Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 45 страниц)

V. В госпіталі

В той самий день, коли киян розбудили вибухи німецьких бомб, дядько зайшов до мене в гуртожиток виголений і пострижений. Я впізнала його лише по старому бавовняному піджаку, в якому він ходив на роботу. Важко було повірити, що кремезний, сивобородий дід, який навчав мене любити землю, і цей моложавий чоловік без єдиної зморшки на обличчі – та ж сама людина. Він виглядав молодшим від Василя, та й справді був трохи молодший.

Ми вийшли на вулицю, де товпилося багато киян. Щось особливе, нечуване досі, промовляли людям і старовинна Софія, і хрест у руках князя Володимира, і те каміння біля Золотих воріт, яке закладалося в мури іще за часів Ярослава. Хоч ми не цілком розуміли, що це війна не на життя, а на смерть, – декому здавалося, що бої не вийдуть за межі прикордонної смуги, – але все довкола в той день огортало людські душі чимось вічним, наче й саме повітря зберігало в собі пам’ять про татарську навалу.

Я сподівалася почути від дядька якісь напучення, але він розмовляв зі мною так, як розмовляли всі люди.

– Ну, Сонечко… Як же ти? Вам іще нічого не казали?

– Ні, нам іще нічого не встигли сказати.

Проте всі першокурсниці розуміли, що в них є вибір: або лишатися в інституті, або пройти коротенькі курси медичних сестер. Далі – госпіталь або фронт. Про це я й розповіла дядькові.

– Фронт? – спинився переді мною дядько, наче бажаючи заступити дорогу, яку я для себе обрала. – Ти при своєму розумі? Не з твоїми очима, дочко. Та й не з твоїми силами. В окопах, брат, не до окулярів. А тягати на собі поранених… Це не для тебе, Сонечко.

Я справді не відзначалася міцним здоров’ям – мабуть, бабусині катування далися взнаки. Промовчала, бо в ті хвилини остаточного рішення ще не мала.

Через кілька днів ми з тіткою Параскою стояли на пероні, а дядько Сашко у формі піхотного капітана махав нам із теплушки, що цокотіла колесами в напрямі Поста Волинського. То був шлях на Захід…

Плакали молоді дружини та старенькі матері. Плакала й тітка Параска. Для неї дядько Сашко був добрим чоловіком, який ніколи не сказав жодного лихого слова. Тільки там, на пероні, я зрозуміла, що дядько був значно молодший від тітки, мабуть, через те й відростив бороду.

На курси медсестер я все ж таки пішла, а невдовзі вже працювала у військовому госпіталі. Фронт із далекого став близьким, госпіталь разом з військами покидав Київ.

Не стану описувати того, що добре відомо з інших розповідей про війну. Доля кинула мене далеко від України – в місто Кінешму Іванівської області.

Як я жила і що робила?

Служила медсестрою в сортувальному відділенні. Приймала поранених. Попередньо їм уже було надано необхідну допомогу у фронтових госпіталях, а звідти санітарні поїзди доставляли всіх у глибокий тил для тривалого лікування. Здебільшого це були тяжкопоранені. Обліплені зашкарублим гіпсом, вони лежали на ношах, мов повалені статуї. Стогони та зойки дісталися тим, хто приймав їх у фронтових госпіталях. Тут вони вже не стогнали, трималися тихо й покірно, ніби то були не люди, а тільки матеріал, із якого належало виліпити людей.

Робота в мене була ніби й проста: помити, переодягнути. Та це просто тільки тоді, коли маєш справу з «легкими». А як помити нерухому людину, що від шиї до пояса закована в гіпсові лати?

«Легкі» милися самі. Це переважно бійці, в яких були скалічені руки чи ноги. Почували вони себе непогано, тільки й того, що війна відібрала в них можливість ходити, володіти зброєю. Десь потай не одна жінка молилася – без руки або ж без ноги, але здоровий, повний жаги до життя.

Молоді бійці дуже соромилися нас, медсестер. Ми так звикли до своєї роботи, що голе чоловіче тіло вже не викликало в нас ніяких інших почуттів, крім почуття власного обов’язку. Це здавалося їм неприродним, навіть принизливим. Ота сором’язність, цнотливість вельми засмучували мене. Моя професія передбачала вміння абстрагуватися стосовно статі: є хворий, є пацієнт, і не має значення, хто він – чоловік чи жінка. Ці ж юнаки бачили в нас дівчат, а не медиків. Там, на передовій, кожен із них, мабуть, думав про те, чи пошле йому доля звичайну людську радість, якою ніхто не буває обділений поза окопами? Хто б він не був, а таки знаходить для себе пару. І скільки ж їх загинуло, так ні разу й не звідавши дівочого поцілунку!..

Я намагалася виявляти тактовність, але обов’язок змушував стежити, щоб не змокріла пов’язка, отож здебільшого виходило так, що мені доводилось майже силоміць вихоплювати з-під гарячого струменя води забинтовану руку чи ногу.

Одного разу – влітку 1942 року – ми приймали велику партію поранених. Серед бійців, що милися під душем, я помітила постать юнака, який забився в куток, боячись навіть ворухнутися. Він стояв спиною до мене, права рука була забинтована. Юнак намагався якомога ретельніше виконати мій наказ, підіймав поранену руку, щоб вона не змокла, але робив це так, що забруднена пов’язка опинялася під струменем води, яка лилась на сусіда. Тоді я підійшла до нього впритул, взяла поранену руку і, підтримуючи її, лагідно сказала:

– Мийтесь, я допоможу.

Юнак, ховаючи обличчя, спробував орудувати милом та мочалкою, але однією рукою робити це було важко, тому я вихопила в нього мочалку й почала намилювати йому спину. Мені чомусь стало його жалко. Може, тому, що плечі в юнака були худі, вузенькі, а вся його постать нагадувала скривдженого підлітка, що випадково відбився від домівки й тепер не знає, де знайти притулок.

Раптом я почула знайомий голос:

– Софіє, відійди! Я сам…

Ці слова так мене вразили, що мило вислизнуло з рук. Хлопець на мить обернувся, і я його впізнала. Це був Юрко Смоковський, студент Київського університету, з яким я познайомилася в Академічній бібліотеці. Юрко вчився вже на третьому курсі. Якось він зацікавився книжками, які я брала для себе. То були Платон, Арістотель, Ґалілей. Потім ми не раз засиджувалися допізна в Ботанічному саду, обговорюючи вивчене та прочитане. Він хотів було керувати моєю самоосвітою, та я вважала його керівництво зайвим. Одного разу він спробував навіть поцілувати мене, але я дуже розгнівалась. І то було не дівоче лукавство – я вірила, що Василь незабаром приїде, готувалася зустріти його не дитячим щебетанням, а словами зрілої, дорослої людини.

Та мені все ж таки було цікаво з Юрком. Знав він справді багато – мабуть, більше, ніж дядько Сашко, – проте всі його знання були звалені докупи, з якої він міг у будь-яку хвилину висмикнути що завгодно, але дошукуватись у цій купі якоїсь певної системи було марно.

Тепер бач, як звела нас війна!..

Тут я вперше відчула незручність, відразу ж спаленіла, але мусила виявити твердість – Юрко ж таки поранений, іще, чого доброго, занесе в рану інфекцію, почнеться запалення. А може, мені хотілося виявити владу над собою (та, до речі, й над ним), бо я завжди картала себе за безхарактерність. Не знаю вже, яка пружина в мені спрацювала, але ж я так взялася шкребти Юрка, що він, бідолаха, аж зубами скреготів.

І знов мені стало соромно, коли він, уже помитий, почав зодягати підштаники. Доручивши його літній санітарці, я вийшла.

Зустрівшись у палаті, ніякої незручності ми вже не відчували. Він поцілував мене, як сестру, і я вдячна була йому за цей поцілунок.

Виявилося, що Юрко – молодший політрук, йому відірвало три пальці на правій руці, отже, про повернення на фронт не могло бути й мови.

Треба сказати, що наш комісар охоче користувався допомогою легко поранених політруків. У госпіталі був лише один штатний пропагандист, який цілоденно ходив по палатах, розповідаючи бійцям про міжнародні події. Крім того, його обов’язком був прийом партійних квитків та цінностей від поранених, що прибули в госпіталь. Цілком природно, що ця людина не могла з усім упоратися.

Отож десь через тиждень Юрка перевели до палати для легко поранених командирів. Лікарі часом дозволяли їм зодягати форму й вільно прогулюватися містом.

Старший політрук Моргунов – комісар госпіталю – був колись газетярем. Юрко сподобався йому гострим розумом, ґрунтовною освітою та отими якостями, які робили Смоковського незмінним членом комсомольського комітету іще там, в університеті. Моргунов подав рапорт до політвідділу так званого Евакуаційного Пункту з проханням затвердити в штаті ще одного пропагандиста, а Юрко тим часом почав виконувати ці обов’язки.

Нам довелося разом чергувати в сортувальному відділенні – я наглядала за санітарною обробкою, а Юрко приймав документи й цінності. Власне, особливих цінностей майже не траплялося – здебільшого це були годинники, – але грошей дехто з офіцерів мав чимало. Звісно, не кожної ночі прибував санітарний поїзд, у нас було досить часу і для перепочинку, і для продовження тих філософських суперечок, які почались іще в Ботанічному. Санітарки спали на ношах десь у душовій, а ми з Юрком пильнували телефон, бо кожної хвилини міг прибути ешелон з пораненими.

– Дивуюся тобі, – сказав якось Юрко. – Ти часом не знаєш, який у тебе альфа-ритм?

Його ліва рука лежала на моїй долоні, поранену руку він сховав під стіл. Дівчата вважали Юрка вродливим. Може, це й правда, він володів тією вродою, яку можна назвати шляхетною. Але було в ній щось таке, що більше пасувало дівчині, аніж юнакові. Особливо це впадало в око в ті суворі часи, коли суспільство значно різкіше ділилося на чоловіків і жінок, ніж у дні миру.

– Альфа-ритм? – розгублено перепитала я, напружуючи пам’ять. Мені було трохи соромно, я не знала, що це, власне, означає. Правда, щось ніби ворушилося в пам’яті, але я була непевна, що зумію відповісти правильно.

– Пульсація біострумів мозку, – пояснив Юрко з посмішкою. – Виявляється, люди мають сім видів альфа-ритму. Дивно, правда?..

– Ну, то що? – насторожилась я, не розуміючи, що ховається за цією балаканиною.

– Чого так дивишся?.. До речі, в цій хустці, з хрестом, ти нагадуєш черницю. Хочеш, я подарую тобі люстерко?

– Навіщо?

– Щоб ти хоч раз глянула на себе. Ти дуже вродлива!..

Він поклав мою руку собі на груди, і я її не відірвала. В цю мить я навіть не звернула уваги на оту його звичку похизуватися власною освіченістю.

До речі, я не від Юрка вперше почула, що з таким характером, як у мене, раніше в монастир ішли. Так жартома казав дядько Сашко. Я й справді потім почала роздумувати про себе, спостерігала інших дівчат. Висновок був невтішний. Я – не дівчина, а якась позастатева істота, таких чоловіки не люблять. Саме цим я й пояснювала надмірну стриманість Василя в його листуванні зі мною.

Кілька слів про Василя. Комісар мені підказав, що слід написати в Головне Політичне Управління, там дадуть номер його польової пошти. Я отак і зробила. Невдовзі прийшла відповідь, номер пошти я одержала і майже щотижня писала листи Василеві, але вони мовби у воду падали. Жоден із них не повернувся назад. Що ж це мало означати? Тільки одне: адресат їх одержував, але відповідати не бажав. Я катувала себе докорами, бо в перших двох листах дала волю своїм почуттям, недвозначно висловивши те, що раніше приховувала. Просто написала, що люблю. І жодного слова у відповідь!..

Лишилось змиритися з тим, що у Василя є вибір без мене.

Вся Правобережна Україна була окупована, про рідних я нічого не знала. А найрідніша людина – дядько Сашко – також загубилася в кривавому вирі війни.

Отож сталося так, що Юрко був тепер для мене єдиною людиною, яка пов’язувала всі мої думки й почуття з тим високим і добрим, чим я жила до війни. Мабуть, і він відчував те ж саме. Ми згадували Київ, нашу світлу академку, Ботанічний сад та нескінченні суперечки про поезію і філософію.

Для мене було дуже дорогим те, що з Юрком можна розмовляти на ці теми де завгодно і скільки завгодно. Тепер, мабуть, зрозуміло, чому я не вирвала руки, коли Юрко поклав її собі на груди. Мені було тепло від цієї ніжності. Я дивилася в його по-дівочому гарне обличчя, знаходячи те, чого в ньому не було, – риси чоловічої твердості, мужності. Мені хотілося їх побачити, і я себе переконала, що справді бачу. Я картала себе: ти, Софіє, вважаєш його пестуном, маминим синком, що наковтався книжок, а чому не придивишся до величі духу в цьому фізично слабенькому хлопцеві? Такому, як Юрко, стократ важче пристосуватися до фронтового побуту, ніж людям загартованим, а він, бач, комсоргом батальйону був – хіба ж це просто?..

Нікого не дивувала моя дружба з Юрком. Всі знали, що вона виникла не сьогодні – зустрілися друзі по студентській лаві, а на війні таке трапляється нечасто. Юрко добре співав, почав створювати гурток самодіяльності. А на його політінформаціях було чути, як дзижчить муха.

Якось я застала його в палаті, коли він розмовляв з пораненими. Не такий він пестун, як мені здавалося. Він умів викликати пошану до себе і красномовством, і твердістю вдачі. Юрко не любив карт, не любив навіть тоді, коли поранені просто перекидалися в «дурня». Коли я зайшла в палату, він саме відбирав карти.

– Ви, товаришу політрук, знаходите для себе розваги, – докоряв поранений командир, – а тут дні місяцями здаються. Все ж таки з «дурником» легше.

Я теж так гадала, але Юрко був невблаганний. В його голосі з’явилися металеві нотки:

– Після війни розважатися будемо. А зараз треба вчитися, як ворога бити. Читайте! Потім обговоримо.

Поклавши на тумбочку якийсь журнал, він твердим кроком вийшов із палати.

Інколи Юрко навідувався до гуртожитку, де жили медсестри. Його присутність наче хмелила дівчат, вони то неприродно сміялися, то змовкали. А він тримався суворо, розмовляв тоном начальника, який уміє піклуватися про підлеглих. І справді, Юрко брав на себе й клопоти, за які його почали шанувати. Одній відпустку допоможе одержати, іншій роздобуде листа за підписом комісара – прохання до сільради потурбуватися про батьків.

Одного разу після нічного чергування Юрко провів мене до гуртожитку. Нікого з дівчат не було, всі пішли на службу. В кімнаті нас жило четверо, моє ліжко стояло в кутку за ширмою. Запросивши Юрка в кімнату, я посадила його біля столу, а сама сховалася за ширму, щоб переодягнутись. І тут мій погляд упав на конверт, завбачливо залишений на подушці. Я розірвала його й скрикнула – то було повідомлення про те, що дядько Сашко пропав безвісти. Так гірко скінчилися мої розшуки!..

Чи варто казати, ким був для мене дядько Сашко? В очах потемніло, застрибали вогненні кільця. Серце стиснулось так, наче хтось ухопив його гарячою п’ятірнею, щоб вирвати з грудей. На обличчі виступив холодний піт, навіть пальці на руках не розгиналися – їх звело судомою. Я хотіла покликати Юрка, але слів не було, сама чула свій голос, розуміла, який він був страшний, та я ніби відразу ж стала німою, могла кричати тільки без слів. Далі нічого не пам’ятаю – мабуть, знепритомніла. А коли отямилась, побачила над собою засмучене Юркове обличчя. Він усе зрозумів, пояснення були зайві.

– Заспокойся, Сонечко, – поклавши руку на моє волосся, шепотів Юрко. – Може, він у партизанах.

Тоді це було єдиною розрадою для людей, які одержували такі повідомлення.

Сонечко!.. Я ніби почула голос дядька, ніби побачила його обличчя. Колись я сказала Юркові, як називав мене дядько Сашко, а він, бач, запам’ятав. Наче промінець у груди мої заглянув, наче сонячний зайчик заблимав у темряві. Боже, що б я робила, якби не Юрко! Добре, що він був поруч і його музичні пальці – пальці лівої руки – перебирали моє волосся. Окуляри з моїх очей він зняв, поклав на підвіконня, але незграбні кирзові чоботи бруднили ковдру. Юрко помітив, що це мене дратує, вийшов за ширму. Я почувала себе дуже зле. Пробачилась перед Юрком, роздягнулася й лягла в ліжко.

Він зайшов для того щоб попрощатися. Юркова рука опинилася в моїй руці. Його пальці несміливо ворушилися, і від цього також теплішало на серці. Мабуть, життя не вгасає тому, що зірка в небі відчуває зірку, а людина на землі відчуває людину.

Ми наче дві кленові насінини, підхоплені вітром, обпалені вогнем і закинуті далеко в поле, аби прорости новим життям.

Я не могла в ці хвилини випустити його руку, бо він був єдиною людиною, яка розуміла мою втрату. Крім нього, міг би це зрозуміти тільки Василь. Мене мучило те, що Василь мовчав, не відповідав на листи. Живий, а мовчить! Тяжкою образою лягало це на мою душу.

І Юрко не пішов. А коли повернулися дівчата, ми вже й не крилися від них, лишилися за ширмою. Наступного дня зняли для себе кімнату з дерев’яними стінами, поточеними шашелем, і оголосили про свій шлюб.

VI. Злочин

Пригадую теплий літній вечір, коли Юрко, десь роздобувши човна, запросив мене на Волгу. Як і на Дніпрі, правий берег тут високий – саме на ньому стоїть Кінешма, – а лівий низький. Там біліли берізки, полум’яніли в червоному сонці вікна заволзьких будиночків. Вода під нами нагадувала розтоплене золото, і душу мою також огортало вечірнє світло, яке все довкола робить близьким і рідним, бо це твій світ, твоя земля, по якій тобі належить пройти тільки один раз. Отож умій не лише сумувати – умій побачити в червоно-мідяному сонці усмішку самої природи, її добрий настрій, адже ж вона також радіє від самої можливості жити, існувати, променево сміятися у цій воді та у твоїх жилах.

Юрко здавався мені таким вродливим, що я подумала: дурна ти, Софіє! Невже не розумієш, що людська врода – сама тільки врода – це висока цінність? Тобі випало щастя, маєш вродливого друга, який назвав себе твоїм чоловіком. Він і тебе також вважає вродливою, хоч знаєш, що вродою природа тебе обділила, – добре це знаєш. Але Юрко не лише вродливий – він ще й розумний. Чого ж тобі треба для повного щастя? Сумуєш, бо Василь не пише. Та хіба ти одна така в цьому світі? Чи варто сумувати, коли тебе кохає Юрко?..

В той вечір я майже була певна, що забуду Василя, – Юрко допоможе забути. І навіть усе те, що сталося пізніше, не вбило в душі моїй вдячності за цей вечір, за те, що він був, що я також мала у своєму житті хвилини, які можна назвати щасливими. І нині, коли спомини повертають мене до Кінешми, це місто лишається для мене таким, яким я побачила його в той вечір. Тоді я ще не розуміла, що вдячність моя адресована самій природі.

Юрко не міг гребти двома руками, тому ми сиділи поруч – на кожного по одному веслу.

– Кі-неш-ма, – тихенько скандував Юрко. – О, ні! Всю землю обшукав, тепер кидати? Нема дурних.

– Ти про що?..

– Ген Беатріче стоїть на березі. На ній солдатські чоботи, але вона все одно прекрасна. Бо це ти, Сонечко!.. Стоїть і питає: «Кінєшмя»?.. Тобто: кинеш мене?.. А я відповідаю: нема дурних. Всіх чортів у пеклі перетовчу, а тебе зроблю щасливою. Побачиш!..

Ми відкинули весла, завмерли в обіймах, наче справді це була Дантова ріка, бо світ тоді нагадував пекло.

Надійшла осінь. Юркова рука загоїлась, він уже ходив без пов’язки, але з госпіталю його не виписували – комісар сподівався, що політвідділ таки збільшить штат пропагандистів. До того ж Юрко все одно вже не фронтовик, отож не було ніякого злочину в тім, що лікарі призначали йому так звані фізметоди лікування, без яких можна було обійтись. А Юрко звик вважати себе співробітником госпіталю, та й усі до цього звикли.

Не знаю, як це сталося, але непомітно для себе я все далі відходила від подруг, коло наших друзів перемістилося із госпіталю до театру, що прибув у Кінешму з окупованої території. Артисти жили скрутно – значно гірше, ніж робітники на заводах. Тоді весь тил майже голодував. Не обминула лиха доля й артистів.

Частенько ми влаштовували для них вечірки. Юрко виявляв таку спритність, що я спершу дивувалася, а потім почала з острахом себе питати: звідки це береться? Краби, ікра, американська тушонка, спирт, коньяк, цукерки – все це виставлялося на стіл з такою щедрістю, наче – ні війни, ні голоду.

Мені було приємно, що Юрко нічого не шкодує для друзів. Адже ми з Юрком не знали голоду, госпіталь забезпечувався непогано. А як боляче дивитися, коли відома актриса, улюблениця публіки, ледве стримується, щоб не простягнути руку до тарілки з шинкою раніше, ніж господарі запросять гостей до столу!..

Одного разу, коли гості розійшлися, я запитала в Юрка, яким чином йому вдалося заволодіти скатертю-самобранкою.

Юрко засміявся:

– Украв, Софійко. Зустрівся мені старий чаклун з отакенною бородою. На біса, думаю, йому самобранка? Все одно в могилі згниє. Черв’якам зараз харчів досить. А люди… Бачила, як Астаф’єва хотіла бутерброд сховати?.. Зрозумій, Астаф’єва! Заслужена артистка республіки. Гордість театру…

Юрко був збуджений, я його не розуміла, та згодом він пояснив це простіше:

– Просто витрачаю польові. Чи, може, ти гадаєш, що нам вони пригодяться? В мене дещо лишилося. Якщо на те твоя воля, то я, звісно, притримаю. Але знаєш, Соню… Ховати окопні гроші… Їй-бо, це якось підло. Нас же не на заробітки посилали.

Тоді він мене майже переконав, що справді витрачає окопні гроші. Але я чомусь довго не могла заснути, мене щось непокоїло – мабуть, таки лишалися деякі сумніви, – а Юрко, відчувши це, заговорив про свої почуття до мене.

– Ми знайшли одне одного, Соню. Якщо я втрачу тебе – загину. І ти загинеш. Правда, Сонечко… Ти не така, як інші жінки. Не всякий чоловік тобі підходить. Ти – Софія! Мудрість…

Мені не сподобався цей каламбур. По-перше, саме ім’я ще не свідчить про мудрість, а по-друге, я взагалі не люблю таких компліментів. Якщо люди намагаються щось пізнати, зрозуміти, то зовсім не для того, щоб їх за це хтось похвалив. А про чоловіка, якого я могла любити й шанувати, Юрко сказав правду.

Я й сама це знала. Може, це кара моя, що не всякий чоловік мені підходить. Тепер, коли немає Василя, я це особливо гостро відчуваю. Зате є Сергій. І це щастя, велике щастя, що в мене є Сергій!..

Але в ті хвилини я вірила, що ніхто й ніщо мене з Юрком не розлучить. І він вірив так само. Я відчувала, що слова його цілком щирі. Юрко прагнув радості, проганяв мій смуток і саме тому, напевне, ввів мене в коло друзів, які вміли шанувати радість. Що б там не діялося в душі, але актор уміє бути веселим, уміє сміятися навіть тоді, коли йому плакати хочеться. А це зараз велике вміння!..

Мабуть, Юрко розумів, що я надто вразлива для тих турбот, котрі випали на мою долю. Мене виснажували страждання, які я бачила довкола себе. Інколи з вечора й до ранку доводилося ходити поміж ношами, де лежали тяжко покалічені люди. І не просто ходити, а бігати, бо всі кличуть сестру – кожному здавалося, що я здатна вгамувати болі, применшити муки. Кликали тихо, жалісно, мовби соромлячись виказувати власну слабкість. Траплялося й таке, що дехто не доживав до ранку.

Все це жорстоко травмувало мене, я кидалася вві сні, вигукувала якісь слова. Юрко приховував це від мене, та інколи питав, що мені снилося. Питав ніби між іншим, але я розуміла, чого він про це питає. Отож дружба з акторами, що були веселими, дотепними людьми, допомагала мені хоч на деякий час відсторонитись від людських страждань, відпочити серцем.

Актори теж полюбили Юрка. Співати в їхній присутності він не наважувався, але інколи його просили читати вірші. Сам він теж писав (і, здається, писав непогано), але власних віршів нікому, крім мене, не показував. Здебільшого читав Блока. Це була не декламація, а сповідь – наче Блок і Юрко були однією особою. Артисти казали, що вони ніколи не чули такого задушевного читання. І це, мабуть, правда. Про «Фауста» я вже згадувала. Всі тоді були приголомшені його незвичайною пам’яттю.

Одного разу в сортувальному відділенні помер лейтенант. Власне, ми його прийняли мертвим. Принаймні так стверджував черговий лікар, який спершу відмовлявся приймати, але фельдшер із санітарного поїзда зумів його умовити. Чомусь мені запам’яталося прізвище лейтенанта – Горбань, родом із Вінниччини. Може, й запам’ятався саме тому, що лейтенант був моїм земляком. Його документи й гроші санітари передали Юркові. В кабінеті комісара стояв сейф, де зберігалися партквитки й цінності поранених. Але ніхто, крім Юрка, в сейф не заглядав – ця справа цілком лежала на його совісті.

Юрко пішов додому раніше, а я затрималась у відділенні. Завтра в Юрка політінформація, йому треба підготуватися, тому я не образилася на нього за те, що він не зачекав. Я навіть сказала йому, що, можливо, заночую тут, на дивані. Сіявся дрібний, холодний дощ, на вулиці жодного вогника. Взагалі тоді наші міста вночі здавалися мертвими, бо навіть у глибокому тилу доводилося маскувати світло.

Проте я все ж таки зодягнула шинель і пірнула у вологу темряву. Переконана, що Юрко вже спить (була перша година ночі), я сама до себе посміхалася, уявляючи, як здивується він, коли я тихенько роздягнуся й шугну до нього під ковдру. Але, зайшовши в сіни, помітила, що крізь щілини в дверях пробивається світло. Значить, Юрко ще не спав. Бажаючи його налякати, рвучко відчинила двері, Юрко стояв спиною до мене. Коли я ступила на поріг, він миттю обернувся, на обличчі промайнув переляк. Це мене не здивувало – цього й домагалася, – тому я безтурботно засміялася. Гадала, Юрко теж засміється, кинеться мене обіймати. Та він розгублено блимав повіками, наче його застали за якоюсь шкодою. У виразі обличчя було щось дитяче, а в лівій руці… Так, у лівій руці він тримав велику паку грошей, які, мабуть, щойно перелічував. Мене збентежили не гроші, а вираз його обличчя – ота винуватість і розгубленість, ба, навіть страх, які не лише не зникли тоді, коли я наблизилась, а охопили все його єство. Юрко, мабуть, хотів опанувати себе, але не міг.

Покалічена права рука повисла в повітрі, наче я збиралася на нього нападати, а він приготувався до захисту.

Якби не це, то я, мабуть, не надала б особливого значення тому, що він робив. Юрко інколи забував покласти в сейф ті гроші, які приймав від поранених. Це, звісно, недобре, але до злочину тут іще далеко. Ми дуже стомлювались, голоси поранених шматували душі, нерви були напружені до краю, отже, нічого дивного немає в тім, що Юрко часом повертався додому з кишенями, які роздувалися від грошей та документів. Правда, я його за це лаяла – а раптом загубить чийсь партквиток, – та Юрко відповідав:

– Свого ж не гублю. Не хвилюйся, партквиток для мене дорожчий від власного життя.

Звісно, я вірила в це, бо як же не вірити? Він був політрук, і цим сказано все. Але чому ж Юрко зараз отак дрижить? Спершу я подумала, що сталося лихо, від якого я його застерігала, – він таки справді щось загубив. Про те, що він загубив чийсь партквиток, мені було страшно й подумати, я відганяла цю думку. Долаючи хвилювання, строго, але зовні спокійно запитала:

– Знов забув покласти в сейф?

Несподівано переляк на його обличчі змінився виразом подиву, наче я підказала йому слушну думку, і він тепер дивувався, що сам до цього не міг додуматись. А ще по хвилині ним заволоділа якась неприродна веселість.

– О-о, так, Соню, так… Забув. Заморочили мене. Не розумію, навіщо було мерця приймати? У нас і так висока смертність. Ми ж госпіталь, а не поховальна команда.

При цих словах із його горлянки чомусь вихоплювався істеричний регіт, Юрко сам розумів його неприродність, намагався вгамувати. Помітивши мій засмучений погляд, він одразу ж спохмурнів.

– Давай спати, Софіє. Вже пізно.

Ми полягали в ліжко, але я не спала, бо в серце закралася підозра. Юрко теж не спав, потім таки заснув. Я вислизнула з-під ковдри, босоніж ступила на холодну підлогу, намацала на столі гроші. Хоч гроші в ті роки майже нічого не були варті (в десятки разів доводилося переплачувати), та все ж таки на них дещо можна було купити.

А де ж документи? Вони мають бути десь у кишені.

Обмацала гімнастерку, штани, проте ніяких документів там не знайшла. Тихенько пройшла в куток, де висіли наші мокрі шинелі. Мені все ще хотілося вірити, що стався прикрий випадок, які траплялися й раніше. Завтра Юрко виправить цю помилку, а надалі я сама буду йому нагадувати, щоб не забував.

Ось пальці мої намацали якісь шкарубкі клаптики. Я загребла їх у жменю й сіла в ліжко, поруч Юрка. Мене пік сором за це обшукування кишень. Те, що я тримала в затиснутому кулаці, спершу здалося мені порваною фотокарткою. Вперше в житті відчула, що я здатна ревнувати.

Правда, фотокартка порвана, але чому ж Юрко нічого про неї не сказав?..

Перебираючи в пальцях клаптики, я згодом помітила, що вони не однакові. Є твердіші, ніби з якоїсь обкладинки, а є м’які, схожі на сторінки. Чи може…

Та це ж порваний документ! Наче поруч мене вибухнув котел, і череп мій, м’язи, кожен мій нерв обдало перегрітою парою. Я металася по кімнаті, мов божевільна. Звалила стілець, він загуркотів. Почула сонний голос Юрка:

– Чого ти? Ще рано… Чого ти, Соню?

У темряві побачила його постать – він підвівся, сидить на ліжку. Тоді я намацала вимикач і запалила електрику. На Юрка навіть не глянула – дивилася на червоні клаптики, що лежали на моїй долоні. Червоні й сірі. Місяці, суми, підписи. А ось і прізвище – Горбань. І його розірвана фотокартка…

Це був пошматований партквиток! Юрко не встиг його спалити. Я вже казала, що мені бракувало рішучості. Мабуть, бабуся глибоко загнала в мою підсвідомість те, що люди називають страхом. Власне, це навіть не страх – це якась внутрішня скованість, нездатність подолати в собі щось рабське, принизливе. Ти усвідомлюєш, що воно в тобі живе, ненавидиш себе за це, але позбутися його не можеш.

Я не кинула в обличчя Юркові грізних слів, упала головою на стіл і заплакала. Я ще не знаходила в собі сил для того, щоб зненавидіти Юрка. Та поволі, хвилина за хвилиною, приходило до моєї свідомості розуміння мерзенності його вчинку. Проте хіба він один, цей вчинок? Тепер мені ясно, звідки Юрко брав гроші для вечірок, де він почував себе меценатом. А може, він робив це заради мене? Може, я сама в цьому винна? Оце відчуття – відчуття власної провини – не дозволяло мені виявити гордість, я могла тільки плакати. Заради мене (який жах!) Юрко обкрадав мерців. Він обирав для цього тих командирів, чия рідня лишилася на окупованій території. Гроші посилати нікому, вони мимоволі громадилися у великі суми. І тоді, коли помирав командир, Юрко знищував партквиток, а гроші привласнював. Ніхто за ними не прийде – Юрко це знав. Партійність значиться лише в історії хвороби, а вона ляже в архів. Та й хто здатний довести, що тяжко пораненого пограбували саме тут, саме в нашому госпіталі, а не по дорозі в тил?

Я хотіла підвести голову, щоб сказати Юркові ті слова, які, на мій погляд, повинні були воскресити його душу.

Хіба ж справа в тім, щоб когось розстріляти? А Юрка, звичайно, розстріляють, варто лише доповісти комісарові. Та, мабуть, не всі ті, кого розстрілюють, зовсім пропащі люди. А Юрко… Боже, як він багато знав! Чому ж він головного не зумів засвоїти – різниці поміж добром і злом?..