Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

– Так, схоже, у нас таких випадків не було, – погодився Сьоренсен.

– Тоді пропоную таке: ти з хлопцями залишаєшся тут і стежиш, аби сторонніх не пускали за огорожу, а я піду переговорю з дружиною трупа.

Сьоренсен розсміявся, ніби Волер відмочив класний жарт, але осікся, побачивши, як той звів брови над скельцями «поліцейських окулярів». Том Волер підвівся і попрямував у бік огорожі. Він поволі порахував до трьох і крикнув:

– І приберіть патрульний автомобіль із розвороту, Сьоренсене! Наші люди там намагаються знайти сліди машини вбивці. Заздалегідь вдячний.

Він і не обертаючись знав, що усмішка сповзла з добродушного лиця цього тюхтія Сьоренсена. І що місце злочину тепер перебуває під контролем людей із Управління поліції Осло.

– Фру Албу? – запитав Волер, увійшовши до вітальні. У місті його чекав багатообіцяючий обід із однією дівчиною, і тому він вирішив не затягувати розмову. Вігдіс Албу відірвала погляд від фотоальбому, який гортала:

– Так?

Волеру подобалося те, що він бачив перед собою. Доглянута шкіра, випещене тіло, поза, що виражала впевненість у собі, – ну просто Дорте Скаппель^[42], та ще в блузці з розстебнутим третім ґудзичком. Йому подобалось і те, що він чув. М’який голос надзвичайно пасував до тих особливих слів, які він так полюбляв у вустах своїх жінок. Подобалися йому й її губи, які, як він уже почав сподіватися, коли-небудь вимовлять такі слова.

– Старший інспектор Том Волер, – відрекомендувався він і сів напроти неї. – Я розумію, який шок ви пережили, і хоча це прозвучить банально і навряд чи допоможе вам зараз, але я все ж таки хотів би висловити співчуття. Я сам нещодавно втратив близьку мені людину.

Він витримав паузу. Поки вона нарешті підвела очі і їхні погляди зустрілись. Очі в неї були*затьмарені, й Волер спершу вирішив, що це від сліз. І лише коли Вігдіс Албу заговорила, він зрозумів, що вона п’яна:

– Сигаретою не пригостите, констеблю?

– Називайте мене Том. Я не палю. На жаль.

– Скільки мені ще тут маятися, Томе?

– Я постараюся, щоб ви виїхали звідси якнайскоріше. Просто мені треба поставити вам кілька запитань. Домовилися?

– Домовилися.

– Ну й чудово. Як по-вашому, хто-небудь міг бажати смерті вашому чоловікові?

Вігдіс Албу підперла підборіддя рукою і подивилася у вікно:

– А де ж інший констебль?

– Пробачте, не зрозумів?

– Хіба він не мав приїхати?

– Який констебль, фру Албу?

– Харрі. Адже він веде цю справу, хіба не так?

Така швидка – в порівнянні з його однокашниками – кар’єра Тома Волера пояснювалася перш за все його вмінням діяти так, аби ніхто, у тому числі й адвокати в суді, не мали підстав сумніватися в достовірності зібраних ним доказів. Інша ж причина полягала в чутливості волосся у нього на потилиці. Бувало, звичайно, що воно не реагувало, коли потрібно. Але такого, щоб воно реагувало без приводу, ніколи не траплялось. А тут воно відреагувало.

– Ви маєте на увазі Харрі Холе, фру Албу?

– Можете зупинити тут.

Більше за все Тому Волеру подобався її голос. Він під’їхав до тротуару, нагнувся над кермом і почав роздивлятися рожеву віллу, що вінчала собою вершину пагорба. У променях післяполудневого сонця в саду вгадувалась якась тварина.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – сказала Вігдіс Албу. – Спасибі, що звільнили мене від цього Сьоренсена, та ще й до будинку підкинули.

Волер усміхнувся теплою усмішкою. Він знав, що усмішка вийшла саме теплою. Багато хто говорив йому, що він схожий на Девіда Хасселхоффа в «Рятувальниках Малібу», що в нього таке ж підборіддя, така ж фігура і така ж усмішка. Він бачив «Рятувальників» і розумів, про що йдеться.

– Та ні, це мені слід вам дякувати, – сказав він.

І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка – коли пам’ять йому не зраджує – якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його – Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.

Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне – з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже – скільки там? – вісім місяців.

Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.

– У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, – сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.

– І як довго ви вже… як би це… живете сама? – запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.

– Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, – вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. – Мені треба випити. А потім подзвонити їм.

Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.

– Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.

Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.

Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.

Спогад викликав у нього усмішку.

Спогад про Беате Льонн.

Мила, безневинна Беате Льонн, яка сиділа напроти нього за столиком в кафе і ковтала кожне його слово, мовби цукрову крихту в каві-латте, напої для маленьких дівчаток. «Здається, найголовніше – прагнути завжди бути самим собою. Найголовніше у відносинах між людьми – це чесність,™ не згодна?» З молодими дівчатами деколи важко вгадати, з яким пафосом вимовляти такі банальності, але у випадку з Беате Льонн він потрапив у десятку. І вона слухняно пішла за ним до нього додому, де він зробив нашвидкуруч напій, зовсім не схожий на дівочий.

Волер мимоволі розсміявся. Навіть наступного дня Беате Льонн думала, що зламалася через утому і незвично міцний для неї напій. А насправді все вирішило вірне дозування.

Але найкомічніше трапилося вранці, коли він увійшов до вітальні й застав її з мокрою ганчіркою перед диваном, на якому він попереднім вечором зробив її вперше, перш ніж вона позбулася залишків волі й почалася справжня забава.

– Вибач, – ледве вичавила вона із себе, мало не крізь сльози. – Мені так ніяково, я думала, у мене ці справи тільки наступного тижня почнуться.

– Та нічого, – відповів він і поплескав її по щоці. – Тим більше, ти ж зараз змиєш цю погань.

І поспішив на кухню. Там він відкрутив на повну потужність кран і кілька разів хряснув дверцями холодильника, щоб заглушити свій регіт. Поки Беате Льонн змивала з дивана пляму, залишену Ліндою. Або, можливо, Карен?

Вігдіс крикнула з кухні:

– Вам із молоком, Томе?

Голос її прозвучав важко і з натиском, як це заведено у жителів західних районів Осло. І до того ж він дізнався все, що було потрібно.

– Я тут пригадав, що в мене зустріч у місті, – сказав він і, обернувшись, побачив її у дверях із двома чашками кави в руках і величезними здивованими очима. Неначе він зацідив їй по фізіономії. Волер трішки подумав.

– Крім того, вам треба побути самій, – сказав він і підвівся, – я вас розумію, адже я говорив, що недавно сам утратив друга.

– Співчуваю, – мовила вона розгублено. – Я навіть не запитала, про кого йдеться.

– Її звали Елен. Моя колега. Вона була мені дуже дорога. – Том Волер злегка нахилив голову і подивився на Вігдіс, яка у відповідь невпевнено всміхнулася.

– Про що ви думаєте? – запитала вона.

– Може, якось заскочу подивитись, як ви тут поживаєте. – Губи його розпливлись у ще теплішій, аніж раніше, усмішці, справжній усмішці Девіда Хасселхоффа, і він подумав, який хаос настав би в світі, якби люди могли читати думки одне одного.

33

Дізосмія

Почався вечірній час пік, біля будівлі Управління поліції на Грьонланнслейрет заметушились автомобілі та службовці. Горобець сів на гілку, й останній листок зірвався з неї та пролетів повз вікна кімнати для нарад на п’ятому поверсі.

– Я промов виголошувати не вмію, – почав Б’ярне Мьоллер, і ті з присутніх, що слухали його виступи раніше, згідно закивали.

– Всі, хто мав відношення до розслідування справи Забійника, побачивши пляшку «Орега» і чотирнадцять поки що не розпакованих пластикових стаканчиків, чекали тільки закінчення його виступу.

– Перш за все я хотів би привітати всіх від імені міських зборів, мера і начальника Управління поліції за чудово виконану роботу. Адже ми, як усім вам відомо, опинилися в досить складній ситуації, оскільки йшлося про серійного грабіжника.

– А я не знав, що ще й інші були! – крикнув Іварссон, чим викликав сміх у залі. Він стояв позаду всіх, ближче до дверей, звідки міг спостерігати за поведінкою всіх присутніх.

– Ну загалом, правильно, – всміхнувся Мьоллер. – Я хочу сказати… ну ви знаєте, ми всі дуже раді, що справу цю закінчено. Але перш ніж ми вип’ємо по стаканчику шампанського і розійдемося по домівках, я хотів би особливо подякувати тому, хто відіграв головну роль…

Харрі відчув, як усі обернулися в його бік. Він ненавидів такі урочисті збіговиська. Промова шефа, у відповідь промови співробітників, блазенські подяки, весь цей банальний театр.

– Тобто Руне Іварссону, який керував слідчою бригадою. Вітаю, Руне!

Оплески.

– Може, ти скажеш декілька слів, Руне?

– Ні, дякую, – процідив Харрі крізь зуби.

– Так-так, звичайно, – сказав Іварссон. Усі присутні обернулися в його бік. – У мене, на жаль, немає такого привілею, Б’ярне, як у тебе, заявити, що я не вмію виголошувати промови на торжествах. Тому що я це вмію. – Сміх у залі посилився. – І як досвідчений оратор, що багато разів виступав на зустрічах, присвячених нашим успіхам, я не стомлюватиму вас, роздаючи похвали всім і вся. Робота в поліції – командна гра, як у спорті. Беате і Харрі заслужили честь забити переможний гол. Але ж усю комбінацію було розіграно на вищому рівні.

Харрі не повірив своїм очам, але всі присутні знову згідно кивнули.

– Тому я хочу висловити подяку всім одразу, – Іварссон окинув поглядом збори, мабуть, для того, щоб кожне відчуло, що саме його він бачить і йому дякує. А потім вигукнув веселим голосом: – А чи не час нам скрутити голову цій пляшці?

Хтось передав йому шампанське, і, кілька разів струсивши пляшку, він почав її відкорковувати.

– Ні, це вже зовсім нестерпно, – шепнув Харрі на вухо Беате. – Я линяю.

Вона докірливо подивилася на нього.

– Будь ласка! – Корок вдарився у стелю. – Підставляйте стакани.

– Вибач, – сказав Харрі, – побачимося завтра,

Він зайшов до кабінету, взяв пальто. Сходячи вниз, притулився до стінки ліфта. Кілька годин він, звичайно, поспав на дачі Албу. А о шостій ранку, під’їхавши до залізничної станції в Мос-се, подзвонив із телефону-автомата в місцеве відділення поліції й повідомив, що виявив труп на березі моря. Він знав, що місцеві поліцейські попросять допомоги у столичного управління. Тому, повернувшись до Осло близько восьмої, він улаштувався в кав’ярні на Уллеволсвеєн, де насолоджувався кавою «Кортадо», аж поки вирішив, що справу вже передано комусь іншому й він може спокійно їхати в контору.

Дверці ліфта відчинились, і Харрі, пройшовши через вертушку, рушив на холодне чисте столичне повітря, яке, як стверджують, забруднене ще гірше, ніж у Банґкоку. Він пригадав, що поспішати йому нікуди, і стримав крок. Думати сьогодні ні про що не треба, потрібно просто лягти в ліжко і поспати, бажано без сновидінь, а прокинувшись уранці, знати тільки одне – що всі двері за ним зачинено.

Усі двері, окрім одних. Тих, які він ніколи не зачиняв і не збирався зачиняти. Але думати про це треба буде тільки завтра зранку. Завтра вранці вони з Халворсеном знову пройдуть повз Акерсельву. Постоять біля дерева, де знайшли її. Постараються всоте відтворити картину. Не тому, що щось випустили з уваги, а щоб знову зануритися в ту атмосферу, знову відчути те, що відчули тоді.

Він пішов вузькою стежиною через лужок, скорочуючи шлях. І навіть не поглянув у бік сірої будівлі в’язниці зліва від нього.

Расколь, мабуть, цього разу відклав шахи вбік. Ні на Ларколлені, ні десь іще їм не знайти доказів проти цигана або його прибічників, навіть якщо сам Харрі візьметься за розслідування. Вони почекали стільки, скільки визнали потрібним. Забійник мертвий. Мертвий і Арне Албу. «Справедливість немов вода, – сказала якось Елен. – Вона завжди пробе собі дорогу». Вони розуміли, що це неправда, але деколи і в помилковому твердженні можна знайти хоч якусь утіху.

Харрі почув завивання сирен. Утім, він чув їх уже давно. Білі автомобілі з увімкненими блакитними мигалками промчали в бік Грьонланнслейрет. Він постарався не думати, за яким викликом вони виїхали. Видно, не йому з цією справою розбиратись, а якщо і йому, нічого, почекають. До ранку.

Том Волер вирішив, що заявився дуже рано, що у мешканців блідо-жовтого будинку є якісь справи в місті у денний час. І тому, натиснувши нижню й останню кнопку домофону, він уже було зібрався ретируватись, як раптом почув приглушений металевий голос:

– Алло?

Волер обернувся.

– Привіт, це… – він подивився на табличку з іменами мешканців поряд із кнопкою, – …Астрід Монсен?

Двадцять секунд по тому він уже стояв на сходовому майданчику перед відчиненими на ланцюжок дверима, із-за яких його роздивлялася перелякана на смерть жінка з веснянкуватим обличчям,

– Можна мені увійти, фрьокен Монсен? – запитав він і оголив зуби в усмішці у стилі Девіда Хасселхоффа.

– Ні, не можна, – пропищала господиня квартири. Ймовірно, «Рятувальників Малібу» вона не бачила.

Він простягнув їй своє посвідчення:

– Мені треба поставити вам декілька запитань відносно смерті Анни Бетсен. Ми вважаємо тепер, що це не було самогубство. Мені відомо, що один із моїх колег розслідував справу за особистою ініціативою й розмовляв із вами на цю тему.

Том Волер чув, що тварини, особливо хижаки, можуть чути страх по запаху. Але це його не дивувало. А дивувало його те, що не всі володіють таким умінням. У страху таке ж летюче гіркувате амбре, як у бичачої сечі.

– Чого ви так боїтеся, фрьокен Монсен?

Зіниці у неї ще більше розширилися. Волосся на потилиці у Волера стало дибки.

– Нам дуже важлива ваша допомога, – сказав він. – Найголовніше у відносинах між поліцією і простими людьми – це чесність, хіба ви не згодні?

Очі в неї забігали, і він вирішив скористатися шансом:

– Мені здається, мій колега якимсь чином замішаний у цій справі.

У неї відвисла щелепа, і вона безпорадно втупилася в нього. Перемога!

Вони сіли в кухні. Коричневі стіни були суцільно обвішані дитячими малюнками, і Волер вирішив, що в неї купа племінників. Слухаючи її, він робив позначки у блокноті.

– Я почула гуркіт на сходах, вийшла і на майданчику прямо перед своїми дверима побачцла чоловіка, що зігнувся в три погибелі. Він, напевно, впав, і я запитала, чи не має потреби він у допомозі, але ясної відповіді не отримала. Тоді я піднялася вгору й подзвонила в квартиру Анни Бетсен, але і вона не відповіла. Я знову спустилась і допомогла йому підвестися на ноги. Навколо валялися речі, що випали в нього з кишень. Я знайшла гаманець і банківську картку з ім’ям і адресою. Потім допомогла йому вийти на вулицю, зупинила таксі й повідомила шоферові адресу. Ось усе, що мені відомо.

– І ви упевнені, що це була та людина, яка пізніше приходила до вас? Тобто Харрі Холе?

Вона глитнула. І закивала головою.

– Чудово, Астрід. А як ви здогадалися, що він був у Анни?

– Чула, як він прийшов.

– Ви чули, як він прийшов, і чули, як він увійшов до квартири Анни?

– У мене робочий кабінет просто біля сходів. І там усе чути. У нас же будинок дуже тихий, рідко коли щось трапляється.

– Можливо, ще хтось приходив до Анни того вечора?

Вона зачекала:

– Мені здалося, що хтось пробрався вгору по сходах відразу після того, як поліцейський виїхав. Але здається, це була жінка. У туфлях на високих каблуках. Зовсім інший звук виходить. Я подумала, що це фру Гундерсен із четвертого поверху.

–Хто?

– Вона зазвичай, коли вихилить кілька скляночок у «Старого майора», от так по сходах додому добирається.

– А постріли ви чули?

Астрід похитала головою:

– Ні, у нас між квартирами хороша звукоізоляція.

– А номер таксі не запам’ятали?

– Ні.

– О котрій годині ви почули гуркіт на сходах?

– О чверть на дванадцяту.

– Ви упевнені, Астрід?

Кивнувши, вона зробила глибокий вдих.

Волер здивувався, з якою твердістю вона вимовила наступну фразу:

– Це він убив її.

Він відчув, як у нього почастішав пульс. І сильно:

– Що примушує вас стверджувати це, Астрід?

– Я зрозуміла, що тут щось не так, почувши про самогубство Анни. Цей до нестями п’яний чоловік валявся на сходовому майданчику, а коли я подзвонила в двері Анни, вона не відповіла, адже так? Я думала звернутися в поліцію, але тут він заявився знову… – Астрід подивилася на Тома Волера так, ніби вона тонула, а він її рятував. – І насамперед запитав, чи впізнаю я його. Ось я і зрозуміла, що він мав на увазі, чи не так?

– І що ж він мав на увазі, Астрід?

Голос у неї зазвучав на пів-октави вище:

– Навіщо вбивці питати єдиного свідка, чи впізнає він його? Ви як думаєте? Він, звичайно, залякати мене з’явився, показати, що зі мною буде, якщо я його видам. Ось я і зробила, як він хотів: сказала, що бачу його вперше.

– Але ж ви говорите, що він і пізніше приходив і випитував вас про Арне Албу?

– Так, видно, хотів із моєю допомогою перекласти провину на іншого. Зрозумійте, який страх мене охопив. Я прикинулася, що нічого не знаю, і лише підтакувала йому… – Волер зрозумів, що у неї від хвилювання перехопило горло.

– Ну а зараз ви готові прр все це розповісти? У тому числі й у суді під присягою?

– Так, якщо ви… якщо я відчуватиму себе в безпеці.

В іншій кімнаті пролунав сигнал комп’ютера про повідомлення, що надійшло. Волер подивився на годинник. Половина п’ятої. Діяти треба швидко. І краще за все зробити все ще сьогодні ввечері.

За двадцять хвилин до п’ятої Харрі відімкнув двері своєї квартири і тут пригадав, що вони з Халворсеном домовлялися сьогодні позайматися на велотренажерах. Він роззув черевики, ввійшов до вітальні й натиснув клавішу «Ріау» на автовідповідачі, що блимав. Дзвонила Ракель:

– Суд призначено на середу. Я замовила квитки на четвер. Ми будемо в Гардермуені о пів на п’яту. Олег питає, чи зможеш ти нас зустріти.

«Ми». Вона говорила, що рішення суду набуває чинності негайно. Якби вони програли, зустрічати довелося б не «нас», а тільки одну людину, людину, що втратила все.

Вона знову не залишила номера свого телефону, отож він не міг передзвонити і повідомити, що все залагодилось і їй більше не треба нічого побоюватися. Він зітхнув і всівся в зелене крісло. Але варто було йому заплющити очі, як перед ним виникла вона – Ракель. Білі простирадла, такі холодні, що обпалювали шкіру, гардини, що ворушилися перед відчиненим вікном, і світло місяця, що падало на її голу руку. Він із найбільшою обережністю провів кінчиками пальців по її очах, руках, вузьких плечах, довгій стрункій шиї, ногах, сплетених із його ногами. Він відчував її спокійне тепле дихання, ритм якого майже непомітно змінився, коли він ніжно провів пальцем нижче сідниці. Стегна її так само майже непомітно почали погойдуватися в такт його рухам, ніби вона, немов спляча красуня, забулася глибоким сном і лише чекала його дотику, щоб прокинутися.

О п’ятій годині Руне Іварссон зняв трубку свого домашнього телефону на Естерос, аби повідомити тому, хто дзвонив, що сім’я сіла якраз за вечерю, і попросити його передзвонити пізніше.

– Вибач, що турбую, Іварссоне. Це Том Волер.

– Привіт, Томе, – відповів Іварссон із непрожованою картоплиною в роті. – Послухай…

– Мені негайно потрібний ордер на арешт Харрі Холе і санкція на обшук його квартири. І ще п’ять осіб для проведення обшуку. В мене є підстави вважати, що Холе, хоч як це сумно, замішаний у вбивстві.

Іварссон проштовхнув картоплину в горло.

– Справа не терпить зволікання, – сказав Волер. – Дуже великі шанси, що він знищить докази.

– Б’ярне Мьоллер, – ось усе, що зміг видавити із себе Іварссон, закашлявшись.

– Так-так, я знаю, що, строго кажучи, такі речі в його компетенції, – заперечив Волер. – Але я гадаю, ти погодишся зі мною, що в даному разі він особа зацікавлена. Адже вони з Харрі вже з десяток років пліч-о-пліч працюють.

– Це точно. Тільки у нас тут наприкінці дня нова справа утворилась, і всі мої люди зараз розбираються з нею.

– Руне! – почув Іварссон голос дружини. Йому не хотілося ще більше засмучувати її, адже розпивання шампанського та пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені й так уже затримали його на двадцять хвилин.

– Слухай, Волере, я зв’яжуся з тобою пізніше. Подзвоню прокуророві й дізнаюся, що він зможе зробити. Він кашлянув і досить голосно, щоб його почула дружина, додав: – Після вечері.

Харрі прокинувся від стукоту в двері. Як автоматично відзначив його мозок, гість стукає вже давно, не сумніваючись, що Харрі вдома. Він кинув погляд на годинник. Пять хвилин на шосту. Йому приснилася Ракель. Він потягнувся й підвівся з крісла.

Знову пролунав важкий стукіт у двері.

– Зараз, зараз, – крикнув Харрі й вийшов до передпокою. Крізь візерунчасте віконце в дверях він розрізнив чийсь силует. Напевно, хтось із сусідів, бо домофон не дзвонив.

Він узявся за ручку і раптом зловив себе на думці, що відчиняти не поспішає. У нього кольнуло в потилиці. Якась пляма пролетіла перед очима. Пульс злегка почастішав. Дурниця якась. Він крутонув ручку і відчинив двері.

Це виявився Алі.

– Ти обіцяв до сьогоднішнього дня свої речі прибрати з підвалу, – мовив він, звівши брови дашком.

Харрі хлопнув себе долонею по лобу:

– Чорт! Соррі, Алі! Я тупиця.

– Гаразд, Харрі, добре. Я можу тобі допомогти, якщо в тебе буде час сьогодні ввечері.

Харрі здивовано подивився на нього:

– Допомогти? Що там допомагати? Та я за десять секунд усе винесу. Я, щоправда, точно не пам’ятаю, але, здається, там ніяких моїх речей немає. Ну та гаразд.

– Там цінні речі, Харрі, – Алі похитав головою. – Такі тільки повні кретини в підвалах зберігають.

– Навіть не знаю, Алі. Давай так – я зараз загляну до «Шрьодера» перекусити, а потім подзвоню тобі.

Харрі зачинив двері, всівся в крісло і натиснув кнопку телевізійного пульта. Новини для глухонімих. Харрі трохи знав їхню мову – йому не один раз доводилося допитувати глухих, він навіть вивчив деякі жести і тепер спробував порівняти жестикуляцію репортера з субтитрами. На Східному фронті без змін. Американець потрапив під трибунал за те, що воював на стороні талібів. Харрі махнув рукою. «Фірмова страва в сьогоднішньому меню у «Шрьодера», – подумав він. – Чашка кави. Сигаретка. Потім похід у підвал – і спатоньки». Він схопив пульт і вже зібрався вимкнути телевізор, як раптом сурдоперекладач підніс руку із виставленими вказівним і великим пальцями. Цей знак він пам’ятав. Значить, у когось стріляли. Харрі механічно подумав про Арне Албу, але тут же пригадав, що того задушили. Він перевів погляд на субтитри. І застиг у кріслі. А потім почав безладно натискати на кнопки. Новини були неприємні, можливо, навіть дуже неприємні. На каналі ТБ-текст він знайшов тільки заголовки новин:

У службовця банку стріляли під час пограбування. Грабіжник стріляв у співробітника під час пограбування філії «Норвезького банку» в районі Гренсен в Осло у другій половині дня. Стан пораненого критичний.

Харрі перейшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Заголовок на першій сторінці був також присвячений пограбуванню. Він двічі кликнув мишею.

Перед самим закриттям філії в приміщення зайшов грабіжник у масці та, загрожуючи директорові філії, зажадав видати йому гроші з банкомату; коли ж до призначеного злочинцем терміну цього не сталося, він вистрілив у голову іншій співробітниці банку. Повідомляється, що тридцятичотирилітня жінка перебуває в критичному стані. Шеф відділу поліції Руне Іварссон заявив, що це почерк так званого Забійника, який, як раніше на цьому тижні повідомила поліція, був знайдений мертвим у Дажуді в Бразилії.

Це могла бути випадковість. Звичайно, могла. Але це не випадковість. З’ясувалося те, чого він весь час боявся. Лев Гретте зробив тільки одне пограбування. А всі останні – хтось інший. Той, хто вважав себе добре підготовленим. Настільки добре, що надумався імітувати справжнього Забійника до найдрібніших жорстоких деталей.

Харрі спробував викинути ці думки з голови. У нього не було ніякого бажання думати про пограбування. Або про застрелених банківських службовців. Або про наслідки появи двох Забійників. Про те, що він ризикує продовжити працю під керівництвом Іварссона у Відділі пограбувань і розбійних нападів і, відповідно, відкласти розслідування вбивства Елен до кращих часів.

Стоп. На сьогодні досить. Усе обміркуємо завтра.

Але ноги самі привели його до передпокою, де пальці самі набрали номер мобільного телефону Вебера:

– Це Харрі. Що у вас?

– У нас успіх, ось що у нас, – відповів Вебер незвичайно веселим голосом. – Розумним хлопчикам і дівчаткам завжди врешті-решт усміхається удача.

– Це для мене новина, – сказав Харрі. – Давай розповідай.

– Ми в банку працювали, а тут Беате Льонн подзвонила з «Камери тортур». Вона тільки почала проглядати відеозапис пограбування і відразу виявила дещо цікаве. Грабіжник стояв майже впритул до плексигласової перегородки перед стойкою, і вона припустила, що там могли залишитися сліди його слини. Минуло всього півгодини з моменту пограбування, так що

і справді надія була.

– Ну і? – запитав із нетерпінням Харрі.

– Слідів слини на перегородці немає.

Харрі видав звук, схожий на стогін.

– Але є мікроскопічна крапелька – конденсат дихання, – сказав Вебер.

– Точно?

– Йєс.

– Виходить, хтось за нас молився останнім часом. Вітаю, Вебере!

– Я розраховую зробити аналіз ДНК за три дні. Тоді залишиться тільки порівняти його з попередніми результатами. Припускаю, ми візьмемо цього гада до кінця тижня.

– Сподіваюся, ти маєш рацію.

– Я маю рацію.

– Гаразд. У будь-якому разі спасибі, що вкрай не зіпсував мені апетит.

Харрі поклав трубку, одягнув пальто і попрямував до дверей. Але тут він пригадав, що забув відключити комп’ютер, і повернувся до спальні. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але побачив те, від чого серце знову забилось як скажене. Йому прийшло послання по електронці. Він міг би, зрозуміло, все одно відключити комп’ютер. Мав би, адже нічого термінового не чекав. Повідомлення міг прислати хто завгодно. По суті, тільки одна людина не могла цього зробити. Просто зараз йому слід було вирушити до «Шрьодера». Пройтися по Довре-гате, поміркувати над парою старих черевиків, які зависли між небом і землею, пригадати сон про Ракель. І все таке інше. Але було надто пізно, пальці вже все зробили самі. Всередині комп’ютера щось забурчало, і нарешті на екрані з’явилося повідомлення, дуже довге.

Закінчивши читати, він подивився на годинник. 18.04. Він стільки років складав звіти, що в нього вже виробився такий рефлекс. І тому тепер він міг із точністю до хвилини сказати, коли земля провалилась у нього під ногами.

Привіт, Харрі!

Що це у тебе лице витягнулось? Ти, напевно, вже і не чекав знову отримати від мене звісточку? Що ж, життя повне несподіванок. Вважаю, що і Арне Албу вже зрозумів це, позаяк ти читаєш мій лист. Адже це ми, ми з тобою зробили його життя нестерпним, правда? Я, напевно, не сильно помилюсь, якщо припущу, що дружина Албу забрала дітей і пішла від нього. Жорстоко, чи не так? Позбавити людину сім% особливо якщо знаєш, що для нього це головне в житті. Втім, він сам у всьому винен. А все-таки за зраду дружини це дуже сувора кара, як ти вважаєш, Харрі? Але так чи інакше, а відплата на цьому закінчується. Ти більше не почуєш від мене ні слова.

Але оскільки вже ти, що називається, ні до чого і просто встряв у цю історію, я, напевно, зобов’язаний пояснити. І пояснення це відносно просте. Я любив Анну. Насправді любив. І її саму, таку, якою вона була, і те, що вона дала мені

А вона, на жаль, любила тільки те, що дав їй я. Тобто забуття. «The Big Sleep»^[43]. Ти, напевно, не знав, що вона закінчена наркоманка. Життя – як уже було сказано – повне несподіванок. Це я привчив її до наркотиків після чергового – давай називати речі своїми іменами – фіаско з її виставкою. Ми були немов створені одне для одного й полюбили з першого ж уколу. Чотири роки Анна була моєю клієнткою і таємною коханкою, і ролі ці – скажімо так – не можна розділити.

Ти в замішанні, Харрі? Тому що у неї на руках не знайшли слідів од уколів, вірно? Авжеж, те, що я назвав любов’ю з першого у ко-лу, – просто фігура мови. Річ у тому, що Анна не терпіла уколів. Ми курили героїн, загортаючи його у фольгу від шоколаду «Куба». Це, звичайно, дорожче, ніж колотись, але, з іншого боку, Анна мала можливість купувати наркотик за оптовою ціною, поки була зі мною. Ми були – як це називається? – нерозлучні. У мене досі сльози на очі навертаються, коли я згадую той час. Вона зробила для мене все, що жінка може зробити для чоловіка. Трахалася зі мною, годувала, напувала, розважала, втішала. І благала мене. Єдине, чим вона мене так і не обдарувала, так це своєю любов’ю. Чому полюбити мене виявилося так диявольськи важко для неї, Харрі? Полюбила ж вона тебе, хоча ти ні фіга для неї не зробив.