Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 28 страниц)

– А в тебе є свідки, що Тронн їх писав?

– Немає, – відповів Харрі.

Іварссон аж застогнав:

– Іншими словами, в тебе немає жодного неспростовного доказу в справі про вбивство.

– Про навмисне вбивство, – тихо сказав Харрі й подивився на Іварссона. Краєм ока він помітив, що Б’ярне Мьоллер зніяковіло втупився в підлогу, а Беате у відчаї заламала руки. Начальник кримінальної поліції кашлянув.

Харрі зняв пістолет із запобіжника.

– Ти що там робиш? – Тронн примружився і так ткнув стовбуром гвинтівки, що голова у Беате відкинулася назад.

– Двадцять один, – простогнала вона.

– Але хіба це не полегшення? – запитав Харрі. – Коли ти нарешті розумієш, що тобі нічого втрачати? Тепер легко зробити вибір.

– Ти блефуєш?

– Невже? – Харрі приставив дуло пістолета до своєї лівої руки й натиснув на спуск. Пролунав гучний і різкий постріл. Десяту частку секунди по тому він відбився луною від стін найближчих висоток. Тронн втупився в Харрі. Вірніше, на рвану дірку в його шкіряній куртці, з якої вилетів жмут вовняної підкладки, тут же звіяний вітром. З дірки закапало. Важкі червоні краплі глухо, немов звук годинника, що відлічує час, падали на землю і зникали в червоному ґрунті з тьмяною травою.

– Двадцять два.

Крапель ставало все більше й більше, і падали вони все частіше й частіше* так що здавалося, ніби стукає метроном, який набирає швидкість. Харрі підняв пістолет, направив його в один із квадратиків металевої сітки і прицілився:

– Отакий вигляд має моя кров, Тронне, – сказав він так тихо, що навряд чи був почутий. – Подивимося на твою?

У цю мить хмари закрили сонце.

– Двадцять три.

Темна тінь, немов падаюча стіна, накрила із заходу простір перед рядними будинками, а потім і самі будинки, і висотки, і червоний корт, і тих трьох, які стояли на ньому. Температура теж упала. Так різко, ніби темна стіна не тільки відрізала джерело світла та тепла, але й сама виділяла холод. Проте Тронн ніяк на це не відреагував. Він відчував лише короткий швидкий пульс Беате і бачив тільки її бліде обличчя, що нічого не виражало, та дуло пістолета поліцейського, що дивилося на нього, мовби чорне, око, що нарешті знайшло те, що довго шукало: цей погляд уже просвердлив його, розклав на клітинки, виявив його суть. Удалині прогуркотів грім. Але він нічого не чув, окрім стукоту крапель крові, що падали на землю. Поліцейський був відкритий, і його вміст витікав назовні. Разом із кров’ю з нього йшли біль і життя, плямкаючи в траві, мовби кров не була мертвою – вже мертва, вона догорала у ґрунті. І Тронн відчував, що навіть коли заплющить очі й заткне вуха, то, як і раніше, чутиме шум його крові, як вона співає, тисне на барабанні перетинки, наче прагне вирватися назовні.

Немов потуги, він відчув напад нудоти, буцім у ньому був зародок, готовий народитися через рот. Глитнув слину, але всі його залози так активно виробляли рідину, що всередині в нього утворився тугий клубок, із яким він уже не міг упоратися. Все навколо раптом попливло в нього перед очима. Він зіщулився, спробував сховатися за жінкою-поліцейським, але вона була дуже мала, прозора, наче захищала його зараз крепова завіска, що тремтіла на вітрі. Він ухопився за гвинтівку, немов не він тримав її, а навпаки, притиснув палець до спускового гачка, але не натиснув на нього. Йому треба було дочекатися. Чого? Поки угамується страх? Щоб усе усталилось? Але як воно могло усталитися, якщо порошинки буття крутилися навколо в якомусь скаженому ритмі й заспокоїти їх можна було, тільки притиснувши до дна. Все перебувало у вільному падінні з тієї самої секунди, коли Стіне повідомила про свій від’їзд, і шум крові у вухах лише нагадував, що швидкість падіння все збільшувалася. Щоранку він прокидався з думкою, що він уже звик до цього стану, що страх нарешті залишить його, що біль пережитий. Але все було не так. І він уже сам прагнув на дно, щоб дожити до того дня, коли в будь-якому разі перестане боятися. І ось тепер, коли він нарешті побачив під собою дно, страх охопив його з іще більшою силою. Ландшафт по інший бік сітки помчав йому назустріч.

– Двадцять чотири.

Беате скоро закінчить рахунок. Сонце світило їй в обличчя, вона стояла у відділенні банку в Рюєні, денне світло сліпило очі, і все навколо здавалося білим і важким. Батько стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав. Звідкись почувся крик матері, але вона була далеко, як завжди далеко. Беате рахувала картини минулого, що проносилися перед очима, літні канікули, поцілунки, невдачі. Багато чого дивувало її, хоч де б вона бувала. Вона згадувала обличчя, Париж, Прагу, усмішку під чорним чубком, незграбне освідчення, важке дихання, страх: а це боляче? І ще ресторан у Сан-Себастьяні – грошей у неї не вистачало, але вона все ж таки замовила столик. Так, може, їй слід бути вдячною, незважаючи ні на що?

Від цих думок вона прокинулася, коли Тронн приставив до її лоба гвинтівку. Картини минулого зникли, й на екрані залишилася тільки біла тріскуча заметіль. І вона задалася питанням: чому батько просто стояв поруч із нею, чому ні про що її не просив? Він ніколи ні про що її не просив. І вона ненавиділа його за це. Невже він не розумів, що її єдиним бажанням було зробити щось для нього, все що завгодно? Вона пройшла весь його шлях, але коли знайшла грабіжника, вбивцю, що зробив її матір удовою, і зібралася помститися за батька, за них обох, він просто стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав, і тоді вона відступилася.

А ось тепер вона стоїть там, де стояв він. І всі ті, кого вона бачила на відеозаписах пограбувань зі всіх кінців світу, просиджуючи ночами в «Камері тортур» і прагнучи уявити собі, про що вони думають. Тепер вона опинилася на їх місці, але відповіді на своє питання так і не знаходила.

Потім хтось вимкнув світло, сонце пропало, і вона затремтіла від холоду. І ось у цій-то темряві вона знову прокинулася. Немов би минулого разу прокинулась уві сні. І вона знову почала рахувати. Але тепер вона рахувала ті місця, де не бувала, людей, яких ніколи не зустрічала, не виплакані нею сльози і не вимовлені дотепер слова.

– Так, – сказав Харрі, – у мене є ось цей доказ. – Він дістав аркуш паперу і поклав його на довгий стіл.

Іварссон і Мьоллер, одночасно нахилившись, ледве не зіткнулися лобами.

– Це ще що? – гаркнув Іварссон: – «Прекрасний день»!

– Так, писанина, – пояснив Харрі. – У блокноті в психіатричній лікарні Геуста. Ми з Льонн були присутні при цьому і можемо засвідчити, що це рука Тронна Гретте.

– Ну і що?

Харрі подивився на присутніх. ПотіхМ повернувся до них спиною і поволі підійшов до вікна:

– А ви бачили свої випадкові записи, коли писали, думаючи про щось інше? Вони багато що можуть про вас сказати. Тому я й узяв тоді цей папірець, подумав, може, в цьому і є якийсь сенс. Спочатку нічого не виходило. Адже якщо в тебе щойно вбили дружину, а ти сидиш у закритому психіатричному відділенні й весь час пишеш тільки «Прекрасний день», то або ти повний божевільний, або пишеш зовсім не те, що думаєш. Але тут я дещо зрозумів.

Місто було блідо-сіре, немов стомлений старий, але сьогодні сонце висвітило трохи ще не вицвілих фарб. «Мовби остання усмішка перед прощанням», – подумав Харрі.

– «Прекрасний день», – продовжив він. – Це не думка, не коментар, не твердження. Це заголовок. Заголовок твору, які пишуть школярі в молодших класах.

За вікном пролетів горобець.

– Тронн Гретте не обдумував текст, він писав машинально. Так само, як у дитинстві, коли вчився писати новим почерком. Жан Хуе, графолог із криміналістичної лабораторії, підтвердив, що ці два слова, передсмертну записку та шкільні твори написано однією рукою.

Здавалося, ніби плівку заїло і на екрані застиг один кадр. Ніхто не ворухнувся, ніхто не вимовив ані слова, тільки з коридору доносилося розмірене клацання ксерокса.

Нарешті сам Харрі, повернувшись до присутніх, порушив тишу:

– Судячи з настрою присутніх, нам із Льонн пора з’їздити за Тронном Гретте і почати довгий-довгий допит.

– Чорт-чорт-чорт! – Харрі прагнув рівно тримати пістолет, але від болю в нього паморочилось у голові, та й пориви вітру заважали зберігати рівновагу. Вигляд крові подіяв на Тронна саме так, як Харрі й сподівався, і була мить, коли Харрі міг вистрілити, не ризикуючи зачепити Беате. Але він забарився, і тепер Тронн розташовувався за Беате так, що Харрі бачив лише частину його голови та плеча. Вона схожа, він ясно бачив це зараз, Господи, як вона схожа! Харрі сильно примружився, щоб знову зловити їх у фокус. Новий порив вітру був такої сили, що здійняв підлоги плаща на лавці. І на мить здалося, ніби хтось, одягнений в сам тільки пильовик, пробіг кортом. Харрі розумів, що насувається катастрофа і що ці повітряні маси, гнані стіною дощу, – останнє попередження. Навколо зробилося темно, ніби раптово настала ніч, дві фігури перед ним злилися в одну, і в ту ж мить вибухнула злива, по землі застукали великі важкі краплі.

– Двадцять п’ять, – сказала Беате несподівано гучним і ясним голосом.

У проблиску світла Харрі побачив Їхні тіні на червоному ґрунті. Гуркіт, що пролунав наступної миті, оглушив його, немов законопативши вуха. Одне тіло відокремилося від іншого і навзнаки впало на землю.

Харрі опустився на коліна і почув свій крик:

– Елен!

Він побачив, що фігура, яка залишилася на ногах, розвернулась і попрямувала в його бік із гвинтівкою в руках. Харрі почав прицілюватись, але струмені дощу, що стікали по обличчю, засліплювали його. Він примружився і знову прицілився. Він більше нічого не відчував, ні болю, ні холоду, не відчував ні печалі, ні торжества, зовсім нічого. І не було ніякого сенсу в тому, що відбувається, все повторювалося, ніби у вічній мантрі – життя, смерть, воскресіння, життя, смерть. Він злегка натиснув на спусковий гачок і прицілився.

– Беате?! – прошепотів Харрі.

Вона ногою відчинила дверці в огорожі й шпурнула гвинтівку АЄ-З Харрі.

– Що… сталося?

– Сетесдальська трясучка, – сказала вона.

– Сетесдальська трясучка?

– Він просто навзнак звалився, бідолаха. – Вона показала йому праву руку. Дощ змив кров, що сочилася з двох ранок на кісточках пальців. – Я чекала тільки чого-небудь, що могло б відвернути його увагу. А цей гуркіт грому так його налякав, що він знепритомнів. Та й ти, схоже, теж.

Вони подивилися на мляве тіло, що лежало на лівому боці корту.

– Ти допоможеш мені з наручниками, Харрі? – Її світле волосся налипло на обличчя, але вона цього не помічала. Вона всміхалася.

Харрі підвів обличчя назустріч дощовим струменям і заплющив очі.

– Боже всемогутній, – пробурмотів він, – відпусти цю бідну душу на волю не раніше дванадцятого липня дві тисячі двадцять першого. Будь такий милостивий.

– Харрі?

Він розплющив очі:

–Що?

– Якщо йому виходити на волю дві тисячі двадцять першого року, нам слід перепровадити його в Управління негайно.

– Та я не про нього, – сказав Харрі й підвівся з колін. – Я про себе. Мені того дня на пенсію виходити.

Він обняв її рукою за плечі й усміхнувся:

– Ах ти, сетесдальська трясучко.

50

Екеберзький кряж

Другого тижня в грудні знову повалив сніг. І цього разу зима взялася за справу серйозно. Завірюха кружляла навколо будинків, і в новинах обіцяли нові опади. У середу в другій половині дня відбулося зізнання. Тронн Гретте розповів прокуророві, як він спланував, а потім і здійснив убивство своєї дружини.

Сніг падав усю ніч, і наступного дня він зізнався і в тому, що замовив свого брата. Чоловік, якому він заплатив за вбивство, назвався Ель Охо. Охо, не мав адреси і щотижня міняв прізвисько та номер мобільного телефону. Тронн бачився з ним усього лише раз на одній із парковок у Сан-Паулу, де вони й обговорили всі деталі. Ель Охо отримав п’ятнадцять тисяч доларів у завдаток, решту Тронн у паперовому пакеті поклав у комірку камери схову в терміналі Т’єті. Вони домовилися, що Тронн пришле кілерові передсмертну записку в поштове відділення в Кампус Белус, муніципалітет на південь від центру, а ключ від комірки – туди ж після отримання мізинця Лева.

Єдиний раз за час довгих допитів виникла кумедна ситуація, коли на запитання, яким чином звичайний турист зумів вийти на професійного кілера, Тронн відповів, що це далося йому набагато легше, ніж домогтися приходу водопровідника в Норвегії. Проте аналогія виявилася невипадковою.

– Мені про це якось Лев розповів, – повідав Тронн. – Вони вміщують свої контактні телефони під рубрикою ріошего поряд із пропозиціями сексуальних послуг у газеті «Фолья де Сан-Паулу».

– Плум… як там далі?

– Ріошего. Водопровідник.

Халворсен передав цю мізерну інформацію до бразильського посольства, співробітники якого утрималися від уїдливих зауважень і ввічливо пообіцяли зробити все від них залежне.

Гвинтівка Ав-3, якою Тронн користувався в момент пограбування, належала Леву і зберігалася на горищі в Дісенгренді. Але її походження встановити не вдалося, оскільки серійні номери виявилися збитими.

Різдвяний вечір для консорціуму страхових товариств «Нордеа» настав раніше належного, адже всі вкрадені на Бугстадвеєн гроші до єдиної крони було знайдено в багажнику машини Тронна.

Ішли дні, йшов сніг, і продовжувалися допити. У п’ятницю в другій половині дня, коли всі вже добряче натомилися, Харрі запитав Тронна, чому його не вивернуло, коли він убив свою дружину пострілом у голову – адже він не виносить вигляду крові? Тронн довго дивився в об’єктив відеокамери в кутку. А потім просто похитав головою.

Але коли допит закінчився й вони поверталися по «Кишці» в камеру попереднього ув’язнення, він раптом обернувся:

– Кров, Харрі, різна буває.

У вихідний Харрі, сидячи на стільці біля вікна, спостерігав, як Олег із сусідськими хлопчаками будує сніжну фортецю в саду перед дерев’яною віллою. Ракель запитала, про що він думає, але Харрі на запитання не відповів, а замість цього запропонував прогулятися. Вона наділа вушанку і рукавички. Коли вони йшли повз Холменколлен, Ракель запитала, чи не запросити їм батька та сестру Харрі до неї додому на Різдво.

– Адже, окрім нас, нікого більше не буде, – сказала вона

і стиснула йому руку.

У понеділок Харрі та Халворсен повернулися до справи Елен. Вони почали із самого початку. Опитали відомих їм уже свідків, знову прочитали колишні рапорти, перевірили інформацію від агентів і виявлені ще тоді сліди. Як з’ясувалося, що вели в нікуди.

– У тебе є адреса того, хто бачив Сверре Ульсена разом із одним типом у червоній машині на Грюнерльокка? – запитав Харрі.

– Квінсвік. Він зареєстрований за адресою батьків, але ми його там навряд чи застанемо.

Увійшовши до піцерії Херберта, Харрі не плекав особливих надій щось довідатися про Роя Квінсвіка. Але поставивши кухоль пива одному хлопчакові з логотипом Національного Альянсу на футболці, він почерпнув вельми важливу інформацію про те, що обов’язок зберігати таємницю на Роя більше не поширюється, позаяк нещодавно він кинув своїх колишніх дружків. Рой, мабуть, зустрів дівчину-християнку і втратив віру в нацизм. Ніхто не міг повідомити її ім’я або адресу, за якою Рой нині мешкає, але хтось начебто бачив його, коли він виспівував псалми серед членів Філадельфійської общини.

Завірюха намела замети, і на центральних вулицях заметушилися снігоприбиральні машини.

Жінку, в яку стріляли під час пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені, виписали з лікарні. На фотографіях у «Даґбладет» вона показувала пальцем на те місце, куди ввійшла куля, і, приклавши два пальці до грудей, позначила відстань до серця. Як було написано в газеті, тепер вона збиралася весело зустріти Різдво вдома з чоловіком і дитиною.

На тому ж тижні в середу о десятій ранку Харрі обтупав сніг із черевиків і постукав у двері конференц-залу № 3 Управління поліції.

– Заходь, Холе, – почув він громовий голос судді Вальдерхауга, керівника комісії Служби внутрішньої безпеки поліції, що розслідує інцидент із стріляниною в районі Пакгаузу. Харрі сів на стілець перед зборами з пяти осіб. Окрім судді Вальдерхауга, до групи входили прокурор, два слідчі, жінка й чоловік, і адвокат Ула Лунде, відважний, але здатний і реально мислячий хлопець, із яким Харрі був знайомий.

– Нам би хотілося до різдвяних відпусток подати висновок прокуророві міста, – почав Вальдерхауг. – Чи не міг би ти по можливості стисло і детально викласти свою позицію в цій справі?

Харрі розповів про свою недовгу зустріч з Альфом Гуннерудом під акомпанемент стукоту клавіатури слідчого, що набирав його свідчення. Коли він закінчив, суддя Вальдерхауг подякував йому, порився в паперах, поки не знайшов потрібний, і подивився на Харрі поверх окулярів.

– Нам би хотілося знати, чи не був ти здивований, почувши, що Гуннеруд направив зброю на поліцейського, виходячи зі свого враження про нього під час вашого короткого рандеву?

Харрі пригадав, про що подумав, побачивши Гуннеруда в під’їзді. Хлопчак, що боїться, що його зараз знову поб’ють. Але ніяк не холоднокровний убивця. Харрі зустрів погляд судді й відповів:

–Ні.

Вальдерхауг зняв окуляри:

– Але ж коли Гуннеруд побачив тебе, він не поліз за зброєю, а вважав за краще втекти. Чому ж, по-твоєму, зустрівши Волера, він змінив тактику?

– Не знаю, – відповів Харрі. – Мене там не було.

– Тобто ти не вважаєш, що це дивно?

– Вважаю.

– Але адже ти щойно сказав, що не здивувався.

Харрі злегка відкинувся на спинку стільця:

– Я вже тривалий час служу в поліції, пане суддя. І мене більше не дивує, що люди здійснюють дивні вчинки. Навіть убивці.

Вальдерхауг знову надів окуляри, і Харрі здалося, що на його зморшкуватому обличчі промайнула легка усмішка.

Ула Лунде кашлянув:

– Як тобі відомо, старшого інспектора Тома Волера було на короткий період усунено від виконання службових обов’язків у зв’язку із затриманням молодого неонациста, що закінчилося подібним же чином.

– Сверре Ульсена, – пояснив Харрі.

– Того разу Служба внутрішньої безпеки не знайшла підстав рекомендувати прокуророві міста порушити кримінальну справу.

– Ви всього тиждень працювали, – сказав Харрі.

Ула Лунде питально подивився на Вальдерхауга. Той кивнув.

– Так чи інакше, – вів далі Лунде, – ми, ясна річ, знаходимо вражаючим факт, що та ж людина знов опинилася в тій же ситуації. Нам відомо, що в поліцейському корпусі сильний дух корпоративної солідарності і співробітникам неприємно ставити колег в незручне становище… е-е… як би це…

– Заклавши їх, – підказав Харрі.

– Що-що?

– Здається, ти слово «закласти» підшукував.

Лунде знову обмінявся поглядами з Вальдерхаугом:

– Я знаю, що маю на увазі, але ми вважаємо за краще називати це «повідомляти важливу інформацію», щоб правила гри дотримувалися. Ти не згоден, Харрі?

Передні ніжки стільця, на якому сидів Харрі, зі стукотом опустилися на підлогу:

– Та загалом, так. Просто я у термінах не такий сильний, як ти.

Вальдерхауг уже більше не міг приховувати усмішку.

– Не дуже в цьому впевнений, Холе, – сказав Лунде, в якого на губах також з’явилась усмішка. – Добре, що ти згоден зі мною, і позаяк уже ти багато років працював разом із Волером, ми виходимо з того, що ти добре знаєш його характер. Співробітники, з якими ми вже розмовляли, відзначали безкомпромісний стиль поводження Волера з карними злочинцями, а деколи і не тільки з ними. Хіба Том Волер настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда?

Харрі довго дивився у вікно. За сніжною пеленою лише вгадувалися контури Екеберзького кряжа. Але він знав, що кряж на місці. Сидячи за столом у кабінеті Управління, він роками спостерігав його там, і він назавжди там залишиться, зелений улітку, чорно-білий узимку. Його не зрушити з місця, він назавжди буде там, і це просто факт. А найчудовіше у фактах те, що можна не думати, бажані вони чи ні.

– Ні, – сказав Харрі,– Том Волер не настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда.

І якщо хтось із членів комісії звернув увагу, що Харрі трішки виділив слово «безрозсудний», ніхто, в усякому разі, нічого не сказав.

Коли Харрі вийшов до коридору, із стільця біля дверей підвівся Вебер.

– Прошу, наступний, – сказав Харрі. – Це що у тебе?

Вебер підняв пластиковий пакет:

– Пістолет Гуннеруда. Гаразд, піду, хочу скоріше звільнитися.

– М-м, – Харрі вивудив із пачки сигарету. – Незвичайний ствол.

– Ізраїльський, – пояснив Вебер. – «Єрихонг941».

Харрі все дивився на двері, що зачинилися за Вебером, поки

Мьоллер, який проходив повз нього, звернув його увагу на те, що він стоїть із неприкуреною сигаретою в роті.

У забійному відділі було незвичне тихо. Сищики та слідчі спочатку жартували, що Забійник упав у зимову сплячку, а зараз – що дав себе вбити і таємно поховати, щоб стати вічною легендою. Сніг укривав міські дахи, сповзав і знову засипав їх, а димарі спокійно диміли.

Відділи з розкриття вбивств, пограбувань і сексуальних злочинів улаштували спільну зустріч Різдва в їдальні. Б’ярне Мьоллер, Беате Льонн і Халворсен виявилися сусідами по столу. Між ними стояв незайнятий стілець і тарілка з карткою на ім’я Харрі.

– Де він? – запитав Мьоллер і налив вина в келих Беате.

Розшукує одного з приятелів Сверре Ульсена, він, за його словами, бачив Ульсена з якимсь типом у ніч убивства, – відповів Халворсен, намагаючись відкрити пляшку пива одноразовою запальничкою.

– Жах який, – сказав Мьоллер. – Передай йому, що він до смерті допрацюється. Вже на різдвяну-то вечірку можна було викроїти час, не зважаючи ні на що.

– Скажи йому про це сам, – заперечив Халворсен.

– А може, він просто не захотів прийти, – припустила Беате.

Чоловіки подивилися на неї й усміхнулися.

– А що тут такого? – розсміялася Беате. – Ви думаєте, я Харрі не знаю?

Вони випили. З уст Халворсена не сходила усмішка. Він дивився на Беате. Щось – він не міг сказати, що саме, – але щось змінилося в її зовнішності. Востаннє він бачив її в конференц-залі. Але тоді не помітив цієї живинки у неї в очах. А які у неї зараз яскраві губи. Яка постава.

– Харрі віддає перевагу в’язниці над такими заходами, – сказав Мьоллер і повідав, як Лінда з приймальні СПБ витягнула Харрі танцювати. Беате сміялася до сліз. Потім повернулася до Халворсена і схилила голову набік:

– А що ти все дивишся, Халворсене?

Халворсен відчув, як у нього зашарілися щоки, і лише встиг, запинаючись, вимовити невлад «та ні», як Беате з Мьоллером знову розреготалися.

Пізніше увечері він набрався мужності й зважився запросити її на танець. Мьоллер залишився сам, аж поки на місце Беате плюхнувся Іварссон. Він був п’яний і гугнявим голосом почав розповідати, як одного разу з жахом ховався за машиною, що стояла перед філією банку в Рюєні.

– Це було давно, Руне, – втішив його Мьоллер. – Ти був новачок. Та і у будь-якому разі нічого не міг зробити.

Іварссон відкинув голову й довго дивився на Мьоллера. Потім він підвівся й пішов, а Мьоллер подумав, наскільки Іварссон насправді самотній, але сам цього не усвідомлює.

Коли діджеї Лі та Лі закінчили грати «Purple Rain», Беате і Халворсен зіткнулися з однією з танцюючих пар, і Халворсен відчув, як Беате заціпеніла. Він подивився на танцюючого.

– Прошу вибачення, – вимовив глибокий голос. У напівтемряві на обличчі Девіда Хасселхоффа виблискували міцні білі зуби.

Після вечірки взяти таксі виявилося неможливо, і Халворсен запропонував Беате провести її. Вони поплелися на схід, грузнучи в мокрому снігу, і лише за годину дістались її будинку в Уппсалі.

Беате всміхнулась і повернулася до Халворсена:

– Так якщо буде бажання, заходь.

– Із задоволенням, – сказав він. – Дякую.

– Значить, домовилися, – констатувала вона. – Я завтра маму попереджу.

Він побажав їй на добраніч, поцілував у щоку і вирушив у полярний похід у західному напрямі.

Сімнадцятого грудня Норвезьке телеграфне агентство повідомило, що є великий шанс побити двадцятирічний рекорд із кількості опадів, що випали в грудні.

Того ж дня комісія закінчила роботу над поданням у справі Тома Волера.

Комісія не зафіксувала ніяких порушень службових інструкцій і навіть, навпаки, висунула пропозицію заохотити Тома Волера за те, що він діяв абсолютно правильно і зберіг присутність духу у вельми драматичній ситуації. Шеф кримінальної поліції подзвонив начальникові Управління і обережно поцікавився його думкою відносно представлення Тома Волера до нагороди, але оскільки сім’я Альфа Гуннеруда, незважаючи ні на що, належала до найшанованіших у місті – його дядько засідав у міському муніципалітеті, – вони вирішили, що такі дії можуть бути визнані невчасними.

Харрі всього лише коротко кивнув, коли Халворсен повідомив його, що Волер повернувся до виконання службових обов’язків.

Настав Святвечір, і принаймні маленьку Норвегію вкутав різдвяний спокій.

Ракель вигнала Харрі з Олегом із дому, щоб вони не заважали їй готувати різдвяний обід. Повернувшись, вони відразу ж відчули аромат печені зі свинячих реберець. Улав Холе, батько Харрі, приїхав на таксі разом із Сестринцем.

Сестринець захоплювалася будинком, їжею, Олегом, усім. За обідом вони з Ракеллю щебетали, мовби давні подружки, а ось Олег із Улавом, які сиділи один проти одного, відбувалися короткими репліками. Але і вони відтанули, коли прийшов час вручати подарунки, і Олег розкрив великий пакет із записочкою «Від Улава Олегу». У ньому виявилося повне зібрання творів Жуля Верна. Роззявивши рота, Олег почав перегортати один із томів.

– Це він написав той роман про подорож на Місяць, який читав тобі Харрі, – сказала Ракель.

– Тут оригінальні ілюстрації, – підхопив Харрі й показав на малюнок, де капітан Немо стоїть поряд із прапором на Південному полюсі й каже: «Не згадуйте лихим словом! Моя нова держава починається з шестимісячної ночі».

Ці книги стояли на полиці мого батька, – сказав Удав, він був збуджений не менше, ніж Олег.

– Ну і що з того! – вигукнув Олег.

Коли ж Олег обійняв Улава на знак подяки, на обличчі у нього з’явилася збентежена, але тепла усмішка.

Уночі, коли Ракель заснула, Харрі підвівся й підійшов до вікна. Він згадував тих, кого більше не було. Матір, Біргіту, батька Ракелі, Елен і Анну. І тих, хто ще живий. Ейстейна з Уппсали, якому він одного разу подарував на Різдво черевики. Расколя в «Ботсені» і двох милих жінок із Уппсали, що люб’язно запросили Халворсена на пізній різдвяний обід, оскільки той чергував того вечора і не встигав додому в Стейнк’єр до настання Різдва.

Щось сталося нинішнього вечора, він не знав, що саме, але щось змінилося. Він довго дивився на міські вогні й раптом виявив, що сніг уже не падає. Сліди. Ті, хто вночі пройде стежиною вздовж Акерсельви, напевно залишать сліди.

– Ти отримав те, про що мріяв? – прошепотіла Ракель, коли він знову ліг.

– Мріяв? – Він обійняв її.

– Мені здалося, ти про щось мрієш там, біля вікна. Про що?

– У мене є все, про що я тільки можу мріяти, – відповів Харрі й поцілував її в лоб.

– Розкажи, про що? – прошепотіла вона і трохи відхилила голову, щоб подивитися йому в вічі. – Розкажи, Харрі, про що ти мрієш?

– А ти і справді хочеш це знати?

– Так, – вона ще сильніше пригорнулася до нього. Він заплющив очі, й перед ним почала поволі прокручуватися плівка, так поволі, що він міг розглянути кожен кадр, немов звичайну фотографію. Сліди на снігу.

– Про спокій, – збрехав він.

51

Сан-Сусі

Харрі подивився на фотографію, відзначив білозубу теплу посмішку, сильні щелепи й сіро-блакитні очі. Том Волер. Потім він підсунув її на інший бік письмового столу.

– Не поспішай, – сказав він. – Подивися уважно.

Рой Квінсвік помітно нервувався. Харрі відкинувся на спинку офісного стільця й озирнувся. Халворсен повісив різдвяний календар на стіну біля шафи з архівними матеріалами. Перший день Різдва. Харрі був ледве чи не сам на весь поверх. У цьому вся краса свят. Він не думав, що Квінсвік знову понесе релігійну нісенітницю, як тоді, коли Харрі знайшов його в першому ряду в «Філадельфії», – в усякому разі, на це можна було сподіватися.

Квінсвік кашлянув, і Харрі випростався на стільці.

За вікном легкі сніжинки падали на безлюдні вулиці.

notes

Примечания

1

Це пограбування. Нікому не рухатись (англ.).

2

Назву американської рок-групи з урахуванням сленгу можна перекласти як «Відчайдушні слиньки».

3

Характерні закінчення імен жителів фюльке Хедмарк – «je» та «itte».

4

Події роману відносяться до 2002 р., коли весь світ перебував під враженням терористичних актів 11 вересня 2001 р. в США.

5

Уппсала – передмістя Осло.

6

Кос – грецький острів.

7

Відомий норвезький радіо-й телеведучий.

8

Норвезький комічний актор.

9

Сили цивільної оборони Норвегії.

10

Площа в Осло, що зажила поганої слави.

11

Веретеноподібна звивина (англ.).

12

Пісня у виконанні Принца.

13

Зіграти п’єсу (англ.).

14

Вулиця Безжурна.

15

В’язниця в Осло.

16

Американський бізнесмен і художник-дизайнер, чиє загадкове зникнення в Малайзії 1967 року так і лишилося нерозкритим.

17

Південна Норвегія.

18

Півострів в Осло-фіорді.

19

Легендарний норвезький злодій-джентльмен.

20

Американський співак у стилі кантрі.

21

«Співай, співай, співа-а-ай!» (.Ангп.)

22

«Заради принесеного тобою кохання…» (Англ.)

23

Загладжені скелі.

24

Будь ласка, приведіть спинку крісла у вертикальне положення (англ.).

25

Ми скоро приземляємося, сер (англ.).

26

Місто в Західній Норвегії.

27

«Це не Америка» (англ.).

28

Норвезький сир із сироватки козячого або коров’ячого молока.

29

Обман (франц.).

30

Тому що там лежать гроші (англ.).

31

Поуль Воктор-Савой – музикант, гітарист, автор пісень норвезького гурту «А-Ьа».

32

Мережа магазинів.

33

«Дикі-предикі вечірки при місячному сяйві» (англ.).

34

Знайти і знищити (англ.).

35

Вас звати Мохаммед, вірно? (Англ.)

36

Ви хто? (Англ.)

37

Друг (англ.).

38

Тут: Замри (англ.).

39

Кращі хіти (англ.).

40

Телефон без дзвінка (англ.).

41

Я не ображаюсь (англ.).

42

Норвезька телеведуча й модель.

43

«Вічний сон» – роман Реймонда Чандлера (1939).

44

Кулик болотний (лат.).

45

Подарунок чоловіка дружині на ранок після весілля.

46

«Посилаю SOS, посилаю SOS» (англ.).

47

Наскільки ми уразливі» (англ.).

48

Букв. «Танцююча Матильда» – відома австралійська народна пісня, що вважається неофіційним гімном Австралії.

49

«Гроза всю ніч і світлий день на ранок» (англ.).

50

«Поп Дедді, Дедді Поп. Нумо ж! Ти кращий!» (Англ.)

51

«Відкрита пошта» – популярне кілька років тому в Норвегії телешоу.

52

«Досягнення науки в ілюстраціях» – журнал, популярний у північних країнах і в Греції.

53

«Пурпуровий дощ» (англ.).

54

Уяви, будь ласка, себе в моїх обіймах – твій солодкий піт мішається

55

Живцем (англ).

56

Я хочу лише бачити, як ти купаєшся в пурпуровому дощі (англ.).