Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

– Вона така красива, – говорив Сандеманн. – Така спокійна. Умиротворена. Урочиста. Ви, ймовірно, член сім’ї?

– Не зовсім. – Харрі показав своє поліцейське посвідчення в таємній надії, що щирість призначена лише рідним і близьким. Як з’ясувалося, він помилявся.

– Трагічно, коли така юна персона покидає нас таким чином. – Потискуючи йому руку, Сандеманн продовжував усміхатися. Пальці в похоронного агента виявилися незвичайно тонкими та гнучкими.

– Мені необхідно оглянути одяг, який був на покійній, коли її виявили, – почав Харрі. – У похоронному бюро мені сказали, що її забрали сюди.

Сандеманн кивнув, дістав білий пластиковий пакет і пояснив, що носить речі з собою на випадок, якщо з’являться батьки або інші родичі і йому доведеться терміново їх віддати, заздалегідь виписавши квитанцію. Харрі спробував виявити кишеню в чорній спідниці, одначе марно.

– Шукаєте щось певне? – найбезневиннішим тоном поцікавився Сандеманн, заглядаючи Харрі через плече.

– Дверний ключ, – сказав Харрі. – Ви нічого не знаходили, коли… – Харрі глянув скоса на гнучкі пальці Сандеманна, – …коли її роздягали?

Сандеманн заплющив очі й похитав головою:

– Під одягом у неї не було нічого. Ясна річ, якщо не брати до уваги фотографії в одній із туфель.

– Фотографії?

– Еге ж. Дивно, чи не так? Напевно, у них такий звичай. Вона як і раніше лежить там, у туфлі.

Харрі дістав з пакету чорну туфлю на високому каблуці, і в свідомості його раптом спалахом промайнуло: стоячи в дверях, вона зустрічає його. Чорне плаття, чорні туфлі, яскраво-червоні губи. Яскраво-яскраво-червоні губи.

Зім’ята фотографія виявилася знімком жінки з трьома дітьми, що сидить на пляжі. Якесь курортне містечко в Норвегії. На задньому плані – загладжені морем скелі та сосни.

– З родичів хто-небудь прийшов? – поцікавився Харрі.

– Тільки її дядько. Ясна річ, у супроводі одного з ваших колег.

– Ясна річ?

– Авжеж, я так зрозумів, що він відбуває покарання?

Харрі промовчав. Сандеманн схилився вперед, зігнувши спину так, що його маленька голівка опинилася нижче за рівень плечей, додаючи йому вражаючої схожості із грифом.

– Цікаво б знати, за що? – Свистячий шепіт, схожий на різкий пташиний крик, іще більше посилював схожість. – Я маю на увазі – йому ж навіть не дозволили бути присутнім на похороні.

Харрі кашлянув:

– А я можу її бачити?

Сандеманн був явно розчарований; проте він зробив чемний жест, помахом руки вказуючи у бік однієї з трун.

Як завжди, Харрі вразило, наскільки робота професіоналів здатна прикрасити труп. Анна і справді мала умиротворений вигляд. Він доторкнувся до її лоба. Так неначебто він торкнувся мармуру.

– Що за намисто в неї на шиї? – запитав Харрі.

– Золоті монети, – сказав Сандеманн. – Приніс із собою її дядько.

– А це що? – Харрі підняв товсту пачку сотенних купюр, перехоплених широкою коричневою гумкою.

– Такий вже у них звичай, – повторив Сандеманн.

– У кого це «у них»?

– А ви хіба не знали? – Нарешті і вузькі вологі губи Сандеманна розтягнулися в подобу усмішки. – Адже вона з циган.

Майже за всіма столиками в кафе Управління поліції було багатолюдно і шумно. Окрім одного. Харрі пройшов прямо до нього.

– З часом тебе почнуть тут упізнавати, – кинув він замість вітання. Беате, не оцінивши іронії, запитально подивилася на нього знизу вгору, і Харрі подумав, що між ними значно більше спільного, ніж йому здавалося спочатку. Всівшись, він поклав на стіл перед дівчиною відеокасету. – Це запис із магазинчика «Се-вен-елевен» напроти банку, зроблений у день пограбування. І ще один – за минулий четвер. Подивися, може, відшукаєш що-не– будь цікаве.

– Ти маєш на увазі, подивитися, чи не заходив туди грабіжник? – Беате насилу повертала язиком – її рот був набитий хлібом і печінковим паштетом. Харрі відзначив про себе, що на столі перед нею лежить пакет із захопленими з дому бутербродами.

– Ну, хотілося б сподіватись, – ухилився він від прямої відповіді.

– Авжеж, – підтвердила дівчина і зробила болісне зусилля, прагнучи проковтнути те, що жувала. Від напруги на очах у неї навіть виступили сльози. – У девяносто третьому при пограбуванні на Фрогнере відділення «Кредитного банку Крістіанії» нальотчик приніс із собою пластикові пакети для грошей із рекламою фірми «Шелл». Ми тут же перевірили відеозапис із камери спостереження на найближчій бензозаправці «Шелл», і виявилося, що він купив пакети саме там за десять хвилин до пограбування. Він був у тому ж самому одязі, але без маски. Півгодини по тому ми його вже заарештували.

– Ми – десять років тому? – вирвалось у Харрі.

Обличчя Беате спалахнуло миттєво, як сигнал світлофора.

Схопивши чергову скибочку хліба, дівчина спробувала сховатися за нею.

– Я мала на увазі – мій батько, – пробурмотіла вона.

– Вибач, я не хотів.

– Нічого страшного, – прозвучала швидка відповідь.

– Адже твій батько, він же…

– Загинув, – сказала вона. – Вже давно;

Харрі сидів, зосередившись на власних долонях, і мимоволі прислухався до того, як жують навколо.

– А навіщо ти приніс ще і запис, зроблений за тиждень до пограбування? – запитала Беате.

– Контейнер, – лаконічно озвався Харрі.

– Що за контейнер?

– Я подзвонив у Службу прибирання сміттєвих контейнерів і навів довідки. Його замовив у четвер якийсь Стейн Себстад, що мешкає на Індастрі-гате. Наступного дня контейнер було доставлено на обумовлене місце просто перед вікнами «Севен-елевен». У Осло мешкають два Стейни Себстади, й обидва заявляють, що не замовляли ніякого контейнера. Я вважаю, що нальотчик поклопотався про установку контейнера саме в цьому місці, щоб він перекривав огляд із вікон магазину і камера стеження не змогла б зафіксувати його, коли він виходитиме з банку і перетинатиме вулицю. Якщо того дня, коли було замовлено контейнер, він побував у «Севен-елевен», аби ще раз усе гарненько перевірити, то, цілком імовірно, на записі ми зможемо побачити людину, що поглядає на камеру, а також із вікна у бік банку, щоб прикинути кут зйомки, ну і таке інше.

– Якщо пощастить. Наш свідок, який проходив у цей час повз «Севен-елевен», говорить, що, коли нальотчик перетинав вулицю, він, як і раніше, був у масці. Цікаво, навіщо йому тоді все ці заморочки із сміттєвим контейнером?

– Може, він збирався зняти маску якраз під час переходу вулиці. – Харрі зітхнув. – Не можу сказати. Знаю тільки, що з цим зеленим контейнером щось не так. Він простояв там уже тиждень, і, за винятком випадкових перехожих, які кидають туди різне сміття, схоже, ніхто ним так і не користувався.

– О’кей, – сказала Беате, підводячись і забираючи плівку.

– Так, іще одне, – зупинив її Харрі. – Що ти знаєш про цього Расколя Баксхета?

– Про Расколя? – Беате наморщила лоб. – До того як добровільно прийти і здатися, він вважався своєрідною міфічною постаттю. Якщо вірити чуткам, він має якесь відношення до девяноста відсотків усіх пограбувань банків в Осло. Готова побитись об заклад, ця людина здатна пізнати всякого, хто за останні двадцять років зробив тут хоч би одне пограбування.

– А, так от для чого він знадобився Іварссону. І де він відбуває термін?

Беате вказала великим пальцем кудись собі за спину.

– Відділення А, перший надземний рівень.

– У «Ботсені»^[15]?

– Так. І за весь той час, що він там сидить, відмовляється сказати хоч слово будь-кому з поліції.

– Так чому Іварссон думає, що для нього він зробить виняток?

– У нього нарешті з’явилося щось таке, що може стати предметом торгу. Расколь висловив побажання. У «Ботсені» кажуть, це єдине, про що Расколь попросив відтоді, як потрапив туди. Йдеться про його недавно померлу родичку.

– Про що ти говориш? – Харрі залишалося тільки сподіватися, що вираз обличчя його не видасть.

– Через два дні її мають ховати, і Расколь відправив директорові в’язниць Норвегії прохання дозволити йому бути присутнім на похороні.

Беате пішла, а Харрі затримайся. Обідня перерва добігла кінця, і їдальня помалу порожніла. Якщо вірити рекламі, вона була «світлою і затишною», як і всі заклади, що входили до системи Державного управління їдалень і буфетів; мабуть, тому Харрі вважав за краще харчуватися де-небудь у іншому місці. Раптово йому згадалося, що саме тут він танцював із Ракеллю на корпоративній вечірці, саме тоді він вирішив хай там що завоювати її. Чи все було навпаки? Він мовби все ще відчував вигин її спини під своєю долонею.

Ракель.

Через два дні Анну поховають; ніхто не сумнівається, що вона загинула від власної руки. Єдиний, хто там був присутній і міг би похитнути їхню впевненість, був він сам. Проте він нічого не пам’ятав. То чом би не залишити все як є? Адже він нічого не виграє, а ось втратити може все. Врешті-решт, навіть якщо б не було інших причин, чом би не забути про цю справу хоч би заради них – заради нього і Ракелі?

Харрі сперся ліктем на стіл і уткнувся лицем у долоні.

А якби він дійсно міг похитнути загальну упевненість, став би він це робити?

Ті, що сиділи за сусіднім столиком, обернулися на різкий скрегіт відсовуваного стільця й побачили, як стрижений під нуль довгоногий поліцейський із підмоченою репутацією мало не бігцем покинув їдальню.

14

Успіх

Дзвоник над вхідними дверима тісного темного магазинчика заходився гарячковою треллю, коли двоє чоловіків мало не бігом увірвалися всередину. «Фрукти і тютюн Елмера» було одним із останніх таких закладів, що залишилися в місті, – так званих кіосків. Одну стіну займали стелажі з авто-, мото-, спортивними і мисливськими журналами, іншу – з друкарською продукцією в стилі м’якого порно. Третю стіну прикрашали сигаретні та сигарні пачки, а на прилавку серед розкиданих безладно, злиплих лакричних паличок і посірілих торішніх марципанових поросят із різдвяними бантами підносилися три пачки квитків спортивної лотереї.

– Трохи не встигли, вітав тих, що увійшли, Елмер, худорлявий лисий нурланнець із пишними вусами.

– Сволота така, як швидко полив! – від душі чортихнувся Халворсен, струшуючи з плечей дощові краплі.

– Типова осінь в Осло, – підтвердив господар кіоску, смішно вимовляючи слова зі своєю характерною північнонорвезькою інтонацією. – Або засуха, або потоп. «Кемел-20»?

Харрі кивнув і дістав гаманець.

– І два лотерейних для молодого колеги? – Елмер простягнув Халворсену квитки моментальної лотереї, які той із ніяковою усмішкою поквапився прибрати в кишеню.

– Нічого, якщо я покурю тут у тебе, Елмере? – запитав Хар-рі, дивлячись скоса крізь брудне вікно на струмені дощу, що шмагали миттєво спорожнілий тротуар.

– Авжеж, – прихильно вирішив Елмер, відраховуючи здачу. – Що не кажи, а все ж таки ця отрута та ще азартні ігри – мій хліб насущний.

Злегка кивнувши, він зробив крок назад і сховався за криво повішеною коричневою завіскою, із-за якої доносилося булькання кавоварки.

– Ось цей знімок, – сказав Харрі. – Мені всього лише і треба, щоб ти з’ясував, хто ця жінка.

– І тільки? – Халворсен подивився на пом’яту зернисту фотографію, яку простягав йому Харрі.

– Спершу визнач, де був зроблений цей знімок, – порадив Харрі й до сліз закашлявся, намагаючись утримати дим у легенях. – Схоже, це якесь курортне містечко. Якщо це дійсно так, то там напевно є який-небудь магазинчик або контора по здачі в оренду будиночків – ну, щось на зразок цього. Якщо сімейка на фотографії – завсідники цього курорту, то, треба думати, хто-небудь із місцевих, хто там працює, їх знає. З’ясуй хоч би це – з останнім я, так і бути, сам упораюся.

– І все через те, що фотографія лежала в туфлі?

– Ну, на мою думку, це не зовсім звичайне місце для зберігання фотографій, тобі так не здається?

Знизавши плечима, Халворсен виглянув на вулицю.

– Не вгамовується, – сказав Харрі.

– Бачу, але мені треба додому.

– Навіщо?

– Бо, є ще щось, що зветься життям. Але ж тебе це не цікавить.

Харрі злегка підвів куточки рота, показуючи, що оцінив спробу пожартувати:

– Гаразд, бувай.

Дзвоник брязнув, і двері за Халворсеном зачинилися. Харрі глибоко затягнувся і почав вивчати підбірку друкованої продукції, виставленої в закладі Елмера. Раптово він подумав, як мало у нього спільних інтересів із звичайним пересічним норвежцем. Може, через те, що й інтересів, по суті, практично не залишилося? Ну, музика, але за останні десять років ніхто не написав хоч що-небудь варте, навіть колишні кумири. Фільми? Але тепер, якщо він, виходячи з кінотеатру, не відчував себе як після лоботомії, це можна було вважати успіхом. Решта – на зразок того. Іншими словами, єдине, що його все так само захоплювало, – це розшукувати людей і садовити їх у в’язницю. Однак тепер і улюблена справа не змушувала його серце битися частіше, як бувало раніше. Найстрашніше, думав Харрі, кладучи руку на гладенький, прохолодний прилавок Елмера, що такий стан речей уже аніскільки його не турбує. Адже по суті – це була капітуляція. Як усе ж таки спрощується життя, коли відчуваєш себе старим.

Дзвоник знову нервово брязнув.

– Я забув розповісти про того хлопчака, якого ми вчора схопили за незаконне носіння зброї, – сказав Халворсен. – Рой Квінсвік із компанії скінхедів, які тирлуються в піцерії Херберта. – Він стояв у дверях, а краплі дощу витанцьовували навколо його промоклих черевиків.

– М-м?

– Видно було, що він наляканий до смерті, ну, я натиснув і сказав, що він мусить дати мені хоч щось, якщо сподівається, що я його просто так відпущу.

– І?

– Він сказав, що бачив Сверре Ульсена на Грюнерльокка тієї ночі, коли вбили Елен.

– Ну і що? У нас повно свідкїв, які теж його бачили.

– Так, але цей хлопець бачив, як Ульсен, сидячи в машині, з кимось розмовляв.

Харрі упустив сигарету на підлогу й підбирати її не захотів.

– Йому відомо, хто це був? – поволі запитав він.

Халворсен похитав головою:

– Ні, він упізнав тільки Ульсена.

– Ти прикмети записав?

– Хлопцеві тоді здалося, що чоловік мав вигляд поліцейського. Але він упевнений, що зуміє його пізнати, якщо побачить знову.

Харрі відчув, що спітнів. Виразно вимовляючи кожне слово, він запитав:

– А він може сказати, що це була за машина?

– Ні, він тоді поспішав і бачив її мигцем.

Харрі кивнув, як і раніше, машинально погладжуючи прилавок.

Халворсен обережно кашлянув:

– Але йому здається, це був спортивний автомобіль.

Харрі подивився на недопалок, що димів на підлозі:

– Колір?

Халворсен з жалем розвів руками.

– Червоний? – Голос Харрі звучав тихо і невиразно.

– Що-що?

Харрі різко випростався:

– Нічого. Запам’ятай ім’я. І йди собі додому до цього свого життя.

Почулося брязкання дзвоника.

Харрі припинив полірувати прилавок. Рука його безсило застигла. Здавалося, вона лежить на крижаному мармурі.

Астрід Монсен, сорока п’яти років, заробляла собі на життя перекладами з французької, якими займалася в кабінеті своєї квартири на Соргенфрі-гате. Мужчини в неї в домі не було, зате була аудіокасета із записом гавкоту зграї собак, яку вона щоночі незмінно підключала до домофону. Харрі довелося вислухати звук неквапливих кроків і дзвякання як мінімум трьох замків, перш ніж двері злегка прочинились і за ними показалося веснянкувате личко в обрамленні чорних кучериків.

– Ух ти! – мимоволі вирвалося у неї, коли вона побачила значні габарити Харрі.

Хоча обличчя жінки було йому незнайоме, у Харрі виникло відчуття, що він уже бачив її раніше. Мабуть, тому, що свого часу Анна вельми детально розповідала йому про свою боязку сусідку.

– Харрі Холе, забійний відділ, – відрекомендувався він, показуючи їй посвідчення. – Пробачте, що турбую вас так пізно. У мене є декілька запитань щодо того вечора, коли померла Анна Бетсен.

Харрі спробував додати своїй усмішці максимум чарівливості, бачачи, що пані все ще не в силах закрити широко роззявлений від подиву рот. Краєм ока він помітив, що за склом сусідських дверей гойднулася завіска.

– Можу я увійти, фру Монсен? Це забере зовсім небагато часу.

Астрід Монсен відступила на кілька кроків, і Харрі скористався цим, аби протиснутися всередину і зачинити за собою двері. Тепер він міг достойно оцінити всю пишність афрозачіски господині. Завите волосся, пофарбоване в синяво-чорний колір, обрамляло маленьке бліде личко на зразок гігантського чорного німба.

Вони стояли одне проти одного в убого освітленому передпокої, прикрашеному сухими квітами та плакатом у рамі з Музею Шаґала в Ніцці.

– Ви раніше мене бачили? – запитав Харрі.

– Що… що ви маєте на увазі?

– Просто бачили ви мене раніше? Мені доводиться бувати в багатьох будинках.

Рот її безмовно розкрився і знову закрився. Вона рішуче похитала головою.

– Чудово, – сказав Харрі, – У вівторок увечері ви були вдома?

Жінка невпевнено кивнула.

– Що-небудь бачили або чули?

– Нічого, – відповіла вона. На думку Харрі, якось аж надто поспішно.

– Не поспішайте, подумайте, – сказав він, намагаючись зобразити доброзичливу усмішку, що було нелегко, бо цей вираз нечасто з’являвся на його обличчі.

– Зовсім нічого, – повторила жінка, не відриваючи погляду від дверей за спиною у Харрі. – Абсолютно.

Вийшовши на вулицю, Харрі закурив. Він чув, як Астрід Мон-сен накинула дверний ланцюжок, варто було йому тільки вийти з квартири. Відразу ж. Вона була останньою з опитаних, і тепер він міг констатувати, що ніхто із сусідів того вечора, коли померла Анна, не бачив і не чув у під’їзді ні його, ні кого-небудь іншого.

Зробивши всього кілька затяжок, він відкинув сигарету.

Повернувшись додому, Харрі довго сидів у своєму улюбленому кріслі, споглядаючи червоне вічко телефонного автовідповідача, перш ніж зважився нарешті натиснути на кнопку відтворення запису. Повідомлень було два: Ракель бажала йому добраніч, а якийсь журналіст бажав отримати коментарі щодо двох пограбувань. Потім Харрі відмотав плівку назад і прослухав повідомлення від Анни: «І надінь, будь ласка, ті джинси, які мені завжди так подобалися!»

Він провів рукою по обличчю. Вийняв касету з автовідповідача і шпурнув її в мішок для сміття.

За вікном продовжував накрапати дощ. Харрі сидів, тупо перемикаючи пультом телевізійні канали. Жіночий гандбол, реклама мила, телевікторина, переможець якої може стати мільйонером. Харрі зупинився на передачі шведського телебачення, у котрій якийсь філософ вів дискусію з фахівцем із соціальної антропології про суть поняття «помста». Один із них стверджував, що така країна, як США, що виступає за захист певних духовних цінностей – свободи і демократії, – несе моральну відповідальність за звершення відплати у разі нападу на неї, бо цей напад буде одночасно й атакою на цінності, що захищаються нею. Лише обіцяна відплата – і невідворотність його звершення – може захистити таку уразливу систему, як демократія.

– А що, коли ті цінності, за захист яких ратує демократія, самі виявляться принесеними у жертву в процесі звершення відплати? – заперечував йому опонент. – Що, коли з погляду міжнародного права відплата обмежує права іншої нації? Які цінності захищають, коли в полюванні за винними творять беззаконня по відношенню до безневинних громадян? І як з погляду моралі бути із заповіддю, яка свідчить, що потрібно підставити другу щоку?

– На вашу думку, проблема, очевидно, полягає в тому, – з широкою усмішкою парирував спів6есідник, – що у людини всього лише дві щоки?

Харрі вимкнув телевізор. Якийсь час він роздумував, чи не зателефонувати Ракелі, але потім вирішив, що вже надто пізно. Спробував почитати книгу про Джима Томпсена^[16], однак виявив, що в ній бракує сторінок, із двадцять четвертої по тридцять восьму. Підвівшись, він заходив по кімнаті. Відчинив холодильник і якийсь час безглуздо споглядав шматок білого сиру та банку з полуничним варенням. Чогось йому явно хотілося, ось тільки чого саме? Він із силою зачинив дверці холодильника. Кого він намагається обдурити? Йому хотілося випити.

О другій ночі він прокинувся, сидячи в кріслі, повністю одягнений. Підвівся, пройшов у ванну, налив і випив склянку води.

– Диявол, – сказав він сам собі, подивившись у дзеркало. Пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. В Інтернеті знайшлися сто чотири статті про самогубства, але в жодній із них не йшлося про помсту; ввівши ключове слово, він отримав лише масу посилань на мотив помсти в літературі та грецькій міфології. Харрі вже готовий був вимкнути комп’ютер, однак раптом згадав, що ось уже кілька тижнів не перевіряв електронну пошту. У поштовій скриньці були два вхідні повідомлення. Одне від оператора Мережі, який інформував про тимчасове відключення 14 днів тому. Адреса другого відправника була anna.beth@chello.no. Він двічі кликнув мишею і прочитав повідомлення: «Привіт, Харрі. Не забудь про ключі. Анна». Час відправлення вказував, що вона відіслала його за дві години до їх останньої зустрічі. Він перечитав повідомлення. Так лаконічно. Так… просто. Він знав, що люди часто-густо обмінюються схожими повідомленнями. «Привіт, Харрі». В очах стороннього це, мабуть, мало вигляд, ніби вони давні друзі, хоча насправді їх знайомство, хоч і відбулося давно, тривало тижнів шість. Він навіть не підозрював, що в неї є його електронна адреса.

Коли він нарешті заснув, йому знову приснилося, що він у банку з гвинтівкою в руках. Люди, що оточують його, були з мармуру.

15

Ґадзо

– Що ж, непогана погодка сьогодні, – констатував Б’ярне Мьоллер, упливаючи наступного ранку до кабінету Харрі та Халворсена.

– У тебе там вікно, тобі видніше, – буркнув Харрі, не відриваючись від чашки з кавою. – Та й нове крісло на додачу, – злорадно додав він, коли Мьоллер із розмаху плюхнувся на роздовбаний стілець Халворсена, який відразу ж відгукнувся пронизливим криком болю.

– Привіт, – усе ж таки визнав за потрібне привітатися з колегою Мьоллер. Що, тяжко зранку, га?

Харрі знизав плечима:

– Мені скоро сорок, так що потихеньку стаю буркотуном. Хіба це так уже дивно?

– Ні в якому разі. Між іншим, на тебе приємно подивитися, коли ти в костюмі.

Харрі поправив лацкан піджака, всім своїм виглядом демонструючи здивування, неначе і сам щойно помітив, що одягнений у темний костюм.

– Учора у нас була нарада начальників відділів, – сказав Мьоллер. – Тобі яку версію – стислу чи повну?

Харрі помішав у чашці незагостреним кінцем олівця:

– Нам не заборонено далі працювати над справою Елен, вірно?

– Справу вже давно розкрито, Харрі. А шеф криміналістичного відділу скаржиться, що ти дістаєш його перевіркою старих доказів.

– Учора в нас з’явився новий свідок, який…

– Харрі, завжди з’являється який-небудь новий свідок. Вони вже просто не хочуть про це слухати.

– Але…

– Усе, Харрі, на цьому закінчимо. Мені дуже шкода.

У дверях Мьоллер обернувся:

– Ти прогулявся б на сонечку. Схоже, сьогодні остання тепла днинка.

– Ходять чутки, на вулиці сонячно, – сказав Харрі, заходячи до Беате в «Камеру тортур». – Просто хотів довести до відома.

– Погаси світло, – озвалася вона. – Я дещо тобі покажу.

Трохи раніше дівчина зателефонувала Харрі, в голосі її відчувалося збудження, але в чому річ, вона тоді так і не сказала. Беате взяла в руки пульт дистанційного керування:

– Мені не вдалося нічого виявити на запису того дня, коли був замовлений контейнер. Проте поглянь, що там сталося в день пограбування.

На екрані перед Харрі з’явилося зображення, зняте камерою стеження «Севен-елевен». Зелений контейнер зовні під вікнами, в магазині – рум’яні булочки, загривок і зад того молодика, з яким він мав сумнівне задоволення розмовляти вдень раніше.

Хлопчина відпускав якійсь дівиці молоко, презервативи та журнал «Новина».

– Це знято о п’ятнадцятій нуль п’ять – за п’ятнадцять хвилин до пограбування. Ось, дивися.

Дівиця забрала свої покупки і відійшла, черга просунулася вперед, і в кадрі з’явився чоловік у чорному комбінезоні та в кашкеті з великим козирком і навушниками, низько насуненому на лоб. Він показав на щось на прилавку. Голова його була опущена, так що розглянути обличчя було неможливо. Під пахвою він тримав складену чорну сумку.

– Чорт забирай, – прошепотів Харрі.

– Це Забійник, – сказала Беате.

– Ти упевнена? Багато хто ходить у чорних комбінезонах, а у нашого нальотчика не було ніякого кашкета.

– Коли він трохи відійде від прилавка, буде видно, що на ньому ті ж черевики, що на зйомці самого пограбування. І зверни увагу: з лівого боку комбінезон злегка відстовбурчується. Це АЄ-З.

– Він примотав гвинтівку до тіла. Але що, чорт забирай, він робить у «Севен-елевен»?

– Очікує інкасаторської машини. Йому потрібний був який-небудь наглядовий пункт, де б він міг перебувати, не привертаючи до себе уваги. Він уже побував тут раніше і встановив, що інкасатори приїжджають від п’ятнадцятої п’ятнадцяти до п’ятнадцятої двадцяти. Не міг же він чекати їх, розгулюючи у всіх на очах у лижному шоломі, – це однаково що відкрито заявити про підготовлюване пограбування. А кашкет прикриває велику частину обличчя – ось він його й надів. Якщо як слід придивитися, то, коли він підходить до каси, видно, як по прилавку вслід за ним рухається маленький світлий прямокутник. Це відблиск, відбитий склом. Попався, пан Забійник! Та ти у нас, виявляється, ще і сонцезахисні окуляри носиш. – Вона говорила тихо, але швидко, і при цьому була в такому збудженні, в якому Харрі не доводилося бачити її раніше. – Напевно він знає про те, що в «Севен-елевен» також є камера спостереження, через те і стежить за тим, щоб ми не бачили його обличчя. Дивися, під якими кутами він стає! Ні, все ж таки він фантастично спритний тип, цього в нього не відняти.

Хлопець за прилавком простягнув чоловікові в комбінезоні булочку і спритним рухом змахнув десятикронову монету, яку той поклав на стойку.

– Опля! – вигукнув Харрі.

– Саме так, – підтвердила Беате. – На ньому немає рукавичок. Ось тільки він начебто нічого в магазинчику не чіпав. А онде, бачиш, той світлий прямокутник, про який я тобі говорила?

Харрі нічого не бачив.

Чоловік у комбінезоні вийшов із магазинчика, якраз коли настала черга останнього покупця.

– Гм. Схоже, нам знову доведеться шукати свідків, – зауважив Харрі, підводячись.

– Я б із цього приводу особливих ілюзій не плекала, – сказала Беате, не відриваючись від екрана. – Пригадай, адже до нас звернулася всього одна-єдина людина, яка заявила, що бачила Забійника, що пробирався крізь п’ятничний натовп. Так, усе ж таки немає кращого укриття для бандитів, аніж велике скупчення людей.

– Усе це добре, але які в тебе конкретні пропозиції?

– Щоб ти сів. Інакше пропустиш найважливіше.

Харрі з легким подивом поглянув на неї і знову обернувся до екрана. На ньому молодик за прилавком втупився прямо в камеру, задумливо колупаючи в носі.

– Найважливіше, найважливіше, – з легкою досадою пробурчав Харрі.

– Поглянь на контейнер під вікном.

Незважаючи на відблиск скла, обом виразно було видно чоловіка в чорному комбінезоні. Він стояв спиною до камери на краю тротуару між сміттєвим контейнером і припаркованим автомобілем. Одну руку він поклав на край контейнера, в іншій тримав булочку, від якої час від часу відкушував. Схоже, він спостерігав за банком. Сумку він поставив перед собою на асфальт.

– Це його спостережний пункт, – сказала Беате. – Він замовив контейнер і попросив встановити його саме тут. Просто і геніально. Він може стежити, коли приїжджає інкасація, одночасно залишаючись поза зоною дії камер спостереження банку. І ще, зверни увагу, як він стоїть. Половині з тих, хто йде мимо по тротуару, його просто не видно із-за контейнера. А для тих, кому його видно, він – чоловік у робочому комбінезоні та кашкеті, що стоїть біля сміттєвого контейнера: будівельний робітник, вантажник, ремонтник. Коротше кажучи, той, на кого ніхто не звертає уваги. Отже зовсім не дивно, що в нас немає свідків.

– Він мав би залишити прекрасні пальчики на контейнері, – зауважив Харрі. – Шкода тільки, що весь останній тиждень лив дощ.

– А ось після булочки…

– Він змив усі відбитки, – закінчив свою думку Харрі.

– …йому захотілося пити. Ось, дивися.

Чоловік у комбінезоні нагнувся, відкрив блискавку сумки, що лежала на асфальті, й вивудив звідти білий пластиковий пакет, із якого витяг пляшку.

– Кока-кола, – прошепотіла Беате. – Перед твоїм приходом я якраз збільшувала кадр. Скляна пляшка, заткнута винною пробкою.

Притримуючи пляшку за шийку, чоловік витягнув пробку, закинув голову, високо підняв пляшку і почав пити. Вони бачили, як по шийці стікають останні краплі, проте козирок кашкета надійно приховував і розкритий рот, і обличчя чоловіка. Він знову прибрав пляшку в пакет, зав’язав його і хотів було знову покласти до сумки, проте зупинився.

– Дивися, він замислився, – шепнула Беате і тихенько свиснула: – Скільки місця займуть гроші?

Головний герой фільму продовжував споглядати сумку. Потім перевів погляд на контейнер і нарешті, мабуть, зважившись, різким помахом відправив по високій дузі пакет із пляшкою просто у відкриту пащу сміттєвого бака.

– Троє очок! – заревів Харрі.

– Перемога! – вторячи йому, захоплено вискнула Беате.

– Чорт! – заволав Харрі.

– О ні! – застогнала Беате, від відчаю уткнувшись обличчям у кермо.

– Він має бути десь тут, – сказав Харрі. – Почекай!

Трохи не збивши дверцятами велосипедиста, що перелякано

відсахнувся убік, він бігцем перетнув вулицю,увірвався до «Се-, вен-елевен» і зробив крок до прилавка.

– Коли забрали контейнер? – звернувся він до продавця, поглиненого процесом приготування хот-доґів для двох дівиць із м’ясистими стегнами.

– Якого біса, чекай, своєї черги, – буркнув хлопець, не підводячи голови.

Одна з дівчат обурено заверещала, коли Харрі перегнувся через прилавок і, перегороджуючи шлях молодикові в зеленій сорочці до бутля з кетчупом, схопив його за барки.

– Привіт, це знову я, – сказав Харрі. – А зараз слухай мене дуже уважно, або я засуну цю сосиску тобі…

Жах, що відбився на обличчі молодика, змусив Харрі схаменутися. Він відпустив хлопця і вказав на вікно, через яке тепер було чудово видно відділення банку «Нордеа» на протилежному боці вулиці, яке раніше затуляв зелений контейнер для сміття.

– Коли забрали контейнер? Ну, швидко!

Хлопець глитнув, не сміючи відірвати від Харрі переляканих очей:

– Щойно. Прямо зараз.

– Що означає «зараз»?

– Ну-у… хвилини дві тому. – Очі у нього затягнулися плівкою, як у курки.

– Куди?

– Та я-то тут до чого? Звідки мені знати про ці їхні контейнери?

– Знати.

– Що?

Харрі вже був за дверима.

Харрі притиснув до вуха червоний мобільник Беате:

– Служба прибирання Осло? Харрі Холе, поліція. Де ви розвантажуєте сміттєві контейнери? Так, замовлені приватними особами. «Методика»? А де це? Верксайер Фурулундс-вей в Алнабрю? Дякую. Що? Або в Грьонму? А як мені дізнатися, який…

– Дивися, – перервала його Беате. – Пробка.

Машини утворили нездоланний заслін, починаючи від

Т-подібного перехрестя біля ресторану «Лоррі» на Хегдехаугс-веєн.