Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

– Тієї ж осені, засуджені на вічну погибель, ми із Стефаном втекли. Двома ротами менше. Ми вирушили на північ.

– Скільки вам було років?

– Мені дев’ять, йому дванадцять. У нас був план перебратися до Західної Німеччини. У той час там приймали біженців зі всієї Європи і годували їх – таким чином німці замолювали свої гріхи. Стефан вважав, що чим ми молодші, тим більше шансів у нас туди потрапити. Але на кордоні з Польщею нас зупинили. Проте ми дісталися Варшави й заночували під мостом, загорнувшись кожен у свою вовняну ковдру, за огорожею східного залізничного терміналу в районі Всходні. Ми знали, що тут можна відшукати шлепера – провідника, що переправляє людей туди, куди їм потрібно. Після кількох днів пошуків ми зустріли чоловіка, що говорив по-румунськи й називав себе провідником; він обіцяв перевести нас до Західної Німеччини. Щоправда, у нас не було грошей, аби йому заплатити, проте він сам знайшов ихід: сказав, що знає людей, готових викласти купу грошей за красивих циганських хлопчиків. Мені було незрозуміло, про що він говорив, Стефан же, навпаки, чудово все зрозумів. Він відвів провідника вбік, і вони довго про щось сперечалися; при цьому провідник час від часу показував на мене. Стефан тільки вперто мотав головою, і під кінець провідник сплеснув руками й, очевидно, здався. Стефан велів мені чекати, а сам кудись виїхав із ним на автомобілі. Я слухняно чекав, час ішов, а його все не було. Настала ніч, і я заснув. У перші дві ночі під мостом я раз у раз прокидався при звуку гальм товарних потягів, що прибували, проте незабаром мій молодий слух почав підказувати мені, що це зовсім не ті звуки, яких слід побоюватись. Отже, я заснув і прокинувся, лише коли ближче до півночі почув обережні кроки. Це був Стефан. Він забрався під ковдру і притиснувся до сирої кам’яної стіни. Я чув, що він плаче, проте продовжував лежати із заплющеними очима, не подаючи вигляду, що не сплю. І скоро знову стали чутні лише звуки поїздів, що прибувають. – Расколь підвів голову: – Ти любиш поїзди, Спіуні ?.

Харрі кивнув.

Провідник повернувся наступного дня. Він сказав, що потрібні ще гроші, і Стефан знову виїхав на автомобілі. Чотири дні по тому я прокинувся дуже рано і насамперед подивився на Стефана. Його не було всю ніч. Він спав, як завжди, із напіврозплющеними очима, в морозному повітрі виднілася хмарка пари від його дихання. На розпухлих, щільно стиснутих губах запеклася кров. Я узяв свою ковдру й пішов на вокзал. Там перед туалетами, також в очікуванні відправки на захід, розташувалася сім’я циган-кальдерас. Я заговорив зі старшим із хлопчиків. Він розповів мені, що той, кого ми прийняли за шлепера, насправді звичайний вокзальний сутенер. їх батькові він пообіцяв тридцять злотих, щоб той узяв із собою ще двох хлопчиків. Я показав хлопцю свою шерстяну ковдру. Вона була товста і красива – ми вкрали її в Любляні просто з білизняного мотузка. Хлопцю вона сподобалася. На носі був грудень. Я попросив, щоб він показав мені свій ніж. Він був у нього під сорочкою.

– Звідки ти знав, що у нього є ніж?

– У кожного цигана є ніж. Для їжі. Навіть члени однієї сім’ї завжди користуються тільки власними столовими приборами, побоюючись шаЬгіше – зарази. Той хлопець зробив вигідний обмін. Ніж у нього був маленький і тупий. На щастя, мені вдалося його нагострити в залізничній майстерні.

Довгим гострим нігтем правого мізинця Расколь почухав перенісся.

– Того ж вечора, щойно Стефан всівся в автомобіль, я запитав сутенера, чи немає у нього покупця і на мене. Він просяяв і попросив мене почекати. Коли він повернувся, я стояв у тіні під мостом і дивився на потяги, що йдуть і прибувають. «Йди сюди, сінті! – крикнув він. – У мене є хороший клієнт. Багатий партійний функціонер. Ну йди ж, у нас мало часу!» Я відповів: «Нам треба дочекатися поїзда з Кракова». Він підійшов до мене і схопив за руку. «Ходімо просто зараз, розумієш?» Я ледве діставав йому до грудей. «Ось він, дивися», – я вказав у бік колій. Він відпустив мене і підвів голову. Повз нас довгою низкою йшли сталеві вагони, із вікон виглядали бліді обличчя. Нарешті було те, чого я чекав. Скрегіт сталі об сталь, коли включилися гальма. Він перекрив усі звуки.

Харрі заплющився, неначе це могло допомогти йому зрозуміти, чи правдива розповідь Расколя.

– Коли повз мене поволі пропливали останні вагони, я побачив жіноче обличчя, що дивилося на мене з вікна. Я неначе зустрівся з примарою. Вона була схожа на мою матір. Я підняв скривавлений ніж і показав їй. Знаєш, Спіуніу це був єдиний момент у моєму житті, коли я відчував себе абсолютно щасливим. – Расколь мрійно ‘‘заплющив очі, неначе знов переживаючи цю хвилину. – Koke per koke. Голова за голову. Так албанці кажуть про кровну помсту. Найвище захоплення і найнебезпечніше сп’яніння з усіх, дарованих людям Господом.

– Що було потім?

Расколь розплющив очі:

– Знаєш, Спіуніу що таке baxt7.

– Поняття не маю.

– Доля. Успіх і карма. Те, що управляє нашим життям. Я знайшов гаманець сутенера, в ньому виявилося три тисячі злотих. Повернувся Стефан; разом із ним ми перенесли труп через колії та поклали в товарний вагон потяга, що йде на схід. Самі ми вирушили на північ. Два тижні по тому в Гданську ми пробралися на корабель, який довіз нас до Швеції. Звідти попрямували в Осло. Тут, у Тойені, була земельна ділянка, на якій стояли чотири фургони. У трьох із них жили цигани. Четвертий – старий, ветхий, із поламаною віссю – порожній. Він став будинком для мене і Стефана на п’ять подальших років. Тут різдвяного вечора ми відсвяткували мій дев’ятий день народження. Закутавшись у єдину вовняну ковдру, що залишилась у нас, ми їли печиво, запиваючи його молоком. Наступного дня ми вперше зламали кіоск і вирішили, що нарешті потрапили в підходяще місце. – Расколь широко всміхнувся. – Це виявилося простішим, ніж відняти у дитини цукерочку.

Досить тривалий час вони сиділи мовчки.

– У тебе такий вигляд, ніби ти все ще не до кінця мені віриш, – сказав нарешті Расколь.

– Хіба це має якесь значення? – грубувато парирував Харрі.

Расколь усміхнувся.

– Звідки ти знаєш, що Анна тебе не любила? – у свою чергу запитав він.

Харрі мовчки знизав плечима.

Рука об руку, скуті наручниками, вони ввійшли до «Кишки».

– Не варто на всі сто відсотків розраховувати, що я впізнаю нальотчика, – попередив Расколь. – Цілком може бути, що це хто-небудь із залітних.

– Зрозуміло, – буркнув Харрі.

– Чудово.

– Та якщо Анна – дочка Стефана і він живе в Норвегії, чому його не було на похороні?

– Тому що він мертвий. Зірвався, коли ремонтував дах багато років тому.

– А мати Анни?

– Вони з сестрою і братом після смерті Стефана подалися на південь, до Румунії. Адреси її я не знаю, та і взагалі сумніваюся, щоб вона в неї була.

– Іварссону ти сказав, що родичі не прийшли на похорон, тому що вона накликала ганьбу на всю сім’ю.

– Невже? – У карих очах Расколя блиснули лукаві іскорки. – Якщо скажу, що збрехав, ти мені повіриш?

– Повірю.

– Однак я не брехав. Сім’я відкинула Анну. Для батька вона більше не існувала, він заборонив називати її ім’я у своїй присутності. Щоб уникнути таЬгіте. Розумієш?

– Чесно кажучи, ні.

Вони дійшли до будівлі Управління й зупинилися в очікуванні ліфта. Расколь пробурмотів щось нерозбірливе; вголос же він запитав:

– А чому ти вирішив, що мені можна вірити, Спіуні?

– Хіба у мене є вибір?

– Вибір завжди є.

– Набагато цікавіше, чому ти віриш мені. Хай ключ, який я тобі дав, дублікат ключа від квартири Анни, але ж зовсім не факт, що я знайшов його у вбивці.

Расколь похитав головою:

– Ти не зрозумів. Я не вірю нікому. Покладаюся лише на інстинкт. А він підказує мені, що ти зовсім не дурень. У кожного є щось, заради чого він живе. Те, що можна у нього відняти. У тому числі й у тебе. Це зовсім не складно.

Двері ліфта розкрились, і вони ввійшли всередину.

Поки Расколь проглядав відеозапис пограбування, Харрі в напівтемряві спостерігав за ним. Циган сидів із незворушним виглядом, випроставшись і щільно стиснувши долоні. Обличчя його залишалося безпристрасним навіть тоді, коли в «Камері тортур» пролунав спотворений звук пострілу з гвинтівки.

– Хочеш проглянути ще раз? – запитав Харрі, коли вони дійшли до останніх кадрів, на яких Забійник ішов по Індастрі-гате.

Не потрібно, – відмовився Расколь.

– Ну і?.. – Харрі спробував приховати збудження.

– А ще що-небудь є?

Харрі сприйняв це як поганий знак:

– Е-е. У нас є запис відеокамери із «Севен-елевен», розташованого навпроти, звідки він спостерігав за банком перед самим пограбуванням.

– Став.

Харрі прокрутив плівку двічі.

– Ну? – повторив він своє запитання, коли зображення на екрані знову змінилося заметіллю.

– Я так розумію, що було ще декілька нальотів, і ми могли б подивитись і ці записи, – сказав Расколь і поглянув на годинник. – Проте все це марна трата часу.

– Мені здавалося, ти говорив, що час – це єдине, чого у тебе в надлишку.

– Очевидна брехня. – Расколь підвівся і простягнув Харрі руку. – Якраз із часом у мене туго. Давай, Спіуні, пристібай нас.

Харрі подумки вилаявся. Він защипнув наручники на зап’ясті Расколя, і вони разом, бочком, протиснулися між столом і стіною до дверей. Харрі взявся за собачку замка.

– Більшість із тих,хто грабує банки, – прості хлоп’ята, – сказав Расколь. – Через те вони і грабують банки.

Харрі завмер.

– Одним із найзнаменитіших грабіжників був американець Віллі Саттон, – вів далі Расколь. – Коли він був спійманий і постав перед судом, суддя запитав його, чому він грабує банки. Саттон відповів: «Because that’s where the money is»^[30]. У американців цей вираз став крилатим – мабуть, як приклад того, з якою геніальною прямотою і простотою можна висловлюватися. Щодо мене, я тут бачу лише ідіота, який попався. Кращі грабіжники банків – ті, що залишилися невідомими, але їх ніхто не цитує. Ти про них ніколи і не чув. Той, кого ви шукаєте, саме такий.

Харрі все ще вичікував.

– Гретте, – сказав Расколь.

– Гретте? – Беате так витріщила очі, що, здавалося Харрі, ще трохи – і вони вилізуть їй на лоба. – Гретте? – На шиї в неї нервово забилася тоненька жилка. – У Гретте алібі! Тронн Гретте – бухгалтер із розладнаними нервами, а зовсім ніякий не грабіжник! Тронн Гретте… та він…

– Він невинуватий, – сказав Харрі. – Знаю. – Зробивши крок усередину, він зачинив за собою двері її кабінету і плюхнувся на стілець біля письмового столу. – Але ми говоримо не про Тронне Гретте.

Беате розкрила і знову закрила рот, досить виразно зашльопавши при цьому губами.

– Ти чула про Льва Гретте? – запитав Харрі. – Расколь сказав, що йому досить було і перших тридцяти секунд, а далі він дивився лише для того, щоб остаточно переконатися. Тому що Лева Гретте вже багато років ніхто не бачив. Останнє, що чув про нього Расколь, – це що він живе за кордоном.

– Лев Гретте, – повторила Беате, і погляд її зробився відсутнім. – Пам’ятаю, батько розповідав мені про нього – такий кримінальний вундеркінд. Я читала рапорти про нальоти, в яких, як підозрювали, він брав участь, коли йому було всього шістнадцять. Він був легендою, тому що поліції так і не вдалося його затримати, а коли він зник, у нас не залишилося нічого, навіть його відбитків. – Вона подивилася на Харрі. – Як же я могла зробити таку дурницю?! Та ж фігура. Схоже обличчя. Це брат Тронна Гретте, вірно?

Харрі кивнув.

Беате наморщила лоб:

– Виходить, що Лев Гретте застрелив власну невістку.

– І це пояснює дещо інше, чи не так?

Подумавши, вона поволі кивнула:

– Двадцять сантиметрів між обличчями. Вони знали одне одного.

– І якщо Лев Гретте зрозумів, що його впізнали.

– Звичайно, – підхопила Беате. – Вона стала свідком, і він не міг допустити, щоб вона його впізнала.

Харрі підвівся.

– Піду попрошу Халворсена зварити нам що-небудь міцніше. Зараз дивитимемося відео.

– Готовий посперечатися, Леву Гретте заздалегідь не було відомо, що Стіне Гретте працює там, – сказав Харрі, дивлячись на екран. – Видно, він її впізнав, але все-таки вирішив використовувати як заручницю. Проте він мав розуміти, що зблизька вона обов’язково впізнає його – хоч би по голосу.

Беате здивовано похитала головою, дивлячись на кадрі, де поки панували мир і спокій, а Авґуст Шульц, який човгає підошвами, був іще на півдорозі до мети своєї подорожі.

– Тоді чому він усе-таки зробив це?

– Він професіонал. Не звик нічого залишати на волю випадку. Стіне Гретте була засуджена ось із цієї миті. – Харрі зупинив запис на тому місці, де нальотчик заходить до банку й оглядає приміщення, неначе скануючи його. – Як тільки Лев Гретте побачив її і зрозумів, що, можливо, вона його впізнає, він тут же вирішив – вона мусить померти. Тому він цілком міг використовувати її як заручницю.

– Абсолютно холоднокровно.

– Не те слово. Єдине, що я не зовсім розумію, – навіщо йому йти на вбивство, якщо його однаково вже розшукують за минулі пограбування?

Вебер увійшов до вітальні, тримаючи в руках тацю з кавою.

– Так, але Лева Гретте ніхто не розшукує за минулі пограбування, – сказав він, обережно ставлячи тацю на журнальний столик. Вітальня мала такий вигляд, мовби відтоді, як її вмеблювали ще у п’ятдесяті роки, нічия рука її не торкалася. Плюшеві крісла, піаніно й запорошені рослини на підвіконнях створювали дивне відчуття спокою, навіть маятник годинника, що висів у кутку, гойдався безшумно. З портрета, що стояв у рамці за склом на каміні, беззвучно сміялася сивоволоса жінка з сяючими очима. Тиша поселилася тут, коли вісім років тому Вебер овдовів. Усе навколо нього замовкло раз і назавжди; здавалося, навіть із піаніно тепер не видобути ні звуку. Квартира розташовувалася на першому поверсі старого будинку в Тоєні. Й шум транспорту, що доносився з вулиці, лише підкреслював тишу, яка панувала тут. Обережно, неначе це був музейний експонат, Вебер влаштувався в одному з двох крісел із високими спинками.

– Нам так і не вдалося знайти жодного доказу, що Гретте був причетний до якого-небудь пограбування. Ні прикмет, отриманих від свідків, ні доносів інформаторів, ні відбитків пальців або якихось інших речових доказів. У звітах лише вказувалося, що він є підозрюваним.

– Гм. Отже, поки у Стіне Гретте не з’явилася можливість його здати, він, можна сказати, залишався людиною з кришталевою репутацією?

– Цілком вірно. Печиво?

Беате похитала головою.

У Вебера був вихідний, проте Харрі по телефону наполіг на тому, щоб вони заїхали до нього. Він знав, що Вебер неохоче приймає гостей, але це нітрохи його не збентежило.

– Ми попросили чергового криміналіста звірити відбиток пальця на пляшці з-під кока-коли з відбитками Лева Гретте, відомими по тих пограбуваннях, в яких його підозрювали, – сказала Беате. – Але він нічого не знайшов.

– Як я і говорив, – зауважив Вебер, поправляючи кришку на кавнику, – Лев Гретте ніколи не залишав на місці злочину ніяких слідів.

Беате погортала свої записи.

– Ти згоден із Расколем, що цей злочин здійснений Левом Гретте?

– Ха. А чом би й ні? – Вебер почав розливати каву по чашках.

– Тому що жодне пограбування, у причетності до яких його підозрюють, не здійснювалось із застосуванням насильства. І потім, вона все-таки була його невісткою. Вбити, бо тебе можуть упізнати, – чи не дуже це слабкий мотив для вбивства?

Вебер припинив розливати каву й уважно подивився на неї. Потім поглянув на Харрі, який тільки мовчки знизав плечима.

– Ні, не дуже, – нарешті сказав він і знову зайнявся кавою. Беате болісно почервоніла.

– Вебер у нас поборник класичної школи, – мало не вибачливим тоном почав Харрі. – Він вважає, що вбивство за визначенням виключає скільки-небудь раціональні мотиви. Існують лише приводи, різною мірою складні та заплутані, але завжди невмотивовані, хоча в деяких із них часом удається вгледіти щось схоже на здоровий глузд.

– Саме так, – згідно кивнув Вебер, відставляючи вбік кавник.

– А я ось усе думаю, – сказав Харрі, – чому Лев Гретте тікав із країни, хоча в поліції на нього нічого не було?

Вебер змахнув з підлокітника крісла невидиму порошинку:

– Точно не скажу.

– Тонно?

Вебер стиснув тонку, витончену ручку каврвої чашки товстим, великим і пожовтілим від нікотину вказівним пальцем.

– У той час з’явилась одна чутка. Не те щоб ми особливо їй вірили. Стверджували, що він тікав не від поліції. Хтось чув, що останнє пограбування пройшло не зовсім за планом. Нібито Гретте кинув напарника напризволяще.

– Яким чином? – запитала Беате.

– Цього ніхто не знав. Одні думали, що Гретте був водієм і виїхав, залишивши напарника в банку, як тільки на місці злочину з’явилася поліція. Інші говорили, що наліт пройшов успішно, але Гретте втік за кордон, прихопивши спільні гроші. – Вебер зробив ковток і обережно поставив чашку на місце. – Але з погляду тієї справи, над якою ми зараз працюємо, особливо цікаво, не яким чином, а кого саме він підвів. Хто був цей його напарник.

Харрі подивився на Вебера:

– По-твоєму, ним був?..

Старий криміналіст кивнув. Беате і Харрі перезирглянулися.

– Чорт! – вилаявся Харрі.

Беате ввімкнула лівий поворотник і почала чекати розриву в потоці машин, що мчать праворуч по Тоєн-гате. Харрі заплющив очі. Він знав, що якщо зосередитися, то шум машин, які проносяться мимо, можна прийняти за плескіт штормових хвиль об ніс порома, а сам він дивиться за борт на клапті білої піни, вклавши долоньку в руку діда. Проте на все це у нього зараз не було часу.

– Значить, у Расколя є свої рахунки з Левом Гретте, – сказав Харрі, розплющуючи очі. – І він указує нам на нього як на людину, що зробила пограбування. Так що ж, нальотчик на відеоплів-ці – справді Гретте чи Расколь просто хоче таким чином йому помститись? Чи це нова затія Расколя, щоб поводити нас за ніс?

– Чи, як сказав Вебер, усе це порожні чутки, – підсумувала Беате. Потік машин праворуч не припинявсь, і вона нетерпляче барабанила пальцями по керму.

– Може, ти і маєш рацію, – сказав Харрі. – Щоб помститися Гретте, Расколю не потрібна допомога поліції. А якщо зрада Гретте – порожні чутки, навіщо Расколю звинувачувати його в пограбуванні, якого він не здійснював?

– Чергова чудасія?

Харрі похитав головою:

– Расколь – тактик. Він не вказував би не на ту людину без вагомої на те причини. Зовсім не обов’язково, що Забійник діє цілком самостійно.

– Що ти маєш на увазі?

– Може, всі ці пограбування планує хтось інший. Хтось, у кого є можливість діставати зброю. Автомобілі. Конспіративні квартири. У кого є чистильник, який знищує потім зброю і одяг грабіжника. І мийнику який відмиває гроші.

– Расколь?

– Якщо Расколь хоче відвернути нашу увагу від справжнього злочинця, що може бути хитромудрішим, аніж змусити нас шукати людину, чиє місцеперебування нікому не відоме? Не виключено, що він давно помер або живе за кордоном під чужим ім’ям. Коротше кажучи, підозрюваного, якого нам ніколи не вдасться виключити. Так він може змусити нас ганятися за влас-ною тінню, замість того щоб ловити винного.

– По-твоєму, він бреше?

– Всі цигани брешуть.

– І що?

– Я цитую Расколя.

– Що ж, принаймні у відчутті гумору йому не відмовиш. То чом би йому не брехати тобі, якщо він бреше всім?

Харрі не відповів.

– Нарешті просвіт, – сказала Беате, легенько натискаючи на газ.

– Постій! – раптово вигукнув Харрі. – Давай праворуч, до Фіннмарк-гате.

– Будь ласка, – здивовано сказала вона, звертаючи на вулицю перед Тоєн-парком. – Куди їдемо?

– Треба б провідати Тронна Гретте.

Сітки на тенісному корті не було. І не було світла в жодному з вікон квартири Гретте.

– Немає вдома, – констатувала Беате, коли і після другого дзвінка їм ніхто не відчинив.

Сусідське вікно несподівано відчинилося.

– Тронн там, удома він, – почувся гаркавий голос, і у вікні з’явилося зморщене баб’яче личко, яке показалося Харрі ще смаглявішим, аніж минулого разу. – Просто відчиняти не хоче. Дзвоніть довше, він відчинить.

Беате рішуче втопила кнопку, і з квартири донеслася дзвінка однотонна трель, що неприємно різонула слух. Сусідське вікно зачинилось, і відразу ж услід за цим вони побачили бліде обличчя з синяво-чорними колами навколо очей, які поглядали на них із якнайглибшою байдужістю. На Тронне Гретте був жовтий халат. Вигляд він мав такий, ніби щойно підвівся з ліжка, проспавши цілий тиждень. І не виспався. Не кажучи ні слова, він жестом запропонував їм увійти. При цьому промінь сонця яскраво запалив діамант на його лівому мізинці.

– Лев був не таким, як усі, – сказав Тронн. – У п’ятнадцять років він ледве не вбив людину.

Він мрійно всміхнувся, мовби це був один із найдорожчих його спогадів.

– Ми з ним неначе поділили на двох один повний комплект генів. Те, чого не було в нього, було у мене, й навпаки. Ми виросли тут, у Дісенгренді, в цьому самому будинку. Лева знала вся округа, а я – я був просто його молодшим братом. Перші мої спогади – про школу: про те, як на змінах Лев ходив по водостоку. Водостік був на рівні четвертого поверху, і ніхто з учителів не наважувався зняти брата. Ми стояли внизу й підбадьорювали його криками, поки він там танцював, балансуючи руками. Як зараз, бачу його фігурку на тлі блакитного неба. Я зовсім не боявся за нього, мені й на думку не могло спасти, що мій старший брат може зірватися. Здається, всі присутні переживали такі самі почуття. Лев – єдиний, хто міг упоратися з братами Гаустенами з блокових будинків на Травервеєн, хоча вони були на два роки старші й уже встигли побувати в колонії для неповнолітніх. Коли Леву було чотирнадцять, він украв у батька автомобіль, з’їздив до Ліллес-трьома й повернувся звідти з красивим пакетом, який поцупив у кіоску на станції. Батько так нічого й не помітив. А пакет Лев подарував мені.

Здавалося, ще трохи – і Тронн Гретте всміхнеться. Вони влаштувалися за столом на кухні. Тронн приготував какао. Порошок він насипав у чашки просто з банки, яку спочатку довго крутив у руках і розглядав. На її металевій поверхні тушшю було виведено: «КАКАО». Почерк акуратний – видно, жіночий.

– Адже і з нього цілком моглб вийти щось путнє, – продовжував Тронн. – Біда в тому, що йому все швидко набридало. Всі говорили, що такого талановитого футболіста в команді «Шейд» не було вже багато років. Його навіть запросили грати за юнацьку збірну країни, але одного разу він просто сказав, що не хоче більше ходити на тренування. Коли йому виповнилося п’ятнадцять, він узяв у когось гітару і вже через два місяці виступав у школі з власними композиціями. Один хлопець, якого звали Воктор^[31], запропонував йому грати в їхньому ансамблі в Гроруді, проте Лев відмовився – на його думку, решта музикантів гурту йому і в підметки не годилися. Все у нього виходило само собою. У нього і в школі все йшло б як по маслу, якби він робив уроки і трохи менше прогулював. – Тронн криво посміхнувся. – Розплачуючись краденими ласощами, він змусив мене навчитися копіювати його почерк, аби я писав за нього твори. Отже з норвезької в нього завжди були хороші оцінки. – Тронн навіть засміявся, проте тут же різко обірвав себе і знову посерйознішав. – Потім гітара йому набридла, і він вступив до молодіжної банди старших хлопців із Орвола. Лев ніколи не шкодував про те, від чого відмовлявся, постійно прагнучи знайти щось нове, краще, цікавіше.

– Може, безглуздо запитувати про це його брата, – сказав Харрі. – Але ти дійсно добре його знаєш?

Якийсь час Тронн роздумував:

– А запитання-то зовсім не дурне. Так, ми з ним росли разом. Так, Лев був товариським і цікавим хлопцем, із яким усі – і хлопці, й дівчата – були не проти познайомитися. Проте насправді він самотній вовк. Одного разу він признався мені, що у нього немає справжніх друзів – тільки поклонники і прихильниці. Багато чого в ньому я не міг зрозуміти. Наприклад, коли брати Гаустени приходили до нас битись. їх було троє, і всі старші за Лева. Місцеві хлопчиська кидалися врозтіч, ледве забачивши їх. Але тільки не Лев. Він і не думав тікати. Вони лупцювали його п’ять років. Та якось одного разу старший із них, Рогер, з’явився сам. Як завжди, ми розбіглися. Коли я обережно виглянув із-за будинку, то побачив, що Рогер лежить навзнак, а Лев сидить на ньому верхи. Ногами він затиснув руки Рогера, а сам тримав прутик. Я підійшов ближче, щоб усе бачити. Окрім важкого сопіння, жоден із них не видав ні звуку. І тут я став свідком того, як Лев устромив прутик Рогеру просто в око.

Беате засовалася на стільці.

– Лев діяв зосереджено, ніби займався справою, що вимагала найбільшої точності й акуратності. Схоже, він збирався вийняти очне яблуко. У Рогера з ока текла кров, з мочки вуха вона капала на асфальт. Стояла така тиша, що був чутний звук падаючих крапель – кап-кап.

– І що ти зробив? – запитала Беате.

– Виблював. Я ніколи не виносив вигляду крові – мене від цього мутить і стає погано. – Тронн поволі похитав головою. – Лев відпустив Рогера і пішов зі мною додому. Око Рогеру врятували, проте після цього брати Гаустени до нас більше не потикались. Але я так і не зміг забути те, що побачив: Лева з прутиком у руці. Тоді я ще подумав, що деколи мій старший брат перетворюється на іншу людину, якої я зовсім не знаю. На жаль, такі перетворення почали відбуватися з ним усе частіше й частіше.

– Ти говорив про те, ніби він намагався когось убити?

– Це трапилось якось недільним ранком. Прихопивши з собою викрутку й олівець, Лев вирушив на велосипеді до одного з пішохідних містків біля кільцевої автодороги. Адже ви бували на таких містках, знаєте? Досить неприємне відчуття, тому що йти доводиться на семиметровій висоті по ґратчастих металевих квадратиках, крізь які видно все, що робиться під тобою. Як я вже сказав, стояв недільний ранок і народу було небагато. Лев відкрутив гвинти, якими кріпився майданчик, залишивїпи тільки два з одного краю, а під інший підклав олівець. І почав чекати. Першою показалася пані, «очевидно, свіжовідтрахана», як висловився Лев. Виряджена, скуйовджена, щохвилини чортихаючись, вона шкандибала на зламаній шпильці. – Тронн неголосно розсміявся. – До п’ятнадцяти років Лев багато що встиг побачити і спробувати. – Він підніс чашку до рота і застиг, здивовано дивлячись у вікно на сміттєвоз, що зупинився біля помийних баків за сушкою для білизни. Сьогодні у нас що, понеділок?

– Ні, – відповів Харрі. Він так і не доторкнувся до своєї чашки. – Так що ж було з цією дівчиною?

– Адже там два ряди ґрат. Вона пішла по лівому. «Неталан», – говорив потім Лев. Він би віддав перевагу їй, а не старому. Загалом, по правому ряду ішов старий. Через підкладений олівець відгвинчені ґрати виступали, і Льву здалося, що старий помітив небезпеку – в міру наближення до неї він ішов усе повільніше й повільніше. Перш ніж зробити останній крок, він немов застиг із піднятою ногою.

Поволі хитаючи головою, Тронн споглядав, як сміттєвоз із шумом заковтує сусідське сміття.

– Ледве він опустив ногу, як ґрати звалилися вниз, мов кришка люка. Ну знаєте, такого, який використовують, щоб вішати людей. Старий упав на асфальт і зламав собі обидві гомілки. Якби це сталося не в неділю вранці, його б тут же переїхала машина. «Неталан», – сказав Лев.

– А в поліції він теж це повторив? – поцікавився Харрі.

– Еге-е, поліція, – на розтяг мовив Тронн, дивлячись у свою чашку. – Вони прийшли через два дні. Двері їм відчинив я. Вони запитали, чи належить велосипед, що стоїть на вулиці, кому-небудь у будинку. Я відповів ствердно. Виявилось, що свідок бачив, як Лев від’їжджав од пішохідного містка. Він повідомив поліції прикмети велосипеда і хлопця в червоній куртці. Я показав їм червону дуту куртку, яка тоді була на братові.

–Ти? – здивувався Харрі. – Виходить, ти здав власного брата?

Тронн зітхнув:

– Я сказав, що це мій велосипед і моя куртка. Зовні ми з Левом дуже схожі.

– Навіщо ти так учинив?

– Мені було чотирнадцять – дуже мало, щоб мене карати. А Лева б відправили до колонії для неповнолітніх, туди, де побував Рогер Гаустен,

– А як до цього поставилися батько з матір’ю?

– Що вони могли сказати? Всі, хто нас знав, здогадувалися, чиїх рук це справа. Лев був хуліганом, він крав солодощі й кидався камінням, а я – тихий, слухняний хлопчик, який старанно вчився і переводив стареньких через вулицю. У сім’ї про це просто більше ніколи не говорили.

Беате кашлянула:

– А хто вирішив, що краще буде, коли ти візьмеш провину на себе?

– Я сам. Я любив Лева більше всіх на світі. Я і зараз розповідаю це тільки тому, що термін давності у справі вже закінчився. А крім того… – Тронн всміхнувся своєю характерною байдужою усмішкою. – Іноді мені навіть хотілося, щоб це я наважився на такий вчинок.

Харрі та Беате мовчки крутили в руках чашки. Харрі роздумував, кому з них зараз варто поставити наступне запитання. Якби з ним була Елен, вони б уже давно розібралися.

– Де… – одночасно почали обоє. Тронн здивовано заморгав. Харрі, поступаючись, кивнув Беате.

– Де твій брат зараз? – запитала вона.

– Де… де зараз Лев? – Тронн подивився на неї, явно не розуміючи.

– Так, – підтвердила вона. – Нам відомо, що якийсь час тому він зник.

Гретте обернувся до Харрі.

– Ви не говорили, що мова у нас піде про Лева. – У голосі його звучали докірливі нотки.

– Ми сказали, що хотіли б побалакати про те про се, – сказав Харрі. – Про «те» ми вже побалакали.

Тронн різко підвівся, схопив чашку, поспішно підійшов до раковини і виплеснув залишки какао:

– Але Лев… він же… Яке він має до всього цього відношення?

– Може, і ніякого, – сказав Харрі. – У такому разі нам тим більше знадобиться твоя допомога, щоб довести його непричетність.

– Його ж навіть немає в країні, – простогнав Тронн, повертаючись до них.

Беате і Харрі перезирнулися.

– А де він живе? – запитав Харрі.

Перш ніж відповісти, Тронн помовчав рівно на одну десяту частку секунди довше, ніж потрібно:

– Не знаю.

Харрі провів очима від’їжджаючий жовтий сміттєвоз:

– Не дуже-то в тебе виходить брехати.

Тронн, не відповідаючи, дивився на нього застиглим поглядом.

Харрі гмикнув.

– Може, нам і не варто розраховувати, що ти допоможеш нам відшукати свого братика. З іншого боку, це ж твою дружину вбили. І у нас є свідок, який стверджує, що вбивця – твій брат. – Вимовляючи останні слова, він підвів погляд на Тронна і побачив, як на шиї в того під в’ялою блідою шкірою нервово сіпнувся кадик. У повислій услід за цим тиші чутно було, як у сусідів грає радіо.

Харрі кашлянув:

– Отже ми були б вельми вдячні, якби ти все ж таки зумів нам що-небудь повідомити.

Тронн похитав головою.

Ще якийсь час посиділи мовчки. Потім Харрі підвівся:

– Гаразд, якщо надумаєш, ти знаєш, як нас знайти.

Вони стояли на ґанку, і Тронн мав такий змучений вигляд, як тоді, коли вони тільки прийшли до нього. Харрі, примружившись, подивився на низьке4сонце, що прозирало з-за хмар.