв його із запобіжника. Двері виявилися відчиненими! Рогер швидко зробив крок у кімнату і, намагаючись не шуміти, зачинив двері за собою. Стоячи в цілковитій темряві, він намагався стримати дихання. Він нічого не бачив і не чув. Ніхто в кімнаті не рухався, ніхто не дихав. Тільки у ринві слабко шарудів вітер. На щастя, Рогер чудово знав розташування меблів у номері. І поки очі поволі звикали до темряві, він направив пістолет на ліжко у формі серця. Раптом туди впала вузька смужка блідого місячного світла, і виявилося, що ковдру на ньому відслонено. Треба було швидко вирішувати, що відбувається. Невже німець пішов і забув замкнути двері? Тоді Рогер міг би просто почекати, поки він з’явиться у дверному отворі. Але в такий успіх важко повірити – прямо як в банку, де співробітники забули ввімкнути таймер камер спостереження. Такого просто не буває. Шум вітру у водостоку.

Сумніви його підтвердилися тієї ж миті.

Рогер здригнувся, коли у ванній пролунав шум води, яку спускали. Ага, хлопець сидів на унітазі! Рогер обома руками схопив пістолет і направив його туди, де, як він пам’ятав, були двері у ванну. Минуло п’ять секунд. Вісім секунд. Рогер ледве стримував дихання. Якого диявола цей тип там застиг, адже він уже натиснув на злив? Дванадцять секунд. А може, він що-небудь почув? Спробував утекти? Рогер пригадав, що у ванній є невелике віконце. Чорт! У нього тільки один шанс – не можна зараз упустити цього хлопця. Рогер пробрався повз шафу з купальним халатом, який так здорово йшов Петрі, зупинився перед дверима до ванної й поклав руку на дверну ручку. Перевів дух. Залишалося тільки повернути ручку, але тут він відчув легкий подув. Але ні ринва, ні відчинене вікйо тут ні до чого. Справа в чомусь іншому.

– Freeze^[38], – мовив хтось у нього за спиною. І, підвівши голову й подивившись у дзеркало на дверях ванної, він підкорився. Його охопив такий озноб, що зацокотіли зуби. Двері платтяної шафи виявились розкриті, й у глибині її між білими купальними халатами він розрізнив здоровенного мужика. Але не від цього він укрився холодним потім. Виявивши, що супротивник навів на тебе пістолет більшого калібру, ніж твій, навіть розбираючись у зброї, не можна не відчути психологічного тиску. Навпаки, якщо знаєш, наскільки небезпечніші для людини її кулі, психологічний ефект зростає. А кулі «Тауруса-РТ92С» однаково що горошини поряд із тими, якими заряджене чорне чудовисько у нього за спиною. Почувши скрип угорі, Рогер підвів очі. Над ним блиснуло щось схоже на риболовецьку волосінь, яка тягнулася з-під дверей ванної до шафи.

– Guten Abend, – прошепотів Рогер.

Коли через шість років доля занесла Рогера в Патайю і він упізнав Фреда в бороданеві, що кликав його підсісти за свій столик у барі, він просто остовпів від подиву і відреагував, тільки коли Фред підсунув йому стілець.

Фред замовив випивку і повідомив, що більше не працює на Північному морі й живе на допомогу з непрацездатності. Рогер боязко сів і, не вдаючись до деталей, розповів, що останні шість років був наркокур’єром у Чіанг-Раї. Лише випивши два коктейлі, Фред прокашлявся і запитав, що ж, власне, сталося того вечора, коли Рогер так раптово зник із Дажуди.

Рогер утупився поглядом у дно келиха, зітхнув і сказав, що в нього не було іншого вибору. Німець, який, як з’ясувалося, зовсім і не німець, виявився хитрішим і, не сходячи з місця, ледве не відправив його на той світ. Але в останню секунду Рогеру вдалося з ним домовитися. Йому дали півгодини, щоб забратися з Дажуди, але за це він розповів, де ховається Лев Гретте.

– А що за пістолет був у того типа? – поцікавився Фред.

– Точно я не розгледів у темряві. Здається, якоїсь не дуже відомої марки. Але я тобі кажу, він вибив би з мене мізки і вони долетіли б до бару Фредо. – Рогер знову кинув швидкий погляд у бік вхідних дверей.

– Я тут в одній халупі розташувався, – сказав Фред. – А тобі, до речі, є де жити?

Рогер подивився на Фреда так, ніби його ніколи не займало це питання. Він довго шкрябав щетину в себе на обличчі й тільки потім відповів:

– Узагалі-то ні.

27

Едвард Ґріґ

Будинок Лева стояв осібно в кінці тупика. Він майже нічим не відрізнявся від більшості сусідніх будинків, тільки його вікна були засклені. Хмари мошкари кинулися до самотнього вуличного ліхтаря, борючись за місце під його жовтим світлом, у якому в передчутті ситної вечері раз у раз з’являлися з темряви кажани.

– Схоже, вдома нікого немає, – прошепотіла Беате.

– А раптом він економить електрику? – припустив Харрі.

Вони зупинилися перед низькими проіржавілими металевими воротами.

– Так що робитимемо? – запитала Беате. – Просто постукаємо в двері?

– Ні. Ти зараз приготуєш мобільний і почекаєш тут. А коли побачиш, що я влаштувався під вікном, набереш ось цей номер. – Харрі передав їй вирваний із записника аркушик.

– Навіщо?

– Якщо я почую, що в будинку задзвонив мобільник, значить, Лев там.

– Зрозуміло. Ну а як ти збираєшся його взяти? Ось із цим? – Вона вказала на здоровенну чорну штуковину, яку Харрі тримав у правій руці.

– А чом би й ні? – запитав Харрі. – На Рогера Персона це справило враження.

– Харрі, перехрестись, він же цю штуку бачив у напівтемряві* та ще й у дзеркалі.

– Вірно. Але позаяк нам не можна брати з собою до Бразилії вогнепальну зброю, доведеться задовольнятися тим, що є.

– Типу риболовецької волосіні, прикріпленої до ланцюжка зливного бачка, і якоїсь іграшки?

– Це не проста іграшка, Беате. Це Namco G-Con 45, – сказав Харрі й ляснув по пластмасовому пістолету велетенського розміру.

– Ти принаймні етикетку «Playstation» відчухрай, – порадила Беате і похитала головою.

Харрі роззувся і, зігнувшись, швидким кроком перетнув сухий, потрісканий простір між воротами та будинком, на якому, за первинним планом, передбачалося розбити газон. Він примостився спиною до стіни під вікном і махнув Беате рукою. Він її не бачив, але знав, що вона розрізнить його фігуру на тлі білої стіни. Харрі подивився на небо, де Всесвіт виставив напоказ усі свої зірки. Через декілька секунд із будинку донеслися слабкі, але цілком помітні трелі мобільного телефону. Палац Доврсько-го діда. «Пер Ґюнт». Іншими словами, цей малий не позбавлений почуття гумору.

Харрі затримав погляд на одній із зірок і спробував викинути з голови всі інші думки й зосередитися на тому, що ж йому слід зробити. Але у нього нічого не вийшло. Еуне якось сказав, що коли ми знаємо, що в нашій Галактиці більше сонць, аніж піщинок на пляжі, то навіщо нам ворожити, чи є на них життя, чи ні. Краще задатися питанням, чи мирно настроєні ці цивілізації. І вирішити, який ступінь ризику при контакті з ними. Харрі стиснув рукоятку пістолета. Саме це питання він щойно поставив самому собі.

Телефон перестав грати мелодію Ґріґа. Харрі почекав. Потім перевів дихання, звівся на ноги і пробрався до дверей. Прислухався, але в будинку стояла тиша, звучали тільки пісні цвіркунів. Він обережно взявся за ручку дверей, припускаючи, що вона замкнута.

Так і вийшло.

Харрі тихо вилаявся. Він заздалегідь вирішив, що у такому разі не зможе скористатися ефектом раптовості й їм слід почекати до завтра, купити зброю й тільки потім повернутися на місце. Він аніскільки не сумнівався, що в такому містечку без зусиль роздобуде пару стволів пристойної якості. Але він також чудово розумів, що Леву незабаром донесуть про те, що сталося, так що часу в них обмаль.

Харрі підскочив, коли відчув біль від укусу в правій стопі. Він інстинктивно відсмикнув ногу й подивився вниз. У слабкому світлі зірок він розрізнив чорну смужку на білій обштукатуреній стіні. Вона вела від дверей на сходи, де щойно стояла його права нога, і далі – вниз по сходинках, де і зникала з очей. Він вийняв із кишені електричний ліхтарик Mini Maglite і ввімкнув його. Це були мурашки – ті самі lava ре. Великі, руді, напівпрозорі, вони рухалися двома колонами – одна прямувала по сходах униз, а інша – вгору, проникаючи в будинок крізь щілину між дверима та порогом. Місцеві мурашки явно відрізнялися від звичних норвежцям, тих, що заводяться в цукрі. Розглянути, що вони несли, Харрі не міг, але наскільки він розбирався в мурашках, якийсь вантаж у них усе-таки був.

Харрі вимкнув ліхтарик. І, трохи розміркувавши, рушив геть. Спустився з ґанку і попрямував до воріт. Але на півдорозі зупинився, розвернувся й зі всіх ніг кинувся до будинку. Трухляві, хисткі двері відразу злетіли з петель, коли Харрі врізався в них зі своїми дев’яносто п’ятьма кілограмами і на швидкості під тридцять кілометрів за годину. Він упав ліктем на кам’яну підлогу, а різкий біль пронизав руку і відгукнувся в потилиці. Він лежав у темряві, чекаючи пострілу. Так і не дочекавшись, підвівся і знову ввімкнув ліхтарик. У вузькій смузі світла від ліхтарика він знову виявив колону мурашок, що рухалися вздовж стіни. На потилиці під пов’язкою він відчув тепло і зрозумів, що рана знову кровоточить. Поблискуючи у світлі ліхтарика, мурашки просувалися по потертому килиму в наступну кімнату. Там колона відразу ж повертала ліворуч і забиралася вгору по стіні. Світло ліхтарика вихопило край картини з Камасутри. Мурашиний караван продовжував шлях по стелі. Тепер вони були просто над ним. Харрі задер голову вгору, що відгукнулося небувалим болем у потилиці. Йому довелося повернути голову. Щоб знову відшукати мурашок, він поводив ліхтариком по стелі. Невже вони і справді знайшли найкоротший шлях до пункту призначення? Але не встиг Харрі подумати про це, як побачив Лева Гретте. Тіло його нависало над Харрі, який упустив ліхтарик і відсахнувся. І хоча розум підказував йому, що робити це вже пізно, він, відчуваючи одночасно шок і напад нудоти, занишпо-рив руками по підлозі у пошуках Namco G-Con 45.

28

Lауа ре

Через страшенний сморід у кімнаті Беате через кілька хвилин вискочила на повітря. Харрі вийшов слідом за нею і знайшов її в темряві скорченою у три погибелі. Він сів на сходинку ґанку і закурив.

– А тобі цей сморід завиграшки? – зі стогоном мовила Беате, у,неї текло з рота і з носа.

– Дізосмія, – сказав Харрі. – Часткова втрата нюху. Деякі запахи взагалі більше не відчуваю. Еуне говорить, це через те, що дуже часто доводилося мати справу з трупами. Емоційна травма і все таке інше.

Беате виблювала.

– Пробач, – ледве вимовила вона. – Це через мурашок. Мені кепсько стало, коли я побачила, як ці бридкі тварюки заповзають в одну ніздрю, а з іншої виповзають. Ніби вулиця з двостороннім рухом. Навіщо?

– Гаразд. Якщо наполягаєш, я можу пояснити тобі, де в людському телі найбільше протеїну.

– Ні-ні, дякую красно.

– Ну вибач, – Харрі кинув недопалок на висохлий ґрунт. – А ти, Льонн, по-молодецьки трималася там, у кімнаті. На відео-то все по-іншому сприймається. – Він підвівся і повернувся до будинку.

Тіло Лева Гретте висіло на короткому мотузку, кінець якого був закріплений на люстрі. Ноги його перебували приблизно за півметра над підлогою поряд із перекинутим стільцем. Так от чому тільки мухи робили замах на труп, не беручи до уваги жовтих мурашок, які все так само снували вгору і вниз по мотузку.

На підлозі біля дивана Беате виявила мобільний телефон із підключеним зарядним пристроєм і сказала, що тепер можна визначити, коли у Лева відбулася остання розмова. Харрі вийшов на кухню і ввімкнув світло. На аркуші паперу формату А4, що лежав на кухонному столі, він побачив таргана кольору блакитний металік, який засовав вусами в його бік, а потім швидко втік під плиту. Харрі взяв списаний від руки аркуш. Йому доводилося читати всякі передсмертні записки, і лише мала їх дещиця могла вважатися зразком літературної творчості. Як правило, прощальними словами були плутані пояснення, відчайдушні крики про допомогу або банальні інструкції щодо того, кому заповідається тостер, а кому – газонокосарка. На пам’яті Харрі найрозумніше вчинив один селянин із Марідалена, що начеркав передсмертну записку крейдою на стіні сінника. «Тут висить мертва людина. Будьте ласкаві, зателефонуйте в поліцію. Прошу вибачення». Отже лист Лева Гретте був якщо не унікальним, то в усякому разі незвичайним.

Дорогий Тронн!

Я все ніяк не міг зрозуміти, що він відчував, коли плита пішохідного містка пішла у нього з-під ніг. Коли перед ним розверзлась прірва і він здогадався, що зараз станеться якесь безглуздя, що зараз він помре ні за що ні про що. Можливо, у нього ще залишалися справи тут, на землі. Можливо, хтось чекав його тим ранком. А може, він саме того дня вирішив почати нове життя. Що стосується останнього, то в якомусь сенсі була його правда.

Я не розповідав тобі, що відвідав його в лікарні. З’явився з великим букетом троянд і повідомив його, що бачив те, що сталося з вікна, що це я подзвонив у «Швидку» і передав поліції прикмети хлопчака з велосипедом. Він лежав на ліжку, такий маленький, сірий, і дякував мені. І тоді я запитав його, наче настирливий спортивний коментатор: «А що ви тоді відчували?»

Він не відповів. Він просто лежав під крапельницею, обплутаний якимись дротами, й дивився на мене. Потім він знову сказав «спасибі», а санітар попередив, що мені час йти.

Так я і не дізнався, що люди відчувають в останню мить життя. Не знав доти, аж поки прірва раптово розверзлася переді мною самим. Це сталося не тоді, коли я біг по Індастрі-гате після пограбування. Або коли потім перераховував гроші. Або коли дивився новини. Це трапилося точно як із тим старим, коли одного разу вранці я йшов по вулиці без усяких поганих передчуттів і на дущі у мене панували мир і спокій. Світило сонце, в Дажуді я був у цілковитій безпеці, і в мене з’явилася можливість відпочити і знову дозволити собі поміркувати. Ось я й міркував. І думав про те, що відняв у того, якого любив більше за всіх у житті, ту, яку він любив сильніше за всіх на землі. Про те, що в мене є два мільйони і на них цілком можна жити, тільки заради чого? Це спало мені на думку сьогодні вранці.

Я не чекаю від тебе розуміння того, що я вчинив, Тронне. Що пограбував банк, що вона мене впізнала, що я виявився заручником гри, яка має свої власні правила, яким немає місця на твоєму світі. Не чекаю я й того, що ти зрозумієш вчинок, який мені зараз належить зробити. Але я сподіваюся, ти зрозумієш, що й від цього можна втомитися. Від життя.

Лев.

P.S. Того разу, Тронне, я не надав значення тому, що старий дякував мені без усмішки. Але пригадав про це сьогодні. Так, може, все-таки ніхто не чекав його тоді і йому вже нічого було робити на землі.

Може, він просто відчув полегшення, коли перед ним розверзлася

безодня і він зрозумів, що йому не доведеться самому позбавляти

себе життя.

Харрі повернувся до кімнати і побачив, як Беате, стоячи на стільці поряд із трупом Лева, намагається розігнути один із закостенілих пальців небіжчика, щоб прикласти його до внутрішньої сторони блискучої металевої коробочки.

– Чорт! – вигукнула вона. – Я все це господарство в номері на сонці залишила, ось губка і висохла.

– Якщо не зумієш як слід зняти відбитки, скористаємося, так би мовити, пожежним методом.

–1 в чому його суть?

– Гинучи від вогню, люди автоматично стискають руки в кулак. Іноді навіть у повністю обгорілих трупів на кінчиках пальців зберігається достатньо шкіри, щоб зняти відбитки. Буває, що пожежникам доводиться відрізати палець і передавати його судмедекспертові.

– Це називається упізнанням трупа.

Харрі пересмикнуло:

– Подивися на іншу руку – на ній одного пальця не вистачає.

– Я бачила, – сказала Беате. – Схоже, його недавно відрізали. Що б це означало?

Харрі підійшов ближче і посвітив ліхтариком:

– Рана не зажила, а крові майже немає. Виходить, він довго тут провисів, аж поки в нього палець відрізали. Хтось сюди заходив і переконався, що хлопець сам зробив за нього роботу.

– Хто ж?

– Бачиш, у деяких країнах цигани карають злодіїв, відрізаючи в них палець, – відповів Харрі. – Якщо ті обікрали циган, прошу зауважити.

– Здається, відбитки вийшли відмінні, – сказала Беате і витерла з лоба піт. – Обрізатимемо мотузок?

– Ні, – заперечив Харрі. – Зараз роззирнемося, приберемо за собою і вшиємось. Я бачив телефонну будку на головній вулиці. Подзвоню в поліцію, не представляючись, і дам відбій. Коли повернемося до Осло, ти сюди зателефонуєш і попросиш прислати н^м акт судмедекспертизи. Не сумніваюся, що він помер від задухи, але мене цікавить, о котрій годині настала смерть.

– А що робити з дверима?

– Та нічого.

– Як у тебе потилиця, болить? Пов’язка вся червона.

– Не біда. Гірше з рукою – я на неї приземлився, коли двері вибивав.

– Сильно болить?

Харрі обережно підвів руку, і обличчя його спотворила гримаса:

– Не болить, поки вона у спокої.

– Скажи спасибі, що не страждаєш сетесдальською трясучкою.

Двоє з трьох, що перебували в кімнаті, розсміялись, але сміх швидко стих.

По дорозі назад у готель Беате запитала Харрі, чи все йому тепер ясно,

– З технічної точки зору – ясно. Тільки ось про самогубство я так ніколи не скажу. – Він кинув сигарету, і вона описала вогненну дугу в майже непроглядній темряві. – Таким уже я вродився.

29

Номер 316

Вікно із грюкотом відчинилось.

– Тронна немає, – сказала старенька, розкочуючи «р». Після їхньої останньої зустрічі вона явно проробила щось із застосуванням хімічних засобів зі своїм бляклим волоссям, що посіклось і крізь нього проглядала шкіра. – Ви що, на півдні побували?

– Нібито. Ви не знаєте, де він?

– Речі в машину поніс, – вона показала пальцем у протилежний від будинку бік. – Видно, зібрався кудись, бідолаха.

– М-м.

Беате вже зробила крок у вказаному напрямі, але Харрі залишився на місці.

– Ви, напевно, дуже давно тут живете? – запитав він.

– Авжеж. Уже тридцять два роки.

– Значить, пам’ятаєте Лева і Тронна, коли вони ще маленькими були?

– Звичайно. Вони багатьом тут у селищі запам’яталися. – Вона всміхнулася, висовуючись із вікна. – Особливо Лев. Такий чарівник. Ми рано зрозуміли, що дамам слід його остерігатися.

– Авжеж, що остерігатися. Вам, видно, знайома історія зі старим, який упав із пішохідного містка?

Обличчя у неї потемніло, і вона прошепотіла трагічним голосом:

– Іще б. Жахлива історія. Я чула, старий так і не зміг більше нормально ходити. У бідолахи ноги не згиналися в колінах. Можете собі уявити, щоб дитина зробила таке зло?

– М-м. Він, напевно, справжній шибайголова був.

– Шибайголова? – вона примружила очі. – Та ні, я б так не сказала. Ввічливий, добре вихований хлопчик. От чому ця історія справила таке обтяжливе враження.

– І всі в селищі знали, що це його рук справа?

– Усі. Я сама бачила з вікна, як він у своїй червоній куртці рвонув звідти на велосипеді. І мені слід було здогадатися, що сталось щось не те, коли хлопець повернувся додому – такий блідий він був. – Вона зіщулилася під поривом холодного вітру. І показала рукою на дорогу.

Тронн йшов їм назустріч, витягнувши руки по швах. Він усе сповільнював і сповільнював хід, а потім узагалі майже зупинився.

– Ви із звістками про Лева? – запитав він, коли нарешті підійшов до них.

– Так, – відповів Харрі.

– Він помер?

Краєм ока Харрі бачив допитливе обличчя старенької:

– Так, він помер.

– Добре, – сказав Тронн. Потім нахилився і обхопив голову руками.

Харрі заглянув у прочинені двері кабінету і побачив, що Б’ярне Мьоллер стоїть біля вікна і із стурбованим виглядом дивиться вниз. Харрі обережно постукав.

Мьоллер обернувся, і очі в нього просяяли:

– А, привіт!

– Ось звіт, шеф. – Харрі кинув теку в зеленій обкладинці на письмовий стіл начальника.

Мьоллер опустився на стілець, насилу розмістив ноги під столом і начепив окуляри.

– Ну точно, – пробурмотів він, перевернувши обкладинку з написом «Документи у справі». У теці виявився тільки один аркуш формату А4.

– Мені здалося, що вам не потрібні деталі, —сказав Харрі.

– Правильно мислиш, – мовив Мьоллер і почав проглядати текст із досить великими інтервалами між рядками.

Харрі глянув у вікно поверх голови начальника, але не побачив нічого, окрім щільного, вологого, немов використаний під-гузник, туману, що накрив місто. Мьоллер відклав папір убік:

– Значить, ви туди приїхали і хтось повідомив вам, де цей тип живе, а потім ви знайшли Забійника в петлі.

– Загалом, саме так.

Мьоллер знизав плечима:

– Мені, в принципі, цього досить, але тільки якщо в нас будуть прямі докази, що це дійсно та людина, яку ми розшукуємо.

– Вранці Вебер звірив відбитки.

– Ну і?..

Харрі сів:

– Вони збігаються з тими, що злочинець залишив на пляшці з-під коли. Він тримав її в руках, перш ніж увійти до банку.

– А ми можемо бути упевнені, що це та сама пляшка?

– Не хвилюйся, шеф, і пляшка і злочинець є у нас на відео. Адже ти щойно прочитав написану Левом Гретте від руки передсмертну записку, в якій він фактично надає зізнавальні свідчення, чи не так? А сьогодні вранці ми побували в Дісенгренде і повідомили про все Тронна Гретте. На горищі знайшлося декілька старих шкільних зошитів Лева, ми взяли їх на якийсь час і передали графологові з криміналістичної лабораторії. Він не сумнівається, що передсмертна записка написана тією ж людиною.

– Так-так, усе так, але я хочу бути на сто відсотків впевненим, Харрі, перш ніж ми зробимо офіційну заяву. Адже це пер-шополосна новина, сам розумієш.

– Ти б хоч трохи порадів, шеф. – Харрі підвівся. – Давненько у нас таких гучних справ не було, і ми цей злочин розкрили. То де ж свято з серпантином і Повітряними кульками?

– Напевно, ти маєш рацію, – зітхнув Мьоллер і, помовчавши, запитав: – А ти ж бо чому не радієш?

– Порадію, коли з іншим злочином розберуся, ти знаєш із яким, – Харрі попрямував до дверей. – Ми з Халворсеном сьогодні все зайве викинули з голови і з завтрашнього дня беремося за справу Елен.

Мьоллер кашлянув, і Харрі зупинився в дверях:

– Слухаю, шеф?

– Просто хочу дізнатися, як ти з’ясував, що Лев Гретте і Забійник – одна особа.

– Будь ласка. За офіційною версією, Беате пізнала його на відео. Хочеш почути неофіційну?

Мьоллер масажував заніміле коліно. Вигляд у нього знову став стурбований.

– Та ні, мабуть.

– Ось так, – сказав Харрі, не переступаючи поріг «Камери тортур».

– Ось так. – Беате розвернулася на стільці й утупила погляд в екран.

– Ось зайшов подякувати за співпрацю, – мовив Харрі.

– Взаємно.

Харрі не рухався з місця, вертячи в руці зв’язку ключів.

– Так чи інакше, – сказав він, *-г-Іварссону нічого так довго злитися. Він розділить успіх із нами, адже це його ідея – об’єднати нас в команду.

Беате злегка всміхнулась:

– Якої більше немає.

– І запам’ятай, що я тобі говорив про нього.

– Ні! – В очах у неї сяйнули блискавки.

Харрі знизав плечима:

– Він тварюка. І мене б совість замучила, якщо б я тебе про це не попередив.

– Приємно було познайомитися з тобою, Харрі.

Харрі відпустив двері, і вони поволі зачинилися за ним.

Харрі відімкнув замок, поставив сумку і пакет із «Playstation» на підлогу в центрі передпокою, пройшов до кімнати і завалився спати. Він проспав без сновидінь три години, але його розбудив телефонний дзвінок. Він обернувся, побачив, що будильник висвічує 19.03, скинув ноги з ліжка, протюпав до передпокою, взяв слухавку і ще до того, як той, що дзвонив, назвався, сказав:

– Здоров, Ейстейне!

– Здоров, приятелю! Я в Каїрському аеропорту, – відгукнувся Ейстейн. – Адже ми в цей час домовилися здзвони-тися, так?

– Ти сама пунктуальність, – підтвердив Харрі й позіхнув. – Та ти чи п’яний?

– І зовсім я не п’яний, – сердито заперечив Ейстейн. – Дві «Стелли Артуа» всього лише і випив. Ну, може, три. У цій пустелі треба підтримувати водний баланс, старий. Чувак при ясному розумі та тверезій пам’яті, Харрі.

– Чудово. Сподіваюсь, у тебе хороші новини?

– У мене, як кажуть лікарі, дві новини: гарна й погана. Почну з гарної.

– Гаразд.

Настала довга пауза, у слухавці чулося тільки якесь поскрипування, ніби співбесідник уривчасто дихав.

– Ейстейне, що з тобою?

– Га?

– Я чекаю і згоряю від нетерпіння, як дитина.

– Ти про що?

– Про гарну новину.

– Еге ж. Ну загалом… Я дістав номер абонента, Харрі. N0 ргоЫешо, як тут кажуть. Це норвезький номер мобільного телефону.

– Мобільного? Точно?

– Ти можеш послати електронне повідомлення звідки завгодно. І без усяких там дротів. Тобі тільки треба підключити комп’ютер до мобільника, а він уже дзвонить на сервер. Такий спосіб давно не новина, Харрі.

– О’кей, а як ім’я абонента?

– Е-е, воно мені відоме. Але тут, в Ель-Торі, його немає, вони звідси просто завантажують норвезького оператора, в даному разі «Теленор», а той уже пред’являє рахунок абонентові. Отже я просто подзвонив у «Теленор» і дізнався ім’я.

– Ну і?.. – Харрі остаточно прокинувся.

– А зараз черга не дуже гарної новини.

– Кажи!

– Ти останнім часом перевіряв рахунок свого мобільника, Харрі?

Тільки через декілька секунд до Харрі дійшов сенс сказаного:

– Мого мобільника? Цей гад користується моїм мобільним телефоном?

– Але ж він уже не твій – я правильно розумію?

– Правильно, я загубив його того вечора у… у Анни. Чорт!

– І ти навіть не подумав заблокувати телефон, коли його втратив?

– Подумав?! – понуро сказав Харрі. – Та в мене жодної розумної думки в довбешці не з’явилося відтоді, як ця бридня почалася! Вибач, Ейстейне, що я тобі все це говорю, але ситуація, виходить, простішої не буває. Ось чому мені не вдалося знайти телефон у Анни. Ось чому він почувається на коні.

– Пробач, якщо я тобі настрій зіпсував.

– Зачекай, – несподівано бадьоро мовив Харрі. – Якщо він користується моїм мобільником, значить, ми зможемо довести, що він побував у Анни після мене.

– Ура! – закричав у слухавку Ейстейн. А потім боязко додав: – Так, значить, ти все-таки задоволений? Алло? Харрі?

– Та тут я. Думаю.

– Думати – це здорово. Продовжуй думати, а у мене тут домовленість із якоюсь Стеллою. Вірніше, з декількома. Отже, якщо я хочу встигнути на літак до Осло…

– Гаразд, Ейстейне, бувай!

Харрі застиг зі слухавкою в руці, борючись із бажанням шпурнути її у дзеркало, що висіло перед ним. Прокинувшись уранці, він було вирішив, що розмова з Ейстейном йому приснилася. Та вона, власне, і приснилася. В шести чи семи версіях.

Харрі говорив, а Расколь слухав, опустивши голову. Він жодного разу не ворухнувся і не перервав Харрі, що розповідав, як вони знайшли Лева Гретте і яким чином історія з нещасливим телефоном Харрі перешкодила їм зібрати докази проти вбивці Анни. Коли Харрі закінчив розповідь, Расколь підвів голову:

– Виходить, ти свою справу закінчив, а мою досі не розкрито.

– Я не вважаю, що одна справа моя, а інша – твоя. Під свою відповідальність…

– Зате я так вважаю, Ступі, – перебив його Расколь. – І організація у мене військова.

– Гм. А що ти маєш на увазі?

Расколь заплющив очі:

– Я не розповідав тобі, Ступі, як князь царства У доручив Сунь-цзи навчити своїх наложниць військового мистецтва?

– Та наче ні.

Расколь усміхнувся:

– Сунь-цзи був розумний, і спочатку він чітко і дохідливо пояснив жінкам, які команди їм доведеться виконувати в похідному строю. Але коли загуркотіли барабани, жінки залишилися на місці, якась із них хихикала, інша сміялась. «Якщо підлеглі не розуміють команди, винен генерал», – сказав Сунь-цзи і повторив урок. Але коли він скомандував «Марш!», повторилося те саме, що і вперше. «Коли підлеглі розуміють команди, але не виконують їх, винні командири», – сказав Сунь-цзи і наказав своїм людям вивести зі строю двох старших дружин. І обезголовити їх на очах у решти переляканих на смерть жінок. Почувши про страту двох своїх фавориток, князь занедужав і пролежав у ліжку декілька днів. А видужавши, призначив Сунь-цзи командувачем усього війська. – Расколь знову розплющив очі. – Ну і чого, по-твоєму, навчає ця історія, Спіуні?

Харрі промовчав.

– А навчає вона нас того, що’у військовій організації все побудовано на залізній логіці й непорушній послідовності дій. Не будеш послідовним – опинишся біля розбитого корита з групою хихотливих наложниць. Коли ти попросив у мене ще сорок тисяч крон, я дав тобі їх, тому що повірив у історію з фотографією в туфлі Анни. Адже Анна – циганка. А коли цигани кочують, вони завжди залишають патрін, своєрідні застережливі знаки на роздоріжжях. Це може бути червона ганчірка на гілці дерева або, наприклад, кістка з карбом, і кожна з цих речей символізує ту або іншу подію. Скажімо, фотографія означає, що хтось помер. Або скоро помре. Ти про це знати не міг, тому я і повірив, що твоя розповідь правдива. – Расколь поклав руки на стіл долонями догори. – Але людина, яка позбавила життя дочку мого брата, на волі. І ось тепер я дивлюся на тебе, а бачу перед собою хихотливу наложницю, Спіуні. Непорушна послідовність дій.Назви мені його ім’я,Спіуні.

Харрі перевів дихання. Два слова, чотири склади. Якби він сам розкрив злочин, скільки отримав би Албу? Навмисне вбивство на ґрунті ревнощів – девять років. І через шість вийшов би на свободу. А наслідки для самого Харрі? Розслідування напевно показало б, що Харрі, перебуваючи при виконанні службових обов’язків, приховав правду, щоб підозра не лягла на нього самого. І тоді йому залишилося б тільки одне – застрелитися. Два слова. Чотири склади. Вимови їх Харрі – і кінець усім його печалям. Розплачуватися довелося б Албу.

Харрі відповів коротко.

Расколь кивнув і сумно поглянув на Харрі:

– Я боявся, що саме так ти і відповіси. Ти не залишаєш мені вибору, Спіуні. Ти пам’ятаєш, що я сказав, коли ти запитав, чому я тобі довіряю?

Харрі кивнув.

– Кожен із нас живе заради когось або чогось, вірно, Спіуні? І цього ми можемо позбутися. Число триста шістнадцять тобі що-небудь говорить?

Харрі не відповів.

– Що ж, можу повідомити, що це номер кімнати в московському готелі «Міжнародний». Чергову по поверху, на якому розташований номер, звуть Ольга. їй скоро на пенсію, і вона мріє про тривалу відпустку на Чорному морі. На поверх ведуть двоє сходів, можна й на ліфті піднятися. До речі, там ще і службовий ліфт є. А в номері два ліжка, що стоять окремо.