Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 45 страниц)

– Гаразд, ідіть за мною.

Не встигли ми дійти до кімнати наглядачів, як із нашої камери з ящиком у руках вибіг черговий прапорщик і зник за дверима, що вели надвір.

Капітан, розсівшись за письмовим столом, поволі спускав перегріту пару. В його обличчі вгадувалося щось циганське. Жарков непогано знав українську мову, бо виріс на кордоні України й Молдавії. Ось і зараз він заговорив зі мною українською мовою – це було ніби запрошення до дружньої бесіди.

– Ну, знаєте… Ваш напарник того… Довго не протягне. Для таких, як він, у нас є не лише наручники, а й намордники… Гаразд, розповідайте про ящик. Де ви його взяли?

– У ванній кімнаті. Його принесли для дров… Я його й прихопив.

Це виглядало переконливо: нас не виводили в табірну лазню – гріли воду в колонці, що опалювалась дровами.

– Давно?

– Та ні, недавно.

– А де ж був прапорщик?

– Він щось писав.

– Хто тоді чергував?

– Не пригадую.

– Це дуже серйозне порушення.

– А тримати інваліда війни по шістнадцять годин на ногах – на це у вас є право?..

Жарков підвівся за столом, заговорив примирливо:

– До цього ми ще повернемось. Ваше поранення… Це, звичайно, буде враховано… У мене прохання: ви готові посвідчити, що Стріха кинувся на мене з криком: «Уб’ю!»? Він ударив мене кулаком. Ось тут синець…

Капітан спробував підкотити рукав, але його спинив мій сміх.

– Жартуєте, капітане!

– Громадянин капітан.

– Хай так… Я бачив, що це ви накинулись на Стріху. Ви тицяли пальцями йому в очі. Він змушений був відштовхнути вашу руку – інакше міг втратити зір… До речі, він і так сліпий на одне око. Отже, інстинкт самозбереження…

– Годі! – обірвав мене Жарков. – Без вас обійдемось. Ідіть.

Я повернувся до камери. Яків стояв, привалившись правим боком до піднятих нар. Руку тримав на грудях. Обличчя лишалося таким же блідим, як і в ту мить, коли він прошипів Жаркову своє «уб’ю!». Очі були заплющені.

Сторожко наблизився до Стріхи, тихо покликав:

– Якове!..

Він розімкнув повіки.

– Серце. У тебе є валідол?..

Валідолу не було. Я натиснув на кнопку, викликаючи наглядача – у нього є аптечка. Увійшов прапорщик зі словами:

– Хитро ви замаскували ящик. За столом його зовсім не видно.

Так, це правда – ми скористалися залізобетонною спорудою, котра на мові тюремників називалася столом. Але наглядачі не раз заходили до камери й бачили ящик. Отже, це просто була відмовка. Добре, якщо ніхто з них не видасть Крігера.

– Потрібен валідол, – показав я на Якова.

Наглядач приніс валідол. За годину Якову полегшало.

Крігера ми більше не бачили: його перевели в іншу зону – до карних злочинців. Хтось із наглядачів таки доніс на нього.

Ми вийшли із ПКТ просто на Михайлове свято: сьогодні неділя, у вівторок перед ним відчиниться висока залізна брама – рушай, чоловіче, на всі чотири сторони.

У їдальні стояла велика – мабуть, п’ятивідерна – каструля, до якої вишикувалась черга зеків із кухлями в руках. Один із куховарів невеликим черпаком наливав у засмалені кухлі чорний, мов дьоготь, прощальний чай. На столі лежала купа дешевих цукерок – табірний чай, як правило, пили з цукерками. Колись, у свій перший табірний місяць, я не повірив, що не зможу випити такого чаю, насипавши в нього цукру. І змушений був покаятись: мене одразу ж занудило.

Щоб зварити чай на весь табір, слід було років зо два відмовляти собі в цій єдиній насолоді – тоді ти, може, й збереш потрібну кількість схожого на солому грузинського чаю. Та, мабуть, справжнє свято можливе тільки після посту.

Михайло з сяючим обличчям сидить біля купи цукерок. До нього підходили, щоб привітати й потиснути руку. Його руку доводилось брати в обидві руки – в одну не вбереш.

Гіркота й велич з’єдналися в цьому прощанні. Передовсім на голову падала страшна арифметика: майже три десятиліття! Тепер іди куди хочеш. А куди? Кому ти потрібен?..

Згадували його втечу. Видно, й тоді свобода так оглушила Михайла, що відібрала здоровий глузд. Та й кого після тридцяти років тюрми звичайна стежка не захитає, мов корабельна палуба під час шторму?

Тут були й такі, кому через місяць теж виходити, – але ж їм дісталася лише половина Михайлового строку: п’ятнадцять – не тридцять. Мабуть, великий полководець не мав стільки шани від своїх бойових побратимів, скільки мав її нині Михайло.

А слова скупі, навіть невиразні.

– Будь.

– Тримайся, друже.

– Хай щастить.

Все людське нині опинилося поза словами – слова не спроможні вмістити того, що кожен вигойдує в своїй душі. І, промовляючи сіреньке слово, зек знає: той, кому воно мовлене, розуміє його так, як належить. О ні, те слово для нього не сіре!..

Ось підійшов Приходько – деревини на ньому більше, ніж власних кісток. І дивно, що якось він іще носить огрядне тіло. Ба, навіть не журиться – де з’являється колишній директор спиртово-горілчаного заводу, там вирують жарти й сміх.

– Якби знаття, мені б друзяки таку ногу виготовили… В неї можна було б залити літрів п’ять спирту. На всіх би сьогодні вистачило.

– А й правда! Це ж винахід… Не забудь патент узяти.

– Який патент?.. Це мій сторож винайшов.

– Хо-хо! Він, мабуть, цистерну з твого заводу переносив. Як же ти його викрив?

– Сам себе викрив. Якось він або не долив, або надпив. Іде з роботи, а в нозі буль-буль… Звідси мораль: нас рятує тільки повнота… Отож-бо, наливай, наливай. Повну наливай, бо костура схопиш.

Підійшов Семен Гейць.

– Пане Михайле! Я ще в дитсадок ходив, коли вас сюди привезли. Але дивлюся на вас – хіба можна повірити, що ви стільки прожили в неволі?.. Нехай Бог вам відшкодує за всі муки.

Стріха підійшов і потиснув руку – без слів. Просто подивилися один одному в вічі – і цим було сказано більше, ніж словами. Люди то заходили до їдальні, то виходили надвір.

За мить сталося дві події – одна в небі, друга на землі, – котрі привернули загальну увагу.

В небі сталося таке: вгодований шуліка, підкравшись із-за даху казарми, безшелесно наближався до голубів, що скупчилися на даху їдальні. Тут, біля їдальні, зеки щедро їх підгодовували ненависним глевтяком. Проте для голубів і ворон, що нахабно до них присусідились, той глевтяк, особливо взимку, був манною небесною.

Зеки, помітивши шуліку, зняли крик, щоб його відігнати. Але ж ні – крилатий розбійник ось-ось схопить якогось сизого невдаху. Та, почувши людське попередження, голуби дружно злетіли в небо. І тут виявилось, що шуліка їм зовсім не страшний – просто треба бути завжди вище від нього. Шуліка вміє спритно падати вниз, на землю, але не вміє так швидко набирати висоту, як голуб. Отже, звідти, з висоти, можна й поглумитися над ним: хе-хе, пане шуліко, не ті маєш крила…

А на землі сталося ось що. Від теплиць, де навіть узимку можна поживитися свіжим огірком чи помідором, зі своїм пузатим портфелем, перевалюючись, мов гусак, простував до вахти підполковник Жлоб. Та ось він помітив біля їдальні скупчення зеків і рішуче повернув до чорного, гракоподібного гурту. Мабуть, подумалось ледачому підполковникові, що нині можна сполучити приємне з корисним: і свіжих овочів прихопити, і свій службовий обов’язок виконати. А він, той обов’язок, дуже нагадував обов’язок шуліки: любив Жлоб зненацька когось кинути до ШІЗО. Це відразу ж поліпшувало йому настрій і, мабуть, апетит. Про останнє він дбав найбільше.

– Колеги! – сміючись, звернувся до зеків Карташов. – Погляньте, небесна дія повторюється на землі. Давайте вчитися в голубів: завжди слід бути вище від шуліки.

Більшість зеків знала Карташова. Я щойно познайомився, але він одразу ж став моїм другом. Чорнявий, з правильними рисами обличчя, завжди гострий на слово, він був загальним улюбленцем. З Гейцем вони жили душа в душу – їх навіть називали спільним іменем: Нерозлийводи. Відколи до табору повернувся Карташов, Семена ні разу не бачили з кимось іншим.

Тим часом Жлоб увійшов до коридору, що створився в натовпі зеків. Він кидав оком туди-сюди, намагаючись до когось присікатись. Але дивна річ: навіть завжди боязкі сьогодні сміливо дивилися йому в вічі. Страху нині не існувало. Бо люди збагнули: це ж таки їхнє свято – виходив на волю той, хто за свій табірний стаж мав неабиякий авторитет. Та й за людські якості зеки любили Михайла.

Жлоб одразу ж відчув: сьогодні треба бути стриманішим. Досвідчені тюремники завжди це відчувають. Він мовчки зайшов до їдальні, наблизився до Михайла. Довго дивився на велетня – здавалося, в голові Жлоба несподівано закрутилися іржаві шестерні. Він відступив у безлюдний куток їдальні й мовчки стояв серед порожніх столів, не зводячи очей з Михайла. Про що він думав? Мабуть, про те, що цей карпатський велетень розпочав своє життя в концтаборі тоді ж, коли й сержант Жлоб. І десь-таки є в них спільне коріння – у тюремника і його жертви. Більше того: в’язень без тюремника – просто вільна людина. Але ж тюремник без в’язня – хто такий? Що він уміє і де роздобуде жорстоку владу, без якої йому вже й житія немиле?..

Здавалося, Жлобові в цю мить хотілося так просто, по-людському, наблизитись до Михайла, випити за нього кухоль табірного чаю і сказати якесь тепле слово. Але шестерні в голові підполковника надто заіржавіли – вони так і не зрушили з місця. Жлоб увібрав голову в плечі, драглисті складки потрійного підборіддя погрозливо затряслися – і мовчазний, мов сова, вийшов із їдальні.

– Знаєте, про що зараз думав Жлоб? – усміхаючись, запитав Карташов. – Про те, що він уже пенсіонер і ось-ось у нього заберуть пузатий портфель.

Я теж гірко всміхнувся: Карташов, мабуть, точніше розгадав переживання Жлоба, ніж я.

– А ми на цей раз були вище від шуліки, – підсумував Карташов.

Надвечір Михайло запросив Якова й мене до комори, де зберігалися мішки й валізи нашого загону. Дістав свій мішок, почав викидати з нього тюремні скарби – мило, швайку, добре підшиті валянки, дерев’яні мокроступи для лазні тощо.

– Тутка всякого добра назбиралось. Беріть, хлопці, згодиться.

Я приміряв валянки – не підходять. На Якова підійшли. Швайку теж сховав до свого мішка Яків, а з десяток шматків сірого мила розділили порівну. Мокроступи дісталися мені – в мене бракувало хисту так добре їх вистругати й підігнати, а підлога в лазні холодна, можна й ревматизм нажити.

Коли з традиційним розподілом спадщини було покінчено, Михайло нерішуче мовив:

– Коби погодились мене вислухати…

– Кажи, друже, – підбадьорив Яків. – Авжеж вислухаємо.

Тоді Михайло вивів нас із комори і, озираючись, зашепотів:

– Отой димар бачите?..

– Ну… То й що?..

Те, що ми почули далі, здивувало нас і засмутило: таки ж тюремне тридцятиліття залишило чорну борозну в Михайловому мозку. І вона вже, мабуть, ніколи не заросте. Із його запопадливого шепоту ми зрозуміли: Михайло радив використати димар кочегарки, що стояв доволі близько від загорожі, для нашої втечі. Зробити це належало так. У кочегарці він давненько вже заховав легкий і гнучкий металевий трос. Один кінець троса треба підняти на вершину димаря й добре там його закріпити. До другого кінця припасувати невеликий тягар і перекинути через заборонку. Тільки й того! А Михайло там сидітиме в кущах, спіймає перекинутий кінець, натягне, мов струну, і прикріпить до соснового пня. Пнів там скільки завгодно – Михайло добре вивчив місцевість з вершини шлакової гори. Димар стоїть далеко від сторожової вежі. Як тільки сніг розстане й ночі стануть темними – можна тікати. Треба ще виготовити із заліза отакі баранці (Михайло показав зразок), надіти на трос, вхопитися обома руками – і ту-ту, поїхали. Мов на парашуті. Михайло навіть показав умовний знак, який треба прислати йому в листі, коли все буде готове – він одразу ж приїде й чекатиме в лісі…

Звісно, ми не погодились – план дотепний, але ж не для нашого віку. Та й ніхто в таборі вже не годиться для такого подвигу – сприт не той.

– А дисиденти? Гейць, Карташов, – ображено підказав Михайло.

– У дисидентів це не заведено, – пояснив я. – Якби навіть ворота лишили відчинені – ніхто б із нас не вийшов. Втекти – означає визнати свою поразку. Розумієш, друже?..

Ні, Михайло цього не розумів. Перед відбоєм ми з Яковом вийшли трохи провітритись.

– Пригадуєш Йону? – запитав Яків.

– Якіра?..

Яків засміявся:

– Ти, Андрію, все ще лишився більшовицьким комісаром… Пухом земля Якірові. Але я мав на увазі біблійного пророка, який три доби прожив у череві кита… Мені часом здається, що всі ми живемо в якомусь велетенському череві. У череві дракона… А всі наші революції, війни – то, знаєш, тільки порушення нормального травлення, не більше… Ото як почне драконові розпирати шлунок – у нас війна або революція. А ти як гадаєш?..

Спершу мої губи розпливлися в усмішці, а відтак майнула думка: може, це й не жарт? Хіба є в нас безсумнівна модель світу? Все живе й розумне в якомусь образі себе уявляє. І якщо вважати живими цілі світові сфери, то й вони повинні кимось себе уявляти. Може, людьми. А може, драконами. Світова міфологія виглядає реалістичніше, ніж це здається декому із земних реалістів. Насправді ж їхній реалізм – тільки свідчення людської обмеженості.

– Можливо, й так, – погодився я. – Кит зрештою виблював Йону. Чи нас коли-небудь виблює дракон?..

– Червоний дракон, – уточнив Яків. – Мені, Андрію, вже недовго ждати.

Я не став уточнювати, що він мав на увазі.

7

І ось ми знов послуговуємось нашим дитячим досвідом: довкола казарми шукаємо їстівну траву. Кропива, кульбаба, подорожник, листя лободи – все це годиться для наших салатів. Знявши кашкети, підставляємо голову ранковому сонцю – за п’ятимісячну мордовську зиму настає ультрафіолетове голодування, а воно діє не менш згубно, ніж авітаміноз.

Мене знов, як і минулої весни, зробили землекопом. На території табору лишилися старі дерев’яні казарми – ще із сталінських часів. Тепер їх розбирали, а зруби використовували для нових теплиць. Ми розуміли, що нам від них так само не їсти овочів, як і від старих, – і саме тут особливо гостро відчували себе рабами. Коли ти раб держави, це ще можна якось затушувати звичною демагогією: держава, мовляв, народна, отож працюєш ти заради народного добра. Та коли тебе використовують у підсобному господарстві концтабору – відразу ж уся ота демагогія випаровується: у портфелях, кошиках, господарських сумках м’ясо й овочі пливли кудись поза вахту. Навіть кадебісти, відвідуючи табір, не забували наповнити свої таємничі портфелі чимось важким і габаритним.

До трьох великих теплиць начальство вирішило додати четверту. Теслі завершували свою справу, а мені належало виганяти тачки з торфом на рівень вікна й вивертати їх потім під целофановим дахом теплиці. Робота каторжна. Я на неї згодився лише тому, що до того мене посилали на таку роботу, яка через моє поранення була для мене справжнім катуванням.

Якось за цією роботою застав мене Яків – йому випало носити в теплицю гній. Мабуть, у мене справді був рабський вигляд, бо, незважаючи на сторонні вуха, він гнівно на мене нагримав:

– Слухай, Андрію… Де твоя офіцерська гідність? Ти ж зараз обслуговуєш звичайних бандитів. Негайно припини! Інакше я перестану тебе поважати.

Я послухався: кинув тачку й пішов до казарми. Краще б я цього не робив!..

Жлоб не послав мене до ШІЗО – я мав формальне право відмовитися від роботи, яка мені не під силу: все ж таки інвалід війни. Перевели на легшу: рівняти розбиту колесами дорогу від вахти до теплиць. Але ж Якову його репліки не подарували.

Того ж дня Стріху викликав майор державної безпеки Крилов. Кадебісти не шкодують часу на бесіди зі своїми підопічними – цим вони нагадують психіатрів. Крилов тримав Якова у своєму кабінеті понад дві години. Вже зеки повернулися з роботи, а Якова все ще не було. Ми засмучено ходили по лінійці, куди щоранку нас виводять марширувати під оглушливий марш, що лунає із металевого гучномовця. Ходили втрьох – я, Карташов і Гейць.

– Даремно Стріха їх задирає, – сказав Гейць.

– Так, – погодився Карташов. – Вони швидше пробачать лайку на адресу партії й радянської впади, ніж на свою власну. Сук вистачає, одразу ж донесли: назвав бандитами.

Яків вийшов від Крилова білий, як полотно. Ми не наважувалися з ним заговорити. Яків до нас підійшов сам. Давши йому змогу трохи отямитись, Карташов запитав:

– Чого він так довго вас пресував? Що він хоче із вас вичавити?

Стріха зрозумів, що ми чекали його з тривогою і дружнім співчуттям, – заговорив з відкритою душею:

– Те, чого зроду-віку не було… Нібито на мене з Волині надійшов додатковий матеріал. Там готується суд над трьома бандерівцями. Мене до них приплітають.

– Ти їх хоч знав? – запитав я.

– Ні, не знав. І села такого ніколи не чув – Толоки. А ці люди буцімто свідчать, що я разом з ними в Толоках ліквідував радянських активістів.

– Я певен, що він поки що тільки погрожує, – сказав Гейць. – Цим людям вірити не можна. У них свої методи. Те, що для нормальних людей просто звичайна підлість, – для них професійна тактика.

– Гадаю, Семенова правда, – додав Карташов. – Зараз він поки що вішає лапшу на вуха. Якщо станете покірним і тихим – він вам потім скаже: я ж вас, мовляв, від «вишки» врятував. Шануйте і любіть… А якщо й надалі… Ну, тоді інша справа. Вони легко знаходять «додаткові злочини». Ті ж самі підсудні… Хіба їм жити не хочеться? Грань поміж «вишкою» і максимальним строком дуже тонка – проходить по лезу бритви. Вам би слід трохи стримуватись.

Яків промовчав. Ми походили ще трохи й розійшлись по секціях.

Я звик вставати раніше, ніж металевий гучномовець уривав сон в’язнів. У лісові хащі Мордовії надійшов травень, птаство гамірливе залагоджувало свої шлюбні справи. Хмари в синьому небі – то єдине з волі, що було досяжне для наших очей. Саме тому вони викликали значно тепліші почуття, ніж у людей поза табірною колючкою. У тих було безліч принад, а в нас від їхнього світу – тільки хмари в небі. Вони здавалися нам живими істотами – з розумом і душею.

Ось-ось завирує безрадісне пробудження казарм, тупе, безглузде марширування понівечених війною дідів-куцоштаньків, перетворених на опудала. Ось-ось загримить казенними маршами металевий звір – і табір заворушиться, загомонить. Але поки що рухливі вуса ходиків не увірвали сон в’язнів. Лише окремі з них, встромивши босі ноги в кирзяки, поспішали до незграбної дерев’яної споруди по нужді.

Саме тут, біля стежки до нужника, я побачив Якова. Він лежав на росяній траві, впавши головою на щавлеву грядку, що належала комусь із зеків.

Злякано підбіг до Якова, схилився над ним. Його бліде обличчя задерев’яніло, втратило звичну міміку. Очі закотилися д’горі, мов у святого, що виглядає очікуваного ангела. Кашкет упав на щавель, лисина була мокра від холодного поту.

– Якове! Що з тобою?..

– Серце…

Його губи ледве ворухнулися.

– Лежи отак… – Я підклав ганчірку, що називалася кашкетом, йому під голову. – Пошукаю валідол. Полеж, не ворухнись.

У тих, що вже прокинулись, валідолу не напитав. Побіг по табору – від казарми до казарми. Дістав ліки лише в санітара, що порав квітник біля санчастини. Та коли повернувся до щавлевої грядки, Якова там уже не було. Він, виявляється, за допомогою когось із в’язнів підвівся й перейшов до казарми, на своє ліжко. Либонь, відчував незручність перед людьми, тому й вирішив звільнити стежку. Тепер він ледве подавав ознаки життя. Лікар з’явився лише о десятій ранку й наказав перенести Якова до санчастини. Більше ми нашого друга не бачили.

Наступного дня Стріху повезли до лікарні. Дорога далека, розбита тракторами й «воронками» – незліченні баюри та вибоїни. Кожному було ясно, що це не що інше, як свідоме вбивство. До лікарні привезли вже холодний труп.

Відразу ж написав Марії. Ховали зеків на табірному цвинтарі, на могилах ставили стовпці з номерами. Тіло зека вважалося концтабірною власністю, бо не відбув строку. Родичі не мали права його забрати, але їм не заборонялося доглядати могилу.

Я був певен, що Марія не забариться – приїде. Час від часу визирав і у вікно, з якого було видно місце, де взимку стояв стіжок. Тепер там лишилися тільки жердини, що обрамляли округлу лисину серед трави. Саме біля отих жердин повинна з’явитися Марія. Днювальний по секції теж перейнявся моїм чеканням, отож я сподівався, що ми її не проґавимо.

Тим часом один із Михайлових земляків отримав листа від його родичів. Із конверта випала фотокартка з чорною смужкою через могутні груди. Фотокартка відразу ж пішла по руках – концтабір занімів, наче по секціях прокотилася кулевидна блискавка.

Тільки й чулося:

– Не може цього бути!

– Боже, та він же на півтораста років був змайстрований.

– Не людина – скеля.

– Щось неймовірне.

Михайлів небіж писав: дядько Михайло померли рівно через місяць після звільнення. Крововилив у мозок, паралізована ліва половина тіла. Відвезли до районної лікарні, але він там не прожив і двох діб.

Тяжка жалоба невидимим тягарем впала на табір. Кожен думав про себе: «Якщо такий велет не витримав подиху волі, тоді що ж чекає на мене?»

А я думав про три смерті – Іванове самогубство, санкціоноване лікарем убивство Якова, загадкову смерть Михайла. До цих смертей можна додати тисячі інших, але ці три з особливою виразністю вкарбувалися в моє серце. Було зимно на душі й моторошно.

У таборі знали всі: де копнув лопатою, там і наштовхнувся на людський череп. Тут же рили яму – закопували глибше наших попередників, аби людські ноги й колеса не чавили їхніх кісток. Старі в’язні свідчили: здебільшого це були українці-західники. Ще й досі розповідають про криваві побоїща поміж тоді ще молодими бандерівцями й карними злочинцями. Побоїща провокувала сама адміністрація: за кожну голову бандерівця карним обіцяли зрізати по півстроку. Та після кількох боїв ватажок карних сам підійшов до оунівського зверхника:

– Годі! Нема дурних. Недаремно вас бояться лягаві – вмієте дати здачі. Кидаймо ножі, хлопці!..

Ватажок карних і зверхник оунівців ударили по руках. Після цього побоїща не повторювалися.

Проте в концтабірній машині мінялися лише окремі деталі – її призначення лишалося тим самим: крутити видимі й невидимі жорна, які перемелюють людей, випльовуючи в землю їхні кістки. Мабуть, Яків казав правду: мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти. Їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоч насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна.

Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, що виросли на українських кістках, володіють українською мовою. Я написав такого вірша:

 
На Україні вдови є,
Чий сум – глибінь ріки.
А в суглинках Мордовії —
Кістки,
        Кістки,
               Кістки.
Ялини в небі списами
Черкають синяву.
А коні, з вахти списані,
Пощипують траву.
 
 
Над головами кінськими
Вчуваються дива:
Словами українськими
Говорять дерева.
 

Цей вірш за моїм підписом з’явився під товстою колодою – постаментом. На постамент ми з Гейцем поклали череп і дві схрещені кістки. А над старим, поруділим черепом височів білий, як наше сумління, березовий хрест. Пам’ятник Невідомому Зекові. Після відбою, коли табір заснув, ми встановили його біля щавлевої грядки, де я побачив враженого інфарктом Якова.

Уранці той пам’ятник встигли побачити майже всі в’язні. На якусь мить спинялися на стежці – і йшли далі, по своїй нужді. То був своєрідний парад – парад зеків. Іншим він бути не міг, але людських почуттів у нього вкладено більше, ніж у казенні паради перед пам’ятником Невідомому Солдатові.

По обіді мене викликав майор Крилов. Вірш його не обурив – він уже звик до моїх табірних віршів. Час від часу їх у мене відбирали й складали в мій рюкзак, що зберігався в коморі поза зоною. Здивувало і обурило його інше.

– Послухайте, Андрію Карповичу! Я від вас такого не чекав.

– Чого саме?

– Хтось інший – це ясно, але ж ви… Невже ви могли встановити хрест?

Ситуація була вельми далека від гумору, але ж я не міг утриматись від сміху.

– Інших претензій до мене немає?..

– Стосовно інших… Там буде видно.

Мене не покарали, мабуть, не знали, як сформулювати звинувачення. Адже ж ніде не сказано, що вириті з-під ніг людські кістки не можна скласти на колоді, віднайденій серед дров. Ну, а вірші…

Я знав, що мої вірші приберігають для поважнішої розмови. Знав і був готовий до неї.

Надвечір днювальний покликав мене до заповітного вікна.

– Он там, дивіться… Це, мабуть, вона.

Так, то була Марія. Прибравши могилу Якова, вона вирішила помахати рукою його шибкам, щоб сказати одвічне жіноче – те, що мовила Ярославна, звіряючи вітрові свої жалі. Те, що протягом віків кажуть вдови, приходячи на могили загиблих мужів.

Сиве волосся жінки ворушив вітер. На світло-сіру кофтину падало червоне світло. Звідки воно? Ага, вечірнє сонце сідає за парканом концтабору. А може, це нам лише здається, що то сонце сідає? Насправді ж то одсвічує колір драконової шкіри. Марія поки що бачить дракона ззовні, а ми ніяк не бачимо, бо живемо у його череві.

Я відчайдушно махаю Марії – поспішай звідси! Тільки трави й дерева не встиг поглинути дракон – вони належать небові, як було це завжди. Дружи з ними, Маріє, вони тебе ніколи не зрадять.

Майма, Сибір,

1987р.