355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Микола Руденко » У череві дракона » Текст книги (страница 42)
У череві дракона
  • Текст добавлен: 25 марта 2017, 06:30

Текст книги "У череві дракона"


Автор книги: Микола Руденко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 45 страниц)

– На хуторі.

Макариха зміряла його непривітним поглядом.

– Побачимо, хто кого перехитрує. Я тут кожну деревину знаю. Раніше зайняти треба, зарубки поставити… Як ви без мене в темряві розберетесь? Хмизу скільки завгодно, а чогось путнього… Ну, спробуйте.

І вийшла з хати, не попрощавшись. Ми з Павлом перезиралися безтямно, а Надійка, виявляється, все вже знала.

– Людей наїхало, по хатах ночують… Там же багато доброго дерева, на крокви годиться. Тепер його корчувати треба. Лісництво оголосило: хай забирає хто хоче. Без грошей. Аби швидше викорчували. А таке швидко між людей розноситься.

Ось воно що! І як тієї Макарихи на все вистачає?

– Та в неї ж є хата, – зауважила я наївно.

Надійка усміхнулася.

– Таке скажете!.. Через місяць з руками відірвуть. Добрий заробіток буде.

Я зрозуміла, що вона також туди збирається, де серед чорних пісків стирчать обгорілі сосни.

Надійка постелилася в запічку й відразу ж заснула. Я постояла серед хати, доки Павло біля ліжка шарудів, а потім і собі шугнула під ковдру.

Моє ліжко стояло в другій кімнаті, але я добре чула, що Павло не спить.

Вранці застала його на ногах. Рукава підкотив, то й не помітно, що вони короткі. Штани в нього знайшлися в чемоданчику. А піджак не обов’язково зодягати – зараз тепло.

Надійки вже не було й близько, ще вдосвіта, напевне, з Макарихою пішла. Чи, може, без неї – сама для себе. Дивись, до вечора повне подвір’я чорного дерева натягає. Може, й на корову заробить.

Дорога, по якій я недавно проводила Сергія, тепер бігла серед чорних списів, котрі вчора шуміли зеленим гіллям. Страшне видовище! Сергій буде тяжко вражений.

А люди працювали пилками й сокирами – сотні людей з довколишніх сіл. Ревіли навантажені обгорілими соснами грузовики. Вся площа була потовчена колесами, пісок на ній перемішався з попелом.

– Завтра й хмизу не лишиться, – сумно зауважив Павло.

На шосе він мене вже не умовляв їхати в Семенівку.

Довго дивився в очі, потім тихо мовив:

– Даруйте, коли щось не так.

– Що не так? – прошепотіла я.

– Ну, сказав, може, зайвого…

Мені сподобалась ота стриманість. Я відчувала, що сьогодні його слова не могла б сприймати серйозно. Напевне, він це зрозумів. А може, нам на душі гірко сипався той попіл, що вітер над згарищем носить.

Серед суцільної чорноти зблискувало проти сонця пляшкове скло – воно тепер оголилося, бо трави всюди вигоріли. Скільки ж його набито!

Сонячні зайчики не втішали ока – їх відкидали скляні різаки, що калічать не лише ноги, а й душі людські. Можливо, десь там зблискував золотий браслет.

III. Осінь насувається

Хуторець був завалений чорними колодами, довгим жердям та схожим на списи хмизом. Як і завжди, найбільш спритною виявилася Макариха – вона стільки лісу перед своїм парканом навалила, що майже загородила вулицю. Надійка теж не дуже відстала.

– Як це ви здужали? – допитувалась я у Надійки.

– Хлопців з гуртожитку покликала. Ми ще звечора умовились.

То був чималий прибуток, але хуторяни йому не раділи: тяжко переживали лісову пожежу. Любили вони дорогу до автобусної зупинки. З кожної хати хоч одна душа щоранку по ній на роботу поспішає. Чи на цегельний завод, чи на якесь будівництво. Баби та діди сторожування для себе знаходили.

У суботу приїхав Сергій. До нього також докотилася чутка про пожежу. Ні, Павла Михайловича він не бачив – «Сільгосптехніка» далеченько від семенівського колгоспу. Сергій через те знав про пожежу, що про неї всюди гомоніли по селах. Він не впізнав рідної дороги. Пройшов дощ, згарище вже не таке чорне. Там, де раніше молодий ліс шумів, лишилися зелені острівці. То були дуби та берізки з обпеченим листям. По них видно, що пожежа нагадувала вибух: якби вона довше тривала, то й листяні дерева не змогли б вистояти.

Посумували ми з Сергієм та й про інше заговорили. Він був переповнений новими враженнями. Квартиру знайшов одразу – у якоїсь вдовиці. Я їй позаздрила трохи – бач, неждано-негадано випало жінці щастя. Сергій і в господарстві допоможе, і добрим словом душу порадує. Та й сам, звичайно, без жіночого піклування не залишиться. І гарячий сніданок йому приготують, і вечеря не забариться.

Це мене трохи заспокоїло. Але все інше глибоко турбувало.

Сергій, мабуть, справді ставився до своєї нової роботи, як до вивчення світу. Бачити, знати, власними ногами землю міряти було його потребою з дитинства.

– Тепер усе інакше, – пояснював мені Сергій. – Техніку передали колгоспам. В нас вона тільки ремонтується.

– Це хіба краще?..

Сергій відповів не одразу. Я розуміла його вагання: хіба ж він знає, як було раніше?

– Що тобі сказати? Хліб як забирали, так і забирають. Щось там сплачують. Але то більше для годиться.

– А в тебе ж яка робота?..

В це запитання було вкладено більше, ніж Сергій догадувався. Мене ось що непокоїло: чи припаде йому до серця нова професія? Баштовий кран він любив. «Сільгосптехніка» покликала його не тому, що іншої стежки в житті не бачив. То були, можна сказати, внутрішні настанови, пов’язані зі ставленням до природи взагалі та до землі зокрема. Але про природу можна роздумувати й сперечатися далеко за межами «Сільгосптехніки».

Тут ось що важливо: чи полюбить він людей, серед яких йому доведеться жити? Вони вже не селяни, але ще й не робітники. Це серединна ланка, яка є провідником між селом і містом. Промислова енергія через них передається землі. Але чи зуміє Сергій відчути себе там своєю людиною?

Очі в Сергія засвітилися. З радістю й гордістю він почав розповідати мені про свою роботу. Працює електрозварником на «летучці». Так називають ремонтники свою пересувну майстерню – великий автофургон, заповнений верстатом з лещатами та різним слюсарним начинням. З погляду лікарського її можна назвати швидкою допомогою, хоч лікуються не люди, а степова техніка. Окрім усього іншого, на ній установлено потужний генератор, котрий виробляє струм для електрозварювання.

Та поки що його захоплення стосувалися не стільки самої роботи, скільки тих можливостей, котрі вона відкривала для вивчення сільського життя. Ніби Сергій збирався стати журналістом або письменником. Про такі його наміри я ніколи не чула. Через те й рано Було щось висновувати. І взагалі рано: за тиждень небагато можна побачити.

Сергій дуже зрадів, що в нас поселилася Надійка. В неділю вони обрубували сучки з навезених сосен, відпилювали вершини – словом, готували «товар», щоб Надійка могла його краще продати. Сергій допомагав їй у тій справі, яка належала Якову.

За обідом Надійка запитала:

– Софіє Кирилівно! А що, коли я привезу матір? Вона в мене тиха, зайвого слова не почуєте. Ми з вами на роботі, а вона… Де ж ви бачили, щоб така земля марно пропадала?

Я мимоволі усміхнулася: отож-бо і є різниця між теорією та практикою! При всій своїй «гумусній» філософії я останнім часом лінуюся за сапку взятися. Захопила мене оця писанина. Так багато передумано, що немає сил у собі тримати – хочеться на папір вихлюпнути. Почала тоді, коли ніщо інше не могло мене втішити, а тепер, бач, спинитися не можу.

– Давайте спробуємо, – відповіла з деякою обережністю. Раніше мені здавалося, що не існує такої людини, з якою не можна зжитися. А тепер обачнішою стала. Почала думати про свою матір та про сестру. Як вони живуть? Мало ми бачимося – треба з’їздити. Матуся вже старенька.

Надійка здогадалася про мої вагання.

– Я її спершу в гості запрошу. Нехай поживе в нас трохи. Можна?..

– Місця в хаті вистачить, – відповів за мене Сергій.

Я подумала: якщо він готовий був до в’язниці піти за товариша, то чого ж я оце мудрую? Навіть соромно стало.

– Привозьте матір, Надійко.

– Вона й сама приїде.

– Скільки ж їй років?

– Сорок.

– Виходить, ми ровесниці… Вона в колгоспі працює?

– На сезонних… Хата в нас поганенька. Батько з війни не прийшов. Сумно їй без мене.

Так, це зрозуміло. Вдовину самотність я добре вивчила – знаю, що то за лихо.

Сергій поікав надвечір. Наступного ранку голова місцевкому нагадав мені про громадське доручення: я мусила погодити з архітектурним управлінням будівництво сараїв для співробітників. Ділянка вже визначена, лишалося її узаконити.

В архітектурне управління ми виїхали з Куликом на його машині. Петро Іванович усю дорогу мовчав. Машину він водить сам. Це допомагало нам відмовчуватись – все ж таки людина при ділі. Важка то була поїздка.

Літо кінчається, ночі вже холодні. Дуб, який розвивається рано, на вершинах потроху жовтіти почав. Школярі позавчора до школи побігли.

А проте вдень іще тепло, інколи можна й позагоряти. Прощання з літом завжди породжує в душі той трепетний смуток, який з радістю товаришує. В такі дні з особливою гостротою відчуваєш, що твоє життя не відокремлене від природи – вона тебе на своїх хвилях несе. Людське волосся згодом так само вкривається памороззю, як прив’ялі трави вересневого ранку. Це сумно, бо життя минає. І це радісно: ти – частка природи, отже, у твоєму народженні була якась потреба, бо в природі немає нічого зайвого. Так само, як у матері ніколи не буває зайвих дітей.

Отож і поспішають люди до річок та озер, щоб попрощатися з літом та про своє життя-буття поміркувати.

Сергій у суботу не приїхав. Надійка вирішила вибілити хату. Мене вона звільнила від цієї роботи – запевнила, що сама впорається. А я, бач, і рада.

Її свекруха якось ніби посмирнішала. Я гадала, Макариха лаятись буде, що Надійка в мене поселилася, аж воно вийшло навпаки: відчула, мабуть, що повна самотність їй загрожує. А проти такого ворога, як самотність, з сокирою не вийдеш – іншу зброю треба шукати. Мабуть, Макариха через те й вітатися зі мною почала.

Територія, на якій містилася «Сільгосптехніка», мені дуже сподобалася. Про неї можна сказати: обжита! Старий яблуневий сад, довжелезний гараж із великими боксами на десятки машин. Далі, за водокачкою, тягнулися майстерні. Дахи цих капітальних споруд побудовані так, що на них більше скла, ніж шиферу.

А проте, мені зараз не до оглядин. Сторож, який сидів на лавочці біля контори, показав хату, в якій квартирував Сергій. Тут усі добре знають одне одного – новенького одразу ж запам’ятали.

– Бачите акацію?.. Там Борщенчиху питайте. Ото він у неї квартирує. А ви хто йому будете?

– Мати.

Сторож вийшов аж за ворота і довго мені пояснював, як треба їхати. Не прямо по вулиці – там бруківку ремонтують, – а звернути за магазин, потім через місток, а далі вже люди покажуть.

Борщенчиху я застала, але Сергія вдома не було – він іще зранку до Києва поїхав. Так воно й мусило бути! Чого б оце йому в хаті сидіти? Мабуть, з Ніною гуляють по місту.

Довідавшись, що я мати Сергія, Борщенчиха виявила безмір гостинності. Хата, в якій тепер жив Сергій, була схожа на нашу. Велика сільська піч тут також займала майже половину площі. На стінах висіли фотографії, серед яких найпочесніше місце належало парубкові з довоєнними значками на грудях, котрі я добре пам’ятала. Це, зрозуміло, чоловік Устини Прохорівни. Давно вже його немає серед живих. Одружилися перед самою війною. Дітей не встигли нажити. У двадцять років Устина залишилася вдовою, їй ще й поталанило: вдова фронтовика! А хіба краще жилося її ровесницям, які не встигли собі цього почесного звання добути? Залишилися старими дівками. Зовні жодної різниці, а чомусь до Устини і люди, й сільські власті з більшою пошаною ставилися. Декотрі швидко зміркували: раз таке лихо, то гріх у дівках пропадати. Матері-одиначки тепер також у пошані. Сестра Устини Прохорівни, Марія, народила собі доньку, вже й десятирічку кінчає. Яка гарна дівчина! Звісно, у Марії більше щастя, ніж в Устини Прохорівни. То що тут можна вдіяти? Заміжня жінка мусила чоловіка ждати. Знала, що не вернеться, а серце не мирилося. Ніхто б її не засудив, звичайно, якби й вона після війни дитинку собі придбала. Як же те судити? Кожен розуміє, що війна мужиків покосила, а рід людський все одно продовжуватись повинен. Одне її стримувало: вдова фронтовика. На тобі слава його лежить, ти мусиш заради його пам’яті навіть материнства зректися.

І саме це тримало її на світі. Та й зараз тримає. Кожній людині потрібна визначеність у житті. Або, як тепер кажуть, суспільний статус.

Але я добре бачила: справа не лише в її вдовиному статусі, а в чомусь більшому – в тому, що святістю людською називається. Якби трапився добрий чоловік, вона б, звичайно, вийшла за нього заміж. А дитина без шлюбу…

Та вона ж прізвище загиблого чоловіка мусить одержати! Ні, то вже зрада. Чоловік у землі лежить, а тут, через кілька років після його смерті, дитина з його прізвищем з’являється. Що ж на це люди скажуть? І що сама дитина мусить про матір думати? Як це вона від мертвого батька народитись могла?..

Чомусь мене оці терзання вдови фронтовика лише зараз по-справжньому схвилювали. Материнство для неї було можливе лише в новому шлюбі. Якось раніше я про це й не думала.

І хоч Устина Прохорівна говорила про сумні речі, але сама вона, здається, не вміла сумувати. Було помітно, що ця жінка володіє тим щасливим характером, за який всі її любили.

– Та ви не сумнівайтеся, – сказала Устина Прохорівна. – Він тут у мене, як дома.

Показала ліжко Сергія – воно було завалене пуховиками. На столі, що стояв біля вікна, лежали його книжки й зошити. У старомодній шафі – такі ще до війни виготовлялися – висіли костюм, краватки, сорочки. У сінях, біля умивальника, лежали помазок та бритва. Він справді тут був, як вдома. Та й характер Устини Прохорівни не дозволяв у цьому сумніватися.

Раптом мені зробилося дуже боляче. Чомусь виникло таке враження, мовби я віддала Сергія чужим людям, а він ніскільки не протестував – пішов від мене легко, навіть не задумуючись. Справді ж бо: Устина Прохорівна тепер заміняла йому матір. Ніхто, звичайно, не міг замінити Ніну. Ну, що ж, це природно.

Тим часом до хати вбігла струнка, гостроока дівчина років шістнадцяти, не більше. Зодягнена по-святковому і, можна сказати, по-дорослому. Туфлі на високих підборах, гарненька сукня. І коли б не коса, зібрана в корону по-сільському, її не можна було б відрізнити від київських дівчаток. Та ще, може, виглядала вона якось певніше, ніж її міські ровесниці. То була певність, в котрій немає нічого нескромного, – вона походила від життєвого досвіду. Було помітно, що це дівчисько всього вміє, нічим не поступиться перед дорослою жінкою – ні в хатньому господарстві, ні в полі, і це давало їй право триматися на рівних.

Вона, мабуть, здогадалася, хто я й звідки, – привітно посміхаючись, вичікувала, доки Устина Прохорівна її відрекомендує.

– Оце ж моя небога, – мовила Борщенчиха. – Донька моєї сестри. Вони в Семенівці живуть. Теж на нову хату стягуються. Куди кінь з копитом, туди й рак із клешнею.

– Чого це ви так, тітко Устино? Хіба ми гірші від людей? – стріляючи веселими очима, защебетала дівчина.

– Ох, Тетянко! Чи ваших заробітків вистачить? Тепер тільки трактористи та комбайнери будуються, їм під силу.

– А доярки?.. Вони теж будуються.

– Про доярок не кажу. Але ж мати твоя стара для такої роботи.

– Хіба мене не візьмуть?

– Ти, голубонько, до книжки потягнулася. Чого ж тобі коровам хвости крутити? Свого щастя пробуй.

Дівчина нахмурилась.

– Побачимо.

Коли Устина Прохорівна розказала їй про мене, Таня одразу ж зашарілася.

– А він поїхав, – розчаровано зиркнула на стіл, де лежали зошити Сергія.

В її погляді, у виразові обличчя, в голосі відчувалося: дуже вона, засмучена тим, що не застала Сергія.

– Вони тут про таке говорять, – з материнською усмішкою пояснила Борщенчиха, – що я вже й не тямлю. Як почнуть сперечатися з Сергієм, як почнуть… І про хролофіл всякий, і про сонце. Я тільки дослухаюся – ото вже розумні дітки виросли!..

– Хлорофіл, – поправила Таня. – Що ж тут розуміти? Це ж ботаніка. Ми не про те сперечалися. Сергій каже, що колись люди взагалі Землю покинуть.

– Як то? – здивувалась я. Такого від Сергія мені не доводилось чути.

– В Космос перейдуть. Заводи, каже, й там будувати можна. А пшениця тільки на Землі росте. Тому люди всю промисловість згодом на Місяць та на Марс перенесуть. Атомні електростанції там побудують, підземні міста. А Земля… Вона всю Сонячну систему хлібом годуватиме. Бо іншої такої планети в нас немає… На Землі тільки хлібороби залишаться. Сергій каже, що їх буде зовсім небагато.

Я себе пригадала – хіба ж у Таниному віці ми про таке мріяли? А Сергій, виявляється, й тут «гумусну» філософію не кинув. Та й чому, власне, він повинен її кидати? Коли через гумус на земне життя дивишся, воно одразу ж зрозумілішим робиться.

– Іще, Тетянко, океан існує, – спробувала я взяти участь у їхній дискусії. – Люди й там будуватися почнуть.

– Недоцільно, – впевнено заперечила Таня. – По-перше, це важче, ніж у Космосі. А по-друге… Океан також для фотосинтезу треба зберегти. Самого лише планктону скільки можна збирати! На всі планети вистачить. А з нього і молоко, і м’ясо… Все що завгодно можна виробляти.

Я засміялася:

– Це Сергій вам такі теорії викладає?

Таня ображено закопилила губку.

– Хіба ж я сама не розумію?

– А штучна їжа…

Дівчина, мабуть, гаряче вірила у власну фантазію – увірвала мене на півслові.

– Для штучної їжі планктон будуть виловлювати. А може, нафта залишиться, їжу з мінералів виготовити не можна – органіка потрібна.

Я дивилася на Таню – і щось тепле, радісне тріпотіло в моїй душі. Господиня Сонячної системи! На менше вона не погоджувалась. Так, це Сергій почав їй заповітні ідеї передавати, а вона їх своїми встигла зробити. Та коли б не було в ній тієї потреби – до живого коріння всюди докопуватись! – не змогла б вона так швидко в його віру перейти.

Чимось ця дівчина нагадала мені Ганнусю. Така ж сама допитливість, жадоба до знань, палка любов до всього живого. І гарненька, просто красуня. О-о, Ніно! Ти ще, мабуть, не знаєш, що в тебе неабияка суперниця з’явилася. Справді, дуже нагадує Ганнусю. А то було перше кохання Сергія. Бережись, Ніно!..

– Далеко до Семенівки? – запитала я.

– На велосипеді близько, – відповіла Таня. – Він у мене з фарою. Навіть увечері можна їздити. – Несподівано вхопила мене за руки й радісно защебетала: – Я про вас давно знаю. Ще тоді, коли Сергія тут не було. Мені Карпо Трохимович про вас розказував. І про вашого дядька… Який у концтаборі загинув. Іншим допоміг визволитись, а сам загинув.

Таким теплом на мене повіяло від отого милого щебетання, мовби я у власну родину потрапила.

– Хіба ти знайома з Осадчим?

– Звичайно. Я йому допомагаю аналізи робити. Давно вже, з сьомого класу.

Я ледве не розплакалась. Мовби зненацька у власну юність повернулася. То ж колись моя мрія була! Це ж звідти до мене прийшло те, що я потім «гумусною» філософією назвала. Або культом гумусу. Та не слід мене критикувати за це – критикуйте Сонце!..

Тепер мені цілком зрозуміло, чому Танюша так швидко Сергієве світобачення «привласнила»: обоє вони дивилися на світ очима Осадчого. Духовна родина гностиків розросталася.

Додому мене не відпустили – змусили заночувати. Автобуси ходять з міста до другої години ночі. Власне, останній автобус приходить сюди о першій, а з автовокзалу рушає об одинадцятій. Сергій, безперечно, приїде – о сьомій ранку йому на роботу.

Десь о дев’ятій вечора Таня на своєму велосипеді поїхала в Семенівку, Устина Прохорівна лягла спати, а мені поставила настільну лампу – я хотіла діждатися Сергія.

Сівши за стіл, почала переглядати книжки: Шевченко, Тютчев, Олесь – його улюбленці.

Розгорнула зошит. Сергій продовжує досліджувати себе. Він уже встиг зрозуміти: вивчаючи кожен порух власного серця, ти вивчаєш людство. Життя його цікавить лише тоді, коли напружено пульсує думка.

Ось він пише про Ніну. Так, вони тепер часто бачаться. Вона ждала його із в’язниці. А це щось важить!..

Довго я просиділа над книжками та зошитами, але Сергія не дочекалася – він не приїхав.

О сьомій ранку попрощалася з Устиною Прохорівною й, заспішивши до «Сільгосптехніки», почала розпитувати про Сергія. Вусатий водій захлюпаного багном грузовика повідомив:

– Горінь?.. Вони вже виїхали, їх сьогодні у Красному ждуть. Іще в суботу замовили.

Отже, Сергій побіг на роботу просто з автобуса. Де ж він ночував?..

Я також поїхала на службу. А вже дома дізналася від Надійки: Сергій прождав мене до ранку й дуже бідкався. Чого тільки вони не передумали!..

Ну, та це біда невелика. Борщенчиха розкаже йому про мої відвідини – то він і заспокоїться.

А тим часом я зробила з його зошитів деякі виписки для себе. Якщо раніше він мені цього не боронив, то, напевне, й зараз не засудить. Покажу йому те, що виписала, запитаю дозволу. Виписки неповні – робила наспіх, намагаючись взяти найістотніше.

Поміж нами стихійно виникла та форма розмови, яку мені вже й руйнувати не хочеться: так ми кажемо одне одному значно більше, ніж можна висловити без паперу. І головне: до цього завжди можна повернутися – воно для нас не загине…

Щирості не боюсь. Нічого в мене на душі немає такого, що б я мусила від Сергія ховати. Не вірю також, що таке коли-небудь з’явиться в нього. То б для мене була найбільша трагедія!..


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю