Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

Саме для того, щоб мати можливість довести до кінця справу Елен, Харрі домігся переведення назад у Відділ із розслідування вбивств після короткочасного перебування на найвищому поверсі будівлі Управління в Службі внутрішньої безпеки. Там його переведення всі сприйняли з радістю. Мьоллер тішився не менше, бачачи його знову в себе на шостому поверсі.

– Збігаю, мабуть, я з цією штукою нагору до Іварссона, у Відділ пограбувань і розбійних нападів, – буркнув Харрі, помахавши відеокасетою. Він хотів проглянути плівку з черговим дівчиськом-вундеркіндом, яке йому нещодавно вдалося запопасти.

– О? І хто така?

– Літній випуск Школи поліції; певне розкрила вже не менше трьох пограбувань тільки на основі перегляду відео-записів.

– Угу. Симпатична?

Харрі зітхнув:

– Ех, молоде та зелене… Які ж ви всі передбачувані. Сподіваюся, вона тямущий співробітник, решта мене не цікавить.

– Але це точно жінка?

– Звичайно, татусь і матуся Льонн могли бути жартівниками й дати хлопчику ім’я Беате.

– Нутром чую – симпатична.

– Не сказай би. – Проносячи крізь дверний отвір свої сто дев’яносто п’ять сантиметрів, Харрі звично пригнувся.

– Що так?

Відповідь прозвучала вже з коридору:

– Гарні поліцейські всі потвори.

З першого погляду на Беате Льонн важко було судити, симпатична вона чи поганенька. Вже точно не почвара– дехто навіть вважав би її ляльково красивою. Головним чином через те, що все в неї було надто мініатюрним: обличчя, ніс, вуха, фігура. Однак передусім у вічі впадала її блідість. Шкіра та волосся були настільки безбарвними, що Харрі згадалась утоплениця, яку вони з Елен виловили в Буннефіорді. Утім між ними була одна істотна відмінність: Харрі відчував, що варто йому відвернутись, і він тут же забуде, який вигляд має Беате Льонн. Сама вона від цього, мабуть, не дуже б засмутилася, судячи з поквапливості, з якою пробурмотіла своє ім’я й відняла у Харрі вологу долоньку, ледве дозволивши її потиснути.

– Знаєш, Холе у нас тут – щось на зразок ходячої легенди, – сказав начальник відділу Руне Іварссон, стоячи спиною до них і побрязкуючи в’язкою ключів. У верхній частині сірих металевих дверей, розташованих просто перед ними, красувався виконаний готичними літерами напис: «Камера тортур». Під нею значилося: «Кабінет № 598». – Вірно, Холе?

Харрі не відповів. Не доводилося сумніватись, які легенди має на увазі Іварссон. Він ніколи й не приховував, що вважає Харрі Холе ганьбою для всього особового складу поліції, і давним-давно обстоював його якнайскоріше вигнання з лав.

Тим часом Іварссон відімкнув двері, й вони ввійшли всередину. «Камера тортур» була спеціальним приміщенням, яке слугувало відділу для вивчення, монтажу та копіювання відеозаписів. Окрім великого столу посередині кімнати, тут було обладнано ще три робочих місця. Вікон не було. Стіни прикрашала полиця з відеоматеріалами, дюжина наклеєних аркушиків із фотографіями нальотчиків, які перебувають у розшуку, великий екран на одній із торцевих стін, карта Осло, а також чимало трофеїв, захоплених під час вдалих операцій із затримання бандитів. Приміром, біля дверей висіли дві плетені шапочки з прорізами для очей і рота. Інтер’єр доповнювали сірі комп’ютери, чорні монітори, VHS-і DVD-програвачі та величезна кількість усякої апаратури, призначення якої Харрі не розумів.

– Ну і що вдалося вивудити з цього запису по забійному відділу? – поцікавився Іварссон, падаючи в крісло. Вимовляючи «забійному», він умисне протягнув «ив».

– Дещо, – сказав Харрі, відходячи до полиці з відеокасетами.

– Дещо?

– Не так уже й багато.

– Жаль, ніхто з вас не знайшов часу бути присутніми на доповіді, яку я робив у вересні у приміщенні їдальні. Якщо не помиляюся, там були представники всіх відділів, окрім вашого.

Іварссон був високий на зріст, довгорукий і довгоногий; із-під укладеного красивою хвилею світлого волосся на співбесідника дивились яскраво-блакитні очі. Мужнє обличчя нагадувало обличчя манекенів німецької фірми «Босс»: на ньому все ще виднілися сліди засмаги після тривалого часу, проведеного Іварссоном улітку на тенісному корті, а може, і в солярії фізкультурно-оздоровчого центру. Коротше, Руне Іварссон був прекрасним прикладом поняття «симпатичний мужчина», тим самим підкріплюючи теорію Харрі про взаємозв’язок між зовнішністю та діловими якостями слідчого. Відсутність таланту сищика, однак, з верхом покривалась у нього тонким політичним чуттям і здатністю безпомилково вгадувати, до якого з угруповань в ієрархії Управління поліції вигідніше прилучитися у певний конкретний момент. Окрім того, природжену самовпевненість Іварссона багато хто сприймав як доказ його лідерських якостей. Тим часом згадана самовпевненість ґрунтувалася виключно на тому, що Іварссон, на щастя для себе, зовсім не помічав власної обмеженості. Не доводилося сумніватись, що ця обставина неодмінно сприятиме просуванню по службі й рано чи пізно зробить його начальником Харрі – безпосереднім або непрямим. Узагалі-то Харрі нібито й не доводилося скаржитись, що така посередність завдяки кар’єрному росту виявилася відлученою від слідчої роботи. Однак небезпечність суб’єктів, подібних до Іварссона, якраз і полягає в тому, що вони, як правило, думають, буцімто зобов’язані вникати в усе й керувати діями тих, хто насправді вміє вести розслідування.

– І що ж, ми пропустили щось важливе? – запитав Харрі, проводячи пальцем уздовж ряду касет із написаними від руки наклейками.

– Взагалі-то ні, – уїдливо кинув Іварссон. – Дійсно, кого можуть цікавити такі дрібниці, як розслідування злочинів?!

Харрі вдалося подолати спокусу відповісти, що на ту доповідь він не пішов умисне, прочувши, буцім усе зводиться до похвальби Іварссона, що, відтоді як він вступив на посаду шефа Відділу пограбувань і розбійних нападів, розкриття пограбувань банків зросло із 35 до 50 відсотків. При цьому жодним словом не згадувалося, що призначення це збіглося зі збільшенням чисельності співробітників удвічі, розширенням їх повноважень при виборі методів ведення розслідування, а головне – відділ нарешті позбувся свого найгіршого співробітника – слідчого Руне Іварссона.

– Мене це начебто цікавить, – мовив Харрі. – Розкажи-но, приміром, як вам удалося розплутати ось це. – Він наполовину витягнув із полиці одну з касет і прочитав уголос напис на наклейці: – «20.11.94, Ощадний банк «НОР», Манглеруд».

Іварссон посміхнувся:

– Із задоволенням. їх ми встановили давнім перевіреним способом. На звалищі в Алнабрю вони перемінили автомобіль, а той, що лишили, підпалили. Однак він згорів не повністю. Ми знайшли рукавички одного з нальотчиків зі слідами ДНК. Потім ми порівняли їх із ДНК тих наших давніх знайомих, кого, після перегляду відеозапису, інформатори назвали як найбільш імовірних учасників пограбування, і дані одного з них збіглися. А позаяк цей ідіот у ході пограбування ще й вистрілив у стелю, йому дали чотири роки. Іще щось цікавить, Холе?

– М-м-м… – Харрі повертів у руках принесену ним касету. – А що це були за сліди ДНК?

– Я ж сказав, ті, що збіглися. – Кутик лівого ока Іварссона нервово смикнувся.

– Прекрасно, але що саме це було? Частинки змертвілої шкіри? А може, ніготь? Кров?

– Хіба це так уже важливо? – Голос Іварссона зробився різким, у ньому явно чулися нотки нетерпіння.

Харрі подумав, що йому, напевно, варто заткнути рота. До чого воювати з вітряками? Люди, подібні до Іварссона, однаково нічого не навчаться.

– Та взагалі-то ні, – почув Харрі власний голос. – Певна річ, якщо не цікавишся такими дрібницями, як розслідування злочинів.

Харрі відчув на собі важкий погляд Іварссона. Від тиші, повислої у спеціальному звуконепроникному приміщенні, закладало вуха. Іварссон розкрив рота, збираючись щось сказати.

– Суглобова волосина.

Чоловіки, як по команді, повернулися до Беате Льонн. Харрі й думати забув про її присутність. Вона ж, переводячи погляд з одного з них на іншого, майже пошепки повторила:

– Суглобова волосина. Це такі волосинки на фалангах пальців… їх називають…

Іварссон відкашлявся:

– Цілком вірно, це була волосина. Однак – хоча, може, й не варто б уточнювати – це була волосина з тильного боку кисті. Хіба не так, Беате? – Не дожидаючи відповіді, він легенько постукав указівним пальцем по склу свого масивного годинника. – Ну, мені час бігти. Приємного вам перегляду.

Не встигли двері за Іварссоном зачинитись, як Беате вихопила у Харрі касету, що її вмить із м’яким дзижчанням проковтнув плеєр.

– Дві волосинки, – сказала дівчина. У лівій рукавичці. З фаланги пальця. І звалище було не в Алнабрю, а в Каріхеуген. А стосовно чотирьох років – усе правильно.

Харрі зі здивуванням подивився на неї:

– Хіба це не було задовго до тебе?

Знизавши плечима, вона натиснула на «плей»:

– Вибач, треба читати звіти.

– Хм, – Харрі спробував уважніше придивитися до співбесідниці, зручніше влаштовуючись у кріслі. – Давай-но глянемо, чи не залишив і цей тип нам чого-небудь на зразок суглобової волосини.

У відику щось тихенько скрипнуло, і Беате вимкнула світло. Поки Харрі розглядав синю заставку, що з’явилася на екрані, він раптом відчув, як у свідомості його миготять кадри іншого фільму Фільм був короткий, тривав усього декілька секунд. Уся побачена ним сцена тонула у спалахах блакитнуватого світла, що перемежовували напівтемряву «Вотерфронту», давно вже знесеного клубу, що колись розташовувався у фешенебельному районі Акер-Брюґґе. Тоді він іще не знав її імені. Жінка з усміхненими карими очима щось крикнула йому, стараючись перекричати ревище музики. Грали композицію в стилі панк. «Green On Red». Джейсон і «The Scorchers». А Харрі все підливав «Джим Бім» собі в колу, і йому було наплювати, як її звуть. Він дізнався про це тільки наступного дня, коли, рішуче віддавши кінці, вони пустилися в перше своє плавання на ліжку зі спинкою у формі безголового коня. Харрі знову відчув приплив блаженної млості, як і напередодні ввечері, коли він почув у слухавці її голос.

Однак на екрані вже виникло зображення.

Старий почав долати непростий для себе маршрут від вхідних дверей до банківської стойки. Через кожні п’ять секунд кут зйомки змінювався.

– Торкільдсен із ТВ-2, – зауважила Беате Льонн.

– Ні, це Август Шульц, – поквапився виправити Харрі.

– Я про монтаж, – відгукнулася вона. – Схоже, робота Тор-кільдсена з ТВ-2. Подекуди відсутнє розкадрування по десятих секунди.

– Відсутнє? Але як ти…

– Тут багато всього. Приміром, зверни увагу на задній план. Бачиш червону «Мазду» на вулиці перед банком? Вона в самому центрі кадру. Тепер камера помінялась, а вона й досі в центрі. Але ж об’єкт не може бути у двох місцях одночасно.

– Вважаєш, хтось напартачив із записом?

– Та ні. Все, зняте шістьма внутрішніми й однією зовнішньою камерою, переписується на одну плівку. На вихідному записі в момент зміни камери замість зображення на мить виникає сліпий спалах. Тому, щоб не порушувати взаємозв’язку деталей епізоду, необхідний монтаж. Іноді, коли ми не можемо впоратися своїми силами, нам доводиться звертатися по допомогу до телевізійників. А вони, як наразі Торкільдсен, часто шахраюють із тайм-кодом, щоб картинка не смикалася, була кращою. Мені здається, це в них на рівні професійного неврозу.

– Професійного неврозу, – повторив Харрі. Дивно було чути цей загалом старомодний термін із уст такої юної дівчини. Чи вона не така вже й молода, як йому здалося на перший погляд? Коли світло погасло, дещо в ній змінилося. Тіло нібито розслабилося, жести стали вільнішими, голос твердішим.

У приміщенні банку з’явився нальотчик і викрикнув свою англійську фразу. Голос звучав глухо і мовби здалеку, наче долітав із-під товстої ковдри.

– А про це ти що думаєш?

– Норвежець. Говорить по-англійськи, щоб неможливо було визначити діалект, акцент або характерні слова, які ми, можливо, могли б пов’язати з раніше вчиненими ним пограбуваннями. Одяг, що не залишає волокон, які ми потім могли б знайти у змінних автомобілях, на конспіративній квартирі або в нього вдома.

– Хм-м. Щось іще?

– Всі краї одягу ретельно підклеєні скотчем, щоб ніде не залишити слідів ДНК. Бачиш, холоші притягнуті до чобіт, а рукава – до рукавичок. Не здивуюся, якщо він обмотав скотчем усю шевелюру, а брови залив воском.

– Значить, профі.

Вона знизала плечима.

– Вісімдесят відсотків пограбувань банків планується менш ніж за тиждень і вчиняється особами, що перебувають під дією алкоголю або наркотиків. У нашрму випадку злочин виглядає прекрасно підготовленим, а грабіжник – тверезим.

– З чого ти взяла?

– Якби в нас було гарне освітлення і камери кращі, можна було б збільшити окремі кадри й розглянути його зіниці. Та по-заяк усього цього немає, я суджу з його жестів. Рухи спокійні, ретельно вивірені, бачиш? Якщо він що і приймав, то не амфетамін чи щось таке. Скоріше транквілізатори – приміром, рогіпнол. Вони це полюбляють.

– Чому?

– Пограбування банку – екстремальна ситуація. Опинившись у ній, ти не потребуєш, аби тебе щось підстьобувало. Скоріше навпаки. Минулого року один озброєний автоматом суб’єкт увірвався до відділення Норвезького банку на площі Соллі, зрешетив стелю та стіни й вибіг із банку, так і не взявши грошей. Судді він сказав, що йому просто необхідно було дати вихід тій дозі амфетаміну, яку він прийняв. Чесно кажучи, я вважаю за краще, коли нальотчики приймають рогіпнол.

Харрі кивком указав на екран:

– Подивися на плече Стіне Гретте в першому віконці. Бачиш, зараз вона натискає тривожну кнопку? Звук на записі робиться набагато кращим. Чому?

– Сигналізацію сполучено з відеомагнітофоном, і коли її вмикають, швидкість запису в декілька разів прискорюється. Поліпшується якість зображення та звуку. Він робиться таким чітким, що цілком можна провести звуковий аналіз. Тепер на-льотчику не допоможе навіть те, що він говорив по-англійськи.

– А що, це і справді така вірна штука, як кажуть?

– Звук, записаний на плівку, – це ті ж самі відбитки пальців. Якщо ми зможемо надати спеціалістам із Технологічного університету десяток вимовлених грабіжником слів, записаних на плівку, вони проведуть порівнювальний аналіз його голосу з точністю до дев’яноста п’яти відсотків.

– Хм-м. Але не за такої якості звуку, як до ввімкнення сигналізації, еге ж?

– У цьому разі точність зменшується.

– Так от, значить, чому він спочатку кричить ґіо-англійськи, а потім, коли вважає, що сигналізацію ввімкнено, змушує говорити замість себе Стіне Гретте.

– Так воно і є.

Вони мовчки переглянули, як одягнений в усе чорне нальотчик перемахнув через банківську стойку, приставив ствол до голови Стіне Гретте й зашепотів їй на вухо.

– А що ти думаєш про те, як вона реагує? – запитав Харрі.

– Що ти маєш на увазі?

– Вираз її обличчя. Тобі не здається, що в неї вигляд відносно спокійний?

– Мені нічого не здається. Як правило, вираз обличчя не дає достовірної інформації. Можу побитись об заклад, пульс у неї зараз близький до ста вісімдесяти.

Вони спостерігали, як Хельге Клеменсен безпомічно метушився на підлозі перед банкоматом.

– Сподіваюся, потім йому дадуть можливість пройти необхідний курс реабілітації, – похитавши голЬвою, тихо сказала Беате. – Я бачила, як після таких пограбувань у людей просто не витримувала психіка.

Харрі промовчав, однак подумки вирішив, що фразу цю вона, з усього зрозуміло, запозичила в когось із ста|рших колег.

Нальотчик повернувся обличчям до камери й показав їм шість пальців.

– Цікаво, – пробурмотіла Беате і, не дивлячись, зробила якусь помітку в записнику, що лежав перед нею. Краєм ока Хар-рі спостерігав за молоденькою колегою і бачив, як, зачувши сухе клацання пострілу, вона підскочила на стільці. Коли грабіжник на екрані перестрибнув черговий раз через стойку і, прихопивши свою сумку, попрямував до дверей, мініатюрне підборіддя Беате задерлося догори, ручка вислизнула із пальців.

– Останній фрагмент ми не вміщували в Інтернет і не давали телевізійникам, – сказав Харрі. – Дивися, це його знімає зовнішня камера.

Вони побачили, як грабіжник поспішно перетнув на зелене світло по пішохідному переходу вулицю Бугстадвеєн і заквапився вгору по Індастрі-гате. Потім він зник із очей.

– А що поліція? – запитала Беате.

– Найближча поліцейська дільниця розташована на Сьор-кедальсвеєн, просто за шлагбаумним пунктом платного проїзду, всього лиш за вісімсот метрів од банку. Однак після сигналу тривоги їм потрібно було близько трьох хвилин, аби прибути на місце події. Так що у грабіжника було щонайменше дві хвилини для відходу.

Беате в задумі дивилася на екран, на якому, наче нічого й не сталося, продовжували снувати люди та автомобілі.

– Свій відхід він продумав так само добре, як і пограбування. Певно, його машина стояла просто за рогом, поза межами досяжності камер зовнішнього спостереження банку. Вдало.

– Можливо, – відгукнувся Харрі. – 3 іншого боку, він зовсім не схожий на того, хто розраховує тільки на удачу. Хіба не так?

Беате знизала плечима:

– Більшість вдалих пограбувань банків видаються ретельно продуманими.

– О’кей, але тут у нього було значно більше шансів, що поліція запізниться. Адже у п’ятницю всі патрульні машини цього району було задіяно зовсім в іншому місці…

– …поблизу резиденції американського посла! – закінчила за нього Беате, ляснувши себе по лобі. – Анонімний дзвінок про автомобіль із вибухівкою. У мене в п’ятницю був вихідний, але про це повідомляли в теленовинах. Нині, коли повсюди така паніка^[4], не дивно, що всі кинулися туди.

– Ніякої бомби так і не знайшли.

– Звісно. Класичний трюк – що-небудь вигадати, аби перед самим пограбуванням направити поліцію подалі від місця злочину.

Решту запису вони переглянули мовчки. Авґуст Шульц, який завмер біля пішохідного переходу. Світлофор устиг кілька разів переключитись із зеленого на червоний і навпаки, а старий так і не рушив з місця. «Чого він чекає? – подумав Харрі. – Поки зелений установиться надовго? Перебою в роботі світлофора, який може статися раз на сто років? Ну от. Схоже, дочекався». Здалеку долинув звук поліцейської сирени.

– Щось тут не сходиться, – сказав Харрі.

– Завжди щось не сходиться, – з утомленим старечим зітханням зауважила Беате Льонн.

Запис закінчився; на екрані замиготіла хурделиця.

4

Луна

– Сніг?

Вискакуючи на край тротуару, Харрі ледве не кричав у слухавку мобільника.

– Авжеж. – Зв’язок із Москвою був поганий. Слова Ракелі вторила тріскуча луна.

– Алло?

– Тут страшенно холодно…о. І на вулиці, і в готелі…лі.

– А як із атмосферою в залі суду?

– Також нижче нуля. Раніше, коли ми жили тут, його мати сама мені твердила, щоб я забирала Олега і від’їжджала. А тепер сидить наче й не було нічого з усіма іншими та спопеляє мене ненависним поглядом…дом.

– Але справа ж хоч рухається?

– Звідки мені знати?

– Як це – звідки? По-перше, ти юрист, по-друге, знаєш російську.

– Бачиш, Харрі, як і сто п’ятдесят мільйонів росіян, я нічогісінько не тямлю у тутешній системі правосуддя. Зрозумілого?

– Зрозуміло. А як там Олег?

Харрі двічі повторив запитання і, так і не дочекавшись відповіді, поглянув на дисплей телефону, перевіряючи, чи не перервався зв’язок. Секунди на табло, однак, продовжували змінюватись, і він знову приклав слухавку до вуха:

– Алло?

– Алло, алло, Харрі, я тебе чую…ю. Я так сумую за тобою… ю. Ти що, смієшся…ся?

– Просто в тебе смішно виходить. Луна.

Підійшовши до будинку, Харрі дістав ключ, відімкнув двері під’їзду й увійшов усередину.

– Ти вважаєш, я хникаю?

– Та ні ж бо, звичайно, ні.

Харрі кивнув Алі, який, обливаючись потом, намагався протягти фінські сани через двері підвалу.

– Я тебе люблю. Чуєш? Я тебе люблю! Алло?! Алло?!

Розгублено подивившись на телефон, який відключився,

Харрі підвів очі, й тут же його погляд наштовхнувся на сяючу усмішку сусіда-пакистанця.

– Ну, звичайно, Алі, тебе я також люблю, – пробурмотів він, знову намагаючись набрати номер Ракелі.

– Кнопка повтору, – сказав Алі.

– Га?

– Та так, нічого, проїхали. Слухай, якщо з’явиться бажання здати свою комірчину в підвалі, скажи мені. Ти ж ним майже не користуєшся, вірно?

– А що, в мене є там комірчина?

Алі молитовно закотив очі догори:

– Скільки років, як ти тут живеш, га, Харрі?

– Я ж сказав, що також тебе люблю.

Алі запитливо втупився в Харрі, який відмахнувся від нього, жестом даючи зрозуміти, що знову додзвонився, і помчав угору по сходах, тримаючи перед собою на витягнутій руці, як лозоходець свою лозу, ключ від квартири.

– Ну от, тепер ми можемо розмовляти, – сказав Харрі, заходячи до своєї по-спартанськи умебльованої акуратної двокімнатної квартирки, купленої ним за безцінок іще наприкінці вісімдесятих, коли на ринку житла панував цілковитий застій. Іноді Харрі здавалося, що цією купівлею він вичерпав ліміт удач, відпущених йому долею.

– Як би мені хотілося, Харрі, щоб ти міг зараз бути з нами. Та й Олег за тобою скучив.

– Він що, так прямо і сказав?

– Йому й говорити нічого не треба. Ви ж із ним такі схожі.

– Слухай, я саме казав, що люблю тебе. Устиг повторити це тричі: сусід – свідок. Знаєш, чого це тобі коштуватиме?

Ракель розсміялася. Харрі був закоханий у цей її сміх відтоді, як уперше його почув. Підсвідомо він відчував, що готовий зробити все, тільки б чути його якомога частіше. А найкраще – щодня.

Роззуваючи на ходу черевики, він звернув увагу, що на автовідповідачі у передпокої блимає червоний сигнал. Харрі всміхнувся: хоч і не ясновидець, він знав – Ракель удень вже намагалася зв’язатись із ним. Його прозірливість пояснювалася дуже просто – ніхто інший Харрі Холе на домашній номер не телефонував.

– Признавайся, звідки ти взяв, що мене любиш? – воркотала тим часом у слухавці Ракель. Луна, на щастя, зникла.

– Знаю, тому що відчуваю, як у мене потеплішало на… як це називається?

– На серці?

– Та ні, ззаду й нижче. Як же це?.. Нирки? Печінка? Селезінка? Ага, ось! Відчуваю приплив тепла до селезінки.

На іншому кінці проводу Ракель чи то схлипнула, чи то розсміялася. Так до пуття й не зрозумівши, Харрі натиснув на кнопку автовідповідача.

«Привіт, це знову я…»

Харрі відчув, як серце ніби сколихнулось, і зреагував раніше, ніж устиг про щось подумати, – відключив телефонну приставку. Але було пізно: слова, вимовлені ледь хрипкуватим жіночим голосом із вкрадливими інтонаціями, продовжували витати в повітрі, відлунюючись од стін кімнати.

– Що це там у тебе? – запитала Ракель.

Харрі важко перевів подих і зрештою зміркував, що відповісти, хоча й розумів, що вже занадто пізно:

– Та так, радіо. – Відкашлявшись, він вів далі: – Коли знатимеш, повідом, яким рейсом ви прилітаєте, – я вас обов’язково зустріну.

– Певна річ, повідомлю. – В голосі її й досі проступав подив.

Повисла незручна пауза.

– Ну гаразд, мені час, – врешті сказала Ракель. – Давай здзвонимось увечері, годині о восьмій.

– Чудово! Тобто ні, я буду зайнятий.

– О-о! Сподіваюся, чимось приємним?

– Ну-у… – Харрі трохи запнувся. Потім, набравши більше повітря, він випалив: – В усякому разі, в мене буде зустріч із жінкою.

– Навіть отак! І хто ж ця щасливиця?

– Беате Льонн. Новий інспектор Відділу пограбувань і розбійних нападів.

– Із якого приводу?

– Треба поговорити з чоловіком Стіне Гретте, тієї, що застрелили під час пограбування на Бугстадвеєн. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? А ще із завідувачем відділення банку.

– Гаразд, удачі. Здзвонимося завтра. Зачекай, тут Олег хоче побажати тобі доброї ночі.

Харрі почув поквапливе дитяче тупотіння, і в слухавку важко задихали.

Поклавши слухавку, Харрі ще деякий час стояв у передпокої, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над телефонним столиком. Якщо дотримуватися його теорії, звідтіля зараз на нього дивився гарний поліцейський. Налиті кров’ю очі, великий ніс, прикрашений химерною сіткою синіх прожилок, шкіра з глибокими порами, костисте обличчя. Зморшки на ньому мали вигляд глибоких зарубок, довільно нанесених на шматок колоди. Як же так сталось? У дзеркалі він бачив у себе за спиною на стіні фото всміхненого засмаглого хлопчака із сестричкою. Однак запитання, яке поставив собі Харрі, стосувалось аж ніяк не того, куди поділися колишні юність і краса. Зараз його мучило зовсім інше. Вдивляючись у власні риси, він шукав те, що викривало б у ньому брехуна, зрадника і боягуза, яким він почувався після того, як щойно порушив одну з небагатьох обіцянок, що дав собі сам: ніколи, ні за що й ні за яких обставин не брехати Ракелі. В основі їх непростих стосунків, де й так існувало чимало підводних каменів, просто не мусило б залишатися місця для брехні. Так чому ж він усе-таки збрехав? Дійсно, вони з Беате збиралися зустрітись із чоловіком Стіне Гретте. Але чому він не розповів, що після цього домовився про зустріч із Анною? Давня пасія – що ж тут такого? Бурхливий короткий роман, після якого, певна річ, у душі лишився слід, одначе аж ніяк не рана. Вони просто побалакають, вип’ють по чашечці кави, розкажуть одне одному, як вони «жили-після-того-як». На тому й розійдуться.

Харрі знову натиснув на кнопку автовідповідача, щоб дослухати повідомлення до кінця. Передпокій знову наповнився голосом Анни: «…чекаю нашої зустрічі сьогодні ввечері в «М». Так, до речі, два невеликих прохання. Чи не міг би ти дорогою зазирнути до майстерні «Замки» на Вібес-гате й забрати ключі, які я там замовила? Вони працюють до сьомої, і я попередила, щоб готове замовлення віддали тобі. Іще – зроби ласку, одягни ті джинси, які мені завжди так подобались!»

Низький, ледь хрипкуватий сміх. Здавалося, вся кімната вібрує в такт йому. Без сумніву, вона все та ж.

5

Немезида

Струмені дощу миготливими нитками розтинали жовтневі сутінки, спалахуючи у світлі лампочки, що освітлювала керамічну табличку, на якій значилося, що тут мешкає Еспен, Стіне і Тронн Гретте. Під «тут» слід було розуміти жовтий рядний дім1 у районі Дісенгренди. Натиснувши на кнопку дзвінка, Харрі подивився на всі боки. Дісенгренда являла собою чотири довгі рядні будинки, а навколо тяглися просторі незабудовані земельні ділянки, також обрамлені типовими блочними будинками. На погляд Харрі, все це нагадувало кругову оборону, зайняту першими американськими поселенцями для відбивання атак войовничих індіанців. Загалом-то так воно й було. Рядні будинки тут вибудували в шістдесяті роки спеціально для представників середнього класу, що бурхливо зростав. Робітники – корінне населення блочних будинків, яке стрімко скорочувалося, на Дісен-веєн і Травервеєн – уже тоді вбачали в них нових господарів життя, нових державців майбутньої країни.

– Не схоже, щоб він був удома, – сказав Харрі й ще раз подзвонив у двері. – Як, на твою думку, він добре зрозумів, що ми прийдемо до нього у другій половині дня?

–Ні.

1 Одноквартирний дім, який становить частину суцільного ряду будинків, які мають спільний дах і спільні бокові стіни.

– Ні?! – Харрі обернувся й подивився на Беате Льонн. Сховавшись під парасолькою, дівчина дрижала від холоду. На ній була спідниця й туфлі на високих каблуках. Ще коли Беате підхопила його біля «Шрьодера», йому відразу спало на думку, що одягнена вона скоріше як на вечірку – зовсім не для допиту.

– Гретте двічі підтвердив домовленість, коли я телефонувала йому, – сказала вона. – Але при цьому в мене склалося враження, що він трохи того… сам не свій.

Харрі перегнувся через перила ґанку і притиснувся носом до кухонного віконця. Всередині було темно; єдине, що йому вдалося розгледіти, – білий настінний календар із логотипом «Нордеа».

– Гаразд, їдьмо назад, – сказав він.

Цієї миті з шумом розчинилося кухонне вікно в сусідів.

– Ви, часом, не Тронна шукаєте?

Слова ці було мовлено з типовим берґенським акцентом: «р» таке розкотисте, що здавалося, середніх розмірів потяг зіходить з рейок. Повернувшись, Харрі побачив смагляве зморшкувате обличчя літньої жінки, яка намагалась одночасно і посміхнутись, і зберегти серйозний, навіть скорботний вираз.

– Точно, – підтвердив Харрі.

– Родичі?

– Поліція.

– Зрозуміло, – кивнула літня дама, і скорботна міна зникла. – Я ж бо думала, ви прийшли висловити співчуття. Він на тенісному корті, бідолаха.

– На тенісному корті?

– Отам, за парканом палісадника, – показала сусідка. – Він там із четвертої години.

– Але ж уже зовсім темно, – сказала Беате. – І дощ іде.

Дама знизала плечима:

– Видно, так він переживає. – Вона так налягала на своє тріскотливе «р», що Харрі згадалося дитинство, що минуло в Уппсалі^[5]: так само тріскотіли, вдаряючись об спиці, клапті жорсткого картону, які вони спеціально закріплювали на втулках своїх велосипедів.

– Наскільки я розумію, ти також родом зі сходу, – сказав Харрі, коли вони з Беате рушили в напрямі, вказаному дамою. – Чи я помиляюсь?

– Ні, – коротко відповіла Беате.

Тенісний корт виявився на півдорозі між блочними і рядними будинками. Глухі удари ракетки об мокрий м’яч вони почули ще здалеку, а коли підійшли ближче, зуміли в осінніх сутінках, які швидко густішали, розрізнити на обгородженому металевою сіткою майданчику силует самотнього гравця, що раз у раз тренував подачу.

– Гей, ви там! – погукав Харрі, підходячи впритул до огорожі.

Чоловік не відповів. Тільки тепер стало видно, що на ньому

костюм, сорочка та краватка.

– Тронн Гретте?

Тенісний м’ячик плюхнувся в темну калюжу і відскочив у сітчасту огорожу/хлюпнувши на них каскадом дощових бризок, які Беате, на щастя, відбила своєю парасолькою.

Дівчина спробувала відчинити хвіртку.

– Він зачинився зсередини, – шепнула вона.

– Холе і Льонн із поліції! – крикнув Харрі. – Ми з вами домовлялися. Можна ми… чорт забирай! – Харрі помітив м’ячик, тільки коли він врізався в металеву сітку й застряг у ній за дюйм від його обличчя. Протерши очі від бризок, він оглянув свій костюм і переконався, що має такий вигляд, ніби його щойно з голови до ніг обдали рідкою червонувато-коричневою грязюкою із фарбопульта. Побачивши, як тенісист підкидає наступний м’яч, Харрі мимоволі повернувся до нього спиною.

– Тронн Гретте!

Відповіддю на крик Харрі була луна, що народилася між блочними будинками. Прокресливши химерну дугу на тлі світла, яке падало із їхніх вікон, черговий тенісний м’ячик зник десь у пітьмі за межами майданчика. Харрі знову повернувся до корту саме в ту мить, коли якась істота з диким ревінням вискочила з темряви і з розмаху кинулася на огорожу якраз напроти нього. У момент зіткнення розлюченого тенісиста з металевою сіткою пролунав надсадний скрегіт. Нападник упав, став рачки, потім підвівся, розбігся і повторив свою спробу. Упав, підвівся й кинувся знову.

– Господи, та в нього, схоже, дах поїхав, – пробурмотів Харрі. Він інстинктивно відсахнувся, побачивши просто перед собою мертвотно-бліде обличчя з вибалушеними очима. Це Беате ввімкнула ліхтарик і навела промінь його на Гретте, що повис на огорожі. До лоба йому прилипло пасмо мокрого волосся, а непевний погляд, здавалося, шукав, за що б зачепитися. Повільно ковзаючи по сітці, як плитка сніжна каша по вітровому склу, він зрештою сповз на землю й завмер.