Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 45 страниц)

У глибоких озерах водяться нутрії та видри, а там, де озеро в болото переходить, споруджують свої хатки і дерев’яні греблі бобри. Дикі кабани також здебільшого знаходять притулок навколо озер, бо їхні береги густо позаростали вільхою, ліщиною та молодим березняком. То тут, то там вихопиться із кущів граціозна козуля. Деякі козулі з хуторянами дружать, узимку приходять аж на подвір’я, особливо тоді, коли снігу багато. В такі зими ніхто із хуторян не шкодує для них сіна, і козулі приживаються аж до весни. Одного разу дядько Сашко кілометрів п’ять по глибоких заметах ніс на плечах напівмертву козулю. То був молодий самець, він прожив у нас до весни, а потім часто в гості навідувався. Ми його Вихорцем назвали.

Під кінець червня стежки та дороги поміж озерами висихають, на широких галявинах зацвітають сині півники та дзвіночки, а ближче до соснового лісу землю застилає чебрець. У липні достигають суниці, їх відрами тут набирають. Про ожину я вже й не кажу – її стільки, що й козуля не продереться. А скільки грибів! Та це вже пізніше, під осінь, коли починаються дощі. Оті шампіньйони, які вважаються окрасою королівського столу, – дрібні, молоденькі, – тут можна граблями згрібати, особливо там, де колись були тирлища. Попід дубами ховаються так звані білі гриби, хоч насправді вони не білі, голівки в них світло-брунатні. А поміж соснами стільки маслюків, що на них ніхто й уваги не звертає.

Ще й зараз, коли пишуться оці рядки, непролазні хащі, якими поросло старе річище, лишаються незайманими. Тут не побачиш ні порожніх бляшанок, ні брудних газет. Цей райський закуток рятує те, що річище висихає не повністю, машиною його не переїдеш, а містки розраховані лише для підвід.

На той час, про який я розповідаю, головним засобом індивідуального пересування був велосипед. Та й велосипедів тоді було менше, ніж тепер автомашин і мотоциклів. Отож болото наше – а насправді рідкісний закуток первинної незайманості – ніхто, окрім хуторян, не відвідував. Тут випасали худобу, косили сіно, інколи якусь галявину зорювали під картоплю. З дикими тваринами жили дружно, тільки й того, що кабанів від картоплі відганяли. Правда, був на хуторі один п’яничка – його Циганом звали, – то якось він повадився бобрів та нутрій полювати. Але лісники так його віддубасили, що більше ніхто не бачив у його хаті бобрових шкурок. Міліцію кликати не хотіли, бо лісники теж із наших хуторян, то й покарали Цигана по-родинному. Всі тут ріднею переплелися…

Наступного ранку я швиденько причепурилася, зодягнула матроску, в якій ходила до школи, і вичікувала біля хати, доки вийде Василь. Та він не поспішав. У хромових чоботях із шпорами, в синьому галіфе та в сітчастій майці вийшов на подвір’я і довго мився під умивальником. Я вперше помітила, що Василь зовсім не високий, але ставний, з добре розвиненими м’язами.

Підлила води в умивальник, подала рушник. Це чомусь його зворушило, він із вдячністю глянув на мене, а я, мабуть, відразу ж спаленіла, бо почувала себе так, наче сьогодні має статися щось надзвичайне. Погляди наші зустрілися, кухоль у моїй руці затремтів, а Василь, повернувши мені рушника, здивовано запитав:

– Невже ти справді Кирилова?..

Я промовчала, бо не знала, що ховається у цьому запитанні, воно здалося мені беззмістовним. Ну, звісно ж, Кирилова, навіщо таке питати?

Василь тим часом поклав зубну щітку в футляр, вимив бритву та помазок і повернувся до хати. Незабаром вийшов звідти в гімнастерці з великою зіркою на правому рукаві та в зеленому кашкеті.

– Ніби вчора це було, – промовив він чи то до мене, чи до самого себе. – Швидко роки біжать. А сестричка твоя… Вона з матір’ю?

– З матір’ю, – відгукнулася я.

– Бач, виросла… Ну, то ходімо. Покажи мені царство бобрине.

Роса ще не висохла, і кожна краплина сліпила очі, серед вільх та ясенів лежали сонячні плями, вони гойдалися разом із деревами, а враження було таке, що то земля гойдається під ногами. Це відповідало моєму настроєві, бо йшла я зараз не по землі, а десь по хмарах. Тож не дивно, що земля гойдається.

– Тобі ще два роки вчитися? – запитав Василь.

– Два, – повторила я, ступаючи на жердини, що були перекинуті через струмок.

– А тоді куди?

– Що? – не тямлячи, перепитала я.

– Куди потім?..

Я мріяла про медичний, але зараз, похитуючись на жердинах, не могла зібратися з думками, через те й відповіла:

– Не знаю.

Відкрилася велика прямокутна галявина, на якій паслися корови. Звідусюди її обступали високі вільхи, ясени та верби. Я давно здогадувалася, що галявина ця створена не природою, а людськими руками. Хтось, мабуть, викорчував ліс, вирив глибокі рови, а весняна вода довершила справу, і тепер у бездоганному прямокутнику росла шовковиста трава.

– Тут хтось жив, – зауважив Василь. – Чиєсь обійстя.

Проте жодних ознак житла не було й близько. Корови, які тут паслися, належали, мабуть, підгорянам.

Обійстя було залите сонцем. Після темних хащ, якими нам щойно довелося продиратися, сонце боляче сліпило очі. Пахло деревієм і татарським зіллям.

– Дивне відчуття, – промовив Василь. – Якось мені тоскно завжди, коли покинуте житло бачу. Тут житла немає, але колись було. Навіть не житло, а ціла фортеця. Давно колись, дуже давно. Може, в часи Ярослава.

Я рано почала задумуватись про властивості того невідомого, невловимого явища природи, яке люди називають часом. А може, то не явище? Може, то середовище на зразок океану? Ми підіймаємося на його хвилях і самі – тільки його хвилі. Рух свій відраховуємо не од вічності, а лише від поверхні таємничого океану, від його постійного рівня. І коли я так подумала, мені здалося, що Василь уже досяг вершини, а я ще десь унизу, мене тільки жене вгору. Але хвиля котиться, вона вже перекинула Василя по той бік гребеня, мені його ніколи не наздогнати.

І тоді мені стало страшно. Прогаю хвилину, Василь поїде, так і не дізнавшись, що ми могли подолати цю невблаганну хвилю – треба тільки зробити крок їй навстріч, подати одне одному руки. Нехай тоді кидає хвиля, вона нас не розлучить. Просто немає ніякої різниці в роках, та й годі!..

І я наважилась. Піймала його руку, повела за вільхи. Але Василь не надав цьому жестові ніякого значення – не знав, мабуть, як непросто для мене взяти його за руку. Я була певна, що цей вчинок скаже йому все, бо рука моя паленіла, по ній підіймалося до серця щось гаряче, бурхливе.

Може, це й була піна того океану, який ми називаємо часом? Бо кажемо ж ми про дівчину: вже на порі. І саме так я тоді себе відчувала: вже на порі!..

– Чого ти тремтиш? – несподівано запитав Василь. – Може, кабанів боїшся?..

Я промовчала, випустила його руку, пішла попереду, а він трохи відстав. Ішли ми за вільхи тому, що саме там я колись бачила велику греблю, споруджену бобрами.

За вільхами є залишки старого, розмитого повінню рову, який оточував покинуте обійстя. Раніше це для мене було тільки болото, а тепер я побачила, що то таки справді заболочений рів. Саме тут селилися бобри. Коли сюди приходила повінь, високі вільхи, які виструнчилися посеред течії, не дозволяли воді розмивати їхні будиночки.

– Прекрасні інженери! – вигукнув Василь, помітивши велике дерево, яке було повалене бобрами так, що його вершина залягла поміж двох інших дерев. Ці дерева стояли майже у воді, на крихітному острівку, вони своїми стовбурами надійно тримали вершину поваленого. На березі можна було помітити гострий пень, що за формою нагадував цукрову голову. То бобри своїми зубами так перегризають дерева.

– Не розумію! – дивувався Василь. – Як вони вирахували, куди має впасти дерево? Для цього ж треба знати вищу математику!..

Розрахунок справді був дивовижний. Серед десятків ясенів слід було обрати саме той, який ляже туди, куди треба. Якби це хотіли зробити лісники, то, мабуть, не досягли б такої точності.

Повалене дерево та ті, що стояли на крихітному острівку, були основою довгої греблі, що перетинала заболочений рів. Їжакувато стирчало паліччя, яке, здавалося, було складене безладно, але спробуй висмикнути хоч одну гілочку! Вони так міцно припасовані одна до одної, що повінь не руйнує будиночків.

Та самих бобрів ми поки що не бачили. Лише цибаті чорногузи походжали між осокою, час від часу занурюючи широкі дзьоби у болотяну воду.

Чого ж я ждала від себе, від Василя та від оцих чорногузів? Щось мало статися, але я не знала, що саме. Може, слово якесь буде сказано – таке слово, що потім захочеться цілий світ обійти, аби знову його почути? Але Василь не подавав жодної надії на чарівне слово. Тримався буденно, всі його захоплення були адресовані то інженерним здібностям бобрів, то деревам, які несподівано для нього виявлялися ліщиною. Він щиро дивувався, запевняючи мене, що ліщина ніде не буває деревом, скрізь росте кущами, а тут, бач, справжнісінькі велетні!

Його слова продиралися до моєї свідомості так, як нам доводилось продиратися через хащі. Я ждала такого слова, яке б спалахнуло блискавкою, а всі вони були схожі на летючий тополиний пух. Та я вгадувала, що десь під ними є той Василь, з яким можна розмовляти про все на світі – і про природу, і про кохання.

Довго ми просиділи на старовинному обійсті, сподіваючись побачити хоч одного бобра. Та всі вони вдень ховаються по своїх хатках, на роботу виходять лише вночі. Час від часу ми помічали, що ряска, яка лежала на воді суцільною пеленою, то тут, то там кимось була розсунута, але хто це робив – щуки чи бобри – встановити нам не вдалося.

Раптом серед ліщини почулося жалісне скавучання. Нерви в мене були напружені, я здригнулася, ніби десь поруч заревів лев. Василь мимоволі взяв мене за лікоть, стурбовано запитав:

– Чого ти, Соню?..

Я схопилася на ноги, відійшла на кілька кроків. Почула за своєю спиною кроки Василя.

– А ти вже незабаром дорослою станеш.

Він сказав ці слова ніжно, з доброю усмішкою, але вони чомусь дуже мене образили. Мабуть, тому, що я вважала себе дорослою, а Василь цього не бажав помічати. Зірвалася з місця й побігла. Серед кущів ліщини припала обличчям до стовбура якогось дерева і дала волю сльозам. Ні, не Василь спізнився – спізнилася я! Спізнилася власним народженням. Для нього я ще тільки дитина, яка нічого не тямить, не вміє навіть двох слів докупи зв’язати. Бо так воно й було: як тільки він щось запитає, я відразу ж паленію, не здатна губами ворухнути.

Підійшов Василь. Вигляд у нього був заклопотаний, надміру серйозний.

– Я тебе образив?

– Ні…

– Чого ж ти плачеш?

Мене мовби щось штовхнуло із глибини грудей, я відчувала, що зараз усе йому зможу сказати. Рвучко обернулася.

В моїх очах стояли сльози, Василеве обличчя розпливлося, заволоклось туманом. Я підвела руку, щоб витерти очі, і лише в цю мить помітила: немає окулярів. Мабуть, я їх загубила тоді, коли бігла по травах.

Тепер я вже не соромилася плакати – була для цього поважна причина.

– Оку-у… Оку-ляри, – хлипала я, впавши головою йому на груди.

Мабуть, Василь тоді все ж таки про щось догадався. Був стриманий, але ніжний. Пізніше, коли ми побралися, він признався, що був дуже вдячний мені за вияв цієї щирості. Гадав, що це лише дитяче захоплення, нетривале, скороминуще, але йому було радісно від усвідомлення, що не все в нього позаду – ще, мабуть, є стежки росяні та проліски весняні. Треба тільки не проґавити, бо вже небагато їх лишилося. Зі мною він оті стежки не пов’язував, бо таки справді мав мене за дитину.

Взяв мене долонями за щоки, вдивлявся в обличчя, а я покірно, безпорадно кліпала повіками. Зблизька я добре бачила. Його очі світилися веселим лукавством, комірець гімнастерки був розстебнутий, волосся скуйовджене. Кашкета він, мабуть, залишив там, де ми сиділи.

– А ти зовсім інша без окулярів. Очі в тебе добрі, гарна вдача вгадується. В окулярах ти колючою здаєшся.

Він потім не раз мені це казав, я ставилася до його слів спокійно, вони мене не засмучували. Але в ті хвилини краще б він цього не казав!..

Тим часом жалісне скавучання повторилося. Я не помітила, як зник Василь, та незабаром він повернувся, тримаючи біля ордена (за Хасан, здається) руде цуценя. На шиї цуценяти був туго зав’язаний мотузок, що своїм довгим кінцем звисав Василеві під ноги. Василь сердито чортихався. Ми рушили туди, де залишився його кашкет. Для цього треба було обминути корів, що паслися на галявині.

Та ось із-за кущів вийшла дівчина з довгою лозиною. Без окулярів я бачила погано, але ж помітила, що дівчина наближається до нас з якимось наміром. Вона була старша від мене, важка коса звисала до пояса, ноги босі, припорошені жовтим ромашковим пилком. Синя ситцева блузка на ній пошита так, як колись носили курсистки. Тоді моди приходили в наші села з великим запізненням. Доньки брали їх від матерів, а матері радили те, що було модним за часів їхньої молодості. Самі вони не мали змоги так виряджатися, то нехай хоч діти будуть схожі на «благородних».

Дівчина підійшла до Василя й похмуро запитала:

– Хто вас просив цуценя відв’язувати?

– Хіба це ваше? – перепитав Василь, задоволений з того, що так швидко відшукалась господиня. – Я не знав, що це ваше. Думав, то знічев’я хтось прив’язав. А тут місця безлюдні, скапуститься псина сердешна. Бач, симпатяга який!.. Ну, раз ваше, то, будь ласка, беріть.

– Не знічев’я, а так треба. Ото прив’яжіть там, де воно було. Бо пограєтесь, та й випустите, а воно знов прибіжить. Я вже прив’язувала, але тут вештаються всякі…

При цих словах Василеве обличчя налилось кров’ю, але він умів ховати свою розгніваність.

– То ви хочете, щоб воно з голоду загинуло?

– Може, здохне. А може, звірина яка поласує. Сучка наша аж п’ятеро привела.

Дівчина навіть не здогадувалася, що її незворушна мова здатна когось обурити. Те, про що вона казала, здавалося їй цілком природним.

Василь мовчки відвернувся, не глянув більше на дівчину, і ми пішли своєю дорогою.

– Ви ж не випускайте! – крикнула вона навздогінці.

– Кам’яне серце в неї, – якось гірко, з неприхованим смутком зауважив Василь, коли ми вже поверталися додому.

Більше ми про неї не згадували. Згадали вже після війни, коли застали її на садибі лісника Макара в ролі самоправної господині. Під час окупації народила двох дітей – Ганнусю та Якова. Макара німці повісили, бо виявилося, що він потай допомагав партизанам. Справжнього її імені хуторяни мовби й не знали – залишилася вона Макарихою.

Лісникового весілля вже я не застала – в інституті вчилася, жила в гуртожитку. Отож я й не помітила, коли саме в нашому хуторці з’явилася недобра господиня рудого Кудлая, якого ми з Василем від голодної смерті врятували.

Макара повісили там, де тепер трансформаторна будка стоїть. Кажуть, молода Макариха з двома дітками на руках кидалася на німців, мов розлючена вовчиця, зубами ладна була ворогів шматувати і такі прокльони виголошувала, що її також ледве не пристрелили. Лаяла вона німців простовіч, аж доки їх наші не вигнали. Вийде, було, на подвір’я, стане біля воріт і «хрестить» кожного такими матюками, яких і мужики ніколи не чули. Довго їй потім ота відвага свавільна була захистом від розплати за недобрі вчинки. Комусь іншому хуторяни нізащо б їх не пробачили, а Макарисі, бач, миналося.

Вчилась я в медичному, всі вільні вечори просиджувала в академічній бібліотеці. Серед іншого студіювала також філософію.

Василь, як і раніше, листувався з дядьком. Дядько, привозячи мені в гуртожиток сало та картоплю, прихоплював і ці листи. Майже в кожному з них Василь запитував про мене. Тоді я й сама наважилась йому написати. Так почалося наше листування, яке увірвала тільки війна.

Ні, я не писала Василеві про свої почуття, та мої потаємні мрії поміж рядків читалися. Василь зберіг ці листи. Те, що я найбільше ховала, проступає на кожній сторінці. А його листи справді були стримані. Вони також збереглися.

Я писала Василеві:

«У нас так гарно цвітуть каштани! Ви обіцяли приїхати на їхнє цвітіння, але де ж Ви?.. Хоч розкажіть, як Ви там живете, Василю Микитовичу! А може, все ж таки приїдете?»

Василь цієї весни не приїхав. А наступне цвітіння каштанів у Києві зустрічали німці.

IV. Дядькова «хвороба»

Та перш ніж перейти до розповіді про події воєнних років, мушу хоч побіжно розказати про дядькову «хворобу». Було це, здається, у травні 1941 року. Приїхавши до дядька на вихідний, я застала його дуже схвильованим. Він ходив по хаті, розмахував газетою і, показуючи на портрет людини з типовим селянським обличчям, вигукував:

– Ось він, бачите?.. Всі, брат, наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!

Я взяла газету, перебігла очима нарис про якогось завідувача хати-лабораторії, але нічого незвичайного там не побачила. Минулого року семенівська хата-лабораторія зібрала на двох гектарах рекордний врожай пшениці. Тоді багато писали про рекорди, ми звикли до цього, а тут взагалі якась мізерія – всього на два гектари! Я не розуміла дядькових захоплень.

– Як? – обурювався він, жмакаючи в кулаці сиву бороду. – Сто одинадцять центнерів з га!1 Такого люди зроду-віку не бачили.

Тітка Параска вивела мене на подвір’я, занепокоєно сказала:

– Хворий він. Як побачив оту газету, відразу ж памороки йому забило. Цілу ніч уві сні кидався.

У хворобу я не повірила і сказала про це тітці. Не могла второпати, що його так схвилювало. Дядькові були властиві такі несподівані повороти думки, що спершу слід, мабуть, перечекати збудження, вислухати його, а тоді вже щось висновувати.

Найперше, що я встановила, – особу рекордсмена. Це був не хтось інший, а Карпо Трохимович Осадчий – той самий друг дядька Сашка, який бачив у пшеничному зерні Святу Трійцю. Вони, виявляється, вже давно дружили – іще з часів доколгоспних. І Осадчий бував на плантаціях дядькових, і дядько Сашко також їздив до Семенівки. Та ось, бач, місяців десять не поспілкувалися – і отаке диво Карпо Трохимович вчинив!

Пригадую, ми тоді пробалакали з дядьком мало не до ранку. Спершу сиділи під яблунею, що п’янила мене пахощами цвітіння, потім перейшли до грубки, яка стояла під високою грушею. Влітку, щоб не топити піч, тітка Параска куховарила на цій грубці. Над нею був споруджений дашок, під яким можна сховатися від дощу. Саме почало накрапати. Ми сиділи біля пригаслого жару, що залишився в грубці. Тітка Параска, трохи заспокоївшись, вклалася спати.

Дядько Сашко пояснював:

– Ну, що ти, брат? Ти ж у мене розумненька… Тут вивіряються можливості злаків. Уявляєш, Сонечко?.. Це ж у десять разів більше, ніж наш середній врожай. Ану, брат, уяви: замість однієї паляниці – десять!

Довго він говорив про любов до землі та про те, що без такої любові люди не лише хліба не матимуть, а взагалі перестануть людьми бути. Як можна любити народ, Батьківщину, коли ти землі не любиш? Тоді вже ти не людина, а колос порожній…

– Ось побачиш, Соню, це сам Христос прийшов. Я не Карпа так називаю – Христос тільки ногу на його ділянку поставив. Отже, він уже на землі, це ясно.

1 Такий урожай справді був. Див. БСЄ, т.35, с. 373. (Прим, автора).

Відтак дядько почав пояснювати, що олександрійські гностики, які брали участь у створенні Євангелій, бачили другий прихід Христа саме в тому, що на землі буде багато пшениці.

– Карпів рекорд – це тільки натяк. Ще багато лиха на людей впаде: і війни, й нестатки, і голод. А десь наприкінці століття Христове воїнство переможе. І це вже навіки.

Я наважилася запитати:

– Ну, а такий Христос… Що не в зернині живе, а по землі ходить… Христос як Боголюдина – Він був?

– Я так про це думаю. Був Ісус – великий проповідник, якого справді Бог на землю послав… Ну, словом, так, як про це в Євангеліях написано… Був, Соню, був… А тому, що він себе в хлібі бачив… Пригадуєш: ви плоть мою їсте… Творці Євангелій усю гностичну символіку на його живий образ наклали… То є небесна містерія, Сонечко. Свята містерія.

Вранці дядько Сашко сів на велосипед і поїхав до Семенівки. А коли я наступного разу до нього завітала, в хаті сидів той самий чоловік, чий портрет я в «Правдє» бачила. Йому було близько п’ятдесяти. Сиві козацькі вуса поруділи від тютюну, який Карпо Трохимович не курив, а нюхав, набиваючи цим зіллям широкі ніздрі так, як хтось інший набиває люльку.

Либонь, я не зумію повною мірою передати враження, яке справила на мене ця людина. Якщо мовити двома словами, то це виглядатиме так: мудре здоров’я. То було здоров’я тіла і душі, яке властиве тим людям, котрі твердо знають, для чого вони живуть на світі. Неквапливі рухи, статечна хода, сократівська усмішка. Слова вимовляються якось навпомацки – так, щоб одразу ж відчути, чи ти здатний сприйняти мовлене.

Якщо ж ти зайнятий іншими думками, тебе, звісно, не засудять (кожному своє!), але й слів на тебе витрачати не варто.

Та якби дядько Сашко не був тим співбесідником, котрий уміє слухати й шанувати сказане, Карпо Трохимович до нього б не заїхав. А то, бач, їздив до якогось професора в Київ, а на зворотному шляху завернув до нашого хуторця.

Карпо Трохимович походив із тих культурних господарів, яких іще до революції земські власті відзначали нагородами. Щоправда, був він тоді молодий, але його батько, Трохим Осадчий, своїми врожаями прославився на всю губернію. Імперіалістична війна, громадянська – все це не дозволило синові здобути вищу освіту. Проте він, як і дядько Сашко, зумів самотужки надолужити втрачене. Відчувалося, що Осадчий досить вільно орієнтується у світовій історії та філософії.

Карпо Трохимович одним із перших заснував хату-лабораторію. Було всякого – що там казати? Часом не дуже прислухалися до його порад. І все ж Осадчий з року в рік робив свою справу.

З того, про що розмовляли дядько Сашко й Осадчий, я зрозуміла таке. Поле – це живий організм. А живий організм – це не річ, не об’єкт, це – процес. То вже моя мова, лікарська. Так скаже про наш організм кожен лікар, кожен біолог. І ось диво: Осадчий так само говорив про землю! Як і наш організм, поле сьогодні зовсім не те, яким було вчора, – воно обмінюється з рослинами, з хмарами, з Сонцем. І з людьми, звичайно. Все в ньому тече: одне вмирає, інше народжується. Що відмерло, що народилось? Не знаючи цього, не можна бути справжнім хліборобом…

Таке ставлення до землі мене глибоко вразило.

– Земля трудиться, виробляє, – пояснював Карпо Трохимович. – Те, що трудиться… Як його мертвим назвати?

– А верстат? – запитував дядько Сашко. – Або локомобіль. Вони ж бо теж трудяться.

Напевне, дядько запитував лише для того, щоб гість повніше висловив свої погляди. Так я зрозуміла його запитання.

– Трудиться не верстат, а людина біля верстата. А земля… Ні, з машиною її порівнювати не можна. Земля й без нас родить. Хай не так, як ми хочемо, але ж родить. А локомобіль… Без людини він мертвий.

Осадчий заговорив про те, як виникають пустелі: їх створює людина. Жодна жива істота не здатна діяти на змертвіння землі. Жодна, окрім людини. А чому? Тому, що людина навчилася відбирати в неї енергію. Здебільшого вона робить це дуже нерозумно. Скажімо, як виникла Сахара? Єгипетські фараони зганяли людей із усієї Африки, щоб споруджувати велетенські піраміди. Сотні тисяч рабів упродовж тисячоліть служили єдиній справі: вони мусили своїм кривавим трудом звеличувати мертвих Синів Сонця. Ну що ж, величні споруди стоять і досі, а земля… Вона помирала разом з фараонами. І ось, бач, померла…

Відбувається непомітне для людського ока перенесення енергії від землі до споруд. Будуть це піраміди чи то хмарочоси – байдуже. Енергія на їхнє спорудження все одно черпається із землі. Власне, це перенесення лишається непомітним тому, що вік людський надто короткий. А якби люди щороку брали проби ґрунту й віками зберігали аналізи – вони б це легко помітили. Та люди звикли цінувати лише те, що власними руками витворили. Землю ж творили не вони, через те їм здається, що вона вічна. Як сонце, як зорі. А воно ж не так! Бо тут одразу ж треба запитати: про яку землю ви кажете? Про ту, що хліб родить, чи взагалі про земну кулю? То ж різні речі…

Чим більше люди будують, тим більше енергії вони відбирають у гумусу. Оте незнання може дорого коштувати людям. Про це не раз казав Докучаєв. Тому велике будівництво вимагає великих турбот про землю.

– То, виходить, і машини землю поїдають? – скрушно хитав головою дядько Сашко. – Ми хочемо, щоб у нас було більше тракторів. А від них тільки шкода.

– Трактор – не віл, добрива з нього немає, – набиваючи ніздрі тютюном, сказав Осадчий. – Ні добрива, ні м’яса.

– Де ж вихід?..

– Вихід є. Люди, яких звільнив трактор, мусять виготовляти добрива. Та поки що… Земельці нашій терпіти доводиться. Тільки й того, що ножів для неї наготували. Силою хочемо взяти. Ну, ще років десять… Може, двадцять… А потім вона скаже: годі! Все, що в мене було, я вам віддала. Більше взяти нічого.

У словах Карпа Трохимовича я інколи впізнавала слова дядька, але це так і повинно бути, бо вони ж однодумці.

Сумно мені було від цієї розмови. І страшно трохи. Ніколи раніше я про це не чула. Мені здавалося, що земля завжди родила добре: Виявляється, родила тому, що її тепер глибше перевертали, до нутрощів добиралися…

– Не горюйте, – посміхнувся Осадчий. – Не все одразу. Народ терпіти вміє, то й годувальниця наша витерпить. Не завжди так буде. Порохом у світі запахло. Чує моє серце: велика біда сунеться. Земля мені каже: «Терпітиму, людоньки! Аби ви витерпіли».

Проговорили вони тоді до пізньої ночі. Осадчий навіть ночувати в нас лишився. Мабуть, Карпо Трохимович дещо раніше пояснював дядькові, але вони знов і знов поверталися до небувалого врожаю, – такого справді світ іще не знав! – отож поволі і я почала засвоювати, в чому саме полягав секрет Осадчого.

З першого дня колективізації Карпо Трохимович почав брати проби ґрунту. Деякі аналізи робив сам у хаті-лабораторії, складніші робилися в лабораторії інституту. Якщо поле – організм, а організм – це процес, то немає жодного року, коли хімічний склад гумусу лишається сталим.

Цікавила Осадчого також кількість дощових черв’яків: це вони, пропускаючи землю через власний стравохід, роблять її родючою. Коли структура ґрунту погіршується, дощовий черв’як вимирає. Тоді знайте: земля також починає вмирати. Мікроби тримають вологу – отож дбайте, щоб вони не гинули.

А коли в гумусі досить органіки – тобто він живий, здоровий, – тоді лишається визначити, які мінеральні речовини вибрані з нього попередніми врожаями.

Отже, все відбувається так само, як і в нашому організмі. Нічого не можна робити без аналізу – ні орати, ні сіяти. Так само, як не можна приписувати дієту, коли невідомо, чого вимагає організм.

Поле складається із клітин, бо немає жодного гектара, де не існували б свої відмінності. Карпові Трохимовичу не під силу брати пробу з кожного гектара, а треба було б! Він мріє про такі часи, коли в колгоспі буде добре обладнана лабораторія – краща, ніж в інституті. О, як це потім окупиться! Та до цього, мабуть, іще далеко…

Поки що свій небувалий врожай він виростив ціною великих зусиль. Деякі добрива доводилося на велосипеді привозити аж із Києва, з інституту. Ну, скажімо, мікроелементи. Але яка ж то була пшениця! Очерет, справжнісінький очерет…

Проби ґрунту (за десять років!) Осадчий зберігає так, як лікарі зберігають аналізи крові. Він точно знає, коли і яких добрив земля не отримувала. Знає, скільки загинуло черв’яків та мікробів. У процентах, звичайно. А вони гинуть – гумус поволі виснажується. Багата, дуже багата земля – їй ще жити та й жити! – але глибокі оранки випивають із неї предковічну кров. Це не те, що шкрябати сохою. Тоді у землі слізно просили, а тепер владно вимагають: віддай!

Бувають у людському житті хвилини, коли зненацька приходить осяяння – тоді починаєш усвідомлювати, що тебе оточує, звідки отримуєш життєві сили. Простіше сказати: починаєш розуміти природу. І себе в ній. Відкривається світ, найголовніші зв’язки в ньому – і тоді твоя душа виповнюється чимось високим, хвилюючим. Сонце, земля, люди – все це набуває нових, незнайомих досі якостей, набуває глибокого змісту. Це можна назвати пробудженням серця. Адже й досі ніби все тобі було відомо, але не так, як зараз, – одномірно якось, без душевного трепету.

Саме такі хвилини я тоді пережила. Навіть шкодувала, що вступила до медичного. Думала: чому б не піти лаборанткою до Осадчого?..

Вранці дядько Сашко повів гостя туди, де вирощувались найкращі на Вкраїні помідори. Принаймні Осадчий легко з цим погодився – дядькове господарство дуже йому подобалось. Я також ходила з ними, дослухаючись до їхніх розмов.

Обидва вони мали схильність до філософії, отож їм було про що погомоніти.

– Неволя виснажує землю, – наче сам до себе промовляв Осадчий. – Тільки неволя! От, скажімо, кріпацтво… Де вже селянинові дбати про землю, коли він сам ледве животіє?..

– А колгоспи? – притишено докинув дядько й озирнувся на мене: чи не почула?

Осадчий промовчав – тільки руку поклав на дядькове плече. А потім таки мовив:

– Колись не так буде. Вже недовго чекати. Ну, може, з півстоліття… Для людини це довго, але для землі… Вона свій вік тисячоліттями лічить.

– І я так само думаю, – погодився дядько.

Не забули згадати навіть про пустелю Гобі, котра вже за людської пам’яті виникла. Незрозуміло, чому це так, але ж виходить, що не кожен народ здатний власне майбутнє вибороти.

Говорили також про нас та про німців. Ми ще дуже молоді, наш розвиток великими природними багатствами забезпечений. Є в нас головне: нетерпимість до будь-якого гніту. Коли дивитися на цю якість через гумус, мов через сонячну призму, то за майбутнє народу нашого можна не боятися: земля сама підкаже, як йому жити належить. Аби він умів голос її слухати! А німці…

Вони, бач, націлилися Римську імперію перевершити. Отож знову рабство, знову стогін людський. До чого ж це здатне привести, окрім загибелі? То загроза для всього людства.

Так ці сільські сократи розглядали світ, його історію – через гумусний покрив планети. Не знаю, що про те дипломовані філософи скажуть, але мені здається, що вони мали рацію.

Щоправда, я не вважаю себе компетентною судити про це з наукового погляду. Скажу тільки: їхні переконання надовго стали для мене тим, що формувало мій духовний світ.