Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)

Ула Лі подивився на Іварссона, нібито роздумуючи, підводитися йому чи ні, проте кінець кінцем, напевно, вирішив говорити сидячи:

– Учора ввечері було моє чергування. Готовий матеріал, який включає записи всіх камер спостереження, надійшов до нас у п’ятницю о восьмій вечора. Я зібрав усіх чергових агентів зовнішнього нагляду в «Камері тортур» і змусив переглянути записи. Тих, хто у п’ятницю був вільний, викликав на суботу. Всього матеріал переглянули тринадцять агентів. Перший – у п’ятницю о восьмій вечора, останній…

– Відмінно, Уло, – перервав Іварссон. – І що вони?

Ула видав нервовий смішок, який прозвучав різко, мовби каркаючий крик чайки.

– Ну так що?

– Еспен Воланд зараз на бюлетені, – зам’явшись, сказав зрештою Ула. – Він знає в обличчя більшість грабіжників. Спробую витягти його сюди завтра.

– Так що ти все ж таки можеш нам сказати?

Ула обвів поглядом усіх присутніх.

– Зовсім небагато, – тихо видушив він.

– Ула все ще відносно новачок у цій справі, – сказав Іварссон, і Харрі побачив, як на вилицях його заходили жовна. – Йому потрібна стовідсоткова гарантія розпізнання, що само загалом похвально. Однак це вже перебір, особливо якщо грабіжник…

– Убивця.

– …у масці, повністю переодягнений і до того ж середнього зросту, вважає за краще помовчувати, рухається явно нетипово й носить взуття занадто великого розміру. – Іварссон злегка підвищив голос. Ну, Уло, не муч. Так хто ж у нас у списку найбільш імовірних підозрюваних?

– Підозрюваних немає.

– Обов’язково мусить бути хоч хтось.

– Але його немає. – Ула Лі ніяково кашлянув.

– Ти хочеш сказати, що ні в кого немає на цей рахунок ніяких припущень? Ні в кого з наших найбільш ретельних шукачів, тих, що добровільно відвідують найбільш буйні кубла Осло, вважачи справою своєї честі щоденне спілкування з найогидні-шими покидьками суспільства? У тих, хто в дев’яти з десяти випадків хоч краєм вуха чув, хто вів машину, хто ніс гроші, хто стояв на сторожі, і раптом – жодної здогадки?

– Здогадки-то є, – сказав Ула. – Вони назвали мені шість імен.

– Ну так викладай, старий.

– Я перевірив усіх. Троє з них сидять. Одного з решти наша людина в момент пограбування бачила на Платі^[10]. Другий зараз у Патайї, в Таїланді, це я перевірив. А ще одного всі агенти назвали практично одностайно, позаяк він схожий; фігурою, та й сам злочин учинений дуже вже професійно. Це такий собі Бьорн Юхансен із твейтського угруповання.

– І?

В Ули був такий вигляд, наче в цю мить йому більше за все хотілося сповзти зі стільця та сховатися під столом.

– У п’ятницю в лікарні Уллевол йому зробили операцію з приводу аит аЫае.

– Аит аІаХае7.

– Капловухість, – простогнав Харрі, змахуючи з лоба крапельку поту. – У Іварссона був такий вигляд, ніби він ось-ось вибухне. Ну, і скільки намотав?

– Щойно проминув двадцять перший кілометр. – Голос Халворсена лунко відбивався від стін тренажерної зали, розташованої в підвалі Управління поліції Осло. День іще тільки схилявся до вечора, й тому вони тут були майже єдиними відвідувачами.

– Зрізуєш ти, чи що? – Харрі зціпив зуби і спробував швидше тиснути на педалі. Навколо його велотренажера вже розтеклася калюжка поту, тоді як у Халворсена на лобі ледве виступило кілька краплин.

– Виходить, поки у вас жодної зачіпки? – запитав Халворсен, намагаючись дихати спокійно й рівно.

– Атож, якщо не вважати того, що Беате Льонн сказала насамкінець.

– А що ж вона сказала?

– Вона працює зараз із однією комп’ютерною програмою, що на основі кадрів відеозйомки дозволить їй дістати тривимірне зображення голови та обличчя злочинця.

– У масці?

– Ця програма використовує ту інформацію, яку їй удається зчитати із плівки. Світло, тіні, заглиблення, випуклості. Чим щільніше маска прилягає до обличчя злочинця, тим більш імовірно, що реконструйоване зображення нагадуватиме його зовнішність. У будь-якому разі це буде лише начерк, ескіз, однак Беате говорить, що зможе порівняти його з фото підозрюваних.

– За допомогою ідентифікаційної програми ФБР? – Халворсен обернувся до Харрі, з деяким злорадством зауваживши, що пляма поту, яка раніше проступала в того на грудях лише біля логотипу «Jokker&Valentine», тепер розпливлася по всій майці.

– Ні, в неї є краща програма, – сказав Харрі. – Скільки там у тебе?

– Двадцять два. І що це за програма?

– Fusiform gyrus^[11].

– Майкрософт? Еппл?

Харрі постукав зігнутим пальцем по багровому лобі:

– Загальнолюдський програмний продукт. Міститься у скроневій частці мозку. Єдина функція – розпізнавати обличчя. Більше нічого не може. За допомогою цього біта пам’яті ми розрізняємо сотні тисяч людських облич, однак навряд чи відрізнимо один від одного дюжину носорогів.

– Носорогів?

Харрі зажмурився, намагаючись зморгнути піт, який заливав очі.

– Це всього лише приклад, Халворсене. Проте стосовно Беате Льонн,тут випадок особливий. У неї в цій звивині є ще кілька додаткових завитків, завдяки яким вона пам’ятає всі обличчя, які коли-небудь бачила. Кажучи «всі», я маю на увазі не тільки обличчя знайомих їй людей або тих, із ким їй доводилося перекинутись кількома словами, але й фізіономії, які вона побіжно бачила в натовпі на вулиці років п’ятнадцять тому, хай навіть наполовину сховані темними окулярами.

– Брешеш!

– Аніскілечки. – Харрі опустив голову, дочекався, поки відновиться дихання, і вів далі: – Таких, як вона, і двох сотень не набереться. Дідрік Гудмундсон розповідав, що в Школі поліції її змусили пройти відповідний тест і вона посоромила всі існуючі ідентифікаційні програми. Ця дівиця – ходяча картотека облич. Якщо вона запитує тебе: «Де я могла бачити вас раніше?» – будь певен, що з її боку це зовсім не банальна спроба зав’язати знайомство.

– Здуріти можна! Що ж вона в поліції робить? Я маю на увазі, з таким талантом?

Харрі знизав плечима.

– Ти, може, пам’ятаєш співробітника, застреленого у вісімдесяті під час пограбування банку в Рюені?

– Це було ще до мене.

– Коли до нас надійшло повідомлення, він випадково опинився неподалік і, оскільки першим прибув на місце, ввійшов до банку без зброї, щоб почати переговори. Грабіжники розстріляли його з автоматичної зброї. їх так і не взяли. Пізніше в Школі поліції цей випадок почали наводити як приклад, як не треба діяти, опинившись на місці злочину.

– Слід було чекати на підкріплення й не вступати в контакт із бандитами, щоб не наражати на непотрібну небезпеку ні себе, ні службовців банку, ні самих злочинців.

– Точно, як за підручником. Дивно, але він був одним із кращих і найдосвідченіших наших співробітників. Йорген Льонн. Батько Беате.

– Он як? Так ти вважаєш, воіїа тому й пішла в поліцію? Через батька?

– Очевидно.

– Вона нічого?

– Ділова. Ти де вже?

– Проїхав двадцять четвертий. Лишилося ще шість. А ти?

– Двадцять другий. Певно, скоро тебе дістану.

– Тільки не цього разу. – Халворсен запрацював педалями з подвійним завзяттям.

– Зараз почнуться підйоми – отут я тебе й упораю. Ти, як завжди, психологічно зламаєшся і зупинишся.

– Не сьогодні, – пообіцяв Халворсен і ще наліг на педалі. Біля коріння його густої шевелюри блиснула краплина поту. Харрі посміхнувся й також припав до руля.

Бярне Мьоллер дивився поперемінно то на список, яким забезпечила його дружина, то на магазинну полицю, де, як йому здавалося, лежав коріандр. Після їхньої поїздки на Пхукет минулої зими Маґрете закохалася в тайську кухню, одначе сам начальник убивчого відділу все ще плутався при виборі різних овочів, які щодня доправляли літаком із Бангкока до продовольчого магазинчика на Грьонланнслейрет.

– Це зелений чилі, шеф, —пролунав просто в нього над вухом чийсь голос. Б’ярне Мьоллер різко обернувся й ледве не вткнувся носом у мокру багрово-червону фізіономію Харрі. – Дві ці штуки, кілька скибочок імбиру – й можна приготувати непоганий супчик «том ям». Щоправда, після нього з вух дим валить, зате піт виводить із організму всяку гидоту.

– Судячи з твого вигляду, Харрі, ти щойно його скуштував.

– Просто невеликий велопробіг із Халворсеном.

– Он як? А що це там у тебе в руці?

– Японе. Дрібний червоний ЧИЛІ.

– От уже не знав, що ти вмієш готувати.

Харрі з легким подивом, нібито бачив його вперше, глянув на пакетик із чилі.

– Між іншим, шеф, добре, що я тебе зустрів. У нас проблема.

Мьоллер відчув знайомий свербіж біля коріння волосся.

– Не знаю, хто там ухвалював рішення про те, щоб Іварссон очолив слідство по вбивству на Бугстадвеєн, але так продовжуватися не може.

Мьоллер запхав список у корзину з продуктами.

– Скільки ви вже пропрацювали з ним разом? Аж два дні?

– Не в тому річ, шеф.

– Слухай, Харрі, можеш ти хоч раз вряди-годи зайнятися виключно розслідуванням? А як усе організувати – дозволь вирішувати іншим. Знаєш, нічого страшного не станеться, якщо ти хоча б спробуєш не ставати в опозицію.

– Та я просто хочу скоріше розкрутити цю справу, шеф. Аби знову зайнятися тією, іншою, ну, ти знаєш.

– Знаю. Але ти вовтузишся з нею вже понад обіцяні мною шість місяців, а я не можу й надалі заплющувати очі на використання часу й ресурсів, виходячи з особистих почуттів і відносин, Харрі.

– Але ж ідеться про нашу колегу, співробітницю поліції.

– Я знаю! – гаркнув Мьоллер. Трохи помовчавши, він роззирнувся на всі боки і, злегка понизивши тон, вів далі:

– Так у чому проблема, Харрі?

– Вони звикли працювати вйключно з пограбуваннями, й Іварссона не цікавлять ніякі конструктивні пропозиції.

Б’ярне Мьоллер злегка посміхнувся при думці про «конструктивні пропозиції» Харрі. А той, ледь нахилившись до нього, заговорив швидко й гаряче:

– Коли відбувається вбивство, про що ми насамперед думаємо, га, шеф? Чому, який мотив, адже так? У Відділі пограбувань і розбійних нападів сприймають як даність, що мотивом були гроші, тож таких запитань узагалі не виникає.

– Ну а сам ти що вважаєш? Який тут мотив?

– Нічого я не вважаю, справа вся в тому, що вони використовують в корені невірну методику.

– Іншу методику, Харрі, іншу. Ну гаразд, мені давно вже слід було купити ці овочі й бути вдома. Тож говори скоріше, чого ти хочеш.

– Хочу, щоб ти з ними домовився – нехай дадуть мені можливість з ким-небудь іще відокремитись і працювати в автономному режимі.

– Вийти зі складу слідчої групи?

– Провадити розслідування паралельно.

– Харрі…

– Так уже було, коли ми брали Червоногрудку, пам’ятаєш?

– Харрі, я не можу втручатися…

– Я хочу взяти Беате Льонн і разом із нею почати все з нуля. Іварссон уже встиг зайти в глухий кут і…

– Харрі!

– Ну?

– Назви істинну причину.

Харрі вирішив трохи змінити тактику:

– Мені не витримати спільної роботи з цим крокодилом.

– З Іварссоном?

– Відчуваю, скоро таких дров наламаю…

Брови Бярне Мьоллера зійшлися на переніссі й зметнулися вгору, утворюючи літеру V.

– Це що, погроза?

Харрі поклав руку Мьоллеру на плече:

– Зроби мені цю послугу, шеф, одну-однісіньку. І я ніколи тебе більше ні про що не попрошу. Ніколи!

Мьоллер незадоволено гмукнув. Скільки разів за останні роки йому доводилося через Харрі класти свою голову ледве не на плаху, замість того щоб послухатися мудрих порад старших колег і будувати власну кар’єру, дистанціювавшись від цього свого непередбачуваного опера! Якщо вже мова зайшла про Харрі Холе, єдине, що можна було б сказати про нього напевно, так це те, що одного прекрасного дня він таки наламає дров. Однак, позаяк вони з Харрі якось дивно примудрялися виходити сухими з води, ніхто стосовно них жорстких заходів не вживав. Дотепер. Тим часом найцікавішим було запитання: навіщо він усе це робить? Мьоллер глянув скоса на Харрі. Алкаш. Скандаліст. Часом нестерпний нахабний упер-тюх. І при цьому – його кращий опер, якщо не брати до уваги Волера.

– Тільки тримай себе в шорах, Харрі. Інакше, присягаюся, знову запхаю тебе за письмовий стіл і замкну. Втямив?

– Так, шеф.

– Завтра в мене зустріч із начальником Управління і з шефом криміналки. Подивимось. Але я тобі нічого не обіцяю, чуєш?

– Бувай, шеф. Привіт дружині.

По дорозі до виходу Харрі обернувся:

– Коріандр там, ліворуч, у глибині, на нижній полиці.

Після того як Харрі пішов, Б’ярне Мьоллер довго стояв, утупившись у свою корзинку. Він нарешті зрозумів, навіщо йому все це потрібно. Просто цей скандальний і впертий алкаш йому подобався.

7

Білий король

Кивнувши комусь із завсідників, Харрі всівся за столик біля одного з вузьких кривуватих вікон, які виходять на вулицю Валь-демара Тране. У кутку в нього за спиною красувалася велика картина: чоловіки, що прогулюються по площі Янгсторгет, бадьоро помахуючи циліндрами, вітають зустрічних дам, які намагаються сховатися від палючих променів сонця під мереживними парасолями. Неможливо уявити собі великого контрасту з вічною напівтемрявою та благоговійною пообідньою тишею, що панують у залі «Шрьодера».

– Добре, що тобі вдалось вирватися, – сказав Харрі, звертаючись до повнявого чоловіка, що вже сидів за столиком. По ньому відразу було видно, що він не належить до числа завсідників закладу. Причина крилася не в елегантному твідовому піджаці, й навіть не у краватці-метелику в червону крапочку. Просто на пропахлій пивом і вкритій чорними плямами від сигаретних недопалків скатертині перед ним стояла чашка з чаєм. Цим випадковим відвідувачем був психолог Столе Еуне, один із кращих спеціалістів у країні, до послуг якого поліція Осло вдавалася часто й навіть вельми охоче. Щоправда, з деякою часткою побоювання, позаяк Еуне, аж до самих кісток порядна людина, щиро дбаючи про підтримання власного реноме, ніколи не дозволяв собі в суді ніяких висловлювань, якщо вони не були на всі сто відсотків підтверджені науковими доказами. А позаяк у психології взагалі існує не так уже й багато доказів хоч би там чого, нерідко траплялося, що він, як свідок звинувачення, ставав кращим помічником захисту: посіяні його виступом сумніви тлумачилися на користь звинувачуваного. Розслідуючи різні вбивства, Харрі так часто звертався по допомогу до Еуне, що вже вважав його ледве не своїм колегою. Та й у питанні лікування власного алкоголізму Харрі так само сліпо довірявся цьому розумному, душевному, дещо франтуватому впертюху, так що найближчим часом навіть міг почати називати його своїм другом.

– Так ось, значить, де твоя схованка? – сказав Еуне.

– Угу, – підтвердив Харрі й звів брову, подаючи знак Майї, яка тут же вискочила з-за стойки і зникла на кухні.

– А це в тебе що?

– Японе. Чилі.

По переніссю Харрі скотилася крапля поту, на мить затрималася на кінчику носа й упала на скатертину. Еуне з подивом подивився на вологу пляму.

– Погано відновлюється теплообмін, – пояснив Харрі. – Я щойно з тренування.

Еуне скривився:

– Як медик я, можливо, мав би аплодувати, але як філософ ставлю великий знак питання – чи варто піддавати організм таким випробуванням?

На столі перед Харрі виникли сталевий кавник і чашка.

– Дякую, Майє.

– Відчуття провини, – вів далі Еуне. – Дехто намагається впоратися з ним, вигадуючи собі різні покарання. Як ти, Харрі, коли зриваєшся. У твоєму випадку алкоголь – не спосіб утекти від дійсності, а радикальний спосіб самопокарання.

– Дякую, я й раніше чув од тебе цей діагноз.

– Так ти тому так старався на тренуванні? Докори сумління?

Харрі знизав плечима.

Еуне притишив голос:

– Ти що, так і продовжуєш думати про Елен?

Погляд Харрі метнувся вгору і зустрівся з поглядом Еуне. Він поволі підніс чашку з кавою до рота, довго пив і врешті з прикрою гримасою відставив її вбік.

– Ні, це не пов’язано зі справою Елен. Там ми ні на крок не просунулися, але я переконаний, зовсім не тому, що погано спрацювали. Просто треба набратися терпіння – рано чи пізно що-небудь обов’язково з’явиться.

– Добре, – сказав Еуне. – У тому, що Елен загинула, твоєї провини немає. Твердо це запам’ятай. І не забувай, усі твої колеги вважають, що справжнього її вбивцю було спіймано.

– Може, так. А може, й ні. Він мертвий, так що запитати тепер ні в кого.

– Не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс, Харрі. – Еуне сунув два пальці в кишеньку свого твідового жилета, дістав звідти срібний годинник і кинув погляд на циферблат. – Однак ти ж навряд чи хотів зі мною поговорити про відчуття провини?

– Ні. – Харрі вийняв із кишені стосик фотографій. – Я хотів би знати, що ти думаєш ось про це.

Еуне взяв знімки й почав переглядати.

– Схоже на пограбування банку. Не думав, що й це в компетенції забійного відділу.

– Подивися на наступну фотографію – і отримаєш пояснення.

– Ну і що? Він указує пальцем на камеру стеження.

– Вибач, наступна.

– Ого! Невже…

– Так. Спалаху майже не видно, це гвинтівка АС-3, але він щойно вистрілив. Як бачиш, куля влучила жінці точно в лоб. На наступній фотографії видно, як вона виходить із потилиці й застряє в дерев’яній панелі поряд зі скляним віконцем.

Еуне відклав знімки.

– Скажи на милість, Харрі, чому ви вічно сунете мені під ніс ці жахи?

– Щоб ти був у курсі, про що йдеться. Поглянь на наступний знімок.

Еуне важко зітхнув.

– Злочинець оволодів грішми, – вів далі Харрі, показуючи фотографію. – Тепер єдине, що йому залишається, – втекти. Він професіонал, спокійний, рішучий; у нього більше немає ніяких причин залякувати когось або до чогось змушувати. І все ж таки він на кілька секунд відкладає втечу заради того, щоб пристрелити службовку банку. Тільки через те, що управитель витратив зайві шість секунд, дістаючи гроші з банкомату.

Ложечка в чашці чаю, що стояла перед Еуне, поволі малювала вісімку.

– І тепер ти намагаєшся здогадатись, який у нього був мотив?

– Ну, мотив-то є завжди, просто часто складно буває зрозуміти, по який бік здорового глузду слід його шукати. Які будуть припущення?

– Серйозний розлад психіки.

– Але всі інші його дії надзвичайно раціональні.

– Розлад психіки зовсім не рівнозначний дурості. Люди з таким розладом мають не меншу, а деколи навіть більшу спритність у досягненні своєї мети, ніж ми, здорові. Що їх відрізняє від нас, так це самі цілі.

– А як щодо наркотиків? Бувають такі, під впливом яких нормальна людина стає такою агресивною, що в ній прокидається жадоба вбивати?

Еуне похитав головою:

– Дія стимулятора може лише підсилити або послабити схильність, яка вже існує. Той, що вбив сп’яну свою дружину, як правило, не раз про це подумував і на тверезу голову. Люди, що здійснюють навмисні вбивства, як у нашому випадку, майже напевно мають до цього стійку схильність.

– Так ти вважаєш, що хлопець зовсім звихнувся?

– Або ж первісно запрограмований на вбивство.

– Первісно запрограмований?

Еуне кивнув:

– Пам’ятаєш того грабіжника, якого так ніколи й не вдалося взяти, Расколя Баксхета?

Харрі зробив заперечний жест.

– Він циган, – вів далі Еуне. – Декілька років ходили чутки про цю справді містичну постать. Вважалося, що він мозковий центр, який стоїть за всіма значними пограбуваннями фінансових установ та інкасаторів в Осло у вісімдесяті роки. Минуло чимало часу, перш ніж поліції вдалось установити, що він справді існує, але навіть і тоді не зуміли знайти ніяких доказів проти нього.

– Тепер щось таке пригадую, – сказав Харрі. – Проте його начебто все ж таки спіймали?

– Помиляєшся. Щонайближче до нього вдалося підібратися, коли двоє нальотчиків пообіцяли свідчити в суді проти Расколя в обмін на пом’якшення покарання для них самих. Однак обидва вони раптово зникли за таємничих обставин.

– Нічого незвичайного, – зауважив Харрі, дістаючи пачку «Кемелу».

– Незвичайне те, що вони тоді сиділи у в’язниці, – сказав Еуне.

Харрі тихенько свиснув:

– Та все ж мені здається, він потрапив за ґрати.

– Вірно, – відгукнувся Еуне. – Проте його не спіймали. Він здався сам. Одного разу з’явився до приймальні Управління поліції Осло і заявив, що хоче зізнатись у здійсненні купи давніх пограбувань. Звісно, почався дикий переполох. Ніхто нічого не розумів, а сам Расколь навідріз відмовився пояснити, чому здався. Перш ніж порушувати справу, зателефонували мені, щоб я його оглянув і перевірив, чи не з’їхав він з глузду, – адже інакше суд визнав би зізнання недійсним. Расколь погодився на бесіду зі мною за двох умов. По-перше, ми мусили зіграти партію в шахи – і не питай мене, звідки йому стало відомо, що я граю. А по-друге, мені слід було принести французький переклад «Мистецтва війни» – стародавнього китайського трактату про військову тактику.

Еуне розпечатав пачку сигарил «Нобель петі».

– Книгу мені прислали з Парижа, і я захопив із собою шахівницю. Мене відвели до нього в камеру. Людина, яку я там побачив, більше всього нагадувала ченця. Він попросив у мене ручку і почав перегортати книгу, кивком давши зрозуміти, щоб я готувався до гри й починав. Я розставив фігури і зробив перший хід, готуючись розіграти дебют Реті – при ньому атака на супротивника починається лише після того, як твої фігури займуть усі центральні позиції. Часто такий початок буває вельми ефективним проти гравців середнього рівня. За одним тільки першим ходом неможливо було вгадати, що саме я задумав, однак цей циган, одірвавшись від книги, поглянув скоса на дошку, смикнув себе за цапину борідку, подивився на мене, розуміюче посміхнувся, зробив позначку в книзі…

Язичок полум’я, виплюнутий срібною запальничкою, лизнув кінчик сигарили.

– …і продовжив читання. Я запитав: «А ти що, не ходитимеш?» Щось недбало черкаючи на полях книги моєю ручкою, він відповів: «А навіщо? Бачиш, я записую, як складеться ця партія, хід за ходом. Усе скінчиться тим, що ти змушений будеш покласти свого короля». Я спробував було пояснити, що після одного-однісінького ходу він не може передбачити весь хід партії. «Парі?» – запропонував він. Я спробував відбутися жартами, але він наполягав. Тоді я погодився поставити сотню, таємно сподіваючись, що це схилить його до бесіди зі мною. Він зажадав, аби я поклав сотенну купюру біля дошки, щоб він міг її бачити. Потім він підвів руку, неначе збирався зробити хід, і тут події почали розвиватися блискавично.

– Шах і мат?

Еуне задумливо всміхнувся і випустив блакитне кілечко диму, що відразу ж рушило вгору:

– Наступної миті я відчув, що затиснутий залізною хваткою, голова закинута до стелі, а у вухо мені шепочуть: «Відчуваєш лезо мого ножа, ґадзо?» Дійсно, я відчував тонке, гостре як бритва лезо, що вперлося мені в горло і ледве не розпороло шкіру. Тобі коли-небудь доводилося переживати таке, Харрі?

Харрі в думках звірився з реєстром схожих ситуацій, в яких йому доводилось опинятися, проте точної відповідності так і не знайшов. Він похитав головою.

– Почуваєшся, як висловлюються деякі мої пацієнти, ніби риба, викинута з води. Я до того злякався, що ледве не обмочився. А він продовжував шепотіти мені у вухо: «Поклади свого короля, Еуне». Хватка трохи ослабла, щоб я зумів підвести руку і змести з дошки свої фігури. Потім, усе так само несподівано, він мене відпустив. Знову зайнявїпи своє місце за столом, він почекав, поки я опам’ятаюсь і відсапаюсь. «Якого диявола, що це було?» – простогнав я. «Це було пограбування банку, – відповів він. – Спершу сплановане, потім здійснене». З цими словами він розкрив книгу, де, за його словами, зафіксував хід партії, і показав мені. Але там був записаний тільки мій перший хід і слова: «Білий король здався». Потім він запитав: «Ну що, Еуне, це дає відповідь на всі твої запитання?»

– І що ти йому відповів?

– Нічого. Я покликав наглядача, який чекав за дверима. Проте, перш ніж він відімкнув камеру, я все ж таки задав Расколю останнє запитання. Відчував, що звихнуся, сушачи голову, якщо не отримаю на нього відповіді прямо тут і зараз. Я запитав: «Ти б це зробив? Перерізав би мені глотку, якби я не змахнув свого короля? Заради того щоб виграти ідіотське парі?»

– І що ж він відповів?

– Посміхнувся й запитав, чи знаю я, що таке попереднє програмування.

– Ну і?..

– Це все. Двері відчинились, і я пішов.

–Ащо він мав на увазі під попереднім програмуванням?

Еуне відсунув від себе чашку з чаєм:

– Можна первісно запрограмувати свій мозок, щоб він дотримувався певної моделі поведінки. Мозок пригнічуватиме інші імпульси і, хай там що, дотримуватиметься заздалегідь визначених правил. Вельми корисна річ у ситуаціях, коли природною реакцією мозку була б паніка. Наприклад, коли парашут не розкрився. Парашутист заздалегідь програмує себе на здійснення в цьому разі певних вимушених дій.

Або ж поведінка солдата в бою.

– Точно. До речі, є методи попереднього програмування, які дозволяють занурити людину в такий глибокий транс, що навіть найрадикальніша зовнішня дія не в змозі із нього вивести. Люди уподібнюються живим роботам. Найстрашніше, що досягти такого ефекту – заповітної мрії будь-якого генерала – надзвичайно просто, досить лише володіти потрібною технікою.

– Ти це про гіпноз?

– Мені більше подобається називати це попереднім програмуванням – не так таємничо звучить. Усе тут зводиться до дозволу і заборони на прийом імпульсів. Найбільш здатні легко можуть програмувати самих себе – це називають самогіпнозом. Якщо Расколь заздалегідь запрограмував себе на вбивство у разі, якщо я не покладу свого короля, то він тим самим відрізав собі всі шляхи до відступу.

– Але ж він усе-таки тебе не вбив.

– В усіх програм існує своєрідна кнопка скасування, якийсь пароль, що руйнує транс. У даному разі, цілком можливо, ним був перекинутий білий король.

– М-м. Вражає.

– Я ось до чого все це кажу…

– Здається, я здогадуюся, – перебив Харрі. – Грабіжник із фотографії міг запрограмувати себе на вбивство у разі, якщо управитель не вкладеться в строк.

– Правила попереднього програмування можуть бути досить прості, – сказав Еуне, гасячи свій недопалок у чашці й накриваючи її блюдцем. – Щоб занурити себе в транс, досить створити якусь малу, логічно завершену систему, закриту для проникнення будь-яких думок ЗЗОВНІ.

Поклавши на стіл поряд із кавовою чашкою п’ятдесяти-кронову купюру, Харрі підвівся. Туне мовчки дочекався, поки він збере фотографії, і лише потім запитав:

– Признайся, адже ти ні на йоту не віриш у те, що я тут тобі наплів, га?

– Абсолютно.

Еуне також підвівся й застебнув піджак.

– У що ти взагалі віриш?

– У те, чого мене вчить особистий досвід, – відповів Харрі. – У своїй масі звичайні бандити, щонайменше, зовсім не розумніші за мене – вони обирають найбільш прості рішення, та й мотиви у них, як правило, нехитрі. Коротше кажучи, на перевірку все виявляється таким самим, яким здається на перший погляд. Готовий посперечатися, що цей наш нальотчик або на-ширявся до одуру, або відчайдушно запанікував. Те, що він зробив, з біса безглуздо, з чого я роблю висновок, що він до того ж іще й тупий. Узяти, наприклад, цього цигана, якого ти, очевидно, вважаєш неабиякою спритною людиною. Скільки років до свого строку він дістав за те, що напав на тебе з ножем?

– Аніскільки, – сардонічно посміхнувшись, відповів Еуне.

– Як це?

– Ніякого ножа не знайшли.

– Мені здавалося, ти говорив, що ви сиділи з ним самі в замкненій камері.

– Уяви собі таку ситуацію. Ти лежиш на пляжі на животі й загоряєш. Тут до тебе підходять приятелі й кажуть, щоб ти не надумався ворушитись, – у тебе над спиною один із них тримає совок із розжареним вугіллям. Раптом ти чуєш, як хтось із них ойкає, і наступної миті відчуваєш, як на спину падають вуглинки та нещадно її печуть. Доводилося тобі стикатися з чим-небудь подібним?

У свідомості Харрі —: до образливого швидко – промайнули всі картини його літніх відпусток.

– Ні.

– У результаті виявляється, що тебе розіграли і це всього лише шматочки льоду…

– Ну і що?

Еуне зітхнув:

– Деколи мені дуже б хотілося знати, Харрі, де ж усе-таки ти провів ті тридцять п’ять років, які, як ти стверджуєш, минули з моменту твого народження.

Харрі втомлено провів рукою по обличчю:

– О’кей, так у чому суть, Еуне?

– У тому, що досвідчений маніпулятор може змусити тебе сприйняти край сотенної купюри за лезо ножа.

Дивлячись Харрі просто у вічі, блондинка пообіцяла сонячну погоду і легку хмарність ближче до другої половини дня. Харрі натиснув кнопку, і картинка згорнулася, перетворившись на крихітну крапку, що світиться, в центрі 14-дюймового екрана. Проте варто йому тільки заплющитись, як у свідомості спалахнуло зображення Стіне Гретте у супроводі відлуння слів репортера: «…у справі, як і раніше, немає підозрюваних».

Харрі знову розплющив очі й подивився на погаслий екран, у якому відбивалася кімната. Він сам, старе зелене крісло з високою спинкою з «Ліфта»1 і порожній журнальний столик, при¬

1 Мережа дешевих магазинів в Осло.

крашений кругами від денець склянок і пляшок. Усе як завжди. Маленький телевізор стояв на полиці між «Самотньою планетою: книгою про Таїланд» і стареньким «Атласом шляхів», виданим іще Норвезькою спілкою підприємців тоді, як Харрі тут поселився. Незважаючи на свій статус переносного, телевізор за останні сім років не зрушився з місця ні на метр. Харрі довелося якось читати про семирічний синдром: приблизно через сім років люди починають прагнути переїхати на новіє місце. Або поміняти роботу. Або супутника життя. По собі він цього не помічав. Робота у нього була все та ж ось уже майже десять років. Харрі подивився на годинник. Анна сказала – о восьмій.

Що ж до супутниці життя, тут він ніколи не заходив так далеко, щоб мати можливість переконатися у правильності цієї теорії. За винятком двох випадків, усі його романи обмежувалися тим, що сам Харрі називав «шеститижневим утамовуванням свербіжу». У чому крилася причина, він і сам не знав. Може, в тому, що ці два винятки, коли він закохувався по-справжньому, завершилися трагічно. А може, винні були дві найстійкіші його прихильності – пристрасть до розслідування вбивств і тяга до алкоголю. В усякому разі, ще до того як рік тому він зустрів Ракель, Харрі й сам уже мало-помалу почав схилятися до думки, що не створений для тривалих відносин. Йому раптом згадалася спальня в будинку Ракелі в Холменколлені – простора, прохолодна. Багатозначні погляди і недомовки за сніданком. Малюнок Олега на дверцятах холодильника: три фігурки, що тримають одне одного за руки. Під однією з них – високою, головою ледве не врівні з жовтим сонцем, сяючим на безхмарному небі, – кострубато надряпано «Харі».

Харрі підвівся з крісла, взяв аркуш, який лежав поряд із ав-товідповідачем, і рішуче набрав номер на мобільнику. Після чотирьох гудків на іншому кінці лінії зняли слухавку.

– Привіт, Харрі.

– Привіт. Як ти здогадалася, що це я?

Низький приглушений смішок:

– Ти де був усі останні роки, га, Харрі?

– Ну, тут… там… а що? Невже знову дурня зваляв?

Вона засміялася цього разу трохи голосніше.

– Ах так, адже мій номер висвітився в тебе на дисплеї. І справді ідіот. – Харрі відчував, що все це дійсно звучить по-дурному. Нічого, йому б тільки зуміти сказати те, заради чого він телефонує, а там недовго і слухавку кинути. Ну, раз, два, три – пора зважуватись. – Знаєш, Анно, з приводу цієї нашої домовленості на сьогоднішній вечір…