Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 45 страниц)

Та хіба ж тільки його винесли?..

Мати померла вже на Уралі – серед глибоких снігів, куди вигнали людей із вагонів, як овець напівживих. А проте вівцям легше: їх вовна гріє.

Брати знайшли для Марійки якусь хижку, поставлену людьми, що прибули раніше, – дівчина й ходити не могла. Прихистили її добрі люди, що вигрівали одне одного власним теплом. А хлопці збили нашвидкуруч щось схоже на безверху комірчину, де й перезимували під одним кожухом.

Сокирами й пилами підтинали велетенські модрини, вони падали гіллям у глибокий сніг, що лежав тут місяців по сім, не менше. Небо низьке, свинцеве. Сонце ходить по ньому несміливо, наче боїться передчасно вгаснути, як гасне розпалене із свіжої деревини ненадійне вогнище в північних снігах.

Все там якесь дивне. Спориш, лобода, кропива – все ніби таке, як і на Вкраїні. Але ж ні, зовсім інше: так швидко росте, так поспішає! Бо літо коротке, мусить поспішати. За якихось два місяці трава виростає по груди – і лягає в перезрілості своїй, обсипавши насінням вологий суглинок. Ось де худобу тримати – сіна можна нагромаджувати безмір. Але про це й думати не варто: не для того їх пригнали в тайгу – пригнали заради лісосплаву.

А як нога загоїлась, Марійка дістала у своє розпорядження стару кобилу й сани. Кобилу називали Хохлушкою – так само, як і Марійку. Возила модринові колоди на берег Чусової. Згодом потроху звикла, бо її любили. А це ж відомо: ніщо так не гріє душу, як любов людська.

Улітку брати Вишняки побудували справжню ізбу – так, як будують по всій Росії. Але Марійка не захотіла, щоб стіни зсередини теж лишалися дерев’яні, проконопачені мохом, обтинькувала глиною, її там з-під ніг можна брати. Десь роздобула вапна, вибілила нове житло – і чом тепер не жити?..

Коли ж подруга їй написала, що Крикуненки готуються до Грицькового весілля, – не витримала, втекла на залізницю. Сама не тямила, навіщо це робить, але ніщо не здатне було її втримати – на дахах вагонів, часом на буферах, оглушена залізним гуркотом, прокурена паровозним димом, їхала, їхала на Вкраїну. Серце то плакало, то співало. Розуміла: заради самого лише Грицька не важила б життям, стрибаючи вночі з вагона на вагон – хай собі жениться парубок. Але є щось більше й вище від нас самих, від життя нашого: земля рідна, що в корінні трав і злаків переховує материнську пуповину. Ту пуповину не можна порвати – разом з нею урветься і твоє життя.

Грицько умовляв Марійку пожити в тітки, доки він грошей заробить, – Крикуненки безглуздо витратились на весілля. Кликали сусідів, щоб пили та їли, але люди чомусь не йшли – так і пропали дорогі наїдки. Але то пусте. Ось через місяць-другий виїдуть на якусь далеку будову – їх тепер, будов отих, на всіх вистачить.

Марійка куйовдила нам волосся, її ніжні пальці випромінювали неземне тепло – ми з Яковом готові були померти за неї. Яків уже змирився, що вона стане дружиною Грицька, – почав потроху розуміти: для неї він іще малий – молоко на губах не обсохло.

Тим часом Грицько почав уклонятися Іванові Кириловичу – тепер його ніхто не звав дядьком Параскою. Грицько навіть вуха нам’яв Петрові, коли той щось зухвале мовив про цю шановану людину.

8

Те, що сталося у вересні, принесло не менше лиха, ніж голод. Ми з Яковом, виглядаючи з пасовиська череду, розважалися тим, що долали залізничний міст по-мавпячому, на руках, повиснувши знизу на таврових балках. Під нами гуркотіли підводи, дядьки погрожували батогами, але вони й самі колись були такими ж «мавпами», тому погроза супроводжувалась доброю усмішкою.

Яків, передибуючи на руках по холодному залізу, вже переліз на протилежний бік мосту й сидів на кам’яному виступі, а я саме висів на середині, коли страшний підземний вибух сколихнув увесь довколишній світ – здавалося, навіть небо впало нам на голови і разом із землею вони закрутилися велетенськими жорнами, силкуючись перемолоти і залізничний міст, і шахтний копер, що височів над рудим глинищем, і навіть Малий Хутір, що наближався своїми городами майже до самісінького терикона. Я таки утримався на кінчиках пальців, не впав на вапнякове каміння, що виступало із землі під мостом, а за мить, приголомшений, сидів поруч із Яковом, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Проте односельці втямили це раніше від нас: незабаром обидва хутори, Малий і Великий, галасливими вервечками посунули до шахти. Люди видиралися на залізничний насип, бігли попідд мостом, відтак спускалися в глинище й на мить зникали з наших очей, щоб одне за одним білими й чорними мурашками вилізти вже під териконом, звідусюди облягаючи шахтне дворище.

Вечоріло. Зморене сонце, надихавшись полиновими випарами, сповзало за кам’янистий пруг. За насипом з’явилася череда, але господиням було не до неї. То на дні глинища, то вже на кручі, під естакадою, раптом розлягався нелюдський крик – наче з когось здирали шкіру. І не треба було озиратися довкола – всі знали, чия то жінка, відчувши себе вдовою, волає до неба і глибин підземних, які одним нещадним ударом зруйнували її родинне щастя. Шахта була не нова, її відбудували після громадянської. Вона й раніше вибухала, мов пороховий льох, але ж зараз іще йшли тільки перші ешелони вугілля, до неї лише примірялися, через те ніхто й не сподівався на таке лихо.

Людське горе передалось тваринам – у селі валували собаки, а корови, що саме поверталися з пасовиська, змішалися з натовпом і своїм скаржним ревищем посилювали людські волання. Кожному було зрозуміло, що вся підземна зміна загинула – бач, навіть кліть разом із тросом викинуло з шахти, мов снаряд з гарматного жерла. Скільки ж отих, хто врятував село від голодної смерті, побитих, обвуглених, підіймуть на-гора рятувальники в мідних касках? Ген вони розштовхують нещасних, що намагаються зазирнути в кам’яну горлянку, яка проковтнула найближчих, найрідніших.

Яків побачив матір, вона не бігла й не кричала, а, безсило пересуваючи ноги, сховавши обличчя під хустиною, якось приречено йшла до шахти. Трохи далі, спираючись на костур, дибав ледь живий дядько Василь – батько Грицька Крикуненка. А поруч, навіть не намагаючись випередити старого, йшов Петро. Односельці їх обтікали, як річка обтікає свої острівці – на них, близьких родичів загиблих, мов полиновий вітер, дихало гіркотою неговірке людське співчуття.

Тепер я був наче відрізаний від Якова – мій батько раніше наклав головою в шахті, те вже забулося, а до Якова поволі наближалася хвиля загального горя, що ось-ось мала поглинути його з головою, бо я вже добре знав: Іван Кирилович таки зумів стати йому батьком. Він і для мене був рідною людиною, це зрозуміло, але ж я поки що не міг усвідомити, що його вже немає для Якова. Мабуть, тому, що Яків щойно також потрапив до числа безбатченків, звідки був викреслений нещодавно, – нас, безбатченків, у селі значно більше, ніж тих, хто чув у хаті батьківський голос.

Яків спершу наче дослухався до чогось такого, що має впасти громом, – все ще було неймовірно, що так багато найстатечніших людей уже ніколи не з’являться на стежці, по якій під сільські стріхи приходили рятівні пайки. Велике людське лихо здавалося безтілесною особою, що володіла жорстокою душею, і все ж вона була не така жорстока, щоб убити годувальників раніше, ніж вони встигнуть порятувати село від голодної смерті.

А коли мати Якова з’явилася під мостом, на дорозі, й було видно лише білу, в синій горошок, хустину, а сама вона мовби по шию вгрузла в кам’янисту землю, мій товариш зрештою усвідомив, що сталося, – покотився з насипу й пішов поруч з матір’ю.

Через два дні тридцять три домовини було виставлено посеред шахтного селища, де вже зяяла глибока квадратна яма – братська могила. Ніхто з рідних не міг попрощатися з небіжчиками – їх не дали по домівках. Начальник і парторг шахти показували рідним червону домовину: оце, мовляв, ті останки, над якими вам належить поплакати. Але й на сльози був регламент: біля ями теслі спорудили високий рундук, на який піднялося кілька приїжджих (кажуть, велике цабе), вслід за ними – місцеве начальство. З того рундука лунали промови, які ніхто не слухав, – люди думали про те, що й війна одним ударом не забирала з-поміж них стільки здорових, сильних чоловіків. Гинули, звісно, по всіх усюдах, але ж односельці того не бачили – згодом лише звістка приходила, що такий-то вже не повернеться, поліг у землю на далекій ниві. І тільки сьогорічне лихо, що прокотилося по всій Україні, отакими гуртами підтинало близько знайомих людей. Але ж оті неосяжні жнива смерті навально сунулися із села в село без червоних домовин та урочистих промов.

Коли взяв слово начальник шахти й почав розводитись про стихійні сили, над якими людина ще не владна, хтось із натовпу гучно заговорив:

– А хіба тобі не дзвонив з-під землі Іван Кирилович? Хіба не казав, що треба підіймати людей на-гора, бо дуже висока загазованість? А ти що йому відповів?..

Усі обернулися на той голос, впізнавши машиніста підйомної машини. Приїжджі на рундуку також почали перешіптуватись. Начальник шахти спершу знітився, втягнув голову в плечі, мовби на неї хтось опустив кулак, але швидко вернувся до тями й продовжував:

– Я наказав перевірити цей сигнал… Звичайно, нас спіткало велике горе. Але партія і радянська держава…

– Неправда! Ти сказав: «У мене план горить, а їх чорти не візьмуть». Ось що ти сказав…

Люди гнівно загули, замахали піднятими кулаками. Тоді з рундука озвався приїжджий:

– Товариші! Ми призначили державну комісію, якій належить вивчити причини цієї трагедії. Якщо справді був такий сигнал… Можете не сумніватися: винні будуть покарані…

Забігаючи наперед, скажу: начальник шахти дістав сувору догану по партійній лінії, а згодом докотилася чутка, що його призначили начальником шахти «Чотири-біс» на Парткомуні.

9

Може, в якийсь інший рік село довше б переживало цю втрату, але подих смерті котився звідусюди, за зиму цілі райони обезлюдніли, а живим треба було вбивати нові кілки в землю, щоб прив’язати до них свою власну долю. Хоч скільки б вимирало людей – народ не вмирає. Кожен зокрема доходить цієї думки або, може, й не доходить – життя думає за нього, підстьобуючи живу душу батіжком необхідності.

У сільмазі з’явилося борошно, по дворах захрюкали поросята, закудкудакали кури – то була ознака, що з голодом покінчено. Було якось незвично, що по селу увечері не чути скрипіння Грицькових чобіт на рантах, що повз вітряк не проходить більше чорний від вугілля Іван Кирилович, добрими очима позираючи на димар, під яким Марина гріла для нього воду. Зате лишився з нами дід Самотой – і, може, саме тому життя здавалося надійним, а лихоліття – скороминущим: люди віднайдуть для своєї пам’яті щось радісне, бо якби вони не вміли цього робити, людський рід давно б уже перевівся.

– Він, сам отой, – показуючи вузлуватим пальцем кудись поза хмари, втішав нас дід Самотой, – він усе пам’ятає, у нього все записано. Він довго вміє мовчати, але колись своє скаже.

Мають проминути десятиліття, доки я зрозумію цю всесвітню мудрість.

Проте повернімось до Марійки. Ми з Яковом побачили її на похороні – вона зовсім не ховалася, але запнулася чорною хусткою так, що, лишень підійшовши впритул, можна було її впізнати. Не плакала і зовні здавалась нібито спокійною. Лише пальці, що бгали кінчики хустини, дрібно тремтіли. Та ще, коли переступала з ноги на ногу, виразніше було помітно, що кульгає.

Після похорону Марійка сама розшукала нас і тихо сказала:

– Я в котловані сховаюся. Там вас чекатиму.

Ми чомусь називали котлованом велику бетоновану трубу під залізницею – мабуть, назва лишилася іще з часів будівництва. У трубі можна вільно, не згинаючись, ходити. Там жебонів струмок, що інколи робився чорним, коли із шахти викачували воду.

Марійка справді чекала нас під залізницею – у високих полинових стеблах, що росли біля труби. Ми пішли яром, поміж голими пагорбами, а відтак заглибились у Дубову балку. Ніхто нас не переслідував: тим, хто наглядав за порядком, нині було не до втікачки.

– Приходьте завтра вранці. В балку приходьте. Гаразд? – просила Марійка. – Щоб ніхто не бачив.

– А чого? – запитав Яків.

Сонце гніздилося вже доволі низько, сріблисті нитки павутини тонко покреслили простір. Вони були туго напнуті й мали б дзвеніти, мов струни, але чомусь не дзвеніли. Листя дерев подекуди ніби підпалене – проте підпалене ледь-ледь, наче вогонь намагався його дістати й не дістав.

– На станцію підемо. З вами якось легше. – Втягнула повітря в груди, вхопилася за дубову гілку. – Поїду звідси. На Урал повернуся, до братів. Як вони там без мене?..

Тим часом вечірнє сонце зробилося великим, соковито-червоним – так наливається червоною барвою щось живе, наповнене кров’ю. І небо на заході також наповнене живою кров’ю. А з глибин небесної крові висвічувала велика Душа – така велика, що огортала собою весь видимий і невидимий світ.

Раптом Марійка, затуливши долонями обличчя, упала головою в розвилку старого дуба, незміцнілі плечі затряслися в плачі.

– Чого він… – Слова булькали в її грудях, мов повітря, що пробивається крізь товщу води. – Чого він такий?..

– Хто? – спантеличено запитав я, не знаючи, що зараз належало робити. Зрештою наважився покласти руку їй на плече – і це виявилося цілком доречним.

– Світ, – підвівши голову, сказала Марійка. – Чого він такий?..

Більше ми ні про що не говорили. Марійчине запитання породило в душах незнайомі хвилі – вони билися в береги людського «я», вимагаючи ясності. Але ясності не було. Навпаки: ми поволі усвідомлювали – кожен окремо, – що це лише початок нашої муки.

Справді: чому він такий – цей прекрасний і водночас жорстокий, немилосердно жорстокий світ? Хто його таким зробив – люди чи, може, сам Бог?..

Сьогодні я дивлюся духовним оком на три дитячі постаті поміж осінніми дубами – дивлюся з пошаною і співчуттям: так мало ми прожили і так багато пізнали горя! А скільки ж його попереду! Мабуть, ми були саме тим поколінням, яке таємничі сили, котрі керують земним життям, іще до народження нашого призначили для страшного броду: броду через кров і смерть, через страждання й муки – від першого спалаху свідомості до останнього подиху.

Ми ще тоді не розуміли, що це було наше прощання з дитинством. Найвиразніше це відчув Яків. Не соромлячись мене, взяв Марійку за руку і зовсім не по-дитячому сказав:

– Я знайду тебе, Марійко. Обов’язково знайду.

Йому було тоді неповних чотирнадцять років.

Вона мовби прокинулась – глянула з подивом на вогнисте волосся Якова, на вкрите ластовинням обличчя. В очах зажевріло щось схоже на сміх, відтак набігли сльози.

– Таке скажеш! Навіщо я тобі потрібна?

– Знайду, – вперто повторював Яків, буцім не існувало інших слів.

– Коли? – уже не ховаючи смішинок в очах, запитала Марійка. Яків промовчав, він лише сопів, ніби наповнений перегрітою парою. Марійка не допитувалась, притягла його гарячу голову до грудей і по-сестринському поцілувала в пітний лоб.

– Дурненький. Нічого ти не тямиш.

Наказала нам повертатись додому. Яків хитався, мов загіпнотизований. А наступного ранку побачили її в куфайці й чоботях – мабуть, так вона зодягалася, коли возила колоди до Чусової. Думкою була вже далеко. Говорила про братів так, наче була не меншою сестрою, а матір’ю.

– Пора хату глицею обмостити, щоб не піддувало. Хіба ж вони без мене зроблять?..

Ночами вже було зимно. Як вона збиралася їхати? Але Марійка спритно вскочила в тамбур пасажирського вагона, наче володіла квитком першого класу.

– Не журіться! Жизнь наша все одно пропаща.

Якось силувано хихотнула – мені в цю мить вона не сподобалась. Була схожа на безпритульних дівчат, що сотнями тинялися по вокзалах та поїздах. Але то була коротка мить – одразу ж стала сама собою.

Поїзд рушив, а ми з Яковом іще довго стояли на колії, махаючи вологими кашкетами.

Кому махали – чи не власному дитинству?..

III. Три смерті

1

Мабуть, ніщо так не єднає людей, як спільні спомини про дитинство. Навіть брати – тільки тоді брати, коли є в них відчуття спільного витоку. Якщо зважити на обставини, за яких відбувалися наші мандри в далеке дитинство – тюрму в тюрмі, ненависне клацання вічка в залізних дверях, схожий на глину хліб та фекальний сморід із умивальника, – тоді стане ясно, що три довгі місяці в ПКТ не могли не зробити нас братами.

– Гидке відчуття – бути експонатом для спостережень, – роздратовано мовив Яків, коли вже, мабуть, усоте впродовж дня клацнуло вічко й з’явилося в ньому казенне око наглядача. – Відчуваєш себе рибою в акваріумі. Або ще гірше: твариною в зоопарку.

– Не звертай уваги. Принижені не ми – принижує себе той, хто підглядає. Якщо ж вони цього не відчувають, їх можна не жаліти.

– Ну, гаразд. Мене вони мають право вважати ворогом. Але ти… Що ж ти ворожого вчинив? Всього лишень дозволив собі їх покритикувати. Але це ж твоє конституційне право! Виходить, вони зневажають власну конституцію. Отже… Отже, вони все ще не держава.

– Тобто?

– Бракує цивілізованості, щоб стати державою. Переслідує відчуття власної неповноцінності. Практично це виявляється в дикунському страхові перед словом…

Яків хотів було продовжити свої філіппіки, але гримнула кормушка – в квадратному отворі, з’явилося привітне обличчя Черняка. Подавши хліб, Черняк виразно поворушив губами – мовляв, прочитайте ксиву. Мене дратував тюремний жаргон, але від нього не було рятунку так само, як і від інших атрибутів тюрми. Михайло це називав краще: грипс.

Розломивши хліб, ми побачили записку. Знову писав він, Михайло:

«Чому мовчите повідомте що треба».

Я порвав записку на дрібні клаптики й кинув у нужник. Тим часом Черняк показував на мигах, щоб відповідь ми написали негайно. Це мене спантеличило: за спиною Черняка шаркотіли кроки наглядача. Наглядач, видно, ходив у повстяних пантофлях.

Черняк не діждався нашої ксиви. Почастувавши нас розвареною перловкою, забрав металеві миски й замкнув кормушку.

Після випадку з Марининою хусткою ми розробили метод писаного розмовника, який негайно знищувався.

Яків написав на клаптику із школярського зошита:

«Треба повідомити друзів, що тобі загрожує цинга. Може, щось придумають».

Передбачливі тюремники не дозволяли мати в камерах будь-яке писадло – ні кулькописів, ні олівців. Олівець тиждень тому приніс Черняк.

Я відповів Якову: «Побоююсь Черняка».

Списані клаптики паперу належало без будь-якої затримки дрібно порвати й кинути в нужник. Та не встигли ми цього зробити, як двері з гуркотом відчинилися й до камери з порожнім ящиком з-під якихось консервів увійшов прапорщик Крігер. Усміхнено глипнувши на мій стиснутий кулак, поставив під батареєю принесений ящик і, ні слова не сказавши, вийшов геть. У дверях заскреготів середньовічний замок. Мабуть, ці грубо змайстровані замки мали значення якихось символів. Але яких саме? Може, міцності й надійності держави?..

Крігер нещодавно почав чергувати в приміщенні, де містилися камери ШІЗО і ПКТ. І саме під час його чергувань Черняк приносив з кухні поживніші страви. Власне, це була звичайна тюремна їжа, але з того ж самого казана можна зачерпнути по-різному. Ми були певні: наші друзі на кухні хочуть нас підгодувати, але за роздачею завжди стежив наглядач. Отже, добрі наміри друзів могли завершитись тим, що хтось із них опинився б по сусідству з нами. Але чому Черняк не боявся німця?..

Зрештою оцей ящик. В камері ПКТ замість столу бовваніло таке ж саме залізобетонне доробало, як і в ШІЗО. І так само я не міг посидіти й півгодини – змушений був тупцювати по шістнадцять годин на добу. Тепер я мав змогу сидіти, привалившись спиною до батареї. Це мені здалося райським комфортом. Та ще й під сірим, замурованим кригою віконцем. Хоч від нього й мало світла, але в такій позиції можна було читати.

– Гм-м, – вдоволено мугикнув Яків. – Так можна відбувати кару.

Хотілося погомоніти про Крігера, але ми тільки засмучено позирали на стелю – там ховалася небезпека. Якщо німець – наш друг, його належало оберігати. І якомога пильніше.

Дивна річ: інші наглядачі «не помічали» ящика, вкритого чорним зеківським бушлатом. Мабуть, поміж ними існувала своя професійна солідарність. Але німець, безумовно, ризикував: у камеру міг зазирнути підполковник Жлоб. Як йому пояснити цей комфорт – пошаною до інваліда війни? Але ми вже знали, як він ставиться до моєї фронтової інвалідності.

На наше щастя, Жлоб був такий же ледачий, як і жорстокий: за три місяці нашого перебування в ПКТ він лише раз вшанував нас своєю появою. Лишалося пошкодувати, що Крігер під нашими дверима з’явився так пізно.

Я сплюнув у власну долоню – то була не слина, а чиста кров. Ясна кривавились уже близько місяця, зуби хиталися. Яків лякав мене: саме так, мовляв, починається цинга. Я не чув, щоб хтось із нашого табору хворів на цингу, а проте звернувся до лікаря. Як і завжди, лікар безпорадно розвів руками. Потрібні полівітаміни, а їх санчастина отримує обмаль. Тоді ми наважились послати ксиву через Черняка. І ось коли знов заступив на зміну Крігер, загримів замок – прапорщик покликав мене в кімнату, призначену для чергових.

Розгорнувши газету, висипав на письмовий стіл жменю дубової кори.

– Це вам від друзів.

Я розгублено запитав:

– А що з нею робити?

– Зараз побачите.

На електроплитці у літровій бляшанці кипіла вода. Крігер кинув у неї дубову кору. Хвилин за п’ять вимкнув плитку й сказав:

– Нехай ця заварка добре настоїться. Примостіть на батареї. Потім набирайте в рот і полощіть. Тричі на день після їжі. Оце й усе лікування. Якщо треба буде повторити – скажете.

Повторювати не довелось: на другий день кровотеча в роті припинилася, а на третій мої зуби перестали хитатися – сиділи в яснах міцно, мов у гризуна.

2

Ти питаєш, Андрію, коли я поїхав на Урал. Після закінчення першого курсу ІНО. Іще не забув? Так тоді називався педагогічний: Інститут народної освіти.

Але дозволь нагадати: ми з тобою роз’їхалися у тридцять шостому. Наша сільська школа так і лишилася семирічкою, а ми вирішили вчитися далі. Тебе прихистив дядько в Алчевську, а я опинився у Ворошиловграді, на Кам’яному Броді. Там жила тітка Христя, материна сестра. Бачились ми лише вряди-годи. Ти якось прогостював у мене днів зо три, ми ходили пішки на Дінець. Пригадуєш?..

Так воно вийшло, Андрію, що мене в армію не взяли. Петро Крикуненко звільнив від мілітарної повинності: одноокий. Отож я міг продовжувати навчання в інституті, а тебе в тридцять дев’ятому постригли. Так я більше й не чув про тебе. Та й ти, мабуть, нечасто мене згадував. Це право юності: недовго сумувати з приводу розлук. Виникають нові знайомства, нова дружба. Ну, а солдат взагалі собі не належить. Тоді ми з Гітлером ділили європейський пиріг. Навіть не один, а одразу два: західноукраїнський і прибалтійський.

Хотіли й третім поласувати, фінським, але він, на превеликий наш смуток, вельми міцні горішки в собі переховував – зненацька зуби пощербили. До речі, саме це лихо потягнуло за собою лихо страшніше: якби ми не показали Гітлерові, що наша армія все ще перебуває на рівні Першої світової війни (з шаблями на танки!), – фюрер берлінський не наважився б рушити війною на фюрера московського.

Влітку тридцять дев’ятого року я розшукав Марію. Ми вже були не діти: мені двадцять, їй – двадцять два. Я вчився й підробляв потроху: розвантажував вагони на товарній станції. Отже, якась копійка водилася.

Знаєш, друже, потім я намагався зрозуміти: чому саме Марія? Хіба інших дівчат не було? Річ тут не в тому, що я колись пообіцяв розшукати її. Вона іронічно поставилася до моїх слів. Та й чи могло це бути інакше? Адже ж відомо: дівчата визрівають раніше від хлопців. По суті, вона вже була дорослою, а я – шмаркач, прости Господи. Дитяча закоханість рідко буває тривалою. Отже, річ не в отій закоханості. А в чому ж тоді річ? Дошукуючись мотивів, які повели мене на Урал, я дійшов ось якого висновку. Якби наше дитинство було інше – не таке гірке й болюче, – Марійка для мене була б просто дівчиною, та й годі. Я дивився б на неї так само, як на інших дівчат, не відчуваючи особливих обов’язків.

Але все те, що впало на наші дитячі голови, породило закоханість, у якій хлоп’яче зростається з братським. Додам як педагог: мабуть, ми не завжди виграємо, коли намагаємося врятувати підлітків від смутків і страждань. Рятувати, звичайно, треба – це наш обов’язок. Але я певен, що в Бога існує своя педагогіка: душа, яка не знала страждань, рідко розкривається для добра. Здебільшого вона лишається в полоні егоїзму.

Чи доводилось тобі, Андрію, розмірковувати над таким питанням, як співіснують духовність і розумність? Буває чи не буває розумність бездуховна? А якщо буває, то як це пояснити?

Звісно, я не перший про це думаю. Так, скажімо, Фома Аквінський розумність виводить із духовності. Я високо шаную цього філософа, а проте мені здається, що в цьому випадку наше століття має право дещо уточнити.

Сьогодні кібернетики близькі до створення повноцінного електронного мозку. Отже, це розум, розум! У цьому ніхто не має сумніву. І в той же час ніхто не має сумніву, що найдосконаліший комп’ютер – тільки машина. І машиною залишиться навіть тоді, коли своїм розумом переважатиме ціле людство.

Звідси висновок: ми, люди, володіємо чимось особливим, неповторним, чого не можна моделювати за допомогою електроніки – ні сьогодні, ні через тисячу років.

Що ж саме не можна змоделювати, якщо розум піддається моделюванню? Дух, панове, дух! Емоційний досвід людини.

Як педагог, я добре бачу: людина розумна – не завжди людина духовна. А то вже тільки ходячий комп’ютер, біоробот. Розумові здібності такої людини можуть перебувати на високому рівні – вона, скажімо, має кілька дипломів або навіть звання академіка. І все ж духовно ця людина бідніша від селянина, який ледве навчився читати. Про неї можна сказати: функціонує. Але не можна сказати: живе…

Даруй, Андрію: мене потягнуло на філософські абстракції. Проте ми на кожному кроці зустрічаємо людей, що володіють людською подобою, але ж насправді не зуміли стати людьми. Коли немає ноги або руки – ми бачимо, що це інвалід. А тут немає самої людини – і ми не одразу це помічаємо. Або не помічаємо взагалі…

Скажімо: де беруться такі, як підполковник Жлоб? Та хіба він один?.. Ну, гаразд. Повернімось до особистого – це, мабуть, цікавіше. А може, й ні, не знаю.

Марію розшукав у тайзі, на березі Чусової. Місця там дикі, безлюдні. Вигляд у неї був… Так виглядає жінка, яка зневірилась у власному щасті. Живе, аби жити. Одежина з чоловічого плеча, підперезана мотузком. На ногах старі шкарбуни. Марія саме гній з-під корови вигрібала. Кинула вила і завмерла біля купи гною – очам не вірить. Бачу, вагається – ніби впізнала, але боїться помилитись.

А я дивлюсь на неї – навіть у такій одежі вона виглядає красунею. Хоч, мабуть, сама цього не знає. А не знає тому, що нема для кого красу свою доглядати. Це я одразу збагнув, з першого погляду. І не скажу, щоб мене це порадувало, – сумно стало.

Зрештою впізнала:

– Яків!.. Стривай, стривай… Невже ти?

Ну, словом, оговталась потроху. Звісно, вона мене аж ніяк не чекала. Запросила до хати, посадила на ослоні, а сама зникла – справа жіноча, причепуритися треба. Чую – стиха розмовляє з кимось, голос мужицький, басовитий. Мабуть, я помилився, вгадуючи її життя за зовнішнім виглядом. Мені вельми прикро стало: ну, думаю, принесла тебе лиха година. А я вже й подарунки приготував: хустку квітчасту, черевички гарненькі, навіть парфуми столичні – я ж через Москву їхав.

За півгодини покликала:

– Заходь, Якове. Тут усі свої.

У сусідній кімнаті лежав у постелі давно не голений чоловік. Не старий, але обличчя худе, очі безживні.

– Невже не впізнав? – якось ніби винувато запитав чоловік. – А я тебе впізнав одразу. Хоч ти й змінився… Ну, Маріє, приймай гостя. За вісім років уперше… Та ти вже парубок. Як там наша ненька Україна? Ще більшовики не всіх уморили?..

Впіймавши докірливий погляд Марії, спохмурнів.

– Мені можна, сестро. Все можна. З мене вже взяти нічого.

Нарешті я впізнав: то був Іван, улюблений брат Марійки, – той самий, що врятував їй життя під вагонами.

Незабаром я дізнався, що Івана зо два роки тому привалило деревом – на все життя лишився калікою: ушкоджено хребет, віднялися ноги. Прокопа, старшого брата, погнали далі в тайгу, бо тут уже товарний ліс вирубали.

Прокопові досі таланило брати відпустку на сінокіс – без корови тут не прожити. А її, годувальницю, місяців сім доводиться в хліві тримати – зими тут довгі й осоружні, мов життя невільницьке.

Городина, хоч і не всяка, вистигає – картопля, капуста, цибуля, морква. Огірка й помідора не побачиш, а згадки про такі ласощі, як кавун чи яблуко, уже і в пам’яті не лишилося. З хлібом вельми сутужно. Влітку плотогони повертаються на лісорозробки – в них можна борошна купити. Власне, це не купівля, а обмін – на сало й вершкове масло. Кабанця вдається вигодувати: картоплі доволі. Землю тут ніхто не міряє. Але скільки ж їй, горопашній, доводиться спину горбити, аби прогодувати себе й брата!

Із сусідів лишилася тільки баба Явдоха, їй уже дев’ятий десяток у віконце шкребеться – така ж немічна, як і брат Іван. Хто ж її догляне й нагодує, як не Марія? Гірко у безлюдді жити – вона ж саме в розквіті! – але мусить забути про своє жіноче. Така доля їй випала.

Я не здогадався хоч невелике люстерко привезти – мої подарунки приміряла біля конопатого уламка. Отой уламок дзеркала – все, що лишилося Марії від батьківського спадку. Лишилося від коней вороних і возів кованих, від хати на помості й сусідів веселих. Від усього, чим багата й щедра земля українська. А як подумати: хіба ж Вишняки були куркулями? Ніколи наймитів не тримали – все робили руками власними.

Випили, закусили. Іван лежав недалеко від столу – і я поволі звик не думати про його каліцтво. Він не цурався чарки, навіть спробував заспівати. Але співу не вийшло.

Нарешті сталося те, про що я мріяв роками: ми йдемо удвох – розумієш, удвох! – високим, скелястим берегом примхливої уральської річки. Уперше в житті удвох з Марією. А довкола ні душі – тільки птахи, трави та дерева. Ночі тут майже немає: одна година сутінків – і знову розвидняється.

Марія у квітчастій хустці така гарна, що й не сказати. Ти, Андрію, не бачив її в дозрілості дівочій.

Не можна сказати, що я не ревнував її до минулого. Але ж розумом відганяв оте прикре почуття – вона ж таки любила Крикуненка. Та й хто я для неї, щоб ревнувати? Друг дитинства, не більше.

Прожив я тоді у Вишняків близько місяця. Допомагав Марії в господарстві. А тут саме Прокіп на сінокіс прибув. Нагромадили ми того літа стільки сіна, що й двох корів прогодувати можна. Та що ближче до початку інститутських занять, то важче на душі. Розумію, що пора їхати, а не можу. Нарешті зважився, сказав. А Марія ніби цього ждала. Та, власне, чом їй було не ждати? В таку безлюдну далечінь без поважного наміру ніхто не заб’ється.