Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

– Ти вже в курсі вранішнього пограбування на Грьонланнслейрет? – запитав Мьоллер.

Харрі кивнув:

– Цікаво, що він вибрав місце всього за декілька сотень метрів од Управління.

– Йому пощастило, що сигналізацію в банку якраз тепер лагодять.

– Я не вірю в це, – зауважив Харрі.

– Так? Гадаєш, його повідомив про це хтось із банку?

Харрі знизав плечима:

– Або хтось іще, хто знав про ремонт.

– Про це відомо лише в банку та у ремонтній фірмі. Ну і, зрозуміло, у нас.

– Але ж ти хотів зі мною поговорити не про сьогоднішній наліт, га, шеф?

– Ні, – сказав Мьоллер, огинаючи урну. – Начальник поліції зустрічався з бургомістром. Той вельми стурбований цими пограбуваннями.

Вони поступилися дорогою жінці з трьома дітьми. Вона щось сердито виговорювала їм утомленим голосом, старанно ховаючи при цьому очі. У «Ботсені» починався час побачень.

– Іварссон – діловий співробітник, у цьому ніхто не сумнівається, – продовжував Мьоллер. – Проте цей Забійник, схоже, іншого калібру, ніж ті злочинці, до яких ми звикли. Начальник поліції вважає, що цього разу звичайні методи навряд чи спрацюють.

– Мабуть, ні. Ну і що? Однією гостьовою перемогою більше, однією менше – це не катастрофа.

– Гостьовою перемогою?

– Нерозкритою справою. Жаргон футбольних фанатів, шеф.

– Ні, Харрі, в цій справі ставки вищі. Журналісти зовсім озвіріли – весь день нам проходу не дають. Бони твердять, що це новий Мартін Педерсен^[19]. А в електронній версії газети «Ув» якимось чином пронюхали, що ми називаємо його Забійником.

– Давня історія, – процідив Харрі, переходячи вулицю на червоне світло; Мьоллер, трохи посумнівавшись, рушив за ним. – У визначенні наших пріоритетів останнє слово залишається за журналістами.

– Так, але вони забувають, що він уже вчинив одне вбивство.

– Зате справу про вбивство, про яке ніхто не пише, скоро припиняють.

– Ні! – застережливо підвів руку Мьоллер. – І не повертатимемося до цієї теми.

Харрі знизав плечима і переступив через газетний щит, повалений вітром. Сама газета лежала поряд; вітер у шаленому темпі гортав її сторінки.

– Так чого ж ти хочеш? – запитав Харрі.

– Зрозуміло, начальника поліції перш за все хвилює престиж. Яке-небудь пограбування пошти публіка забуває зазвичай іще раніше, ніж закриють справу. І нікого не турбує, що злочинця так і не знайдено. Але зараз ми перебуваємо під пильною увагою. І чим більше розмов про нальоти на банки, тим сильніше це розпалює загальну цікавість. Мартін Педерсен був звичайною людиною, яка просто робила те, про що багато хто насмілюється лише мріяти. Рядовий порушник закону, отакий сучасний Джессі Джеймс. Так створюються міфи, народжуються образи героїв і з’являються імітатори, які також не проти пограбувати якийсь банк. Поки преса писала про Мартіна Педерсена, число нальотів на банки по всій країні набагато зросло.

– Тобто вони побоюються, що цей приклад пошириться, подібно до зарази. Що ж, цілком зрозуміло. Ну а я-то тут до чого?

– Ніхто не сумнівається в тому, що Іварссон – діловий співробітник. Він звичайний дисциплінований поліцейський, який ніколи не переступить певну межу. Але Забійник – не звичайний грабіжник. Словом, начальник поліції поки що незадоволений досягнутими результатами. – Мьоллер кивнув у бік в’язниці. – Він чув про епізод із Расколем.

– Гм.

– Я був на ленчі у нього в кабінеті, і там прозвучало твоє ім’я. Навіть кілька разів.

– Господи, я що, маю почуватися вдоволеним?

– В усякому разі, тобі раніше вже вдавалося домагатись успіху в розслідуванні, використовуючи нетрадиційні методи.

Харрі криво посміхнувся:

– Мила характеристика, проте вона швидше підходить льотчикові-камікадзе.

– Коротше кажучи, Харрі, ось тобі моя оповідь. Відклади всі інші справи і, якщо тобі знадобляться ще люди, звертайся прямо до мене. Іварссон, як і раніше, продовжує працювати зі своєю командою. Але маємо надію ми в першу чергу на тебе. І ще одне. – Мьоллер майже впритул наблизився до Харрі. – Тобі дається карт-бланш. Якщо навіть ти десь вийдеш за встановлені рамки, ми готові заплющити очі. Зрозуміло, якщо не виносити сміття з хати.

– Гм. Здається, розумію. А якщо все ж таки не вдасться?

– Поки зможемо, ми тебе прикриємо. Проте, зрозуміло, всьому є межі.

Елмер озирнувся на брязкіт дзвоника над дверима і кивнув на маленький приймач, що стояв перед ним на прилавку:

– А я-то завжди вважав, що Кандагар – це вид лижних кріплень. Пачку «Кемелу»?

Харрі кивнув. Елмер притишив звук радіо, і голос репортера злився з вуличним шумом – проїжджаючими машинами, вітром, який тріпає маркізу, шелестінням по асфальту опалого листя.

– А твоєму колезі? – Елмер кивнув на Мьоллера, що залишився біля дверей.

– Йому подавай льотчика-камікадзе.

– Он як?

– Так, але він забув запитати, скільки той коштує, – сказав Харрі, потилицею відчуваючи криву посмішку Мьоллера.

– І почому ж тепер камікадзе? – дозволив собі поцікавитися власник кіоску, відраховуючи Харрі здачу.

– Якщо залишається в живих, то потім робить що хоче, – відповів Харрі. – Це єдина умова, яку він висуває і за якої згоден працювати.

– Що ж, не так дорого, – зауважив Елмер. – Вдалого вам дня, панове.

По дорозі назад Мьоллер пообіцяв переговорити з начальником поліції про те, щоб Харрі отримав дозвіл працювати зі справою Елен іще три місяці. Зрозуміло, якщо Забійника зловлять. Харрі кивнув. Перед табличкою «По газону не ходити» Мьоллер забарився.

– Адже це найкоротший шлях, шеф.

– Угу, – погодився Мьоллер. – Але так черевики брудняться.

– Роби як знаєш, – сказав Харрі й рішуче попрямував по моріжку. – Мої і так уже брудні.

Відразу після повороту на Ульвойе пробка розсмокталася. Дощ припинився, і вже біля Льяна асфальт був сухим. За ним шосе розширювалося до чотирьох смуг, машини набирали швидкість, і їх потік спрямовувався вперед подібно до весняного паводку, що вирвався на волю. Харрі покосився на Халворсена, роздумуючи, коли ж тому набридне несамовитий скрип, проте той, мабуть, нічого не чув, бо дуже буквально сприймав звучний по радіо заклик Трейвіса^[20]:

– «Sing, sing:, siting!»^[21]– Халворсен…

– «For the love you bring…»^[22]

Харрі притишив звук радіо, і Халворсен нерозуміюче поглянув на нього.

– Двірники, – сказав Харрі. – Вимкнеш ти їх нарешті?

– Авжеж. Вибач.

Далі вони їхали мовчки. Минули з’їзд на Дрьобак.

– Що ти сказав продавцеві? – поцікавився Харрі.

– А тобі не однаково?

– Але він, виходить, точно пам’ятає, що доставляв продукти до будинку Албу в четвер п’ять тижнів тому?

– В усякому разі, так він мені сказав.

– Ще до того, як Албу там сам з’явився?

– Він сказав, що часто заходить до будинку сам.

– Виходить, у нього є ключ?

– Харрі, коли ставиш запитання під таким непереконливим приводом, треба і міру знати.

– А яким був привід?

Халворсен зітхнув:

– Губернське опитування.

– Губернське… що?

– …опитування.

– А що це таке?

– Сам не знаю.

Після з’їзду з головної дороги до Ларколлена довелося тарабанитися ще тринадцять кілометрів і чотирнадцять разів повертати.

– Біля червоного будинку за заправкою – праворуч, – вголос згадував Халворсен, повертаючи на гравійну доріжку.

– Ну дуже багато душових килимків, – пробурмотів Харрі через п’ять хвилин, коли Халворсен зупинив машину і вказав на гігантських розмірів рублений будинок, який стояв між деревами. Найдужче він був схожий на хутір-переросток, збудований помилково не на високогірному пасовищі – сетері, – а на березі моря.

– Схоже, людей тут немає, – сказав Халворсен, оглядаючи сусідні будинки. – Самі чайки. До біса чайок. Ймовірно, десь поблизу тут звалище.

– Гм. – Харрі подивився на годинник. – Усе ж таки давай припаркуємося трохи подалі.

Доріжка закінчувалася майданчиком для розвороту. Халворсен вимкнув запалювання; Харрі розкрив свої дверцята й вибрався з машини. Потягуючись, аби розім’яти спину, що отерпла, він прислухався до криків чайок і гуркоту хвиль, що розбивались об берегові скелі.

– Ах-а-ха, – вдихнув повними грудьми Халворсен. – Так, це тобі не столичне повітря. Що сйажеш?

– Ще б пак, – підтвердив Харрі, намацуючи в кишені сигарети. – Валізку взяв?

По дорозі до будинку Харрі звернув увагу на велику жовтувато-білу чайку, що сидить на паркановому стовпі. Поки вони проходили мимо, голова її поволі поверталась услід. Всю дорогу до будинку Харрі спиною відчував її погляд.

– Це буде нелегко, – зауважив Халворсен, коли вони ближче розглянули масивний замок. Знявши кепку, він повісив її на кований ліхтар над важкими дубовими дверима.

– Так. Що ж, починай. – Харрі прикурив сигарету. – А я поки що тут роздивлюся.

– Слухай, – сказав Халворсен, відмикаючи металеву валізку, а з чого це раптом ти почав палити куди більше колишнього?

Харрі на мить зупинився і подивився на ліс:

– Щоб у тебе нарешті з’явився шанс наздогнати мене на велотренажері.

Почорнілі від часу колоди, товсті віконні рами. Все в цьому будинку мало надійний і неприступний вигляд. Харрі навіть прикинув, чи не варто спробувати проникнути всередину через значних розмірів кам’яний димар, проте відразу ж відкинув цю думку. Він пішов по стежині, яку дощі перетворили на глиняне місиво, що розкисло. Але він жваво уявив собі, як влітку дитячі ніжки біжать по ній, зігрітій яскравим сонцем, до пляжу за «6аранячими лобами»^[23]. Зупинившись, він заплющив очі і якийсь час постояв так, прислухаючись. Дзижчання комах, шелестіння високої трави на вітрі, уривки пісні по радіо – її звуки то ставали голоснішими, то замовкали в такт поривам вітру, переляканий плач дитини на березі. Йому десять років, він потихеньку бреде в магазин за молоком і хлібом, дрібні камінчики набилися йому в черевики. Проте він лише зціплює зуби – він вирішив за літо загартувати ноги, щоб у місті бігати босоніж нарівні з Ейстейном. Дорогою додому важкий пакет із продуктами ніби вчавлює його в гравійну доріжку, він іде як по розжареному вугіллю. Намагається сконцентрувати погляд на якому-небудь предметі попереду – на великому камені, на листочку – і говорить собі: мені б тільки туди дістатися, аби здолати ще і цей відтинок шляху. Коли він повертається додому через добрих півтори години, виявляється, що молоко вже скисло на сонці. Мати сильно лається. Харрі розплющив очі. По небу мчали темні, похмурі хмари.

У тьмяній траві біля краю дороги він знайшов сліди автомобільних коліс. Глибокі грубі відбитки протектора свідчили, що вони залишені важким позашляховиком типу «Лендровера». Дощі, що випали за останні дні, повністю виключали, що слідам може бути декілька тижнів. Швидше за все, автомобіль приїжджав сюди всього кілька днів тому.

Роззирнувшись на всі боки, він подумав: ніщо не виглядає так понуро, як літня дача восени. По дорозі до будинку він кивнув чайці.

Халворсен з електронною відмичкою в руках зігнувся у три погибелі над замком, тихо крекчучи і чортихаючись.

– Ну як справи?

– Погано. – Халворсен випростався і витер із лоба піт. – Це нестандартний замок. Без лома нам із ним не впоратись.

– Ніякого лома. – Харрі почухав потилицю. – А під постілкою дивився?

Халворсен зітхнув:

– Ні. І не збираюся.

– Чому?

– Тому що надворі нове століття, і ключі під постілку вже давно ніхто не кладе. Особливо в будинках мільйонерів. Отже якщо хочеш, можеш ризикнути і поставити сотню, що він там. Я б на твоєму місці не став, та і взагалі відмовився б від цієї затії. Ну що?

Харрі кивнув.

– Чудово, – сказав Халворсен і сів навпочіпки, готуючись збирати валізку.

– Я мав на увазі, що згоден поставити сотню, – пояснив Харрі.

Халворсен із підозрою поглянув на нього знизу вгору:

– Знущаєшся?

Харрі похитав головою.

Халворсен узявся за край постілки зі штучного волокна.

– Ну з Богом! – пробурмотів він, відсмикуючи постілку. Три мурашки, два рачки і щипавка прокинулися від сплячки і закопошилися на сірому камені ґанку. Ніякого ключа, однак, не було.

– Іноді ти буваєш страшенно наївним, Харрі, – сказав Халворсен, простягаючи до нього руку долонею вгору. – Сам поміркуй, для чого йому залишати ключ?

– А ось для чого. – Харрі не звернув уваги на жест напарника, оскільки у цей момент уважно роздивлявся кований ліхтар біля дверей. – Молоко може скиснути, якщо стоятиме на сонці. – Підійшовши до ліхтаря, він почав відгвинчувати кришку.

– Про що це ти?

– Продукти доставили сюди за день до приїзду Албу, чи не так? Само собою зрозуміло, їх занесли до будинку.

– Ну і що? Може, у господаря магазину є запасний ключ?

– Не думаю. Мені здається, Албу намагався виключити будь-яку випадковість і підстрахуватися, щоб ніхто не вломлю-вався до будинку, коли він був там із Анною. – Він зрушив убік кришку і заглянув усередину: – А зараз мені це навіть уже й не здається.

Халворсен, незадоволено бурчачи, прибрав руку.

– Знайомий запах, – зауважив Харрі, заходячи до вітальні.

– Зелене рідке мило, – визначив Халворсен. – Хтось подбав про те, щоб гарненько тут прибрати.

Масивні меблі, старовинні предмети селянського побуту і величний стеатитовий камін наводили на думки про Великдень. Харрі перетнув вітальню і підійшов до соснового стелажу, на якому стояли книги. Ковзаючи поглядом по назвах на потертих палітурках, він зловив себе на думці, що, незважаючи на зовнішній вигляд, їх тут ніколи ніхто не читав. Ймовірно, вони були куплені оптом у якому-небудь букіністичному магазині в Майорстюа. Старі альбоми. Висувні шухляди. У них – коробки сигар «Кохіба» і «Болівар». Один із ящиків був замкнений.

– А люди ж старалися, мили, – із осудом зауважив Халворсен. Харрі обернувся і побачив, що колега показує на ланцюжок мокрих брудних слідів, що протягся за ним по підлозі.

Вони роззулися в передпокої, знайшли на кухні ганчірку для підлоги і, поки витирали сліди, домовилися, що Халворсен візьме на себе вітальню, а Харрі – спальні та ванну.

Всі свої теоретичні пізнання щодо проведення обшуку Харрі почерпнув якось у п’ятницю на післяобідній лекції в задушливій аудиторії Школи поліції. В той момент, пам’ятається, йому, як, втім, і решті курсантів, більше за все хотілося втекти додому, прийняти душ і вирушити на прогулянку до міста. Ніяких підручників з цього предмета у них не було, зате був старший інспектор на прізвище Рьокке. Відтоді при проведенні обшуків Харрі керувався єдиною радою, отриманою тоді від нього: «Ніколи не думай про те, що саме ти шукаєш. Думай про те, що знаходиш. Чому воно там опинилося? Чи мало воно бути там? Що це означає? Це однаково що читати – якщо, бачачи перед собою «к»,ти думаєш про «л», ніколи не зможеш прочитати жодного слова».

Перше, що побачив Харрі, ввійшовши до однієї зі спалень, було величезне двоспальне ліжко з нічним столиком, на якому красувалася фотографія пана і пані Албу. Не особливо велика, вона, проте, відразу ж упадала в вічі: інших фотографій у кімнаті не було, до того ж вона дивилася прямо на двері.

Харрі відчинив дверці однієї з шаф. У ніс йому відразу ж ударив запах чужого одягу. Це були не повсякденні речі, які носять на дачі, а парадні смокінги, сорочки і декілька строгих костюмів. А також пара туфель для гольфу з шипами.

Харрі методично оглянув усі три шафи. Йому вже стільки разів доводилося займатись такою роботою, що ні вигляд, ні обмацування чужих особистих речей нітрохи його не бентежили.

Сівши на ліжко, він почав роздивлятися знімок на нічному столику. На задньому плані були лише небо і море, проте по тому, як падало світло, Харрі визначив, що фотографію зроблено десь у південних краях. Арне Албу був загорілим, і очі його сяяли все тим же хлоп’ячим завзяттям, яке Харрі вже встиг помітити в ресторані на Акер-Брюґґе. Дружину він міцно обіймав за талію. Настільки міцно, що верхня частина тулуба Вігдіс Албу навіть трохи відхилилась убік.

Харрі відсмикнув покривало і ковдру на ліжку. Якщо Анна побувала в цьому ліжку, вони, без сумніву, знайдуть тут її волосся, частинки шкіри, сліди слини або секреції. А швидше за все, все разом. Проте, як він і припускав, нічого цього тут не було. Провівши рукою по жорсткому накрохмаленому простирадлу, він нагнувся до подушки і понюхав її. Білизна була свіжою. Чорт забирай!

Він висунув шухляду нічного столика. Пачка жувальної гумки, нерозпечатана упаковка паралгіну, кільце для ключів із ключем і латунною пластиною з ініціалами АА, фотографія голого немовляти, що зігнулося на сповивальному столику, як гусениця, і швейцарський армійський складаний ніж.

Харрі хотів було узяти в руки ніж, як раптом почув одиночний пронизливий крик чайки. Він мимоволі здригнувся і подививсь у вікно. Птаха, що сидів на стовпі, не було. Він уже готовий був продовжити пошуки, коли раптово з вулиці донісся уривистий собачий гавкіт.

Наступної миті у дверях виник Халворсен:

– Сюди хтось іде.

Серце прискорено забилося.

– Я беру взуття, – сказав Харрі. – А ти захопи валізку й інструменти.

– Але…

– Коли вони ввійдуть, ми виплигнемо у вікно. Швидше!

Гавкіт зовні ставав усе голоснішим і сильнішим. Харрі кинувся в передпокій, а Халворсен, вставши на коліна перед сосновим стелажем, не дивлячись кидав у валізку різні пензлики, порошки та стрічки для зняття відбитків. Собачий гавкіт звучав уже так близько, що в паузах можна було розрізнити грізне низьке гарчання. На ґанку почулися кроки. Двері так і залишилися незачиненими, проте тепер уже пізно щось робити – він міг бути застуканий на місці злочину! Харрі стояв, затамувавши подих. Він приготувався до зіткнення – може, це дасть Халворсену шанс піти непоміченим. Харрі не хотілося мати на совісті ще і його звільнення.

– Ґреґоре! – крикнув чоловічий голос за дверима. – Повернися!

Собачий гавкіт трохи віддалився, і Харрі почув, як чоловік спускається з ґанку.

– Ґреґоре! Залиш косуль у спокої!

Харрі зробив два кроки вперед і обережно повернув засувку замка. Потім підібрав черевики і прослизнув у вітальню; зовні пролунало бринькання ключів. Коли відчинилися вхідні двері, він якраз прикривав за собою двері спальні.

Халворсен, сидячи на підлозі біля вікна, дивився на Харрі широко розкритими від страху очима.

– У чому справа? – пошепки запитав Харрі.

– Я вже вилазив із вікна, як раптом з’явився цей скажений пес, – шепнув у відповідь Халворсен. – Величезний ротвейлер.

Виглянувши назовні, Харрі ледве не уткнувся у величезну розкриту пащу собаки, який стояв на задніх лапах, передніми упираючись у стіну під вікном. Побачивши Харрі, пес зайшовся божевільним гавкотом і почав стрибати, прагнучи його дістати. З білосніжних іклів його стікала слина. З вітальні почулися важкі кроки. Харрі опустився на підлогу поряд із Халворсеном.

– У нім усього лише кілограмів сімдесят, не більше, – шепнув він колезі. – Нікчемна справа.

– Будь ласка, ти перший. Я бачив у фільмі «Віктор», як нападає ротвейлер.

– Гм.

– На одній із репетицій їм не вдалось упоратися з псом. Кінологові, який зображав бандита, довелося наново пришивати кисть.

– Я думав, вони надягають спеціальний захист.

– Захист був.

Вони прислухалися до лютого гавкоту за вікном. Кроки у вітальні стихли.

– Ну що, може, просто вийдемо і привітаємося. Однаково це лише питання часу, поки…

– Т-с-с!

Знову донісся звук кроків. Вони наближалися до спальні.

Халворсен примружився, неначе він уже змирився з майбутнім приниженням. Коли він розплющив очі, то побачив Харрі, що притискує вказівний палець до губ.

Голос, що пролунав потім, прозвучав звідкись із-за вікна:

– Ґреґоре! До мене! Ми їдемо додому!

Собака гавкнув іще кілька разів, потім раптово стало тихо. Єдине, що чув Харрі, – важке часте дихання, його власне чи Халворсена, цього він не знав.

– З біса слухняні ці ротвейлери, – шепнув Халворсен.

Вони дочекалися звуку машини, що рушає з місця, і лише тоді вийшли у вітальню. Харрі встиг побачити, як у кінці підїзної доріжки промайнула задня частина джипу «Черокі» кольору морської хвилі. Халворсен звалився на софу і закинув голову.

– О Господи! – простогнав він. – У мене перед очима вже миготіли картини нашої ганебної втечі в Стейнхєр. Якого диявола йому тут знадобилось? І пробув-то він не більше двох хвилин. – Він знову схопився. Як думаєш, він не повернеться? Може, просто вирішив заскочити в магазин?

Харрі похитав головою:

– Вони поїхали додому. Такі, як він, собак своїх не обдурюють.

– Ти упевнений?

– Абсолютно. Коли-небудь він ось так само крикне: «До мене, Ґреґоре! Ми їдемо до доктора тебе усипляти». – Харрі роззирнувся, потім підійшов до стелажу, зупинивсь і почав водити пальцем по корінцях книг, починаючи з верхньої полиці.

Халворсен, похмуро дивлячись кудись убік, кивнув:

– І Ґреґор слухняно побіжить, виляючи хвостом. Треба ж, як це у них, у собак, улаштовано.

Харрі припинив своє заняття і злегка всміхнувся:

– Що, Халворсен, мабуть жалкуєш, що встряв?

– Не більше, ніж про все інше.

– Дивися, ти заговорив просто як я.

– А це і є ти. Я цитую твої слова після того, як ми купили кавоварку. Що ти там шукаєш?

– Не знаю, – відгукнувся Харрі, дістаючи з полиці товсту книгу великого формату і розкриваючи її. – Дивися, альбом із фотографіями. Цікаво.

– Ну і що там? Знову мене за ніс водиш?

Харрі вказав на підлогу в себе за спиною, продовжуючи перегортати альбом. Халворсен випростався, подивився в той бік і все зрозумів. Сирі відбитки взуття вели по прямій від дверей до полиць, де стояв зараз Харрі.

Харрі поставив альбом на місце, дістав інший і почав проглядати сторінку за сторінкою.

– Ось воно! – раптово вигукнув він і підніс альбом до самого обличчя. – Точно!

– Щось знайшов?

Харрі розклав альбом на столі перед Халворсеном і вказав на одну з шести фотографій, розклеєних на чорному аркуші. З неї всміхалися жінка і троє дітей, які лежали на пляжі.

– Той самий знімок, що я знайшов у туфлі в Анни, – сказав Харрі. – Тепер понюхай його.

– Навіщо мені нюхати, коли і так усе ясно – скрізь смердить клеєм.

– Правильно. Він уклеїв знімок щойно – злегка потягни і відчуєш, що клей іще не застиг. Ні, ти саму фотографію понюхай.

– О’кей. – Халворсен майже торкнувся носом знімка. – Пахне… хімікатами.

– Так, але якими?

– Ну так, як пахнуть щойно проявлені фотографії.

– Знову правильно. І якого висновку можна дійти?

– Що він… е-е, любить уклеювати фотографії?

Харрі поглянув на годинник. Якщо Албу вирушив прямо додому, він буде там через годину.

– Усе поясню в машині, – сказав він. – Вважай, у нас з’явився доказ, якого нам так бракувало.

Коли вони дісталися шосе Е-6, знову пішов дощ. Вогні зустрічних машин відбивалися від мокрого асфальту.

– Тепер ми знаємо, звідки взялася фотографія, що була в Анни в туфлі, – сказав Харрі. – Гадаю, Анна знайшла момент і вирвала її з альбому, коли вони востаннє були в заміському будинку.

– Але навіщо їй знадобилася ця фотографія?

– Бог його знає. Може, аби весь час бачити, що стоїть між нею й Арне Албу. Щоб краще розуміти його. Або для того, щоб проколювати їх голками.

– І коли ти показав йому фотографію, він здогадався, звідки вона її узяла?

– Зрозуміло. Відбитки шин «Черокі» на під’їзді до будинку ті ж, що і залишені раніше. Це доводить, що він уже приїздив сюди максимум кілька днів тому, може, навіть учора.

– Щоб вимити все в будинку і стерти відбитки пальців?

– І щоб перевірити те, про що здогадувався, – що в альбомі не вистачає однієї фотографії. Повернувшись додому, він відшукав негатив знімка і вирушив прямо у фотоательє.

– Напевно в таке, де фотографії бувають готові протягом години. А сьогодні приїхав і вклеїв її на місце старої.

– Угу.

З-під коліс трейлера, що йшов попереду, вирвався фонтан масних бризок, що враз залили все вітрове скло; гарячково запрацювали двірники.

– Так, Албу далеко зайшов, прагнучи приховати сліди своїх любовних пригод, – сказав Халворсен. – Але невже ти серйозно думаєш, що він міг убити Анну Бетсен?

Харрі вдивлявся в логотип на задніх дверцях трейлера. «AMOROMА – вічно твій».

Чом би й ні?

– Мені він видався несхожим на вбивцю. Добре освічений, порядний, солідний батько сімейства з незаплямованою репутацією, створив власну справу.

– Але дружину-то він зраджував.

– А хто не зраджує?

– Саме так, хто не зраджує, – повільно повторив Харрі. І раптово вибухнув: – Ми що, так і волоктимемося за цим трейлером до самого Осло і ловитимемо його лайно?

Халворсен поглянув у дзеркало заднього огляду і перешикувався в лівий ряд:

– І який же у нього був мотив?

– Ось давай і поцікавимося, – запропонував Харрі.

– Як ти собі все це уявляєш? Приїдемо до нього додому і запитаємо? Зізнаємося, що добули докази незаконно і взагалі ми з ним одного поля ягоди?

– Ти можеш не їздити, я все зроблю сам.

– І чого ти цим доб’єшся? Якщо з’ясується, що ми проникли до його будинку, не маючи ордера на обшук, будь-який суддя в цій країні відразу ж закриє справу.

– Саме тому.

– Саме… Вибач, Харрі, але я вже починаю втомлюватися від усіх цих загадок.

– Позаяк у нас немає нічого, що можна використовувати як доказ у цій справі, треба його спровокувати і добути те, що нам потрібно.

– Тоді вже правильніше було б відвести його в кімнату для допитів, усадити в зручне крісло, пригостити нашим еспресо і ввімкнути запис.

– Ні. Нам ні до чого записувати всю ту брехню, що він наговорить нам на плівку, – адже ми не можемо використовувати те, що знаємо зараз, аби його викрити. Нам потрібний союзник. Той, хто міг би викрити його замість нас.

– І хто цей союзник?

– Вігдіс Албу.

– Ага. А яким чином…

– Якщо Арне Албу дійсно її зраджував, то шанси, що вона досконально розбереться в цій справі, досить великі. Так само як і що вона неодмінно добуде необхідну нам інформацію. Адже ми знаємо ще дещо, щоб їй допомогти.

Халворсен вивернув дзеркало заднього огляду так, аби фари трейлера, який тепер повис у них на хвості, не сліпили його:

– Харрі, ти і справді вважаєш, що це гідний спосіб?

– Ні. Знаєш, що таке анаграма?

– Уявлення не маю.

– Гра в літери та склади. Наприклад, слово, яке з початку і з кінця читається однаково. Подивися в бічне дзеркальце на трейлер, який їде за нами. АМСЖОМА. Хоч би з якого кінця ти це прочитав, вийде одне і те ж.

Халворсен хотів було щось сказати, проте передумав і лише докірливо похитав головою.

– Відвези мене до «Шрьодера», – попросив Харрі.

У задушливій атмосфері залу витали запахи поту, тютюнового диму, промоклого одягу та гучні голоси відвідувачів, які вимагали принести ще пива.

Беате Льонн уподобала собі той же столик, що й Еуне. Помітити її тут було так само важко, як зебру в корівнику.

– Довго чекаєш? – запитав Харрі.

– Не дуже, – збрехала вона.

Перед нею стояв, очевидно, незайманий півлітровий кухоль пива з піною, що вже давно встигла осісти. Прослідкувавши за поглядом Харрі, дівчина підняла пиво з таким виглядом, ніби виконувала обов’язок.

– Пити тут зовсім не обов’язково, – зауважив Харрі та звично перезирнувся з Майєю. – Враження буває оманливим.

– Загалом, не така вже це й гидота, – сказала Беате, пригубивши пиво. – Батько зазвичай говорив, що не довіряє людям, які не п’ють пива.

На столику перед Харрі виникли кавник і чашка. Беате густо почервоніла.

– Раніше я зазвичай пив пиво, – сказав Харрі. – Але вимушений був зав’язати.

Беате пильно роздивлялася скатертину.

– Це єдина вада, якої я позбувся, – вів далі Харрі. – Я палю, обдурюю, і я дуже мстивий. – Він підняв свою чашку, мовби збирався цокнутися з нею. – А в тебе які вади, Льонн? Крім того, що ти схиблена на відео і пам’ятаєш усі обличчя, які коли-небудь бачила?

– їх не так уже й багато. – Дівчина у відповідь відсалютувала своїм кухлем. – Якщо не брати до уваги сетесдальської трясучки.

– Щось серйозне?

– Досить серйозне. Насправді це хвороба Хантінгтона. Передається у спадок і вельми поширена в долині Сетесдаль.

– Чому саме там?

– Ну-у… це тісна долина в оточенні високих гір. Далеко від людних місць.

– Зрозуміло.

– Мої батько й мати обоє родом із Сетесдаля, і спочатку мати не хотіла виходити за батька, оскільки в його тітки була сетесдальська трясучка. Іноді в неї раптово траплялися судоми – починала сіпатися рука. Люди намагалися триматись од неї подалі.

– А в тебе це коли виявилося?

Беате всміхнулася:

– Коли я була маленькою, батько часто піддражнював цим маму. Деколи ми з ним жартома бились, я старалась як могла і лупила так сильно, що він говорив, ніби у мене – сетесдальська трясучка. Я вважала все це вельми забавним, мені хотілося, щоб у мене була сетесдальська трясучка. Але одного разу мати розповіла мені, що від хвороби Хантінгтона люди помирають. – Вона задумливо покрутила в руках свій кухоль. – А літом того ж року я дізналася, що таке смерть.

Харрі кивнув військовому морякові за сусіднім столиком і, не дочекавшись у відповідь вітання, кілька разів обережно кашлянув.

– А ти як, теж мстива?

Дівчина здивовано підвела очі:

– Що ти маєш на увазі?

Харрі знизав плечима:

– Подивися навколо. Адже люди без цього жити не можуть. Усіма на цьому світі рухають два відчуття – помста і розплата. І хлопчиськом, над яким насміхаються в школі, а він потім виростає і стає мультимільйонером, і грабіжником банків, який вважає, що суспільство його чимось обділило. Поглянь хоч би на нас. Суспільство, що палає жадобою помсти, що вдягає свої наміри у форму холодної, раціональної відплати. Ось вона – наша7з тобою професія.

– Що ж, цілком можливо, – сказала вона, старанно ховаючи очі. – Але ж без покарань суспільство просто не може функціонувати.

– Вірно, проте тобі не здається, що тут не тільки це? Катарсис. Очищення через помсту. Арістотель писав, що жах і співчуття, які будить у людині трагедія, очищають його душу. Страшна думка, не вважаєш? Виходить, що через трагедію помсти ми вгамовуємо найпотаємніші бажання своєї душі.

– Я не дуже-то захоплююся філософією. – Узявши кухоль, дівчину зробила великий ковток.

Харрі розуміюче кивнув:

– Узагалі-то я теж. Це так, до відома. Ну що, повернемося до нашої справи?

– Спочатку погана новина, – сказала вона. – Реконструювати обличчя під маскою практично не вдалося. Тільки ніс і контури голови.

– А хороші новини?

– Пані, яку він узяв у заручниці на Грьонланнслейрет, вважає, що змогла б упізнати голос нальотчика. Каже, він був надзвичайно високим, в якийсь момент їй навіть здалося, що це жінка.

– Гм. Що-небудь ще?

– Так. Я поговорила зі службовцями спортцентру «САТС» і дещо перевірила. Тронн Гретте прийшов туди о пів на третю і пішов близько четвертої.

– Звідки така упевненість?

– Коли він прийшов, то розплатився за сквош за допомогою картки. Система зафіксувала час платежу – чотирнадцять годин тридцять чотири хвилини. Пам’ятаєш украдену ракетку для сквоша? Природно, він заявив про це працівникам центру. Та співробітниця, чия зміна була в п’ятницю, записала в журнал, коли саме надійшла скарга. Таким чином, виходить, що Гретте покинув спортцентр о шістнадцятій годині дві хвилини.