Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 28 страниц)

– Харрі, не будь дитиною!

– Дитиною?

– Я тут таке карі готую, пальчики оближеш! Якщо боїшся, що я тебе спокушатиму, то мушу розчарувати. Я розраховую пообідати, ну і побалакати потім кілька годин. Спробуємо розібратися у двох-трьох випадках непорозуміння, що залишилися відтоді, як ми бачилися востаннє. А може, і цього не буде. Просто посидимо, посміємось. Японе-чилі, пам’ятаєш?

– Аякже, звичайно.

– От і чудово! Рівно о восьмій, о’кей?

– Ну, я…

– Чудово.

Вона поклала слухавку. Харрі ще якийсь час розглядав згаслий екран мобільника.

8

Джелалабад

– Скоро я тебе вб’ю, – сказав Харрі, ще сильніше стискаючи холодну сталь гвинтівки. – Мені хочеться, щоб тобі це було заздалегідь відомо. Подумай над цим. Ану розкрий рот!

Усі, що оточували його, були восковими ляльками. Нерухомими, бездушними, позбавленими будь-яких людських рис. Харрі відчував, що його обличчя під маскою вкрите потом. Кров стугоніла у скронях, кожен удар озивався тупим болем. Він не наважувався огледітися, боячись зустріти чий-небудь осудливий погляд.

– Пхай гроші в мішок, – наказав він безликій істоті навпроти. – А сам мішок поклади собі на голову.

Безликий розсміявся, Харрі повернув свою гвинтівку і спробував ударити його прикладом у голову, але промахнувся. Решта присутніх у приміщенні також почали сміятися. Харрі нарешті зважився і роздивився їх крізь нерівні прорізи маски. Виявляється, він усіх їх знав. Дівчина в сусідньому віконці схожа на Біргіту. Чорношкірий біля автомата з талонами на чергу – Харрі міг би в цьому заприсягнутися – викапаний Ендрю. А сива пані з дитячою коляскою…

– Мамо? – ледве чутно прошепотів він.

– Так ти береш гроші чи ні? – запитав безликий. – Залишилося двадцять п’ять секунд.

Скільки залишилося часу, тут вирішую я! – гаркнув Хар-рі, знову всаджуючи ствол гвинтівки в чорний провал рота безликого. – Я так і знав, що це ти. Готуйся, за шість секунд ти помреш. Так бійся ж!

Із рота безликого на тоненькій ниточці звисав вибитий зуб, рясно текла кров. Але відповідав він, мовби не помічаючи цього:

– Мені видається абсолютно неприпустимим розпоряджатися часом і засобами, виходячи виключно з особистісних міркувань.

Десь наполегливо продовжував дзвонити телефон.

– Ну ж, злякайся! Бійся, чорт забирай, так, як боялася вона!

– Обережно, Харрі, не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс. – Харрі відчув, як щелепи безликого плющать ствол гвинтівки.

– Вона ж була моїм партнером, напарницею! Чуєш ти, сво-лото! Моїм кращим… – Маска заліплювала Харрі рот, заважала дихати. А безликий, незважаючи на ствол гвинтівки, що стирчить у роті, як нічого й не сталося, продовжував молоти нісенітницю:

– Узяв і відкосив.

– …другом. – Харрі повністю втиснув спусковий гачок. Нічого не сталося. Він розплющив очі.

Першою думкою Харрі було, що він на мить відключився. Він сидів усе в тому ж зеленому кріслі з високою спинкою, втупившись у згаслий телеекран. Ось тільки одяг. Він був з головою вкритий плащем. Навіть у роті відчувався неприємний присмак мокрої тканини. Та й кімнату тепер заливало яскраве денне світло. Удари молота. З безжальною точністю вони раз по раз влучали в якийсь нерв, розташований за очним яблуком, віддаючись у ньому неправдоподібно гострим і в той же час звичним болем. Він спробував напружитись і пригадати. Завис у «Шрьодера»? Почав пити в Анни? Проте, як він і боявся,у пам’яті зяяв провал. Він іще пам’ятав, як після телефонної розмови з Анною сів тут, у кімнаті. Далі – порожнеча. У цей момент гостро нагадав про себе вміст шлунка. Харрі встиг перегнутися через підлокітник крісла, і виблював просто на паркет. Зі стогоном заплющивши очі, він спробував відігнати від себе наполегливі дзвінки телефону. Коли ввімкнувсь автовідповідач, Харрі вже знову міцно спав.

Час миготів короткими відрізками, неначе хтось розрізав його ножицями на дрібні шматочки й упускав їх із нерівними проміжками. Знову прокинувшись, Харрі не квапився розплющувати очі. Спочатку він спробував прислухатися до свого стану, марно сподіваючись знайти які-небудь зміни на краще. Удари молота розосередилися по дещо більшій площі, в кімнаті смерділо блювотою, він точно знав, що більше заснути йому не вдасться. Ось, мабуть, і всі зміни. Долічивши до трьох, він підвівся, прошкандибав вісім кроків, які відокремлювали крісло від ванної, та знову випорожнив шлунок. Міцно тримаючись за бачок унітаза, він дочекався, поки відновиться дихання, зі здивуванням роздивляючись власну блювоту: у жовтій однорідній масі, що стікала в унітаз, видно були мікроскопічні червоні та зелені грудочки. Зачепивши червону грудочку великим і вказівним пальцями, він промив її під краном і підніс ближче до світла. Потім обережно поклав до рота й розжував. Відчувши пекучий смак японе-чилі, скривився. Ретельно вимив обличчя й випростався. Фізіономію, що дивилася на нього із дзеркала, прикрашав величезних розмірів синяк. Коли він вмикав автовідповідач, світло, що заливало кімнату, неприємно різонуло по очах.

«Це Беате Льонн. Сподіваюся, не перешкодила у заняттях, але Іварссон велів мені негайно всіх обдзвонити. Сталося ще одне пограбування. Відділення Норвезького банку, розташоване між Фрогнер-паркен і Майорстюакрюссет».

9

Туман

Сонце сховалося за низькими сірувато-сталевими хмарами, що наповзали з боку Осло-фіорду під несамовитими поривами південного вітру – явною увертюрою до дощу, що наближався. Кожен шквал супроводжувався диким свистом ринв і оглушливим лясканням маркіз на Кіркевеєн. Дерева стояли зовсім голі; Осло являв собою суцільну чорно-білу картину – неначе хтось висмоктав із міста всі барви. Притримуючи поли плаща руками, засунутими глибоко в кишені, й уперто пригнувши голову, Хар-рі крокував назустріч вітру. Він уже встиг відзначити, що останній ґудзик, який залишався, десь загубився – ймовірно, ще напередодні ввечері або вночі. Причому ця втрата була зовсім не єдиною. Зібравшись зателефонувати Анні, щоб та допомогла відновити картину минулого вечора, він виявив, що зник також і мобільник. Коли ж він урешті додумався передзвонити їй із звичайного апарата, голос у слухавці, що смутно нагадав Харрі голос когось із телеведучих колишніх років, повідав, що абонент, який викликається ним, саме зараз недоступний, проте він може залишити свій номер або ж повідомлення. Та від останнього він утримався.

Він відносно швидко опам’ятався і на подив легко поборов бажання продовжити де-небудь у «Вінмонополе» або у «Шрьодера». Замість цього він прийняв душ, переодягнувся і попрямував по Софієс-гате повз стадіон «Бішлет», проминув Пілестреде, Стенспаркен і вийшов на Майорстюа. На ходу він намагався зрозуміти, що ж таке він пив напередодні. Замість хворобливих спазмів шлунка – явних ознак вживання «Джима Біма» – всі органи чуття, здавалося, вкутала густа пелена липкого туману, розвіяти який, як з’ясувалося, не могли навіть най-різкіші пориви свіжого вітру.

Біля відділення Норвезького банку стояли дві поліцейські машини з увімкненими синіми мигалками. Харрі продемонстрував своє посвідчення одному з одягнених у форму патрульних в оточенні, пірнув під натягнуту стрічку і попрямував до входу в банк, де Вебер розмовляв із кимось зі своїх співробітників із криміналістичної лабораторії.

– А, старший інспектор, добрий вечір, – привітався Вебер, роблячи особливий наголос на слові «вечір». Побачивши синяк, який прикрашав фізіономію Харрі, він звів брову. – Що, дружина б’ється?

Не знайшовши відразу, що відповісти, Харрі клацанням витяг із пачки сигарету:

– Ну і що у нас тут?

– Хлопець у масці з гвинтівкою Ав-З.

– Природно, пташка відлетіла?

– Спокійнісінько.

– Свідків хто-небудь опитав?

– Лі й Лі в Управлінні якраз зайняті цим.

– Які-небудь деталі самого пограбування?

– Нальотчик дав жінці-управителю двадцять п’ять секунд на те, щоб відкрити банкомат, а сам у цей час приставив гвинтівку до голови однієї із службовок.

– І змусив її говорити замість себе?

– Угу. А коли увірвався в банк, молов усе ту ж нісенітницю по-англійськи.

– This is a robbery, don’t move! – пролунало в них за спиною у супроводі короткого уривчастого смішка. – Справді, вельми люб’язно, що ти все ж таки зумів вибратися, Холе. Ох, невже у ванні посковзнувся?

Харрі однією рукою підніс запальничку до своєї сигарети і припалив, а іншою одночасно простягнув пачку Іварссону. Той похитав головою:

– Погана звичка, Холе.

– Вірно, – озвався Харрі, ховаючи пачку «Кемелу» у внутрішню кишеню. – Ніколи не пропонуй свої сигарети джентльменові – виходь із того, що він палить власні. Бенджамін Франклін.

– Правда? – Іварссон старанно удавав, що не помічає посмішки Вебера. – Встиг нажлуктитися, га, Холе? Ну тепер-то тобі ясно, що наш грабіжник завдав нового удару – точнісінько як ми і припускали?

– І звідки ти взяв, що це саме він?

– Вважаю, ти бачиш, що це точна копія пограбування банку «Нордеа» на Бугстадвеєн?

– Хіба? – Харрі глибоко затягнувся. – У чому ж схожість?

На мить погляди Іварссона і Харрі схрестилися. Блиснув крокодилячий оскал.

– Управителька виявилася розторопною, – втрутився Вебер. – Ухитрилася спорожнити банкомат за двадцять секунд.

– Отже ніяких жертв, ніяких вбивств, – підхопив Іварссон. – Що, розчарований?

– Ні, – відповів Харрі, випускаючи сигаретний дим із ніздрів. Порив вітру тут же розвіяв його, не залишивши і сліду. Туман у голові, проте, розвіюватися не збирався.

Почувши, що хтось увійшов, Халворсен відвернувся від «Сільвії».

– Високооктановий еспресо, пронто, – буркнув Харрі, плю-хаючись у крісло.

– Доброго ранку, бос, – озвався Халворсен. – Кеіїський маєш вигляд.

Харрі уткнувся лицем у долоні:

– Нічого не пам’ятаю, що було вчора ввечері. Не знаю, що саме я пив, але присягаюся, ніколи більше цієї погані в рот не візьму.

Подивившись на колегу в щілину між пальцями, він побачив, що той усерйоз стурбований – лоб прокреслила глибока зморшка.

– Та розслабся ти, Халворсене, – це просто нещасний випадок. Зараз я тверезий як скельце.

– Так що ж усе-таки трапилося?

– Судячи із вмісту шлунка, я пообідав із старим приятелем. Кілька разів телефонував, аби дістати підтвердження, але вона не озивається.

– Вона?

– Так. Вона.

– Може, жорстокі поліцейські ігри? – обережно поцікавився Халворсен.

– Займися краще кавою, – похмуро порадив Харрі. – Просто стара пасія. Все було абсолютно безневинно.

– Звідки ти знаєш, адже ти нічого не пам’ятаєш?

Харрі помацав неголене підборіддя. Згадалося, як колись Анна говорила, що вміла тільки слугувати каталізатором тих пристрастей, які вже є. Не дуже-то це заспокоювало. У пам’яті помалу почали спливати окремі деталі. Чорне плаття. На Анні було чорне плаття. Він лежить на сходах. Якась жінка допомагає йому підвестися. У неї лише половина обличчя. Як на одному з портретів Анни.

– У мене часто бувають провали в пам’яті, – сказав Харрі. – Це ще не гірший варіант.

– А з оком що?

– Напевно, стукнувся об кухонну полицю, коли повернувся додому, або щось подібне.

– Не хотілось би тебе засмучувати, Харрі, але це має серйозніший вигляд, аніж якась кухонна полиця.

– А що, – сказав Харрі, обома руками беручи чашку кави, – хіба в мене засмучений вигляд? У п’яному стані я б’юся тільки з тими, хто мені й на тверезу голову не подобається.

– До речі, Мьоллер просив тобі передати, що, схоже, все влаштовується, ось тільки не сказав, що саме.

Харрі зробив ковток еспресо, декілька секунд потримав каву в роті й лише тоді проковтнув:

– Гаразд, Халворсен, заспокойся, не бери в голову.

Нове пограбування піддалося детальному розбору на нараді слідчої групи, яка відбулася тим же вечором в будівлі Управління поліції Осло. Дідрік Гудмундсон доповів, що з моменту, коли спрацювала сигналізація, до прибуття поліції минуло три хвилини, проте нальотчик уже встиг покинути місце злочину. Негайно було утворено внутрішнє кільце оточення – патрульні автомобілі перекрили всі довколишні вулиці. Услід за цим протягом десяти хвилин було організовано і зовнішнє кільце – перекриті найважливіші транспортні магістралі: шосе Е-18 у Фор-небю, третє кільце поблизу Уллевола, Тронхеймсвеєн біля Акерської лікарні, Грінівеєн поблизу Рюа та перехрестя на площі Карла Бернера.

– Мені б хотілося назвати це кільце залізним, однак усі ви знаєте, як на сьогодні в нас ідуть справи з особовим складом.

Один із свідків, допитаних Туріль Лі, посвідчив, що чоловік у шапочці сідав на пасажирське сидіння білого «Опеля-аскони», що стояв із увімкненим двигуном на Майорстюавеєн. Автомобіль повернув ліворуч на Якоб-Ольс-гате. Магнус Ріан доповів, що ще один свідок бачив, як білий автомобіль – можливо, «Опель» – в’їхав у гараж на Віндерен, а вслід за цим звідти виїхав синій «Вольво». Іварссон подивився на карту, що висіла на штативі поверх відривних аркушів.

– А чом би й ні? Ула, оголоси в розшук іще й синій «Вольво».

– Є три волокна тканини, – сказав Вебер. – Два із стойки, там, де він через неї перескочив, і одне з дверей.

– Йесс! – стиснувши кулак, Іварссон зробив ним характерний енергійний жест. Протягом усіх доповідей він ходив навколо столу за спинами присутніх, чим страшенно дратував Харрі.

– Тепер нам залишилося тільки підшукати кандидатури. Як тільки Беате закінчить редагувати відеозапис пограбування, відразу ж помістимо його в Інтернет.

– Гадаєш, це хороша думка? – із сумнівом у голосі поцікавився Харрі та відсунув свій стілець до стіни, перегородивши Іварссону дорогу.

Начальник відділу здивовано подивився на нього:

– Хороша – не хороша. Нічого не маю проти, якщо хтось повідомить нас, що впізнав людину на відео.

– А пам’ятаєте, – втрутився ^іа, – ту матусю, що зателефонувала і заявила, буцімто впізнала свого сина на плівці із записом пограбування, скинутим нами в Інтернет? А потім з’ясувалося, що він уже давно сидить за інше пограбування.

Вибух реготу. Іварссон також посміхнувся.

– І все ж таки ми ніколи не говоримо «ні» жодному новому свідкові, Холе.

– І жодному імітаторові? – Харрі закинув руки за голову і прогнувся.

– Імітаторові? Та кинь ти, Холе.

– Чому ж? Задумав би я коли-небудь узяти банк, уже постарався б у точності скопіювати манеру найзнаменитішого нальотчика країни, щоб перевести всі стрілки на нього. Адже всі деталі пограбування на Бугстадвеєн були доступні через Інтернет.

Іварссон похитав головою:

– Боюся, Холе, що в реальному світі звичайний грабіжник зовсім не така витончена натура. Може,хто-не6удь бажає пояснити забійному відділу, що найтиповіше для всіх серійних грабіжників? Ні? Ну що ж. Вони завжди – і при цьому із хворобливою пунктуальністю – повторюють ті ж самі дії, що і під час своєї попередньої вдалої рпроби. Лише коли щось зривається – тобто грабіжникові або не вдається одержати гроші, або його затримують, – він нарешті наважується змінити свій звичайний почерк.

– Що частково підтверджує твою точку зору, проте зовсім не спростовує мою, – підхопив Харрі.

Іварссон обвів очима тих, що сиділи за столом, ніби благаючи про допомогу.

– Ну гаразд, Холе. Ти отримаєш шанс особисто перевірити всі свої теорії. Я якраз ухвалив рішення про апробацію нової робочої методики. Відповідно до неї створюється самостійний підрозділ, що працює паралельно з основною слідчою групою, але при цьому незалежно від неї. Цю ідею я запозичив у ФБР. Головна думка її в тому, щоб уникнути одностороннього підходу до справи, що часто спостерігається у великих слідчих бригадах, де свідомо – або несвідомо – сповідаються достатньо шаблонні методи роботи. Така група може внести новий, свіжий струмінь, бо працює в автономному режимі, незалежно від решти бригади. Ця методика показала себе ефективною при розслідуванні особливо складних справ. Гадаю, більшість погодиться зі мною, що Харрі Холе володіє достатньою кваліфікацією, щоб увійти до такого підрозділу.

Почулися тихі смішки. Іварссон зупинився за спиною у Беате:

– Беате, ти складеш Холе компанію.

Беате почервоніла. Іварссон по-батьківськи поклав долоню їй на плече:

– Якщо щось не виходитиме, ти завжди зможеш просто відмовитися.

– Я тоді сам відмовлюся, – пообіцяв Харрі.

Харрі вже начебто почав відмикати під’їзд, як раптом несподівано передумав і рішучим кроком подолав ті десять метрів, що відокремлювали парадне від крихітного продуктового магазинчика, куди Алі якраз прибирав ящики з овочами і фруктами, що стояли на тротуарі.

– Привіт, Харрі! Ну як форма, краща? – Алі вискалився на весь рот, і Харрі на мить навіть примружився. Отже, його побоювання були не марні.

– Так ти що, Алі, допомагав мені?

– Тільки піднятися по сходах до квартири. Коли нам нарешті вдалося відімкнути двері, ти сказав, що далі впораєшся сам.

– А як я сюди дістався? Пішки чи…

– На таксі. Між іншим, ти винен мені сто двадцять крон.

Харрі застогнав і услід за Алі увійшов усередину його закладу.

– Мені дуже шкода, Алі, їй-богу. Будь добрий, розкажи стисліше, пропускаючи болісні подробиці.

– Ви з водієм стояли посеред вулиці та скандалили. А у нас спальня якраз сюди виходить. – Його фізіономія знову розпливлася в усмішці. – Який виродок придумав спальні з вікнами на вулицю?

– І коли це було?

– Вночі.

– Алі,ти прокидаєшся о п’ятій ранку,тож незрозуміло,що ти маєш на увазі, кажучи «вночі».

– Найраніше – о пів на дванадцяту.

Слухаючи, як Харрі плутано обіцяє, що таке більше не повториться, Алі кивав головою ледве не на кожне слово з виглядом людини, що знає все це практично напам’ять. Харрі висловив бажання віддячити Алі за клопіт, і той відповів, що Харрі міг би поступитися йому своєю порожньою коміркою в підвалі. Пообіцявши ще раз гарненько обдумати це питання, Харрі віддав Алі борг за таксі, а також розплатився за прихоплені в магазинчику пляшку коли та пакетик із макаронами і фрикадельками.

– Ну ось, тепер ми розрахувалися, – сказав Харрі, відрахувавши гроші.

Алі похитав головою:

– Колективний внесок за три місяці – зажадав цей кербуд, бухгалтер і ремонтник в одній особі.

– О чорт, зовсім забув!

– Еріксен, – усміхнувся ще ширше Алі.

– А це ще хто?

– Влітку я одержав листа від якогось Еріксена. Він просив вислати номери рахунків, на які він міг би перерахувати свою частину колективних внесків за травень і червень сімдесят другого року. Вважає, що саме це заважає йому спокійно спати останні тридцять років. Я відповів, що нині в нашому будинку не залишилося нікого, хто б його пам’ятав, так що він цілком може забути про цей борг. – 3 цими словами Алі направив на Харрі свій вказівний палець. – Але до тебе це зовсім не відноситься.

Харрі клятвено підвів праву руку:

– Обіцяю, завтра ж оплачу квитанцію.

Піднявшись до себе, Харрі насамперед знову набрав номер Анни. Знову той же жіночий голос автовідповідача. Однак якраз у той момент, коли він виклав вміст принесеного з собою пакету на шиплячу сковороду, телефон задзвонив. Кинувшись у передпокій, він схопив слухавку.

– Алло! – ледве не крикнув він.

– Привіт! – У добре знайомому йому жіночому голосі на тому кінці лінії звучали нотки здивування.

– А, це ти.

– Авжеж, а ти думав хто?

Харрі з досадою заплющив очі.

– Та так, один колега. У нас тут нове пограбування. – Кожне слово залишало в роті пекучу гіркоту жовчі, що розлилася, навпіл з чилі. Знову повернувся глухий пульсуючий головний біль.

– Я намагалася дзвонити тобі на мобільний, – сказала Ракель.

– Я його загубив.

– Загубив?

– Десь залишив або вкрали, не знаю, Ракель.

– Харрі, в тебе щось не так?

– Не так?

– Я по голосу чую, ти якийсь… збуджений.

– Бачиш, я…

–Ну?

Харрі важко зітхнув.

– Гаразд, а як там у вас, справа просувається?

До Харрі доходив сенс окремих слів, проте він ніяк не міг скласти їх у доладні речення. Зі всіх цих «економічний стан», «благо дитини» та «компромісна пропозиція» він зрозумів тільки, що ніяких особливих новин немає, наступне судове засідання призначено на п’ятницю, в Олега все гаразд, але йому набридло жити в готелі.

– Скажи йому, що я вас дуже чекаю, – попросив Харрі.

Поклавши трубку, Харрі якийсь час стояв над телефоном,

роздумуючи, чи не передзвонити їй просто зараз. Але для чого? Щоб розповісти, що він повечеряв зі своєю старою пасією і не знає, що саме сталося потім? Харрі вже потягнувся було до телефону, проте у цей момент на кухні завила пожежна сигналізація. Ледве він устиг зірвати з плити задимлену сковорідку із палаючими рештками їжі й відчинити вікно, як телефон задзвонив знову. Пізніше Харрі не раз думав, що все могло скластися по-іншому, якби Б’ярне Мьоллеру не спало на думку зателефонувати того вечора саме йому.

– Я знаю, ти щойно з чергування, – сказав Мьоллер. – Але в нас не вистачає людей. Жінку знайдено мертвою у своїй квартирі. Схоже, застрелилася. Може, прогуляєшся туди?

– Ясно, шеф, – сказав Харрі. – Тим більше що я твій боржник. Іварссон, між іншим, видав створення паралельної слідчої групи за власну ідею.

– А ти б на його місці що зробив, якби був начальником і дістав таке розпорядження ззовні?

– Знаєш, шеф, намагатись уявити мене начальником – однаково що старатися лобом стіну пробити. Гаразд, а як мені потрапити до цієї квартирки?

– Сиди вдома, за тобою заїдуть.

Через двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері; звук цей Харрі чув так рідко, що ледве не підстрибнув од несподіванки. Голос, який сповістив, що таксі подано, певна річ, був неабияк спотворений домофоном, однак видався Харрі знайомим. Він відчув, як волосся у нього на потилиці встає дибки. Спустившись на вулицю й побачивши припаркований біля під’їзду приземистий червоний спортивний автомобіль – «Тойоту MR2», – він зрозумів, що його побоювання не марні.

– Добрий вечір, Холе. – Голос донісся з відчиненого вікна машини, розташованого, втім, настільки низько – біля самого асфальту, – що Харрі не міг бачити мовця. Коли Харрі відчинив дверцята, його вітав знайомий верескливий фальцет, який кричав «You sexy motherfucka!»^[12] у супроводі таких могутніх басів і органного синтезатора, що їхнє ревище змусило в перший момент відсахнутись, як від кинутоїчв обличчя жмені льодяників.

З чималими труднощами Харрі вмостився на тісному пасажирському сидінні – справді місце смертника!

– Виходить, сьогодні ввечері ми вдвох, – зауважив старший інспектор Том Волер. Його виступаюча вперед тевтонська нижня щелепа трохи опустилась, оголяючи ряд бездоганних білосніжних зубів, що виділялися на тлі загорілого лиця. Прозорі блакитні очі тим часом, як і раніше, залишалися холодними. Багато хто в Управлінні недолюблював Харрі, однак, наскільки йому самому це було відомо, по-справжньому ненавиділа його лише одна людина. Харрі знав, що в очах Волера він найнегідні-ший представник поліцейського корпусу і, отже, своєрідна особиста образа для Тома. За найрізноманітніших обставин Харрі давав зрозуміти, що не поділяє забарвлене в коричневі тони ставлення Волера та деяких інших своїх колег до гомиків, комуністів, інвалідів-симулянтів, до різних там іммігрантів – пакистанців, жовтопиких, нігерів, циган і «даго», а Волер, у свою чергу, величав Харрі «рок-журналістом, що спився». Харрі підозрював, що справжня причина ненависті криється в його пристрасті до випивки. Том Волер не терпів слабкостей. Саме тому, на думку Харрі, він проводив стільки годин у тренажерному залі, луплячи ногами й руками мішки з піском і все нових і нових спаринг-партнерів. Одного разу в їдальні Харрі чув, як один із молодих інспекторів із захопленням повідомляв, як Волер зламав обидві руки в’єтнамцеві-каратистові з молодіжної банди в районі Осло-С. Враховуючи погляди Волера на колір шкіри, Харрі здавалося парадоксом, що цей його колега може годинами не вилазити із солярію. Мабуть, варто було прислухатися до того, що твердили навчені досвідом колеги: насправді ж бо Волер зовсім не був расистом. І неонацистів, і чорномазих він бив із однаковим задоволенням.

Крім того, що знали всі, було те, про що ніхто до пуття не знав, проте деякі здогадувалися. Щось пов’язане з тим, що понад рік тому Сверре Ульсен – єдиний, хто міг розповісти, чому вбили Елен Єльтен, був знайдений у своєму ліжку з розрядженим пістолетом у руці й кулею Волера між очей.

– Обережніше, Волер.

– Що-що?

Харрі простягнув руку і зменшив гучність любовних стогонів.

– Сьогодні слизько.

Мотор продовжував стукати рівно, як швейна машинка, проте звук був оманний: Харрі відчув, як прискорення вдавлює його в жорстку спинку сидіння. Минувши Стенспаркен, вони помчали в бік Суумс-гате.

– Куди ми? – запитав Харрі.

– Сюди, – озвався Волер, різко повертаючи ліворуч просто перед капотом зустрічної машини. Крізь відчинене вікно Харрі почув шелестіння покришок по мокрому листю, яким був усипаний асфальт.

– Із поверненням до забійного відділу, – сказав Харрі. – А що ж, у Службі внутрішньої безпеки не прижився?

– Структурні зміни, – відповів Волер. – Крім того, начальник кримінальної поліції та Мьоллер наполягли на моєму поверненні. У забійному я досяг непоганих результатів, якщо ще пам’ятаєш.

– Як я можу забути?

– Ну не знаю, стільки доводиться чути про довготривалий ефект рясних узливань…

Якби Харрі не встиг упертися рукою в приладову панель, різке гальмування шпурнуло б його лицем прямо на вітрове скло. Бардачок відкрився, і щось важке впало на підлогу, попередньо стукнувши Харрі по коліну.

– Якого біса, що це? – скрикнув він.

– «Джеріко-941», ізраїльський пістолет-кулемет, – як ні в чому не бувало пояснив Волер, вимикаючи мотор. – Не заряджений. Хай собі валяється. Ми приїхали.

– Тут? – здивовано запитав Харрі, пригинаючись, аби трохи краще роздивитися жовтий дворик, біля якого вони зупинилися.

– А в чому справа? – поцікавився Волер, що встиг уже наполовину вилізти з машини.

Харрі відчув, що серце його забилося сильніше і частіше. Поки він намагався відшукати дверну ручку, в голові промайнув вихор думок, із яких затрималася тільки одна. Все-таки треба було тоді взяти слухавку та передзвонити Ракелі.

Туман повернувся. Він сочився всередину з вулиці, проникаючи із-за дерев у щілини вікон, уриваючись услід за ними у вхідні двері, що відчинились одразу ж після того, як Вебер щось гаркнув у домофон. Туман переслідував їх по п’ятах на сходах, потрапляючи сюди із замкових щілин сусідських квартир. Він закутував Харрі як ватяна ковдра, і коли вони нарешті увійшли до квартири, Харрі почало здаватися, що він іде ніби в хмарі. Все навколо – люди, голоси, потріскуючі рації, сині спалахи бліців – було оточено якимсь фантастичним ореолом і не мало значення, оскільки насправді не було – просто не могло бути – реальністю. А коли вони опинилися перед ліжком покійної, що лежала з пістолетом у правій руці та діркою у скроні, він так і не зміг подивитися на кров на подушці або ж зустрітися з її порожнім поглядом, що звинувачував. Замість цього Харрі роздивлявся спинку ліжка, коня з відірваною головою, щосили сподіваючись, що туман незабаром розсіється і він нарешті прокинеться.

10

Не було клопоту

Навколо нього то виникали, то знову замовкали чиїсь голоси.

– Я старший інспектор Том Волер. Може хто-небудь із присутніх озвучити стислу версію того, що сталося?

– Ми прибули три чверті години тому. Тут перебував електрик, який її і виявив.

– Коли він її знайшов?

– О п’ятій. І відразу ж подзвонив у поліцію. Його ім’я… зараз подивимося… Рене Єнсен. Тут у мене ще є його особистий номер і адреса.

– Чудово. Подзвоніть і пробийте його по наший базі.

– О’кей.

– Рене Єнсен?

– Так, це я.

– Підійдіть. Моє прізвище Волер. Скажіть, як ви сюди потрапили?

– Я вже розповідав тим, іншим: за допомогою запасного ключа. В четвер вона приходила до мене в майстерню і дала його мені, тому що не могла бути вдома, коли я прийду.

– їй що ж, у цей час на роботу треба було?

– А я звідкіля знаю? Хоча не думаю, щоб вона працювала. Ну тобто так, як всі. У неї там якась велика виставка була і таке інше.

– А, значить, художниця. Хто-небудь тут про неї чув?

Дружне мовчання.

– Що ви робили в спальні, Єнсен?

– Шукав ванну.

Інший голос:

– Ванна ось тут, за тими дверима.

– О’кей. Коли ви увійшли до квартири, Єнсен, ви не помітили нічого підозрілого?

– Підозрілого? Е-е… як це?

– Ну, двері, приміром, були замкнуті? Може, вікна відчинені? Які-небудь специфічні запахи або звуки? Хоч щось?

– Двері були замкнуті. Ніяких там відчинених вікон, та я взагалі-то особливо й не роззирався. А пахло, так це… начебто розчинником…

– Уайт-спірит?

Інший голос:

– В одній із кімнат ми виявили різне приладдя, яким користуються художники.

– Дякую. Ще на що-небудь звернули увагу, Єнсен?

– А що ви там ще говорили?

– Звуки.

– А так, звуки! Ні, звуків, мабуть, не було. Навпаки, тихо, як у могилі. Ну тобто… кхе, кхе… я ж тоді не знав, що…

– Гаразд, Єнсен, усе гаразд. А раніше ви покійну зустрічали?

– Ніколи, до того самого дня, як вона з’явилась у мене в майстерні. Така весела, енергійна пані.

– І що їй треба було?

– Полагодити термостат нагрівача у ванній.

– Будьте ласкаві, гляньте, він і справді не працює? Якщо там узагалі є нагрівач, звичайно.

– Тобто як це? А-а, розумію, вона спеціально все підстроїла, щоб її так знайшли, еге ж?

– Щось на зразок цього.

– Так, але термостат дійсно був того…

– Того?

– Зламаний.

– Звідки ви знаєте?

Пауза.

– Вам же сказано було, Єнсен, нічого тут не чіпати.

– Авжеж, але поки ви приїхали, минуло стільки часу, а я так нервувався, що мені просто потрібно було якось відволіктися.

– Отже, тепер термостат у покійної у повному порядку?

– Еге ж, типу того… кхе, кхе.

Харрі хотілося відійти від ліжка, але ноги відмовлялися коритися. Лікар закрив очі Анні, і тепер здавалося, що вона просто спить. Том Волер відпустив електрика, наприкінці взявши з нього обіцянку бути в найближчий день у межах досяжності. Відпустив він і чергову бригаду з Управління, що прибула сюди за сигналом про подію. Раніше Харрі ні за що не повірив би, що таке можливо, проте зараз він навіть радів присутності Тома Волера. Що не кажи, а досвід у Волера був. Харрі відчував, що сам, без нього, не зумів би зараз поставити жодного виразного запитання і вже поготів не в змозі був ужити якихось розумних заходів.

Волер попросив лікаря зробити попередні виводи.

– Куля, мабуть, пройшла наскрізь через усю черепну коробку, пошкодивши мозок і порушивши тим самим усі життєво важливі функції. Якщо припустити, що температура в кімнаті не мінялася, то, судячи з температури тіла, вона мертва вже мінімум шістнадцять годин. На тілі відсутні будь-які інші сліди насильства. Немає ніяких відмітин від ін’єкцій або інших ознак медикаментозного втручання. Одначе… – Тут лікар зробив театральну паузу: – Стан вен на зап’ястях указує на те, що це не перша її спроба суїциду. Чисто з царини припущень, але навскидку я б кваліфікував її стан як маніакальну депресію або просто депресію із суїцидальним синдромом. Готовий побитись об заклад, ми зможемо знайти її медичну карту в якого-небудь психіатра.