412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ю Несбьо » Безтурботний » Текст книги (страница 10)
Безтурботний
  • Текст добавлен: 26 июня 2025, 01:30

Текст книги "Безтурботний"


Автор книги: Ю Несбьо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

– Ні, проте цілком міг робити це на так званій особистій дистанції, яка становить від метра до сорока п’яти сантиметрів. Її дотримуються у спілкуванні з друзями та приятелями. Але, як бачиш, Забійник і Стіне Гретте порушують і цю межу. Я поміряла відстань – всього лише двадцять сантиметрів. Це означає, що вони перебувають у межах інтимної дистанції. При цьому люди виявляються настільки близькими одне до одного, що навіть не можуть тримати в постійному фокусі все обличчя співбесідника. Крім того, вони обов’язково відчувають його запах і навіть відчувають тепло тіла. Ця дистанція зазвичай зарезервована за тими, кого любиш, а також за членами сім’ї.

– Гм, – скептично гмикнув Харрі. – Я, звичайно, в захваті від широти твоїх знань, але не забувай, що ці двоє перебувають зараз в особливо драматичній ситуації.

– Саме це й добре! – Беате була в такому захопленні, що здавалось, якби не трималася вона за підлокітники крісла, так би і злетіла. – Без особливої на те потреби люди ніколи не порушують ті межі, про які говорить Едвард Холл. А Стіне Гретте і Забійникові це якраз і не потрібно.

Харрі потер підборіддя:

– О’кей, продовж думку.

– Я гадаю, Забійник знав Стіне Гретте, – сказала Беате. – Причому добре.

– Гаразд, гаразд. – Прикривши обличчя руками, Харрі заговорив крізь пальці. – Отже, Стіне була знайома з професійним банківським грабіжником, який здійснює чудово спланований наліт, після чого вбиває її. Адже ти розумієш, до чого нас приводить такий висновок, чи не так?

Беате кивнула:

– Я зараз же перевірю, що ми можемо відшукати на Стіне Гретте.

– Чудово. А після цього ми поговоримо з тим, хто був із нею на надзвичайно інтимній дистанції.

18

Прекрасний день

– Неприємне місце, – сказала Беате. – У мене просто мурашки по шкірі.

– Колись тут у них був один відомий пацієнт – Арнольд Юклерьод, – озвався Харрі. – Він говорив, що тут поміщається мозок хворого чудовиська – психіатрії. Так, значить, тобі нічого не вдалося накопати на Стіне Гретте?

– Ні. Бездоганна поведінка. З банківських рахунків не схоже, щоб у неї були грошові проблеми. Кредитними картками користувалася не часто – що в магазинах одягу, що в ресторанах. Ніяких виграшів на скачках або інших ознак пристрасті до азартних ігор. Найекстравагантніше з того, що мені вдалося встановити, – поїздка минулого літа до Сан-Паулу.

– А з чоловіком що?

– Та все те ж. Солідна, розсудлива людина.

Пройшовши за ворота психіатричної лікарні Геуста, вони

опинилися на майданчику, оточеному масивними будівлями з червоної цегли.

– Нагадує в’язницю, – сказала Беате.

– Генріх Ширмер, німецький архітектор дев’ятнадцятого століття. Той самий, що проектував в’язницю «Ботсен», – пояснив Харрі.

Санітар, який вийшов їм назустріч, відвів їх до реєстратури. У нього було неприродно чорне – ймовірно, фарбоване – волосся, та і виглядав він не санітаром, а швидше музикантом джазового ансамблю або художником-дизайнером. Що цілком відповідало дійсності.

– Здебільшого Гретте сидить, втупившись у вікно, – розповідав він, поки вони йшли по довгому коридору, що вів до відділення Г-3.

– Він здатний розмовляти? – поцікавився Харрі.

– Так, цілком… – За свою ворону зачіску, що надавала йому недбалого вигляду, санітарові довелося викласти цілих шість сотень. Відкинувши одне з пасом, які падали на лоб, він, примружившись, подивився на Харрі крізь скельця масивних окулярів у роговій оправі, що, на думку Холе, надавали йому вигляду справжнього «ботаніка». Хоча у поєднанні із зачіскою вони покликані були справляти прямо протилежне враження на людей тямущих.

– Колега має на увазі, чи достатньо Гретте здоровий, аби з ним можна було говорити про дружину, – втрутилася Беате.

– Спробуйте, – байдуже відповів санітар, повертаючи пасмо на місце. – Якщо у нього знову почнеться напад, нічого не вийде.

Харрі не запитав, як їм дізнатися, що починається напад. Дійшовши до кінця коридору, санітар відімкнув двері з вічком.

– Його що, доводиться тримати під замком? – запитала Беате, оглядаючись у просторій світлій кімнаті.

– Ні, – відрізав санітар і, не вдаючись до подальших пояснень, указав на самотню спину в білому халаті, що підносилася над присуненим упритул до вікна стільцем. – Я буду у вартівні ліворуч по коридору. Попередьте, коли зберетеся йти.

Вони підійшли до пацієнта, що сидів на стільці. Той не відриваючись дивився у вікно і при цьому правою рукою щось черкав у блокноті. Рухи були повільні, незграбні й якісь механічні, неначе ручку тримала не жива людська рука, а клішня робота.

– Тронн Гретте? – запитав Харрі.

Він не впізнавав людини, що обернулася до них. Гретте був обстрижений наголо, обличчя змарніло, а замість дикого блиску в очах, що налякав їх того вечора на тенісному корті, їх зустрів спокійний і порожній, але при цьому пронизливий погляд, яким він, здавалося, дивився крізь них. Харрі й раніше доводилося бачити таке. Такий вигляд мали після декількох тижнів відсидки ув’язнені, що вперше відбувають термін. Інстинктивно Харрі відчував, що людина, яка сидить перед ними, перебуває в тому ж стані. Вона відбуває свій термін.

– Ми з поліції, – сказав Харрі.

Гретте поволі перевів на них погляд.

– Йдеться про наліт на банк і вашу дружину.

Гретте наполовину приплющив очі; зараз у нього був такий вигляд, ніби він прагнув зосередитись і зрозуміти, про що говорить із ним Харрі.

– Ви дозволите поставити вам декілька запитань? – голосно запитала Беате.

Гретте поволі кивнув. Беате присунула стілець і сіла.

– Ви можете розповісти нам про неї? – попросила вона.

– Розповісти? – Голос був скрипучий, як погано змащені двері.

– Так, – підтвердила Беате і лагідно всміхнулася. – Нам хотілось би знати, якою була Стіне. Чим вона займалася. Що любила. Які у вас із нею були плани. Ну і таке інше.

– Все таке? – Гретте подивився на Беате. Потім відклав ручку. – Ми хотіли завести дітей. Ось такі були плани. Штучне запліднення. Вона сподівалася, що будуть близнята. «Двоє і ще двоє», – постійно твердила вона! Двоє і ще двоє. Ми якраз мали почати. Якраз тепер. – Його очі налилися слізьми.

– Якраз тепер?

– Здається, сьогодні. Або завтра. Яке сьогодні число?

– Сімнадцяте, – сказав Харрі. – Адже ви довго були одружені, чи не так?

– Десять років, – озвався Гретте. – Якби вони не захотіли грати в теніс, я б не наполягав. Не можна примушувати дітей любити те ж, що подобається їхнім батькам, вірно? Може, вони вважали б за краще їздити верхи. Верхова їзда – це ж чудово.

– А що вона була за людина?

– Десять років, – повторив Гретте і знову відвернувся до вікна. – Ми зустрілись у вісімдесят восьмому. Я якраз почав вивчати ВІ – бізнес-інтелект, а вона вчилась у випускному класі ніссенській гімназії. Найкраща дівчина з усіх, кого я зустрічав. Кажуть, що краща жінка – та, яка дісталася не тобі, або та, яку вже забув. Але із Стіне мені пощастило. І я ніколи не припиняв вважати її кращою. Ми з нею з’їхалися після місяця знайомства й були разом щодня і щоночі впродовж трьох років. Та все ж я не вірив своєму щастю, коли вона погодилася стати Стіне Гретте. Хіба це не дивно? Якщо когось сильно любиш, здається неможливим, аби так само сильно любили й тебе. Адже має бути навпаки, вірно?

На підлокітник стільця впала сльоза.

– Вона була доброю. Зараз мало хто здатен оцінити в людині цю якість. Вона була вірною, надійною й завжди лагідною. І мужньою. Якщо їй здавалися внизу чиїсь голоси, а я в цей час спав, вона завжди сама вставала і виходила до вітальні. Я казав їй, щоб вона будила мене: а раптом там справді зломщики? А вона тільки сміялася: «Тоді я пригощу їх своїми вафлями, і ти прокинешся – адже ти завжди прокидаєшся від запаху вафель». Я і справді завжди прокидався, коли вона пекла вафлі… так.

Він глибоко зітхнув, утягнувши повітря носом. За вікном у такт поривам вітру сумно гойдалися, ніби махали руками, голі гілки беріз.

– Ти мала б зараз пекти свої вафлі, – прошепотів він і спробував засміятися, проте замість сміху вийшов схлип.

– А друзі в неї були? – запитала Беате.

Гретте все ще схлипував, і їй довелося повторити запитання.

– Вона полюбляла побути одна, – сказав він. – Може, через те, що була єдиною дитиною в сім’ї. Вона завжди була у злагоді з батьками. І потім, ми з нею були всім одне для одного. Ніхто більше нам не був потрібний.

– Може, у неї все ж таки був хтось, про кого ви не знали? – наполягала Беате.

Гретте подивився на неї:

– Що ви маєте на увазі?

Беате болісно почервоніла й поспішно всміхнулася:

– Я хочу сказати, що, можливо, ваша дружина не завжди розповідала вам про те, з ким зустрічалась або випадково розмовляла.

– Чому це? Куди ви хилите?

Беате замовкла і перезирнулася з Харрі. Тепер слово узяв

він:

– При пограбуванні банку ми зобов’язані перевірити всі версії, хоч якими б неправдоподібними вони здавалися на перший погляд. Наприклад, хтось із співробітників міг бути в змові з грабіжником. Нальотчики часто заручаються допомогою зсередини як при плануванні, так і в процесі пограбування. Не викликає сумнівів, що злочинець точно знав час поповнення банкомату. – Харрі уважно стежив за виразом обличчя Гретте, щоб зрозуміти, як той сприймає почуте. Проте, судячи з погляду, думки його знову десь витали. – Ми ставили ті ж запитання всім іншим співробітникам, – про всяк випадок збрехав Харрі.

Зовні з боку дерева пролунав різкий пташиний крик. Самотній, тужливий. Гретте почав кивати головою. Спершу поволі, потім усе швидше і швидше.

– Ага, – сказав він. – Тепер я вас розумію. Ви вважаєте, що Стіне тому і застрелили. Ви вважаєте, вона була знайома із злочинцем. А коли він її використав, то застрелив, аби обірвати всі нитки. Вірно?

– Принаймні теоретично така можливість існує, – сказав Харрі.

Гретте похитав головою і знову засміявся – порожнім, млявим сміхом:

– Помітно, що ви не знали мою Стіне. Вона б ніколи на це не пішла. Та і навіщо? Скоро вона б однаково отримала мільйони, варто було тільки трохи зачекати.

– Що?

– Валле Беткер, її дід. Йому зараз вісімдесят п’ять, він власник трьох багатоквартирних будинків у центрі. Минулого літа у нього знайшли рак легенів, і відтоді йому стає все гірше. Внуки його успадкують по будинку кожен.

Наступне питання вирвалось у Харрі чисто інстинктивно:

– Кому тепер дістанеться той будинок, що повинна була успадкувати Стіне?

– Іншим внукам. – У голосі Гретте почулися гидливі нотки. – А зараз ви, певно, почнете перевіряти, чи є у них алібі?

– А що, Гретте, по-вашому, варто було б? – у свою чергу запитав Харрі.

Гретте хотів відповісти, але, зустрівши погляд Харрі, передумав і прикусив нижню губу.

– Пробачте, – сказав він і провів рукою по волоссю, що ледве почало відростати. – Зрозуміло, мені б слід було радіти, що ви перевіряєте всі версії. Просто все це здається абсолютно безнадійним. І безглуздим. Адже якщо ви його і схопите, ніхто і ніщо не поверне мені того, що я втратив. Навіть якщо б його засудили до смерті. Позбутися життя – це ще не найстрашніше, що може статися з людиною. – Харрі вже знав, що за цим буде. – Гірше – позбутися того, в ім’я чого ти живеш.

– Гаразд, – сказав Харрі, підводячись. – Ось вам моя картка. Телефонуйте, коли щось пригадаєте. Можете також звертатися до Беате Льонн.

Гретте вже знову відвернувся до вікна й не бачив простягнутої йому картки; Харрі довелося покласти її на стіл. За вікном потемніло. їхні прозорі відображення у склі були схожі на примари.

– У мене таке відчуття, що я його бачив, – сказав Гретте. – По п’ятницях я прямо з роботи вирушав до спортцентру «САТС» на Спурвейс-гате грати в сквош. Мій партнер не з’явився, і я пройшов до тренажерної зали – потягати тягарі, покрутити педалі, ну і таке інше. Але в цей час там завжди стільки народу, що доводиться постійно стояти в чергах.

– Знаю, – кивнув Харрі.

– Коли Стіне вбили, я був там. У трьох сотнях метрів від банку. Чекав своєї черги в душі, щоб поїхати додому і зайнятися вечерею. Я завжди готував вечерю по п’ятницях. Я полюбляв дожидати її. Любив… чекати. Не всі це полюбляють.

– Що ви мали на увазі, коли сказали, що бачили його? – запитала Беате.

– Я бачив, як повз мене в роздягальню пройшов чоловік. На ньому було щось чорне, вільне. Комбінезон або щось на зразок цього.

– А лижна шапочка?

Гретте похитав головою.

– Може, кашкет? – припустив Харрі.

– В руках у нього була якась шапка. Може, і лижна. А може, кашкет.

– А обличчя… – почав було Харрі, проте Беате його перебила:

– Якого він був зросту?

– Не знаю, – знизав плечима Гретте. – Звичайного. Що це означає? Ну, може, метр вісімдесят.

– Чому ви нам раніше цього не сказали? – запитав Харрі.

– Тому. – Гретте вперся пальцями в шибку. – Тому що, як я вже сказав, це було всього лише відчуття. Це не він, я знаю.

– Звідки така упевненість? – здивувався Харрі.

– Кілька днів тому сюди приходили двоє ваших колег. Обох звали Лі. – Він різко обернувся до Харрі: – Вони що, родичі?

– Ні. І що вони хотіли?

Гретте відсмикнув руку. Скло навколо плямочок, залишених пальцями, запітніло.

– Вони хотіли перевірити, чи не була Стіне у змові з грабіжником. І вони показували мені фотографії пограбування.

– І?

– На фотографіях на чорному комбінезоні не було ніяких міток. А у того, що я бачив у спортцентрі, на спині були великі білі літери.

– А що за літери? – запитала Беате.

– П-О-Л-І-Ц-І-Я, – по літерах вимовив Гретте, стираючи зі скла плями від пальців. – Коли я потім вийшов на вулицю, то почув поліцейські сирени з боку Майорстюа. Пам’ятається, мені тоді спало на думку: дивно, що грабіжникам удається вислизнути, коли скрізь так багато поліції.

– Зрозуміло. Чому ви впевнені, що подумали про це саме тоді?

– Не знаю. Може, тому, що хтось поцупив у мене ракетку для сквоша просто з роздягальні, поки я був у залі. Потім я подумав, а чи не грабують це банк Стіне? У голову завжди лізуть різні такі речі, коли мізки нічим особливо не зайняті, правда? Потім я поїхав додому і почав готувати лазанью. Стіне любила лазанью. – Гретте спробував усміхнутися. З очей його знову потекли сльози.

Щоб не бачити, як плаче дорослий чоловік, Харрі зупинив погляд на аркуші паперу, де Гретте щось писав у момент їх приходу.

– Ви за останні півроку знімали великі суми з банківського рахунку. – Беате говорила жорстко: у голосі звучали металеві нотки. – Тридцять тисяч крон у Сан-Паулу. На що ви їх витратили?

Харрі з подивом подивився на неї. Здавалося, те, що відбувається, нітрохи її не зворушує.

Гретте всміхнувся крізь сльози:

– Ми із Стіне відсвяткували там десятирічний ювілей весілля. Вона взяла відпустку трохи раніше і поїхала туди за тиждень до мене. Ми вперше не бачилися з нею так довго.

– Я запитала, на що ви витратили тридцять тисяч крон у бразильській валюті, – не вгамовувалася Беате.

Гретте подивився у вікно.

– Це моя особиста справа, н£ вважаєте?

– А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.

Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:

– Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?

Обличчя Беате спохмурніло.

– Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, – сказав Гретте. – Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.

Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.

– Вельми жалкую, – сказала Беате. – Я поводилася безглуздо… я…

– Усе гаразд, – спробував заспокоїти її Харрі.

– Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…

– Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, – тільки про те, про що не запитала.

Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.

– Скільки часу він іще пробуде тут? – запитав Харрі.

– В середу його відішлють додому, – озвався санітар.

У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?

У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.

– Він змінив зачіску, – сказала Беате. – І надів окуляри.

–Хто?

– Санітар.

– Так? А не схоже було, що ви знайомі.

– Ми і не знайомі. Одного разу я бачила його на пляжі у Хука. І в «Ельдорадо». І на Стортінгс-гате. Здається, років п’ять тому.

Харрі з цікавістю подивився на неї:

– Я і не знав, що це твій тип чоловіка.

– Зовсім і не мій, – сказала вона.

– Ах так, – спохватився Харрі. – Як же я забув, адже у тебе в цьому сенсі мізки набакир.

Дівчина всміхнулася:

– Осло – маленьке містечко.

– Ах он як? Скільки разів ти бачила мене, перш ніж прийшла на роботу в Управління?

– Один раз. Шість років тому.

– І де ж?

– По телевізору. Ти тоді розплутав цю справу в Сіднеї.

– Гм. Мабуть, це справило на тебе враження.

– Пам’ятаю тільки, мені було прикро, що з тебе зробили героя, хоча насправді ти схибив.

– Тобто?

– Ти мусив віддати злочинця під суд, а не вбивати його.

Приплющивши очі, Харрі подумав про те, яким смачним

буде перше затягування, коли він закурить, і навіть поторкав пачку у внутрішній кишені. Витягнувши складений аркуш паперу, він показав його дівчині.

– Що це? – запитала вона.

– Та сторіночка, на якій Гретте щось черкав.

– «Прекрасний день», – прочитала вона вголос.

– Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?

– «Сяйво»?

– Та ти знаєш – фільм жахів. Стенлі Кубрик. – Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. – Там Джек Ніколсон сидить у готелі й раз по раз пише на аркуші одну й ту ж фразу.

– Я не люблю фільми жахів, – тихо сказала вона.

Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.

– Ти де живеш? – запитала вона.

– Бішлет.

– Це по дорозі.

– По дорозі куди?

– До Уппсали.

– Так? А там де?

– Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?

– Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.

– Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.

– Я теж виріс в Уппсалі, – признався Харрі. – Може, у нас є спільні знайомі.

– Напевно. – Беате подивилася в бокове вікно.

– Треба б з’ясувати, – зауважив Харрі.

Далі вони їхали мовчки.

Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни – розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» – подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.

Із її нечисленних реплік він зрозумів: їй приємно слухати його розповідь про те, що йому було таке близьке. Про ігри, про маленький комод. Про те, як він вигадував історії, дивлячись на узори килима, неначе це були казки, записані за допомогою хитрого коду. Про шухляду в комоді, яка, за домовленістю з матір’ю, була виключно його власністю і до якої вона ніколи не торкалася.

– Я зберігав там свої картки із зображеннями футболістів, – розповідав Харрі. – Автограф Тома Лунда. Лист від Сьольві – дівчинки, з якою зустрічався влітку під час поїздки в Ондальснес. А пізніше – першу пачку сигарет. Потім – пачку презервативів. Вона так і пролежала у мене нерозпечатаною, аж поки закінчився термін придатності. Вони так пересохли, що коли ми з сестрою спробували їх надувати, вони всі полопались.

Ракель сміялась, а Харрі все розповідав і розповідав, навмисне, щоб чути її сміх.

Потім він довго безцільно ходив по кімнаті. У новинах було все те ж, що і вчора. Розширення будівництва під Джелала-бадом.

Харрі пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Поки той, потріскуючи, завантажувався, Харрі побачив, що прийшло ще одне повідомлення. Коли він прочитав адресу відправника, пульс його почастішав. Він відкрив повідомлення.

Привіт, Харрі.

Гра почалася. Відповідно до висновку патологоанатома ти цілком міг бути там, коли вона померла. Так, значить, тому ти продовжуєш усе приховувати? Що ж, не так уже безглуздо. Хоча все і має вигляд звичайного самогубства. Але ж дещо не стикується, чи не так? Наступний хід твій.

C#MN

Харрі мало не підстрибнув од гуркоту і зі здивуванням виявив, що він сам із усієї сили вдарив долонею по столу. Він роззирнувся в темній спальні. Харрі був злий і переляканий, проте більше за все його дратувало відчуття, що відправник… десь поряд. Харрі приклав усе ще ниючу долоню до екрана монітора. Холодне скло остудило шкіру, і в той же час він відчув тепло, мовби там, усередині, був хтось живий.

19

Черевики на електричному дроті

Елмер поспішав униз по Грьонланнслейрет, вітаючи на ходу легкою усмішкою знайомих покупців і працівників навколишніх закладів. Він злився сам на себе – знов у нього закінчилися розмінні гроші. Довелося замкнути двері магазинчика, повісити табличку «Скоро повернусь», а самому прожогом бігти до банку.

Ривком розчахнувши двері, він улетів усередину, проспівав своє звичайне «Доброго ранку!» й кинувся до автомата з талончиками на чергу. Ясна річ, на вітання йому ніхто не відповів, проте він уже встиг до цього звикнути. Як же, тут працюють тільки корінні норвежці! Біля банкомата стояв чоловік і, мабуть, його ремонтував, а двоє відвідувачів уткнулись у вікно, що виходить на вулицю. У банку було незвично тихо. Що там таке могло трапитися на вулиці, чого він по дорозі сюди не помітив?

– Двадцять, – голосно сказав жіночий голос, Елмер поглянув на свій талончик. На нім значилося «50», проте оскільки всі віконця були вільні, Елмер підійшов до того, звідки пролунав вигук.

– Привіт, Катріне, красуне, – сказав він, із цікавістю поглядаючи в бік вікна. – Відсип ти мені дрібних – п’ятірок і по кроні.

– Двадцять один. – Елмер здивовано перевів погляд – з вікна на Катріне Шойен і лише тепер звернув увагу на чоловіка, що стояв поряд із нею. Спочатку йому здалося, що перед ним чорношкірий, проте потім ‘Ьін зрозумів, що на чоловіку просто чорна лижна шапочка-шолом із прорізами для очей. Ствол гвинтівки АС-Зу яку чоловік тримав у руках, поволі перемістився з касирки на Елмера.

– Двадцять два, – металевим голосом проскреготала Катріне.

– Чому сюди? – запитав Халворсен, жмурячись на Осло-фіорд, що розкинувся внизу. Вітер нещадно тріпав його довге волосся. Менш ніж за пять хвилин вони домчали від дихаючого вихлопними газами кварталу Грьонланн на південний схід столиці, в Екеберг, який підносився над усіма районами міста подібно до зеленої сторожової башти. Тут під деревами вони відшукали затишну лавку, з якої відкривався чудовий краєвид на красиву старовинну кам’яну будівлю, яку Харрі за звичкою продовжував називати Морською школою, хоча тепер у ній готували менеджерів.

– По-перше, тому, що тут красиво, – сказав Харрі. – По-друге, щоб деякі іногородні познайомилися з історією столиці. Перший склад у назві Осло означає «лісистий кряж», – тут, на Еке-берзькому кряжі, ми зараз і сидимо. А другий склад – «рівнина», «долина», яку ти бачиш у нас під ногами. – Він вказав рукою. – Ну, а по-третє… Ми з тобою щодня бачимо цей пагорб із вікна. Чи не пора нарешті поглянути, що там за ним? Як по-твоєму?

Халворсен не відповів.

– Я не хотів розводитися про це в кабінеті, – сказав Харрі, – або ж у Елмера. Мені потрібно дещо тобі розповісти. – Харрі здавалося, що навіть сюди сильні пориви вітру доносять із фіорду солонуватий морський запах. – Я був знайомий із Анною Бетсен.

Халворсен кивнув.

– Схоже, це тебе не особливо здивувало, – зауважив Харрі.

– Я припускав щось таке.

– Але є і ще дещо.

–Так?

Харрі сунув до рота неприкурену сигарету.

– Перш ніж продовжити, вимушений тебе попередити. Те, що я скажу зараз, має залишитися строго між нами. Саме це і може стати для тебе серйозною проблемою. Уловлюєш? Тому, коли хочеш, я нічого не розповідатиму, і покінчимо з цим. Так що, продовжувати мені чи ні?

Халворсен подивився на Харрі. Якщо він і намагався зважити всі «за» і «проти», то тривало це недовго. Він кивнув.

– Хтось почав присилати мені мейли, – сказав Харрі. – У зв’язку з цією смертю.

– Ти знаєш, хто саме?

– Уявлення не маю. Адреса нічого мені не говорить.

– А, так от чому ти питав мене вчора, як визначити відправника за адресою.

– Я ж нічого в цьому не тямлю. А ти – дока. – Могутній вітер зводив нанівець усі спроби Харрі прикурити. – Мені необхідна допомога. Я гадаю, Анну вбили.

Поки холодний північно-західний вітер обривав із дерев на Екебергу останнє листя, Харрі розповів про дивні повідомлення від того, хто, схоже, знав стільки ж, скільки й вони, а може, й більше. Він не згадав про те, що, якщо вірити повідомленням, він, Харрі, був того вечора в Анни. Проте повідав про пістолет, який був у Анни в правій руці, хоча, судячи з положення палітри, вона була лівшею. Про фотографію в туфлі. Про бесіду з Аст-рід Монсен.

– Астрід Монсен сказала, що ніколи не бачила Вігдіс Албу і дітей із знімка, – сказав Харрі. – Але коли я показав їй фотографію Арне Албу в «Віснику підприємця», їй вистачило одного погляду. Як його ім’я, вона не знала, але він регулярно наносив візити Анні. Астрід багато разів бачила його, коли брала пошту. Приходив він зазвичай після обіду й залишався до вечора.

– І називав це, мабуть, «наднормовою роботою».

– Я запитував Монсен, чи зустрічалися вони тільки в будні, й вона розповіла, що іноді він заїжджав за нею на машині, й вони були відсутні всі вихідні.

– Що ж, виходить, любили варіації з вилазками на природу.

– Відносно варіацій ти маєш рацію, а ось відносно природи… Астрід Монсен – жінка розважлива і спостережлива. Вона розповідала, що він ніколи не відвозив Анну з домівки теплої пори року. Це змусило мене замислюватися.

– Про що? Про готель?

– Можливо. Але готельний номер можна зняти і влітку. Ну ж, Халворсен, думай. Міркуй, адже само собою напрошується.

Випнувши нижню губу, Халворсен скорчив гримасу, яка, мабуть, означала, що він не в змозі запропонувати ніяких варіантів, вартих уваги. Харрі всміхнувся і видихнув струмінь тютюнового диму:

– Та ти ж сам щойно говорив про таке місце.

Халворсен здивовано звів брови:

– Літній будиночок? Ну звичайно!

– Правда, здорово придумано?! Розкішне й затишне любовне гніздечко – адже сім’я вже повернулася на зиму додому, а цікаві сусіди позачиняли на ніч віконниці. І всього лише за годину їзди від Осло.

– І що далі? – запитав Халворсен. – На мій погляд, так ми не дуже просунемося.

– Не скажи. Якщо нам удасться довести, що Анна бувала в тому будинку, Албу в будь-якому випадку доведеться перейти в оборону. А для цього багато не треба. Який-небудь відбиток пальця. Соломинка. Спостережливий продавець із магазинчика по сусідству, який іноді доставляє товари додому.

Халворсен почухав потилицю:

– А чом би нам не взяти бика за роги й попросту не відшукати відбитки Албу в квартирі Анни? Адже там їх, мабуть, повнісінько.

– Навряд чи вони дотепер збереглися. За словами Астрід Монсен, він несподівано зник приблизно з рік тому і не з’являвся аж до однієї з субот минулого місяця. Тоді він раптово заїхав за нею на автомобілі, як бувало раніше. Монсен чудово пам’ятає, тому що Анна зателефонувала їй і попросила у вихідні прислухатися, чи не лізе хто в квартиру.

– Вважаєш, вони вирушили до його літнього будиночка?

– Я вважаю,—сказав Харрі, кидаючи недопалок, який ще димів, в урну, де він відразу ж зашипів і згас, – що ця поїздка, можливо, пояснює, чому в туфлі в Анни опинилася ця фотографія. Пам’ятаєш, у Школі поліції вас учили, як збирати технічні докази?

– Еге ж, трохи. Та і курс-то був – усього нічого. А сам ти хіба не вмієш?

– Ні. У багажниках трьох службових автомобілів лежать валізки із стандартними наборами. Різні там порошки, пензлики, пластмасова фольга для зняття відбитків, вимірювальна стрічка, кишеньковий ліхтарик, пасатижі – ну, словом, усяка всячина. Я хочу, щоб ти замовив нам на завтра одну з цих машин.

– Харрі…

– Крім того, заздалегідь здзвонися з власником найближчого магазину і точно дізнайся, як туди проїхати. Постарайся побудувати бесіду так, аби в нього не закралося ніяких підозр. Скажи, що ти хочеш ставити будинок і архітектор, із яким ти зв’язався, послався як на зразок на дачу Албу. Ось ти і хочеш на неї поглянути.

– Харрі, але ми ж не можемо…

– Так, і не забудь прихопити ломик.

– Вислухай же ти мене, нарешті! – від голосного вигуку Халворсена дві чайки знялися в небо і з різкими криками попрямували у бік фіорду. Він почав загинати пальці: – У нас немає дозволу на проведення обшуку, в нас немає ніяких доказів, щоб можна було його дістати, у нас немає… по суті, нічого. Але що ще важливіше, у нас – або, точніше, у мене – немає всіх фактів. Адже ти не все мені розповів, зізнайся, Харрі?

– З чого ти взяв…

– Усе дуже просто. Твої мотиви мають непереконливий вигляд. Того, що ти був знайомий із цією пані, зовсім недостатньо, щоб раптом піти на такий серйозний крок, як проникнення в чуже житло, ризикуючи при цьому своєю кар’єрою. І моєю заразом. Може, ти трохи і з привітом, Харрі, але ж не зовсім ідіот.

Харрі поглянув на плаваючий в урні розмоклий недопалок:

– Скільки ми вже з тобою знайомі, Халворсен?

– Скоро два роки.

– Я за цей час тебе коли-небудь підставляв?

– Два роки – це не термін.

– Так я питаю, підставляв?

– Звичайно ж, так.

– Підставляв хоч раз по-крупному?

– Мені, в усякому разі, про це нічого не відомо.

– О’кей. I зараз не збираюся. Ти маєш рацію, я не все тобі розповідаю. І ти ризикуєш утратити роботу, допомагаючи мені. Але якби я розказав тобі все до кінця, було 6 тільки гірше. Отак-от. Отже доведеться тобі покластися на мене. А не хочеш – не треба. Можеш котитися.

Вони продовжували сидіти і дивитися на фіорд. Чайки, що відлетіли, перетворилися на дві маленькі цятки вдалині.

– Ти сам-то що б зробив? – запитав Халворсен.

– Котився 6.

Цятки поступово стали рости. Чайки повернули назад.

Коли вони повернулися в Управління, в кабінеті на них чекало повідомлення від Мьоллера з проханням передзвонити.

– Давай трохи прогуляємося, – запропонував він Харрі, коли той зв’язався з ним.

– Вибирай, куди підемо, – сказав Мьоллер, коли вони вийшли з будівлі.

Харрі роздумував недовго:

– До Елмера – мені треба купити сигарет.

Мьоллер слухняно рушив за Харрі по багнистій стежині через зелений газон, розбитий між Управлінням поліції та вимощеним булижником в’їздом у «Ботсен». Харрі давно помітив, що планувальники абсолютно не зважають на те, що люди однаково виберуть найкоротший шлях, хоч де б було прокладено дорогу. Стежина впиралась у табличку, що покосилася, наполовину збиту кимось: «По газону не ходити».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю