Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

– Треба було їхати по Уранієнборгвеєн, – сказав Харрі, – або по Кіркевеєн.

– Який жаль, що не ти за кермом, – парирувала Беате, вивернула кермо праворуч, забралася на тротуар і, нестямно сигналячи, вдарила по газах. Народ ледве встигав одскакувати.

– Алло? – продовжував телефонні консультації Харрі. – Ви щойно забрали зелений контейнер, який стояв біля перехрестя Бугстадвеєн із Індастрі-гате. Куди його повезли? Так, я чекаю.

– Пробуватимемо щастя в Алнабрю, – сказала Беате, відважно закладаючи віраж просто перед носом трамвая. Колеса декілька секунд ковзали по рейках, перш ніж знову знайшли надійне зчеплення з асфальтом. У Харрі з’явилося смутне відчуття дежавю.

Вони вже виїхали на Пілестреде, коли співробітник Служби прибирання знову взяв слухавку і повідомив, що їм так і не вдалося зв’язатися з водієм по мобільному зв’язку, проте, скоріше за все, він прямує в Алнабрю.

– Гаразд, – сказав Харрі. – Можете ви, принаймні, передзвонити в «Методику» і попросити, щоб вони почекали із спорожненням контейнера доти, поки ми… Що? їхній офіс не працює з пів на дванадцяту до дванадцятої? Обережно! Ні, я не вам, я водієві. Ні, моєму водієві!

З тунелю Ібсена Харрі зв’язався з дільницею Грьонланн і попросив відправити патрульний автомобіль на фірму «Методика», проте найближча вільна машина перебувала в цілій чверті години їзди звідти.

– Чорт! – Харрі, не дивлячись, шпурнув мобільний телефон через плече на заднє сидіння і з усієї сили стукнув по торпеді.

Проте, коли на круговому русі між Бюпортен і Плазою Беате проскочила по розділювальній в ледве помітний просвіт між червоним автобусом і «Шеві-ваном», а потім, спустившись із розв’язки сто десятої магістралі, під виск покришок вписалася в крутий поворот на набережній біля Осло-С, Харрі зрозумів, що ще не все втрачено.

– Що за диявол учив тебе керувати автомобілем? – запитав він, упираючись долонями в торпеду; машина тим часом, не зменшуючи швидкості, лавірувала в щільному потоці на трисмуговій магістралі, що вливається в Екебергський тунель.

– Сама навчилась, – озвалася Беате, не відриваючись від дороги.

Посередині Волеренгського тунелю вони наздогнали величезну потворну вантажівку, оповиту клубами вихлопів дизельного палива. Вона неквапливо тяглася по правому ряду, а на її платформі, прихоплений з кожного боку двома жовтими затискачами, красувався зелений контейнер із написом «Служба прибирання Осло».

– Йес-с! – закричав Харрі.

Беате обігнала вантажівку, перешикувалася в ряд просто перед нею, знизила швидкість і ввімкнула правий поворотник. Харрі в цей час опустив скло, висунув руку із затиснутим в ній посвідченням, а іншою почав відчайдушно махати у бік узбіччя, наказуючи водієві вантажівки зупинитися.

Водій сміттєвоза не заперечував проти того, щоб Харрі досліджував вміст контейнера. Він лише запропонував зробити це, коли вони дістануться «Методики» і розвантажаться.

– Ми не можемо ризикувати: а раптом пляшка розіб’ється?! – гаркнув Харрі вже з платформи вантажівки, намагаючись перекричати шум транспорту.

– Ну як знаєш, я-то більше про твій костюм піклувався, – пояснив водій, проте Харрі вже з головою пірнув у контейнер. У наступний момент Беате і шофер почули тріск і гуркіт, відчайдушну лайку Харрі й гучне вовтуження. Нарешті пролунало радісне «Йес-с!», і Харрі з’явився з контейнера, обома руками тримаючи високо над головою свій трофей – білий пластиковий пакет.

– Відразу ж віднеси пляшку до Вебера і скажи, що це терміново, – звелів Харрі, коли вони з Беате знов опинилися в машині. – Передай од мене привіт.

– А що, це допоможе?

Харрі почухав потилицю:

– Ні. Просто скажи, що терміново.

Дівчина хихикнула. Коротко і, мабуть, не зовсім щиро, але все-таки, констатував Харрі, це був сміх.

– Ти завжди дієш із такою ретельністю? – поцікавилася вона.

– Я? А сама? Щоб добути якийсь нещасний доказ, гнала так, що ледве нас не угробила! Що, скажеш, не правда?

Беате всміхнулась, але промовчала. Уважно роззирнувшись на всі боки, вона обережно виїхала на головну дорогу.

Харрі кинув погляд на годинник:

– Зараза!

– Спізнюєшся на зустріч?

– Ти не могла 6 підкинути мене до церкви в Майорстюа?

– Звичайно. Так от чому на тобі темний костюм?

– Авжеж. Це… один друг.

– Спершу постарайся відчистити коричневу пляму онде, на плечі.

Харрі скосив очі:

– Це від контейнера, – сказав він, старанно відтираючи бруд. – Ну що, все?

Беате простягнула йому носову хустку:

– Поплюй і спробуй потерти ще. Близький друг?

– Та ні. Хоча… колись, може, й так. Слухай, адже під час похорону однаково всі постійно ходять.

– Хіба?

– А ти що, не знала?

– За все життя я побувала тільки на одному похороні.

Якийсь час вони їхали мовчки.

– Твого батька?

Дівчина кивнула.

Вони минули острів Сінсенкрюссет. На Муселюнден – великому зеленому моріжку біля хостелу Харальдсхейм – якийсь чоловік і двоє хлопят запускали повітряного змія. Усі троє не відриваючись дивилися в небо; проїжджаючи мимо, Харрі встиг помітити, як чоловік передав кінець мотузка старшому із хлопят.

– Ми все ще не знайшли того, хто це зробив, – сказала Беате.

– Не знайшли, – підтвердив Харрі. – Все ще.

– Господь дає, і Господь забирає, – сказав пастор і, примружившись, подивився поверх порожніх рядів у бік дверей, через які щойно обережно ввійшов високий, коротко стрижений чоловік і влаштувався на одному із задніх крісел. Потім пастор декілька секунд вичікував, поки під високими зводами замовкне відлуння несамовитих ридань, і нарешті продовжив:

– Проте іноді нам може здатися, що Він тільки забирає.

Акустика зробила свою справу, й останнє слово, вимовлене

пастором із особливим натиском, рознеслося по всій церкві. Знову почулося гучне схлипування. Харрі озирнувся. Йому здавалося, що в Анни, такої товариської й енергійної, не бракувало друзів; але він нарахував усього лише восьмеро людей – шестеро в першому ряду і двоє позаду, ближче до вхідних дверей. Усього восьмеро. Ось так-то. Що ж, цікаво, скільки народу буде на його власному похороні? Восьмеро – це, загалом, зовсім непогано.

Схлипування доносилося з першого ряду, де Харрі нарахував три жіночі голови в строкатих хустках і три голі – чоловічі. Був іще один чоловік, що сидів біля лівої стіни, і жінка, що влаштувалася біля самого проходу. По німбоподібній афрозачісці Харрі без зусиль упізнав Астрід Монсен.

Скрипнули педалі органа, і церкву наповнили звуки псалмів. «Змилуйся, Боже, над нами!» Харрі заплющив очі й відразу ж відчув, як же він утомився. Звуки органа то стихали, то знову набирали силу, високі трелі подібно до струменів водопаду лилися зі стелі. Незлагоджений хор голосів співав про милість і прощення. У Харрі виникло бажання сховатися, заритися в щось тепле і м’яке, здатне хоч на мить сховати його від усіх. Господь має право судити всіх, живих і мертвих. Божа помста. Господь – як Немезида. Ноти нижніх регістрів органа змушували вібрувати порожні дерев’яні лави. Меч в одній руці, терези – в іншій, покарання і правосуддя. Або – безкарність і несправедливість. Харрі розплющив очі.

Труну несли четверо. Позаду двох смаглявих чоловіків у поношених костюмах від Армані й білих сорочках із розстебнутим коміром Харрі впізнав інспектора Улу Лі. Четвертий носій був такий високий, що труна виявилася перекошеною. Із-за страшної худорби одяг висів на ньому мішком. І все ж таки, схоже, він єдиний зі всієї четвірки не відчував ваги труни. Увагу Харрі привернуло його обличчя. Витончений овал і тонкі риси, глибоко запалі великі карі очі, повні страждання. Чорне волосся зібране на потилиці в довгу косицю, відкриваючи чистий високий лоб. Чуттєвий рот із пухкими, сердечком, губами оточувала довга, проте чудово доглянута борідка. Здавалося, сам Ісус Христос покинув своє місце на вівтарі за спиною у пастора й зійшов у залу. Було в цій людині і ще дещо – те, що можна сказати лише про дуже небагатьох. Обличчя його випромінювало. Коли четвірка порівнялася з Харрі, він марно спробував визначити, що ж саме воно випромінює. Скорботу? Радість? Доброту? Злість?

Коли труна пропливала мимо, погляди їх на мить зустрілися. За труною, опустивши очі, йшла Астрід Монсен, чоловік середніх років із зовнішністю бухгалтера і три жінки – дві немолоді, одна молода – у квітчастих спідницях. У такт гучним схлипуванням і голосінням вони картинно закочували очі й заламували руки.

Харрі, стоячи, дочекався, поки маленька процесія покине церкву.

– Кумедні вони все ж таки, ці цигани, га, Холе?

Слова луною відгукнулись у спорожнілій залі. Харрі обернувся й побачив усміхненого Іварссона в темному костюмі та при краватці.

– Коли я був іще дитиною, у нас був садівник циган. Ур-сарієць, знаєш, із тих, що водять ведмедів. Звали його Йозеф. Постійні пісеньки, різні там смішні витівки, жартики. Проте що стосується смерті. Бачиш, із смертю в них складніші відносини, ніж у нас. Цигани відчувають справжній жах перед муле – мертвяками. Вони вірять, що ті оживають. Йозеф, наприклад, ходив до однієї жінки, яка мала відгонити їх од нього. Вони вірять, що лише деяким жінкам це під силу. Гаразд, ходімо.

Іварссон нібито ненавмисно взяв Харрі під руку; тому довелося зробити над собою чимале зусилля, щоб не спробувати вирватися. Вони вийшли на паперть. Шум транспорту на Кіркевеєн заглушав гудіння дзвонів. На Шьонінгс-гате великий чорний «Кадилак» із відчиненими задніми дверцятами очікував похоронну процесію.

– Вони повезуть труну до Західного крематорію, – сказав Іварссон. – Кремація покійних – один із звичаїв, який вони привезли з собою з Індії. В Англії вони спалюють померлого просто в його фургони щоправда, тепер їм заборонили спалювати з ним разом його вдову. – Він посміхнувся. – А ось дещо зі свого добра вони із собою забирають. Йозеф розповідав, що в Угорщині рідні одного майстра-підривника поклали до нього в труну збережений ним динаміт і весь крематорій рознесло на шматки.

Харрі дістав пачку «Кемелу».

– Я знаю, чому ти тут, Холе, – не припиняючи посміхатися, продовжував Іварссон. – Намагаєшся знайти момент, аби поговорити з ним, чи не так? – Іварссон кивнув на високого худорлявого чоловіка в похоронній процесії. Він крокував поволі й чинно, а решта ледве не бігли, щоб устигнути за ним.

– Це його звуть Расколь? – запитав Харрі, взявши сигарету.

Іварссон кивнув:

– Він її дядько.

– А решта?

– Вони стверджують, що знайомі.

– А члени сім’ї?

– Вони не визнавали покійну.

– Як це?

– Це версія Расколя. Цигани – патологічні брехуни, але те, що він каже, цілком збігається з розповідями Йозефа про їхні звичаї.

– І які у них звичаї?

– Честь сім’ї для них над усе. Через те вона і стала знедоленою людиною. Якщо вірити Расколю, то в чотирнадцять років вона в Іспанії вийшла заміж за грекомовного цигана-гринго, проте в день весілля втекла з ґадзо.

– Ґадзо?

– Не циганом. Із моряком-данцем. Учинила найгірше, що могла. Зганьбила всю сім’ю.

– Гм. – Так і не припалена сигарета танцювала в роті Харрі в такт вимовлюваним ним словам. – Бачу, ти добре знайомий із цим Расколем?

Іварссон відмахнувся від уявного тютюнового диму:

– Ми з ним трохи поговорили. Я б назвав це розвідкою боєм. Час предметних бесід настане, коли буде виконано нашу частину договору, – тобто після того, як він побуває на цьому похороні.

– Значить, поки що він не багато розповів?

– Нічого з того, що було б корисне для слідства. Проте ми, мабуть, знайшли вірний тон.

– Настільки вірний, що, як я бачу, поліція навіть допомагає йому нести труну родички?

– Це пастор попросив, чи не могли б Лі або я допомогти донести труну, – народу не вистачало. Що тут поробиш, якщо вже ми однаково тут, – адже треба було комусь доглянути за ним. Ми і зараз цим займаємось, я маю на увазі – наглядаємо.

Кинувши погляд на яскраве осіннє сонце, Харрі міцно примружився.

Іварссон обернувся до нього:

– Щоб розставити всі крапки над «і», Холе: доти, поки ми не закінчимо з Расколем, ніхто не дістане до нього доступу. Ніхто. Три роки я намагався домовитися з людиною, якій відомо все. Тепер мені це вдалось. І я нікому не дозволю все зіпсувати, я зрозуміло висловлююся?

– Слухай, Іварссон, – сказав Харрі, знімаючи з язика тютюнову крихту, – поки ми з тобою тут удвох, віч-на-віч, скажи, що, ця справа раптом перетворилася на змагання між нами?

Підставивши обличчя сонячним променям, Іварссон голосно розсміявся.

– Знаєш, що б я зробив на твоєму місці? – запитав він, прикривши очі.

– І що ж? – поцікавився Харрі, коли тримати паузу стало зовсім нестерпно.

– Я б віддав костюм у чистку. Ти маєш такий вигляд, ніби валявся на звалищі. – Він жартівливо відсалютував двома пальцями. – Бажаю вдалого дня.

Залишившись на паперті на самоті, Харрі палив, стежачи за тим, як біла труна, що нахилилася, пливе все далі по тротуару.

Побачивши Харрі, що входив до кабінету, Халворсен крутнувся на кріслі.

– Добре, що ти прийшов, у мене для тебе хороші новини. Я… тьху ти, чорт, як смердить! – Халворсен затиснув ніс і продовжував гугнявим голосом інспектора рибнагляду: – Що сталося з твоїм костюмом?

– Упав у сміттєвий контейнер. Які вісті?

– Е-е… ага. Я вважаю, що знімок, скоріше за все, зроблений в одному з курортних містечок Сьорланна^[17]. Я розіслав мейли в усі дільниці Еуст-агдера, і незабаром мені дійсно подзвонив один службовець з Рісьора і сказав, що чудово знає цей пляж. Але знаєш, що найцікавіше?!

– Поки що ні.

– Пляж цей зовсім не в Сьорланні, а на Ларколлені^[18]!

Халворсен, вичікувально всміхаючись, подивився на Харрі,

проте позаяк ніякої реакції не було, вів далі:

– У фюльке Естфолл, поряд із Моссом.

– Халворсен, я знаю, де знаходиться Ларколлен.

– Так, але сам цей службовець із…

– Жителі Сьорланна іноді також проводять відпустку десь удалині від домівки. Ти зв’язався з Ларколленом?

Халворсен молитовно закотив очі:

– Так, я додзвонився в кемпінг і ще в два містечка, де здають будиночки на літо. І в обидва тамтешні магазинчики.

– Є що-небудь?

– Ага! – Халворсен знову просяяв. – Я переслав фотографію факсом, і виявилось, що власник одного з магазинчиків чудово знає цю жінку. їм належить найбагатший літній будинок у тих краях. Власник магазину сам часто возить їм продукти.

– І звуть цю пані?..

– Вігдіс Албу.

– Ал… Албу?

– Точно. У Норвегії живуть усього дві Вігдіс Албу, й одна з них дев’ятсот дев’ятого року народження. Іншій сорок три роки, вона мешкає в Слемдалі за адресою: Бьорнетроккет, дванадцять, з Арне Албу. І ось, шеф, – фокус-покус – номер їхнього телефону.

– Не називай мене так, – пробурчав Харрі, знімаючи слухавку.

Халворсен ледве не застогнав:

– Так ти незадоволений? Невже я знову не догодив?

– Незадоволений, але річ не в цьому. Шеф – Мьоллер, а я ніякий не шеф. Утямив?

Халворсен хотів було щось заперечити, проте Харрі вже застережливо підвів руку:

– Фру Албу?

Щоб спорудити такий будинок, як у сім’ї Албу, було потрібно багато грошей, часу, місця і смаку. На думку Харрі, вельми поганого смаку. Це мало такий вигляд, ніби архітектор – якщо, звичайно, в цьому брав участь архітектор, – спробував з’єднати скромний дачний будиночок із гасієндою південноамериканського плантатора та фешенебельною віллою в передмісті норвезької столиці – до того ж пофарбувавши своє творіння в рожевий колір. Вступивши на під’їзну доріжку, що вела через доглянутий сад із декоративними кущами та маленькою бронзовою статуєю оленяти, що п’є із струмка, Харрі відчув, що ноги його тонуть у дрібному гравії. На гребені гаража на дві машини красувалась овальна мідна табличка, на якій було зображено прапор: золотий трикутник на синьому тлі.

Із-за будинку лунав гучний собачий гавкіт. Харрі піднявся по широкому ґанку з колонами і подзвонив у двері, чекаючи, що зараз його зустріне чорношкіра матрона в білому фартуху.

– Привіт, – прощебетав ніжний голосок тієї, що відчинила двері. Вігдіс Албу мала такий вигляд, ніби щойно зійшла з екрана, де показували черговий рекламний ролик про користь фіт-несу, – щось таке Харрі траплялося спостерігати по телевізору, повертаючись додому далеко за північ. Вона мала типову білозубу усмішку, знебарвлене волосся ляльки Барбі та міцне, треноване тіло представниці вищого суспільства, упаковане в тісне еластичне трико і коротенький топик. Груди ж якщо й були штучними, то власниці їх явно вистачило здорового глузду, щоб не переборщити з розміром.

– Харрі…

– Заходьте! – всміхнулася вона злегка підфарбованими великими блакитними очима з ледве помітними промінчиками зморщок.

Харрі ступив до просторого передпокою, де ледве не наткнувся на високого – чи не по пояс йому, – вирізаного з масиву дерева товстого й потворного троля.

– Я саме вирішила трохи зайнятися господарством, – знову сліпуче всміхнулася Вігдіс Албу, акуратно, щоб не порушити макіяж, змахуючи пальцем крапельку поту.

– Тоді я зніму черевики, – сказав Харрі й негайно ж пригадав про дірку на правій шкарпетці.

– Ні-ні, я зовсім не про прибирання – слава богу, для цього існує прислуга, – розсміялася господиня будинку. – А ось білизну я люблю прати сама. Адже мають існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений, ви так не вважаєте?

– Мабуть, ви маєте рацію, – пробурмотів Харрі, ледве встигаючи за нею вгору по сходах. Минувши колосальних розмірів кухню, вони вступили у вітальню, звідки через скляні розсувні двері можна було потрапити на відкриту веранду. Всю стіну напроти веранди займала гігантських розмірів цегляна споруда – щось середнє між будівлею міської ратуші Осло і могильною плитою.

– За кресленнями Пера Хуммеля до сорокалітнього ювілею Арне, – сказала Вігдіс. – Пер – наш друг.

– Авжеж, видно, Пер розстарався… такий камінище!

– Ви ж знаєте Пера Хуммеля, ну, того самого, архітектора? Він іще побудував нову каплицю в Холменколлені?

– На жаль, ні, – зізнався Харрі й простягнув їй фотографію. – Я б хотів, щоб ви поглянули ось на це.

У міру того як Вігдіс вивчала фото, на обличчі її проступав подив.

– Та це ж Арне знімав нас позаминулого року в Ларколлені. Звідки у вас цей знімок?

Харрі трохи зачекав із відповіддю, бажаючи визначити за виразом її обличчя, чи справді вона хоче це знати. Начебто здивування було цілком щирим.

– Ми виявили цей знімок у туфлі якоїсь Анни Бетсен, – сказав він зрештою.

Харрі бачив, як на обличчі Вігдіс Албу зі швидкістю ланцюгової реакції вслід за думками, здогадками та припущеннями промайнула вся гамма відчуттів, характерна для мильних опер. Спершу подив, потім замішання і, врешті, розгубленість. Потім одна з ідей, спочатку з легкістю знехтувана як неправдоподібна, знову повернулась і поступово почала перетворюватися на жахливу здогадку. Врешті-решт обличчя жінки набрало непроникного виразу; єдине, що на нім можна було прочитати, – «вам не здається, що мусять існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений?».

Харрі дістав пачку сигарет і тепер нерішуче крутив її в руках, поглядаючи скоса на величезну, схожу на кришталевий трон попільничку, що височіла в центрі журнального столика.

– Фру Албу, вам знайома Анна Бетсен?

– Ні. А що, має бути знайома?

– Не знаю, – чесно признався Харрі. – Вона мертва. Просто я ніяк не зрозумію, звідки така особиста фотографія опинилася біля неї в туфлі. У вас самих є які-небудь припущення з цього приводу?

Вігдіс Албу спробувала зобразити на обличчі зарозумілу аосмішку, проте губи явно відмовлялися їй підкорятися. Вона обмежилася тим, що енергійно похитала головою.

Харрі витримав паузу, протягом якої він, не ворухнувшись, сидів на білій софі. Тіло його розслаблено занурювалося все глибше й глибше у м’які подушки, подібно до того, як дещо раніше туфлі загрузали в дрібному гравії доріжки. Особистий досвід підказував Харрі, що зі всіх способів змусити людину розговоритися мовчання – найбільш ефективний. Коли двоє незнайомих людей сидять, як зараз, одне проти одного, мовчання, подібно до вакууму, здатне витягати слова. Минуло десять нескінченних секунд, і Вігдіс Албу не витримала:

– Може, хатня робітниця знайшла її десь у будинку й випадково прихопила з собою. А потім віддала цій… ви кажете, її звали Анною?

– Гм. Ви не проти, фру Албу, якщо я закурю?

– Взагалі-то, ні я, ні мій чоловік тут не’ палимо. – Вона швидким рухом поправила стягнуте гумкою волосся. – У нашого меншенького, Олександра, астма.

– Співчуваю. А ваш чоловік?

Вона, не розуміючи, поглянула на нього; при цьому її і без того величезні блакитні очі стали ще більшими.

– Я мав на увазі, де він працює. – Харрі прибрав сигарети у внутрішню кишеню.

– Тепер він фахівець із інвестицій. Власну фірму продав три роки тому.

– Що за фірма?

– «АТ Албу». Імпортні рушники та душові килимки для готелів і великих приватних будинків.

– Схоже, рушників було немало. Та і килимків для душу теж.

– У нас були представництва в усіх країнах Скандинавії.

– Вітаю. Той прапор над гаражем – це що, консульський?

Нарешті Вігдіс Албу вдалося опам’ятатися. Вона зняла резинку і розпустила волосся. У той же момент Харрі подумав, що вона, видно, щось зробила з обличчям. Деякі його параметри насторожували. Якщо бути точніше, її обличчя було аж надто правильним, якимсь штучно симетричним.

– Чоловік був консулом Сент-Люсії в Норвегії упродовж одинадцяти років. Там є завод із виробництва килимків для душу. У нас там теж невеликий будиночок. Вам доводилося?..

–Ні.

– Прекрасний острів, фантастично красивий. Ці аборигени такі милі. Ви не повірите, але частина людей похилого віку говорить по-французьки – навіть важко собі уявити.

– Креольська французька.

–Що?

– Та так, щось доводилося читати. Як ви гадаєте, може, ваш чоловік знає, яким чином ця фотографія потрапила до покійної?

– Навряд. Звідки?

– Ну-у… – Харрі посміхнувся. – Мабуть, на це питання відповісти так само складно, як пояснити, звідки у взутті людини з’являється фотографія абсолютно незнайомих їй людей. – Він підвівся. – Де я можу його знайти, фру Албу?

Коли Харрі записав номер телефону й адресу офісу Арне Албу, він випадково подивився на те місце, де щойно сидів.

– Я, е-е-е… – зніяковіло почав він, бачачи, що Вігдіс Албу простежила за його поглядом. – Бачите, я тут посковзнувся і впав у сміттєвий контейнер, так що мені, звичайно, слід було…

– Нічого страшного, – перебила вона. – Однаково наступного тижня я збиралася віддавати чохли в чистку.

Проводячи Харрі до самого ґанку, вона запитала, не міг би він зачекати із дзвінком чоловікові до п’ятої.

– У цей час зазвичай він уже звільняється та приходить додому.

Харрі промовчав. В очікуванні його відповіді куточки губ Вігдіс нервово здригалися, то піднімаючись, то знову опускаючись.

– Тоді він і я… загалом, ми разом змогли 6 подумати, чим вам допомогти.

– Вельми люб’язно з вашого боку. Проте я на машині, а місце його роботи якраз мені по дорозі, тож я краще спробую застати його там.

– Так-так, звичайно, – зважилася нарешті знову всміхнутися вона.

Собачий гавкіт супроводжував Харрі до самого кінця під’їзної доріжки. Дійшовши до воріт, він обернувся. Вігдіс Албу застигла на ґанку рожевої плантаторської гасієнди. Голова її була опущена; промені сонця просвічували крізь зачіску і грали химерними відблисками на еластичному трико. Здалека вона нагадувала бронзове оленя.

У «Віка Атріум» Харрі не вдалося знайти ні вільного місця на парковці, ні таблички офісу Арне Албу. Добре ще, що пані, яка сиділа за столиком адміністратора, повідомила, що Албу орендує тут кабінет на паях із трьома такими ж, як він, фахівцями з інвестицій. А зараз він вирушив на «діловий ленч».

Коли Харрі вийшов із будівлі, з’ясувалося, що якийсь завзятий страж порядку з транспортної поліції уже встиг засунути штрафну квитанцію йому під двірник. Так із зіпсованим настроєм і штрафною квитанцією в кишені він і увійшов до «Пароплава “Луїза”», який виявився зовсім навіть не пароплавом, а рестораном в Акер-Брюґґе. На відміну від «Шрьодера», в цьому закладі заможні відвідувачі – власники офісів у цій частині міста, яку, хай і з деякою натяжкою, можна було вважати Уолл-стрит норвезької столиці, – могли досить смачно попоїсти. В Акер-Брюґґе Харрі завжди почувався дещо не в своїй стихії – скоріше за все через те, що не був туристом і все життя з раннього дитинства провів на вулицях Осло. Увійшовши до ресторану, він перекинувся кількома словами з барменом за стойкою, який вказав йому на столик біля вікна.

– Прошу вибачення за неспокій, панове, – почав Харрі, підійшовши ближче.

– А-а, нарешті, – один із трьох панів, що сиділи за столиком, нервовим рухом відкинув назад падаючий на лоб чубок. – Послухайте, і це ви називаєте – довести вино до потрібної температури?!

– Я називаю це – норвезьке червоне, розлите в пляшки з-під «Кло-де-пап», – незворушно відповів Харрі.

Володар чубка – явно в замішанні – витріщився на Харрі, приділивши особливу увагу його темному костюму.

– Жарт, – усміхнувся Харрі. – Яз поліції.

Замішання переросло в явний переляк.

– Заспокойтеся, зовсім не з Управління з боротьби з економічними злочинами.

Очевидне полегшення, що поступово переходило в подив.

І раптово – вибух по-хлоп’ячому дзвінкого сміху. У Харрі навіть перехопило дух. Він заздалегідь спланував усю мізансцену, і це дійство зовсім не було в ній передбачене. Проте він зумів перебудуватися на ходу:

– Арне Албу?

– Це я, – озвався чоловік, який сміявся, худорлявий, із коротким в’юнким волоссям і сіткою зморщок біля очей, яка свідчила не стільки про його смішливість, скільки про те, що насправді він, скоріше за все, старший за тих тридцяти п’яти років, які навскидку дав йому Харрі. – Вибачте за непорозуміння, – продовжував він, як і раніше, веселим голосом. – Можу вам чимось допомогти, констебле?

Перш ніж продовжити, Харрі спробував скласти собі деяке уявлення про співбесідника, керуючись виключно зовнішністю. Звучний голос. Твердий погляд. Під білосніжним комірцем сорочки майстерно зав’язаний – проте не дуже затягнутий – вузол краватки. Те, що він не обмежився одним лише «це я», а вибачився і, крім того, додав «можу вам чимось допомогти, констебле» – до речі, з ноткою іронії зробивши наголос на слові «констебле», – означало одне з двох: або Арне Албу вельми впевнений у собі, або непогано вміє справляти на оточення відповідне враження.

Харрі спробував зосередитися. Не на тому, як вести бесіду, а на можливій реакції Албу на сказане.

– Так, Албу, можете. Ви знаєте Анну Бетсен?

Албу обдарував Харрі таким же чесним і відкритим поглядом, як і дещо раніше його дружина, після секундного роздуму відповів голосно і твердо:

–Ні.

На обличчі Албу не відбилося нічого, окрім сказаного ним. Та Харрі на це і не сподівався. Він давно вже не вірив у міф про те, що люди, вимушені через рід своїх занять повсякденно стикатися з брехнею, вчаться її розпізнавати. Йому згадався один судовий процес, коли якийсь поліцейський стверджував, ніби «із свого досвіду зрозумів, що обвинувачений бреше». Тоді Еуне вкотре в руках адвоката перетворився на зброю захисту – у відповідь на пряме запитання він змушений був визнати: наукові дослідження довели відсутність якого-небудь взаємозв’язку між професійними заняттями та здатністю розпізнавати брехню. Інакше кажучи, прибиральниця тямить у цьому стільки ж, скільки психолог або поліцейський. Точніше, зовсім нічого не тямить. Єдиним винятком тут – через свої особливі повноваження з ведення Слідства – могли б вважатися агенти спецслужб. Харрі до їх числа не належав. Він був простим хлопцем із Уппсаля, в якого зараз було мало часу й огидний настрій. До того ж він розумів, що припустився серйозного прорахунку. По-перше, пред’являти кому-небудь – та ще у присутності сторонніх – факти, що, можливо, його компрометують, не маючи навіть тіні чітко сформульованих підозр на його рахунок, було, м’яко кажучи, малоефективно. По-друге, все це ніяк не можна назвати чесною грою. Проте, чудово усвідомлюючи, що робити цього не варто, Харрі запитав:

– У вас є які-небудь міркування з приводу того, хто дав їй цей знімок?

Усі троє, що сиділи за столом, втупились у викладену Харрі фотографію.

– Не уявляю, – сказав Албу. – Може, дружина? Або хтось із дітей?

– Гм. – Харрі намагався помітити хоч щось: зміна розміру зіниць, піт, що виступив на лобі, або червоні плями на обличчі – явні ознаки підвищеного пульсу. Але марно.

– Зрозуміло, констебль, я не знаю, з чим усе це пов’язано, проте якщо ви взяли на себе клопіт відшукати мене тут, вважаю, йдеться не про дурниці. Пропоную обговорити це віч-на-віч після того, як ми закінчимо тут свої справи з панами з Комерційного банку. Якщо погодитеся мене почекати, то я попрошу офіціанта підшукати вам місце за столиком для тих, що палять.

Харрі навіть не намагався зрозуміти, чого більше в усмішці Албу – насмішки чи доброзичливості. Його це мало турбувало.

– У мене немає часу чекати, – сказав Харрі. – Якби ми могли сісти за інший столик і…

– Боюсь, у мене також немає часу, – спокійним, але твердим тоном перебив його Албу. – Оскільки я в цей момент перебуваю на роботі, нам із вами, мабуть, доведеться відкласти бесіду до вечора. Зрозуміло, якщо ви, як і раніше, продовжуєте вважати, що я можу бути вам чимось корисний.

Харрі виявив чудеса витримки, розуміючи, що однаково не в силах нічого поробити. І що найгірше, Албу напевно теж це знав.

– Домовилися, – сказав Харрі, усвідомлюючи, наскільки безпорадно це звучить.

– Дякую вам, констебле. – Албу з посмішкою кивнув Харрі. – А що стосується вина, то тут ви, схоже, маєте рацію. – Він знов обернувся до панів з Комерційного банку. – Так що ти говорив про «Оптікоме», Стейне?

Харрі нічого не залишалось, як, узявши фотографію, покинути ресторан, відносячи із собою поза сумнівом адресовану йому погано приховану іронічну посмішку пана з чубком.

Зійшовши на причал, Харрі закурив, проте сигарета здалася йому несмачною, і він роздратовано відкинув її. Відбиваючись од вікон фортеці Акерсхус, сонячні промені заливали поверхню озера, гладеньку й нерухому, ніби затягнуту тонкою прозорою кригою. Навіщо він це зробив? Для чого знадобилася ця атака камікадзе – спроба принизити зовсім незнайому йому людину? Для того, щоб рука в шовковій рукавичці взяла його за комір і, хай і ввічливо, виставила за двері?

Заплющивши очі, він підставив обличчя променям сонця і подумав, що для різноманітності варто було б зробити сьогодні хоч щось розумне. Наприклад, залишити все як є. Адже в нинішньому стані справ зовсім немає нічвго незвичайного – все ті ж звичний хаос і непередбачуваність. Від будівлі ратуші донісся бій курантів.

Харрі ще не знав, що Мьоллер мав рацію: це був останній у році теплий день.

16

Матсо в-Соп 45

Маленький мужній Олег.

– Усе буде добре, – щораз говорив він, розмовляючи з Хар-рі по телефону, так ніби в нього був свій власний таємний план із цього приводу. – Ми з мамою скоро повернемось.