Текст книги "У череві дракона"
Автор книги: Микола Руденко
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 45 страниц)
Доки я жила минулим, земна куля, звісно, оберталася, а разом з тим і в невеликому лісовому квадраті, котрий належав санаторію, час не стояв.
Одного дня Микола Олександрович чомусь заговорив про мій відпочинок.
– Можливості нервової системи не безмежні, – співчутливо проказав він. – Може, відпустку візьмете?
Я відмовилась: тільки робота й тримала мене на ногах. Тоді Микола Олександрович зацікавився моїми стосунками з медичною сестрою, котрій здебільшого випадало зі мною чергувати.
– Чому ви питаєте?..
Микола Олександрович промовчав. Та я відчула, що тут існує якась недомовленість – щось приховане, потайне.
З Поліною Костянтинівною нам доводилося розмовляти про все на світі. Ночі великі, кожна тема для розмови годиться – аби час минав швидше.
Дивлячись мені просто у вічі, Микола Олександрович з якоюсь дивною багатозначністю промовив:
– Ми з вами – медики. Наше призначення – лікувати людей. А всі інші питання… Є відповідні інститути. Вони ж там чимось займаються.
Роздумуючи про цю несподівану настанову, я мало не наштовхнулася на Кулика. В його очах зблиснуло щось лихе, загрозливе. Але то була одна мить – обличчя Петра Івановича відразу ж набрало байдужого виразу. Привітався сухо – ледь помітним рухом голови. Я також відповіла не краще.
«Чи не звідси це походить? – подумалось мені. – Але що ж це може бути? Якась дурнувата плітка».
Пригадався такий випадок: Поліна Костянтинівна нещодавно йшла вслід за мною і почула, що я стиха сама з собою розмовляю. Мені було дуже незручно – треба ж такому трапитись! Я давненько почала помічати за собою цю негарну звичку. Вона виробилась на лісових дорогах. А тут я саме для оцих записів життя своє в пам’яті поновлювала, мені чулися голоси дядька Сашка, Василя, Сергійка – і я мимоволі їм відповідала. Отож якось забулася, що йду не лісом, а по санаторному парку, – і Поліна Костянтинівна мої нашіптування підслухала. Ледве я тоді крізь землю не провалилась.
А то ще ми про землю з нею заговорили та про обряди різні. Поліна Костянтинівна нібито й погоджувалась, але після випадку на алеї якось насторожено до мене ставилася.
Спершу я себе заспокоювала: нехай собі! Тепер подумала: може, ти, Софіє, справді контроль над собою почала втрачати? Нині це стресовим станом називається. Ми живемо так, що в одному десятилітті цілі віки згущуються. Тому стрес – явище досить поширене. Що ж дивного, якщо й на твої нерви це впало? Треба уважно до себе придивитися…
Вийшовши від головного лікаря, я зупинилася біля прохідної. Хотіла сходити в корпус і забрати книги. Та ось вахтер показав на дівчину, яка стояла віддалік за великою клумбою, що прикрашала в’їзд у санаторій.
– Вона вас питала.
Попрямувала до дівчини, а вона, мабуть, здогадавшись, хто до неї наближається, несміливо рушила мені назустріч.
– Ви на мене чекаєте? – запитала я.
– Софія Кирилівна?..
– Так.
– Я – Ніна. Та це вам нічого не каже. Я вже якось приїздила, хотіла вас побачити. Але ж ви про мене нічого не знаєте…
Вона була зодягнена в легку білу сукню. Золоте волосся на тлі темних дубів, які росли по той бік шосе, чомусь видалося мені таким гарячим, що об нього можна обпекти руку. По-дитячому рожева шкіра на щоках, довгі вії. Мабуть, це правда, що обличчя – портрет людської душі. Про Ніну відразу можна сказати, що це розумна, доброї душі дівчина. Та потім я згадала про батька і вже побоялася вважати це судження остаточним. Якщо судити по його обличчю, то можна сказати те ж саме.
– Власне, що тут знати? – продовжувала Ніна. – Ми з Сергієм лише двічі бачилися. Потім він перестав дзвонити… Дізналась я випадково. Відразу ж поїхала до вас, але не наважилась… Оце і все. – 3 великим смутком у карих очах подивилась на мене й тихо додала: – Я розумію, що вам… Даруйте, якщо приїхала недоречно. Але Сергій… Він якийсь особливий.
Я доторкнулась до її руки:
– Спасибі, Ніно, що приїхали.
Пояснила, де я живу, і запросила її до себе. Ніна охоче погодилась.
– Тільки додому зателефоную.
Я попросила вахтера, щоб дозволив Ніні подзвонити додому, а сама заспішила в санаторний корпус. Забравши книги, повернулась до воріт. Ніна вже попередила батьків, що заночує в мене, і ми рушили на лісову дорогу, яка вела в наш хуторець.
Якщо одну зупинку проїхати автобусом, то від шосе до нашого хуторця залишиться кілометрів зо три. Та ми вирішили йти пішки. Кінчався червень, ліс у цей час набирається сили, кожне дерево і кожна стеблинка напоєні радощами власного існування, бо в них немає більшого клопоту, ніж збирати в собі сонячне світло. Прекрасний обов’язок! Та, мабуть, у людини значно більше обов’язків перед природою, і тому їй живеться набагато важче.
Для мене п’ять кілометрів лісом – то тільки відпочинок. А Ніна швидко натерла ногу, ніяково посміхалася, та я бачила, що їй боляче. Я зняла черевики й пішла боса. Ніна зробила те ж саме. Пісок під ногами теплий, лагідний, але інколи траплялася соснова шишка, і тоді Ніна ледве утримувалась, щоб не скрикнути.
– Я тільки на пляжі боса ходила, – мовби вибачаючись, пояснювала вона. – Правда, в ліс ми теж їздимо…
Дощ застав нас біля лісового розсадника. Вдарила гроза. Хоч і не годиться під час грози стояти під деревом, та ми сховалися від дощу під крислатим дубом. Про Сергія не говорили. Я утримувалась від згадок про нього тому, що не хотіла чути силуваних зітхань. Справді, не міг же він стати для Ніни дорогою людиною за дві зустрічі! А Ніна, мабуть, вважала нетактовним нагадувати про моє лихо. Я бачила, що її чарує природа. Дівчина простягнула руку, ловлячи дощові краплини, що падали з дубового листя. Коли знов ударила гроза і полум’я блискавки наскрізь просвітило молоде листя, Ніна підвела голову, в її очах спалахнуло захоплення. Та вона ніби злякалася цієї хвилинної радості, боязно глянула на мене і відразу ж спохмурніла.
А мені пригадався один трагічний випадок із Сергійкового дитинства. Тоді він ходив у четвертий клас. Господиня з мене завжди була поганенька, отож і сталося так, що я посіяла тільки ранні огірки. Коли прийшов час закладати соління, на огудинні самі жовтяки позалишалися. Випросила у лісників підводу й поїхала по огірки в Підгірці. Сергійко теж поїхав зі мною. Колгоспний комірник послав нас на поле – мовляв, там виберете таких, які потрібні.
На плантації стояв чималий курінь. Жінки в лозяних кошиках зносили огірки до цього куреня. Нас прийняли добре, навіть пшоняною кашею почастували. Каша була дуже смачна, Сергійко з’їв повний полумисок. Ледве ми встигли повернутися додому, як почався такий град, що скотину забивав на смерть.
Наступного дня ми дізналися: жінки, які частували нас кашею, поховалися від граду в своєму курені. Туди вдарила блискавка. Всі загинули – одинадцять вибиральниць і дванадцятий бригадир. Так обгоріли, що нікого не можна було впізнати. Це справило на Сергійка дуже тяжке враження. Вперше йому довелося задуматись про те, що існує не тільки життя – існує смерть. Я не пускала його на похорони, та він таки пішов.
Мабуть, думав про те, що й ми могли опинитися в тому курені. Довго ходив сумний та задумливий. Але грозу не перестав любити. І не боявся її нітрохи. Проте смерть вибиральниць так вплинула на нього, що він одразу ніби дорослішим став.
Яким же тепер він стане? Я знов подумала: добре, що Сергій не знає, ким йому доводилась Марина.
Четвертий місяць триває слідство. Хоч би вже суд призначали! Всі кажуть, що найважче заарештованому пережити саме оцей час – до суду. Не можуть Сергія надто суворо засудити. Мене втішають на роботі: років зо два одержить, не більше.
Ніна, мабуть, помітила щось болісне у виразі мого обличчя – дивилася на мене співчутливо, заклопотано. Марно я така насторожена до неї, не обов’язково ж їй батьків характер переймати. Щира душа в її очах світиться. Безпорадна вона перед природою – дивиться і на ліс, і на небо, мов на театральні лаштунки. Іншу природу витворила для себе сучасна цивілізація. І тепер уже дерева здаються декому не природою, а лише приємним доповненням до неї. А справжня природа – цегла, бетон, залізо.
Щоб трохи підбадьорити Ніну, я змусила себе засміятися. Напевне, вона не відчула штучності в моєму сміхові. Ліс пойнявся туманом, лише близькі дерева виступали із нього виразно, а далі дуби й сосни губилися в непрозорій глибині, що нагадувала дно океану. Все це дуже подобалось Ніні, тому я намагалася виглядати принаймні спокійно, щоб не псувати їй доброго настрою.
Ніна пожвавішала, побігла босоніж по росі. Дощ пройшов, пісок уже не ворушився під ногами. Йти було легко й приємно.
Та ось я пригадала, що не можна зараз босоніж по траві бігати – там же всюди бите скло валяється! Злякано крикнула:
– Ніно!..
Вона спинилася, а я швиденько взулась і підійшла до неї.
– Чого ви, Софіє Кирилівно?.. На вас лиця немає.
Я мовчки підняла з трави денце розбитої пляшки. На ньому виступали гострі леза – мов кінчики ножів.
– Боже! – вжахнулася Ніна. – Ледве не наступила. Як ви побачили?.. Його ж не видно.
– Цього добра всюди вистачає.
Я показувала їй, скільки поміж дерев битих пляшок, а вона болісно кривилася – мабуть, уявляла, як боса дитяча нога наступає на оці жахливі різаки. Тут і калікою недовго стати.
Незчулася, як ми й до двору підійшли. Відзначила для себе, що Ніна дуже тонко відчуває настрій людський, – вона своєчасно помітила, що зі мною зараз краще не розмовляти. Справді, я могла підтримувати розмову лише механічно. Але добре мені було відчувати поруч себе живу душу.
Ніна оглядала мою хату, наче потрапила в музей. Я тут нічого не міняла – все залишилося так, як було до війни. Я сама витворила цей музей, сама поселила в ньому і себе, і Василя, й Сергія. Для мене дядько Сашко був тією людиною, яка гідна високої шани.
Отож я зберегла хату в тому вигляді, який вона мала в роки моєї юності. Якщо тут і є певний додаток, то лише газовий балон та газова плитка.
Ніна зачаровано розглядала рушники, вишиті невтомними руками тітки Параски, химерних півників, якими була прикрашена піч, полив’яні горщики й макітри на полиці, рогачі та кочерги в запічку.
– Софіє Кирилівно, можна у вас щось попросити? – приховуючи власне збудження, звернулась до мене Ніна.
– Якщо кочергу, то не дам, – усміхнулась я. – В сучасних жінок досить інших засобів для боротьби за емансипацію.
– Та ні, – засміялась Ніна. – Я аж занадто емансипована. Знаєте що?.. Давайте розпалимо піч! Мені так хочеться посидіти біля вогню. Я сама назбираю дров, гаразд?.. Дуже люблю вогонь. Мені здається, що він схожий на живу істоту.
Я глянула на Ніну з деяким подивом. Так воно, мабуть, і є. Жива істота, яку ми називаємо деревом, залишає нам на згадку про себе сизувату купу земних мінералів, а все, що було в ній від зірок, від Сонця, повертається в лоно Світла. То вже сама безмежність…
– Дрова є. Сергій минулої осені стільки заготував, що й на наступну зиму вистачить.
– Він сам рубає дрова? – чомусь здивувалась Ніна.
– А хіба це так складно? Лісництво виписує. Тут свої санітарні правила. Сушняк треба вирубувати.
– У мене щосуботи збираються друзі, – зовсім про інше заговорила Ніна. – Створився гурток цікавих людей. Так вони себе називають. Інтелектуали… Фізики, музиканти, поети… Знаєте, що їх засмучує? Я не зумію цього пояснити, але… Ну, мій батько, скажімо. Хіба ж він каже у своїх виступах те, що сам думає?..
Запалали дрова, Ніна розчервонілася. Відразу ж стало жарко. Я повідчиняла вікна. Надворі знову сіявся дощ. Туман так погустішав, що вже й хата Макарихи зникла за його пеленою. Полум’я в печі, миле Нінине щебетання, туман і дощ за вікном – все це сколихнуло в моїй душі бажання такого затишку, який приходить лише тоді, коли людина позбавляється самотності.
– А я, між іншим, знаєте, що вирішила?.. Серед них з’явилася тільки одна справжня людина, – продовжувала Ніна.
– Хто? – запитала я.
– Сергій. Він був лише один раз. Ні з ким не сперечався, тільки слухав. Та й настрій у нього був кепський.
– Напевне, ваші гості йому не сподобались.
– Ні. Не це йому зіпсувало настрій. Тітка Марина…
– Хто?! – майже перелякано вигукнула я.
– Коли ми йшли до нас, Сергій побачив у скверику тітку Марину. Вона спала на лаві. І так негарно спала… Ну, ви розумієте… Сергій ледве її розбудив. Вона була дуже п’яна. Хотів залишитися біля неї, але я покликала таксі. Ми відвезли її до нас… У нас є кімната для робітниці, а робітниця саме звільнилася. Там ми й поклали тітку Марину. Гості цього не бачили, вони прийшли пізніше. Ну, а Сергій дуже переживав. Так він ні з ким і не познайомився. Це справило на моїх друзів негарне враження. Вирішили, що він – не справжній. Не такий, як вони…
Чи треба пояснювати, як мене розхвилювала ця розповідь? Сергій нічого мені не розповідав про цю зустріч з Мариною.
– А далі?.. Виспалась Марина… Де був Сергій?
– Він у батьковому кабінеті заночував. Я розуміла, як йому неприємно бачити тітку в такому вигляді. Раненько її розбудила, приготувала ванну. Дещо розшукала серед маминого одягу… Потім ми втрьох поснідали. Ну, а потім… Потім тітка дуже розплакалась. Я їх залишила удвох… І ключі від квартири залишила, бо в університет поспішала. Я на філологічному навчаюсь. Ключі вони передали сусідам… Потім надійшла сесія. Я також гадала, що Сергієві не сподобались мої друзі, через те він мене почав цуратися. Серед заочників є одна дівчина – штукатур, здається. Вона працює в тому ж самому будівельному управлінні. Коли ми йшли до нас, Сергій з нею привітався, назвав Шурочкою. Я, звісно, розпитала, хто вона така. Ну, ця дівчина мені й розказала: Сергій рідну тітку забив… Вантаж зірвався…
Весь день мої нерви були настільки напружені, що ця розповідь була останнім ударом, який вибиває камінець, на котрому тримається скеля. Я вже звикла до свого смутку. Але Нінина розповідь мовби відшукала в моїх обпалених нервах живий корінець, і мені знову так заболіло, що я вже не мала сил для витримки. Впала головою їй на коліна й тяжко заридала…
Не знаю, чого Ніні так забагнулося спати в одному ліжку зі мною, але я була вдячна їй за це. В хаті жарко, Ніна уві сні зібгала ковдру, довірливо розкинула пружне, випещене тіло, їй не було ще й двадцяти років. Дивно: у нас із Ніною така різниця в роках, як у мене була з Василем. Я тоді не розуміла, чому він дивився на мене, як на дитину. А таки ж я була дитина для нього! Отак, мабуть, і Ніна здається собі дорослою. Чуйне серце має ця дівчина. Ніна не втішала мене, коли я плакала, але я відчувала, що вона все розуміє.
Щось мене трохи кольнуло, коли вона згадала кімнату для робітниці, потім я подумала: куди ж іще можна було покласти Марину? Це вже не людина була – це тільки її потворна оболонка. А колись і Марина була така ж гарна, як Ніна. Чомусь саме вродливі жінки найтяжче переживають лихоліття. Все в них ламається – і душа, і доля. Марина хоч добра людям зробила багато. Мабуть, це якось її гріло. Може, й краще, що вона вже в могилі, бо навіщо ж отаке життя?..
Пізно я заснула в ту ніч. А болісні думки в сон перейшли й покликали тих людей, про яких я думала. І дядько Сашко приходив до мене, і Сергій, і Марина. Та найбільше мені запам’ятався Юрко: він якось неприродно сміявся. То, напевне, мої власні судження про нього отак трансформувалися.
Піднявши праву руку, на якій не було пальців, Юрко голосно реготав. Він показував на Сонце й зловтішно вигукував:
– Полин-зоря, Полин-зоря!..
Полин-зоря мені з «Ідіота» запам’яталася. Один із героїв цього твору розшифровує пекельну зорю Полин як прихід залізних чудиськ на нашу планету.
Потім Юрко чомусь опинився на кафедрі, яка стояла в кам’яній печері. Він не просто читав лекцію – він нібито комусь доповідав.
– Полин-зоря, Полин-зоря!..
І раптом закричав нелюдським голосом:
– Ах ти, сука! Я тебе зарубаю, гадину. Хіба ти – мати? Сука ти, а не мати. Я все знаю. Ганнуся через тебе повісилась.
І відчайдушний стогін Макарихи із темряви:
– Ря-ту-йте!..
Розплющивши очі, я побачила над собою перелякане обличчя Ніни.
– Що це?.. Там убивають.
У печі не погасло, обличчя Ніни в тьмяному освітленні головешок виглядало так, наче справді прийшов кінець світу. А вуха мої все ще були наповнені реготом її неправедного батька.
Перелякане обличчя Ніни поволі повертало мене до реальності. Вікно було відчинене. Туман потроху розступався. Там, за яблунями, вгадувалась у темряві хата Макарихи, навіть можна було помітити контури даху. Світилося тільки в одному вікні – мабуть, на кухні. У хаті хтось кричав – здається, сама Макариха, – але слів не можна було розібрати. Хуторець спав, тільки подекуди обзивалися собаки. Хати тут далеко одна від одної, моя до Макарихи стоїть найближче.
– Заспокойтесь, Ніно, – приголубила я дівчину. – То в сусідів лаються.
– Хтось повісився, – тремтячим голосом шепотіла Ніна. – Якась Ганнуся повісилась.
– Це було давно. Спіть.
Я зачинила вікно, Ніна поволі заспокоїлась. А незабаром вона вже знову спала. Та мені, звісно, не спалося. Добре, що вона лежить біля стіни, можна тихенько скотитися з ліжка, Ніна й не почує.
Взула хатні черевички, накинула халат і вишмигнула з хати. Серце моє відчувало: те, що діється зараз у Макарихи, має безпосереднє відношення до Сергія. Коли ж це таке було, щоб Яків на матір кричав? Та ще які страшні слова! Наче загата в його душі прорвалася. Він п’яний, звичайно. Він тепер щодня п’яний. Тверезий не наважився б отаке кричати.
Підійшла до зеленої загорожі, колючий лох загородив мені дорогу. Прислухалась. Здається, голос Надійки почула, але до кого вона зверталася, не зрозуміла. Мабуть, Якова намагається втихомирити. Та ось грюкнули двері, хтось вибіг. Майнула постать повз вікно. Це Надійка. І невеличкий вузлик у неї. Потім загупали важкі, непевні кроки.
Голос Якова:
– Не йди. Вранці підемо.
Голос Надійки:
– Я тебе людиною вважала. А ти ж звір лютий.
– Станеш звіром з такою…
Яків негарно вилаявся.
– Яка не є, а мати.
– А до Лаврухи хто тебе підсилає?.. Сам би не ходив, якби не принаджувала.
– За мене не бійся. Швидше втоплюсь. Але звіром таким… Отаким звірюкою знати тебе не хочу. Краще сама житиму, не пропаду. Жила ж якось… Хоч би раз тверезий прийшов. Ти вже гидкий мені став, Якове. Твоя душа в будяках загубилася.
– Вибери з неї колючки, Надійко. Боляче мені.
– Хіба тільки тобі боляче?.. Не буде в нас щастя, Якове. Не така ти людина, як наш виконроб. Той житиме. А ти пропадеш. Горілкою себе спалиш. Знаю ж я це, знаю!.. То чого ж мені з тобою мучитись? Це однаково, що мерця з могили витягувати. А мати твоя… До матері твоєї більше не прийду. І її на поріг не пущу.
Яків знову вилаявся.
– Ну, що це за слова такі в тебе? – докоряла Надійка. – Де ти їх набрався? Ви ж із Сергієм разом росли. А тобі до нього, як опенькові до неба.
– Коли Ганнуся таке над собою вчинила… Я світ зненавидів. Якби не ти, то й зовсім зачепитися ні за що.
– Я тобі не кілок, Якове. Хіба ж люди так живуть, як ми?.. Постать Якова загойдалася у прямокутнику вікна.
– Гаразд. Буде так, як ти скажеш. Хіба я проти? Але ж Софія Кирилівна… Вона ж не приходить.
– Знати цього не хочу! У мене свій клопіт. Тобі вже до прірви недалеко, Якове. Кроків зо два, не більше.
– Ну, зачекай. Зараз вийду.
– До хати не пущу. Чого тобі? З матір’ю долаятись хочеш?..
– Та ні. Перевзуюсь.
– Не бреши! Півлітра недопита лишилася. Вибирай, Якове: або я, або горілка. Ходімо так. Не пропадуть твої черевики.
Яків ударив кулаком по віконній рамі, забряжчали розбиті шибки.
– Будь ти проклята, курва стара!
– Дурень! – скрикнула Надійка й потягнула Якова геть од вікна. – Ходімо звідси.
Із вибитої шибки долинув хриплий голос Макарихи:
– Ти ще мені заплатиш, телепень нещасний! Ви ще поріг оцей язиками кривавими вилижете.
Скрипнула хвіртка, голоси Надійки та Якова загубилися в нічному лісі. Вікно в хаті Макарихи погасло. Тільки довго ще в темряві валували собаки.
Я повернулася в хату. Ніна підвелась у ліжку.
– Ой, мені так було страшно!.. Ну, що там? Ви ж туди ходили?
– Уже все заспокоїлось. У них це інколи трапляється.
– У нас теж сусіди лаються. Через стіни чути. А тато з мамою ніколи не лаялись…
Була друга година ночі. Намагаючись заснути, я прилягла біля Ніни. Та сон не йшов – думала про Ніну, про Юрка, про Макариху.
– Ви спите? – ледь чутно прошепотіла Ніна.
– Намагаюсь.
– А мені вже й не хочеться.
– Треба, Ніно. Ви ж в університет сьогодні підете?
– Аякже!.. Я ось що згадала. Минулого року ми часто виїздили в дніпровські луги. Це тут недалеко від вас, за санаторієм. Там такі трави – машин не видно!.. І ось бачиш: звернув з дороги якийсь бовдур і просто по травах, по травах. Запитай – навіщо? Його, мабуть, якесь дерево привабило. Або озерце минулого року набачив. Згадав, що там непогано клювало. Кілометрів зо три отак проїхав – і гектар сінокосу витолочив. Цю траву вже не підіймеш, вона гине… А то якось знайому сім’ю зустріли. Батьки біля машини під стогом сидять, а діти нагору видерлися, сіно звідти на землю зсовують. Моя мама зробила батькам зауваження, так вони дуже розгнівались. Кажуть: уже й тут дітям погратися не можна?.. А вони ж увесь стіг знищили! То вже не сіно, його дощі погноять. Нас посилали на сінокіс, я знаю, як стоги вивершуються… Що ж з отакими робити?.. Ну, давайте спати.
Мене трохи дивували її слова: чому раптом вона про це заговорила? Потім подумала: може, Ніна пробує визначити місце людини в природі? Що ж, вона правильно спіймала ниточку: від Сонця до злаків і трав, а від них – до людини.
Та все ж я запитала в неї:
– Чому ви згадали про оті стоги?..
– А тому, що всі тепер до природи потягнулися… Тільки що ж з того виходить? Сама шкода.
Я підбадьорила, як могла:
– Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не бачили. Війни, лихоліття… А зараз часу вільного досить. Машини з’явилися… Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з матір’ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження… Отак і з природою. Досвіду в нас не було.
Не знаю, чи Ніна погодилася зі мною. Вона мовчала.
Та ось я відчула, що з Ніною почало коїтися щось незвичайне – вона то зривалася з подушки й сідала, то знову пробувала вмоститися, щоб заснути. Я вже розуміла, що Ніна прагнула висловитися (а точніше – висповідатися), й заохотила її, надавши своїм словам жартівливого відтінку:
– Ти чого це так розгулялася?
Ніна кинула зопалу:
– Я вам збрехала, що ми лише двічі з Сергієм бачилися.
– Оце й тільки? – засміялась я. – В цих справах брехні не буває. В кожної людини є право щось оголосити, а щось приховати.
– Перед вами не можна нічим критися. Бо ви – свята. Та й він святий. Це ж ви його таким виростили. Я росла інакше. Розум треба вигострювати, знань набиратися якомога більше… Але понад усім цим повинно панувати те, що батько називає дипломатією… Знати треба, це так. Але ж відкривати свої знання… Тут належить добре зважувати. А хто цього робити не вміє, той просто дурень. І якщо його суспільство видаляє геть – туди йому й дорога. Такого й жаліти не варто – сам винен…
Я поклала долоню їй на чоло – воно палало, ніби в лихоманці.
– Це просто наука виживання. Твій батько не винен, – злукавила я.
– А-ах! Винен – не винен… Не хочу про це думати. Зрештою, то його особиста справа. Я, знаєте, ніби прозріла – побачила, що є на світі інші люди. Ви, Сергій… І я хочу бути такою. Бо знаєте… Я сьогодні зовсім інакше світ побачила. Коли я про це з батьком заговорила… Він дуже розгнівався, навіть почав на мене кричати. Я його таким ніколи не бачила. А Сергія обзивав такими словами, такими… Мені соромно навіть повторити. Почав вимагати, щоб я забула про нього й думати. Сказав, що Сергій ніколи з тюрми не вийде. Там і згине… Саме тому я до вас приїхала.
У Ніниних словах було чимало тривожного й загрозливого, але звідки то взялося – зрозуміти я поки що не могла.
– Де ж ви бачилися втретє? – запитала якомога спокійніше.
– То неправда, що я звеліла Сергієві, аби він передав ключі сусідам. Я йому дала запасні. Ми умовилися, що в неділю він їх привезе на зупинку обухівського автобуса. Десь о десятій ранку… Відтак вскочили в автобус і вийшли біля вашого санаторію. Сергій знав такий хід, що нам не треба було йти через прохідну. Там би нас не пропустили… По мосту, біля якого стоять санаторні човни, перейшли озеро… Боже, яке воно прекрасне!.. Ми опинилися в безлюдних лугах. Пройшли берегом озера кілометра півтора – і очам нашим відкрився пляж, також безлюдний. Пісок чистий, сріблистий. Старі дуби довкола. І сонце, багато сонця. Ми пороздягалися й шубовснули в воду. А коли наплавалися досхочу, полягали на гарячому пісочку. Такого чистого піску я зроду не бачила. Сказала про це Сергієві.
– Ще б пак! – сумно посміхаючись, мовив Сергій. – Ходімо за оті дуби. Там ти таке побачиш…
І я справді побачила. На багатьох гектарах сріблистий пісок, який мене так порадував, перетворив квітучі луги на пустелю. Посеред лугів працював річковий земснаряд… Такими у Дніпрі фарватер поглиблюють… Але тут він прокладав канал від озера до Дніпра. Кілометрів зо два, не менше. Високі трави, лозняки й дубняки все це заливалося пульпою й перетворювалося на піщані дюни.
– Хто ж це робить, навіщо? – з жахом вигукнула я.
– Велика княгиня Юлія. Вона зажадала мати персональний причал для власної яхти. І не десь там на Дніпрі, а біля власного палацу. Он він стоїть, нещодавно закінчили.
Я глянула на протилежний берег озера, що був набагато вищий, – там справді стояв великий двоповерховий будинок. Це був район державних дач, таких будинків тут чимало – отож мені не спало на думку, що то приватна власність якоїсь високопоставленої родини. Згадку про таємничу княгиню я, звичайно, сприйняла як жарт.
– Це страшно, Сергію. Вони ж створюють пустелю. Посеред раю… А що це за княгиня? Ти, звісно, жартуєш?
– Які там жарти?.. Старша дочка Хрущова. Дружина директора оперного театру. Хочеться вірити, що тато не знає, як його дітки тут розважаються. А пустелі… Люди їх не сьогодні почали створювати. І якщо Марксова теорія переможе – вся куля земна суцільною пустелею стане.
Я ніколи такого не чула, мене аж затіпало від слів і голосу Сергія. Бо й голос у нього став інший – суворий, нещадний. Якийсь навіть страшний – наче він кінець світу бачив. Ми не розлучалися до самого вечора. Сергій говорив, говорив… Із його слів виходило, що люди храмів набудували, аби велику таємницю природи нащадкам донести, а в нащадків ніби розум потьмарився – найпростіших речей не розуміють. А відтак він мене запитав:
– Ти бачила коли-небудь зображення Святого Миколая на церковних брамах? Його інколи малюють так: три пальці складені докупи, два загнуті. Це на піднятій до неба правій руці. А вказівний палець лівої руки показує на череп людський і схрещені кістки біля ніг Миколая. Бачила таке зображення?
Я призналася, що бачила. Сергій почав пояснювати, що означають ці жести.
Те, що Ніна говорила далі, було для мене дещо несподіваним. Звичайно, я знала, що Карпо Трохимович любив Сергійка, брав його на лісові прогулянки і щось таки передав йому із гносису. Та я не думала, що Сергій уміє так широко й повно читати релігійні символи.
Щоправда, Ніна розповідала про розмову з Сергієм дещо хаотично, питала в мене про те чи про те – і все ж вона чимало встигла засвоїти.
Раптом Ніна затнулася й трохи помовчала. Відтак забідкалася:
– Навіщо я вам так детально розповідаю? Хто ж це краще знає, ніж ви? – Потім не утрималась, додала: – Хрест – це ж знак плюс, символ додатковості. Релігія чисел. Кібернетика Вищого Розуму… Коли держава займається розподілом зерна – тоді хреста на ній немає… Як вважаєте, Софіє Кирилівно? А може, Сергій не мав права мені цього розповідати? Може, це таємниця?
– На Бога монополії не існує, – сказала я, відчуваючи велике полегшення від того, що я тепер не самотня. Мабуть, те ж саме відчувала й Ніна. Вона пригорнулася до мене, обхопила руками шию й почала мене цілувати.
Я подумала про Василя: Василеві, звичайно, був добре відомий гносис у його релігійному варіанті – з п’ятіркою хлібин Христових, з числом Звіра, з вельми прозорою метафорою, яка пояснює хліб як тіло Господнє тощо. У ці образи Василь вжився вже після того, як відкриття відбулося на рівні фотосинтезу та закону збереження й перетворення енергії. Що ж до християнської символіки, то Василь побачив її також у вченні Ф. Кене – особливо в його «Економічній таблиці». Сам Ф. Кене якщо й згадував про Євангелії, то лише в плані моральному. Але ж його заклик спрямовувати три п’ятих сукупного продукту нації (у грошовому виразі) в землеробство – це ж бо і є те, що хоче сказати Миколай Угодник за допомогою пальців. До речі, й сам Кене стверджує, що ця формула є Законом Творця. В детальні пояснення він не вдається.
У фізіократів нічого не сказано про розподіл біологічної енергії в злаках: 60 % калорій у зерні, 40 % – у соломі. Це, звичайно, глобальний висновок – його ризиковано застосовувати до окремого снопа або навіть поля. Існують ті чи ті впливи, які зумовлюють певні відхилення. Енергія соломи не пропадає – вона використовується в тваринництві. Тоталітарна держава фактично залишає на селі тільки солому – що з нею робити в місті?..
Усі ці проблеми Василь викладає науковою мовою – і саме тому його праця видалася для декого небезпечною.
Коли вже я зімкнула очі, Ніна раптом запитала:
– А чи не можуть нам сказати так: навіщо потрібна релігія, якщо все це замаскована політекономія?
Я з пошаною подумала про дівчину: розуму їй не бракує.
– Так можуть сказати лише нерозумні люди, – мовила у відповідь. – Коли ми в зернині бачимо Святу Трійцю, то це означає ось що: ми споглядаємо прихід Небесної Трійці на землю. Отже, це є доказ, а не заперечення.
Якось ми все ж таки поснули. А о шостій я вже розбудила Ніну. Дорога далека, ще запізниться. Приготувала пряженю – ото й усе частування. Правду кажучи, кухня моя на гостей не розрахована. Поснідала і я з Ніною, хоч мені поспішати нікуди – чергую в нічній зміні.
А коли вийшли на подвір’я, мимоволі кинула оком на сарай, де ми з Сергієм зберігали дрова. Щось мене туди повело – попід стіни. І тут я знов побачила невеликі проштрики – мовби хтось заганяв у мокрий пісок гострий шампур, на якому смажать шашлик. Попід фундаментом хати дощ позаливав сліди від оцих дивних проколів, а довкола сарайчика вони були свіжі, зроблені вже після дощу. Я покликала Ніну.
– Поглянь на оці проколи. Чи не могла б ти пояснити, що це за вправи? Я вже таке бачила довкола хати. Там дощ позаливав. А це ж зроблено вже після дощу. Отже, цієї ночі.
Ніна нагнулася, роздивляючись наслідки чиєїсь незрозумілої роботи.
