Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 45 страниц)

Але що ж робити? Він поки що не здатний був відповісти на це болісне запитання. Тим часом до нього з темряви наближалася жіноча постать.

– Мирославе, ти?..

Здавалося, постать повторювала створення світу й людини: Мирон певен, що все суще вийшло із вакуумно-просторової темряви, як зараз виходила Мирослава.

– Мені без тебе зробилося нудно.

– Хіба? – з невидимою в сутінках посмішкою вдоволено запитав Мирон.

– А ти як гадав? Просто жах!..

Не боячись зіпсувати зачіску, – а це траплялося не часто, – вона поклала голову йому на груди.

– Не повірила, що я сам. А може, ти не додивилась?.. Поглянь, моя любка ховається за ротондою.

Йому було приємно, що Мирослава пішла за ним назирці. Глибше він не хотів аналізувати свого почуття – хай це лишається для поетів.

– Я їй все волосся повискубую.

Її сміх нагадував срібний дзвіночок – один із тих, що колись на кінській збруї прикрашали сільське весілля.

– Тоді вискубуй собі, бо це ти.

– Що-о?..

– Ну так, молодість твоя отам ховається. І моя теж. Хіба забула?

– Цур тобі, халамиднику.

Зорі уміють не лише наказувати – вони здатні й лагідно усміхатися. Особливо тоді, коли сорокалітні завмирають у поцілунку там, де золотими зернятами розкотилися по косогору їхні молодечі роки, – не зібрати, не повернути; але можна постояти над ними, як над водами дніпровськими, що також не здатні повертатися навспак у свої далекі, давно забуті ручаї. Хіба що після смерті – по тому, як підіймуться в небо живими випарами і знов упадуть на ті ж самі косогори.

Розділ четвертий

Дискусійний клуб «Гаківниця» нікому не надсилав запрошень, але читальний зал Інституту філософії, де раз на місяць збиралися його члени, завжди був повний. Членів клубу не більше десятка, це лише філософи, але приходили послухати і студенти університету, і молоді вчені, і навіть письменники. Головував кандидат філософських наук Федір Величко. З доповідями ніхто не виступав, а проте завжди виникали несподівані імпровізації, котрі своїм запалом, щирістю і змістовністю перевершували наперед заплановані доповіді, робили їх зайвими.

Здебільшого дискусії готувала завідувачка інститутської бібліотеки Клара Петрівна – тридцятилітня жінка з червоно-мідяним волоссям і круглим обличчям з ямочками. Їй допомагав працівник відділу філософії природознавства Юрко Жолудь. Йому теж було близько тридцяти, хоч виглядав він значно молодшим. Юрко встиг закінчити два факультети – фізмат і філософський. Зрозуміло, він спеціалізувався на філософських проблемах сучасної фізики.

Власне, якоїсь особливої підготовки ніхто не проводив – члени клубу читали наукову періодику, знаходили суперечливі твердження або ще не охоплені наукою проблеми. Клара Петрівна занотовувала назву видання, відзначала статтю, сторінку тощо. Відтак за місяць нагромаджувалось доволі полемічного матеріалу – Клара Петрівна все це розкладала на столах читальні, прикріпивши до титульної сторінки картку, на якій було зазначено, хто прочитав наукову працю і які саме має до неї зауваги або побажання. Зауваги й судження негайно ж набирали розголосу не лише в самому інституті, а й за його межами. На дискусію приходили, вже наелектризовані попередніми сутичками в курильні, у скверах чи по дорозі додому.

Директор інституту Іван Корнійович Жовтий ставився прихильно до дискусійного клубу, проте не виявляв цієї прихильності – вдавав що йому бракує часу для участі в дискусіях, хоч причина його обережності була зовсім інша: з одного боку, не бажав сковувати своєю присутністю учасників словесних турнірів, а з другого – уникав відповідальності за вельми ризиковані виступи на дискусіях. І водночас не бажав підрізати крила сміливцям – хай молоді літають вільно, доки начальство терпить. А час був такий, що начальство виявляло терпимість, – інколи навіть страшно робилося: чи не завершиться оця відлига так раптово, що декого, мов запізнілий пташиний виводок, приб’ють заморозки?..

Якось директор, зайшовши до книгозбірні, запитав у Клари Петрівни:

– Поясніть, будь ласка, чому ви свій клуб назвали «Гаківницею»?

Клара знітилася, матово-біле обличчя з симпатичними ямочками виявило таке багатство міміки, яке буває лише у нелукавої дитини.

– Їй-бо, не знаю. В Жолудя треба запитати. Він придумав цю назву.

Трапляються поміж нас людські типи, котрі недвозначно відсилають до трагічних сторінок історії – монгольської навали: через кілька поколінь захований у століттях ген раптом вигулькує на поверхню життя, породжуючи обличчя, схоже на барельєф, – його наче вирізьбили на двомірній плиті: звужені очі посаджені широко, ніс приплюснутий, вузькі губи виказують більше аскетизму, ніж чуттєвості; проте усмішка на губах та в звужених очах свідчить про терпимість, доброту і незлостиву хитринку. Саме таке обличчя було у Жовтого.

Коли Клара сходила по Жолудя, відбулась розмова двох хитрунів – старого, стріляного й рубаного, та молодого, але вже обтяженого суспільним досвідом: в роки критики культу особи суспільний досвід приходив рано.

– Тому «Гаківниця», Іване Корнійовичу, – пояснив Юрко Жолудь, ховаючи лукаву посмішку під машкарою надмірної поважності, – що ця вогнепальна зброя стріляла не далі трьохсот метрів! Ми ще надто зелені, щоб перлини нашої мудрості розкидати далі.

– А скільки метрів від нас до університету?

– Е-е, тут ось що мається на увазі: ми всіх попереджаємо, що наші дискусії – це тільки проба сил, вважати їх науковими не можна. І через те посилатися на Інститут філософії не рекомендується.

Жовтий задоволено посміхнувся:

– Значить, ви самою назвою хочете підкреслити неофіційний характер ваших зібрань? Так я вас розумію?

– Так.

– Молодці запорожці, націлюють свою гаківницю на…

Жолудь рвучко підняв руку, мов регулювальник свій жезл, коли треба сказати: стоп, сюди їхати заборонено.

Жовтий удав, що розмова про дискусійний клуб його більше не цікавить, – кивком голови відпустив Юрка й занурився в читання якоїсь наукової праці.

Так поволі «Гаківниця» здобула право на існування. І голова дискусійного клубу Федір Величко, і його справжній фундатор Юрко Жолудь стежили за тим, щоб у дискусіях не траплялося політичних ексцесів. Зате можна цілком вільно й скільки завгодно сперечатися про філософські категорії – тут свобода слова забезпечувалась цілковито.

Весна цього року видалась рання – п’ятого березня, коли Мирон Сидорович по дорозі в інститут піднявся на Володимирську гірку, Дніпро внизу, звільняючись від «сала», парував, мов рибальська юшка. Простір у напрямі Десни був завішений мерехтливим серпанком, а коли погляд, супроводжуючи течію, спинявся на річковому вокзалі, там уже впадала в око метушня якихось жукоподібних суденець – провісників навігації. Повітря було насичене тією дивною свіжістю, яка поки що пов’язана із вивільненням земної води від білих зимових ув’язнень, – інші запахи ще не прийшли; але й ці були такі виразні, що, здається, десь у небі задзвеніли дзвони, відмежовуючи сувору державність зими від свавільної балаканини струмків та річок, які раптом здобули довгождану свободу.

Ця асоціативна ниточка висмикнула думку про дискусійний клуб – і саме тому, спустившись від пам’ятника Володимирові, Грива вже знав, що йому насамперед належало зайти до книгозбірні.

Якби Грива був трохи уважніший, він би давно помітив, як змінюється вираз обличчя у Клари Петрівни, коли він з’являється в книгозбірні; вона одразу ж ховається за полицями, де в неї висить невелике дзеркало. Проте Мирон Сидорович був далекий від того, щоб це помічати, – привітавшись із Кларою, що сяяла своїм червоно-мідяним волоссям, мов хмарка у вечірній заграві, він одразу ж почав занотовувати теми, котрі нагромадились протягом місяця.

Увагу Мирона привернула картка Жолудя – то були стисло, але доволі виразно сформульовані думки щодо кількох наукових праць з питань теоретичної фізики. Гриву вразила думка, висловлена Жолудем у формі запитання: «Що таке речовина – матерія чи Логос?» У теоретичних працях фізиків речовина майже завжди ототожнюється з матерією. Енгельс розумів матерію як речовину й рух у їхній сукупності. Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» уже змушений був уникнути такої прямолінійної конкретності: на той час було неспростовно доведено, що речовина здатна до решти перетворюватись на енергію, як сніжинка перетворюється на воду, а вода – на пару. Проте пара все ж таки лишається чимось речовинним, отже, це порівняння хибує на віддаленість. Енергія – це вже аж ніяк не речовина, а лише процес переходу кудись, у щось. Так, саме процес, бо енергія і робота – це, по суті, синоніми: у фізиці вони вимірюються тими ж самими одиницями – ергами, джоулями. І якщо ми згодні, що робота є процес, тоді й енергію належить бачити так само. А вслід за енергією треба й речовину оголосити процесом – не матерією! Це, власне, те, чим збагатила філософію теорія відносності, котра встановила нерозривну єдність речовини й енергії. Коли ж речовина є лише процес переходу кудись, у щось (а це, безумовно, так!), тоді бачити її як матерію – тобто бачити субстанціонально! – це вже, даруйте, є не що інше, як вульгарний матеріалізм…

Грива болісно приходив до цих істин. Приходив десятиліттями. То невже Юрко Жолудь взяв цю гносеологічну фортецю кавалерійським наскоком?

Тим часом погляд Гриви спинився на грубому томі в червоній обкладинці, який видався йому знайомим. Так і є: то був роман М. Лєскова «Нікуди» – твір, який у свій час збурив проти автора прихильників ідей Чернишевського, і надовго за талановитим російським письменником утвердилася недобра слава ретрограда. Роман кілька років тому з’явився у передплатному виданні й несподівано (майже через століття після своєї з’яви!) виявився таким злободенним, що його боялися обговорювати вголос.

Мирон Сидорович перечитав картку – в ній Клара Петрівна пропонувала винести на обговорення роман «Нікуди». Тему вона сформулювала так: «Як бачить М. Лєсков комуністичну ідею?» А в дужках подано підзаголовок: «Чи відповідає комунізм людській природі?»

У Гриви була погана пам’ять на імена героїв, проте роман (особливо його суспільні тенденції) він пам’ятав добре: твір був написаний саме заради того, щоб сказати – ні, не відповідає! Написаний талановито – може, навіть геніально. Але ж обговорювати його сьогодні, невдовзі після двадцятого з’їзду…

Мирон Сидорович уявив, як має скластись обговорення, і йому стало ясно, що після цього «Гаківниця» відразу ж перестане існувати. Це вже як мінімум!

Клара Петрівна вдавала, що уважно переглядає якийсь журнал, – насправді ж з-під опущених вій, мов гірські озерця, рухливі оченята зиркали туди, де Мирон Сидорович задумливо перегортав роман-застереження, як можна визначити жанр цього прозірливого твору М. Лєскова. Нарешті він підвівся й важким кроком наблизився до столика, за яким сиділа Клара.

– Даруйте, Кларо Петрівно. Може, вам буде неприємно…

Вона підбадьорливо посміхнулася – її здивувало, що шановний філософ без десяти хвилин доктор наук, чомусь почав заїкатися, мов школяр, який не вивчив завдання. А Грива й справді не знав, як йому почати розмову.

– Ну що з вами, Мироне Сидоровичу? – Вона ледве стримувала сміх. – Що ви хотіли сказати?..

Нарешті Грива знайшов ключ якщо не до всієї розмови, то бодай до її початку.

– Ви, звичайно, запропонували дуже цікаву тему. Твір надруковано – чому ж його не обговорювати? Та чи не здається вам, що визначати тему обговорення так, як ви записали в картці…

– Хіба я хибно розумію ідею твору?

– Може, й ні.

– То в чому ж справа?

Грива знову затнувся: пряма стежка в цій розмові явно не годилася – треба було шукати якихось рятівних манівців. Але він їх не знаходив.

– Ви ж добре знаєте, що автор на ваше запитання відповідає негативно. Саме задля цього він і написав роман.

– Ну й що з того? Чому ви гадаєте, що переможе він, а не Чернишевський? Досі в цьому питанні перемагав не Лєсков. Цілих сто років. Чому ж на сто першому має бути інакше?..

«Ні, вона не така наївна, як може видатися з першого погляду», – подумав Мирон Сидорович, внутрішньо посміхаючись.

Тоді він, сам не тямлячи, як це сталося, поклав свою опецькувату долоню на її ніжні пальці з рожевим манікюром.

– Я дуже вас прошу, Кларо Петрівно: зніміть з обговорення роман «Нікуди». Повірте мені: зараз не час для такої дискусії.

– Ви маєте на увазі культ особи… І все те, що відкрилося…

– Так, саме це я й маю на увазі. Якщо існує об’єктивна істина, вона однаково переможе. Її можна й не витягувати за чуприну – в цьому немає потреби. Подивіться на головку печериці, що лізе з ґрунту, це сама ніжність. Але ж як легко вона ламає бетон! В такий спосіб завжди приходить істина. А роздовбайте бетон і почніть смикати ніжне грибенятко, аби воно швидше росло, – що з того вийде?..

Що саме тут мало вирішальне значення – слова Гриви чи його незграбна рука на ніжній руці Клари Петрівни? – сказати важко, але ж на Клариних ямочках мовби затанцював ранковий променевий зайчик, освітивши все її обличчя. Вона делікатно прийняла руку зі стола і вдавано невдоволеним тоном сказала:

– Ви мене не переконали, але… Мені давно хочеться поговорити з вами. Не тут, звичайно. Можу навіть сказати, чому саме з вами…

– Скажіть.

– Бо ви мені здаєтеся цільною людиною. Не з тих, що здатні істину проміняти на кар’єру. В мене з’явилося чимало болючих питань, але з ким їх обговорити? Хочеться розмовляти так, щоб не лишалося темних закутків. І стопудових ляд, на яких висять пудові замки. Я не можу жити серед отих безглуздих замків. Не можу!..

Мабуть, так відбувається настройка на хвилю не лише в радіотехніці, а й у живій природі. Щось тепле торкнулося серця Мирона Сидоровича – він відчув: головне визріває не в словах, котрі зараз були сказані; десь поміж його мозком і мозком Клари пульсує безліч слів, що нагадують голих, жовторотих пташенят – їм рано ще вилітати із гнізда, та й на чому летіти? Поки що є не крила, а лише зародки крил.

– Я до ваших послуг. Ви сьогодні будете стенографувати?

– Виступи на дискусії? Обов’язково.

– Мене цікавить виступ Жолудя.

– Я це врахую.

– Ну то я зайду по стенограму. Додому… Можна?..

– Прошу, з радістю. Ми живемо втрьох: я, мама й молодша сестра Жанна. Вони теж будуть раді. Я їм про вас розповідала.

Грива трохи знітився.

– Що можна про мене розповідати? Особа малоцікава. Клара насварилась пальчиком:

– Не прибіднюйтесь!..

Відділ філософії природознавства зовнішніми деталями мало відрізнявся, скажімо, від бухгалтерії домоуправління – кілька наукових працівників, майже всі кандидати наук, сиділи за такими ж казенними столиками, як і незліченна армія рахівників, для котрих головний службовий обов’язок полягає в наполегливому протиранні штанів. Всі до цього звикли, бо розуміли, що змінити бюрократичний стандарт неможливо, але Гриву це завжди ображало, – тому він з розумінням ставився до того, що його молодші колеги не обтяжували себе цілоденним висиджуванням за канцелярськими столами; відвідувача, коли він справді мав філософські уподобання, запрошували на зелені схили, що круто збігали до Дніпра, – і десь там, на піщаних алеях, вільно прогулюючись, обговорювали те, чим сьогодні зачепила небайдужі серця нерозгадана Світобудова. В’їдливий дотепник Юрко Жолудь називав співробітників Інституту філософії «бюропатетиками» – від схрещення слів «бюрократ» і «перипатетик»; відомо, що перипатетиками називали себе послідовники Арістотеля, бо геніальний засновник Лікея провадив навчання під час прогулянок.

Сьогодні також робочі столики не скаржились, що на них навалюються ліктями, – в кутку біля вікна, заглибившись у якийсь із томів Ф. Енгельса, сидів лише Степан Божко: це був єдиний працівник, який вважав чимось непорядним, мало не злочином, оті ніким не контрольовані прогулянки своїх колег. Він точно о першій дня, секунда в секунду, підводився й вирушав на обідню перерву, щоб з такою ж точністю о другій годині повернутися за свій робочий стіл. Степан вважав себе висококваліфікованим фахівцем на тій підставі, що, навіть зненацька розбуджений серед ночі, міг читати по пам’яті «Діалектику природи», як інші читають «Євгенія Онєгіна» або «Гайдамаків». Своє майбутнє він бачив у тому, щоб так само твердо опанувати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» – на ленінській книзі пам’ять його часом зраджувала, а це вже зачіпало сумління, бо він отримував кандидатське «жалування» – щоправда, його зарплату називав «жалуванням» не він сам, а нестерпний Юрко Жолудь, якого Божко ненавидів смертельно. І якщо існували якісь пристрасті у Степана Божка, котрі не давали підстав зарахувати його до біороботів, то саме оця ненависть. Другий полюс його людських пристрастей (любов) нікому із колег не був відомий. Мабуть, Божко жодного разу не відвідав той сакраментальний полюс або полюс не відвідав його…

Грива присів біля столика Божка, буцімто був тут лише відвідувачем. Це сталося випадково, але спантеличило Степана – щось йому в цьому видалося підступним, небезпечним.

– Готуєтесь до дискусії? – запитав Мирон Сидорович.

– Так, – насторожено, мовби він очікував якоїсь каверзи, відповів Божко. Його товстий светр був схожий на панцер черепахи – здавалося, довга, тонка шия ось-ось буде втягнута під чорний комір светра, а вслід за шиєю там зникне і голова з довгим, загостреним носом.

– Можна поцікавитися вашою думкою з приводу картки Жолудя?

Божко раптом крутнув головою в напрямі співрозмовника й зухвало стрельнув очима – мовби його спіймали на гарячому.

– Я скажу свою думку під час дискусії. І не лише з приводу того, як дехто розуміє матерію. З’явилося щось суспільно значущіше.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Грива з тим відчуттям, яке опановує хіміків, коли вони занурюють лакмусовий папірець у склянку з кислим або лужним розчином.

– Ви бачили картку Клари Петрівни? – відповів запитанням Божко.

– Так, бачив. Але я поки що вас не розумію.

– Хе! – в’їдливо хихотнув Божко. – Що ж тут розуміти? Клара Петрівна ставить під сумнів можливість побудови комунізму.

– Чому ви прийшли до такого висновку?

– А ви читали цей роман?

– Звичайно. Клара Петрівна трохи невдало формулює тему. Але звідки вам відомо, як саме збирається вона відповісти на своє риторичне запитання?

– Догадуюсь.

– Це ще не аргумент.

Грива підвівся і вже хотів сховатися у своїй «бочці» – так колеги називали крихітну кімнатку, в котрій ледь-ледь могли вміститися двоє співрозмовників, – як за свій робочий стіл повернувся Жолудь. Його обличчя було схоже на достигле яблуко. Весняний подих із-за Десни мимоволі породжував образ Лади, чиї сонячні легені своїм теплим подихом голублять усе, що несе в собі непереможну стихію життя. Саме такими почуттями й асоціаціями, здавалося, був ущерть виповнений цей стрункий красень, від котрого ще здалеку віяло фізичним і Духовним здоров’ям. Протягом десятиліть (мабуть, на підставі власного досвіду) у Гриви склалися переконання, що істина не приходить без душевних мук, – як міфічна Лада скаче до своїх земних дітей на полум’яному коні, так висока істина, що дозволяє зазирнути поза оманливі лаштунки Світобудови, їде на одвічному койі страждання. Та раптом з’являється рум’янощокий молодик (навіть непристойно для мужчини мати такий дівочий рум’янець!), якому всесвітні істини відкриваються з першого погляду – наче він їх виніс готовими із материнського лона. І те, що насправді овіяне смутком (многая мудрість – многая печаль), у нього так легко тріпоче на усміхнених вустах, як барвистий метелик над луговою квіткою.

– Добридень, Мироне Сидоровичу.

– Добридень, Юрію Михайловичу.

Жолудь помітив сміхотливу іскринку в очах Гриви.

– Вас, бачу, моя грішна особа не настроює на поважний лад.

– Яка може бути поважність із таким рум’янцем?

– О-о! Приймаю критику, але не знаю, як на неї реагувати. Я заходив у бібліотеку. Клара Петрівна сказала, що ви вже ознайомилися з темами сьогоднішньої дискусії.

– Так, ознайомився.

– У вас не виникло заперечення?

– Дозвольте утриматись, – все ще з посмішкою, в якій ховалося щось схоже на закоханість, уникливо відповів Грива. – Як ви ставитеся до старовинних міфів?

– Запитання трохи несподіване. Відповідати тривіально не хочеться, а чогось глибшого запропонувати не можу.

– І не треба… Може, трохи легковажно з мого боку, але мене чомусь не полишає образ Лади. Ні, ви подумайте: усі без винятку народи починали з того, що на явища природи накладали свій власний образ. Ми кажемо: антропоморфізм властивий лише донауковому світоглядові. Але мене вражає оця закономірність: скажімо, ацтеки, австралійці й сколоти ніяк не могли спілкуватися між собою. Чому ж їхні стихійні уявлення про світ складаються майже однаково? Значить, антропоморфічне бачення світу ховається в глибинах нашої підсвідомості. А підсвідомість – це ж бо те, що є фундаментом свідомості. Потрібні були тисячолітні зусилля, щоб стерти цю систему образів, зробити її лише атрибутом поезії. Та чи ми не вихлюпуємо воду разом з дитиною?..

Обличчя Юрка трохи видовжилось, на сірі очі впала тінь задуми – тепер можна було пересвідчитись, що Жолудь не завжди виглядає безтурботний веселуном.

– Запитання непросте, Мироне Сидоровичу. Я гадаю, філософія починається там, де з’являються уявлення про Субстанцію. Наукові відкриття – це здирання шкаралупи з плодів, щоб їх можна було спожити. Але ж ґрунт, де відбувається формування зародка, лишається поза нашим баченням. Я не вірю, що ми хоч на йоту розумніші від наших пращурів, – може, навіть навпаки: надмірна конкретизація у вивченні природи віддаляє нас від бачення й розуміння субстанціонального. У пращурів не рябіло в очах від безлічі наукових фактів. Саме тому їм легше було своїм духовним оком охопити ціле. А ціле, коли дивитися в докорінні глибини, слід писати з великої літери: Ціле. – Жолудь, розділивши по складах останнє слово виразними паузами, кинув промовистий погляд у бік Степана Божка. – Ціле неминуче виглядає Суб’єктом, і також з великої літери. Дехто гадає: принизивши Природу, ми тим самим звеличуємо себе. Нічого схожого!..

Підозріваючи, що це знов камінці у його город (метафізичні камінці, кинуті туди, де статечно походжає повноправний господар ниви – діалектичний матеріалізм), Божко демонстративно підвівся й, висунувши голову із панцера-светра, гордовито підняв носа до стелі. Виждавши хвилину (все ж таки цікаво, куди залетять їхні метафізичні ґринджоли, пущені наосліп з крутої гори), твердим кроком, у якому відчувалася усвідомленість власної переваги, вийшов із кімнати.

– Нарешті! – усміхнувся Юрко. – Хоч провітриться трохи чолов’яга, бо так, бідолашний, хрумає граніт науки, що від його светра галерним потом тхне.

Розмова мимоволі увірвалася – Мирон Сидорович зник у своїй «бочці», а Жолудь почав переглядати журнали. І якби Степан Божко зазирнув через його плече, у праведних очах «бюропатетика» спалахнула б нищівна блискавиця гніву: Жолудь у службовий час читав вірші.