Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 45 страниц)

Розділ п’ятий

Клара Петрівна зателефонувала в суботу додому, що вона вже закінчила передруковувати стенограму промови Юрка Жолудя – Мирон Сидорович може її отримати. Грива о шостій вечора наближався до будинку на вулиці Артема, де жила Клара Гуртовенко; точніше, наближався до названого нею номера, бо самого будинку з вулиці не було видно – він ховався за високим зеленим парканом.

Як тільки Мирон Сидорович опинився під дебелим, щільно злютованим парканом, йому одразу ж стало зрозуміло, в якому будинку жила Клара: щоб надати вулицям ошатного вигляду (особливо тим, по яких їздить високе начальство), задранковані й обмазані глиною житлові реліквії старого Києва, як правило, ховали поза високими парканами.

Якісь невиразні вагання опанували Гриву, коли він відчинив хвіртку й зайшов у привітний дворик, де вже поміж оголеними вишнями і яблунями залягли розлініяні залізними граблями грядки. Дерева трохи не до самих крон побілені вапном. Під замшілою цегляною стіною, поза якою ховався сусідній двір, лежав свіжий попіл від вогнища, де нещодавно спалювали торішнє листя та бадилля жоржин. На грядках іще нічого не проклюнулось, але можна було вгадати, що не далі, як за тиждень або півтора із почорнілого від тисячолітнього обробітку в’язкого суглинку вистромляться викувані сонцем зелені наконечники стріл, – саме так з’являються на світ шляхетні тюльпани й простацькі півники, мовби з-під землі невгамовні трудівники-гноми вистрелюють їх із туго напнутих луків.

Старезний, майже по вікна вгрузлий у землю будинок – ще, мабуть, із тих, які Бібиков понад сто років тому прирікав на знесення, – був обкопаний неглибокою канавою, щоб снігова й дощова вода менше всмоктувалась вічно вологими стінами. Біля дерев’яного скособоченого ґанку віддзеркалював присмеркове небо схожий на кругле люстро наповнений водою величезний казан, у таких будівельники й шляховики варять гудрон. Двері знадвору оббиті сірою цератою, із дірок вилазить землиста повсть.

Мирон Сидорович, не знайшовши дзвоника, спробував постукати, але звуки вмирали в повстяній оббивці – тоді він із ґанку доп’явся рукою до ромбоподібного вікна (воно також було скособочене) й тихенько постукав у шибку.

За перехрестям потрісканих рам з’явилася сірувата, мовби навіть сріблиста, постать жінки – то була не Клара, бо відразу ж впало в око сиве волосся й ніби вирізьблене з граніту обличчя зовсім іншої конфігурації, ніж у Клари: не округле, а в міру видовжене, з тонким носом і вузькими знебарвленими губами. Кілька секунд, коли за дверима щось грюкало і човгало, були наповнені ваганнями – десь у заглибинах душі Мирон Сидорович помічав таємничий шепіт, мовби якась невідома істота, що ховалася в ньому самому, здирала з його почуттів тонкий флер суто наукової зацікавленості стенограмою, але ж ніяк не особою Клари Петрівни.

Двері відчинила літня жінка, яка щойно визирала із вікна, але за її спиною сяяло своїми небуденними ямочками усміхнене обличчя Клари; було в тому обличчі щось таке, чого Мирон Сидорович раніше не бачив, – те, що не мало назви, а все ж існувало й тягнулося невидимими корінцями у прошарки душі, котрі не підзвітні людині. Може, оте непідзвітне доречно назвати освітленням зсередини, з глибин самої істоти.

– Застудишся, – майже на саме вухо сказала Клара матері, й та одразу ж зникла, мовби розчинившись у просторі. – Прошу вас, Мироне Сидоровичу. Заходьте. Але бережіть ноги, їх у нас можна поламати.

Сходини й підлога в сінях залатані неструганими дошками. Праворуч вгадувалося щось схоже на кухню, бо там стояла газова плита; за всіма іншими ознаками, то був сарайчик для дров, але тепер дрова не потрібні (печі теж опалювалися газом) – і це збільшило корисну площу Клариного житла.

Сім’я Клари Петрівни (вона, мати й молодша сестра) мешкала в одній великій кімнаті, що була там і там вигадливо перегороджена ширмами й шторами, за якими ховалися ліжка. Велика полірована шафа для одягу стояла не під стіною, а виступала своїм вузьким боком на середину кімнати – і це була вісь, довкола якої групувався весь напівганчір’яний інтер’єр. Ближче до вікон лишався вільний простір, де стояв стіл, вкритий білою скатертиною й заставлений тарілками, келихами, двома невеличкими вазочками, в яких синіли проліски. В самому кутку містився школярський письмовий столик – більшого поставити ніде. А поруч з етажеркою, дисонуючи з іншими меблями, займало почесне місце вольтерівське крісло, задраповане чимось схожим на килимок. Грива здогадався, що то було крісло матері, й навідріз відмовився в нього сісти. Висока, струнка для своїх років, справді вся якась сріблиста Юдіф Моріцівна, трохи повагавшись, опустилася в крісло, бо в кімнаті могла рухатися лише одна особа – та, яка виконувала господарські обов’язки. Звісна річ, це була Клара.

– Ну як, легко нас розшукали? – знімаючи полотняний фартушок, що внизу був прикрашений двома великими ромашками, вишитими, мабуть, власноруч, запитала Клара. – Запарканили нас, ще й задраїли, лише залізної колючки не вистачає.

– Ох, Кларо! – докірливо захитала головою Юдіф Моріцівна. – Не лише Бога не варто називати всує. Залізну колючку теж.

– Ти хочеш сказати, що вона належить Божому антиподові?

– Може, й так. Хіба ми знаємо, звідки що береться? Це колись я вірила, що людським розумом можна всього дійти. А тепер бачу, що сила будь-якої проповіді зовсім не в істині. Бо самої істини ніхто не знає.

Мирон Сидорович, вдивляючись в обличчя Клариної матері, подумав про те, що ця жінка замолоду була вельми вродлива. Дочка вдалась не в неї, її не можна назвати вродливою – Клару робить привабливою внутрішнє світло та ще, може, рідкісне багатство міміки, що свідчить про відвертість душі. І не лише про саму відвертість, а й про ту роботу, яка відбувається щохвилини у духовних сферах цієї імпульсивної натури.

Розмова зацікавила Гриву, він, вдивляючись в обличчя Юдіф Моріцівни, запитав:

– А в чому ж сила проповіді?

Літня жінка відповіла стомлено й трохи навіть дратівливо:

– У самовпевненості проповідника. Чим більше категоричності, крутих виразів, навіть лайки на адресу опонента, тим швидше тобі повірять. Більшість людей прагне не знань, а сліпої віри. Так було раніше, так воно й сьогодні. До справжніх знань тягнуться лише одиниці. Людей не можна за це засуджувати. Світ дуже складний, а життя коротке.

Мирон Сидорович зрозумів, що вустами цієї жінки промовляє непересічний життєвий досвід – було щось болісне в її словах, таке, що з’являється тоді, коли помирає одна віра, а інша ще не прийшла на зміну. І навіть невідомо, чи взагалі прийде, – адже ж тепер вона не може народитися із самовпевненості нового проповідника, бо одного разу ошукана душа вже згоріла.

– Не будемо чекати Жанну, – звернулась Клара до матері. – Сама винна, що спізнюється. Сідаймо до столу.

Мирон Сидорович знічено запротестував:

– Навіщо це все, Кларо Петрівно? Я зовсім не розраховував…

– Ото й добре, що не розраховували, – засміялась Клара. – Коли гість на щось розраховує, йому важко догодити.

– Дозвольте вийти хвилин на десять.

Жінки розгублено перезирнулися – вони, мабуть, подумали про ті вигоди, яких не було в квартирі. Тим часом Грива накинув пальто, хутко вийшов з двору, а десь хвилин за двадцять повернувся з пляшкою шампанського і коробкою цукерок.

– Мироне Сидоровичу! – вдавано обурилась Клара. – Це вже зовсім нікуди не годиться. Ми хоч і живемо в жіночому монастирі, але статут у нас не монастирський.

Вона добула з-за портьєри й урочисто підняла над головою пляшку золотистого токаю. А Грива подумав про те, що цей допотопний будинок, мабуть, справді колись належав жіночому монастиреві, який містився поблизу, – гілки яблунь із його саду звисали через паркан і мало не торкалися вікон.

Як і завжди, вино розслабило напруженість – і вже через півгодини Мирон Сидорович почувався так, ніби він тут не вперше. Грива дивувався жіночій вигадливості: ширми й портьєри надавали своєрідного затишку – вони були оформлені зі смаком, котрий із самої бідності створював ілюзію достатку – мовби то був якийсь певний стиль. Щось японське або китайське. Сучасне вмеблювання тут було невідоме – складалося враження, що двадцятий вік сюди ще не вступив. Відтак Грива подумав, що в Києві дуже багато квартир, де про модерні меблі не могло бути й мови, – для таких будинків, як оцей, вони явно не годилися.

Юдіф Моріцівна помітила, що гість розглядає великий фотопортрет в різьбленій рамі – чоловіка на портреті можна було вважати Мироновим ровесником, але ж три ромби в петлицях свідчили, що фото довоєнне: військовий з добрим і водночас вольовим обличчям мав звання комкора; на нинішній час він був генерал-полковником.

Сумна посмішка з’явилася на знебарвлених вустах Юдіф Моріцівни: вона розуміла, як недоречно виглядав у цій убогій кімнаті портрет воєначальника такого високого рангу.

– Хто це? – запитав Мирон Сидорович.

– Хіба Клара не схожа на батька?..

Спомин далекого дитинства відсунув жіночі обличчя, ширми й портьєри – натомість з’явився гамірливий шкільний коридор, вимощений великими кам’яними плитами. Проти вхідних дверей висіла шкільна стінгазета, в якій час від часу з’являлися вірші п’ятикласника Мирона Гриви. Він і досі пам’ятав вірша, написаного на смерть Кірова, – то був заклик відтяти голову гідрі контрреволюції. Вірш був схожий на ті, які друкувалися в пресі, – Мирона вважали юним поетом, на районній олімпіаді його нагородили масивним томом Пушкіна.

Рядки його дитячого вірша висвітили з голодної імли тридцятих років обличчя людини, що нині дивилася із різьбленої рами. Тоді портрети над стінною газетою були без рам – портрети полководців громадянської війни. Мирон добре пригадує: портрет комкора Гуртовенка висів поміж Якіром і Примаковим.

Тим часом Юдіф Моріцівна стежила за Мироновим обличчям – протягом десятиліть серед злиднів, голоду й холоду її сили підтримували саме отакі сцени: коли вона називала військове звання й прізвище чоловіка, обличчя співрозмовника видовжувалось від здивування; одні злякано сахалися, інші оточували її щирою шаною. Саме це дало змогу їй з доньками вижити в евакуації поза Уралом – завжди знаходилися люди, готові поділитися останніми крихтами.

– Після двадцятого з’їзду реабілітували, – голосом, у якому відчувалися приховані сльози, мовила Юдіф Моріцівна.

Мирон Сидорович мовчав – він був так приголомшений несподіваним відкриттям, що не знаходив слів для розмови. В обличчі Клари він справді розпізнав батькові риси – і це породжувало в його душі якісь дивні почуття, котрі поки що важко було визначити. Мовби довкола Клариного обличчя з’явився несподіваний ореол святої. Стосунки тепер, мабуть, не будуть такими простими, як були. Миронові Сидоровичу навіть стало ніяково, що він змусив Клару виконувати для нього секретарську роботу.

А Юдіф Моріцівна, розгадавши, що зараз переживає гість, з чарівною простотою почала розповідати, як вони з Петром пошлюбилися. За столом швидко відновилася задушевна веселість. Грива добре уявляв обліплений крикливими плакатами агітпоїзд, на якому в’їхала в розташування дивізії Гуртовенка вісімнадцятилітня синьоблузниця – художниця, танцюристка, співачка, що викрала спокій і сон у легендарного комдива. Петро старший від неї років на десять, вже тоді він був нагороджений двома орденами Червоного Прапора і золотою шаблею. Два ордени Червоного Прапора дістав уже по тому, як у штабному вагоні з’явилася молода господиня, котрій не раз доводилося готувати обід комдивові під акомпанемент кулеметних черг.

– Чомусь давно не було листа від Тараса, – сказала Клара. – І Марія Іванівна не пише. Що там у них?..

– У тебе коли відпустка? – звернулась Юдіф Моріцівна до дочки. – Може б, злітала на Алтай?..

Відтак Юдіф Моріцівна, перейшовши від столу в крісло, показала на портрет чоловіка:

– Петро не боронив мені називати дочок, як я хотіла. А сина назвав сам – Тарасом. Це первісток наш. Коли батька розстріляли, йому виповнилось чотирнадцять. Я хотіла вберегти його від страшної правди, але… Нашій родині поталанило – тільки Тараса погнали на Колиму. Повернувся через вісімнадцять років. Якби не Марія Іванівна, то й не вижив би. Якось вони рятували одне одного в неволі. Зараз живуть на Алтаї. У Марії там власний будинок, від батьків лишився. Тарас працює електриком на сирзаводі. Спеціальність, яку він виніс із таборів. Вчитися не захотів. Дітей немає, а горілка є…

В останніх словах було стільки смутку, що Клара, якій передався материнський біль, заквапилась умовляти:

– Мамо! Ну чому ти завжди думаєш гірше, ніж є?.. Тарас пообіцяв утримуватись. А він господар власного слова. – Поклала руку на материнський зап’ясток і додала тихо: – Цього літа обов’язково злітаю.

Коли Мирон Сидорович підвівся, щоб попрощатися, Клара шмигнула за ширму й за хвилину вийшла звідти в зграбному пальтечку та в шапочці, опушеній хутром куниці. Юдіф Моріцівна попрощалася з Гривою так, мовби він був давнім приятелем. Лише тепер Мирон помітив, що очі в Клариної матері зовсім молоді – вони нагадували достиглі сливи угорки, затуманені ранковою росицею. Та й сама вона ще не стара – десь на шостому десятку, а може, й повні шістдесят; але ж, мабуть, невідступні злигодні не лише не виснажили, а зміцнили цю людину. Так буває лише тоді, коли вони падають на сильну натуру, коли людська душа живе у вічному окриленні. Грива намагався зрозуміти, де брала духовну підтримку Юдіф Моріцівна в ті десятиліття, котрі залягли перед нею безконечними терновими нетрями? До релігії предків вона не повернулася – для Мирона це було ясно з кількох виразних деталей у їхній розмові. Та й не могла повернутися: Петро для неї не вмер, вона щодня радилася з ним, а він, звичайно, був далекий від будь-якої релігії. І все-таки Мирон певен, що споконвічне страдництво єврейського народу допомогло Клариній матері в незмірних лихоліттях.

Мирон і Клара, не змовляючись, попрямували до золотоглавої Софії, а відтак повз кричущий несмак постишевської споруди, що колись призначалася для українського уряду (тепер тут містився Київський обком), вийшли на Володимирську гірку.

Клара Петрівна років на десять молодша від Мирослави, тож було б цілком природно, якби Мирон Сидорович зараз відчув себе просто мужчиною – не моралістом і не філософом. Може б, так воно й сталося, коли б токай і шампанське були випиті в іншій психологічній атмосфері. Але перед його очима плавали в просторі, маячили серед вуличних ліхтарів, здіймалися понад місто, щоб оселитися десь у позахмар’ї, два людських обличчя – комкора Гуртовенка і його вродливої дружини, яка несподівано з’явилася в Мироновій уяві вісімнадцятилітньою господинею штабного вагона.

Коли кінчився асфальт і вони ступили на землю, що тисячолітнім духом своїм кликала до пошуків Істини, – бо й сама завжди її шукала! – заговорили про дискусію, котру самохіть стенографувала Клара.

– Я не все второпала у виступі Юрка, – сказала вона. – Невже так важливо, як ми називаємо речовину?.. Значить, матеріальні предмети… Бачите, матерія сама на язик лізе… А в Юрка виходить, буцімто це взагалі ніяка не матерія… Звичайно, дискусія є дискусія. Інакше не було б для чого збиратися. Але мені здається, все це не має жодного значення. Я кажу про життя, про саму природу. Слова самі по собі, а природа сама по собі.

Це якось несподівано впало на його душу і, може, стало наслідком того, що сьогодні він пережив і передумав: йому невідступно схотілося, щоб Клара збагнула найістотніше у виступі Юрка, бо так думав і сам Грива. Хай інші цього не розуміють, Клара, донька людини, чия гучна слава простирала крила над Мироновим дитинством, повинна це розуміти якомога повніше, бо з цього починається розуміння світу взагалі. До кого це не прийшло як найвище, справді заповітне знання, той живе наосліп, нічого не тямлячи ні в собі самому, ні в інших людях, ні в цілому Всесвіті. Звичайно, побіжна розмова тут не годилася, але Гриві було важко утриматись – він, сам цього не помітивши, взяв Кларину руку у свої долоні й задушевним тоном сказав:

– Кларо Петрівно! Повірте, якщо зможете: це єдино можливий ключ до розуміння всього живого… І мертвого – якщо таке існує… Гадаю, ви залишили собі копію стенограми. Прошу вас: вдумайтесь у неї, потім ми ще не раз повернемось до цієї розмови…

Якби густа сутінь не ховала Клариного обличчя, Мирон Сидорович помітив би, як воно зашарілося: жінку схвилювала сама можливість отого «не раз».

– Мене дивує, що ви так поважно ставитесь до Жолудя. Він і мені здається розумним, але щоб отак… Я вам вірю, Мироне Сидоровичу. І все ж мені здається, що ви надто захоплюєтесь. Я взагалі сумніваюсь… щоб існувало якесь таке знання… Ну таке, що підіймає завісу над таємницею життя. Ні, я не агностик. Але я згодна з тим, як пояснює світ наша філософія: матерія безконечна в своєму саморозвиткові – отже, й пізнання також безконечне. Ми здатні лише наближатися до розуміння істини, але пізнати її цілковито…

– Це також агностицизм, Кларо Петрівно. Лише трохи замаскований під діалектику… Звичайно, пізнати цілковито… На це й справді ніхто претендувати не має права. Що ж до безконечності, то з боку матеріальних можливостей її взагалі не існує. Інакше фізика не знала б таких констант, як швидкість світла. І ще деякі. В цьому разі я цілком згоден з Жолудем. Так, я ставлюсь до нього вельми поважно. І знаєте чому?..

Кларині пальці нервово ворухнулися в Миронових долонях, але руки вона не звільнила.

– Чому?

– Не так багато є філософів, котрі здатні на синтез. Це взагалі рідкісний дар. Природознавчі науки до того розрослися, що сучасний філософ почувається в них мов у тропічних джунглях. Щоб здобути право на синтез, треба спіймати чарівну нитку.

– Ви гадаєте, Юрко її спіймав?

– Авжеж. Кінчик її залягає саме там, де починається розуміння, що речовина й матерія – далеко не те ж саме. Навіть навпаки!..

– Гаразд. Обіцяю простудіювати «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Ви не проти? Бо мені здалося…

– Даремно вам здалося. Зверніть увагу на розділ «Матерія зникла». Може, я називаю трохи не точно. Завтра уточню. Ленін там змушений погодитись, що матерія й маса – категорії зовеш не тотожні. Маса й речовина – фактично синоніми… Але ж ця ленінська праця написана на початку століття. За піввіку стільки води спливло! Зате релігійна традиція випирає іншим ребром…

– Що ви хочете сказати?

– Колись Луначарський, критикуючи Блока, вважав за потрібне уточнити: попереду революції йшов не Христос, а Ленін.

– Ну то що? – спантеличено запитала Клара Петрівна. – Хіба це не так?..

Мирон сумно посміхнувся.

– Невже доречно вождя революції протиставляти Христу? Або навпаки?.. Оце ж воно і є – неусвідомлене продовження релігійних традицій. Христос – Бог. То невже й Леніна слід бачити Богом?.. А дехто ставиться до його творів як до новітньої Біблії. Скажімо, той самий Божко. Ви помітили, що він прийшов на дискусію з написаною промовою? Вся вона спрямована проти вас, Кларо Петрівно. Ви його вельми розчарували тим, що зняли з обговорення роман Лєскова.

– Божко підходив до мене, висловив обурення, що я передумала. Мовляв, це непошана до опонентів. А я кажу: якщо ви підготувалися, то й виступайте – хто ж вам заважає? Виявляється, він побудував свою промову на передбаченні, яке ви своєчасно розгадали.

– Це неважко було розгадати, – сказав Мирон Сидорович, зіпершись ліктями на бильця альтанки, що височіла над вечірнім Дніпром. Ба, навіть над головою і над хрестом святого Володимира – і це здалося Миронові зовсім недоречним. Раніше таке не спадало йому на думку, а тепер він був певен, що в цій позірно зовсім безневинній парковій споруді є щось блюзнірське, як і в постишевському залізобетонному чудиську, котре Юрко Жолудь охрестив бюрократичним дотом.

Розділ шостий

Стенограма промови кандидата філософських наук Ю. Жолудя в дискусійному клубі «Гаківниця»

Шановні колеги! Людина народжується не для того, щоб протягом життя повторювати завчені істини. Кожна особистість має в собі щось неповторне – треба лише вміти розкритися для інших отим своїм неповторним. І лише тоді, коли людині це вдалося, можна вважати, що вона не змарнувала власного життя. Але ж як часто перед нами виникають всілякі заборони! То є фактично заборони бути людиною. Бо якщо ви не дозволяєте мені сказати своє – те, заради чого я народився на світ, – ви прирікаєте мене на механічне існування, я відрізняюсь від інших механізмів лише зовнішнім виглядом. Та ще, можливо, способом розмноження. А проте і в цьому людина далеко не самобутня – вона розмножується так само, як усі інші істоти, що належать до класу ссавців.

Чим же саме людина відрізняється від комп’ютерів і тварин? Не вмінням запам’ятовувати й відтворювати прочитане – комп’ютери це роблять значно краще. Не біорепродуктивними можливостями – тварини відтворюють себе в дітях так само, як і ми. Їм також властиве почуття любові – серед тварин, скажімо, не вважається подвигом, якщо батьки йдуть на смерть, щоб врятувати життя дітей. Людина відрізняється і від комп’ютерів, і від тварин лише одним: умінням говорити й виготовляти щось нове, неповторне – таке, чого ніхто й ніколи не говорив, не виготовляв. Узагальнюючи, можна сказати: ми тільки тоді люди, коли несемо в собі здатність до творчості. І до шукання істини. Я певен, що об’єктивна істина існує…

Голос. Що ви розумієте під об’єктивною істиною?

Жолудь. Створення правильної моделі світу – тобто такої моделі, яка і в загальних закономірностях, і в деталях адекватна об’єктивній реальності. Так, об’єктивна істина існує і вже, на мою думку, не раз приходила на Землю, хоч кожного разу вдягалася в інші словесні шати. Якщо ми впізнаємо її під цими шатами, тоді нове фактично полягає в тому, щоб мати мужність повернутися до старого. То, може, й не варто шукати – досить того, що ми завчаємо відкрите іншими? Ні, тисячу разів ні! Бо тоді людям було б досить самої Біблії. Це на одному полюсі. А на другому – ленінської праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм». І те, й те можна закласти в комп’ютер, навіть у десятки комп’ютерів – ось вам об’єктивна істина. Але ж, походивши довкола розумної машини, де живе своїм променевим життям об’єктивна істина, людина неминуче почне мордуватися: «Якщо я все це завчу напам’ять, то не машина буде продовженням мого мозку, а мій мозок стане продовженням машинного. Навіщо ж тоді я, люди, людство?..»

І в той же час нам відомо: Всесвіт існує в єдиному примірнику – він не тиражується у відповідності з нашими уявленнями про нього. Отже, якщо хтось, колись, десь – сім тисяч років тому або тільки вчора – створив правильну модель світу, було б смертельним злочином відкидати її лише заради наших претензій на квазіновизну. Як же тоді бути? А дуже просто: не слід забороняти людині бути людиною. Цим я хочу сказати ось що: дозвольте мені самому прийти до висновку, що ця істина справді непогрішима і що вона не потребує жодних доповнень. Нехай я на цьому зверну собі в’язи, навіть розіб’юся на смерть…

Голос. Така можливість завжди існувала.

Жолудь. Так, справді. Це свідчить лише про те, що земна людина завжди була людиною – вона не дозволяла і не дозволить відібрати в себе право, без якого ми перетворюємось на біомеханізми: право на вільну думку і вільне слово. Хтось може сказати, що вічно ходити по колу (від пізнаного через непізнане знов до пізнаного) – це тільки гра в пізнання, котра не має жодного сенсу. А проте це далеко не так! Життя – взагалі справа не нова. Воно ж існує лише заради пізнання – іншого сенсу я не бачу.

Наведу приклад. Сьогодні ми чимраз більше й більше переконуємось, що античний світ у створенні моделі мегакосму досяг таких вершин, до яких ми поки що не піднялися.

Божко. Нонсенс! Звідки ви це викопали? Цим ви перекреслюєте всі наукові досягнення нашої цивілізації.

Жолудь. Ні, не перекреслюю. Я тільки вважаю, що наша цивілізація сформувалася на іншій основі – на глибинному зануренні у пізнання мікрокосму. Гойдання тисячолітнього маятника – від мегакосму до мікрокосму. Зараз маятник на якийсь мент застиг на місці, бо в мікрокосмі, можна сказати, ми себе вичерпали. Тепер маятник піде у зворотному напрямку: від мікрокосму до мегакосму. І на цьому шляху нас підстерігає безліч дивовиж: дедалі більше й більше ми будемо упевнюватись, що наші пращури у загальних рисах світ уявляли правильно.

Божко. Ви хочете сказати – з боженькою на чолі? Так я вас розумію?

Жолудь. Навіть не знаю, як вам на це відповісти, колего. У самому слові «Бог» люди в різні часи вбачали різне. Давайте умовимось ось про що: під час філософських дискусій слід послуговуватись філософськими категоріями. Бог – категорія релігійна, але ж не філософська. Через те й не знаю, про що ви мене питаєте. Якщо ви маєте на увазі Природу як Суб’єкт…

Божко. Ха! Яка ж це гносеологія? Відомо: марксизм заснований на гносеології, онтологічні проблеми йому не властиві. Чи, може, я помиляюся?

Жолудь. Тут ви сказали правду. Але ж це зовсім не означає, що критика марксизму на всі майбутні століття мусить бути під суворою забороною. Я такої заборони ніде не бачив. Не бачив також у класиків марксизму. Зате на кожному кроці бачу у їхніх інтерпретаторів. (Розгорнувши «Філософський словник»). Ось вам зразок: «Було б неправильно шукати „матерію як таку, якусь незмінну первинну субстанцію“».[3]3
  Філософський словник за редакцією М.М. Розенталя і П.Ф. Юдіна, стаття «Матерія». (Прим, автора).


[Закрыть] Це не якась випадкова фраза – це керівна настанова, загорожа із погроз і заборон, поза якою нас тримають послідовники академіка Юдіна, мов нерозумних телят. Але ж даруйте: філософія виникла саме із одвічної людської потреби – докопатися зрештою до того первинного матеріалу, із якого побудовані і моє тіло, й планета, й сама просторова безмежність. Себто завжди йшлося про матерію як таку – саме про неї, а не про оте мудрагельське розпатякування, що, мовляв, усе довкола нас є матерія: і котлета, яку мені подають на сніданок, і штани, які я надягаю після піжами. Навіть неписьменні дядьки висловлювалися точніше, ніж автори «Філософського словника»: те, із чого пошиті штани, вони називали матерією. Зверніть увагу: не самі штани, а те, із чого вони пошиті! Не будинок є матеріал, а глина, камінь, пісок. Будинок – це вже втілення ідеї архітектора. Якби не було цієї ідеї, не було б і самого будинку. І навіть будівельний матеріал уже не був би будівельним матеріалом – все це лишилося б тільки глиною, камінням, піском.

Нам же показують цілий світ, Всесвіт і повчально проголошують: «Оце вам і є матерія – все разом, а не якась субстанція». Справді, так і написано у «Філософському словнику»: «Матерія – незліченна кількість усіх існуючих явищ, об’єктів і систем… Матерія не існує інакше, як тільки в безлічі конкретних форм структурної організації, кожна з яких наділена різноманітністю властивостей, відношень, взаємодій, складною будовою і є елементом якоїсь більш загальної системи. Тому було б неправильно шукати „матерію як таку“…»[4]4
  Там само.


[Закрыть]

Отже, матерія з погляду авторів «Філософського словника» – все разом і ніщо конкретно. Це відчиняє ворота для новітньої схоластики: бо якщо немає матерії як такої, то немає і філософії як такої – є лише нице обивательське «філософствування», котре адміністративними засобами змушує називати себе наукою. А, по суті, це не що інше, як відмова від пізнання, паразитування на людській довірі до академічних мантій.

Голос. Чи не занадто круто берете?

Жолудь. Дозвольте називати речі своїми іменами. Ви потім візьмете слово. Можна продовжувати?

Голос. Продовжуйте.

Жолудь. Незважаючи на примітивність і наївність своєї моделі світу, Демокріт все ж таки був філософом: він намагався зрозуміти, з чого збудований світ – з якого первинного матеріалу. Звичайно, такий матеріал обов’язково мав бути незмінним – інакше він втрачає ознаки первинності: сьогодні він одне, завтра – щось зовсім інше. Саме звідси й виникає поняття субстанції. Так, скажімо, субстанція оцих стін – не цегла, а глина. Та сама глина, якою обмазували свої печі іще наші далекі предки. Та сама глина, на котру перетворився довоєнний Хрещатик. Цегли по ньому ви вже не знайдете, зате глина лишилася глиною. Зусилля Демокріта виявились хибними, бо він починав не з глини, а з цегли – тобто з вигаданих ним неподільних часток, які цей філософ називав атомами. Назва лишилася, а самих атомів у природі не виявилось, бо атом, як добре відомо, у перекладі означає «неподільний». З погляду Демокріта, це мали бути найдрібніші цеглинки Світобудови, які не виникають і не руйнуються, – вони вічно лишаються самі собою. Взаємодіючи в порожнечі, атоми стають першопричиною і першоосновою всіх явищ та предметів. Отже, то матеріал, із якого складаються і наше тіло, і зоря, й Галактика. Або матерія, що в перекладі з латинської означає як речовину, так і первинний матеріал. Але ж ніде, ніхто й ніколи не називав матерією (або матеріалом) завершену споруду! І тепер ніхто не називає, якщо йдеться про будинок або місто. Ану-бо вийдіть на Володимирську гірку, обведіть рукою Київ і скажіть кому-небудь: «Це будівельний матеріал». Звісно, ви такого собі не дозволите – із пошани до людей, які спорудили місто. То як же можна назвати матерією цілу Світобудову! На якій логічній підставі? І чого раптом? Хіба не ясно, що це взагалі руйнує філософію, знищує саму потребу в ній? Врятуй нас, Боже, від такого монізму! Краще вже бути дуалістом, навіть ідеалістом, бо то ж таки є справжня філософія, а вульгарний матеріалізм ніколи не був філософією й ніколи нею не стане.

Божко. Я так і знав, що ви докотитесь до попівщини.

Жолудь. Тепер давайте простежимо, чому ж так сталося. На початку нашого століття стало ясно, що атом не є цеглинкою Світобудови: «неподільний» ділиться аж до променя – тобто здатний цілком перетворюватись на енергію. Декотрі фізики й філософи накинулись на матеріалістів: де ж ваша матерія? Погляньте, вона цілковито зникла – розтанула, мов березневий сніг. Справді ж бо: хіба можна вважати матерією те, що народжується і вмирає? Або матерія ховається десь значно глибше, ніж речовинна частка, або її взагалі немає. І тоді Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» оголосив: якщо зникає маса, то це ще не означає, що зникає матерія. Чому? Тому що матерія є не що інше, як об’єктивна реальність. Філософська категорія, а не щось конкретне. Саме в цій ленінській тезі школа академіка Юдіна й побачила для себе можливість для ліквідації філософії, перетворення її на пасту, якою сьогодні чистить зуби бездумна бюрократія.

Голос. Це вже неподобство! Він ставить під сумнів навіть Леніна.

Жолудь. Ні, я не ставлю під сумнів Леніна. На той час послідовний матеріаліст не міг відповісти інакше, ніж відповів Ленін. Не міг тому, що фізика не наїромадила наукових фактів, які б давали підстави відповісти повніше й докладніше. Але ж прошу звернути увагу ось на що: Леніна ця відповідь не задовольняла, він вважав її тимчасовою; вона, на думку Леніна, годилося доти, доки наука не допоможе нам знайти субстанцію – тобто спільну основу всього існуючого. І тому Ленін вважав необхідним (цитую) «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) субстанції, щоб знайти причини явищ».