355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Микола Руденко » У череві дракона » Текст книги (страница 19)
У череві дракона
  • Текст добавлен: 25 марта 2017, 06:30

Текст книги "У череві дракона"


Автор книги: Микола Руденко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 45 страниц)

Розділ чотирнадцятий

Мирон Сидорович дедалі гостріше відчував, що Київ його стомлює, – навіть не тіснява й штовханина двоногих атомів, кожен з яких осібно є цілий Всесвіт, але в строкатому натовпі він нагадує лише гребінець піни на морській хвилі; стомлює місто як таке – фанерними лелеками на дитячих майданчиках, вирубаними із мармуру чашами якихось велетенських квіток, із котрих влітку вистрілюють іскристі водограї, мертвим наслідуванням живої природи в десятках кам’яних та бетонних виробів. В такі хвилини він починав розуміти абстракціоністів: безглуздо в скверику виставляти бетонних козуль, коли десь на околиці Києва можна побачити живих.

Проте найбільше його стомлювало велелюддя. Іще з солдатських часів жило в ньому оце питання: як повинні взаємодіяти окремий індивід і маса? (До речі, слово «маса», застосоване щодо людей, йому здавалося бездушним, принизливим). Дедалі ця проблема ставатиме дошкульнішою, бо населення зростає. Тим часом людське «я» не бажає перетворюватись на краплину в розбурханому морі – воно само прагне стати морем. І це прагнення виглядає цілком законно, бо людина здатна вмістити в собі не лише земне море, а цілий Всесвіт. І тоді вона сама стає Всесвітом. То як же їм жити – отим мільярдам всесвітів, кожен з яких жадає виштовхатися на видноту? Може, тоталітаризм – єдино можливий вихід в епоху демографічного потопу? Дехто схиляється саме до такої думки. Це, мовляв, порядок, дисципліна, лад. Щоб запанував порядок, потрібна залізна рука – без цього не обійдешся…

Але ж Грива добре бачив, що насправді то є шлях до виродження: в живому світі не можна запроваджувати законів, властивих світові неживому. Є комп’ютер і є програміст – логос машинний і Логос Людський. В машинному логосі незліченні електрони живуть лише задля того, щоб виконувати волю Логоса Людського. І якщо з’являється держава, в якій роль програміста привласнює одна особа чи, може, група осіб, а решта громадян змушена бути покірними виконавцями вищої волі, то це ж, власне, і є перехід від законів живого світу до законів неживої природи – тобто до моделі: програміст – комп’ютер. Хоч Гейзенберг і наділяє електрон власною волею, але ж у такій моделі суспільного життя навіть людина позбавлена власної волі. І не лише рядовий громадянин, а й сам програміст, – складається враження, що в цьому разі починає програмувати сама Темрява.

Як тільки випадала вільна хвилина, ці вельми нелегкі роздуми садовили Мирона Сидоровича за кермо – із тісняви людської він потрапляв у тісняву автомобільну, але ж за якісь півгодини під його ногами вже шелестіла трава, жевріли вогники кульбаб, визирали з-під розсічених листків фіолетові китиці рясту. Велетенські дуби, кора яких нагадувала свіжу оранку, своїми гілками-чепігами та сухозліткою різьбленого листя, котре вони не поспішали скидати, поєднували його душу з душами далеких пращурів – і тоді здавалося, що то не хтось жив тисячу років тому, коли цей дуб іще ховався в жолуді, – ні, то був ти сам, але такий не схожий на нинішнього, як не схожий окопний капітан Грива на автора докторської дисертації про сингулярність і як автор докторської дисертації на того Гриву, котрий відкрив формулу Сили Моносу…

Якось, проїжджаючи повз Володимирський базар, Мирон Сидорович побачив на автобусній зупинці Юрка Жолудя. Зупинивши машину, запросив до себе на переднє сидіння. Виявляється, Юрко їхав на двадцять шостий кілометр у напрямі Обухова, щоб допомогти батькам погосподарювати в луговому обійсті, яке ось-ось мала затопити повінь. Батько сторожував у лугах навпроти письменницьких дач. Хата у Вишеньках на лівому березі Дніпра вже п’ятий рік була перекреслена дерев’яними іксами на вікнах і дверях – вся живність (корова, кури, свині) розкошувала довкола козацької мазанки на луговому привіллі. Мати щодня обходила письменницькі дачі з великою сулією, що цнотливо біліла з-під хустки свіжим молоком, а батько мав постійних клієнтів, яким збував іще живих линів і сомиків. Йому вже перевалило на сьомий десяток, жодного дня не прожив деінде, окрім лозяних та осокових нетрів широкої дніпровської заплави, – тому не дивно, що риба потрапляла до нього в кошик, у кропив’яне кубельце, просто на чаклунське слово, яке він знав з дитинства, але нікому не виказував.

У Гриви не було якихось інших планів, окрім спілкування з природою, – отож невдовзі вони мчали повз добре знайомий паркан, але цього разу машина не звернула до таємничих воріт, звідки визирав ошатний міліціонер з білими смужками на погонах. Проскочивши іще кілометрів зо три, в’їхали під цегляну арку без жодних прикрас. Поміж сосняком і сітчастими загорожами, повитими хмелем, плющем, диким виноградом, намощена сіра бруківка. Трава, що пробивалася з-поміж кострубатого, не обчовганого шинами каміння, свідчила, що машини тут їздили нечасто.

Це були європейські вілли, здебільшого двоповерхові, з широкими терасами і скляними верандами, обсаджені фруктовими деревами, кущами бузку й жасмину. Садиби виходили в заплаву, що вся, аж до лівобережних Вишеньок (а це не менше п’ятнадцяти кілометрів), була-вже залита повінню. Осокори з ажурними кулями омели й вимощеними з хмизу їжакуватими гніздами лелек, старезні дуби з широкими дуплами, що нагадували рибальські шатра, високі ясени й вільхи – все це гіллясте розмаїття тепер виглядало неприродно, бо виростало просто із бурої дніпровської води. Повінь щороку заливала неміряні лугові простори, котрі потім викидали з себе, із своїх тисячолітніх намулів, такі високі й барвисті трави, що косарювати серед цього озерного раю з діда-прадіда було справжнім щастям. Кілометрів п’ятдесят на лівий берег і стільки ж на правий худобу вигодовували луговим сіном. Так тривало віками, ніхто й гадки не мав, що колись це може увірватися, – де погойдувалося проти неба барвисте різнотрав’я (вершника серед тих трав видно лише від пояса), там побіжать невзабарі гниловоді хвилі технічних водосховищ, пишномовно названих морями.

Проте сюди, під Київ, це лихо, більш нищівне, ніж татарські орди, іще не докотилося. Юрко збігав до знайомого письменника (мати в цей дім носила молоко) – їм дозволили поставити машину на садибі, навіть ласкава господиня пообіцяла зателефонувати Мирославі в тому разі, якщо вони з Юрком затримаються або й заночують серед повені – на горищі козацької мазанки.

Під селищною водокачкою, серед лозняків, Юрко легко розшукав прип’ятий до явора човен – старий, грубо просмолений, – і вони загойдалися над озерами, які тепер не існували осібно; відтак попливли серед гілок, що лежали на воді, серед гнучких лозняків.

– Гілля… гілея, – чомусь спало на думку Миронові. – Вам не здається, що слово «гілля» походить від старогрецького «гілея»? За свідченням Геродота, грецькі колоністи так називали ліси й діброви на берегах Борисфену.

– Можливо, – погодився Жолудь. – Слова справді схожі. І за змістом близькі… Але що ж це означає? Виходить, ми безпосередні нащадки екологів?

– Хіба ви в цьому сумнівалися? В корені слова «сколот» виразно звучить «коло». Сколоти – самоназва скіфів-орачів. Скіфами вони були лише для греків, для себе лишалися орачами й людьми із кола. Із свого кола. Зверніть увагу: ми й досі в незмінному вигляді послуговуємося цим словом. Коло було синонімом віча.

– Та-а-ак, – сумовито протягнув Юрко. Здавалося, він думав щось таке, про що невільно говорити. Настрій йому підупав, він замовк і, тамуючи гнів, налягав на весла.

Грива лише сумно посміхнувся.

– А все ж таки – на яку тему ви мовчите? – жартівним тоном запитав Мирон Сидорович.

– Якби ваш вельмисановний друг знав, на яку тему я мовчу, мені б це так не минулося.

У слові «вельмисановний» Юрко виразно підкреслив літеру «с».

Грива похмуро глипнув на годинник – була шоста вечора, сонце схилялося до заходу, але ще не втратило своєї сили. Їм лишалося зо три години панування денного світла – слід було квапитися.

Нарешті безлисті, хоч і доволі густі, лозняки розступилися; очам відкрився луговий простір, серед якого лише поодинокі дуби-нелині, вкриті торішнім листям, здивовано озиралися довкола, мовби питаючи: а де це, в бісового батька, стільки води набралося? Повінь цього року й справді видалася на диво могутньою – Поділ відгороджувався від Дніпра де земляними насипами, де мішками з піском – мовби з боку мирної Десни наступав озброєний супротивник. А тут, куди Юрко спрямовував своє нехитре суденце, видовище також було грізне: повінь сховала призьбу, замкнені двері на півметра опинились у воді, вода видиралася до шибок – ось-ось веселі русалки почнуть нишпорити по хатніх закапелках, шукаючи для себе плахт і корсеток, в яких не сором у місячну ніч вийти на берег для тисячолітнього танку.

Власне, хата вже була порожня, батьки майже все начиння перевезли на лісовий хутірець, де їх прихистили родичі. Те, що мав зробити Юрко, впадало в око відразу: серед хлівців, виплетених із лози й обвалькованих глиною, на земляному підвищенні стояв чималий стіг сіна. Хлівці вже залиті водою, до стогу вона підкрадалася неквапно, але впевнено – як підкрадається досвідчений звір до поживи, знаючи, що вона не втече.

– Ось вам весла, – сказав Юрко, заякорившись біля стогу. – Поплавайте отам серед дубів. Видовисько справді рідкісне. А я тим часом погосподарюю.

– Другі вила є?

– Вила знайдуться, але ж ви вдягнені не для такої праці.

Сам Юрко був зодягнений в лижний костюм, що на автобусній зупинці трохи здивувало Гриву, а тепер виявилось цілком доречним.

– Це ж не гній, а сіно.

– Може стати гноєм, якщо не сховати на горище.

– Давайте вила.

Юрко розворушив сіно й спритно видобув із стогу завбачливо сховані там гумові чоботи з високими халявами. Хутко перевзувшись, відімкнув хатні двері. Хвилин з десяток щось майстрував у залитих водою сінях, відтак підігнав човен до самих дверей і висадив Мирона Сидоровича на хистку драбину, яка вела на горище.

Робота закипіла: Юрко, стоячи у воді, подавав сіно знизу, пропихаючи запашні навильники крізь квадратний отвір, а Грива, підхоплюючи їх на свої вила, ретельно натоптував кутки попід стріхою. Години за півтори вони впоралися, можна було їхати додому, але в обох був такий настрій, що сіно не головне, це лише привід, щоб, по-перше, повечеряти разом, удвох, а по-друге, бути причетним до такого лицедійства матусі природи, яке, можливо, трапляється лише раз на віку.

Юрко виріс серед оцих лугів, для нього все тут було звичне з дитинства, а Грива почувався так, мовби провалився крізь два або й три тисячоліття в часи сколотські, бо все, що їх зараз оточувало, нічим не різнилося від тих далеких часів. Так само й далекі предки наші виплітали хлівці із лози, а відтак обвальковували глиною, цим же сіном годували худобу, ці ж дуби, що передавали себе із жолудя в жолудь, шаруділи сухим листям над тією самою дніпровською повінню.

В ці вечірні хвилини, коли червона куля приземленого сонця кривавим язиком лизала Дніпро, що широко вийшов із себе (не тільки ж людям виходити із себе!), – в ці справді зоряні хвилини Грива й Жолудь особливо гостро відчували, що в людини немає права на осібне життя, тобто житія поза історією власного народу. Бо ніщо в природі не живе відокремлено, осібно: якщо вирвати із ланцюга хоч одну ланку – ланцюг розпадеться. І так само якщо духовна естафета народу втрачає бодай одне покоління, народ губиться в прошарках часу, мов ріка в розпечених пісках пустелі. Та коли десь під стріхою серед повені хтось підхоплює живу нитку, кінчик якої ось-ось вислизне з пальців, – підхоплює, щоб зв’язати розірвані часи, – зорі дружно стають на допомогу, душа повені дніпровської виходить із води, перетворюючи стомлених, немічних людей на казкових велетнів. Лише самі вони не відчувають власної могутності, бо справжні велетні в душах своїх довіку лишаються дітьми.

На горищі серед сіна знайшлось вільне місце, Юрко спорудив столик із ящика, а в хаті знайшов усе для невибагливої козацької вечері – навіть пляшку оковитої. Він пояснив, що піч, де батько любив вигрівати старі кістки, мати перетворила на комору, – вода не повинна піднятися так високо. Там же стояв акумулятор, яким освітлювали хату, – Юрко переніс його на горище, зруйнувавши ілюзію переселення у запаморочливу глибину віків. Як тільки випили й закусили, Грива його вимкнув – ніч видалась тепла, місячна, силуети дерев на вогнистому тлі місячної стежки виступали особливо контрастно, а зорі у своєму одвічному блиманні повторювали пульсацію, котру Мирон Сидорович спостерігав у ванні, дивлячись, як вода ритмічно виштовхується із шланга. Було зрозуміло, чому наші предки не могли бачити світ інакше, ніж одухотвореною істотою, – якби двоє під стріхою ніколи про це не чули, вони однаково прийшли б саме до такої моделі світу.

– Мироне Сидоровичу! – озвався Юрко. – Чому ви гадаєте, що сколоти запозичили слово «гілля» у греків? А можливо, грецькі колоністи свої гінеї побачили в сколотському гіллі?..

Грива мусив погодитись, що це теж не виключено. Його здивувало, що Жолудь так довго зберігав ниточку розмови, яка, здавалося, уже давно мала загубитись у хвилях нічної повені. Мирон Сидорович легко уявив роботу Юркової душі – вікові кривди, що нагромадилися на цьому болючому питанні, – і йому стало страшно за молодшого друга. Куди поведе його безкомпромісна любов до материзни? Тут-бо є шляхи безпечні і шляхи згубні. Який із цих шляхів обере для себе Жолудь? Він має надто запальну вдачу.

І якось само собою сталося, що Грива відкрився перед Жолудем – розповів йому про Силу Моносу, про дискретність простору, про неминучість моделі «шампіньйон – асфальт». Те «щось», яке діє зсередини (жива плоть, монада), справді нагадує шампіньйон, який змушений власним тільцем розсунути асфальт, щоб утвердити своє родове, життєве серед мертвої чорноти небуття. Але й саме небуття – жорстока плоть, котру слід побороти, перемогти, а на це потрібна сила. Оце ж, власне, і є Сила Моносу. Цікаво, чи не його, Монос, називає Біблія оцими словами: Бог Сил?..

Грива навіть не помітив, як Жолудь увімкнув світло й, поклавши нотатник на ящик, щось записував. Коли Мирон Сидорович скінчив говорити, Жолудь зауважив:

– Я дещо чув від Жовтого. Він часом зі мною радиться – коли десь виникають фізичні формули, кличе мене. Ви ж, здається, не робите із цього таємницю?

– Звісно, ні. Але й розголошувати не варто. Просто треба думати.

– Тут є про що думати, – погодився Жолудь. – Я вдячний вам, що ви ознайомили мене з вашою гіпотезою. Одна справа почути в переказі, друга – отримати з перших рук. Знаєте, це не так фізика, як космологія. Ви помітили, на якій формулі ґрунтуються всі ваші висновки?

– На формулі Сили Моносу.

Жолудь лукаво посміхнувся.

– У вас такої формули поки що немає. У вас є сила як світова константа. Я, Мироне Сидоровичу, можу вас викрити. Так, так. Можу показати, як і звідки народжується ця константа. Навіть знаю, що вам скажуть фізики.

– Що вони скажуть?

– Скажуть, що у вас немає жодного відкриття, – є довільна гра констант.

Це трохи образило Гриву. Він навіть пригадав свою попередню образу – те, що Жолудь не показав йому замітку для енциклопедії. І негайно ж Миронові стало соромно за дріб’язковість.

По-перше, я зовсім не претендую на відкриття. А по-друге… Яку гру ви маєте на увазі?

Жолудь вирвав аркушик із нотатника й написав великими літерами – так, що формула зайняла цілу сторінку:[11]11
  У правій частині немає мас – є лише просторові величини й Сила Моносу. В лівій частині бачимо закон всесвітнього тяжіння в його традиційному вигляді. Неважко упевнитися, що ліва й права частини цілком дорівнюють одна одній. Докір може бути лише такий: надто незручно оперувати величинами правої частини – в ньютонівському варіанті все це виглядає простіше й наочніше. Але ж не забуваймо, що природі байдуже до наших зручностей і наочності формул: вона живе в собі й для себе, незалежно від того, що ми про це думаємо. Крім того, права частина подається нами лише заради гносеології, але ж не заради фізичної практики. Слід мати на увазі, що радіуси монад (1 і 2) належать масам М1 і М2.
  Із лівої частини напрошується висновок, що маси тяжіють одна до одної. Це, можна сказати, буденна очевидність, котра всюди піддається спостереженням, і через те вона здобула перемогу. Динаміка правої частини може бути витлумачена цілком протилежно: монади небесних тіл, що дірявлять, розсовують простір, мов металеві кульки, втиснуті в гуму, не тяжіють одна до одної, а навпаки – відштовхуються; проте всесвітня переповненість монадами змушує слабкіші з них прилучатися до сильніших, віддаючи власну енергію центрові системи. Цей процес глибоко схований від спостерігача, як і самі монади.
  Із правої й лівої частин розглянутого рівняння можна отримати дещо позірно схоже на закон всесвітнього тяжіння, але зовсім не схоже за внутрішнім змістом:
  Тут ми наочно бачимо, як Сила Моносу () розщеплюється на складники, але ж загалом лишається сама собою, – це вона зганяє монади докупи, мов чабан зганяв овець. А коли монади розійдуться на значну відстань (вони для нас виглядатимуть небесними тілами), Сила Моносу перетвориться на ньютонівську силу тяжіння. Та чи перестане вона бути Силою Моносу?..
  Ньотон увійшов у майстерню Природи з боку видимих мас. Ми входимо з боку монад. Тож нехай читач розсудить сам, які двері слід вважати дверима самої Природи. (Прим. автора).


[Закрыть]


Мирон Сидорович безтямно дивився на дві константи (швидкість світла й гравітаційну сталу), із яких народжувалася Сила Моносу.

– Не може бути! – спантеличено вигукнув він.

Жолудь усміхненими очима стежив за Гривою.

– Звідки ж ви взяли Силу Моносу, коли не знаєте цієї формули? Із яких параметрів її обчислили? Вона у вас обчислена цілком правильно.

Ця репліка переконала Мирона Сидоровича, що Жовтий не все розповів Жолудеві із того, про що вони гомоніли за самоваром.

– Ви засмучені? – співчутливо запитав Жолудь. – Даремно. Це ставить вашу гіпотезу на твердий ґрунт.

– Але ж ви кажете: довільна гра констант.

Тепер Юрко вже не ховав сміху – він сміявся з насолодою. Гриві навіть здалося, що в його сміхові є щось мефістофельське.

– Це не я кажу – так вам скажуть фізики. Я ж думаю про це зовсім інакше. Хочете знати, що я думаю?..

– Звичайно.

– Коли ми пишемо фізичну формулу, здебільшого ми ловимо лише сонячний зайчик, але ж не бачимо самого Сонця. Ми прагнемо, щоб фізична реальність завжди була адекватна формулі. Але ж цю адекватність не завжди можна розгледіти. Чому? Тому що промінь, котрий падає від фізичної реальності, може бути кілька разів заломлений – і тоді ми вже не спроможні впізнати й саму реальність. Ось ми дивимося на воду, освітлену місяцем. З води світло падає на горище. Але ж ні місяць, ні вода насправді не світяться – вони лише віддзеркалюють сонячне світло. Та це ж треба знати розумом, а не самим оком! Око нам повної правди не скаже. Або класичний приклад: віками були певні, що Сонце кружляє довкола Землі, бо то є щоденна очевидність. Але ж тисячолітня очевидність в якийсь один день виявилася облудою.

– Гаразд, – спинив його Грива. – Що ви думаєте про Силу Моносу? Як ви її розумієте?

– Так, як і ви, Мироне Сидоровичу. Це є найвища Сила, котра стоїть в основі самого Всесвіту. Далі починається її розщеплення на безліч складників. Йдучи зворотно, можна знову прийти до неї. Якщо пощастить, звичайно. Вам пощастило… Зрозумійте, Мироне Сидоровичу: те, що Сила Моносу народжується із схрещення світла й гравітації, уже є віддзеркаленням Істини. Я гадаю, вам вдалося увійти в глибину Субстанції. Фізик вам скаже: ясно, дві світові константи здатні породити третю. Але ж за цим, мовляв, нічого не стоїть… Філософ так сказати не має права. Бо якщо те, що народилося із синтезу констант, має в собі щось змістовне… Хай навіть зміст поки що незрозумілий… Уже не можна сліпо відкидати новонароджену константу. Бо вона ж таки щось мусить означати! Щодо Сили Моносу, то я просто не уявляю, як її може не бути. Я гадаю так: якщо її немає – немає і самого Всесвіту. Бо звідки ж тоді йому взятися?..

Жолудь запропонував, щоб Мирон Сидорович виклав свою гіпотезу в невеликому авторефераті. Грива, трохи подумавши, пообіцяв.

Невдовзі Юрко, зарившись у сіно, затих – лише чутно було ритмічне сопіння, наче хтось натискав на важіль ковальських міхів. А Мирон Сидорович заснути не міг – було незвично й прохолодно, хоч Юрко віддав йому батькового кожуха. Та найбільше, мабуть, заважала спати формула Сили Моносу, з такою легкістю кинута Юрком на папір. Грива вже переконався, що це і є та сама величина, яку він отримав від Грицька, але тепер вона записана стисло, елегантно – справді-таки гарно! Найголовніше те, що в цьому записі Сила Моносу виступала як синтез світла й гравітації – основних фізичних чинників, котрі можна назвати живою кров’ю Світобудови. А проте за Юрковою формулою стояло так багато, що Мирон Сидорович не здатний був охопити це думкою – лише відчував інтуїтивно, що тут ідеться про якісно іншу фізику. Можливо, ця інша фізика не подарує людям чогось такого, як, скажімо, ядерна енергія, але ж вона містить у собі незмірно більше: це є та фізика, яка приводить розум до останньої межі власне фізичного – фізичне кінчається, як кінчається суша, далі треба пливти над безоднями Світового Океану, що ховають у собі безмір таємничого. Можна навіть сказати так: це вже є Ф і з и к а Субстанції. Нічого для пальців, для відчуттів – тільки для розуму! Грань фізичного й метафізичного…

Щось гучно ляснуло над водою – раз, другий, мовби із місячного сяйва вихопився казковий пастушок і заляскав конопляною пугою.

Юрко також прокинувся. Він був син лугового сторожа, набачився браконьєрів, тому поетичні образи його не відвідали.

– Хто стріляв?..

Обидва наблизились до краю горища, де серед комишових снопів зяяв прямокутник зоряного неба. Вниз по течії метрів за сімсот серед затоплених лугів лишався невеликий острівець – це там шастав по кущах промінь потужної фари. Мотор катера то ревів по-звірячому, то змовкав. На тлі підсвічених фарою лозняків можна було розгледіти дві чоловічі постаті. Сніп світла, перевитий жмутками нічного туману, вихоплював із темряви щось крихітне, рухливе – тоді із катера била дубельтівка.

– Ну й наволоч, – вилаявся Юрко. – Ось вам, будь ласка, двоногі гримаси еволюції. Як же цих нелюдів відігнати? Батько рушницю забрав.

Лише тепер Мирон Сидорович збагнув, що діялося на острівці. Вода виявилася спритнішою від лугових зайців – десь відрізала їм вихід у ліс. Найчастіше в ці скрути потрапляє заяча молодь. На якомусь п’ятачку зайців скупчується стільки, що їх можна брати голіруч.

Юрко шугнув униз, в залиті водою сіни, а за кілька хвилин видерся на горище з піонерською сурмою в руках.

– Спробую. Якщо котрийсь із них служив в армії – не залишаться байдужі. Це вже перевірено.

– А сурма звідки? – запитав Грива.

– Батьки не тільки сурму – колиску готові до мого сорокаліття зберігати. Кажуть, воно ж їсти не просить.

Над нічною повінню неждано-негадано пролунав сигнал військової тривоги. Гриву він мало не оглушив, браконьєри одразу ж вимкнули фару. Юрко знову засурмив – тривожні звуки, різкі й сильні, покотилися над металевим зблиском освітленої місяцем води. Мирон Сидорович уявив себе на водяному безлюдді, та ще й за отакою шкодою – військова тривога, що лунає так близько, мимоволі мусить спантеличити. Суденце з вимкнутими вогнями проторохтіло зовсім неподалік – і Гриві здалося, що то був катер, на якому вони не раз виїздили на риболовлю з Андрієм Даниловичем.

Наступного дня Мирослава приготувала тушковану зайчатину.

– Андрій Данилович двох зайців подарував, – пояснила вона з неприхованою гордістю. – Такого мисливця шукай – не знайдеш. Просто жах!..

Мирон Сидорович сумно посміхнувся: цього разу Мирославине «просто жах!» прозвучало цілком доречно. Гидливо поморщився й відсунув тарілку. Зате Сергійка аж ніяк не діймали екологічні сумніви – їв, аж за вухами лящало. Що ж до Мирослави, то від неї не сховалися нервові жести чоловіка – вони знов її насторожили. Їй щоразу частіше здавалося, що в очах Мирона є щось хворобливе.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю