Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)

– І що нам тепер робити? – знову пошепки запитала Беате.

Відчувши, як щось скрипнуло в нього на зубах, Харрі сплюнув у долоню й переконався, посвітивши ліхтариком, що це червонувата грязюка з корту.

– Дзвони у «Швидку», а я поки сходжу до машини за кусачками, – сказав він.

– І що, йому дали заспокійливі? – запитала Анна.

Харрі кивнув і зробив ковток коли. Навколо них біля бар-

ної стойки, мов кури на сідалі, сиділи представники молодих паростків тутешніх завсідників із числа жителів західної частини Осло і дружно поглинали вино, коктейлі та колу. «М», як і більшість столичних кав’ярень, була закладом, з одного боку, досить фешенебельним, а з іншого – досить провінційним. Така суміш претензійності та наївної скромності справляла, загалом, сприятливе враження. Харрі чомусь згадався однокласник на прізвисько Діез – відмінник і тишко, – в якого, як одного разу з’ясувалося, був такий собі зошиток, куди він ретельно записував усі лайливі слова з лексикону затятих шкільних хуліганів.

– Вони відвезли бідолаху до лікарні. Ми ще трохи поговорили з сусідкою, і з’ясувалося, що відтоді як загинула дружина, він щовечора проводив на корті, раз у раз тренуючи подачу.

– Треба ж. Звідки це?

– Психічні зриви – не рідкість у тих, хто втрачає близьких за таких обставин. Дехто старається забути про все і поводиться так, ніби померла людина й досі жива. Сусідка розповідала нам, що Стіне і Тронн Гретте були в міксті чудовою парою і, якщо дозволяла погода, ходили на корт мало не щовечора.

– Виходить, він чекав, що дружина от-от прийме його подачу?

– Схоже на те.

– О Господи! Слухай, замов мені ще пивця, а я поки прогуляюся до туалету.

Анна зіскочила з високого стільця і, злегка похитуючи стегнами, попрямувала в глиб зали. Харрі старався не проводжати її поглядом. Він уже встиг розгледіти все, що його цікавило. Кілька свіжих зморщок біля очей, кілька нових сивих волосинок у зачісці кольору воронячого крила. В усьому іншому вона була все тією ж. Як колись, злегка загнаний погляд вугляно-чорних очей із-під брів, які зрослися, трохи гачкуватий вузький ніс, надміру повні вульгарні губи, впалі щоки, які часом надавали всьому обличчю якогось голодного виразу. Красунею її не назвеш – для цього всі риси були занадто важкими і різкими, – однак Харрі встиг помітити, що струнка фігурка і плавні вигини її тіла змусили як мінімум двох чоловіків із тих, які сиділи в залі, замовкнути, втративши нитку розмови, і проводжати її пильним поглядом.

Харрі прикурив сигарету. Після Гретте вони побували у завідувача відділення банку Хельге Клеменсена, однак і цей візит не дав їм практично жодної додаткової зачіпки. Клементсен і досі перебував у шоковому стані: нерухомо сидів на стільці у своїй квартирці в будинку на дві сім’ї по Х’єлсосвеєн і тільки тупо переводив погляд із королівського пуделя, що метушився біля його ніг, на дружину, що снувала між кухнею та їдальнею з кавником і блюдом тістечок-трубочок, таких сухих і черствих, яких Харрі ще ніколи не доводилося куштувати. У затишному міщанському гніздечку подружжя Клементсен костюм Беате мав куди кращий вигляд, аніж запрані джинси «левіс» і важкі мартенси Харрі. Одначе саме Харрі в основному підтримував розмову з фру Клементсен, яка гарячково поралася, про небувалу кількість опадів, які опустилися на Осло цієї осені, а також про мистецтво приготування солодких трубочок. Часом їхню світську бесіду переривали важкі кроки та ридання, що долинали з квартири нагорі. Фру Клементсен пояснила, що це їхня вагітна дочка Інна. Чоловік її, такий мерзотник, не придумав нічого ліпшого, ніж відкосити саме тепер, коли бідолаха вже на шостому місяці. Саме «відКосити»^[6] – цей пройдисвіт до всього іншого ще й грек. Харрі вже ледве стримувався, щоб не жбурнути на стіл кам’яну трубочку, коли Беате нарешті виявила бажання вступити в розмову. Дочекавшись моменту, коли пес покинув вітальню й Хельге Клементсен змушений був сфокусувати свій непевний погляд цілковито на одному предметі – дружині, Беате рівним і спокійним тоном поцікавилась:

– Як вам здається, якого зросту був грабіжник?

Хельге Клементсен подивився на неї, поривчасто схопив чашку з кавою і завмер, так і не донісши її до рота, позаяк не міг і пити, й відповідати одночасно:

– Високий. Можливо, метрів зо два. Стіне, вона ж ніколи не запізнювалась.

– Але він не був таким уже високим, пане Клементсен.

– Ну тоді, може, метр дев’яносто. І завжди була такою акуратною.

– А в чому він був?

– У чомусь чорному, ніби як прогумованому. Минулого літа вона вперше взяла повну відпустку. їздила на Кос.

Фру Клементсен обурено пирхнула.

– Прогумованому? – перепитала Беате.

– Так. І ще шапка.

– Якого вона була кольору, пане Клементсен?

– Червоного.

Беате припинила робити позначки в записнику, і через кілька хвилин вони вже знову сиділи в її машині, рухаючись до міста.

– Якби тільки судді та присяжні знали, як мало можна довіряти показанням свідків у справах про такі пограбування, нам би ні за що не дозволили використовувати їх як доказову базу, – сказала Беате. – Іноді просто диву даєшся, що відбувається у людей з головою, коли вони намагаються відновити події. Від переляку вони все бачать мовби крізь окуляри, і грабіжники здаються їм значно вищими й краще озброєними, ніж насправді. А час? Секунди в їхньому уявленні ніби розтягуються. Нашому грабіжнику на все про все знадобилося трохи більше хвилини, а фру Бренне, дама з віконечка, того, що ближче до дверей, вважає, що він пробув у банку майже п’ять хвилин. А зріст його – аж ніяк не два метри, а всього метр сімдесят вісім. Звичайно, якщо він не використовував каблуки, що, до речі, зовсім не рідкість серед професіоналів.

– Яким чином тобі вдалося так точно вирахувати зріст?

– За відеозаписом. Я позначила його зріст на одвірку в тому кадрі, коли він з’являється в дверному отворі. Сьогодні вранці я знову з’їздила до банку, розмітила одвірок, сфотографувала, а потім порівняла з вихідною картинкою.

– Хм-м… Ми в забійному звикли, що всякі там заміри робить оперативна група.

– Насправді розрахунок зросту злочинця за відеозаписом – не така вже й проста справа. У вісімдесят дев’ятому, після пограбування філії Норвезького банку в Калльбаккені, оперативна група помилилася зі зростом злочинця аж на три сантиметри. Так що я волію робити заміри сама.

Харрі подивився скоса на дівчину й хотів було спитати, чому вона пішла в поліцію. Однак замість цього він попрохав висадити його біля замкової майстерні на Вібес-гате. Щоправда, перед тим як вийти, запитав, чи звернула Беате увагу, що Клементсен не розлив жодної краплі з повної по вінця чашки кави, яку він тримав у висячому положенні, поки вона його допитувала. Виявилося, що ні.

– Тобі тут подобається? – поцікавилась Анна, знову забираючись на стілець.

– Ну-у, – Харрі роззирнувся. – Взагалі-то місце не зовсім у моєму стилі.

– Та й не в моєму також, – сказала Анна, підхопила сумочку й підвелася. – То переберемося до мене?

– Я щойно взяв тобі ще пива, – сказав Харрі, киваючи на півлітровий пінливий кухоль.

– Самій пити так нудно, – скривилася вона. – Гаразд, Харрі, розслабся. Ходімо.

Коли вони вийшли на вулицю, виявилося, що дощ перестав і в повітрі віє приємною прохолодою і свіжістю.

– Пам’ятаєш, як одного разу восени ми заїхали з тобою в Марідален? – запитала Анна, на ходу просуваючи руку під його лікоть.

– Ні, – обізвався Харрі.

– Та досить тобі! Напевно пам’ятаєш! Ну, ще сидіння у твоєму вбитому «Форд-ескорті» ні за що не хотіли розкладатися.

Харрі криво посміхнувся.

– А-а, почервонів, – із задоволенням зазначила вона. – Тоді ти точно маєш пам’ятати, що ми припаркувались і вирушили до лісу. А пам’ятаєш усе це жовте листя, яке слугувало нам… – вона тиснула його руку, – …постіллю? Величезною золотою постіллю. – Зі смішком вона жартівливо штурхнула його в бік. – А потім мені довелося допомагати тобі та штовхати цього монстра – твою тачку, щоб вона завелася. Сподіваюсь, ти нарешті від неї звільнився?

– Ну-у, – зам’явся Харрі. – Зараз вона в майстерні. А там побачимо.

– Ого?! Ти говориш про неї як про друга, який зліг у лікарню з чимось подібним до раку. – І додала, цього разу зовсім тихо: – Ех, Харрі, не варто було тобі тоді так легко здаватися.

Він не відповів.

– От ми і прийшли, – сказала вона. – Хоч це ти принаймні не забув? – Вони зупинилися біля пофарбованого в синій колір під’їзду будинку на Соргенфрі-гате.

Харрі обережно вивільнив руку.

– Слухай, Анно, – почав він, стараючись не помічати її застережливого погляду, – завтра рано-вранці в мене зустріч із інформаторами у Відділі пограбувань і розбійних нападів.

– Навіть не намагайся, – сказала вона, відмикаючи під’їзд.

Раптом щось згадавши, Харрі засунув руку до внутрішньої

кишені плаща і простягнув їй жовтий конверт.

– Із майстерні.

– А, ключ. Як все пройшло, нормально?

– Хлопець у прийомці довго вивчав мої документи. Крім того, мені довелося десь розписатися. Дивний суб’єкт. – Харрі поглянув на годинник і позіхнув.

– росто в них суворі правила, коли йдеться про виготовлення ключів, – квапливо зауважила Анна. Адже це універсальний ключ – ним можна відімкнути все: під’їзд, підвал, квартиру. – Вона нервово хихикнула. – Щоб виготовити один такий ключ, вони навіть вимагали письмову згоду від мого сусіда.

– Треба ж. – Хитнувшись на каблуках, Харрі набрав у легені більше повітря, готуючись попрощатися.

Однак Анна його випередила. При цьому в голосі її прозвучали мало не благальні нотки:

– Харрі, ну всього тільки чашечку кави.

Все та ж люстра під самою стелею у великій кімнаті над усе тим же столовим гарнітуром. Харрі навіть здавалося, що шпалери колись тут були світлі – білі або, можливо, жовті. В цьому він був не зовсім упевнений. Тепер шпалери були блакитні й сама кімната здавалася меншою. Може, Анна навмисно старалася скоротити простір. Нелегко самотній намагатися заповнити собою три кімнати та дві великі спальні, де до стелі три з половиною метри. Колись Анна говорила Харрі, що її бабуся також самотою жила тут. Проте їй не доводилося проводити вдома так багато часу – поки могла співати, вона моталася зі своїм знаменитим сопрано по всьому світу.

Анна зникла на кухні, а Харрі заглянув до сусідньої кімнати. Вона була зовсім порожньою, лише посередині на широко розставлених дерев’яних ніжках стояв гімнастичний кінь завбільшки з добрячого ісландського поні. Зверху красувалися дві рукоятки. Харрі підійшов ближче і провів долонею по гладенькій коричневій шкірі.

– Ти що, зайнялася гімнастикою? – голосно запитав він.

– Це ти про коня? – прокричала з кухні Анна.

– Мені завжди здавалося, що це чоловічий прилад.

– Так, точно. Впевнений, Харрі, що не будеш пива?

– Абсолютно впевнений! – крикнув він у відповідь. – Ну а якщо серйозно, навіщо він тобі?

Почувши її голос, який пролунав просто в нього за спиною, Харрі здригнувся від несподіванки.

– А я взагалі полюбляю робити те, що роблять чоловіки.

Харрі обернувся. Вона зняла із себе светр і стояла в дверях,

обпершись рукою об одвірок. Харрі ледве стримав захоплений вигук.

– Я купила його в Гімнастичній спілці Осло. Це буде мій шедевр, ось побачиш. Я влаштую інсталяцію, атракціон. Зовсім як «Контакт» – ти його напевно пам’ятаєш.

– Ти маєш на увазі поставлену на стіл коробку із занавіскою, куди треба просувати руки? А всередині було сховано муляжі рук, які можна потискувати.

– Або гладити. А ще загравати з ними. Або відштовхнути. Вмонтовані в них термоелементи постійно підтримували температуру тіла. У цьому й була вся фішка, вірно? А народ думав, що хтось ховається під столом. Ходімо, я тобі ще дещо покажу.

Він рушив за нею до дальньої кімнати. Анна розсунула двері, схопила Харрі за руку й потягла його за собою в темряву. Коли врешті спалахнуло світло, Харрі завмер, дивлячись на його джерело. Це був позолочений торшер у вигляді жіночої фігури. В одній руці жінка тримала терези, в іншій – меч. Світильники були розташовані на кінчику меча, на терезах і на голові в жінки. Роззирнувшись, Харрі побачив, що світло кожного з них спрямоване на одну з картин. Дві картини висіли на стіні, а третя, очевидно ще не закінчена, стояла на мольберті, у лівому нижньому куті якого була закріплена палітра, заляпана жовтою й коричневою фарбою.

– Що за картини? – поцікавився Харрі.

– Портрети, хіба не бачиш?

– Точно. Це очі? – вказав він. – А рот тут?

Анна схилила голову набік: 4

– Якщо тобі так хочеться, то так. Узагалі-то це троє чоловіків.

– Я кого-небудь знаю?

Перш ніж відповісти, Анна деякий час у задумі дивилася на Харрі.

– Ні, не думаю, Харрі, щоб ти був знайомий із ким-небудь з них. Проте можеш познайомитись. Якщо справді цього хочеш.

Харрі спробував уважніше роздивитися картини.

– Скажи мені, що ти бачиш?

– Бачу свого сусіда з фінськими саньми. Хлопця, що вийшов із підсобки майстерні, коли я збирався йти. Бачу офіціанта з «М». А також Пера Столе Льоннінґа^[7].

Вона всміхнулась.

– А тобі не доводилося чути, що сітківка ока повертає сприйманий нею предмет, так що в мозок надходить дзеркальне його відображення? І якщо хочеш побачити речі такими, які вони є насправді, треба дивитися на них у дзеркало. Якби ти так і зробив, то побачив би на цих картинах зовсім інших людей. – В очах її сяяло торжество, і Харрі не зважився заперечити, що на сітківці ока зображення предметів справді виявляється перевернутим, однак зовсім не так, як у дзеркалі, а догори ногами. – Це буде моїм останнім шедевром, Харрі. Завдяки цьому я залишу пам’ять про себе.

– Завдяки цим портретам?

– Ні, це лише частина всього шедевра. Він іще не завершений. Але обов’язково буде готовий, почекай.

– Хм. Хоч назва в нього є?

– Немезида, – тихо, ледве не пошепки, відповіла вона.

Харрі здивовано подивився на неї; їхні погляди зустрілися.

– Ну знаєш, так звали богиню.

Частину її обличчя ховала тінь. Харрі відвернувся. Він і так уже все роздивився. Спина, зігнута як у танці в очікуванні руки партнера, одна нога виставлена трохи вперед, нібито вона ніяк не може вирішити: зробити їй крок назустріч чи піти. Груди, що важко здіймались і опускалися, худа шия з напруженою, набубнявілою веною – йому навіть здавалося, він бачить, як вона пульсує. Харрі відчув, як його накриває гаряча хвиля; голова трохи паморочилась. Що там вона сказала? «Не варто було тобі тоді так легко здаватися». Може, і справді?

– Харрі…

– Мені треба йти, – насилу видушив він.

Він через голову стягнув із неї плаття, і вона, сміючись, кинулася навзнак на білі простирадла. Яскраве бірюзове світло, проникаючи між стовбурами хитких пальм із заставки на екрані ноутбука, що стояв на письмовому столі, залишало химерні блиски на вискалених пичках чортів і демонів, уплетених у фантастичний візерунок різьбленої спинки ліжка. Вони лукаво поглядали на те, як вона розстібала його пасок. Анна якось розповідала йому, що це ліжко її бабусі. Воно стояло на одному й тому ж місці ось уже майже вісімдесят років. Покусуючи його мочку, вона спершу шепотіла якісь лагідні слова незнайомою мовою, потім одразу змовкла, осідлала його й почала шалену скачку, супроводжуючи її несамовитими криками, сміхом і благаннями, зверненими до якихось невідомих вищих сил. А він пристрасно жадав лиш одного – щоб шалений цей гін усе тривав і тривав. Однак раптово, коли він уже був на грані оргазму, Анна завмерла, стйснула його обличчя долонями і прошепотіла:

– Мій навіки?

– Дідька лисого! – жартівливо проричав він, рвонувся, перекинув її на спину й тепер уже сам опинився зверху. Дерев’яні демони весело підморгували йому.

– Мій навіки?

– Так, – простогнав він і кінчив.

Обливаючись потом, але однаково безсилі відірватись одне від одного, вони довго лежали поверх ковдри, не розтискаючи обіймів і заливаючись щасливим сміхом. Трохи заспокоївшись, Анна повідала, що це ліжко було подароване бабусі одним іспанським аристократом.

– Після концерту, який вона давала в Севільї тисяча дев’ятсот одинадцятого року, – уточнила вона, злегка підвівши голову, щоб Харрі зручніше було піднести до її губів припалену сигарету.

Ліжко ж прибуло в Осло через три місяці з пароплавом «Елеонора». Випадково – а може, й не зовсім, – однак доля розпорядилася так, що першим – але аж ніяк не кращим – коханцем бабусі у цьому ліжку став капітан судна Еспер як-його-там. За розповідями бабусі, саме нестримна палкість цього самого Еспера призвела до того, що кінь на спинці ліжка позбувся голови. В пориві пристрасті капітан Еспер попросту відірвав її.

Анна чмихнула, Харрі також посміхнувся. Коли цигарку було викурено, вони знову кохали одне одного з такою несамовитістю, що іспанський матрац і рама ліжка під ними ходили ходором, видаючи тріск і жалібний скрип. Харрі навіть на мить здалося, що вони і справді на борту корабля, за штурвалом якого нікого немає: хоч як дивно, його це зовсім не бентежило.

Він подумав, що вже й не пам’ятає, коли останнього разу йому траплялося засинати на ліжку бабусі Анни, а вже тверезим і поготів.

Харрі повернувся на бік на вузькому ліжку з металевою сіткою. Дисплей радіобудильника на нічному столику показував 3.21. Він вилаявся вголос. Заплющивши очі, дочекався, поки думки знову повернуться до Анни й того літа на білих простирадлах у бабусиному ліжку. Так, він постійно бував п’яним, однак ті ночі, що запам’яталися йому, були прекрасні й суціль забарвлені в рожеві тони, як еротичні листівки. Навіть фразу, що підводила риску під тим літом, – хоча, по суті, це був заяложений вислів, – він вимовив цілком щиро із справжньою теплотою: «Ти заслуговуєш на когось ліпшого, ніж я».

На той час він пив уже так сильно, що бачив цьому лиш одне завершення. І якось у рідкісний момент просвітлення вирішив: нізащо не потягне її за собою. Вона проклинала його своєю незрозумілою мовою й навіть заприсяглася, що одного чудового дня зробить із ним те ж саме – відніме в нього найдорожче, єдине, що він по-справжньому любить.

Усе це було сім років тому і тривало шість тижнів. Пізніше він зустрічав її всього двічі. Одного разу в барі, куди вона з’явилася вся в сльозах і відразу ж попросила його знайти собі інше місце, що він, власне, і зробив. Іншого разу – на виставці, куди Харрі прийшов із Сестринцем. Він обіцяв їй зателефонувати, але так і не дотримав слова.

Харрі знову глянув скоса на годинник. 3.32. Чорт забирай, коли це тільки він устиг стати таким делікатним? Мучить совість через те, що поцілував на ніч свою колишню пасію? Намагаючись дихати глибоко й рівно, Харрі спробував сконцентрувати думки на можливих маршрутах відходу з Бугстадвеєн через Індастрі-гате. Вдалося. Ні. Знову вдалося. І все ж таки він і досі відчував її аромат. Солодку вагу її тіла. У вухах звучав ледь хрипкуватий наполегливий голос.

6

Чилі

Перші промені сонця, переваливши через вершину Екеберзького кряжу, проникли під наполовину прочинені жалюзі кімнати нарад забійного відділу й уперто намагалися вклинитись у вузенькі щілинки між повіками, сліплячи й без того хворобливо примружені очі Харрі. У торці довгого столу, заклавши руки за спину, широко розставивши ноги і злегка розхитуючись на каблуках, стояв Руне Іварссон. Позаду нього височів великий планшет із відривними аркушами паперу; на першому з них великими червоними літерами було написано: «Ласкаво просимо». Насилу стримавши позіх при перших словах начальника відділу, Харрі мляво подумав, що Іварссон, очевидно, підгледів це на якомусь із незліченних семінарів або на презентації, які він справно відвідував.

– Доброго ранку всім. Ми, вісім осіб, які сидять за цим столом, становимо слідчу групу у справі про пограбування, що сталося у п’ятницю на Бугстадвеєн.

– Убивство, – пробурчав Харрі.

– Що-що?

Харрі спробував сісти трохи пряміше, проте, хоч як він повертався, кляте сонце продовжувало сліпити очі.

– Було б правильніше із самого початку класифікувати справу як убивство і, виходячи саме з цього, будувати все розслідування.

Не дивлячись на Харрі, Іварссон криво посміхнувся, намагаючись охопити поглядом тих, що сиділи за столом:

– Я думав почати з того, щоб відрекомендувати всіх, хто зібрався, та якщо вже наш друг із забійного відділу почав… Старший інспектор Харрі Холе люб’язно наданий у наше розпорядження його начальником Б’ярне Мьоллером, оскільки спеціалізується виключно на смертельних результатах.

– На вбивствах, – перебив Харрі.

– На вбивствах. Ліворуч од Холе сидить Карл Вебер із експертно-криміналістичного відділу, який керує оглядом місця події. Як багато хто з вас знає, Вебер – найдосвідченіший спеціаліст із розшуку слідів. Славиться як своїми аналітичними здібностями, так і безпомилковою інтуїцією. Начальник Управління сказав якось, що був би радий узяти його з собою на полювання як шукача.

За столом засміялися. Навіть не обертаючись, Харрі міг би побитись об заклад, що в самого Вебера на обличчі не з’явилося

і тіні усмішки. Вебер не всміхався майже ніколи. В усякому разі, тим, хто йому не подобався. А не подобалися йому майже всі. Й особливо нові молоді начальники, що, на думку Вебера, всі як один були неосвіченими кар’єристами, які нічого не петрають у своїй професії й начисто позбавлені відчуття корпоративної солідарності. Тим сильніше в них було розвинене бюрократичне чуття, прагнення влади й бажання обійняти високу посаду, заради чого не гріх було й погостювати в Управлінні поліції.

Іварссон посміхнувся. Очікуючи, поки сміх за столом стихне, він розхитувався на каблуках, схожий на капітана судна в момент сильного хвилювання на морі.

– Беате Льонн, навпаки, людина в наших лавах нова, недосвідчена; спеціалізується на аналізі відеоматеріалів.

Беате почервоніла.

– Вона – дочка Йоргена Льонна, який двадцять років прослужив у підрозділі, що у той час називався Відділом пограбувань і вбивств. Усе говорить за те, що вона готова повторити славетний шлях свого батька: вона вже встигла зробити вагомий внесок у розкриття кількох справ. Не пам’ятаю, чи згадував я про це, але за останній рік ми у Відділі пограбувань і розбійних нападів підвищили розкриття майже до п’ятдесяти відсотків, що, коли брати міжнародні показники…

– Ти вже згадував про це, Іварссоне.

– Дякую.

Цього разу Іварссон просто у вічі подивився Харрі, не забувши, однак, знову посміхнутися. Посмішка, до самісіньких ясен оголивши ікла, зробила його схожим на гігантську рептилію. Не змінюючи виразу обличчя, він відрекомендував решту. Двох із них Харрі знав. Маґнус Ріан, молодий хлопець із Томрефіордена, працював у вбивчому відділі вже півроку і справляв загалом гарне враження. Другий, Дідрік Гудмундсон, був заступником начальника відділу, найдосвідченішим сищи-ком із усіх присутніх. Роботу свою він виконував спокійно й методично; у Харрі з ним не виникало ніяких проблем. Решта двоє також були співробітниками Відділу пограбувань і розбійних нападів, обидва носили прізвище Лі, проте Харрі вистачило й одного погляду, щоб зрозуміти: вони зовсім не од-нояйцеві близнюки. Туріль Лі була високою блондинкою з тонкими губами й непроникним обличчям, а Ула Лі – рудим коротуном з пухкою пичкою та всміхненими очима. Харрі стільки разів стикався з ними в коридорах Управління, що інший на його місці давно б уже вітався з ними, однак Харрі це якось не спадало на думку.

– Мене самого, сподіваюся, всі вже знають, – підвів риску Іварссон. – Та про всяк випадок уточнюю: я шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів і мені доручено керувати цим розслідуванням. А як відповідь на те, що ти сказав на самому початку, Холе, хочу зауважити, що нам уже не вперше доводиться займатися пограбуванням із смертельним результатом.

Харрі намагався стриматися. Чесно. Але йому на заваді стала крокодиляча посмішка Іварссона.

– І тут відсоток розкриття у вас також трохи менше п’ятдесяти?

Лише один із тих, що сиділи за столом, розсміявся, проте сміявся він голосно. Це був Вебер.

– Вибачте, що забув дещо сказати вам про Холе, – переставши посміхатися, зауважив Іварссон. – Цілком імовірно, у нього прорізався комічний талант. Наскільки можу судити, не гірший, аніж у Рене Арве Упсаля^[8].

На мить повисло важке мовчання. Уривчастий, гавкаючий сміх Іварссона дещо послабив напруження; дехто за столом навіть спробував наслідувати його.

– О’кей, давайте почнемо зі стислого підбиття підсумків того, що ми маємо. – Іварссон перекинув на планшеті аркуш із написом «Ласкаво просимо». Наступний аркуш виявився чистим. Знявши ковпачок із фломастера, Іварссон приготувався записувати:

– Вебере, прошу.

Карл Вебер підвівся. Це був невисокий чоловік із гривою сивого волосся й широкою густою бородою. Його голос нагадував глухе зловісне бурчання, втім цілком розбірливе.

– Буду стислим.

– Аж ніяк, Карле, – заперечив Іварссон, підносячи фломастер до паперу. – Часу в тебе стільки, скільки буде потрібно.

– Позаяк багато часу мені не потрібно, то буду стислим, – пробурчав Вебер. – У нас немає нічого.

– Саме так, – підтвердив Іварссон і опустив фломастер. – Що конкретно ти маєш на увазі, кажучи «нічого»?

– У нас є відбиток новісіньких кросівок «Найк» сорок п’ятого розміру. Практично все, що пов’язано з цим пограбуванням, злочинець проробив так професійно, що саме це наводить мене на думку – розмір зовсім не його. Зроблено балістичну експертизу. Стандартна куля калібру сім цілих шістдесят дві сотих до автоматичної гвинтівки Ав-З – найпоширенішій у королівстві Норвегія зброї, яка є в кожній казармі, на складі озброєння, а також у домі кожного офіцера запасу або ж солдата «Хемверна»^[9]. Словом, ніяких зачіпок. Крім того, що він мовби туди й не входив. І не виходив. Зовні ми, до речі, також усе ретельно оглянули.

Вебер сів.

– Дякую, Вебере, це… е-е-е… прояснює ситуацію. – Іварссон відкрив наступний аркуш, на якому значилося: «Свідки».

– Холе?!

Харрі ще дужче розкинувся на стільці:

– Усіх присутніх у банку в момент пограбування опитано безпосередньо по гарячих слідах, і ніхто з них не повідомив нічого такого, чого не було видно на запису. Тобто деякі з них таки пригадали дещо, проте в нас є всі підстави вважати їх покази помилковими. Один із свідків бачив, що грабіжник утіказ по Індастрі-гате, однак ніхто цього не підтверджує.

– Що переносить нас до наступного пункту – автомобіль, – відгукнувся Іварссон. – Туріль?!

Туріль Лі підвелась і ввімкнула проектор, у який вже було вкладено целулоїдний аркуш із складеним нею списком легкових автомобілів, викрадених за останні три місяці. З жорстким суннмьорським акцентом, чітко вимовляючи кожне слово, Лі пояснила, чому чотири з них вона виділила як найбільш імовірні транспортні засоби для забезпечення втечі грабіжника з місця злочину. При цьому посилалася на те, що всі ці машини відносяться до найбільш поширених у країні марок і моделей, усі вони світлі, непримітні й до того ж досить нові, щоб не побоюватися технічної несправності в найбільш непідходящий момент. На особливу увагу, на її думку, заслуговував один «Фольксваґен Гольф ЄТІ». Зазвичай припаркованого просто на вулиці, його було викрадено саме увечері напередодні пограбування.

– Нальотчики, як правило, стараються викрадати машини для забезпечення відходу якраз перед учиненням злочину, щоб вони не потрапили до списків розшукуваних автомобілів, які є в усіх патрульних поліцейських, – пояснила Туріль Лі, вимкнула проектор і зайняла своє місце за столом, не забувши прихопити аркуш.

Іварссон кивнув:

– Дякую.

– От уже дійсно ні за що, – шепнув Харрі Веберу.

Наступний аркуш планшета дістав заголовок «Аналіз відеоматеріалів». Іварссон акуратно закрив фломастер ковпачком. Беате нервово глитнула, відкашлялась, відпила води зі склянки, що стояла перед нею, знову кашлянула і, втупившись у стіл, ледве чутно почала:

– Я визначила зріст…

– Зроби ласку, Беате, говори трохи голосніше. – Крокодиляча посмішка. Беате знову закашлялась.

– Користуючись відеозаписом, я визначила зріст злочинця. Метр сімдесят дев’ять. На моє прохання Вебер перевірив розрахунки й цілковито зі мною згоден.

Вебер кивнув.

– Прекрасно! – з перебільшеним ентузіазмом вигукнув Іварссон, зірвав ковпачок із фломастера і записав: «Зріст – 179 см».

Як і раніше, звертаючись виключно до стільниці, Беате вела далі:

– Крім того, я проконсультувалась із нашим спеціалістом із Університету природничих наук. Він прослухав п’ять слів, вимовлених грабіжником по-англійськи. Аслаксен сказав… – Беате підвела зляканий погляд на Іварссона, що стояв спиною до неї і був готовий записувати, – …що якість запису вельми кепська і він не піддається аналізу.

Занесена було рука Іварссона різко впала йниз; одночасно погас прямокутник світла, який відкидали на стіну, проникаючи крізь вікно, промені призахідного сонця, раптово закритого хмарою, що набігла. У кімнаті запала мертва тиша. Іварссон шумно втягнув повітря й заходився з агресивним виглядом розхитуватися на носках.

– На щастя, на закуску ми все-таки приберегли козир.

Начальник Відділу пограбувань і розбійних нападів відкрив останній аркуш планшета. «Показання агентів зовнішнього нагляду» – значилося на ньому.

– Для тих, хто не працює в йашому відділі, слід пояснити, що показання агентів – перше, до чого ми звертаємось, якщо в нашому розпорядженні є відеозапис пограбування. В семи з десяти випадків гарний запис дозволяє встановити особу нальотчика, якщо він відноситься до числа наших давніх клієнтів.

– Навіть незважаючи на маску? – поцікавився Вебер.

Іварссон кивнув:

– Гарний агент зовнішнього нагляду розпізнає давнього знайомого за статурою, жестами, голосом, характерною манерою говорити щось у момент нальоту – тобто за всіма тими дрібницями, які не сховаєш під маскою.

– Однак недостатньо просто розпізнати злочинця, – вставив Дідрік Гудмундсон, заступник Іварссона. – Необхідні…

– Саме так, – перебив його Іварссон. – Необхідні докази. За допомогою наших схем ми цілком можемо вирахувати ім’я злочинця, проте якщо вже він у масці, а матеріальні докази відсутні, то можна вважати, що у правовому відношенні ми не занадто просунулися в розслідуванні.

– І скільки ж із цих семи розпізнаних виявляються засудженими? – запитав Вебер.

– Принаймні деякі, – ухилився від прямої відповіді Іварссон. – І все ж таки значно краще хоча б знати, хто саме вчинив пограбування, навіть якщо злочинець залишається на свободі. Так ми вивчаємо його манеру й методи. І цілком можливо, візьмемо його на наступному злочині.

– А якщо наступного не буде? – поцікавився Харрі. Він звернув увагу, що коли Іварссон сміється, над вухами в нього набрякають вени.

– Любий ти наш спеціалісте з убивств, – із неприхованою іронією вів далі Іварссон. – Варто тобі огледітись, і ти побачиш, що в більшості це твоє запитання викликало посмішки. Річ у тім, що коли злочин удався, грабіжник завжди – завжди! – намагатиметься повторити його. Для нього це – як закон тяжіння. – Іварссон поглянув у вікно, дозволив собі ще раз насмішкувато гмукнути й різко крутнувся на каблуках. – Ну що ж, якщо ми нарешті завершили з лікнепом, то, може, подивимося, що конкретно в нас є? Ула?!