Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

Навіть Арне Албу вона любила. А я-то думав, що вона цього бовдура при собі тримає, щоб гроші з нього викачувати на наркоту за ринковою ціною і мене хоч на якийсь час позбутися.

Але якось травневого вечора я подзвонив їй. Я якраз відсидів три місяці за дрібниці, а ми з Анною так довго не спілкувались. Я запропонував відсвяткувати одну подію – мені вдалося дістати найчистіший у світі товар прямо із заводу в Чіанг-Раї. З її голосу я відразу зрозумів – щось сталося. Вона сказала, що зав’язала. Я запитав, зі мною чи з наркотою. І вона відповіла, що зав’язала і зі мною, і з наркотою. Вона сказала, що зайнялася роботою, через яку її пам’ятатимуть, і їй слід повністю на ній зосередитися. Адже ти знаєш, поставивши собі якусь мету, вона починала добиватися її з усією своєю татарською упертістю. І я можу присягнутися, що ви не знайшли слідів наркотиків у неї в крові. Адже ви зробили аналіз, вірно?

А ще вона розповіла про цього типау про Арне Албу. Про те, що вони вже якийсь нас зустрічаються і збираються з’єднати свої долі. Йому тільки залишалось улагодити справи з дружиною. Ти чув про це, Харрі? Ну ось, і я також.

Чи не здається тобі дивним, що можна мислити абсолютно ясно, коли весь світ навколо тебе валиться? Я зрозумів, що мені слід зробити, ще до того як поклав слухавку. Я мститимусь. Примітивно? Жодним чином. Помста – це рефлекторна реакція мислячої людини. Складний комплекс дій і наслідків, недоступний тваринам. У плані еволюції помста виявилася найефективнішим засобом, адже виживають лише наймстивіші з нас. Помститись або померти. Годиться для назви вестерну, але не забудь, що саме логіка відплати привела до створення правової держави. Непорушні принципи – око за око, грішник мусить горіти в пеклі або, в усякому разі, теліпатися на шибениці. Відплата і право – ось основа цивілізації, Харрі.

Отже я того ж вечора сів за стіл і почав розробляти план.

Утілити його в життя виявилося вельми просто.

Я замовив у «Тріовінгу» ключ від квартири Анни. Ах, як мені хочеться розповісти тобі про це. Після того, як ти забрався, я відімкнув двері й увійшов до її квартири. Анна вже лягла. У нас із нею і «Береттою-М-92» вийшла довга і змістовна бесіда. Я попросив її дати мені яку-небудь дрібницю, отриману від Арне Албу, – листівку, лист, візитну картку, та що завгодно. План полягав у тому, щоб покласти цю дрібницю поряд із нею, тоді б ви точно вирішили, що вбив її Арне Албу. Але в неї виявилася тільки фотографія його сім’ї, зроблена біля їх заміського будинку, яку вона взяла з фотоальбому. Я подумав, що вам буде складно розгадати цю загадку без моєї допомоги. І тут мені спало на думку. Пані «Беретта» підказала їй сказати мені, як увійти до заміського будинку Албу: що ключ захований у ліхтарі.

Застреливши її – не хочу описувати в деталях, як це відбулося, тому що мене чекало розчарування (ні страху, ні розкаяння з її боку), – я поклав знімок в її туфлю і відразу ж рвонув на Ларколлен. Мені треба було – як ти вже напевно знаєш – заховати запасний ключ од квартири Анни на дачі Албу. Спершу я хотів прикріпити його до задньої стінки бачка в туалеті – мені ця думка дуже сподобалась; якщо пам’ятаєш, Майкл у «Хрещеному батькові-1» дістав пістолет із бачка. Але потім я подумав, що навряд чи в тебе вистачить уяви, щоб пошукати там, та і сенсу в цьому ніякого не було. Ось я і поклав його до шухляди нічного столика. Так легше, адже так?

Тим самим сцену я підготував, і тепер тобі й іншим маріонеткам належить на неї вийти. Сподіваюся, до речі, ти не образився, що я залишив для вас деякі підказки, адже інтелектуальний рівень полісменів не вражає. Тобто не дуже високий.

Відтак прощаюся. Дякую за компанію та допомогу, мені було вельми приємно співробітничати з тобою, Харрі.

C#MN

34

Pluvianus aegyptius^[44]

Одна поліцейська машина припаркувалася просто перед воротами, що вели до двору, інша перегородила Софієс-гате біля перехрестя з Довре-гате.

Том Волер розпорядився не вмикати ні сирени, ні мигалки.

По радіотелефону він перевірив, чи всі на місці, і крізь тріск в ефірі отримав короткі підтвердження, що все гаразд. Іварссон повідомив, що прокурор дав дозвіл на затримання та обшук рівно сорок хвилин тому. Волер відразу ж відмовився від пропозиції задіювати групу «Дельта», сказавши, що сам керуватиме операцією і що люди його вже напоготові. Іварссон наполягати не став.

Том Волер потер руки – частково від крижаного вітру, що дув з боку стадіону «Бішлет», але більше всього від радості. Арешт для нього – найулюбленіша частина роботи в поліції. Він зрозумів це ще в дитинстві, коли вони з Йоакимом осінніми вечорами лежали в засідці в очікуванні паршивців із житлоко-оперативу, що унадилися красти яблука з батьківського саду. І вони з’являлися. Зазвичай групою у вісім– десять осіб. Але хоч скільки б їх було, всіх їх тут же охоплювала паніка, щойно вони з Йоакимом запалювали кишенькові ліхтарики й починали кричати в саморобні мегафони, Вони використовували той же метод, що і вовки в полюванні на північного оленя, – вибирали найслабкішого. Але якщо Тома більше всього приваблювало затримання – сам процес полювання, захоплення жертви, – то Йоаким здійснював акт покарання. Він виявляв такі творчі здібності в цій галузі, що, траплялося, Тому доводилося осаджувати його. Не тому, що він співчував цим злодюжкам, а тому, що – на відміну від Йоакима – умів зберігати холоднокровність і розраховувати наслідки скоєного. Том часто думав, що не випадково життя Йоакима склалося саме так – він уже був помічником судді міського суду першої інстанції Осло і його чекала блискуча кар’єра.

Так от, саме можливість брати участь у затриманні злочинців зіграла головну роль, коли він вирішив піти на службу в поліцію. Його батько хотів, щоб він вступив на медичний або, за його прикладом, на теологічний факультет. Адже в Тома були кращі оцінки в усій школі, тож із якої речі йому йти в поліцейські? Батько казав, що мати солідну освіту необхідно для самоствердження особи, і приводив як приклад свого старшого брата, що працював у залізній крамниці, де торгував усякими там болтами і шурупами, й ненавидів людей, бо вважав себе нижчим за них.

Том вислуховував батьківські нотації з усмішкою, знаючи, що вона виводить батька з себе. Але не самоствердження Тома турбувало батька. Йому не хотілося, щоб сусіди й однолітки розводилися на тему, що ось, мовляв, його єдиний син – «усього лише» поліцейський. Йому й на думку не могло спасти, що людина може ненавидіти людей* навіть якщо вважає себе вищою за них. Вірніше, саме тому.

Том подивився на годинний. Тринадцять хвилин на сьому. Він натиснув кнопку однієї з квартир першого поверху.

– Алло? – відповів жіночий голос.

– Це поліція, – сказав Волер. – Ви можете нам відчинити?

– Звідки я знаю, що ви з поліції?

«Пакистанка чортова», – подумав Волер і попросив її висунути ніс у вікно і переконатися, що перед воротами стоїть поліцейський автомобіль. Замок задзижчав.

– І з квартири не виходьте! – крикнув він у домофон.

Одного із співробітників він поставив на задньому дворі біля

пожежних сходів. Роздивляючись схему будинку в Інтернеті, він запам’ятав, де розташована квартира Харрі, й переконався, що чорних сходів у будинку немає.

Озброєні автоматами МРЗ, він і ще двоє з його команди піднялися по стертих дерев’яних сходинках у під’їзд. На третьому поверсі він зупинився і показав на двері, на яких відсутня – втім, в цьому і потреби особливої не було – табличка з ім’ям господаря квартири. Волер подивився на своїх колег. Вони важко дихали, але не підйом по сходах був тому провиною.

Вони наділи маски. Тепер треба діяти швидко, ефективно і рішуче. Останнє, власне, мало на увазі готовність застосувати фізичні заходи впливу, а у разі потреби – і вбити. Щоправда, таке траплялося рідко. Навіть найзатятіші злочинці зазвичай губилися, побачивши озброєних людей у масках, які вривалися до них без жодного попередження. Коротше кажучи, вони застосовували ту ж тактику, що і банківський грабіжник.

Волер привів себе в повну готовність і кивнув одному зі своїх колег, який злегка торкнувся дверей кісточками пальців. Щоб потім у протоколі можна було відзначити, що спершу вони постукали. Волер вибив стволом автомата скло в дверях, просунув руку всередину й одним рухом відімкнув замок. Увірвавшись в квартиру, він видав дикий крик. Чи то це був явний звук, чи то перший склад якогось слова озброєних людей в масках, він і сам не розібрав. Він знав тільки, що так само вони з Йоакимом кричали в той момент, коли запалювали ліхтарики.

– Це ж картопляна клепка, – здивувалася Майя, взяла тарілку і докірливо поглянула на Харрі. – А ти навіть не доторкнувся.

– Вибач, – відповів Харрі, – їсти зовсім не хочеться. Передай привіт кухареві й скажи, що він не винен. Цього разу.

Майя від душі розсміялась і попрямувала у бік кухні.

– Майє…

Вона поволі обернулася. Щось у його голосі й інтонації підказало їй, що буде далі.

– Принеси пивця, будь ласкава.

Майя пішла далі на кухню. «Це не мені вирішувати, – подумала вона. – Я всього лише офіціантка. Не мені це вирішувати».

– Що сталося, Майє? – запитав кухар, дивлячись, як вона викидає в сміттєвий бак приготовану ним страву.

– Це не моє життя, – сказала вона. – Його життя. Цього Дурня.

Телефон у кабінеті Беате тоненько запищав, і вона зняла слухавку. Спершу вона чула якісь голоси у відділенні, сміх і дзвякання келихів. Потім у слухавці пролунав голос:

– Я не перешкодив?

Лише мить вона сумнівалася: щось чуже здалось їй у його інтонації. Але дзвонити їй міг тільки він.

– Харрі?

– Чим займаєшся?

– Я… вивчаю деталі на відео в Інтернеті.

– Що, вони вивісили запис пограбування в Гренсені в мережі?

– Так-так, але…

– Мені треба дещо сказати тобі, Беате. Арне Албу…

– Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.

– Голос у тебе якийсь стривожений.

– А я і справді тривожусь! – Крик її немов розірвався у слухавці. Потім, уже спокійніше, вона додала: – Вони вирушили за тобою, Харрі. Я спробувала подзвонити й попередити тебе, коли вони звідси виїхали, але ніхто не відповів.

– Про що ти говориш?

– Том Волер… у нього ордер і санкція.

– Що-що? Ордер на мій арешт?

Тільки тепер Беате зрозуміла, чому його голос спершу здався їй чужим. Він був напідпитку. Вона глитнула:

– Скажи, де ти, Харрі, я приїду й заберу тебе. Тоді ми зможемо оформити добровільну явку. Я поки не знаю точно, про що йдеться, але я хочу допомогти тобі, Харрі. Я обіцяю. Харрі? Не роби дурниць, о’кей? Алло?

Вона залишилася зі слухавкою в руці й чула все ті ж далекі голоси, сміх і дзвякання келихів, а потім чийсь голос мовив:

– Це Майя у «Шрьодера».

– А де…

– Він пішов.

35

SOS

Вігдіс Албу розбудив гавкіт Ґреґора. Краплі дощу стукали по даху. Вона подивилася на годинник. Пів на восьму. Вона, напевно, задрімала. Склянка, що стояла перед нею, була порожня, будинок був порожній, і взагалі тільки суцільна порожнеча й навколо й усередині. Ні, не на це був розрахований її план.

Вона підвелася, підійшла до дверей на терасу і подивилася на Ґреґора. Він гавкав на ворота, вуха і хвіст у нього стояли сторчма. Що ж їй із ним робити? Віддати кому-небудь? Або усипити? Навіть діти не мали ніяких теплих почуттів до цього непосидючого, нервового пса. Так от, план. Вона подивилася на напівпорожню пляшку джину на скляному столику. Пора діставати наступну.

Гавкіт Ґреґора повисав у повітрі. Гав-гав! Арне казав, що нервовий гавкіт пса заспокоює, створює відчуття, що хтось тебе охороняє. І ще він казав, що собаки чують ворогів, тому що той, хто хоче тобі зла, пахне зовсім інакше, ніж друзі. Вона вирішила завтра ж подзвонити ветеринарові, їй набридло доглядати за псом, який починав гавкати щоразу, щойно вона входила до вітальні.

Вігдіс прочинила двері на терасу і прислухалася. Крізь гавкіт Ґреґора і шум дощу пролунало дзвякання дзвінка. Вона встигла провести щіткою по волоссю і стерти пляму від туші під лівим оком до того, як дверний дзвінок – подарунок батьків чоловіка на входини – зіграв звичні три такти «Месії» Генделя. Вона здогадувалася, хто це міг бути. І очікування її не обдурили. Майже.

– Констебле? – запитала вона, щиро подивувавшись. – Який приємний сюрприз.

Чоловік, що стояв на ґанку, промок до нитки, краплі скочувались у нього з брів. Він притулився однією рукою до одвірка й дивився на неї, не відповідаючи. Вігдіс Албу відчинила двері навстіж і знову заплющила очі:

– Може, ввійдете?

Вона повела його до вітальні, чуючи, як позаду хлюпають його черевики. Вона знала: йому подобається те, що він бачить перед собою. Не знімаючи пальта, він усівся в крісло. Вона

помітила, що на оббивці під ним одразу розпливлася мокра

пляма.

– Як щодо склянки джину, констебле?

– А «Джим Бім» у вас є?

– Немає.

– Гаразд, тоді й джин згодиться.

Вона принесла кришталеві келихи – весільний подарунок свекра і свекрухи – і налила собі й Харрі.

– Прийміть мої співчуття, – сказав поліцейський і подивився на неї червоними блискучими очима, з чого вона дійшла висновку, що він уже добряче випив сьогодні.

– Дякую! – сказала вона. – Вип’ємо!

Зробивши ковток, Вігдіс помітила, що він спустошив келих наполовину. Вона вертіла в руках свій келих, коли він раптово вимовив:

– Це я позбавив його життя.

Вігдіс мимоволі торкнулася перлової нитки, що висіла в неї на шиї, – «уранішнього дару»^[45].

– Я не хотів, аби справа цим закінчилася, – пояснив він, – але діяв безглуздо й необережно. Це я вивів на нього вбивць.

Вігдіс поспішила піднести келих до губ, аби він не помітив, що вона готова розреготатися.

– Тепер вам це відомо.

– Тепер мені це відомо, – прошепотіла вона. їй здалося, що у нього в очах промайнуло здивування.

– Ви говорили з Томом Волером, – скоріше із ствердною, ніж із запитальною інтонацією сказав Харрі.

– Це той сищик, який вважає, ніби він дар божий… ну та гаразд. Так, я говорила з ним. І зрозуміло, розповіла йому все, що знала. А що, не треба було це робити, Харрі?

Він знизав плечима.

– Я що, підставила вас, Харрі? – Вона підібрала під себе ноги і стурбовано подивилася на нього із-за келиха.

Він не відповів.

– Ще джину?

Харрі кивнув:

– В усякому разі, одна хороша новина у мене для вас є. – Він уважно стежив, як вона наповнює його келих. – Увечері я одержав по електронній пошті лист, автор якого зізнається у вбивстві Анни Бетсен. Він увесь час збивав мене з пантелику, робив усе, щоб я повірив, ніби її вбив Арне.

– Тонка робота, – сказала Вігдіс. – Ой, що я роблю! – Вона схлюпнула джин на стіл.

– А ви начебто зовсім не здивувалися?

– Та мене більше вже нічого не дивує. Взагалі-то кажучи, я не думаю, що в Арне настільки міцна нервова система, щоб зробити обачливе, холоднокровне вбивство.

Харрі почухав потилицю:

– Та все ж. Тепер я можу довести, що Анну Бетсен убили. Увечері, перш ніж піти з будинку, я переслав моїй колезі зізнавальні свідчення цого чоловіка. І всі інші електронні послання, що отримав від нього. Це означає, що відносно моєї ролі я виклав усі карти на стіл. Свого часу в мене з Анною був роман. Біда в тому, що я побував у неї того вечора, коли її вбили. Мені, звичайно, слід було б відразу ж повідомити про це, але я зробив дурницю, понадіявся, що сам у всьому розберусь і заразом доведу, що до вбивства не маю ніякого відношення. Але.

– Ви діяли необдумано і необережно. Ви вже про це говорили. – Вона задумливо дивилася на нього, погладжуючи маленьку подушечку, що лежала біля неї на дивані. – Що ж, дещо мені, звичайно, стало ясно. Та все ж ніяк до тями не візьму – хіба це злочин, якщо чоловік проводить час із жінкою, з якою хоче… хоче провести час? Поясніть, Харрі!

– Гаразд. – Він влив у себе нову порцію чистого джину. – Наступного ранку я нічого не пам’ятав.

– Розумію. – Вона підвелася з дивана і простягнула свою красиву руку. Він запитально подивився на неї.

– Знімайте пальто, – сказала вона. – Зараз підете і приймете гарячу ванну, а я зварю каву і спробую знайти для вас що небудь сухе. Сподіваюся, він не образиться. Він у багатьох від ношеннях був розумною людиною.

– Я…

– Нумо, покваптеся.

Ступивши у ванну, Харрі відчув таку насолоду, немов опинився в гарячих обіймах. У ногах від ступень до стегон приємно закололо, а потім він і весь укрився гусячою шкірою. Він навіть застогнав, опустив усе тіло у воду і відкинув голову на край ванни.

Він чув шум дощу, чув і те, що робить Вігдіс Албу, але тут вона ввімкнула плеєр. «Police». Знову ж таки кращі хіти. Він заплющив очі.

«Sending out on SOS, sending out on SOS»^[46], – співав Стінг. І Харрі також, дуже вже він поважав цього хлопця. Та і фраза виявилась якраз до речі. Він вважав, що Беате прочитала прислані ним по електронці матеріали, відправила їх далі по інстанціях і, отже, полювання на лисиць уже скасовано. Від випитого повіки у нього обважніли, але щоразу, як тільки він заплющував очі, перед ним виникали ноги, що стирчать із води, в італійських черевиках ручної роботи. Він простягнув руку за голову, намагаючись знайти келих, який поставив на край ванни. До дзвінка Беате він устиг випити всього два півлітрових кухлі пива і не міг по-справжньому забутися, чого якраз і потребував. Але де ж цей чортів келих? Невже Том Волер усе-таки спробує розшукати його? Він розумів, що цьому типу просто не терпиться його заарештувати. Але зараз Харрі ніколи сидіти в КПУ, спершу йому треба до кінця розібратися з цією справою. І сподіватися на когось, окрім себе, нічого. Тільки він у змозі з’ясувати всі деталі. Але спершу треба взяти невеликий тайм-аут. Випити ще, попроситися переночувати тут, на дивані. Прочистити мізки. Все продумати. Але вже завтра.

Він шукав усе в узголів’ї і врешті-решт зіштовхнув важкий кришталевий келих, який із глухим стукотом упав на викладену плиткою підлогу.

Харрі вилаявся і підвівся. Він ледве не впав, але в останню мить притулився до стіни й утримався на ногах. Потім обв’язався товстим волохатим рушником і вийшов до вітальні. Пляшка джину стояла на журнальному столику. Він узяв склянку з барного буфета і наповнив його по самі вінця. Він чув звук кавоварки. І голос Вігдіс в холі на першому поверсі. Харрі знову вирушив у ванну й обережно поставив склянку поряд із речами, приготованими для нього Вігдіс, – все у блакитних і чорних тонах, із колекції, рекламованої Бйорном Боргом. Він провій рушником по дзеркалу і в чистій смузі, що утворилася на запіт нілому склі, побачив своє віддзеркалення.

– Дуб дубом! – прошепотів він.

Він опустив погляд на підлогу. Червона цівка текла між плит ками у бік стоку. Він прослідкував, звідки цівка бере свій початок, і виявив, що в нього між пальцями сочиться кров. Він поранився об скляний уламок і навіть не помітив цього. Нічого не помітив. Він знову подивився на себе в дзеркало і голосно розреготався.

Вігдіс поклала слухавку. їй довелось імпровізувати. А вона імпровізацію ненавиділа, вона в буквальному розумінні відчу вала нездужання, коли щось ішло не за планом. Ще в ранньому дитинстві вона зрозуміла: ніщо не відбувається само по собі, вст треба планувати. Вона досі пам’ятала той випадок, коли разом і сім’єю переїхала в Слемдал із Шієна, де закінчила другий кла<

І ось її відрекомендували новим однокласникам. Вона назвала своє ім’я, а всі роздивлялись її саму, її одяг і непоказний плас тиковий рюкзак, побачивши який декілька дівчат пирснули і почали показувати на нього пальцем. На оєтанньому уроці вона склала список, у якому перерахувала тих однокласниць, які стануть її кращими подругами, і тих, із ким вона буде холодна, тих хлопчиків, які закохаються в неї, і тих учителів, у кого вона стане улюбленою ученицею. Прийшовши зі школи додому, вона повісила цей аркуш над своїм ліжком і не знімала його доти, поки до Різдва біля кожного прізвища з’явилася галочка.

Але нині все не так, тепер їй доводиться задовольнятися тим, що лад за неї наводять інші.

Вона подивилася на годинник. За двадцять хвилин десята. Том Волер сказав, що вони будуть за дванадцять хвилин. І ще сказав, що вони вимкнуть сирени задовго до Слемдала, щоб вона не переживала за сусідів. Хоча сама вона про це навіть не заїкнулася.

Вігдіс залишилася чекати у вітальні, сподіваючись, що Холе заснув у ванні. Вона знову кинула погляд на годинник. Прислухалася до музики. Хіти «Police», що б’ють по нервах, на щастя, скінчились. І тепер Стінг співав своїм прекрасним заспокійливим голосом пісні з сольного альбому. Про краплі дощу, що знов і знов падають, немов сльози із зірки. Так красиво, що вона сама ледве не розридалась.

Пролунав хрипкий гавкіт Ґреґора. Нарешті!

Вона відчинила вхідні двері й, як і домовлялися, вийшла на ґанок. По саду в бік тераси пробіг якийсь чоловік, інший сховався за будинком. Двоє чоловіків у чорній формі, з невеликими короткоствольними гвинтівками застигли перед нею.

– Все ще у ванній? – пошепки запитав один із них із-під чорної маски. – Ліворуч од сходів?

– Так, Томе, – прошепотіла вона у відповідь. – І спасибі, що приїхали так…

Але вони вже ввірвалися до будинку.

Вігдіс заплющила очі й прислухалася. Швидкі кроки по сходах. Відчайдушне «гав-гав» Ґреґора на терасі. М’який голос Стін-га, що виводив «How fragile we аге»^[47], гуркіт дверей до ванної, відчинених ударом ноги.

Вона обернулася й увійшла до будинку. Почала підніматися по сходах. На шум голосів. їй потрібно було випити. Вгорі вона побачила Тома Волера. Маску він зняв, але обличчя у нього так спотворилося, що вона ледве впізнала його. Він пальцем показував униз. Вона опустила погляд. На килимі залишилися криваві сліди. Вона обвела очима вітальню й побачила, що двері на терасу відчинені. Цей баран у чорному щось крикнув їй, але вона не розібрала слів. «План, – ось єдине, що спало їй на думку. – А вийшло не за планом».

36

Waltzing Matilda^[48]

На бігу Харрі чув тільки уривчастий гавкіт Ґреґора, немов позаду відбивав секунди метроном. А так навколо стояла повна тиша. Продираючись крізь живопліт, він виставив уперед руки, не звертаючи уваги на шпичаки, що впивалися в долоні та рвали в клапті зразок із колекції Бйорна Борга. Свої одяг і взуття він не знайшов, напевно, вона віднесла все вниз, де сиділа в очікуванні Волера. Він пошукав інші черевики, але тут Ґреґор знову загавкав, і йому довелося рвати кігті в чому був – у штанях і сорочці. Дощ заливав очі, і будинки, яблуні та кущі розпливалися перед ним. Та все ж він розгледів у темряві черговий живопліт. Він здавався невисоким, і Харрі вирішив його перестрибнути, але втратив рівновагу і плюхнувся обличчям на доглянутий моріжок. Біг із перешкодами у нетверезому стані. Не підводячись, Харрі прислухався.

Йому здалося, що гавкає тепер не тільки Ґреґор. Невже Віктор прибув? Так скоро? Волер напевно вже розставив їх по місцях. Харрі звівся на ноги й озирнувся. Він був на вершині пагорба, на який і тримав курс.

Він свідомо уникав освітлених доріг і вулиць, де його могли б побачити і де незабаром з’являться патрульні машини. Він розгледів віллу Албу на Бйорнетроккете. Чотири автомобілі стояли перед воротами, два з них із включеними мигалками. Він подивився на селище по інший бік пагорба. Це Хольмен або, можливо, Грессбанен? Щось на зразок цього. Біля перехрестя стояла звичайна машина із засвіченим світлом стоянки. Вона припаркувалася просто на пішохідній смузі. Харрі діяв швидко, але Волер виявився ще проворнішим. Так паркуються тільки поліцейські.

Він із силою потер долонями щоки, намагаючись скинути з себе залишки того блаженного напівсонного стану, в якому зовсім іще недавно так пристрасно мріяв перебувати. Крізь гілки дерев він розгледів блакитне світло, що промайнуло на Сташонсвеєн. Сітку вони вже закинули, і скоро йому в ній борсатися. Йому не втекти. Волер дуже хитрий і досвідчений. Одного він не розумів. Волер же не міг самостійно організувати таку облаву. Адже хтось дав дозвіл задіяти стільки сил, аби спіймати одну-однісіньку людину. Що ж сталося? Невже Беате не отри мала його матеріали?

Він прислухався. Ну точно, собачий гавкіт лунав уже мало не з усіх боків. Він озирнувся. У віллах, розкиданих по горбу, що в безмісячну ніч здавався чорним, світилися вікна. Він уявин собі, як тепло і затишно за цими вікнами. Норвежці люблять світло. Електроенергії в них достатньо. І лише виїжджаючи їм два тижні у відпустку на південь, вони вимикають електрику. Він ковзав поглядом від будинку до будинку.

Том Волер роздивлявся вілли, що прикрашали ландшафт, я к свічки різдвяну ялинку. Великі темні сади. Крадені яблука. Волер сидів, поставивши ноги на приладову дошку виготовленого спс ціально для потреб Віктора автофургона. Він обладнаний кра щими засобами зв’язку, тому Волер і переніс сюди штаб операції.

Волер перебував у постійному контакті з усіма доданими йому підрозділами, вже готовими оточити місцевість. Він подивився на годинник. Ось уже десять хвилин, як провідники з собаками вирушили в гонитву, відразу ж розчинившись у темряві.

У рації почувся тріск:

– Сташонсвеєн для «Віктора-один». У нас тут Стіг Антонсен на машині. Йому треба на Ревехівеєн, сімнадцять. Каже, що їде з роботи. Що нам…

– Перевірте особу й адресу і пропустіть. Те ж і решти стосується, о’кей? І маски надіньте!

Волер вивудив компакт-диск із нагрудної кишені й уставив його в магнітолу. Гурт заспівав фальцетом «Thunder all through the night, morning light»^[49]. Чоловік, що сидів поряд із ним на сидінні водія, звів брову, але Волер удав, що нічого не бачить, і додав звук. Куплет. Куплет. Приспів. Куплет. Приспів. Наступна мелодія. «Pop Daddy; Daddy Pop. Oh, sock it to me. Youre the best»^[50]. Волер знову подивився на годинник. Чорт, що вони там тягнуть з цими псами! Він стукнув по приладовій дошці. І удостоївся ще одного погляду водія.

– Вони зі свіжими слідами крові мають справу, – сказав Волер. – Що тут складного?

– Це ж собаки, не роботи, – заперечив напарник. – Розслабся, скоро зловлять.

Співак, який назавжди прославився під ім’ям Принц, доспівав до середини «Diamonds and pearls», коли надійшло повідомлення:

– «Віктор нуль три» для «Віктора нуль один». Здається, він тут. Ми стоїмо напроти білої вілли на… е-е. Ерік намагається з’ясувати назву вулиці, але, в усякому разі, на стіні будинку табличка з номером шістнадцять.

Волер приглушив музику:

– О’кей. З’ясуйте назву і чекайте нас. Що це у вас за свист?

– Це не у нас, це в будинку.

У телефоні пролунав скрипучий голос:

– «Сташонсвеєн» для «Віктора-один». Пробач, що перериваю, але у нас тут машина екстреної допомоги. Вони кажуть, що їм треба на Харелаббен, шістнадцять. Там спрацювала охоронна сигналізація – на центральному пульті зареєстровано. Мені…

– «Віктор нуль один» – усім підрозділам – вперед! Харелаббен, шістнадцять! – скомандував Волер.

Б’ярне Мьоллер був у препоганому настрої. Його витягнули з будинку під час «Ареп Post»^[51]. Він знайшов білу віллу з номером 16 на стіні й припаркувався навпроти. Минув ворота і підійшов до відчинених вхідних дверей, де стояв поліцейський із вівчаркою на повідку.

– Волер тут? – запитав начальник забійного відділу, і поліцейський кивнув у бік дверей. Мьоллер відзначив, що скло у дверях розбито. Волер стояв у коридорі просто перед ним і запекло сперечався про щось із іншим співробітником.

– Що, чорт вас усіх забирай, тут відбувається? – запитав Мьоллер без усякого вступу.

Волер обернувся:

– Ах он як! Ти-то тут яким побитом, Мьоллер?

– Мені зателефонувала Беате Льонн. Хто дав дозвіл на все це безумство?

– Прокурор.

– Я не арешт маю на увазі. Я питаю>хто дав сигнал на початок третьої світової війни всього лише через те, що один із наших колег, можливо – можливо! – в змозі прояснити кілька речей?

Волер гойднувся на каблуках і подивився Мьоллеру просто у вічі:

– Начальник відділу поліції Іварссон. Ми знайшли дещо у Холе на квартирі, так що від нього вимагається щось більше, ніж просто поговорити з нами. Він підозрюється у вбивстві. Ще що-небудь хочеш дізнатися, Мьоллер?

Від здивування Мьоллер звів брову і припустив, що Волер не в собі: перший раз у житті він почув, як той у такому зухвалому тоні говорить із вищестоящим начальником:

– Так. Де Харрі?

Волер показав на червоні сліди на паркеті:

– Був тут. Зламав двері, як бачиш. Отже йому багато чого пояснювати доведеться, ти не вважаєш?

– Я запитав, де він зараз?

Волер та інший співробітник перезирнулися.

– Харрі, видно, не бажає нічого пояснювати. Коли ми прибули, пташка вже спурхнула.

– Як це? У мене склалося враження, що ви всю округу в залізне кільце взяли.

– Ми так і зробили.

– Як же йому тоді вдалося втекти?

– Ось так. – Волер ткнув пальцем в апарат, що стояв на телефонному столику.

– Він що, через слухавку вшився? – незважаючи на кепський настрій і серйозність ситуації, Мьоллер не стримав усмішки.

– Є підстави вважати, – почав Волер, і Мьоллер відзначив, як у нього на обличчі могутньо заходили жовна в стилі Девіда Хасселхоффа, – що він викликав таксі.

Ейстейн на малій швидкості проїхав по алеї й повернув на мощену площу, що утворила півколо перед будівлею міської в’язниці Осло. Він припаркував своє таксі між двома машинами задом до порожнього парку і Грьонланнслейрет. Зробив півоберта ключем запалювання, так що мотор вимкнувся, але двірники продовжували працювати. Трохи почекав. Ні на площі, ні в парку ні душі. Він кинув погляд на будівлю Управління поліції й тільки потім смикнув ручку під кермом. Пролунало клацання, і багажник наполовину відкрився.

– Вилазь! – крикнув він і подивився у дзеркальце.

Автомобіль гойднуло. Багажник відкрився повністю і тут же

знову закрився. Потім відчинилися задні дверцята, і в машину протиснувся чоловік. Ейстейн роздивлявся промоклого до нитки, замерзлого до кісток пасажира у дзеркало.

– А портрет у тебе до неподобства хороший, Харрі.

– Дякую.

– І одягнений начебто стильно.

– Не мій розмір, зате з колекції Бйорна Борга. Позич мені свої черевики.

– Що?

– Та я там тільки повстяні капці знайшов у коридорі. Не можу ж я в них піти на зустріч із ув’язненим. Та, до речі, й куртку позич.

Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.

– Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? – запитав Харрі.

– Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.

– Імя я побачив на дверній табличці.

– По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули – проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався – хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.

– Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?

– Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.