Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

– Ого! Та в неї, здається, все краще, ніж у мене.

– Ти все шоферуєш?

– Ага. Щойно змінив господаря. Колишній вважав, що від мене, бачте, погано пахне. Ідіот чбртів.

– А до комп’ютера повернутися не хочеш?

– Чого ж тут не хотіти?! – Стримуючи гіркий смішок, Ейстейн ледве не поперхнувся: у цей момент він якраз заклеював самокрутку – водив кінчиком язика по краю папірця. – Мільйон за рік, солідна контора – зрозуміло, я був би дуже навіть не проти. Проте, Харрі, поїзд пішов. Час таких рок-н-ролльщиків, як я, на комп’ютерному світі вже давно позаду.

– Я тут розмовляв із одним хлопцем із Норвезького банку, який відповідає у них за безпеку локальної мережі. Він сказав, що ти, як і раніше, славишся піонером хакерства.

– Харрі, «піонер» у нас означає «старий». Як гадаєш, кому зараз потрібний звідусіль звільнений хакер, та ще такий, що до того ж відстав од часу років на десять? А тут іще і цей скандал на додачу.

– Гм. Що там, власне кажучи, сталося?

– Ха! Що сталося, кажеш? – Ейстейн закотив очі до неба. – Ти ж знаєш мене. Одного разу хіпі – хіпі назавжди. Потрібне було бабло. Спробував зламати одну систему, яку не можна було чіпати. – Прикуривши, він озирнувся на всі боки, марно намагаючись знайти попільничку. – Ну а ти-то як? Я дивлюся, пити зовсім зав’язав?

– Намагаюся. – Харрі потягнувся і взяв попільничку із сусіднього столика. – Я тепер не сам.

Він розповів про Ракель, Олега та судовий процес у Москві. Ну і про життя взагалі. Багато часу це не забрало.

Ейстейн, у свою чергу, повідав про те, як склалося життя у решти хлоп’ят, які виросли разом із ними на вулицях Уппсали. Про Сиггене, що переїхав до Харестюа з дамочкою, яка, на думку Ейстейна, була занадто гарна для нього. Про Крістіана, який катається в інвалідному кріслі, відтоді, як потрапив на своєму мотоциклі в аварію північніше Міннесунна. Лікарі, однак, вважають, що надія є.

– Надія на що? – не зрозумів Харрі.

– Що знову зможе трахкатись як кролик, – сказав Ейстейн і залпом допив залишки пива.

Туре, як і раніше, працював учителем, але із Сілією вони розлучилися.

– Ось у кого діла не дуже, – продовжував Ейстейн. – Набрав зайвих тридцять кілограмів. їй-богу! Через те вона його і кинула. Якось зустрів у місті Торкіля. Каже, кинув їсти свинину. – Він одставив свій кухоль. – Але ж ти мені подзвонив не для того, щоб усе це вислуховувати, га?

– Ні, мені потрібна допомога. Розумієш, я тут веду одну справу.

– Все поганих хлопців ловиш? І з цим ти вирішив прийти до мене? З’їхати з глузду. – Ейстейн розреготався, але тут же закашлявся.

– У цій справі у мене особистий інтерес, – признався Харрі. – Довго пояснювати, але мені потрібно дізнатися, що за тип шле мейли на мою особисту адресу. Думаю, він робить це через анонімний сервер, розташований десь за кордоном.

Ейстейн задумливо кивнув:

– Отже, у тебе проблеми?

– Можливо. А чому ти так думаєш?

– Я питущий таксист, який нічого не розуміє в усіх цих новомодних комп’ютерних примочках. Що стосується роботи, то всі мої друзі в курсі – на мене краще не покладатися. Коротше кажучи, єдина причина, з Якої ти прийшов саме до мене, в тому, що я твій давній приятель. Уся справа в лояльності. Я вмію тримати язика за зубами. Вірно? – Він зробив великий ковток. – Може, я і алкаш, Харрі, але зовсім не дурень. – Жадібно затягнувшись самокруткою, він поцікавився: – Коли починаємо?

На Слемдаль поволі опускалися вечірні сутінки. Відчинилися двері, й на ґанок вийшли чоловік і жінка. Тепло розпрощавшись із господарем, який проводжав їх, вони спустилися з ґанку на під’їзну доріжку. Хрускіт гравію під чорним блискучим взуттям зливався з мимренням парочки, що півголосом обговорювала частування, господарів та інших гостей. Вони були такі поглинені розмовою, що коли вийшли з воріт і рушили по Бьорнетроккет, не звернули ніякої уваги на таксі, припарковане трохи далі по вулиці. Харрі згасив сигарету, зробив радіо голосніше й почув, як Елвіс Костелло бекає свою знамениту композицію «Watching The Detectives». На хвилі Р4. Він давно вже звернув увагу, що музиканти-бунтарі – кумири його молодості – з роками, як правило, осідають зовсім не на бунтарських радіоканалах. Харрі чудово розумів, що це може означати тільки одне – він також старіє. Наприклад, учора Ніка Кейва передавали по «Дев’ятигодинному».

Вкрадливий голос нічного ведучого оголосив наступну композицію – «Another Day In Paradise», – і Харрі вимкнув радіо. Опустивши скло, він почав вслухатися в приглушені звуки басів, які доносяться з боку будинку Албу. Більше ніщо не порушувало нічну тишу кварталу. Вечірка для дорослих. Ділові партнери, сусіди, однокашники по вивченню ВІ – «бізнес-інтелекту». Не легковажні танцюльки, але й не розв’язна п’янка, а всього помалу: джин-тонік, «АББА», «Роллінг Стоунз». Гостям під сорок, усі з вищою освітою. Харрі гіодивився на годинник і раптом пригадав про нове повідомлення, яке чекало його, коли вони з Ейстейном увімкнули комп’ютер:

Мені нудно. Боїшся чи ти просто дурний?

С#МИ.

Ейстейна він залишив біля комп’ютера, а сам позичив його автомобіль – заїжджений «мерседес», випущений іще в 70-х, який заходив ходором на «лежачих поліцейських», варто було тільки Харрі в’їхати до кварталу дорогих вілл. І все-таки їздити на ньому усе ще було саме задоволення. Побачивши, що з будинку виходять ошатні люди, він вирішив дочекатися, поки останні з гостей відкланяються. Затівати скандал прилюдно не варто. Все-таки треба ще раз гарненько все зважити, щоб не натворити дурниць. Харрі спробував мислити розсудливо, проте це «Мені нудно» без кінця лізло в голову.

– Зараз ти в мене потанцюєш, – пробурмотів Харрі, розглядаючи свою фізіономію у дзеркалі заднього огляду. – Зараз ти у мене будеш дурний.

Двері йому відчинила Вігдіс Албу. їй цілком вдався фокус, доступний лише жінкам-ілюзіоністам: технологія його показу для чоловіків, подібних до Харрі, завжди залишиться таємницею за сімома печатями. Вона була чарівна. При цьому єдина, наскільки міг помітити Харрі, зміна в ній полягала в бірюзовій вечірній сукні, що чудово відтіняла її величезні, – а зараз іще й широко розкриті від подиву – блакитні очі.

– Пробачте, що турбую вас так пізно, фру Албу. Але мені хотілося б переговорити з вашим чоловіком.

– У нас гості, – сказала вона. – Чи не можна почекати з цим до завтра? – Вона благально всміхнулась, але Харрі чудово бачив, як їй хотілося просто зачинити двері у нього перед носом.

– Вельми жалкую, – сказав він. – Проте ваш чоловік збрехав, стверджуючи, що не знає Анну Бетсен. Утім, мабуть, і ви також. – Харрі не знав, що більшою мірою спровокувало його на такий ввічливий тон – неприязнь чи її вечірнє плаття. Губи Вігдіс Албу округлялися.

– У мене є свідок, який бачив їх разом, – продовжував Харрі. – І я знаю, звідки взялася та фотографія.

Жінка двічі моргнула.

– Чому…– запинаючись, пробелькотала вона. – Чому…

– Тому що вони були коханцями, фру Албу.

– Ні, я питаю, чому ви мені все це розповідаєте? Хто дав вам право?

Харрі уже відкрив рот, збираючись відповісти. Він хотів було сказати, що, як йому здається, їй слід знати правду, тому що колись вона однаково випливе назовні, і тому подібне. Але замість цього він мовчки застиг, дивлячись на неї. Адже вона-то чудово розуміла, чому він усе це розповідає, а сам він, виходить, і не здогадувався – аж до цієї миті. Він ніяково закашлявся.

– Право на що, люба?

Харрі побачив Арне Албу, що спускався сходами. Лоб його блищав від поту, а розв’язана краватка-метелик бовталася на шиї між полами розстебнутого смокінга. Харрі почув, як нагорі у вітальні Девід Боуї намагається запевнити, буцім «This is not America»^[27].

– Tc-c, Арне, діти прокинуться, – сказала Вігдіс, не зводячи з Харрі благального погляду.

– Е-е, та їх, мабуть, атомною бомбою не розбудиш, – мовив спроквола чоловік.

– Здається, саме це Холе зараз і зробив, – тихо зауважила фру Албу. – Мабуть, із розрахунку на максимальний збиток.

Харрі зустрівся з нею поглядом.

– Що ж, – оскірився Арне Албу, обіймаючи дружину за плечі. – А мене з собою пограти не візьмете? – Посмішка була лукавою і в той же час відкритою, майже безневинною. У ній бриніла безтурботна радість хлопчиська, що без дозволу взяв покататися батьківський автомобіль.

– Жалкую, – сказав Харрі. – Але гру закінчено. У нас є всі необхідні докази. А зараз наш експерт із комп’ютерів якраз обчислює адресу, з якої ви посилали повідомлення.

– Що це він верзе? – розсміявся Албу. – Які докази? Які повідомлення?

Харрі подивився на нього:

– Той знімок, який опинився біля неї в туфлі, Анна взяла з фотоальбому, коли ви з нею були у вашому заміському будинку в Ларколлені кілька тижнів тому.

– Декілька тижнів? – перепитала Вігдіс, оглядаючись на чоловіка.

– Він це зрозумів, коли я показав йому фотографію, – сказав Харрі. – Вчора він з’їздив у Ларколлен і вклеїв до альбому копію.

Арне Албу скривився, втім не перестаючи посміхатись:

Ви що, констеблю, хильнули зайвого?

– Не треба було говорити їй, що вона помре, – продовжував Харрі, відчуваючи, що ось-ось втратить над собою контроль. – Або вже потім не спускати з неї очей. їй удалося покласти фото в туфлю. Саме це, Албу, тебе і погубило.

Харрі почув, як фру Албу важко зітхнула.

– Ах, туфлі, туфлі, туфлі, всюди оці туфлі, – придуркувато проспівав Албу, ласкаво лоскочучи потилицю дружині. – Знаєте, чому у норвежців не йде бізнес за кордоном? Вони забувають про туфлі. До костюмів од Прада за п’ятнадцять тисяч вони взувають туфлі, куплені на розпродажу в «Скорінген». Зарубіжним партнерам це здається підозрілим. – Албу вказав униз на свої черевики. – Ось, дивіться. Італійські, ручна робота. Вісімнадцять тисяч крон. І це зовсім не дорого, коли йдеться про те, щоб завоювати довіру.

– Лише одного ніяк не збагну, – сказав Харрі. – Навіщо тобі неодмінно треба було дати мені зрозуміти, що ти взагалі існуєш? Що це, ревнощі, чи що?

Арне, сміючись, похитав головою; дружина тим часом вивільнялася з його обіймів.

– Може, прийняв мене за її нового коханця? – вів далі Харрі. – Порахував, що я не зважуся копатись у справі, в якій, того і дивися, сам виявлюся замішаним, і тому Можна зі мною пограти, подратувати, змусити лізти на стіну? Так, чи що? Відповідай!

– Арне, повертайся! Зараз Крістіан говоритиме! – Нагорі на сходах з’явився, тиняючись, пан із келихом в одній руці й сигарою в іншій.

– Починайте без мене, – сказав Арне. – Спочатку я проведу цього люб’язного пана.

Чоловік із келихом спохмурнів:

– Що, якісь проблеми?

– Та ні, Томасе, з чого ти взяв? – поквапилася розрядити обстановку Вігдіс. – Ми зараз, іди до всіх.

Знизавши плечима, пан зник.

– Мене вражає ще дещо, – зауважив Харрі. – Твоє нахабство. Навіть після того, як я показав тобі фотографію, ти продовжував присилати свої мейли.

– Вибач, констеблю, якщо я повторююся, – процідив Албу. – Але все-таки поясни, що саме ти маєш на увазі, коли твердиш про якісь… мейли, чи що?

– Будь ласка. Бачиш, багато хто вважає, що можна посилати мейли абсолютно анонімно, якщо використовувати сервер, де не обов’язково реєструватися під власним ім’ям. Але це не так. Мій друг хакер пояснив мені, що всі – абсолютно всі – дії в Мережі залишають своєрідний електронний слід, який може привести – а в нашому випадку обов’язково приведе – до того комп’ютера, з якого їх послано. Потрібно тільки вміти шукати. – Харрі потягнув із внутрішньої кишені пачку сигарет.

– Будь ласка, не… – почала було Вігдіс, але раптом замовкла.

– Скажіть, пане Албу, – Харрі закурив, – де ви були у вівторок минулого тижня між одинадцятою та годиною ночі?

Арне і Вігдіс Албу перезирнулися.

– Можемо з’ясувати все або тут> або в Управлінні поліції – вам вибирати, – запропонував Харрі.

– Він був удома, – сказала Вігдіс.

– Що ж, ви мою пропозицію чули. – Харрі випустив дим через ніс. Він розумів, що переграє, проте шляху назад не було – не можна блефувати наполовину. – Ми мргли прояснити все на місці. Тепер, мабуть, доведеться їхати до Управління. Мені самому оголосити гостям, що свято закінчено?

Вігдіс закусила нижню губу.

– Але я ж сказала, що він… – Тепер вона вже не здавалася чарівною.

– Усе гаразд, Вігдіс, – сказав Албу, заспокійливо поплескавши її по плечу. – Піди займися гостями, а я провожу Холе до воріт.

Вийшовши на вулицю, Харрі відчув нерухомість нічного повітря. Проте варто було підвести голову, як стала очевидною оманливість цього затишшя: дув сильний вітер, що час від часу наганяв на місячний диск квапливі хмари. Вони поволі попрямували до воріт.

– Навіщо це треба було робити тут? – запитав Албу.

– Ти сам напросився.

Албу кивнув:

– Так, напевно. Але навіщо тобі знадобилося, щоб вона про все дізналася саме так?

Харрі знизав плечима:

– А як би ти хотів, щоб вона дізналася?

Музика стихла; у будинку з регулярними проміжками лунали вибухи сміху. Схоже, Крістіан сьогодні у гарному настрої.

– Можна стрельнути у тебе сигарету? – попросив Албу. – Взагалі-то я кинув.

Харрі простягнув йому пачку.

– Дякую. – Затиснувши сигарету в зубах, Албу нахилився до запальнички в руці Харрі. – Чого ти насправді добиваєшся? Грошей?

– Та що ви всі про одне і те ж? – пробурмотів Харрі з досадою.

– Ти з’явився сюди сам-один, без ордера на арешт, і намагаєшся блефувати, погрожуючи відвезти мене в дільницю. А якщо ти і справді побував у заміському будинку в Ларколлені, у тебе можуть виникнути мінімум такі ж проблеми, як у мене.

Харрі поволі похитав головою.

– Отже, гроші ні до чого? – Албу подивився на небо. Подекуди мерехтіли самотні зірки. – Тоді, виходить, щось особисте? Ви були коханцями?

– Я гадав, тобі все про мене відомо, – сказав Харрі.

– До любові Анна ставилася серйозно. Вона любила любов. Ні, неправильне слово. Обожнювала. Вона обожнювала любов. Тільки їй було відведено місце в її житті. Любові та ненависті. – Він кивком указав на небо. – Для неї ці два почуття були подібні до нейтронних зірок. Знаєш, що таке нейтронні зірки?

Харрі похитав головою. Албу вийняв із рота сигарету:

– Це зірки, що володіють такою високою густиною та силою тяжіння, що, якби я кинув цю сигарету на одну з них, вона б справила враження ядерного вибуху. Те ж саме і з Анною. Її тяга до любові – та ненависті – була така велика, що в проміжку між ними вже ніщо не могло існувати. Будь-яка дрібниця могла викликати ядерний вибух. Розумієш? Мені, наприклад, аби зрозуміти, було потрібно немало часу. Вона, як Юпітер, вічно намагалася сховатися за якоюсь сірчистою хмарою. За гумором. Сексуальністю.

– Венера.

– Що?

– Так, нічого.

У прогалині між двох хмар з’явився місяць і висвітив у саду бронзову статую оленяти, яке в місячному сяйві стало схоже на якусь казкову тварину.

– Ми з Анною домовились зустрітися близько півночі, – сказав Албу. Вона сказала, що в неї збереглися мої особисті речі, які їй хотілося б мені повернути. Я приїхав на Соргенфрі-гате о дванадцятій і простояв там до чверті на першу. Вона просила мене не підніматися, а подзвонити їй по телефону з машини. За її словами, сусідка аж надто цікава. Хай там як, слухавку вона не брала. Тоді я поїхав додому.

– Значить, твоя дружина брехала?

– Звичайно. Ми домовилися, що вона підтвердить моє алібі, ще в той день, коли ти вперше прийшов із цією фотографією.

– А чому ти тепер від нього відмовляєшся?

Албу розсміявся:

– Хіба наша розмова що-небудь означає? Нас тут двоє, єдиний мовчазний свідок – місяць. Пізніше я від усього зможу відмовитися. Та і, сказати по правді, я сильно сумніваюся, що в тебе що-небудь проти мене є.

– Тоді чом би тобі не розповісти і про все інше?

– Натякаєш, що я її вбив? – Він знову розсміявся, цього разу вже голосніше. – Але ж з’ясувати це – твоя робота, чи не так?

Вони дійшли до самих воріт.

– Тобі просто захотілося подивитись, як ми відреагуємо, так? – Албу згасив сигарету об мармуровий стовп. – А ще ти жадав помститись, ось і розповів їй все. Ти був розсерджений. Злий хлопчисько, що б’є туди, куди дотягнеться. Ну що, тепер задоволений?

– Коли у мене буде електронна адреса, я тебе матиму, – пообіцяв Харрі. Він більше не відчував злості. Лише втому.

– Ніякої адреси ти не знайдеш, – сказав Албу. – Пробач, друже. Ми, звичайно, можемо продовжити цю гру, але тобі в ній не виграти.

Харрі вдарив. Звук вийшов глухий і короткий. Албу похитнувся, зробив крок назад і схопився за брову.

У темноті Харрі зумів розрізнити світлу цівку пари від власного дихання.

– Зашивати доведеться, – сказав він.

Албу поглянув на свою забруднену кров’ю руку і раптово розреготався:

– Господи, Харрі, який же ти жалюгідний невдаха! Нічого, що я по імені? Просто це нас іще більше зблизило, вірно?

Харрі не відповів, а Албу все не вгамовувався:

– Що вона знайшла в тобі, Харрі? Адже їй ніколи не подобалися невдахи. Принаймні вона не дозволяла їм себе трахати.

Поки Харрі йшов до свого таксі, регіт ставав усе голоснішим. Борідки ключів, які Харрі машинально стискав в руці, боляче впивалися в шкіру.

23

Туманність «Кінська Голова»

Харрі розбудив телефонний дзвінок. Він кинув погляд на годинник. 7.30. Це був Ейстейн. Усього лише три години тому він покинув квартиру Харрі. Тоді він зумів встановити, що сервер розташований десь у Єгипті. Тепер йому, ймовірно, вдалося просунутися ще далі.

– Я тут зв’язався по електронці з одним давнім знайомим. Він живе в Малайзії й усе ще помалу хакерить. Сервер цей розташований в Ель-Торі на Синайському півострові. У них там повно таких серверів; це, можна сказати, своєрідний центр. Ти вже спав?

– Намагався. Як ти думаєш шукати нашого абонента?

– Боюся, є тільки один спосіб. Вирушити туди з товстою пачкою американських президентів.

– Скільки?

– Стільки, щоб хто-небудь захотів розповісти, з ким мені треба поговорити. А той сказав, з ким насправді потрібно розмовляти. А той, із ким насправді потрібно розмовляти, погодився б…

– Зрозуміло. Так скільки?

– Тисячі доларів на перших порах має вистачити.

– На перших порах?

– Не чіпляйся до слів. Звідки я, в біса, можу знати?

– О’кей. Так завдання прийняте?

– Питаєш!

– Так і бути, дупо, витрати я сплачу. Але пам’ятай, найдешевший рейс і найзадрипаніший готель.

– Згода.

Годинник показував дванадцяту, і в їдальні Управління поліції Осло було повно народу. Харрі зціпив зуби й увійшов усередину. Колег своїх він недолюблював. Проте не з якихось принципових причин, а чисто інстинктивно. З роками неприязнь тільки посилювалася.

– Цілком рядова параноя, – називав це Еуне. – Та в мене у самого така. Мені здається, до мене несправедливі всі мої ко-леги-психіатри, хоча насправді – не більше половини.

Уважно оглядівшись, Харрі побачив Беате, яка, як завжди, їла принесені з дому бутерброди, а також спину людини, що складала їй компанію за столиком. Лавіруючи між столиками, Харрі прагнув не помічати звернені до нього погляди. Деякі, правда, бурмотіли щось подібне до «привітик», але він не відповідав, вважаючи, що його, скоріше за все, підколюють.

– Я не заважатиму?

Беате поглянула на Харрі так, ніби він застав її за чимось непристойним.

– Зовсім ні, – відповів добре знайомий голос. Сусід по столику підвівся. – Я саме збирався йти.

Харрі відчув, як волосся на потилиці помалу починає настовбурчуватися. Не з якихось принципових міркувань, а чисто інстинктивно.

– Що ж, до вечора. – Том Вол ер обдарував почервонілу мов рак Беате білозубою усмішкою, підхопив свою тацю, кивнув Харpi й пішов. Беате, уткнувшись у бутерброд із коричневим сиром^[28], силкувалася надати обличчю більш-менш нейтрального виразу; Харрі тим часом плюхнувся навпроти.

–Ну?

– Про що ти? – з перебільшено нерозуміючим виглядом прощебетала вона.

– На моєму автовідповідачі було повідомлення, що в тебе є щось новеньке, – сказав Харрі. – Мені здалося, це терміново.

– Я розібралася. – Беате відпила ковток молока зі склянки. – У тих начерках обличчя Забійника, яких видала програма. Мене все мучила думка, що вони мені когось нагадують,

– Ті роздруки, що ти мені показувала? Але там немає нічого, хоч би віддалено схожого на обличчя. Просто випадковий набір рисочок.

– Та все ж.

Харрі знизав плечима:

– Що ж, це в тебе fusiform gyrus. Гаразд, далі.

– Сьогодні вночі я зрозуміла, кого. – Вона зробила ще ковток і промокнула сліди молока серветкою.

– І кого ж?

– Тронна Гретте.

Харрі міряв її поглядом:

– Ти що, знущаєшся?

– Ні, – відповіла вона. – Просто говорю, що є певна схожість. До того ж Гретте перебував поблизу від Бугстадвеєн якраз у момент вбивства. Проте, як я сказала, я в усьому розібралася.

– А як…

– Я зв’язалася з лікарнею Геуста. Якщо це той же нальотчик, який потім пограбував відділення Норвезького банку на Кіркевеєн, то це не Гретте. В той момент він сидів у телехолі в компанії як мінімум трьох санітарів. Я послала хлопців із криміналістичного відділу зняти у Гретте відбитки пальців. Вебер щойно порівняв їх із відбитком на пляшці з-під кока-коли. Абсолютно точно, він йому не належить.

– Значить, раз вряди-годи ти помилилася?

Беате уперто хитнула головою:

– Ні, просто ми шукаємо людину, чиї фізичні характеристики ідентичні параметрам Гретте.

– Прошу мене вибачити, Беате, проте вимушений зауважити, що у Гретте немає ні фізичних, ні яких-небудь інших характеристик. Він бухгалтер, і зовнішність у нього як у бухгалтера. Я навіть уже не пам’ятаю, який він має вигляд.

– Нічого, – сказала вона, розгортаючи наступний бутерброд, – зате я пам’ятаю. У нас є на що спертися.

– Гм. У мене теж є новина. Можливо, хороша.

– Так?

– Я зараз двину в «Ботсен». Расколь виявив бажання поговорити зі мною.

– Он як?! Що ж, удачі.

– Дякую. – Харрі підвівся і, трохи пом’явшись, нарешті зважився: – Знаю, я не твій батько, але можна я тобі дещо скажу?

– Будь ласка.

Роззирнувшись на всі боки, він переконався, що їх ніхто не чує, і лише після цього ризикнув:

– На твоєму місці я був би обережніший із Волером.

– Спасибі. – Беате відкусила великий шматок. – Але взагалі-то ти все правильно сказав про себе і про мого батька.

– Усе своє життя я прожив у Норвегії, – почав Харрі. – Виріс в Уппсалі. Батьки були вчителями. Батько мій зараз на пенсії; відтоді як померла мама, він живе як уві сні, лише зрідка відвідуючи нас, безсонних. Моїй молодшій сестричці його дуже не вистачає. Вважаю, мені теж. Мені бракує їх обох. Вони думали, що я буду вчителем. Я теж так вважав. Замість цього вступив до Школи поліції. Трохи вивчав право. Якщо мене запитають, чому я став поліцейським, я наведу десять вагомих причин, хоча сам не вірю в жодну. Тепер я про це вже і не думаю. Це просто робота, за яку я отримую гроші; іноді мені вдається зробити щось хороше, таке, що довго ще пам’ятатимуть. Мені не було і тридцяти, коли я став алкоголіком. А може, і двадцяти – це як подивитися. Кажуть, алкоголізм закладений на генному рівні. Цілком можливо. Коли я виріс, то дізнався, що мій дід, який жив в Ондальснесі, напивався щодня впродовж п’ятдесяти років. Ми бували там щоліта доти, аж поки мені виповнилося п’ятнадцять, і я нічого не помічав. На жаль, цього його таланту я не успадкував. Витворяв таке, що просто не могло пройти непоміченим. Коротше кажучи, це диво, що я все ще працюю в поліції.

Харрі покосився на табличку «Не курити» і закурив.

– Ми з Анною були коханцями шість тижнів. Вона не любила мене. Я не любив її. Порвав із нею скоріше для її ж користі. Хоча вона думала інакше.

Другий чоловік, що перебував у кімнаті, кивнув.

– За своє життя я любив трьох жінок, – вів далі Харрі. – Спочатку було перше юнацьке кохання, я навіть трохи не одружився з нею, але потім у нас усе розладналося. Вона наклала на себе руки через багато років опісля нашої останньої зустрічі. Я до цього не маю ніякого відношення. Іншу було вбито на іншому кінці світу людиною, за якою я полював. Те ж саме сталось і з моїм напарником, Елен. Не знаю чому, але жінки, які оточують мене, помирають. Може, всьому провиною гени.

– А третя твоя кохана жінка?

Третя жінка. Третій ключ.Харрі погладив пальцями ініціали АА і борідку ключа, який Расколь підштовхнув до нього на інший кінець столу, ледве Харрі увійшов до кімнати. Коли Харрі поцікавився, чи ідентичний цей ключ тому, що був посланий йому поштою, Расколь кивнув.

А потім попросив Харрі розповісти про себе.

І ось тепер Расколь сидів, обперши лікті об стіл і сплівши довгі худі пальці, мовби для молитви. Несправну трубку світильника замінили, і тепер світло, що падало на його обличчя, надавало йому рівного блідо-блакитного відтінку.

– Третя жінка зараз у Москві, – сказав Харрі. – Гадаю, вона цілком життєздатна.

– Вона твоя?

– Я б не став це так називати.

–Але ви разом?

–Так.

– І плануєте бути разом решту життя?

– Ну-у. Ми нічого не планували. Ще дуже рано про це думати.

Расколь сумно посміхнувся:

– Тобто ти ще не планував. Жінки, проте, планують. Вони планують завжди.

– Так само як і ти?

Расколь похитав головою:

– Я вмію планувати крадіжки грошей. Що стосується крадіжки сердець, тут усі чоловіки – жалюгідні любителі. Ми можемо вважати, що завоювали її, подібно до полководця, що зайняв ворожу фортецю, але надто пізно помічаємо – зрозуміло, якщо взагалі помічаємо, – що нас просто заманили в пастку. Ти що-небудь чув про Сунь-цзи?

Харрі кивнув:

– Китайський генерал, військовий тактик. Написав трактат «Мистецтво війни».

– Стверджують, що це він написав «Мистецтво війни». Я особисто гадаю, що автором трактату була жінка. На перший погляд, «Мистецтво війни» – керівництво з тактики ведення бою, проте якщо копнути глибше, в ньму описується, як узагалі перемагати в конфліктах. А ще точніше – мистецтво отримувати те, що хочеш, за найнижчою ціною. Той, хто виграв війну, не завжди виявляється переможцем. Багато хто завойовував корону, але при цьому ніс дуже великі втрати і міг правити лише на умовах, які висували їх нібито повергнуті супротивники. Коли йдеться про владу, жінки, на відміну від чоловіків, не такі марнославні. Вони не прагнуть продемонструвати свою владу всьому світу. Жінка хоче просто мати владу, яка дозволить їй отримати решту. Упевненість. їжу. Задоволення. Помсту. Мир. Вона – раціонально мислячий володар, що вміє будувати плани, здатний бачити далі окремих битв і переможного тріумфування. До того ж вона володіє природженою здатністю визначати слабкості своєї жертви та інстинктивно відчуває, коли і куди слід завдати удару. А коли краще утриматися. Навчитися цього не можна, Спіуни

– Тому ти і сидиш зараз у в’язниці?

Расколь заплющив очі й беззвучно розсміявся:

– Я міг би відповісти, але тобі не варто вірити жодному моєму слову. Сунь-цзи говорить, що перший принцип війни – це Іхотрегіе^[29]. Повір мені – всі цигани брешуть.

– Гм. Значить, якщо я тобі повірю, вийде як у грецькому парадоксі про брехуна?

– Сам роби висновок, пане поліцейський, позаяк уже ти знаєш не тільки кримінальний кодекс. Якщо всі цигани брешуть, а я циган, виходить, неправда, ніби всі цигани брешуть. Тобто я говорю правду – всі цигани брешуть. Отже, брешу і я. Логічно замкнене коло, з якого неможливо вибратися. Таке і моє життя, і це єдине, що істинно. – Він розсміявся дзвінким, майже жіночим сміхом.

– Ну що ж. Я перед тобою розкрився. Тепер твоя черга.

Расколь якийсь час роздивлявся Харрі. Потім кивнув.

– Мене звуть Расколь Баксхет. Це албанське ім’я, хоча батько завжди заперечував, що ми албанці. Він називав Албанію анальним отвором Європи. Тому мені й усім моїм братам і сестрам говорили, що ми народилися в Румунії, хрестили нас у Болгарії, а обрізання робили в Угорщині.

Расколь розповів, що сім’я його, мабуть, належала до мекарій-ців – найчисленнішої групи албанських циган. Рятуючись від переслідувань Енвера Ходжі, що ненавидів циган, вони втекли з країни, перебравшись через гори до Чорногорії, а потім вирушили далі на схід.

– Нас гнали, хоч куди б ми прийшли. Стверджували, що ми злодії. Ми і справді крали, але вони навіть не утрудняли себе пошуком доказів – єдиним доказом проти нас було те, що ми цигани. Я все це розповідаю тому, що цигана не можна зрозуміти, не уявивши собі, що він від народження носить на лобі клеймо нижчої касти. Всі режими в Європі вічно переслідували нас, чи то фашисти, чи то комуністи або демократи. Просто фашисти робили це набагато ефективніше. У циган немає якогось особливого ставлення до голокосту – він не дуже відрізнявся від тих гонінь, до яких ми здавна звикли. Ти мені, здається, не віриш?

Харрі знизав плечима. Расколь схрестив руки на грудях:

– Тисяча п’ятсот вісімдесят дев’ятого року в Данії було введено страту для всіх циганських ватажків. Через півстоліття шведи ухвалили вішати всіх циган чоловічої статі. У Моравії циганкам відрізали ліве вухо, в Богемії – праве. Архієпископ Майнца проголосив, що всіх циган слід страчувати без суду, бо сам їхній спосіб життя заборонений. Тисяча сімсот двадцять п’ятого року в Пруссії було прийнято закон, згідно з яким усі цигани, старші за вісімнадцять років, підлягали страті без ніякого судового розгляду, проте пізніше закон був змінено – віковий бар’єр понижено до чотирнадцяти років. Четверо братів батька померли у в’язниці. І тільки один із них – під час війни. Мені продовжувати?

Харрі похитав головою.

– Але і тут є логічно замкнуте коло, – вів далі Расколь. – Причина того, що нас переслідують, але ми виживаємо, завжди одна. Ми є – і будемо – інші. Як ніхто не приймає нас до себе, так і ми не приймаємо до себе ґадзо. ІДиган – це містичний і грізний чужак, про якого точно нічого не відомо, проте ходить маса чуток. Упродовж багатьох поколінь циган уважали канібалами. Коли я ріс – у Балтені під Бухарестом, – стверджували, що хми нащадки Каїна і засуджені на вічну погибель. Сусіди-ґадзо сунули нам гроші, щоб ми трималися подалі від них.

Погляд Расколя блукав по глухих стінах.

– Батько мій був ковалем, але в Румунії для ковалів не було роботи. Нам довелося перебратися на сміттєве звалище на околиці міста, де жили цигани-кальдерас. В Албанії батько був булибасом – місцевим ватажком і суддею. А тут, серед циган-кальдерас, просто безробітним ковалем.

Расколь важко зітхнув.

– Ніколи не забуду виразу його очей, коли він прийшов додому, ведучи за собою на повідці ручне буре ведмежа. Він купив його на останні гроші у циган-урсарійців. «Він уміє танцювати», – сказав батько. Комуністи платили за те, щоб подивитись, як звір танцює. Це дозволяло їм думати, що вони кращі за нього. Стефан, мій брат, намагався годувати ведмежа, але те нічого не їло. Мати запитала батька, чи не хворий ведмідь, але той відповів, що всю дорогу від Бухареста вони йшли пішки і звірові просто потрібно відпочити. Через чотири дні ведмежа здохло.

Расколь знову заплющив очі й усміхнувся своєю сумною усмішкою: