Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 45 страниц)

Глянув на допотопні «ходики» з гирями – годинник нашого виробництва: була одинадцята ранку. Я рушив у секцію, де жив Стріха.

Застав його знову біля вікна. Але одразу ж помітив, що сьогодні вираз його обличчя інший – воно світилося щастям. Стріха беззвучно ворушив губами – буцімто вигукував якісь слова. Підіймав руку, зводився навшпиньки, наче прагнув продертися крізь холодне скло, що подекуди взялося кригою. Мені навіть здалося, що Стріха позбувся глузду.

Я мовчки наблизився до вікна – й там, біля стіжка, побачив літню жінку. Ні, то була не мордвинка. Сніг довкола неї притрушений сіном. Від жердини, що становила символічну загорожу, в заметах протоптана стежка до опушеного інеєм березняка. Світ здавався вирізьбленим із срібла – і жінка посеред цього дивного світу була овіяна духом казки, її можна назвати бабусею. Проте велика хустка органічно вписувала її в срібний світ – він здавався її гідним обрамленням. Клунок і кошик чорніли біля її ніг, взутих по-сільському в чоботи. Постать усе ще гінка, хоч тепла одежина із чорного плису, котрій важко підібрати назву (не пальто, не піджак, не кофта), робила її безформною.

Жінка, звісно, не могла бачити Стріху, але вона, мабуть, була певна, що він там є, він бачить її – і тому помахувала піднятою рукою. Мені навіть здалося, що я помітив на її щоці застиглу сльозу.

Вклоняючись нашій казармі, жінка дійшла до кінця жердини, яка оберігала стіжок, – і тут її постать розтанула у засніженому просторі.

Я згадав, що Стріха днів зо три тому – тобто іще до оголошення голодовки – мав побачення. Отже, вони з дружиною умовилися, що вона поживе кілька днів біля табору й ходитиме до стіжка, аби помахати чоловікові рукою й тим самим продовжити їхнє скорботне побачення. Видно, ці люди так приросли одне до одного, що розлука розтинала їх по-живому.

Я хотів уже вийти із секції, бо в цю мить розмовляти із Стріхою недоречно, але він сам зупинив мене.

– Ви щось мали сказати?

– Та ні, іншим разом.

– Розумію, у вас повинні бути запитання до мене.

Я погодився, що деякі запитання справді виникли. До секції зазирнув прапорщик Крігер. Це був чоловік з обличчям, котре не запам’ятовувалось.

– Засуджений Стріха, візьміть.

Прапорщик передав Стрісі пакунок з теплою білизною – й одразу ж вийшов.

– Гмм… Невже передумали?.. Марія на побаченні сказала, що не взяли.

Стріха поклав пакунок на ліжко. Було помітно, що настрій у нього поліпшився.

За хвилину ми вже стояли перед дисидентським загалом. Стріха тримався невимушено, мова цілком вільна від галицизмів. Навпаки, він перейшов на російську, щоб його розуміли й росіяни, – і тут виявилось: російською він володіє так само вільно, як і українською. Це була ще одна загадка: від бандерівця можна чекати знання польської, німецької, але ж не російської.

– Даруйте, – звернувся я до Стріхи, – ми ще не знаємо вашого імені. Починається на літеру Я – видно з нашивки. Але ж це може бути Ярема, Яким, Яків…

– Яків, – уточнив Стріха.

– Гаразд, пане Якове. Чи вам ніхто не пояснював, які можуть виникнути… Е-е… Справа в тому, що ваша стаття… Для вас участь в нашій акції може завершитись…

Яків роздратовано махнув рукою:

– Знаю.

– Що ж змушує вас розпочати голодовку?

– Те, що й вас: сумління. Цього хіба не досить?..

Ми дивилися в обличчя Стріхи, прагнучи проникнути в його духовний світ. Щось було в його обличчі таке, що одразу викликало довіру. Одне з двох: або Стріха був геніальним актором, котрий грає перед нами щиру, непідкупну людину, або ж він справді був такою людиною.

– Колеги! – підвівся Семен Гейць. – Що це з нами діється? Які в нас є підстави забороняти нашому побратимові… Так-так, Сидоров. Саме побратимові… Статті в нас різні, а тюрма одна… То яке ж маємо право комусь забороняти дію, котра є виявом доброї волі? Нас називають демократами. І правильно називають. Але гріш ціна нашому демократизмові, якщо ми зневажимо мужнє рішення пана Стріхи.

Було помітно, що слово «пан» незвичне для Семена, але ж бандерівці саме так зверталися один до одного. Отже, й нам годилося так їх величати.

Всі пристали до думки Семена. Яків опинився в дружньому колі однодумців – він ледве встигав відповідати на наші запитання. У свою чергу, ми дивувалися, що Стріха, по суті, нічим не відрізнявся від нас – ні мовою, ні освітою, ні світобаченням.

4

Наша акція, поволі набираючи розгону, вилилася в страйк – і тоді ми всі опинилися в штрафному ізоляторі. Це те ж саме, що й карцер, – просто назва інша: скорочено «ШІЗО». Нас переодягнули в тоненькі бавовняні куртки з написом «ШІЗО» – вони годилися хіба що для літа. На ніч – голі нари, котрі вранці примикалися до стіни. Хтось так регулював опалення, що температура не сягала вище за 12 градусів. Всі ми цілодобово тремтіли від холоду. Дедалі нам було важче, бо голод робив своє.

У ШІЗО харчують так: через день з гуркотом відмикається кормушка – і свідок Єгови Микита Черняк подає миски з ріденькою баландою, її поживність вимірюється калорійністю дров: раз гаряча, отже, калорійна. А поміж цими днями – кухоль окропу й шмат хліба, що нагадував глину.

Та якщо ти оголосив голодовку – то вже інша річ: тобі приносять такі страви, від яких людина й на волі не відмовиться, їх наказано ставити на залізобетонний стіл, щоб вони цілий день дратували своїми запахами. Витончене катування, котрого ти не міг позбутися: спорожнити миску в нужник – і гріх (бо то ж таки людська їжа!), і водночас це вже була б формальна ознака припинення голодовки, бо миска спорожніла. А якщо спорожніла, то можна заактувати, що ти все принесене з’їв. Я страждав не так від голоду й холоду, як від неможливості присісти хоча б на півгодини. Щоденно по шістнадцять годин змушений був тупцювати на ревматичних ногах – аж доти, доки прапорщики не відмикали нари.

Причина полягала в моєму фронтовому пораненні: іще в сорок першому розривною кулею мені потрощило кістки таза й крижі – я міг ходити, навіть переносити чималу вагу, але сидіння для мене годилося лише таке, яке зручно підпирало спину.

У ШІЗО довкола масивної залізобетонної споруди, котру лише умовно можна назвати столом, вишикувалось четверо залізобетонних «пнів». Але вони були споруджені на такій відстані від «столу», щоб ти, порушнику, не міг опертися об нього ліктями. Все тут, бач, враховано – справжня індустрія катувань. Більше того: при Міністерстві внутрішніх справ є спеціальний науково-дослідний інститут, який займається розробкою норм і методики утримання в’язнів. Отже, оте залізобетонне «вмеблювання» для когось стало вдячною темою дисертації. Ми навіть бачили двох таких «учених» – приїздили в табір, щоб звірити з життям свої «наукові» теорії.

Підлога в ШІЗО була дерев’яна – досягнення наших попередників, які багато років обігрівали своїми тілами залізобетон, доки домоглися, щоб його застелили дошками. Але під стіною, посеред якої сіріло замуроване кригою невеличке віконце, лишилося щось схоже на низеньку призьбу. Вся вона обросла крижаною кожушиною. Мені не лишалося нічого іншого, як лягати на підлогу й привалюватися до неї плечима. Я добре розумів, що отакі перепочинки мені дорого обійдуться, але не мав сил від них вберегтися.

Час від часу клацало скляне вічко в дверях, через яке наглядав за нами черговий прапорщик. Відтак гриміла кормушка – наглядач наказував мені встати з підлоги, бо це було порушення карцерного режиму. Моїх пояснень мовби й не чули. Зрештою, я написав заяву до санчастини – мовляв, інвалід Вітчизняної війни, отже, прошу принести до ШІЗО хоча б нормального стільця. Отримав письмову відповідь лікаря: категорично забороняється лежати на підлозі, бо це може спричинитися до загострення остеохондрозу. І все. Відповідь мудра: сказати так, щоб нічого не сказати.

У карцері нас було троє – я, Семен і Стріха. Мені знову так заболіли крижі, що я ледве не впав, – довелося лягти на підлогу. Голова лежала на бетонній призьбі, вкритій білою кригою.

– Ні, це не гаразд, – буркнув Стріха й підморгнув Семенові: мовляв, затули вічко в дверях. Семен розгорнув газету й позадкував з нею до дверей, а Стріха тим часом, оголивши власну спину, почав стягувати сіру вовняну хустку. Кинувши її мені, сказав:

– Обмотайтеся. Марія залишила.

Обгорнувши поперек, я відчув велике полегшення. Вовна завжди мені допомагала, гадаю, не самим лише теплом, а й статичним електрострумом. Це була моя гіпотеза. Тепер я з півгодини міг посидіти на залізобетонному «пні».

– Як це вам вдалося пронести? – майже пошепки запитав Семен бандерівця, доторкнувшись рукою до мого поперека.

– Вдалось, – позираючи на вічко в дверях, відгукнувся Яків. – Вони мені тільки плечі обмацали. Не роздягали.

Згодом ми пошкодуємо, що не утримались від цієї розмови. Ми й раніше підозрювали, що в ШІЗО вмонтовані мікрофони, але наглядачі ніколи так швидко не реагували на нашу необачність. По суті, вони цим також виявили необачність, бо не мали права виказувати, що підслуховують.

Залізні двері з гуркотом відчинилися, й до камери, перевалюючись з ноги на ногу, мов відгодований гусак, вкотився підполковник Жлоб. Він не розлучався з портфелем, в якому виносив із зони забитих кроликів. В таборі було невелике господарство, але не для зеків, звичайно. Портфель Жлоба нагадував його самого – був завжди роздутий, ніби страждав від ожиріння.

Жлоб наказав мені зняти карцерну куртку – й одразу ж побачив, що мій поперек обв’язаний хусткою.

– Заберіть, – наказав прапорщикам. Вираз обличчя в нього був такий, мовби я вчинив жахливий злочин, а він, Жлоб, прийшов, щоб утвердити справедливість.

– Ви кривдите інваліда Вітчизняної війни, – вступився за мене Семен. – Фронтові рани покаранню не підлягають.

– Тут немає інвалідів війни, тут є особливо небезпечні державні злочинці. Вам ясно, Гейць?

– Будемо скаржитися.

Три підборіддя підполковника Жлоба затряслися так, начебто вони ховали регіт. Це їм вдавалося. Але ж вони давилися отим схованим реготом, буцімто галушками, – і тому драглисто тряслися. Тим часом очі підполковника продовжували монолог стосовно права. Самі тільки очі.

«Можете скаржитися – хто вас почує? Радянська влада таких, як ви, не слухає. Знаю, Гейць, ви мені скажете: а що це, власне, таке – радянська влада? За Леніна – одне, за Сталіна – друге, за Хрущова – трете. І те де, і те пе. Яка ж вона насправді?.. Наївна ви людина – Семен Гейць. Запам’ятайте: радянська влада – це я. Зрозуміло?.. Нехай там вожді один одного розвінчують – мені це не загрожує. Вожді приходять і відходять, а Жлоб лишається».

Я відмовився знімати хустку. Наглядачі самі здерли її з мого тіла – відкрилась велика вирва на моїй спині. Але тюремників це не зворушило.

Кажуть, у сталінські часи була така посада – молоточник. Щоб ні в кого з обслуги не виникла спокуса серед мертвих зеків вивезти живого, кожного мерця били по черепу молотком. Саме цей обов’язок і виконував у молодості сержант надстрокової служби Жлоб. Тепер він обіймав посаду заступника начальника колонії з режиму. Начальник мав звання майора, підполковник Жлоб вважав себе обійденим – і це, мабуть, була одна з причин його постійної роздратованості. Вказавши пальцем на мене й Стріху, люто прошепотів:

– А ви, самостійники, звідси не вийдете. Щонайменше місяців чотири.

– У ШІЗО холодно, – скаржиться Гейць. – Нехай принесуть градусник, зміряємо температуру.

– Кому належить, той міряє, – не міняючи тону, скривився Жлоб. – Засудженого Стріху – до лікаря.

Ми зрозуміли: його зараз примусово годуватимуть. Яків до голодовки виглядав майже дистрофіком, а зараз ледве тримався на ногах. Прапорщики підхопили його під пахви й вивели з камери. Невдовзі ми почули стогін та вигуки:

– Облиште! Геть, геть! Не смійте!..

Решту слів не можна було розібрати: видно, йому навалились на груди й, спеціальним інструментом розціпивши зуби, заштовхували в горлянку гумовий шланг.

Справа не нова, але Стрісі, певна річ, цю операцію доводилося переживати вперше.

– Насильство, що величає себе гуманізмом, – підсумував Гейць. – А вам, Андрію Карповичу, доведеться тісніше познайомитися з паном Стріхою. Чули, Жлоб пообіцяв ПКТ. Це я винен. Не врахував, що вони навіть шепіт наш чують.

5

ПКТ – приміщення камерного типу. Простіше кажучи, тюрма в тюрмі.

Голодовку ми завершили на десятому дні, а ще через п’ять днів нас із Яковом перевели в сусідню камеру, яка, власне, нічим не відрізнялася від ШІЗО – різнився тільки режим утримання.

Тут ми спали вже не на голих нарах – перед відбоєм під наглядом прапорщиків вносили із комірчини важкі, розтовчені матраци. Подушки ватні, вата позбивалася в груддя, та ми вже так звикли до тюремної постелі, що після ШІЗО почувалися в ній цілком затишно. Норма харчування в ПКТ значно нижча, ніж у таборі, але ж відомо, що після голодовки навіть така норма здається достатньою.

Стріха, хворий на виразку шлунка, взагалі не їв тюремного хліба. Правду кажучи, його нелегко проштовхнути в горло – тюремний хліб пекли із жита, що проросло в буртах під дощами.

– Невже це справді так і називається – спецвипічка? – дивувався Яків.

– Тюремна норма. Передбачено законом.

– Але ж для цього треба завжди мати зерно, що проросло. Планувати наперед… Чого-чого, а зіпсованого зерна привозити з Америки немає потреби. Колгоспи цим продуктом забезпечують… Але ж планувати… Не уявляю. Це ж якось належить записати. У плані записати. Тобто узаконити.

– Не хвилюйтеся, пане Якове. Записати в нас уміють. Комар носа не підточить.

Ми відлежувалися під ковдрами, з насолодою розслабивши тіло. Розмовляли стиха, щоб наглядачі не грюкали в двері: після відбою розмовляти заборонено.

Яків розповів анекдотичний випадок що стався в одному із полтавських колгоспів. Коли вимоклі під дощами хлібні кучугури почали дружно проростати, якійсь дотепний десятикласник удосвіта вирвав на зеленому тлі гасло: «СЛАВА КПРС».

– Уявляєте, що діялося?.. Голова й парторг зранку виїхали в район. Якесь там засідання. А люди посунули до колгоспу. Навіть із сусідніх сіл приїздили. Той на мотоциклі, той на велосипеді. В кожного діло є. Насправді – щоб посміятися.

– А ви хіба з Полтавщини?..

Яків поглянув на мене хитрувато – мовби готував якийсь сюрприз.

– Ні, родом не з Полтавщини. Але по війні там оселився. Якийсь час вчителював, був навіть директором школи. Потім заборонили… Мабуть, довідались, куди я з німецького табору втік.

– Куди?

– До Бандери. Куди ж іще?.. Одне мені не ясно: чого вони мене так пізно взяли? Заборонили вчителювати років десять тому. Бухгалтером працював.

Над дверима світив слабенький нічник, але мені здалося, що я добре бачив обличчя Якова. Він дослухався, чекаючи від мене нових запитань. Вони й справді опосіли мій мозок, але я боявся виявити нетактовність.

Тим часом Стріха перевів розмову на наші чоботи, які після коротких прогулянок ми змушені були встромляти в батареї. Табірні кирзяки шилися із свинячої шкіри, котра міріадами дрібних дірочок, де колись була щетина, нагадувала цідилок для молока – травневий дощ і грудневий сніг безборонно знаходили наші посудомлені ноги.

– Це теж своєрідна майстерність, – в’їдливо хихотнув Яків. – Мабуть, теж спецнорма. Отак виготовити шкіру… Не кожен зуміє. Невже справді навмисно? – І сам собі відповів: – А то ж хіба як? Щоб ми виздихали швидше. Кажуть, через Мордовію нашого брата багацько пройшло. Як ви гадаєте – скільки?

– Не знаю.

– Тисяч двісті, не менше. А повернулися звідси одиниці. – Нарешті запитав: – Скажіть, як ви ставитесь до бандерівців? Я, між іншим, давно стежу за вашою творчістю. Фронтове комісарство наклало на вас червону лапу. Певен, що ви були сталіністом-фанатиком. Га?.. Письменником ви стали десь років під сорок. А видаватися почали – вам і тридцяти не було.

– Я це знаю. В кожен вірш політграмота лізла. Як вода в наші кирзяки. Якби не жінки та не чарка…

Яків засміявся:

– Розумію. Душу слід було розморозити. Своє парубоцьке на волю випустити. Бо його війна законсервувала… Я не поет, але це також пережив. – Після паузи повторив запитання: – То як же ви на бандерівців дивитесь?..

Я мовчав – не знав що й сказати. По суті, я знав про бандерівців тільки те, що подавали на своїх сторінках радянські часописи. А це здебільшого була бездоказова лайка – буцімто сама тема не вимагала заглиблення, давно все ясно. Лишилося тільки винаходити якомога брутальніші епітети. Кінофільм «Білий птах з чорною ознакою», в якому підхід до цієї теми був зовсім інший, розворушив моє сумління, проте його швидко зняли з екранів – і знову запанував брутальний остракізм. Лише тут, у таборі, я побачив: як це непросто! Принаймні набагато складніше, ніж нам відомо.

Майже поспіль це були люди, котрі не втратили того справді народного, до чого з дитинства тягнулася моя душа. Тягнулася стихійно, неусвідомлено, хоч усе моє виховання було спрямоване в інший бік – туди, де живуть сили, які рік за роком розмивають живі народні риси, винесені з попередніх століть. Якими ми стали – кращими чи гіршими? Хтозна…

А проте я мало роздумував над цими проблемами – струмок мого життя десятиліттями вливався в інші суспільні потоки. Відповів ухильно:

– Якщо казати про людей… Тих людей, з якими я тут познайомився… Якщо казати про них, то вони мені безумовно подобаються. А все інше… Зрозумійте, я не готовий…

Я не впізнавав сам себе. Затинатися отак – зовсім не в моєму характері. Чому ж я не знаходив слів, котрі б цілком точно відтворювали мою думку? Причина доволі проста: моя думка плуталась. Вона все ще не могла звільнитися від газетної лайки. Здавалося, тепер ота лайка лягає не на когось іншого – на мене самого. А проте саме так воно сьогодні й було. І я помічав: ні, мені це не байдуже.

Позаздрив Гейцю: він зовсім вільний від оцих переживань. Йому з колиски ясно: спершу національне, відтак – загальнолюдське. Бо інакше й бути не може. Хіба можна чужу матір любити більше, ніж свою власну? Хто цього від нас вимагає, той просто фальшивить. І фальшивить з якоюсь нечистою метою. Поволі я почав розуміти цю мету – і від того мені ще більше боліло.

А Стріха посипав солі на мої рани.

– Гм-м… Люди подобаються – це вже дещо. А русифікація… Вона вам подобається? Повірте: в Нью-Йорку більше людей, що розмовляють українською мовою… Більше, ніж у Києві. Про Харків і згадувати не варто… Ось тут, можливо, в Мордовії… Тут українську мову на кожному кроці чутно. Наглядачі, в’язні, обслуга… Коли в Потьмі через вокзал вели – навіть залізничники… Може б, нам у Мордовію українську столицю перенести? Бо ми ж таки суверенна держава, член ООН – як же нам без столиці?.. Попросимо мордвинів, може, пустять.

Розмову увірвав глухий підземний голос, що стиха долинав із кутка камери. Я здогадався: нам «телефонують». Приміщення, в якому містилися камери ШІЗО й ПКТ, стояло на величезній помийній ямі – власне, це був один великий нужник. Не нужники в камерах, а камери в нужнику – так можна було назвати це приміщення, побудоване в кутку концтабору й відгороджене від нього високим парканом. Навіть узимку тут смерділо, а влітку в’язні просто задихалися від фекального смороду.

У кожній камері відведено куток, у якому горбилася над підлогою бетонна споруда, пофарбована рудою фарбою. Важке дерев’яне віко припасоване доволі щільно, але під ним спущена труба від умивальника – саме з умивальника й смерділо. Він і був нашим «телефоном».

Я схилився над умивальником і почув із труби:

– Алло, алло. Я – Карташов. Прибув із Володимира. Чуєте мене?..

У цьому ж приміщенні відсиджувалися днів по десять новоприбулі, що проходили карантин. Ім’я Карташова мені було знайоме. Служив при радянській дипломатичній місії в Женеві, відмовився повернутись до Москви. Але дружина вирішила повернутися й забрала доньку. Тоді він пішов у радянське посольство. Там Карташова запевнили, буцімто його наміри залишитись на Заході не стануть на заваді – він і надалі залишиться повноправним громадянином, ніхто його не збирається переслідувати. Отож йому належить повертатися в Москву до сім’ї. Але сім’я його вже не побачила – отримав дванадцять років таборів суворого режиму. За сутички з начальством уже в таборі засуджений до трьох років в’язниці, що містилася у Володимирі. Тепер знов його повернули до табору. Карташов продовжував гукати:

– Алло, алло. Чуєте мене? Я – Карташов. Сьогодні з етапу.

– Тихше, – мовив я півголосом в умивальник. – Наглядачі почують.

– Хто ви?..

Я назвав своє прізвище.

– Знаю. Українська Гельсинкська група. Ваших тут багато. У Володимирі теж зустрічав…

Ми поговорили кілька хвилин – то була звичайна розмова в’язнів. Втішити Карташова нічим – режим у таборі за останні три роки не змінився на краще.

Коли я повернувся на нари, Яків запитав:

– Як ви гадаєте – вони повернуть Маріїну хустку?

– Навряд. Передадуть у речі, що лишилися на складі. Якщо хтось не поцупить. Вони тут не дуже церемоняться.

Стріха трохи помовчав, ніби збираючись на думці. Дихав важко, як після пробіжки. І тоді я почув несподіване:

– Марія вам привіт передавала. Веліла кланятись.

Не без подиву я запитав:

– Звідки вона мене знає?

– Я ж вам казав: ми з нею стежили за вашою творчістю… А проте… Даруйте, Андрію Карповичу. Якщо казати правду, то й стежили тому, що… Я не зважився одразу признатися. Хтозна, як ви до бандерівців ставитесь. Українці ніби й один народ, а історична доля в нас не однакова. Люди на Східній Україні нашої боротьби не розуміють. Гайдамаки – то лицарі, а бандерівці – розбійники… Але ж гайдамаки теж колись розбійниками називались. Історія міняє свої визначення.

– Тюрма, пане Стріхо, всіх рівняє. На одній баланді живемо.

– Воно так. І все ж… Вам би, мабуть, не хотілось відмовлятися від власної біографії. Правду я кажу?

– Звичайно.

– І мені б не хотілося. А ви подумайте, які вони – біографії наші. Червоний комісар – то в нас було таке опудало… Мабуть, як для вас – бандерівець…

– Відтоді ціле життя проминуло. У мене вже онуки в школу ходять. Ви щось, пане Якове, на загадки збиваєтесь.

– Знала вас Марія. Ось у чому річ. І я знав… Дядька Параску пам’ятаєте?

Спершу мені видалося безглуздим оце словосполучення – дядько Параска. Навіть хотілося виправити – мовляв, не дядько, а тітка. Згодом ніби розвиднятися почало – моя пам’ять продиралася крізь нагромадження років і подій. Продиралася туди, де в кожної людини живе світило душі – сонце її дитинства.

Часу для споминів у нас із Яковом доволі – цілих чотири місяці. Мабуть, правду кажуть: не було б щастя, та нещастя помогло. Спасибі тобі, режимнику Жлобе, ти вельми прислужився своїм ПКТ. Ходімо, Якове, ходімо в наше дитинство. Отже, додому. Бо всі інші домівки, які потім з’являться у нашому житті, лише тимчасові пристановища на шляху до цвинтаря. Вічно жива домівка та, де ти народився, де вперше зіп’явсь на дитячі ноги, де на твоє чоло упали найперші краплини з неба, про які твоя матуся мовить:

– Свят, свят. Ось і тебе, синку, дощик окропив. Щоб ти добрим козаком виріс.

І перехрестить тебе, малого, так, як тільки мати вміє перехрестити. То буде твій хрест земний, який ніколи тебе не полишить. Не полишить навіть тоді, коли ти сам його відцураєшся.

– Яків?! Той самий Яків?..

– Той самий.

– А Марія?

– І Марія та ж сама.

Ми підхопилися з матраців і завмерли в братських обіймах.

А вранці, розломивши хліб, помітили паперову капсулу – не більшу від жолудя. Читали не губами – самими очима:

«Дорогі наші Слава Йсу! Радуймося! Христос народився! Ми з вами бережіть сили повідомте, що потрібно.

Обіймаємо Михайло»

Тепло й затишно зробилося нам від отого щирого привіту. Здалося, що камеру осяяло неземне світло – світло одухотвореного Всесвіту.

Життя без спалахів радості неможливе. І такі спалахи часом освітлювали наші зболені душі.

Чотири місяці ПКТ – то було життя в суверенній державі, яка називається Дитинством.