Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 45 страниц)

– Ну чого ж це ти домівки відцурався, га? Даремно, хлопче, даремно. – Піднявши догори напівзігнутого вказівного пальця, крутив ним над головою. – Сам отой… Той, що на небі порядкує… Він повелів людям любовію жити, а не злом сатанинським.

За оте «сам отой» (так він про Бога казав) дідуся й прозвали Самотоєм. А його справжнє ім’я вже ніхто й не згадував.

Обличчя Якова наливалося кров’ю, як і завжди, коли хтось йому натякав на особу невідомої статі, котра прийшла в хату, щоб посісти місце батька. Він сопів, увібравши голову в плечі, а дід Самотой продовжував свої повчання:

– Ти соромишся Івана Кириловича татом звати, а хіба матері від того не боляче? Бач, окаянні дядьком Параскою охрестили… А того в понятії немає, що це, може, сам отой… Сам янгел небесний до нас прийшов. – Помітивши здивування в наших очах, дід Самотой заквапився з поясненнями: – Ну, чого витріщились? Ви, мабуть, гадаєте, що ангели на вогненних жеребцях поміж хмарами гарцюють? Може, й таке трапляється, не заперечую. Та здебільшого вони в людській подобі на землю приходять, щоб наші душеньки від зла сатанинського порятувати. І якби не приходили, люди давно б уже так освинячились… Ну, а він, сам отой, ні дядьком, ні тіткою не буває. Це ви собі на кирпах ваших закарбуйте. Ні дядько, ні тітка – ангел небесний. Бо на небі інші порядки, ніж у нас.

Дід Самотой давно вже не замикав вітряка, отож ми почувалися його повновладними господарями. Коли дід, цюпаючи кийком, зникав у яру, за яворами, ми видиралися аж понад жорна, під самий дах, і звідти озирали полинові пагорби, що губилися десь далеко-далеко, куди й конем не доскачеш, – там земля парувалася з небом, як парується чоловік із жінкою, бо ми вже знали: в природі інакше не буває – все, що існує, має собі пару.

Ми з Яковом навіть не уявляли, скільки клопотів завдали нашому владному ватажкові своїм відмежуванням від ватаги. Він став з нами розмовляти лагідно, підсолодженим голосом, ба навіть на цілу добу передав у наше розпорядження найвищий знак його влади – половину призмового бінокля, що дістався йому від розкуркуленого Федора Сердеги.

А сталося так: коли Панько Скирта, стоячи під образами, вигукував своє «хто більше?», йому трапилася до рук ота іграшка Федорового підлітка, що нині разом із батьками десь місить сибірські сніги – якщо вистачило сил до них доїхати. Панько під час розпродажу куркульського майна любив орудувати дерев’яним молотком, стверджуючи, мов печаткою, оголошену ціну. Але ж ота іграшка його спантеличила – чи воно товар, чи тільки півтовару? Покрутивши в руках, він уже хотів було відкинути її геть, та несподівано до неї потягнувся Грицько Крикуненко:

– Скільки воно коштує?

Поруч за столом сидів учитель Скрипка йому доручили все ретельно записувати. Панько півголосом звернувся до Скрипки:

– Як ми цю штукенцію запишемо?

– Коли б на два ока, був би бінокль. А раз на одне, доведеться моноклем записати.

Скирті сподобалось це слово, він його разів десять повторив, доки уламок офіцерського обладунку, проданий за карбованця, не потрапив до Грицька, а від нього – до меншого брата.

Отож тепер, сидячи під дахом вітряка, ми оглядали довколишній світ, дивуючись, що далеке стає близьким і водночас зодягається в казковий серпанок. Особливо цікаво було дивитися увечері на місяць – тіні від гір здобували таку виразність, що ми вже уявляли себе десь там, серед німого космосу.

Потім знов поверталися думками до того, що так боліло Якову. Може б, і звик хлопець до свого дивного вітчима, так Петрова ватага не давала звикнути.

– А може, й справді той… Сам отой, як дід каже…

Це я підкидав Якову, щоб у його свідомості зміцніло небесне розуміння родинної ситуації. Я й сам починав вірити, що дядько Параска таки справді, мабуть, із неба впав, бо ні на кого з односельців наших не був схожий. Для нього, звісно, не було таємницею, що люди базікають, але ж він чи то вдавав, що його те не обходить, чи й справді був байдужий до людських теревенів.

Яків дивився на мене з мовчазною подякою в очах – йому хотілося, щоб люди якось призвичаїлись до материного шлюбу. Та й сам дядько Параска дедалі ставав йому рідніший. Коли ж у хаті запахло смаженим салом (ми вже й забули, яке воно на смак!), Марина цілий тиждень блаженно усміхалася, а ми з Яковом, щедро зачастовані, навмисне показували шкварки на хлібі: мовляв, подивіться, люди добрі, як ми тепер обідаємо.

Правда, ближчі сусіди бачили, що дядько Параска збирає на дорогах кінський гній, і, мабуть, догадувались, що це для поросяти, та не такі ж бо роки на села впали, щоб піддаватись гидливості: до смаженини принюхувалися здалеку, ніхто не наважувався оголосити її нечистою. А нам здавалося, що люди споконвіку кінським гноєм свиней вигодовують.

6

Не знаю, хто перший помітив оті негарні написи на стінах Марининої хати, – то були слова, яких наші односельці не вживали, вони прийшли здалеку, на вустах людей, котрі балакали не по-нашому. Марина одразу ж похопилася, щоб забілити їх вапном, але ж як тільки вапно висохло, гидкі слова знову крізь нього виступили. Скільки тітка Марина не забілювала, це не допомагало: літери розміром з лікоть зробилися рудими, проте їх не міг прочитати хіба що той, хто взагалі не знав грамоти. Та вже коли грамотії пояснювали, що написано, охочих посмакувати оту дігтярну грамоту набиралося чимало. Звичайно, то все були люди нестатечні. Марина плакала, дядько Параска нагострив заступа й почав ним зчищати глину аж до білого, схожого на крейду, каміння, з якого в нас викладалися стіни.

Тільки-но в тітки Марини обвалькували хату, ще навіть глина на стінах не висохла, як те ж саме скоїлося з нашими стінами. Писали дьогтем, через те іншого виходу не було – тільки здирати суху глину аж до каміння.

Ми з Яковом догадувалися, хто це робить: брати Крикуненки стояли осторонь, багатозначно перезираючись, на губах їхніх тіпалися недобрі посмішки. Зрозуміли ми й те, навіщо вони це роблять: ми з Яковом відбилися від ватаги, цього не слід було прощати, бо так невдовзі можна й зовсім позбутися влади.

Сьогодні, пригадуючи своє далеке дитинство, я зі смутком думаю: як мала гора від великої різниться лише розмірами, так державне владолюбство тих, хто володіє арміями й концтаборами, відрізняється від владолюбства сільських деспотів, котрі ледь-ледь навчилися носити штани.

Спільна кривда ще більше здружила мене з Яковом, ми стали нерозлучні. Вітряк нам дарував не лише затишок, але й знання пташиного світу: під його гострим дахом ліпилися ластів’ячі гнізда, понад жорнами пурхали горобці, марно сподіваючись віднайти якусь зернину; товсті, викладені з дикого каміння без глини, поспіль усіяні дірками стіни були багатющим розплідником шпаків. Ніде я не бачив стільки шпачиних гнізд, як у дірчастих стінах нашого незабутнього вітряка, котрий здавався нам велетенською істотою. Вишукуючи пальцями ніг опору, ми ззовні, знадвору, видиралися по стіні ледь не під самісінький дах. Вітряк був найвищою спорудою в нашому селі, він здавався вищим навіть від шахтного копра – отож ми мали неабияку насолоду від оцих альпіністських вправ. Руки наші заглиблювались в отвір між камінням, пальці намацували теплі, пухнасті істоти, що довірливо роззявляли жовті, більші від них самих, голодні роти.

Ми зазирали в очі самій Природі, намагаючись прилучитися до її таємничого життя. Шпаченят повертали в гнізда – не вбивали, як це робилося тоді, коли нами командував Петро. І від того, що шпаки не були скривджені (о-о, дід Самотой такої кривди нам би не подарував!), на душі було легко й солодко.

Якось ми з Яковом опинилися на луках, у заплаві звивистої річки, що ділила наше село на дві нерівні половини: Великий і Малий Хутори. Річка в березні розливалася так широко, що між отими Хуторами втрачався будь-який зв’язок, – тоді ми, школярі, розкошували: лише Великий Хутір виряджав дітей до школи, а мешканці Малого мусили переждати, доки спаде повінь.

Скільки односельці себе пам’ятали, заплаву орендували болгари – кілометрів на чотири вздовж, близько кілометра завширшки, вона була посічена на дрібненькі квадратики, які щедро заливалися водою з річки. У тих грядках-квадратиках росла морква, капуста, наприкінці літа широко розкиданим жаром світилися помідори, рудими поросятами вигрівалися проти сонця перестиглі огірки.

Вода текла по земляних валах від велетенського дерев’яного колеса – складної споруди, що була відома іще в часи єгипетські й вавилонські, але нам здавалася вершиною технічної думки. Років зо два перед колективізацією колесо спинилося – воно тепер, як і вітряк, повністю потрапило в наше розпорядження. Болгари встановили нафтовий двигун з величезним маховиком – він накачував воду в земляні артерії, які живили помідорні та огіркові хащі.

Жінки й дівчата, що важкими сапами прокладали шлях воді, саме посідали обідати – в кого пляшка з молоком, в кого цибулина з коржем, що був неприховано зеленкуватий, бо в тісто доводилось підмішувати зілля. А дехто з дівчат, поскидавши вологий від поту одяг, віддав своє натомлене тіло прохолодній воді – цнотливо й довірливо, як дитина віддає його в материнські долоні. Річка під вікопомним колесом, оснащеним бляшаними черпаками, була глибша, ніж деінде, тут вільно було досхочу напірнатись і наплаватись. Не можна сказати, щоб це місце було сховане від людських очей – купальниць видно ще здалеку, – але діяла мовчазна угода: коли сільський трудівник роздягається над річкою, щоб святою водою освіжити зморене тіло, всякий мусить відвертати голову від його первозданної голизни, бо це справа природна, тут хахоньки недоречні.

Проте діяла й інша угода: дівчата знали, що, сховавшись в кущах, підглядали хлопці, а коли купалися хлопці – підглядали дівчата. На нас, підлітків, ніхто й уваги не звертав – наш інтерес до людської статі вважався законним, бо хіба інакше приходить до людини зрілість?

Отож ми з Яковом лежали в кущах, пошепки обговорюючи враження від дівочих принад, обговорюючи уривчасто, сором’язно. Тим часом роздягнулась тітка Марина, яка також працювала на колгоспному городі й вирішила трохи освіжитись. Тепер я розумію, що Марина тоді ще була молодицею, – їй ледве виповнилось тридцять, але нам вона здавалася старою. Ми з Яковом відвернули голови й почали виповзати з кущів. Зненацька почули над собою зухвале:

– Фі, цяціньки які. Чого тікаєте?..

То був голос Петра. Як і завжди, Петро був розхристаний, з волосся за комір стікала вода. Може, нічого б і не скоїлось, якби він не показав на дерев’яний риштак, де, відвернувшись від купальні, сидів дядько Параска.

– А ви мені скажіть, чого оте опудало відвертається? Воно ж ні баба, ні мужик. – І, презирливо чвиркнувши крізь зуби, по складах, з притиском вимовив таємниче слово, яке ми вже чули від його старшого брата: – Гар-мо-дит!..

Петро почав із цинічною детальністю розпатякувати про інтимні відносини між тіткою Мариною і дядьком Параскою. Яків терпів, наливаючись кров’ю, та врешті-решт терпець йому увірвався й він накинувся на Петра з кулаками. Широкогрудий Петро був сильніший від кощавого Якова, але ж образа довго нагромаджувалась в серці мого товариша – він своїми ударами звалив Петра в кропиву і, обпікаючи власні руки, товк його обличчям об зубчасте листя й волохаті стебельця. Петро навіть почав схлипувати – він виявився зовсім не залізним, як хотів те показати. Коли ж Яків його нарешті відпустив, Петро відбіг за вал, по якому дзюркотіла річкова вода, і звідти погрозив піднятим кулаком:

– Я тобі цього не забуду, гармодитський вишкребок!..

Я вже казав: ми з Яковом любили лазити по дірчастих стінах вітряка, навідуючись в гості до шпаченят, які ще не встигли зіп’ятися на чорні, з райдужними переливами, крила. Саме в такий мент нас настигло каміння, що гуло понад вухами й, ударяючись об стіни, обсипало наші голови дрібними піщаними крихтами.

Ми ніби змовилися: відпустивши пальці, попадали в бур’ян і залягли під стінами нашої крилатої фортеці. По тому, скільки одразу злітало в повітря каменюк, ми зрозуміли, що нас облягала вся Крикуненкова ватага, але нікого з наших учорашніх дружків не було видно: поховалися в бур’яні, мов татари. Та ось на полиновому пагорбі з’явився сам Петро. На ньому теліпалася довгими рукавами сіра материнська кофтина, полотняні штани на помочах ледь покривали коліна. А проте він був зодягнений так само, як ми всі тоді одягалися, – в те, що довгими зимовими вечорами виробляло саме село по запічках жіночими руками. Символом влади на Петрових грудях висів монокль. Петро час від часу підіймав його до ока.

– Виходьте, бубни надаємо й відпустимо. Живі залишитесь, – намагаючись упоратися з материнськими рукавами, що нагадували волячі кендюхи, виманював нас Петро.

Та нема дурних: відповзаючи по бур’янах, ми сховалися у вітряку й незабаром, піднявшись під самий дах, могли безборонно озирати як самого отамана, так і його босоноге воїнство. Каміння барабанило об іржаву бляху, не завдаючи нам жодної шкоди, зате ми, вряди-годи відповідаючи тією ж самою зброєю, побоювалися провалити комусь голову й через те намагалися перекинути через хлоп’ячий гурт. Наше каміння, добуте із стіни, перелітало через полиновий пагорб, на котрому юрмилися Петрові прибічники, й зникало у сріблистому листі білокорих тополь, що заполонили яр. По його дну, обмиваючи тополине коріння, в’юнився струмок. Час від часу води в струмку прибувало, але вона ставала майже чорною – то викачували із шахти.

Зненацька там, на пагорбі, хтось зойкнув, а відтак ми побачили: Петро, упавши на праве коліно, лівою рукою притискає волосся до черепа, з-під його пальців по шиї, по грудях юшилася кров. Він якось негнівливо, мовби навіть по-дружньому гукнув до нас:

– Хто це з вас мене так угостив? Може, хоч шмат сорочки позичите? Перев’язати треба.

Нагнувся, щось правою рукою намацав у ковилі, потім випростався й пішов до вітряка. Ліва рука, якою він затискав рану, була червона від крові, права ховалася в рукаві материної кофти.

Яків, стягуючи з себе сорочку, почав спускатися по драбині, забіленій борошном, що пов’їдалося в деревину і вже поруділо від давності. Я хотів його спинити, але внизу стояв заюшений Петро, його справді треба було перев’язати. Тож камінь Якова вцілив йому в голову, отже, все відбувалося за лицарським звичаєм, заважати не годилося. І тому я лишився нагорі, наглядаючи звідти за тим, що діялося внизу.

Голий по пояс, на ходу роздираючи сорочку, Яків майже впритул наблизився до Петра. І тоді скоїлося страшне, неймовірне: з рукава-кендюха висунулася рука, в якій була затиснута каменюка. Удар в обличчя, під саме око, було завдано зблизька, кроків за два. Яків поточився і впав на землю, а озвірілий, сп'янілий від крові Крикуненко, підіймаючи з-під ніг важке каміння, з усієї сили гатив ним у спину, в голову своєї довірливої жертви. Доки я встиг збігти вниз, Яків уже втратив здатність ворушитися – він був привалений сірим камінням, яке в нас називалося диким. Тим часом ватага на чолі з Петром, накивавши п’ятами, зникла за пагорбом.

Місяців зо два пролежав Яків у районній лікарні. Дядько Параска щонеділі виходив уранці з кошиком у руці – там лежала зварена курка, розчинений у молоці шоколад, печиво. То була іще непівська розкіш. Одне слово, те, чого ми, сільські діти, в ті голодні роки й не куштували. В один кінець до лікарні було не менше двадцяти верст, а воно ж одним кінцем не відбудешся – додому вертатися треба. Якраз норма для доброго коня, а дядько Параска долав ті версти пішки. Та ще й брав на плечі ношу – капусти, зеленої цибулі, огірків, щоб можна було побазарювати, бо де ж ту копійчину роздобудеш?

Якось я упросив матір, щоб відпустила мене з дядьком Параскою – дуже мені кортіло провідати товариша. Він лежав у палаті з дорослими, над кожним ліжком висіли навушники – тоді я вперше в житті почув радіо: Яків накинув металеву дужку мені на волосся, небесна музика полилася в мої вуха – достоту так, як про рай нам розповідали, де праведні душі на невидимих арфах грають.

Око в Якова збереглося, не витекло, але він на нього не бачив: камінь перебив нерв, так тепер через одне око й доведеться світ у душу впускати. Але Яків про це не думав – йому вистачало й одного ока. Просив, щоб швидше додому забирали, і трохи незвично, ніби навіть затинаючись, називав дядька Параску татом. Мабуть, це вже було не вперше, але вперше при мені, тому дядько Параска аж сяяв від задоволення.

– Потерпи, синку, – спіймавши руку Якова, з ніжністю в голосі, яка більше скидалася на материнську, ніж на батьківську, говорив дядько. – Господь терпів і нам велів.

А коли, повертаючись із лікарні, уже входили в село, дядько Параска несподівано завернув у двір до Крикуненків. Вдома був сам господар, висушений, мов азовська тараня, дядько Василь. Іван Кирилович (я нарешті звик його так називати), знявши кепочку, вклонився господареві, а мені звелів вийти з хати. Я, звісно, затримався в сінях, де стояла в цеберці питна вода, й почав дослухатися, про що розмовляли дорослі. Про всяк випадок тримав кухля в руці – щоб мене не застукали за тим заняттям, яке здавна вважається непочесним.

– Куди ж воно годиться, Василю Панасовичу? Це вже не жарт, а справжнє каліцтво, – ввічливо, але з докірливими нотками в голосі говорив Іван Кирилович. – Ви б уважніше придивилися до меншого. Та й до старшого також. Дивно, в кого вони вдалися?..

– Хіба ми не скублися змалечку?.. Ваш перший моєму голову провалив.

– Е-е, Василю Панасовичу…

– Е-е, Параско Кирилівно, – перекривив господар і закашлявся. Він був хворий на сухоти.

Тим часом, поскрипуючи хромовими чобітьми, в сіни хутко увійшов Грицько – він, мабуть, бачив, що ми завернули до їхнього двору. Виштовхавши мене з сіней, сам почав дослухатися до розмови в хаті. А коли Іван Кирилович виходив з двору, Грицько прошипів йому майже на вухо:

– Затям, недолюдку: я з тебе здеру штани, ти їх незаконно носиш.

Я був здивований, як спокійно, з гідністю поставився Іван Кирилович до зухвалого вибрику недоброго молодика. Не прогнівався – в очах майнуло щось схоже на жалість: мовляв, що з тебе, нерозумного, можна взяти? І статечно, повагом вийшов з двору, де його дуже хотіли скривдити, але ж не могли: виявляється, людина сама повинна дозволити, щоб її кривдили, а без такого дозволу нікого скривдити не можна. Отак, як не можна зруйнувати будинок, з якою завгодно лютістю жбурляючи горох в його стіни, – горох відлітатиме, а будинок сяятиме всіма своїми вікнами, навіть не помічаючи, що хтось нерозумно йому погрожує.

7

Минуло ще кілька місяців – і на землі українській почалося те, чого зроду-віку не траплялося: страхітливий голод. Ми знали, чому він почався і хто в цьому винен. Партійці ходили по хатах, перекопували долівки, розламували печі – шукали зерно. Забирали все до зернини. Тому це й сталося. На жіночих ногах здувалися сині пухирі, що потім лопалися й витікали сукровицею; людина лягала на лаву, щоб більше ніколи не піднятися, – не скаржилась, не просила хліба, а лише стогнала, бо його, стогін, навіть терплячій душі погамувати важко.

Щоправда, помирали в сусідніх селах, а в нашому селі мертвих не було – були тільки пухлі з голоду: виручала шахта. Шахтарі отримували підземну пайку – близько кілограма хліба на день. Звісно, далеко не всі були шахтарями. І взагалі шахтарів було небагато, але ж оті пайки глевкого, мов глиняні вальки, шахтарського хліба по крихті, півкрихти ніби вітром розносило по голодних хатах – і це майже неймовірно: здавалося, повинні були б уже померти, але ж не вмирали. Однієї крихти, виявляється, досить, щоб порятувати людину від голодної смерті. Отже, в тих селах, які вимирали, не лишалося й крихти…

Мені вже не треба було силкувати себе, щоб зникло оте принизливе «дядько Параска» і назавжди утвердилось почесне: Іван Кирилович. Я виходив за вітряк, де яри й пагорби були вкриті снігом, – дивився в напрямку шахти: чи не йде з роботи Іван Кирилович? Він сам заходив до магазину по свою пайку. Чорний від вугілля, тільки зуби біліють, у мокрих брезентових штанях і такій же куртці, ішов протоптаною в снігу стежкою повз нашу хату – і я вже знав, що мені належало зайти до Якова, щоб отримати свою щоденну скибочку. Не я один був на його утриманні – скибочки, часом не більші від сірникової коробки, потрапляли й в інші сусідські хати. Собі, Марині, Якову він залишав майже стільки, скільки видавав сусідам. Щоправда, в Марини іще потроху корова доїлася – це підтримувало сім’ю. А в нас і корови не було. Та хіба ж тільки в нас?

Іван Кирилович дуже схуд, округлості позападали – тепер уже ніщо в ньому не підкреслювало тієї дози жіночості, якою його свавільно нагородила природа, він здавався нормальним мужчиною. Таким його й почали бачити люди. Та й як іще можна бачити того, хто з обушком спускається в забій? Звичайно, в шахті працювали й жінки, але ж не в забої. І тільки для Грицька Крикуненка цей аргумент здавався недостатнім – він затявся на своєму намаганні «вивести гермадита на чисту воду», мовби саме існування Івана Кириловича, ба навіть те, що він працював у забої, було неабияким злочином.

Шахтарі, вилізши з шахти, одразу йшли в душову, милися, перевдягалися в чисте і вже потім рушали додому. Іван Кирилович у душову не заходив – тітка Марина гріла воду вдома й сама його мила в ванні з білої оцинкованої бляхи. Саме це й пояснював усім Грицько, вмовляючи шахтарів допомогти «нещасній» Марині – треба якось затягти дядька Параску в душову, гуртом роздягнути (хай собі верещить та пручається!) і промочалити його під гарячою водою. А тим часом гарненько роздивитися, чим вона, ота істота, відрізняється від інших людей.

Це було вже напровесні – в повітрі пахло чимось схожим на зілля. Мовби десь у небі, за хмарами, воно вже зеленіло й наливалося соками, а тут, на землі, іще тільки в думках людських шелестіло кропивою і лободою, бо всі розуміли: хто до лободи доживе, того вже на цвинтар не понесуть.

Шахтарі з обушками на плечах, з мідними дужками від бензинок на схудлих шиях вийшли з кліті й попрямували в душову. Всі пороздягалися й почали змивати з себе вугільний порох. Саме тоді Грицько з двома своїми дружками внесли на руках у душову Івана Кириловича й силкувалися його роздягнути. Дядько мовчки відбивався: одного головою в підборіддя вдарить, другого – коліном у живіт. Та, мабуть, його удари були надто делікатні, бо Грицько реготався, заохочуючи товаришів діяти рішучіше.

І тоді Іван Кирилович не витримав – писклявим голосом закричав:

– Гетьте! Чуєте? Гетьте, проклятущі душі…

Серед шахтарів був приїжджий, із полтавців, – кажуть, учителював на селі, доки ще було село, були учні. Не любив розповідати про лихо народне, та люди й так розуміли, що його привело на Донбас. Отож він, розштовхавши шибеників, визволив із їхніх недобрих рук Івана Кириловича.

– Ніби й дорослі, а розум дитячий, – картав він Грицькових дружків.

Шахтарі підтримали приїжджого, Грицько більше не пробував повторити своє насильство. А небавом про цей випадок забули – у кожного свої клопоти. До того ж Іван Кирилович виявився досвідченим шахтарем – видно, йому не вперше доводилося спускатися туди, де людська душа особливо гостро відчуває свою близькість із глибинним Духом Планети.

Тим часом зазеленіли пагорби, попід тинами з’явилася каральниця наша й свята рятівниця – молода кропива. Село гуртом засвоювало споконвічну грамоту: кропива, лобода, молодий подорожник, листя кульбаби – все це були їстівні трави, ми дружно їх вищипували попідтинню, вони не встигали й підростати. Підлітки потай пекли на вогні річкових жаб, дехто навіть вирушав у степ з відрами – носили з ярів воду, виливали ховрахів. Ідучи по селу, можна було раптом відчути носом із якоїсь хати такий смачний запах смаженини, що слина на язик наверталась. Відтак помічали: саме звідси найбільше здавали ховрашиних шкурок – в обмін на олівці й зшитки.

Так чи так, а голод відступив, першими пооживали ми, білоголові шибайголови, – відновилися наші походи в сарматські степи, де, вкриті тисячолітнім мохом, ніби зеленим волоссям, стерегли могили дивакуваті кам’яні баби, схожі на тих, які ми виліплювали з вогкого снігу. Давно минуле ледь чутно шкреблося до нашої свідомості, нашіптуючи, що ми не перші прийшли на цю землю, – жили люди до нас і житимуть після нас.

Старий Крикуненко вирішив оженити Грицька. Бо оті його недобрі вибрики змінювались похмурою байдужістю – парубок забував навіть попоїсти, ходив мовчазний, ніби невидющий. Василь Панасович здогадувався: кидає душу парубка, мов колесо на кам’янистій дорозі. Знав про Марійку, шанував Вишняків, та де ж їх тепер шукати? Це однаково що на тому світі: гукай – не догукаєшся.

На пишне весілля тепер ніхто не розраховував, а Грицькові заробітки дозволяли не скупитися. Та й від проданих волів дешиця лишилася. За нареченою далеко їхати не довелось – своя ж таки, з Великого Хутора. Дівка гарна з лиця й роботяща – Пріська Бершакова, Грицькова ровесниця.

Гриць не опирався, хоч і не виявляв захоплення. Мати стара, в хаті господиня потрібна. Весілля призначили на кінець серпня. І вже коли люди повсідалися за весільні столи та наповнили по чарці, під старою грушею з’явилося видиво: у білому платті, з чорною косою на грудях, вродливіша від усіх сільських красунь, стояла Марійка Вишнякова. Стояла так само скромно, як інші дівчата, – мовби всього лишень перебігла вулицю, щоб на Грицькове весілля поглянути.

Гості озирались одне на одного, спантеличено перешіптувались. Яскраві стрічки на головах дівчат, вишиті рукави на молодицях, плахти й корсетки – все раптом заворушилося й зарябіло у Грицькових очах, парубок зблід і відступив від нареченої. Наречена також закусила губку й поточилася до матері. Ніхто не знав, що належало діяти, бо оте видиво вразило своєю незбагненністю. Воно породило безліч запитань. А може, Марійка Вишнякова – тільки перша ластівка, що повернулася під рідну стріху? Може, й інші незабаром приїдуть? Є ж таки Бог на небесах – невже він не чує людських молитов? І тоді, може, плуги й коні повернуться до своїх господарів разом зі святою земелькою. О Боже праведний!..

Поява Марійки була схожа на падіння камінця, котрий викликає гірську лавину. Ніхто вже не цікавився ні весіллям, ні нареченою – всім хотілося знати, як ведеться оцим нещасним, кого власті виштовхали із села на муки смертні. Чарки стояли не випиті, страви парували не початі.

Старий Крикуненко, отямившись, почав припрошувати, щоб гості випили та закусили. Але, озирнувшись, помітив: жениха наче хвиля змила. Тим часом і наречена, ховаючи сльози, в супроводі матері заспішила з двору. Було ясно: весілля розпалося. Але поки що ніхто не знав: на добро чи на зло?..

Ми з Яковом, прокравшись поміж кущами порічки, залягли в садку й добре чули розмову поміж Грицьком та Марійкою.

– Навіщо ти Пріську покинув? То ж образа, та ще й яка.

– Звідки ти взялася?

– З неба впала.

– Не жартуй, Марійко. Не до жартів.

– Мені добрі люди написали, що ти женишся. Хіба ж я могла на твоє весілля не приїхати?..

Мине тиждень, село поволі втихомириться. Міліція походить по хатах, шукаючи втікачку з уральського поселення, що на берегах Чусової, – походить, попитає та й кине шукати: за мільйонами не набігаєшся. Згодом воно само десь виявиться.

Марійка жила в тітки – в Олександрівці, верст за десять від нашого села. Ми з Яковом про це дізналися тільки тому, що майже півдня кралися назирці за нею.

Вона кульгала на ліву ногу, але не завжди – лише тоді, коли стомлювалась. На виході з балки, де кінчався дубняк, присіла на дубовому пні, щоб перепочити. Саме тоді вона й помітила своїх переслідувачів.

А ми вже й не ховалися – видерлися з кущів і побігли до неї.

– Хто вас послав? – насторожено запитала дівчина. Брівки набурмосено опустилися, губи стиснулися, повужчали й начебто аж побіліли.

Я одразу ж відчув: перед нами була інша Марійка. Проминуло два роки, як Вишняків вивезли. Але ж Марійка не просто подорослішала (тепер їй повних шістнадцять) – щось нове з’явилося в її карих очах і у виразі обличчя. Мовби закрем’яніла душа, запеклась кров’ю – тепер ця дівчина не вміє ні стогнати, ні плакати. Зате вміє постояти за себе.

Мабуть, я надто по-дорослому змальовую її нині – тоді якось інакше думалося. Але душа й розум по-різному сприймають явища, отже, я тут передаю те, що відчув серцем.

– Хто вас послав мене вистежувати? – повторила Марійка. Яків лише мінився з лиця – ось-ось провалиться крізь землю.

– Ніхто не посилав, – відповів я знічено. – Не сердься, Марійко. Ми скучили за тобою.

– Скучили? – посміхнулась дівчина. – Так я тобі й повірила.

– Правда.

– Їж землю.

Я розгорнув бур’ян, нагріб землі разом з камінцями і вже підніс до рота. То була наша клятва – Марійка це знала.

– Тьфу, дурне!

Вона спритно підбила мою руку, земля висипалась зі жмені.

– Сідайте. Я вам вірю.

Пізніше я зрозумів: Марії потрібні були гінці й провожаті. За Грицьком міліція стежила. Зустрічалися вони покрадьки, розходилися різними дорогами – через терни та густі дубняки. Отож ми й стали їхніми гінцями. Слугували їй – не Крикуненкові. Ми добре відчували настрій села, а воно співчувало Марійці Вишняковій.

Згодом ми вже знали, що їй довелось пережити по тому, як родину Вишняків заштовхали в залізничний «телятник». Людей у нього натоптували стільки, як оселедців у бочку. Були тут жінки й діти, старі й молоді. Скулені, з підібганими ногами, сиділи на підлозі, іншим і сісти не вдавалося – стояли, привалившись спинами до стінки вагона. А дорога була довга, смертельно довга. Харчі скінчилися, час від часу варта кидала у вагон кілька глевких буханців – отим і мусили жити. На щока діставалось не більше, ніж у рота можна вкинути.

Ночами намітало в щілини снігу, а теплим одягом запаслися не всі – у Вишняків на сім’ю був один кожух та пара валянок. Кожух віддали матері, але вона накрила ним батька, що лежав на підлозі в гарячці: дістав запалення легенів.

По нужді не випускали – серед вагона стояло спільне для всіх відро. Людям доводилося заплющувати очі або відвертатися, якщо комусь воно було потрібне. А Марійка так не могла – соромно. Отож якось, коли вартовий відсунув двері вагона, вона стрибнула повз нього й метнулася поміж рейками. Не встигла сховатися за колесо вагона, як почула постріл, щось обпекло ногу нижче коліна, зацебеніла кров. Старший брат Іван, відтрутивши вартового, теж зіскочив на колію. Варта вже не стріляла, бо люди почали кричати:

– Вбивці! Душогуби!..

Іван ледве встиг вихопити поранену сестру з-під залізного колеса, як поїзд рушив.

Батько не доїхав до Уралу – помер. Старого винесли на якомусь полустанку – і що сталося з його вимученим тілом, Бог один знає.