355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Микола Руденко » У череві дракона » Текст книги (страница 10)
У череві дракона
  • Текст добавлен: 25 марта 2017, 06:30

Текст книги "У череві дракона"


Автор книги: Микола Руденко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 45 страниц)

Сила Моносу
Роман

Пролог

Серпень на Катуні – місяць обліпихи. Іще росяна ніч не втратила свого панування, а вже в березі попід вербами погрозливим ревінням озиваються мотори і на шалену катунську бистрінь вихоплюються човни сміливців. Трапляється й таке, що найпотужніший мотор не здатний вигребти проти навальної течії – човен закрутить, мов тріску, й понесе вниз так швидко, наче то «Жигулята» біжать по Чуйському тракту. І добре, якщо його викрутить кудись на тихішу воду. Але обліпиха – ягода прибуткова, отож доводиться ризикувати…

У серпні Мирон Грива вирушав на роботу вбрід. Він любив виходити з хати на світанні. Клара, розметавши на подушці червоно-мідяне волосся, тягнулася голою рукою до халатика, щоб нашвидкуруч зготувати пряженю або розігріти котлету. Та Мирон не дозволяв їй вставати вдосвіта – сніданок неважко налаштувати й самому.

Перший сонячний промінь заставав Мирона на перекаті – довгою палицею розворушуючи рінь, він твердо ставив на дно сторожку ногу, взуту в гумовий чобіт. І, як завжди, блакитна течія – вона тут справді блакитна! – породжувала в його душі почуття святості. Недаремно ж бо впродовж двох тисячоліть хрестять водою – атеїст Грива завважив це для себе вперше вісім років тому на березі іншої річки. Тієї, в яку князь Володимир заганяв непокірних киян, аби вони зреклися своїх богів-колод в ім’я спасенної Водохрещі.

Перебрівши через один із численних рукавів, Мирон опинявся на острові, поза яким починалася власне ріка – широка, потужна, бистроплинна. Навіть у серпні, коли вода падала й очищалася, а примхливий харіус починав брати наживку, Катунь була набагато ширша за Десну – її можна порівняти хіба що з Дніпром на рівні Прип’яті. А за кількістю води, яку вона котить на сибірські рівнини, ця гірська красуня, мабуть, перевершує Дніпро – середня швидкість катунської течії разів у п’ять більша від дніпровської.

Згадка про Дніпро щемливо обізвалася в грудях – так наче він згадав про мертвого батька; бо сьогоднішній Дніпро – то вже не Дніпро, а низка гнилих водойм, що під своєю зеленкуватою поверхнею поховали гаї, діброви, найбагатші в світі сінокоси – там, на замуленому дні, дрімає славна українська минувшина. А Київ…

Ні, Київ давно вже не вабить Мирона Сидоровича – він став йому чужим. Так само як і звання кандидата філософських наук, – Грива сьогодні лише усміхається, пригадуючи, як він колись мало не доскочив звання доктора. Сам увірвав оту висхідну дорогу – лише однією фразою, за котру його трохи не спровадили в Павловську лікарню.

Лівим своїм боком Катунь притерлася до самісіньких гір. Ген видно цупкий сталевий трос, що на лівому березі прип’ятий до скель, а тут, де зупинився Грива, бовваніє залізна вишка на бетонних підпорах. Це вже клопіт Мирона Сидоровича – коли він сюди прийшов, трос кріпився до товстенного кедрового стовпа, вкопаного у вологий ґрунт. Але хто ж не знає, як волога переїдає деревину, хай навіть із наймогутнішого кедра? Не можна вірити дереву, вкопаному в землю при самій воді.

Смішно згадати, як Мирон вісім років тому шукав двигуна, котрий ганяє порон через Катунь, – адже ж це не жарт: на його дерев’яний поміст виїжджає трактор або вантажна автомашина; поруч, на відгороджених бильцями лавах, сідають люди – може, навіть десятків зо два. А двигуна зовсім не чути! Яка ж то сила штовхає цей понтонний катамаран, що пропах мазутом, кізяками, капустою? Гордість не дозволила Миронові звернутися до колгоспних дядьків з розпитами – боявся, що сибіряки його висміють. Зміркував: хитрі алтайці тому під таким кутом спарували гостроносі понтони, що порон рухає катунська течія. Для того й перекинуто сталевий трос через річку: прип’ятий до нього довгим повідком, як дворовий пес, порон слухняно бігає вздовж троса справді таки по-собачому. На Дніпрі такої дивовижі не побачиш – таке там судноплавство. А тепер, коли вже й самого Дніпра немає…

Може, оте наївне подивування сибірською кмітливістю й вирішило долю Мирона: ось уже близько восьми років він служить на Катуні поронщиком. Його шанують і за вченість, і за простоту, а до крутих доль сибіряки давним-давно звикли: якщо не тебе самого відповідна установа послала на побачення з ведмедями, то батька, діда або ж прадіда. Людей із чистенькими анкетами тут не зустрінеш – через те й анкети мало кого цікавлять. Та все ж Миронові не так просто було влаштуватися на роботу: голова колгоспу прийняв його з пошаною, мов знатного гостя, але про обов’язки поронщика висловився так:

– У Катуні своя діалектика – мов у норовистого жеребця: хто недужає тримати повіддя – скине залюбки, ще й копитом припечатає.

Тарас, старший Кларин брат, знаючи кавалерійське минуле Гриви, зухвало кинув:

– Ну, що ж, давайте сюди норовистого жеребця!.. Як, Мироне, погодишся на такий іспит?..

До іспиту не дійшло – Тарасові вдалося умовити голову.

На дерев’яному помості порона змайстрована з дощок невелика будка під толевим дахом. У будці грубий, неструганий столик і старий розхитаний табурет. Біля переправи почнуть купчитися вози й машини десь години через дві – отже, у Мирона Сидоровича є час, щоб занотувати думки, які роїлися в мозку з учорашнього ранку, а за ніч вкоренилися, мов зернятка в плідному ґрунті. Мирон дістав із шкіряної сумки товстого зошита, на титульній сторінці якого було старанно виведено: «М. Грива. Про фізичне й метафізичне». Добра половина зошита була вже списана. Позначивши сторінку сьогоднішнім числом, філософ почав писати.

Йому близько п’ятдесяти. Колись, мабуть, обличчя було кругле, розповніле, а постать важка, опасиста. І якби Мирон Сидорович не втік від кабінетного життя, давно б його опосіла гіпертонія (бо вона вже накльовувалась) і, може, познайомився б уже з першим інфарктом. Тепер від його повноти залишилися складки на підборідді та на щоках – зайвина шкіри, що втратила молодечу еластичність. Був він кремезний, міцно збитий – орудував правильним веслом так звично й просто, наче візниця пужалном.

Порон на ніч припинався на правому березі. Грива любив острівну рослинність, рясно окроплену вранішньою росою. Любив дивної прозорості течію під ногами – мовби то пульсувала голуба кров планети. І саме тому двогодинна праця в будці за грубим столиком давала більше, ніж колись цілоденні сидіння в обвішаному килимами кабінеті. Кулькопис легко бігав по сторінці – рік за роком Грива вживався в теорію монад, що прийшла одним спалахом, космічним осяянням. Тепер він твердо знав: мало роздобути Знання (так, Знання з великої літери!) – треба їх у собі перемісити з кров’ю, щоб ними наповнилась кожна клітина. А для цього є лише один засіб: писати, спалювати написане – і знов писати…

– Аго-оо-ов! – докотилося з лівого берега. – Сидоровичу-у!..

Це колгоспний водій Дмитро Сновига везе капусту в раймаг. Спокійно, із сковородинською гідністю сховав зошита в шкіряну торбу й рушив до правильного весла.

Наприкінці робочого дня прийде Клара. Вона завідує районною книгозбірнею, у неї вихідні в п’ятницю і суботу. В п’ятницю вона обов’язково приходить, щоб, непорушно стоячи біля будки, довго-довго вдивлятися в мінливу бистрінь Катуні. Що вона там бачить – збігаючі роки, безгрішну прозорість власної душі? А може, то її молитва?..

Коли ж надвечірнє небо над ламаним гірським видноколом почне міняти барви – від синього через фіолетове до червоного, – вони припнуть порон до причалу й рушать острівною дорогою туди, де Мирон уранці перебродив змілілий рукав. Там Клара мимоволі мусить звіритись на нього, бо вода в Катуні крижана, тече з одвічних льодовиків. Мирон підхопить її на руки: обережно ступаючи, понесе над шумовинням води й шарудінням мокрої ріні. І добре їм буде від того, що тут, де вони тепер живуть, люди іще не встигли прозоре й чисте зробити брудним.

Чи згадує він Мирославу? Може, й згадує, але без радості – що було, те спливло за водою.

Розділ перший

Про яку сингулярність мова? Справді ж бо, сингулярність, як свідчив словник, – це, з одного боку, просто вдова, а з другого – щось зовсім несподіване: самодержавство! А ще є воїн добірної кінноти, ба навіть чиновник для особливих доручень. Усе це подано під номерами: перше, друге, третє. Та коли ми вимовляємо латинське слово singularis, воно в усіх цих значеннях звучить майже однаково. Чи далеко тут до непорозумінь? Скажімо, філософська праця Мирона Сидоровича нарешті з’явилася на полицях книжкової крамниці – хто ж має нею цікавитись? Невже справді підстаркуваті удовиці? Але ж вони будуть розчаровані – філософ пише не про них. І не про добірних кіннотників, не про чиновників для особливих доручень, навіть не про самодержавство. А про що ж він пише?..

Окремішність, винятковість, самість, одиничність – ось що в докорінності своїй означає слово «сингулярність». Саме ці споріднені поняття й зводять у єдиному слові грізного імператора й нещасну жінку, яку він зробив удовою. І тому Мирон Сидорович хотів назвати свою докторську дисертацію так: «Філософські проблеми фізичної сингулярності». Проте директор Інституту філософії, де Мирон Грива обіймав посаду завідуючого відділом, іронічно зауважив:

– Масло масляне. І так ясно, що фізичної. Хто ж сьогодні не знає про «чорні діри»?..

– Але ж сингулярність буває не лише фізична, – якось мляво, наче суперечка його стомила, зауважив Мирон Сидорович. Був він людина нестара, щойно вивершив четвертий десяток, через те директор Іван Корнійович не без настороженості відзначив оту несподівану втому.

– Яка ж іще? – усміхнувся директор, і в куточках його рота, де колись були кутні зуби, відкрилися темні порожнини. Мирон, задивившись на них, пожвавішав. Чорні дірки, навіть без лапок. Теж своєрідна сингулярність, котра впливає на травлення, а травлення, в свою чергу, впливає на характер.

Грива змусив шановного членкора зазирнути в словник, але вся ота розмаїтість визначень не переконала директора. Його калмицьке обличчя якось по-дитячому набурмосилось.

– Ов-ва! Якщо в назвах наукових праць розмотувати етимологію кожного слова… Скажімо, кварки – це, по суті… щось близьке до чортів або привидів. Не пригадую точно… Про сингулярність у фізиці написано стільки, що всі інші значення цього слова просто відмерли. Ну, а там як хочете. Зрештою, це не має принципового значення.

Може, й справді відмерли. Та коли Мирон Сидорович зачинявся в кабінеті й, насупивши брови, що вже починали сивіти, сидів перед латино-російським словником, він думав про ті значення сингулярності, про які ніхто й не здогадувався. То була сингулярність його власної психіки – таємниця, котру він приховував навіть від дружини.

Вперше це сталося з ним тоді, коли від «курчат» на його ногах не було рятунку навіть уночі – доводилося рано-вранці вирушати в кам’янистий донецький степ по гороб’яче мило, що росло невеличкими острівцями серед ковилового шелестіння. Ота ковила часом здавалася волоссям на кострубатій щоці велетня – уява десятилітнього Мирона малювала людські обличчя з чого завгодно: з пагорбів, із хмарок у надвечірньому небі, навіть із шпарин на стелі.

Одного разу в пошуках гороб’ячого мила він заблукав доволі далеко – аж на Грузову. Так називалася двоверха гора, якої з їхнього села майже не видно, вона ледь-ледь синіла на видноколі. На вершині гори стояла сіра споруда, що тепер була зруйнована. То, власне, і є Грузова. Це сюди через заплаву річки Білої на високих металевих опорах колись тягнулася канатна дорога – понад головами людей бігли, мовби навіть летіли, невеличкі вагонетки з вугіллям. На Грузовій вугілля висипалося в залізничні вагони, але ж як це робилося, Миронові було уявити важче, ніж вишукати серед хмарок кудлату голову баби-яги. Від канатної дороги зовсім нічого не лишилося, а від Грузової лишилися голі стіни, викладені із дикого каміння, – у стінах тепер гніздилися кібці.

Коли Грузова вже була близько, Мирон почув неголосне хлипання, а згодом на вершині стіни, десь, мабуть, на рівні четвертого поверху, побачив хлопчика в полотняній сорочині, які вже в Донбасі носили рідко – лише по селах, що були далеко від шахт. Обхопивши задубілими руками вершину стіни, наче мертву матір, він безнадійно схлипував – видно, вже стомився й не міг плакати голосніше. Місце було безлюдне, та коли б і з’явився хто із дорослих, то де ж взяти височенну драбину, щоб зняти цього білоголового шибеника?

Становище хлопчика було й справді безнадійне. Коли він побачив Мирона, хлипання одразу ж перетворилося на голосний плач – панічний, відчайдушний. Йому було років шість, не більше. Звісно, подерся до кібців, а злізти вже не міг. Тільце худеньке, легке – Мирон міг би його на руках віднести додому. Але ж спустити на землю… О-о, це здатний зробити хіба що янгол небесний, бо в нього є крила. І в той же час піти геть, не подавши цьому пустунові допомоги, також не годилося. Мирон уже готовий був розплакатись. А може, й справді заплакав – цього він уже не знав, бо раптом знепритомнів.

Що люди часом у критичних ситуаціях втрачають свідомість – це не така вже й дивовижа. Ну, слабенькі нерви. Ну, особлива психічна витонченість – кажуть, Байрон непритомнів, вражений красою якогось краєвиду. Ні, з Мироном скоїлося щось зовсім не те. Потім це повториться в інших критичних ситуаціях – і завжди з несподівано добрими наслідками.

Коли Мирон опритомнів, хлопчик був уже на землі – вони лежали під крислатим дубом на схилі глибокої балки. Першим, що впало в око Миронові, був дивовижно чистий струмок, який дзюркотів попід дубовим корінням по білих крейдянистих камінцях і такому ж білому піску. То було хмільне враження чистоти – тієї чистоти, що відлунює дивним звучанням у людській душі. Тоді ще Мирон не знав, що це в ньому самому дзюркоче отой струмок – іще не вивітрилась таємнича сила, котра щойно зробила його несхибним знаряддям Добра – сила, яка прийшла невідомо звідки: а чи ззовні, від Сонця й зірок, чи зсередини, із людської підсвідомості, де приховані такі можливості, про які людина навіть не здогадується.

Хлопчисько оговтається й чкурне додому, в сусіднє село, а згодом звідти прийде його мати, вона принесе Мироновим батькам половину вівці, зі сльозами на очах дякуватиме їм, що виростили такого доброго, відважного синка. Виявляється, шестилітній пустун на Грузовій був не сам, а з товаришами – вони прибігли в село й зняли тривогу…

Що ж до Мирона, то він мало що тямив із цієї пригоди. Спершу був певен, що хлопчик якось зліз сам, а те, що він, Мирон, здобув несподівану шану, просто якесь непорозуміння. Згодом він розшукає винуватця отієї пригоди й візьме його за барки:

– Навіщо плітку про мене розпустив?.. Ти ж сам зліз, а кажеш, що я тебе зняв. Навіщо це тобі знадобилось?

Хлопчик, намагаючись вирватися із цупких пальців рятівника, белькотів:

– Пусти-и…

А коли Мирон облишив м’яти його сорочину, крізь сльози всміхнувся:

– От чудій!

– Чому це я чудій?..

– Тому що я на тобі на землю з’їхав.

– Брешеш.

Хлопчик перехрестився:

– Бий мене хрест, коли брешу.

Згодом усе це потроху забулося, але не назавжди – щось схоже сталося на приймальних іспитах: при вступі в університет йому випав білет із запитанням про битву при Фермопілах. У голові вертілися оті Фермопіли, щось він про них чув, але ніяк не міг пригадати, хто і з ким там бився. Потім наче хтось вирізав із його пам’яті все, що він говорив екзаменаторам, і навіть те, як повернувся в гуртожиток. Отямився вже в ліжку, біля нього сидів Сашко Кривда – це з ним вони готувалися по одному підручнику.

– Звідки ти все оте повикопував? Того ж і в підручнику немає… Члени комісії сиділи мов заворожені.

Кривда довго домагався, щоб Мирон назвав книжку, яку він прочитав потай, без нього, а Мирон усе ще не хотів вірити, що він таки склав іспит, – добре пам’ятав запитання, але й зараз не знав, як на нього відповісти. Проте з історії він дістав п’ятірку, хтось із деканату, якийсь здоровань із шишкуватим лобом, спинив його в коридорі й, потиснувши руку, сказав:

– У вас, молодий чоловіче, ґрунтовні знання з історії. Це ваш улюблений предмет?..

Помітивши розгубленість Мирона і приписавши її надмірній скромності першокурсника, незнайомий відійшов, Мирон так його більше й не бачив, бо вчитися випало лише один місяць – невдовзі Гриву серед інших першокурсників покликали до армії. Це було в 1939 році. Він стане спритним кіннотником, але воюватиме в піхоті; до університету повернеться лише через сім років уже інвалідом війни.

Пам’ять Миронова зберігала такий випадок із фронтового життя. Курсантська рота на лісовому шляху серед повалених сосен – повалених так, що із товстенних пнів утворилися нездоланні для танків перешкоди, – дала бій чотирьом німецьким танкам. Перший підірвався на міні, а решта три, котрі йшли за ним, не мали змоги розвернутися. У курсантів не було іншої зброї проти них, окрім пляшок з горючою рідиною; але вже сутеніло, попід завалами неважко було підповзти до ворожих танків – отож вони незабаром перетворилися на курні, смердючі вогнища… Німецькі танкісти, позалягавши біля машин, довго відстрілювалися трасуючими кулями із кулеметів, але той вогонь не завдавав роті великої шкоди. Та невзабарі з’явилося двоє поранених – командир курсантського батальйону майор Шорін і його коновод. І тоді комісар запитав, чи є серед курсантів кіннотники. Грива одразу ж зголосився, ветфельдшер повів його серед покресленої трасуючим вогнем темряви мало не до самих німецьких кулеметів, – там лежав комбат і стояли коні, що навдивовижу виявилися навіть без подряпин. Комбата підняли й посадили в сідло, він, припадаючи грудьми до луки, скреготів зубами і стиха благав:

– Не поспішай, не жени…

Комбат був поранений у стегно. І хоч посувалися черепашачою ступою, кожен кінський крок завдавав йому пекельних болів. Німці вже обійшли ліс, у якому рота довершувала бій з танками, – треба було прослизнути безтілесними тінями повз їхніх мотоциклістів, які прочісували кулеметним вогнем кожен перелісок.

І знову сталося: Мирон втратив свідомість. Отямився лише в госпіталі, де лежав також майор Шорін. Майор небавом розповів, як вони вирвалися з оточення: спершу було вбито коня під ним, Мирон посадив його собі за спину; а коли мотоциклісти підстрелили й Миронового коня, курсант покрадьки ніс комбата на собі. Грива дістав поранення вже перед окопами наших військ. Майор згодом написав у штаб фронту, Гриву нагородили медаллю «За відвагу» – і досі та медаль своїм глухим брязкотом збуджує в душі Мирона Сидоровича бентежну гадку: невже він, Мирон Грива, носить у собі якесь друге, не відоме йому, «я»?..

Мирон пам’ятав іще кілька випадків, коли він втрачав свідомість, але продовжував діяти, – і кожного разу виявлялося, що в нормальному стані він би зазнав поразки.

Кілька разів поривався піти до психіатра, але зупиняла думка: психіатри, безсумнівно, розглядатимуть оцю його психічну аномалію як певну ущербність, а тут уже недалеко й до того, щоб думати про себе як про хворого. Мирон був переконаний, що це не хвороба – це щось інше. Психічна сингулярність!..

Хтось сказав: мозок – то сідало душі. Може, це звучить трохи інакше, але зміст саме такий. Або іншими словами: мозок є трон, душа – його володар. Там, де трон по черзі захоплюють різні особи, настає добре вивчене істориками безладдя. Коли ж це не держава, а окрема людина, безладдя вивчають психіатри. На відміну від істориків, вони не обмежуються лише вивченням, а вдаються до радикальних заходів, щоб опанувати хаос.

Але ж хаос з’являється тільки там, де боротьба за трон породжена інстинктами сліпого владолюбства. Коли ж є номінальний володар трону і є той, хто скеровує його дії, хоч сам перебуває за лаштунками, наслідки можуть бути різноманітні – все залежить від того, ким вони є, ті особи, і якими мотивами керуються у своїх діях.

Мирон був певен, що кожна людина – то цілий букет особистостей, але в переважної більшості людей особа-лідер почувається повноправним господарем, їй не доводиться ділитися першістю з колегами. Щоправда, хто не звідав сумнівів і внутрішніх борінь? Хто потай, щоб його ніхто не чув, не розмовляв сам із собою, вбачаючи співрозмовника десь у глибинах власної психіки? І що ж то є у сутності своїй, як не бажання порадитися з колегами, котрі живуть у тобі підсвідомо? Та й що таке наша підсвідомість? Скажімо, що таке сни? Може, то психічна діяльність істот, які мають змогу виявити себе лише тоді, коли лідер іде на спочинок?

Історія знає немало випадків, коли великі рішення й наукові відкриття приходили уві сні або в трансі. Так, скажімо, Менделєєв залишив свідчення, що періодична система елементів в основі своїй явилася йому уві сні – він потім лише впорядкував цей дарунок підсвідомості, узгодивши його з прийнятою в науці символікою опису. Та хіба лише Менделєєв?..

Отак роздумуючи, Мирон потроху впокоювався від збурень психіки, що довго – може, навіть роками – пекли його нерви після кожного вияву другого «я». Передовсім його приголомшувало, що оте друге «я» виступало на авансцену тоді, коли він, Мирон Грива, власними силами не здатний був упоратися з вимогами якоїсь життєвої ситуації. Є машини – літаки, автомобілі – із запасною системою управління, нею послуговується інструктор у критичний момент, коли учень міг би накоїти лиха. Мирон протягом цілого життя їхав на такій машині – власне, він сам був нею. Хто ж його інструктор? Коли і як можна з ним зустрітися?..

Мирон був другим сином у своїх батьків – перший помер тоді, коли Мирона ще не було на світі. Мати часто його згадувала – для неї він не вмер, жив у її душі. Мирон певен, що це він, його старший брат Грицько, знайшов для себе притулок на сідалі, котрим є мозок молодшого брата. Він, мабуть, і справді був незвичайною дитиною – саме так про нього розповідала матуся. Може, й помер через те, що йому було видано забагато як для однієї людини. Отож, думаючи про своє друге «я», Мирон звик називати його Грицьком, гадаючи, що це навіть не метафора, – так воно є насправді.

Втома, яку помітив у ньому Іван Корнійович, мала надто поважні причини, але Мирон був далекий від того, щоб це комусь пояснювати. І саме тому, що протягом останнього року Миронові жилося надто важко, він був певен: Грицько має невдовзі прийти.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю