Безтурботний

Текст добавлен: 26 июня 2025, 01:30

Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

Жанр:

Полицейские детективы

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 28 страниц)

Назад к карточке книги

Annotation

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (він закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Оі Бегге», а наприкінці 90-х ще й як письменник, автор серії романів про норвезького поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії – «Нетопир» (1997) був визнаний кращим детективом Скандинави, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс автору престижну премію «Срібний ключ». У видавництві «Фоліо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир» та «Червоногрудка».

Харрі Холе й уявити не міг, у яку халепу вскочив. З одного боку, заплутана справа із пограбуванням банку, в розслідуванні якої виникло більше питань, ніж відповідей, а з іншого – загадкове самогубство його колишньої коханки, з котрою він провів останню в її житті ніч. Усе обертається проти Харрі. Схоже, комусь конче потрібно усунути його, хтось веде з ним дуже ризиковану гру. Та не був би він Харрі Холе, якби дозволив знищити себе…

Ю Несбьо

ЧАСТИНА

notes

Ю Несбьо

БЕЗТУРБОТНИЙ

ЧАСТИНА

План

Я мушу померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Згідно з планом, так не мало статися, принаймні згідно з моїм планом. А втім, цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Одначе я планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс.

Я дивлюся в отвір ствола і знаю, що він прийде звідти. Вісник. Перевізник. Розсміятися наостанку._Ось так світло в кінці тунелю обертається часом пороховим спалахом. Зронити останню сльозинку. А ми ж могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби ми дотримувалися мого плану. Остання думка. Всі запитують, у’чому сенс життя; у чому сенс смерті – ніхто.

Астронавт

Старий здавався Харрі схожим на астронавта. Кумедні дрібні кроки, тьмяний, мертвий погляд і безупинне човгання товстими підметками по паркету. Начебто їхній власник більше за все на світі боявся відірватися від землі й злетіти, зависнути в повітрі.

Харрі перевів погляд на годинник, який висів на білій цегляній стіні над вхідними дверима. 15.16. За вікном по Бугстадвеєн по-пятничному діловито снували люди. Промінь низького жовтневого сонця відбився у боковому дзеркалі машини, що виїхала з двору і втиснулась у щільний потік транспорту.

Харрі знову спробував сконцентрувати всю свою увагу на особі старого. Капелюх та елегантний сірий пильовик явно потребували чищення. Під пильовиком – твідовий піджак і сірі штани, сильно поношені, але акуратно випрасувані, з гострими, як лезо ножа, стрілками. До блиску надраєні черевики зі стоптаними підборами. Один із тих пенсіонерів, якими так і кишить Майорстюа. Це не було припущенням. Харрі вже встиг з’ясувати, що колишньому торгівцю готовим одягом Авґусту Шульцу вісімдесят один рік і весь цей час він безвилазно прожив у Майорстюа, за винятком воєнних років, які провів у бараку Ос-венціма. А за свої хворі ноги він має дякувати падінню з пішохідного місточка через кільцевий автошлях під час одного з регулярних візитів до дочки. Зігнуті в ліктях під прямим кутом до тулуба і виставлені вперед руки надавали постаті старого неабияку подібність до механічної ляльки. На правій руці висів коричневий ціпок, а ліва, що стискала банківську квитанцію, була простягнена в бік другого віконця. Харрі не було видно обличчя коротко стриженого молодика, що сидів за ним, одначе він точно знав, що той дивиться на старого із сумішшю співчуття й роздратування.

О 15.17 Август Шульц дістався-таки віконця. Харрі зітхнув.

У першому віконечку Стіне Гретте відраховувала сімсот тридцять крон хлопцеві у блакитній плетеній шапочці, який щойно передав їй ордер. Щоразу, коли вона клала на стойку чергову банкноту, діамант у персні на безіменному пальці її лівої ріуки яскраво спалахував.

Хоча Харрі й не міг цього бачити, він знав,.що праворуч од хлопця біля третього віконця стоїть жінка з дитячою коляскою, яку вона неуважливо гойдає, причому зовсім даремно, позаяк дитина в колясці міцно спить. Жінка терпляче очікує своєї черги, поки фру Бренне гучноголосо пояснює комусь по телефону, чому він не може здійснити автоматичне переведення грошей зі свого рахунка, якщо одержувач не уклав із банком відповідної угоди, і що це вона, а не він працює в банку, і взагалі, чи не час їм завершити цю марну суперечку.

Цієї самої миті у двері банку поспішно ввійшли двоє чоловіків – один високий, інший трохи нижчий – в однакових темних комбінезонах. Стіне Гретте підвела голову й подивилася на них. Поглянувши на свій годинник, Харрі заходився рахувати. Чоловіки квапливо попрямували в куток приміщення просто до віконця Стіне Гретте. При цьому високий рухався обережно, ніби переходячи калюжу, а той, що трохи нижчий, ішов перевальцем, як ходять ті, хто наростив надто велику м’язову масу. Хлопець у блакитній шапочці повільно повернувся й пішов до виходу; перераховуючи одержані гроші, він не звертав на чоловіків, які йшли йому назустріч, ніякої уваги,

– Привіт, – сказав високий, зі стуком ставлячи на стойку перед Стіне чорну валізу. Низенький поправив на носі темні окуляри із дзеркальними скельцями, також підійшов до стойки й виклав на неї такий самий кейс.

– Гроші! – пронизливим фальцетом пискнув він. – Відчиняй двері!

Всі на екрані завмерли, ніби хтось раптом натиснув на кнопку «Пауза» на пульті. Лише транспорт, який рухався за вікном, свідчив про те, що час не зупинився. Та ще секундна стрілка годинника Харрі, згідно з якою минуло десять секунд. Стіне натиснула кнопку під стойкою. Із дзижчанням спрацював електронний замок; низенький розчинив двері й притиснув їх коліном до стіни.

– У кого ключ? – запитав він. – Жвавіше,– ми не можемо чекати цілий день!

– Хельге! – не обертаючись, покликала Стіне.

– Що? – обізвались із прочинених дверей єдиного в усьому приміщенні кабінету.

– До нас прийшли, Хельге!

У дверях з’явився чоловік в окулярах, із краваткою-мете– ликом.

– Хельге, ці панове хочуть, аби ти відчинив банкомат, – мовила Стіне.

Хельге Клементсен тупо вперся очима на одягнених у комбінезони чоловіків; під той час обидва вже були за стойкою. Високий кидав знервовані погляди на вхідні двері; низенький пильно, не відриваючись, дивився на управителя відділенням банку.

– Авжеж, звичайно, – знічено витиснув із себе Хельге Клементсен, мовби щойно згадав про давно забуту домовленість.

Харрі завмер, стараючись не проґавити ані найменшої деталі того, що відбувається; очі його пожадливо ловили кожний рух, помічаючи навіть мізерні зміни міміки. Двадцять п’ять секунд. Продовжуючи фіксувати час за годинником над вхідними дверима, боковим зором він усе ж таки бачив, як управитель відмикає банкомат, дістає звідти дві довгасті металеві касети для грошей і передає їх чоловікам. Усе відбувалося швидко і в цілковитому мовчанні. Пять-десять секунд.

– А це тобі, старий! – Невисокий вийняв зі свого кейса дві точно такі ж касети і простягнув Хельге Клементсену. Судомно глитнувши слину, управитель кивнув, узяв касети і вставив їх у банкомат.

– Приємних вихідних! – побажав низенький, із задоволенням потягнувся всім тілом і взяв свою валізу. Півтори хвилини.

– Гей, послухай-но, не поспішай, – зупинив його Хельге.

Невисокий завмер.

– А квитанція?

Повисла пауза. Деякий час ті, що ввійшли, мовчки дивилися на щуплого сивого управителя, потім, як по команді, розсміялися. Сміх був тоненький, гучний, із верескливими, ледве не істеричними нотками – викапані наркомани.

– Ти що, серйозно думав, що ми так і підемо? Ось просто так оддамо тобі два мільйони без усякої квитанції?!

– Ну-у… – зам’явся Хельге Клементсен. – Минулого тижня один із ваших мало не забув.

– Зараз в інкасації стільки новеньких. – Низенький і Клементсен по черзі розписались у квитанції, і кожний узяв собі по копії – жовтій і рожевій відповідно.

Дочекавшись, коли інкасатори вийдуть, Харрі знову зиркнув на годинник. Дві хвилини десять секунд.

Крізь скляні двері він бачив, як білий інкасаторський автомобіль із фірмовою емблемою «Нордеа» від’їхав од будівлі філії банку.

Розмови у приміщенні поновилися. Харрі міг би й не перераховувати всіх тих, хто в цю мить перебував усередині, одначе він усе ж таки зробив це. Семеро. Троє за стойками і троє перед ними, включаючи немовля, а також хлопець у штанях від робочого комбінезона, він щойно ввійшов і став біля столика в центрі, щоб переписати номер рахунку в платіжну квитанцію, видану, Харрі це знав, туроператором «Саги Сульрайсер».

– Адьйо, – попрощався Август Шульц і зачовгав до виходу.

Годинник показував 15.21. Отут усе й розпочалося.

Харрі помітив, що, коли двері відчинилися, Стіне Гретте стрепенулася було, але тут же знову поринула в читання своїх паперів. Потім вона знову підвела голову, цього разу значно повільніше. Харрі перевів погляд на вхідні двері. Чоловік, який увійшов, розстебнув блискавку свого глухого комбінезона й дістав довгастий оливково-зелений предмет із воронованою вставкою, що виявився не чим іншим, як автоматичною гвинтівкою АС-3. Темно-синя вовняна шапочка приховувала все обличчя чоловіка, за винятком очей. Харрі знову почав відлік від нуля.

Зовсім як у ляльки, шапочка заворушилася в тому місці, де мав бути рот:

– This is a robbery. Nobody moves^[1].

Говорив він неголосно, та все ж у тісному приміщенні його слова пролунали як гарматний залп. Запала мертва тиша. Харрі подивився на Стіне. Чоловік пересмикнув затвор гвинтівки – дзвінке клацання добре змащених механізмів заглушило далекий шум автомобільних моторів. Ліве плече Стіне ледь помітно опустилось.

«Хоробра жінка, – подумав Харрі. – А може, просто скам’яніла від страху». Еуне, професор психології, що викладав у них у Школі поліції, говорив, що коли людину як слід налякати, вона перестає думати й починає діяти запрограмовано, так, як її навчали. У момент пограбування більшість банківських службовців натискають безшумну тривожну кнопку в стані, близькому до шокового, стверджував Еуне, посилаючись на те, що потім під час опитування багато хто з них не можуть згадати, вмикали вони сигналізацію чи ні. У цей час вони діють на автопілоті. Точнісінько як і грабіжник, який заздалегідь запрограмував себе стріляти в кожного, хто спробує його зупинити. Чим дужче грабіжник наляканий, тим менша ймовірність змусити його одуматися. Харрі спробував розгледіти очі грабіжника. Блакитні.

Грабіжник зняв із плеча чорну сумку і шпурнув її на підлогу між банкоматом і чоловіком у штанях від робочого комбінезона, який так і застиг у ту мить, коли його ручка дописувала останню петлю у вісімці. Потім одягнений у чорне нальотчик зробив решту шість кроків, що відділяли його від низької стойки, всівся на неї й одним махом переніс ноги на протилежний бік. Там він став за спиною у Стіне, яка сиділа нерухомо, дивлячись прямо перед собою. «Відмінно», – подумав Харрі. Вона явно знала інструкцію й не провокувала грабіжника, намагаючись розгледіли його краще.

Тим часом бандит приставив сЛол гвинтівки до потилиці Стіне і, нахилившись, прошепотів їй щось на вухо.

Судячи з усього, Стіне ще не почала панікувати всерйоз, хоча Харрі було видно, як важко здіймаються її груди. Здавалося, жінці бракує повітря, а легка біла блузка, незважаючи на худорбу, раптово стала їй надто тісною. П’ятнадцять секунд.

Стіне кашлянула. Раз. Удруге. Нарешті на плівці почувся її голос:

– Хельге. Ключі від банкомата. – Голос був низький і хрипкий, зовсім не схожий на той, яким вона вимовляла майже ті самі слова три хвилини тому.

Хоча Харрі й не було цього видно, він знав, що Хельге Клементсен стояв у дверях свого кабінету й чудово чув усе, починаючи з першої репліки грабіжника.

– Швидше, інакше… – ці слова вона мовила ледве чутно. В паузі, що настала потім, єдиним звуком, який порушував тишу, було човгання підошов Августа Шульца. Здавалося, хтось у страшенно повільному ритмі раз у раз шурхає щітками по барабану. – …він мене застрелить.

Харрі спробував крізь вікно оглянути вулицю. Імовірно, десь там було припарковано автомобіль із увімкненим мотором, одначе звідси його не було видно. Тільки потік транспорту й люди, що снують в обох напрямках із більш чи менш безтурботним виглядом.

– Хельге… – в її голосі з’явилися благальні нотки.

«Ну виходь же, Хельге», – подумав Харрі. На сьогодні йому вже було відомо чимало про літнього управителя філії банку.

Харрі знав, що вдома на нього чекають два королівські пуделі, дружина і щойно покинута чоловіком вагітна дочка. Знав, що вони спакували всі речі й готові вирушити до літнього будиночка в горах, як тільки Хельге Клементсен повернеться з роботи. Одначе знав також, що зараз Клементсен почувається ніби зануреним у воду, мовби в якомусь сні, де всі рухи сповільнюються, хоч би як швидко ти намагався діяти. Урешті він з’явився в полі зору Харрі. Нальотчик розвернув крісло Стіне так, аби, перебуваючи, як і раніше, в неї за спиною, опинитись обличчям до Хельге Клементсена. Той у свою чергу завмер у позі дитини, яка, тремтячи від страху, пригощає коня чимось смачненьким: відкинувшись усім тілом назад, Хельге тримав ключі у витягнутій руці якомога далі від себе. Грабіжник прошепотів щось Стіне на вухо і спрямував ствол гвинтівки на Клементсена, який тут же мимоволі відсахнувся й відступив на кілька кроків.

– Він каже, щоб ти відчинив банкомат і поклав нові касети із грошима в цю чорну сумку, – мовила придушеним голосом Стіне.

Хельге Клементсен як загіпнотизований не відривав погляду від гвинтівки, що дивилася в його бік.

– У тебе є двадцять п’ять секунд, потім він вистрілить. У мене. Не в тебе.

Клементсен розкрив і знову закрив рот, нібито хотів сказати щось.

– Ну ж бо, Хельге. – У дверях намітився рух, і Хельге Клементсен, із видимим зусиллям переставляючи ноги, з’явився у приміщенні.

Від початку пограбування минуло тридцять секунд. Авґуст Шульц уже майже дістався виходу. Управитель філії опустився на коліна перед банкоматом і в ступорі упнувся поглядом у в’язку ключів. Усього їх було чотири.

– Лишилося двадцять секунд, – почувся голос Стіне.

«Поліцейська дільниця Майорстюа, – подумав Харрі. – Сідають у машини. Вісім кварталів. П’ятничні пробки».

Тремтячими пальцями Хельге Клементсен вибрав нарешті ключ і вставив його у проріз замка. На півдорозі він застряв. Хельге Клементсен натиснув сильніше.

– Сімнадцять секунд.

– Але… – почав було він.

– П’ятнадцять.

Хельге Клементсен вийняв ключ і спробував уставити інший. Той увійшов до кінця, однак не обертався.

– Тринадцять. Із зеленою наклейкою, Хельге.

Хельге Клементсен тупо розглядав в’язку, ніби вперше її побачив.

– Одинадцять.

Третій ключ увійшов легко. І крутнувся. Хельге Клементсен відчинив дверцята банкомата і обернувся до Стіне та нальотчика.

– Мені треба відімкнути ще один замок, аби дістати кас…

– Дев’ять! – Стіне майже кричала.

Хельге Клементсен схлипнув; пальці його гарячково перебирали борідки ключів, наче він раптово осліп і навпомацки намагався визначити потрібний.

– Сім.

Харрі напружив слух. Усе ще ніяких поліцейських сирен. Авґуст Шульц узявся за ручку вхідних дверей.

Дзенькнув метал – ключі впали на підлогу.

– П’ять, – прошепотіла Стіне.

Вхідні двері розчинились, і до приміщення ввірвалися звуки вулиці. Харрі здалося, що здалеку долинає такий добре знайомий йому жалібний звук; ось він стих і відразу ж виник знову. Виття поліцейської сирени. Двері знову зачинились.

– Дві, Хельге!

Харрі заплющив очі й дорахував до двох.

– Ось, дивися! – це вже кричав Хельге Клементсен. Нарешті він упорався з другим замком і тепер, сидячи навпочіпки, відчайдушно смикав касети, які, очевидно, застряли. – Зараз, я тільки дістану гроші! Я…

Слова його перервав пронизливий зойк. Харрі перевів погляд у протилежний куток і побачив перекошене обличчя жінки, яка з жахом дивилася на нерухомий ствол гвинтівки, що впирався в потилицю Стіне. Моргнувши кілька разів, дама замовкла й безсило схилилася над своєю коляскою, звідки, ніби на зміну їй, відразу ж пролунав дитячий плач, який посилювався з кожною секундою.

Коли перша касета нарешті зійшла з напрямних, Хельге Клементсен утратив рівновагу і ледве не впав навзнак. Він тут же потягнувся за чорною сумкою. Протягом шести секунд обидві касети з грошима перекочували в неї. Слухняно виконуючи команду, що надійшла, Клементсен застебнув блискавку на сумці й став біля банківської стойки. Розпоряджався нальотчик, як і раніше, через Стіне, голос якої тепер звучав несподівано твердо й навіть спокійно.

Хвилина і три секунди. Пограбування закінчилося. Сумка з грошима лежала на підлозі просто посередині приміщення. Через декілька секунд під’їде перший поліцейський автомобіль. Через чотири хвилини решта машин перекриють усі можливі шляхи відходу в районі місця злочину. Кожна клітинка тіла злочинця в цю мить мусила б кричати про те, що зараз саме час ушиватися звідси. І тут сталося те, чого Харрі ніяк не міг зрозуміти. Це було попросту цілковито позбавлено сенсу. Замість того щоб кинутися навтікача, грабіжник розвернув стілець Сті-не так, що тепер вона опинилася віч-на-віч із ним. Нахилившись, він щось шепнув їй. Харрі примружився. Найближчими днями обов’язково треба буде це перевірити. Одначе в цю мить він був упевнений, що правильно все розгледів. Стіне пильно дивилася на безликого грабіжника, і в міру того як зміст сказаних ним пошепки слів доходив до її свідомості, сама вона мінялася на обличчі. Тоненькі, акуратно вищипані брови звелися, утворюючи дві високі дуги над очима, готовими, здавалося, вискочити з орбіт від подиву; верхня губа скривилась, а кутики рота опустились у подобі посмішки. Дитина замовкла так само різко, як почала кричати. Харрі перевів дух. Він усе зрозумів. Перед ним був стоп-кадр. Фотознімок, зроблений великим майстром. Двоє людей, зафіксовані в ту мить, коли одне повідомляє іншому про винесений йому смертний вирок. Обличчя в масці на відстані двох долонь від розкритого обличчя. Кат і його жертва. Ствол гвинтівки впирається в ямочку на шиї просто над золотим сердечком, яке висить на тонкому ланцюжку. Хоча Харрі цього й не бачив, одначе здогадувався, як під шкірою в цій ямочці судорожно пульсує жилка.

Приглушений тужливий звук. Та це не поліцейські сирени – просто задзвенів телефон у передпокої.

Грабіжник обернувся й подивився прямо в камеру спостереження, розташовану під стелею над банківською стойкою. Потім він підвів руку в чорній рукавичці з розчепіреними п’ятьма пальцями, стиснув її в кулак, після чого виставив указівний палець. Разом шість пальців. Шість секунд понад одведений час. Він знову повернувся до Стіне, взяв гвинтівку в обидві руки і, тримаючи її на рівні стегна, підняв ствол так, що тепер він опинився якраз напроти її голови. Потім він злегка розставив ноги, щоб пом’якшити віддачу. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Хвилина і дванадцять секунд. Стіне підвела руку, мовби збираючись помахати комусь на прощання; в цей час діамант у її персні блиснув.

Коли він натиснув на спусковий гачок, годинник показував 15.22.22. Пролунало коротке глухе клацання. Крісло Стіне нахилилося назад, а голова її смикнулась, як у зламаної ляльки. Потім крісло перевернулося. З тупим стуком ударившись головою об край письмового столу, Стіне Гретте зникла з поля зору. Не бачив Харрі тепер і барвистої рекламної наклейки нового пенсійного фонду «Нордеа» на склі над банківською стойкою – за одну мить усе скло стало червоним. У сусідній кімнаті, як і раніше, сердито надривався телефон. Грабіжник перемахнув через стой-ку й підбіг до своєї сумки. Харрі належало приймати якесь рішення. Нальотчик підняв сумку. Цієї миті Харрі нарешті визначився. Одним рухом покинув крісло. Шість стрибків – і він на місці. Зняв слухавку.

– Говоріть.

Під час наступної паузи чути було звуки поліцейських сирен, які доносилися з телевізора, що працював у вітальні, якийсь пакистанський хіт, що звучав у сусідній квартирі, й важкі кроки на сходовій клітці, що належали, мабуть, фру Мадсен. На іншому кінці лінії м’яко розсміялися. Цей сміх був із далекого минулого. Із дуже далекого, та й зовсім невчасно. Як сімдесят відсотків усього того, що коли-не-коли поверталося до Харрі у вигляді туманних пліток або просто вигадок. Однак у достовірності цієї історії сумніватися не доводилось.

– Що, Харрі, й досі зображуєш із себе мачо?

– Анна?

– Авжеж, ти мене приємно дивуєш.

Харрі відчув приємне тепло, ще? розтікалося всередині, майже як після добрячого ковтка віскі. Ото ж бо й воно, що майже. У дзеркалі він бачив фото, яке сам повісив колись на протилежній стіні. Вони із Сестринцем зовсім маленькі на канікулах десь у Вітстені. Усміхаються так, як це можуть робити лише діти, впевнені, що нічого поганого з ними статися не може.

– Ну, Харрі, й чим же ти займаєшся недільного.вечора?

– Ну… – Харрі спіймав себе на тому, що намагається говорити так само, як і вона, – низьким грудним голосом, злегка розтягуючи слова. Ні, йому це ні до чого. Тільки не зараз. Кашлянувши, він постарався взяти цілком нейтральний тон: – Тим же, чим займається більшість людей.

– А саме?

– Дивлюсь відео.

Камера тортур

– Дивився відео?

Зламане офісне крісло протестуюче затріщало, коли інспектор Халворсен, відкинувшись на спинку, поглянув на колегу, що переважав його за всіма статтями. Старший інспектор Харрі Холе навіть був на дев’ять років старший. На юному простодушному обличчі Халворсена явно читалося недовір’я.

– Еге ж. – Підчепивши великим і вказівним пальцями складку шкіри під налитим кров’ю оком, Харрі обережно відтягнув її вниз. Мішок зник.

– Усі вихідні?

– Із суботнього ранку до недільного вечора.

– Значить, трохи розважився увечері в п’ятницю.

– Точно. – Вийнявши з кишені плаща синю теку, Харрі поклав її на свій стіл, який стояв якраз напроти столу Халворсена. – Читав виписки із протоколів допитів.

Із іншої кишені Харрі витяг сірий пакетик, на якому значилося: «Французька колоніальна кава». Кабінет, який ділили вони з Халворсеном, був розташований майже в самому кінці коридору в червоній зоні на шостому поверсі Грьонланнської поліцейської дільниці. Два місяці тому вони в складчину купили «Rancilio Silvia» – кавоварку для приготування еспресо. Віднині вона посідала почесне місце на архівному ящику під уміщеним у рамку фото дівчини, що з ногами забралася на письмовий стіл. Її веснянкувате обличчя відчайдушно намагалося зберегти серйозний вираз, крізь який, однак, прозирав сміх. Сфотографовано її було на тлі такої ж офісної стіни, як і та, на якій висіла картка.

– Знаєш, що троє з чотирьох поліцейських не можуть без помилки написати слово «неінтересний»? – запитав Харрі, вішаючи плащ на плічка. – Або вони пропускають «е» між «т» і «р», або…

– Цікаво.

– А ти чим займався у вихідні?

– У п’ятницю сидів у машині біля квартири американського посла: якийсь псих анонімно повідомив по телефону, начебто в автомобіль закладено бомбу. Ясна річ, хибна тривога. Але ти ж знаєш, вони тепер із шкури пнуться, так що довелося там простирчати весь вечір. У суботу знову намагався знайти ту, єдину, яка на все життя. Насамкінець у неділю дійшов висновку, що такої не знайти. Ну і що там на допитах говорять про особу грабіжника? – Халворсен засипав каву в подвійний паперовий фільтр.

– Ну-у… – Харрі стяг із себе светр. Під ним виявилася темно-сіра футболка, що колись, очевидно, була чорною, з написом «Violent Femmes»^[2]. Харрі зі стогоном опустився в крісло. – Не надійшло жодної заяви про те, що хтось бачив його поблизу банку перед пограбуванням. Хлопець, який вийшов із «Севен-еле– вен» на протилежному боці Бугстадвеєн, бачив, як нальотчик побіг у напрямку Індастрі-гате. Він звернув на нього увагу через шапочку. Камера зовнішнього нагляду банку зафіксувала їх у той момент, коли грабіжник порівнявся зі свідком перед металевим контейнером для сміття, що стоїть біля «Севен-елевен». Єдина цікава деталь, про яку згадав свідок, – підіймаючись по Індастрі-гате, грабіжник двічі переходив із одного боку вулиці на інший.

– Хлопець, що ніяк не може вирішити, на якому боці вулиці йому йти. Що ж тут такого інтересного? – Халворсен уставив подвійний фільтр у стаціонарний. – 3 усіма «е» й без усякого «т» між «с» і «н».

– Та ти ж нічого не тямиш у пограбуваннях банків, Халворсен.

– А навіщо мені? Наша справа – ловити убивць, а пограбуваннями нехай займаються хедмаркенці.

– Хедмаркенці?

– Ти хіба не помітив, що у відділі пограбувань всі на «є» та «ітте»^[3] і у плетених кофтах із характерним візерунком? Так у чому ж бо фішка?

– Фішка у Вікторі.

– У кінолозі з собакою?

– Як правило, вони перші, хто прибуває на місце злочину, й досвідчені грабіжники знають це. Гарний пес може навіть у місті взяти слід нальотчика,який рухається пішки. Та якщо він перетне вулицю, по якій ходить транспорт, собака слід втрачає.

– І що з того? – Халворсен утрамбував каву спеціальною трамбівкою і насамкінець процедури вирівняв поверхню. Він стверджував, що ця операція дозволяє відрізнити істинних професіоналів приготування кави від жалюгідних любителів.

– Це зміцнює підозру, що ми маємо справу з досвідченим злочинцем. Таким чином, ми могли б значно звузити коло підозрюваних. Шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів розповідав мені…

– Іварссон? От уже ніколи б не подумав, що ти не проти того, аби з ним побазікати!

– Ми й не базікали. Він говорив, звертаючись до всієї слідчої групи, до складу якої входжу і я. Так ось, він сказав, що професійних грабіжників у Осло менше сотні. П’ятдесят із них – цілковиті тупаки, наркомани або ж розумово відсталі – попадаються практично щоразу, як учиняють злочин. Половина з них і зараз сидять, так що їх ми сміливо можемо викреслити. Сорок осіб – гарні виконавці, яким удається втекти, якщо хтось допоможе спланувати пограбування. Залишається десяток професіоналів, тих, що грабують інкасаторів і банки. Щоб узяти їх, потрібна певна удача. Ми й намагаємося відстежити, де й коли перебуває кожен із них. Сьогодні нам належить перевірити їх алібі. – Харрі кинув погляд на «Сільвію», що пихкала на архівному ящику. – А ще я в суботу розмовляв з Вебером із криміналістичної лабораторії.

– Мені здавалося, Вебер у цьому місяці виходить на пенсію.

– Хтось помилився у підрахунках, і його випровадять лише влітку.

Халворсен розсміявся:

– Із цього приводу він, мабуть, бурчав іще більше, ніж зазвичай, га?

– Авжеж, тільки не зовсім із цього приводу, – погодився Харрі. – Просто ні він, ні його люди ні біса там не знайшли.

– Зовсім нічого?

– Ніяких відбитків пальців. Жодної волосинки. Немає навіть найдрібніших волокон тканини чи ниток від одягу. А знайдені сліди взуття, певна річ, свідчать, що черевики у злочинця були новісінькі.

– Тобто вони не можуть навіть порівняти особливості зношування з іншим взуттям підозрюваних?

– То-очно. – Харрі зробив упор на «о», ледве не проспівавши його.

– А що зі знаряддям пограбування? – поцікавився Халворсен, обережно пересуваючи чашку з кавою зі свого столу на стіл Харрі. Підвівши погляд, він виявив, що ліва брова Харрі звелася настільки, що ледве не торкається світлого їжака волосся. – Вибач. Зі знаряддям убивства.

– Нічого. Його не знайдено.

Халворсен присів на свою частину столу та обережно відпив ковток кави.

– Коротше кажучи, серед білого дня чоловік зайшов до банку, де повно людей, узяв два мільйони крон, убив жінку, спокійнісінько вийшов звідти й відбув по не такій уже багатолюдній вулиці з пожвавленим рухом. І сталося це в самому центрі норвезької столиці за кілька сотень метрів од поліцейської дільниці. А у нас, професіоналів, які перебувають на службі в королівській поліції й одержують за це гроші, нічого на нього немає?

Харрі повільно кивнув:

– Майже нічого. У нас є відеозапис.

– Який ти, наскільки я тебе знаю, зараз найретельнішим чином вивчаєш, секунда за секундою.

– Авжеж. Навіть десяті частки секунди.

– А покази свідків, мабуть, можеш цитувати напам’ять?

– Тільки Авґуста Шульца. Він розповідав багато цікавого про війну. Видав мені цілий список імен своїх конкурентів по торгівлі готовим одягом із числа так званих добропорядних норвежців, які під час війни брали участь у поділі конфіскованого в його родини майна. Він навіть точно знає, хто з них чим нині займається. А ось що йограбування сталося, він не в курсі.

Рештки кави вони допивали мовчки. У шибку стукали крапельки дощу.

– А тобі ж подобається таке життя, зізнайся, – раптово сказав Халворсен. – Проводити вихідні на самоті, намагаючись ловити привидів.

Харрі посміхнувся, втім залишив його слова без відповіді.

– А я ж бо сподівався, що тепер, коли в тебе з’явилися деякі сімейні обов’язки, ти врешті забудеш свої дивацтва.

Харрі застережливо глянув на молодого колегу:

– Не думаю, що дотримуюся тієї ж думки. Ти ж знаєш, ми ще навіть не живемо разом.

– Так, але у Ракелі є синочок, а це багато що змінює, хіба ні?

– Авжеж. Олег. Харрі відкотився на кріслі до архівного

ящика. – У п’ятницю вони полетіли до Москви.

– Та ну?!

– Судовий позов. Батько хлопчика хоче отримати батьківські права.

– Резонно. А що він за птиця?

– Ну-у… – Харрі поправив над кавоваркою фото, що висіло кривувато. – Він якийсь професор. Ракель познайомилася з ним і вийшла заміж, коли працювала там, у Росії. Родом він із давньої, страшенно багатої сім’ї. За словами Ракелі, родичі мають неабияку політичну вагу.

– І кілька знайомих суддів на додачу, так?

– Напевно. І все ж таки ми сподіваємося, що все пройде як слід. Усім відомо, що в татуся дах зовсім поїхав. Такий собі, розумієш, прихований алкаш, який часом не в змозі впоратися зі своїми емоціями.

– Можу собі уявити.

Кинувши швидкий погляд на колегу, Харрі встиг помітити скороминущу посмішку, яку Халворсен, щоправда, тут же поквапився стерти з обличчя.

В Управлінні поліції всі знали, що у Харрі проблеми з алкоголем. Сам по собі алкоголізм не може слугувати причиною звільнення держслужбовця, а ось за появу на роботі в нетверезому стані вигнати цілком навіть можуть. Коли Харрі зірвався, у високих кабінетах почали подейкувати про те, як би позбавити поліцію, такого співробітника. Однак Б’ярне Мьоллер, начальник забійного відділу, як завжди, простяг над ним свою охоронну долоню, пояснивши його стан особливими обставинами. Обставини ці полягали в тому, що дівчину з фото, яке висить над кавомашиною, – Елен Єльтен, напарника і близького друга Харрі, – було на смерть забито бейсбольною битою на стежинці біля Акерсельви. Хоча Харрі й удалось оговтатися, рана ще кровоточила. Тим паче що, на думку Харрі, справу все ще не було розслідувано до кінця. Не встигли Харрі з Халворсеном зібрати технічні докази причетності до вбивства неонациста Сверре Ульсена, як старший інспектор Том Волер поспішив до нього на квартиру, щоб заарештувати. Ульсен намагався відстрілюватись, і Волеру з метою самооборони довелося його пристрелити. Так випливало з рапорту самого Воле-ра, і ні докази, знайдені на місці події, ні розслідування всіх обставин справи, розпочате Службою внутрішньої безпеки, не містили жодного натяку на щось інше. З іншого боку, мотиви вбивства, вчиненого Ульсеном, так і лишилися нез’ясованими, за винятком того, що все вказувало на його причетність до нелегальної торгівлі зброєю, в результаті якої Осло останніми роками наповнила стрілецька зброя на будь-який смак. Елен же вийшла на його слід. Однак Ульсен був лише виконавцем; особи тих, хто насправді керував ліквідацією, поліції так і не вдалося встановити.

Назад к карточке книги "Безтурботний"