Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)

Харрі спробував щось сказати, але язик, подібно до ніг, не бажав його слухатися.

– Точніше зможу сказати, коли погляну на неї ближче.

– Спасибі, лікарю. А ти що повідаєш, Вебер?

– Зброя звичайнісінька – «Беретта-М92Б». Відбитки на рукояті належать одній людині – скоріше за все, їй самій. Куля, що застрягла в дерев’яній частині ліжка, підходить до цього типу зброї, так що балістична експертиза напевно підтвердить, що вона випущена саме з цього пістолета. Повний звіт буде готовий завтра.

– Добре, Вебер. Так, іще дещо. Коли електрик прийшов, двері були замкнуті. Я звернув увагу, що там – ригельний замок, а не клямка. Отже, виключено, що хтось сторонній побував тут і вийшов, зачинивши двері. Певна річ, якщо він не прихопив із собою ключі покійної. Іншими словами, якщо знайдемо її ключі, то внесемо ясність до цього питання.

Вебер кивнув і виставив на загальний огляд жовтий олівець із зв’язкою ключів, що висіла на нім.

– Лежали на комоді в коридорі. Це універсальний ключ – підходить і до під’їзду, і до всіх спільних приміщень у будинку. Двері в квартиру ним також можна відімкнути – я перевіряв.

– Чудово. По суті, нам бракує тільки власноручно написаного прощального послання. У кого-небудь є заперечення проти того, щоб вважати цей випадок цілком очевидним?

Волер по черзі обвів очима Вебера, лікаря і Харрі.

– О’кей.тоді нам залишилося тільки повідомити сумну звістку близьким родичам і провести офіційне упізнання.

Він вийшов у коридор; Харрі, як і раніше, продовжував стояти біля ліжка. Трохи згодом Волер знову заглянув до спальні.

– Все ж таки здорово, коли пасьянс сходиться з першого разу. Вірно, Холе?

Харрі відчув, як мозок його віддав команду кивнути, проте зовсім не був упевнений, що голова послухається.

11

Ілюзія

Я проглядаю перший відеозапис. Якщо розбити його на кадри, стає виразно видно спалах пострілу. Порохові частинки, що ще не перетворилися на чисту енергію, схожі на рій астероїдів, які супроводжують комету в її мандрах крізь атмосферу і згоряють у цій атмосфері у міру того, як сама комета безперешкодно рухається все далі й далі вглиб. І ніхто не в змозі їй перешкодити, бо шлях її визначений наперед мільйони років тому, ще до появи людства, до того, як виникли відчуття, до народження ненависті й милосердя. Куля входить у голову, обриваючи думку, повертаючи назад мрії. І в самій глибині свідомості імпульсом нервових закінчень, що народився в центрі болю, виникає остання думка – SOS, суперечливе благання про допомогу, звернене до себе самого, – блискавкою пронизує мозок і тут же гасне. Натискаю на клавішу миші, вибираючи другий відеозапис. Поки мій комп’ютер перемелює інформацію, продираючись крізь морок їнтернету, я дивлюсь у вікно на зірки, що обсипали небо, і думаю, що кожна з них – свідчення невідворотності долі. У них немає ніякого сенсу, вони вищі за потребу людей в усьому знаходити логіку та взаємозв’язок. Через те вони такі прекрасні, розумію я.

Нарешті другий відеозапис готовий. Я натискаю на «ріау». Play a play^[13]. Все той самий спектакль бродячого театру, щоправда, тепер він поставлений на новому місці. Ті ж репліки, рухи, все той самий костюм, та ж сценографія. Змінені лише статисти. І завершальна сцена. Сьогодні ввечері граємо не трагедію.

Я цілком задоволений собою. Я Зумів передати суть виконуваної мною ролі – холодного професіонала, антагоніста, яким точно знає, чого хоче, і якщо треба, то вбиває. Ніхто навіть не намагається тягнути час – після Бугстадвеєн вони просто не сміють. І тому на ті дві хвилини – сто двадцять секунд, які я сам собі відпустив, я – Бог. Ілюзія спрацьовує. Мільйон одежин під комбінезоном, подвійні устілки, кольорові контактні лінзи, завчені рухи.

Я вимикаю комп’ютер, і в кімнаті робиться темно. Зовні доноситься лише звичайний міський шум. Сьогодні я зустрічався з Принцом. Дивний тип. При спілкуванні з ним виникає подвійне відчуття, як тоді, коли бачиш єгипетського бігунка – крихітну пташку, що клює залишки їжі, застряглі в зубах у крокодила. Він сказав, що в нього все під контролем, у Відділу пограбувань і розбійних нападів, як і раніше, немає ніяких доказів. Він отримав свою частку, а я – той єврейський пістолет, який він обіцяв мені дістати.

Імовірно, мені б слід було радіти, проте ніщо вже не може зробити мене колишнім.

Потім я подзвонив із телефону-автомата в Управління поліції, проте вони не хотіли нічого говорити, поки я не відрекомендувався родичем. Тоді вони сказали, що це було самогубство, Анна сама в себе вистрілила. Справу припинено. Ледве встигнувши повісити слухавку, я розреготався.

ЧАСТИНА

II

12

Смерть за власним бажанням

– Альбер Камю називав самогубство єдиною по-справжньо– му серйозною філософською проблемою, – сказав Еуне, насторожено поглядаючи на сіре небо над Бугстадвеєн. Оскільки рішення, чи гідне життя того, щоб його прожити, чи ні, піднімає основне питання філософії. Всі інші – про три світові виміри, про девять чи дванадцять категорій духу – виникли набагато пізніше.

Харрі невизначено гмукнув.

– Багато хто з моїх колег займається вивченням причин, із яких люди здійснюють самогубства. Знаєш, якого висновку вони дійшли, що вважають найбільш типовою причиною?

– Я якраз і сподівався, що ти допоможеш мені знайти від ¬ повідь на це запитання. – Харрі доводилося відчайдушно лавірувати на вузькому тротуарі, ухиляючись від перехожих, аби триматися поряд із товстуном психологом.

– Просто вони не бажають жити далі, – урочисто прорік Еуне.

– Звучить так, ніби за це можна Нобелівську премію давати. – Харрі здзвонився з Еуне напередодні ввечері й домовився зайти за ним до його кабінету на Спурвейс-гате о дев’ятій. Коли вони проходили повз злощасну філію банку «Нордеа», Харрі звернув увагу, що на протилежному боці вулиці перед магазинчиком «Севен-елевен» стоїть усе той же зелений сміттєвий контейнер.

– Часто ми забуваємо – рішення про самогубство раз у раз приймають розсудливі люди, які попросту вважають, що їм уже нічого чекати від життя – вів далі Еуне. – Приміром, люди похилого віку, що втратили супутника життя або раптово відчули, що здоров’я їхнє підупало.

– Ця жінка була молода і здорова. Про які ж раціональні причини може йтися в її випадку?

– Перш за все слід визначитися, що саме вважати раціональним. Якщо хто-небудь, повністю зневірившись, вирішує покінчити зі своїм болем, позбавивши себе життя, можна припустити, що він чинить цілком обдумано. З іншого боку, важко вважати самогубство раціональним вчинком, якщо воно здійснене людиною, що помалу виходить із депресії, за рахунок чого у неї і з’являються сили на здійснення якихось активних дій, до яких можна віднести і самогубство.

– А може самогубство відбутися абсолютно спонтанно?

– Певна річ, може. Проте, як правило, йому передують спроби накласти на себе руки, особливо це стосується жінок. У США на одне жіноче самогубство доводиться десять, так би мовити, суїцидальних спроб.

– Так би мовити?

– Коли приймають п’ять пігулок снодійного, це вже цілком серйозний крик про допомогу. Але я б не назвав це спробою самогубства, якщо на столику залишається пляшечка з тими ж ліками, випорожнена тільки наполовину.

– У нашому випадку йдеться про вогнестріл.

– Отже, чоловічий спосіб.

– Чоловічий?

– Одна з причин, із яких спроби самогубства у чоловіків частіше бувають успішними, полягає в тому, що вони віддають перевагу способам більш небезпечним і безповоротним, аніж жінки. Вогнепальна зброя і висотні будівлі, а не порізані вени

і жменя пілюль. Коли стріляється жінка, це скоріш незвично.

– Підозріло незвично?

Еуне кинув швидкий погляд на Харрі:

– У тебе є підстави вважати, що це було не самогубство?

Харрі похитав головою:

– Просто я хочу повної визначеності. Нам зараз праворуч,

її квартира – трохи далі по цій вулиці.

– Соргенфрі-гате?^[14] – Еуне хихикнув і знов боязко глянув скоса на затягнуте грізними хмарами небо. – Ну та, звичайно.

– Що ти маєш на увазі?

– «Sans souci». «Без смутку». Так називався палац таїтянського короля Крістофа, який наклав на себе руки, коли французи взяли його в полон. Ну знаєш, того, що розвернув гармати стволами в небо і наказав стріляти, щоб помститися за себе Господу.

– А-а…

– А знаєш, що письменник Ула Бауер сказав якось про цю вулицю? «Я навіть спробував переїхати на Соргенфрі-гате, але й це не допомогло». – Еуне розреготався так, що його подвійне підборіддя кумедно затряслося.

Біля під’їзду їх очікував Халворсен.

– По дорозі з Управління я зустрів Бярне Мьоллера – сказав він. – Мені здалося, він вважає цю справу до кінця розслідуваною і закритою.

– Потрібно ще раз усе оглянути, щоб усунути останні неясності, – озвався Харрі, відмикаючи під’їзд узятим у електрика ключем.

З попереднього вечора в квартирі нічого не змінилося, тільки стрічку, натягнуту поліцейськими впоперек вхідних дверей, зняли, а труп відвезли. Вони пройшли в спальню. У напівтемряві, що панувала там, на темному тлі величезного ліжка білою плямою виділялися простирадла.

– І що ми шукатимемо? – поцікавився Халворсен у Харрі, що розсовував важкі гардини, якими було завішено вікна.

– Запасний ключ від вхідних дверей, – сказав Харрі.

– Навіщо?

– Ми виходили з того, що у покійної був один запасний ключ, який вона дала електрикові. Я тут навів довідки. Універсальний ключ неможливо виточити у звичайного слюсаря, його необхідно замовляти у фірми-виготовлювача замка через майстерню, що має на це спеціальну ліцензію. Оскільки такий ключ підходить і до під’їзду, і до спільних господарських приміщень – наприклад, до підвалу, – кербуд веде за ними строгий контроль. Адже всім відомо, що коли замовляєш нові ключі, треба мати письмовий дозвіл кербуда, вірно? За угодою з ним та майстерня, що має ліцензію, веде облік усіх ключів, виданих наймачам кожної квартири. Учора ввечері я здзвонився з майстернею на Вібес-гате. Анна Бетсен замовляла два запасних ключі. Разом, значить, у неї було три комплекти. Один ми знайшли в квартирі, другий був у електрика. Де ж третій ключ? Доти, поки він не знайдений, не можна виключати, що у момент її смерті в квартирі перебував хтось іще і цей хтось, ідучи, й замкнув двері.

Халворсен розуміюче кивнув:

– Ага, отже, третій ключ.

– Саме так, третій ключ. Гаразд, Халворсене, починай шукати, а я поки хочу дещо показати Еуне.

– О’кей.

– Так, і ще. Не дивуйся, якщо виявиш тут мій мобільних. Здається, я вчора забув його тут.

– Мені здавалося, ти говорив, що загубив його ще позавчора.

– Авжеж, загубив, потім знайшов, а зараз ось знову десь залишив. Що, скажеш, з тобою такого не буває?

Халворсен несхвально похитав головою. Харрі тим часом уже потяг Еуне в коридор і в глиб квартири.

– Хочу запитати тебе про дещо, оскільки ти єдиний художник, якого я знаю особисто.

– Ну, припустимо, це дуже сильно сказано. – Еуне все ще ніяк не міг відсапатися після підйому по сходах.

– Кинь, ти принаймні якось розбираєшся в мистецтві. Отже, сподіваюся, зможеш хоч щось тут прояснити.

Харрі розкрив двері в дальню кімнату, клацнув вимикачем і зробив запрошувальний жест. Проте, замість того щоб оглядати три полотна, що стояли посеред майстерні, Еуне, тихенько пробурмотівши щось подібне до «ой-ой-ой», квапливо попрямував у самий кут кімнати до триголового торшера. Діставши із внутрішньої кишені твідового піджака окуляри, він нахилився до масивної ніжки, намагаючись розібрати якийсь напис.

– Ну, доповім я вам! – захоплено вигукнув він. – Та це ж справжній торшер роботи Гріммера.

– Гріммера?

– Бертол Гріммер. Всесвітньо відомий німецький дизайнер. У числі його робіт – проект монумента Перемоги, який Гітлер звелів спорудити в Парижі сорок першого року. Гріммер міг стати одним із найвидатнішйх Художників нашого часу, але коли він досяг піку своєї кар’єри, раптово спливло, що він на три чверті циган. Самого його кинули в концтабір, а ім’я викреслили із списків тих, хто брав участь у будівництві різних споруд і колективних шедеврів. Гріммер вижив, проте в каменоломні, де працювали цигани, йому роздробило обидві руки. Він продовжував творити і після закінчення війни, та, мабуть через каліцтво, досягти колишніх висот йому вже ніколи не вдавалося. Хоча, готовий посперечатися, це якраз одна з його повоєнних робіт. – Еуне шанобливо поторкав один із плафонів.

Харрі нерішуче кашлянув:

– Я ж бо мав на увазі ті три портрети…

– Любительська мазанина, – презирливо пирхнув Еуне. – Краще поглянь на цю чарівну скульптуру. Богиня Немезида – улюблений повоєнний мотив Бертола Гріммера. Богиня помсти. Знаєш, до речі, що стосується самогубств, то помста досить часто стає тут головним мотивом. Якщо хтось вважає, що життя його не вдалося з вини конкретної людини, то цей хтось цілком може, позбавивши себе життя, спробувати вселити відчуття провини тій людині. Бертол Гріммер, до речі, також наклав на себе руки. Попередньо вбивши власну дружину – у неї був коханець. Помста, помста, помста. А тобі відомо, що людина – єдина жива істота, що удається до помсти? При цьому цікаво, що…

– Еуне!

– Ах так, ці картини. Так ти хочеш, щоб я за ними спробував зробити які-небудь висновки? Що ж, узагалі-то можна сказати, що частково це схоже на плями РоршаХа.

– М-м-м. Це такі картинки, за допомогою яких ви намагаєтеся виклйкатй у пацієнтів різні асоціації?

– Вірно. Тільки тут є одна проблема. Якщо я почну тлумачити ці картини, то мої слова, скоріше за все, набагато більше будуть віддзеркаленням мого власного, а зовсім не її внутрішнього світу. Та все ж, незважаючи на те, що тепер ніхто не вірить у плями Роршаха, чом би й ні? Подивимося. Що ж, картини досить похмурі. Проте автор швидше озлоблений, аніж пригнічений. Так, і одна з них, очевидно, не закінчена.

– А може, так і треба, може, всі вони саме в нинішньому вигляді створюють ефект якоїсь цілісності?

– З чого ти це взяв?

– Не знаю. Може, тому, що світло кожного з ріжків торшера падає точно на одну з картин. Тобі так не здається?

– Гм. – Еуне в задумливості притиснув палець до губ. – А втім, ти, мабуть, маєш рацію. Так, точно маєш рацію. І знаєш, що з цього виходить, Харрі?

– Ну-у, ні.

– Вибач за вираз, здається – ні біса! Це все, що тобі було від мене потрібно?

– Так. Ну, або ще така дрібниця, позаяк уже ти сам художник. Бачиш, палітра стоїть зліва від мольберта. Адже це незручно, га?

– Точно, якщо тільки художник не лівша.

– Зрозуміло. Гаразд, піду допоможу Халворсену. Не знаю, як тобі й дякувати, Еуне.

– Дурниці. Просто припишу собі зайву годинку, коли виставлятиму вам рахунок наступного разу.

Халворсен уже встиг відпрацювати спальню.

– Небагато ж у неї було дрібничок, – зазначив він. – Таке враження, що проводиш обшук мало не в готельному номері.

Одяг, туалетне приладдя, праска, рушники, постільна білизна і таке інше. Ніяких тобі сімейних фотографій, листів або інших особистих паперів.

Годиною пізніше Харрі й сам мав можливість переконатися, що Халворсен має рацію. Вони прошерстили всю квартиру й повернулися до спальні, так і не знайшовши нічого – ні єдиного рахунку за телефон, ні навіть банківської квитанції.

– Дуже дивно, – резюмував Халворсен, сідаючи на письмовий стіл поряд із Харрі. – Мабуть, вона зробила прибирання. Видно, йдучи, вирішила прихопити з собою все особисте, ну, ти розумієш.

– Розумію. А лептопа ти тут ніде не зустрічав?

– Лептопа?

– Ноутбука, портативного комп’ютера?

– А з чого це раптом?

– Бачиш слід ось тут, на деревинці? – Харрі показав на білястий чотирикутник на кришці столу якраз між ними. – Схоже, тут стояв лептоп, який потім звідси забрали.

– Ти так гадаєш?

Харрі відчув на собі допитливий погляд Халворсена.

Якийсь час вони постояли на вулиці, роздивляючись вікна її квартири – темні квадрати на блідо-жовтому тлі будинку. Харрі закурив пом’яту, трохи не в гармошку складену сигарету, яку знайшов у внутрішній кишені плаща.

– Дивно це якось із її ріднею, – сказав Халворсен.

– Ти про що?

– Хіба Мьоллер тобі не розповідав? Вони не знайшли ні її батьків, ні сестри, ні братів – тільки дядька, який, до речі, сидить. Мьоллеру самому довелося дзвонити в похоронне бюро, щоб вони приїхали й забрали нещасну. Буцім у самій смерті мало самоти.

– Отож. Що за похоронне бюро?

– Сандеманна, – відповідав Халворсен. – Дядько наполіг, щоб її піддали кремації.

Харрі зробив глибоку затяжку і простежив за хмаркою диму, що танула. Кінець процесу, що був початий селянином, який кинув тютюнове насіння в переоране поле десь у далекій Мексиці. Через чотири місяці насіння перетворилося на зелену рослину заввишки в людський зріст, через іще два його прибрали, зрізали листя, висушили, відсортували, упакували його і відіслали на одну з фабрик Р. Дж. Рейнольдса у Флориді або Техасі, де врешті-решт тютюнове листя перетворилося на сигарети «Ке-мел» із фільтром у вакуумній упаковці. Жовті пачки «Кемелу» запечатали в картонні ящики і завантажили на корабель, який пливе до Європи. І ось опісля восьми місяців частинка цього колись зеленого, зігрітого мексиканським сонцем листа випадає з пачки і застряє в кишені плаща якогось алкаша, коли той оступається на сходах або виходить із таксі, а може, коли використовує цей плащ як ковдру, не зумівши чи просто не зважившись відчинити двері власної спальні зі страху перед потворами, що ховаються під ліжком. Коли ж він нарешті знаходить зім’яту й обліплену смітинками сигарету, він пхає її до рота, з якого тхне перегаром, і підносить запальничку до іншого кінця. На якусь мить висушений і подрібнений тютюновий лист проникає в легені, приносячи їхньому володареві справжню насолоду, а потім виривається назовні, дістаючи довгождану свободу. Свободу розчинитися в повітрі, розвіятися, стати нічим. І відразу ж бути забутим.

Халворсен пару разів обережно кашлянув:

– А як ти здогадався, що вона замовляла ці ключі саме в майстерні на Вібес-гате?

Відкинувши недопалок, Харрі щільніше запнув плащ.

– Схоже, Еуне мав рацію, —’‘сказав він. – Буде дощ. Якщо ти прямо в Управління, то я з тобою.

– Харрі, адже в Осло напевно не одна сотня таких майстерень.

– М-м. Я подзвонив заступникові голови житлотовариства, Батогу Арне Рінгнесу. Славний хлопчина. Він сказав, що вони ось уже років двадцять користуються послугами саме цієї майстерні. Ну що, їдьмо?

– Добре, що ти прийшов, – сказала Беате Льонн, коли Харрі відчинив двері «Камери тортур». – Я тут учора дещо виявила. Ось, поглянь. – Вона перемотала плівку трохи назад і натиснула на «паузу». На екрані з’явився тремтячий кадр: широкий план обличчя Стіне Гретте, зверненого до одягненого в маску грабіжника. – Я збільшила частину кадру, щоб узяти обличчя Стіне якомога більше.

– І навіщо це тобі? – поцікавився Харрі, падаючи на стілець.

– Якщо поглянути на лічильник, виходить, що це було за вісім секунд до того, як Забійник вистрілив…

– Забійник?

Дівчина ніяково всміхнулася:

– Це я так його називаю, ну, просто для себе. У мого дідуся був хутір, ну і я…

– А де?

– Валле в Стенсдалені.

– І там ти бачила, як забивають худобину?

– Так. – Тон, яким це було сказано, ясно свідчив, що вона не має наміру розвивати цю тему. Беате натиснула на кнопку сповільненого відтворення, й обличчя Стіне Гретте ожило. Хар-рі було видно, як очі її поволі моргають, а губи ворушаться. Він уже приготувався було до пострілу, коли Беате раптово вимкнула запис.

– Бачив? – помітно хвилюючись, запитала вона.

Знадобилося декілька секунд, перш ніж Харрі зрозумів, що

саме вона має на увазі.

– Вона говорить! – нарешті вигукнув він. – Вона сказала щось прямо перед тим, як він її застрелив! Але ж нічого не чутно!

– Це тому, що вона шепоче.

– Як же я раніше не звернув уваги?! Але навіщо? І що саме вона говорить?

– Сподіваюся, скоро дізнаємось. Я зв’язалася з фахівцем із читання по губах із Центру глухонімих. Він уже їде.

– Чудово.

Беате подивилася на годинник. Закусивши нижню губу, Харрі набрав у легені більше повітря і тихо почав:

– Бачиш, Беате…

Він помітив, як дівчина завмерла, варто було йому тільки вимовити її ім’я.

– Колись у мене була напарниця, Елен Єльтен.

– Я знаю, – швидко сказала вона. – Її вбили біля Акерсельви.

– Так. Коли ми з нею розкручували справу, то зазвичай використовували різні прийоми, щоб витягувати інформацію, застряглу в підсвідомості. На зразок асоціативних ігор, коли пишеш на аркушиках по декілька слів, ну і так далі. – Харрі знічено всміхнувся. – Знаю, звучить це не особливо переконливо, але часом усе ж таки приносило результати. Я тут подумав, ми могли б і з тобою це спробувати.

– Що саме?

Харрі знов спало на думку, наскільки впевненіше тримається Беате, коли вони вивчають відеозапис або роздивляються екран комп’ютера. Зараз же вона дивилася на нього так, ніби він щойно запропонував зіграти в покер на роздягання.

– Мені б хотілося знати, що ти відчуваєш, коли думаєш про цю справу, – пояснив він.

Вона невпевнено всміхнулася:

– Почуття, відчуття…

– Та забудь ти хоч на секунду про холодні факти. – Харрі подався вперед на своєму стільці. – Перестань бути слухняною дівчинкою. Не треба придумувати ніяких обґрунтувань того, що говориш. Просто розкажи про те, що нутром відчуваєш, коли думаєш про цю справу.

Декілька секунд вона сиділа, втупившись у стіл. Харрі терпляче чекав. Потім вона підвела погляд і подивилася йому просто у вічі:

– Здається, це так звана гостьова перемога.

– Гостьова перемога?

– Ну так, перемога на чужому полі. Один із тих п’ятдесяти відсотків злочинів, які ми ніколи не зуміємо розкрити.

– Зрозуміло. І чому ж?

– Елементарна арифметика. Якщо згадати про всіх тих ідіотів, яких нам не вдалося затримати, то у такої людини, як Забійник, що чудово все продумав і, ймовірно, має деяке уявлення про методи нашої роботи, відносно непогані шанси, погодься.

– Гм. – Харрі потер щоку. – Отже, твої внутрішні відчуття зводяться до простої арифметики?

– Не тільки. А як рішуче він усе це виконав? Ніби ним у цей момент рухало щось таке…

– Що саме ним рухало, Беате? Жадоба наживи?

– Не знаю. За статистикою, при пограбуваннях жадоба наживи є мотивом номер один, за ним іде азарт, далі…

– Та забудь ти про статистику, Беате. Тепер ти слідчий, ти аналізуєш не тільки відеоматеріали, але і своє тлумачення того, що бачила. Повір мені, це головне, в чому мусить розбиратися слідчий.

Беате задумливо дивилася на нього. Харрі відчував, що помалу виманює її з мушлі.

– Давай знову! – ще натиснув він. – Що рухало Забійником?

– Почуття.

– Які почуття?

– Сильні.

– Які саме, Беате?

Вона заплющила очі.

– Любов або ненависть. Ненависть. Ні, любов. Я не знаю.

– Чому він її застрелив?

– Тому що він… ні.

– Ну ж, давай. Чому він її застрелив? – Харрі дюйм за дюймом рухав свій стілець, поки не опинився практично пліч-о-пліч

із дівчиною.

– Тому що мусив. Тому що так було вирішено… заздалегідь.

– Здорово. А чому це було вирішено заздалегідь?

У цей момент пролунав стукіт у двері.

Харрі аж ніяк не засмутився б, якби Фріц Б’єлке з Інституту глухонімих продемонстрував менше завзяття, коли, прагнучи якнайскоріше прибути до них на допомогу, об’їжджав на своєму велосипеді численні пробки в центрі міста. Проте зараз цей веселий повний чоловічок у круглих окулярах уже стояв на порозі «Камери тортур», вертячи в руках рожевий велосипедний шолом. Б’єлке не був глухим, як, до речі, й німим. Щоб він зумів краще розібратися в особливостях артикуляції Стіне Гретте, вони спершу прокрутили ту частину відеозапису, на якому було чутно її мову. При цьому сам Б’єлке базікав без угаву.

– Так, я вважаюся фахівцем, проте насправді всі ми в тій або іншій мірі читаємо по губах, хоча одночасно і слухаємо те, що сказав той, хто говорить. Узяти, наприклад, неприємне відчуття, яке виникає у вас щоразу, коли зображення і звук у фільмі не синхронізовані, хоча вся справа, можливо, в якихось сотих долях секунди.

– Ну, – сказав Харрі, – особисто я нічого не можу зрозуміти з руху її губ.

– Проблема в тому, що по губах можна прочитати всього лише від тридцяти до сорока відсотків слів. Аби розібрати все останнє, треба стежити за виразом обличчя, жестами, а також за допомогою власного мовного чуття і логіки намагатися вставляти слова, яких бракує. Таким чином, думати тут не менш важливо, ніж бачити.

– Ось вона починає шепотіти, – сказала Беате.

Б’єлке вмить замовк і з зосередженим виглядом втупився в екран, прагнучи не пропустити щонайменшого ворушіння губ. Беате зупинила запис за мить до пострілу.

– Ага, – сказав Б’єлке. – Давай іще разок.

Потім він знову попросив:

– Ще.

І насамкінець:

– Будьте ласкаві, спочатку.

Після сьомого повтору він задоволено кивнув, даючи зрозуміти, що перегляд закінчено.

– Я не розумію, що вона має на увазі, – сказав Б’єлке. Харрі та Беате переглянулися. – Проте знаю, що саме вона говорить.

Беате ледве не бігла по коридору, намагаючись не відставати від Харрі.

– Він вважається кращим фахівцем у країні в цій галузі, – виправдовувалася вона.

– Ну то й що? – відмахнувся Харрі. – Адже він сам сказав, що не впевнений.

– А що, коли вона все ж таки говорить те, що сказав Б’єлке?

– Не сходиться. Він напевно проґавив «не».

– Я не згодна.

Харрі різко зупинився, і Беате з розмаху налетіла на нього. Перелякано подивившись угору, вона вперлася поглядом в його широко розкрите око.

– Чудово, – сказав він.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла вона.

– Чудово, що не згодна. Незгода означає, що ти, ймовірно, бачила або ж відчула щось інше, хоча і сама ще не знаєш, що саме. А я ось нічого не відчув. – Він знову попрямував по коридору. – Виходитимемо з того, що маєш рацію ти. Подивимося, куди це нас приведе. – Зупинившись перед ліфтом, він натиснув кнопку виклику.

– А зараз ти куди? – запитала Беате.

– Треба перевірити одну деталь. Повернуся менш ніж через годину.

Двері ліфта плавно роз’їхались, і з них зробив крок шеф Іварссон. %

– А-а! – ошкірився він. – Майстри-детективи йдуть по сліду? Є що мені повідомити?

– Але сенс створення паралельних груп якраз і полягає у тому, щоб нічого не повідомляти один одному, – зауважив Харрі, обігнув Іварссона і зайшов до ліфта. – Звичайно, якщо я вірно розумію тебе і ФБР.

Іварссон широко посміхнувся, проте погляд його при цьому зовсім не втратив твердості:

– Але ключовою ж бо інформацією ми, ясна річ, зобов’язані ділитися.

Харрі натиснув на кнопку першого поверху, але тут Іварссон зробив крок уперед і заблокував двері ліфта:

– Ну і?..

Харрі знизав плечима:

– Стіне Гретте дещо шепнула грабіжникові якраз перед тим, як він вистрілив.

– Так-так?

– Нам здається, вона сказала: «Я винна».

– «Я винна»?

– Так.

Іварссон наморщив лоб:

– Ні, тут, певно, щось не так. Більше підходило б, скажи вона: «я не винна», тобто не винна в тому, що керівник на шість секунд довше упаковував гроші в сумку.

– Не згоден, – заявив Харрі, демонстративно поглядаючи на годинник. Нам допомагав провідний фахівець країни в цій галузі. Але подробиці тобі зможе повідомити й Беате.

Іварссон сперся ліктем на одну з половинок дверей ліфта, яка протягом усієї бесіди стукалась об його спину:

– Значить, вона просто настільки розгубилася, що пропустила «не». І це все, що у вас є? Беате?

Беате зашарілася:

– Я якраз почала проглядати відеозапис пограбування на Кіркевеєн.

– Є які-небудь міркування?

Погляд дівчини кинувся від Іварссона до Харрі.

– Поки що ніяких.

– Отже, нічого, – підсумував Іварссон. – Тоді вас, мабуть, потішить,що ми вирахували девять підозрюваних,яких маємо намір допитати. А також у нас з’явився план, яким чином вивудити нарешті хоч що-небудь із Расколя.

– Расколя? – перепитав Харрі.

– Расколь Баксхет – щурячий король власного персоною, – сказав Іварссон, узявся за пасок, зробив глибокий вдих і з надзвичайно задоволеним виглядом підтяг штани. – Але подробиці тобі зможе повідомити і Беате.

13

Мармур

Харрі знав, що іноді буває занадто вже буркотливим і капризним. Узяти хоч би Бугстадвеєн. У чому тут річ, він і сам до ладу не розумів. Може, в тому, що люди на цій вулиці, немов вимощеній золотом і нафтою та розташованій на самісінькій вершині радості в Щасливій країні, ніколи не всміхалися. Сам Харрі, щоправда, теж не всміхався, проте він-то жив у районі стадіону «Бішлет», за усмішки йому ніхто не платив, та до того ж зараз у нього не було вагомих причин для радості. Проте це зовсім не означало, що він, подібно до більшості співвітчизників, не любив, коли всміхалися йому.

У глибині душі Харрі чесно намагався виправдати похмурий вигляд хлопця, який стоїть за прилавком «Севен-елевен», тим, що йому, напевно, не до душі ця робота, що він теж мешкає в Бішлеті, а також докучливим дощиком, що наполегливо мжичив.

Вираз блідого личка, розцяцькованого яскраво-червоними прищами, коли Харрі показав поліцейське посвідчення, залишився абсолютно байдужим:

– Звідки мені знати, чи давно стоїть тут цей контейнер?

– Але він же такий помітний, зелений, і при цьому наполовину загороджує тобі краєвид на вулицю, – намагався наполягати Харрі.

Молодик із стогоном уперся долонями в худі стегна, на яких бовталися штанці:

– Ну, тиждень. Або близько того. Слухай, не затримуй, за тобою вже черга.

– Гм. Я в нього заглядав. Він майже порожній – лише декілька пляшок та старі газети. Ти не знаєш, хто його замовляв?

– Ні.

– Бачу, тут у тебе над прилавком камера спостереження. Здається, вона має захоплювати і цей контейнер під вікнами?

– Ну, тобі видніше…

– Якщо у вас зберігся запис із п’ятниці, я б хотів його проглянути.

– Зателефонуй завтра, коли тут буде Тоббен.

– Тоббен?

– Господар.

– У мене інша пропозиція: дзвякни цьому Тоббену просто зараз і попроси дозволу віддати мені плівку. Як тільки я її отримаю, миттю випаруюся.

– Та ти озирнися! – почав кип’ятитися молодик, і прищі його запалали ще яскравіше. – Немає у мене зараз часу шукати якийсь відеозапис.

– Що ж, – не здавався Харрі, так і не повертаючись, – тоді, може, після закриття?

– Ми працюємо цілодобово. – Молодик стражденно закотив очі.

– Я пожартував, – сказав Харрі.

– Он як, тоді ха-ха, – як і раніше сонним голосом парирував хлопець. – Підкуповуватимеш чи як?

Харрі заперечливо мотнув головою. Дивлячись йому за плече, молодик гучно сповістив:

– Каса вільна!

Важко зітхнувши, Харрі обернувся нарешті до черги, що потягнулася було до прилавка:

– Каса не вільна. Я співробітник поліції Осло. – Він продемонстрував своє посвідчення. – Ця людина арештована, оскільки не бачить різниці між словами «купувати» і «підкуповувати».

Як уже зазначалося, іноді Харрі бував занадто вже буркотливим і капризним. Проте зараз реакція черги його цілком задовольняла – він полюбляв, коли йому всміхалися.

Проте зовсім не такою усмішкою, яка, мабуть, входить до кола обов’язкових навчальних предметів для тих, хто хоче стати пастором, політиком або агентом похоронного бюро. Розмовляючи, вони всміхаються очима. Ця обставина додавала панові Сандеманну з похоронного бюро Сандеманна стільки співчуття та щирості, що вкупі з температурою, яка панувала в майор-стюанській кладовищенській церкві, це змушувало Харрі час від часу мимоволі здригатись і щулитися. Він роззирнувся. Дві труни, стілець, вінок, похоронний агент, чорний костюм, лисина із зачосом.