Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 45 страниц)

Розділ сімнадцятий

Мабуть, немає потреби в описі людей, котрі зустрічалися лише в їдальні, а відтак розходились по своїх кімнатах, – вони більше цікавили Мирославу Яківну, ніж нашого філософа. Мирослава перевдягалася тричі на день або й частіше, невдовзі вона заприязнилася з дружинами найбільш іменитих літераторів. Чоловіки також обдаровували її увагою – може, навіть з більшою щирістю, ніж жінки. Мирославі подобалося зображати світську даму, вона штовхала Мирона коліном, коли той брав виделку в праву руку, а про ножа взагалі забував.

Режим Будинку творчості спонукав Мирона Сидоровича до зосередженості, якої йому бракувало в Києві. Ще з позасвіття він виходив у відсвіжений нічною прохолодою простір, де море й гори були тільки чарівною декорацією, – відчуття безмежності не полишало його ні на хвилину, і то була одухотворена безмежність. Його не вразила «кам’яна хвороба», як інших, – він не вишукував серед ріні рідкісні камінці, котрі буцімто становили якусь вартість. Зате майже щоранку Мирон Сидорович виходив на побачення з Сонцем. Якби він почав розповідати про ті почуття, що переповнюють його у хвилини, коли полум’яний окраєць Сонця визирає із морських надр, ця розповідь, мабуть, видалася б лише стихійним виявом поетичних нахилів, чимось фантастично-метафоричним. Бо навіть поети не здатні уявити, що серед них живе людина (і зовсім не поет!), для котрої побачення з Сонцем така потаємна інтимність, яку, може, переживав лише Володимир Мономах, що так само вдосвіта виходив на побачення з нашою прекрасною зорею. І заповідав своїм синам зустрічати Сонце на ногах або в сідлі.

Приймаючи сонячні пологи, Мирон Сидорович молився так, як молилися всі сонцепоклонники, – Дух Сонця, проминаючи ratio, обгортав його душу чимось солодко-щемливим, що не потребувало точних знань; досить було відчуття, що душа твоя хлюпається, мов дитина в ночвах, у променевій купелі, насиченій духовними силами Батька. Все, чому його навчали, що він пізнавав із книг та незліченних лекцій, було зараз непотрібне. По суті, не існувало різниці поміж ним і його далеким пращуром, що ховав своє тіло у ведмежу шкуру, – для Небесного Батька всі земні знання нічого не варті – доволі солодкого щеміння твоєї душі, бо то є Любов. Вона, твоя Любов, сама все знає. І завжди знала – навіть тоді, коли ти ще не вмів користуватися вогнем. А той, хто знання розуму вважає вищими від її споконвічних знань, вилучає себе із сім’ї людської, щоб опинитися в родині білкових комп’ютерів.

Проте духовна Субстанція, що містить у собі наше невмируще «я», також у тисячоліттях набуває досвіду – саме в цьому й полягає сенс того, що ми називаємо земним життям. Наші душі нагадують бджіл, які розлітаються з пасіки Моносу, щоб згодом повернутися солодко обтяженими променистим медом пізнання. Та чи можна повернутися, не знаючи, де ж та пасіка?..

Саме про це й думав зараз Мирон Сидорович. І тут йому допомагало комп’ютерне знання – тобто те, що можна видобути із формул і обчислень. Люди й без цих знань, за допомогою самої інтуїції, давно виснували, що Сонце не є першоджерелом життя, – першоджерело слід бачити значно вище, а Сонце також дитина Космосу. В самій лише нашій Галактиці можна налічити близько ста мільярдів полум’яних дітей, а схожих на нашу галактик також мільярди.

Отож тоді, коли Мирон Сидорович молився на Сонце, душа його тягнулася туди, де, на його глибоке переконання, стояла одна із пасік Моносу. Найближча пасіка. Про Світову Монаду він поки що боявся навіть думати – то був грандіозний Тоталіт, куди можна сягнути душею лише тоді, коли ми обживемо центр Галактики. Саме в її центрі, не деінде, містилися щільники й сота, звідки душі-бджоли розліталися по всій Галактиці й куди згодом поверталися, збагачені медом пізнання.

Читач, звичайно, вже давно помітив, що Мирон Сидорович у своєму мисленні нагадував коня, котрого ганяють на корді – все по колу, по колу; і сьогодні, й завтра – аж доти, доки в тебе на душі не виступить мильна піна, мов на кінському крупі. В цьому розумінні Мирослава не помилялася – тут була певна ненормальність, якщо брати за норму обивательський прагматизм. Досліджуючи думання Гриви, ми й читача втягуємо в цю монотонність. Але в нас є надія, що шановний читач зуміє побачити монотонний плескіт духовних хвиль, – бо так само живе море і так само живе вічність. Грива духом своїм був настроєний на Природу – то чи міг він жити інакше, аніж усюди й завжди живе вона?..

Мирослава не звертала на нього уваги – вона швидко вросла в побілялітературний побут, їй було добре й без Мирона. Письменники на прогулянках уникали розмов про суто фахові справи – просто баляндрасили, як воно й годилося на пляжі. Чоловіки не скупилися на компліменти, серед них були справжні майстри цього вдячного жанру – отож Мирослава почувалася так, начебто вона ціле життя терлася серед літераторів та їхніх дружин.

І лише Сергійко час від часу відволікав батька від одноманітних роздумів, втягуючи його у свої ризиковані мандрівки. Мирон спершу сердився, як інколи сердиться Сергій, коли його мало не за чуба витягають з моря; та, видершись на узгір’я Карадагу, що своєю кам’яною статурою мовби розсував морські видноколи, був неабияк вдячний синові.

Одного разу Сергій втягнув батька в таку авантюру, яка боляче вразила гідність Мирона Сидоровича і змусила пригадати дитячий епізод, з котрого починається наш роман, – врятування незнайомого хлопчика на Грузовій. Там теж було каміння, була височінь, але не було гидкого почуття – чогось липкого, болотного, навіть помийного – того, що в людській мові називається страхом.

Сергій, переживаючи захоплення, котре Мирон Сидорович розумів і поділяв, видирався все вище й вище, по-хлоп’ячому спритно долаючи крутизну кам’яних виступів і розщелин. Мирон спершу не хотів спиняти, а відтак йому було страшно нагримати на хлопця – Сергій майже безперервно опинявся в становиську, коли один необережний рух може коштувати життя. Грива лаяв себе за легковажність, був щасливий, що їх зараз не бачить Мирослава, а сам незграбно, з тремтячими колінами, дерся услід за сином. І в якийсь мент йому зробилося так страшно (о ганьба: страшно за себе, не за сина!), що він і справді трохи не сповз із притрушеного сипучим піщаником крихітного майданчика в зелену безодню, де чатувала смерть. Грива навіть почав благати, щоб прийшов Грицько, його ангел-рятівник, але цього разу йому довелося шукати порятунку в синовій спритності: легкість, з якою хлопець долав майже смертельні перешкоди, ніби передалась Миронові. Вони таки спустилися на морський берег без особливих пригод, якщо казати про зовнішнє, а не про внутрішнє. Почуття страху, яке переживав Мирон, було для нього вельми тяжкою пригодою: досі він і гадки не мав, що здатний отак бридко тремтіти за власну шкуру. Намагався виправдати себе тим, що йому заважало фронтове поранення (він все-таки був інвалідом), але це пояснювало лише його незграбність – не сам страх. Добре, хоч Сергій не помітив, як дрижали його коліна, коли вони зійшли з Карадагу. Це й справді дуже добре, бо Мирон Сидорович не зміг би пережити такої ганьби.

Наступного ранку він розбудив Мирославу ще до схід сонця. Вона розсердилася спросоння, але він її так сьогодні любив, що навіть не помітив невдоволеного буркотіння. В підґрунті його настрою було каяття за вчорашнє, радість, що з Сергійком не сталося лиха, почуття провини перед матір’ю своєї дитини. Але Мирон цього не усвідомлював: він був ніжний, пережив справжню закоханість – і його настрій передався Мирославі. То був один з їхніх найщасливіших днів…

По обіді Миронові принесли листа від Жолудя.

«Дорогий Мироне Сидоровичу!

Я байдикую в лугах, мешкаю у відомій Вам мазанці – ходимо з батьком на щук. Чи бачили Ви коли-небудь, як ловлять топтухою? Ця снасть така ж стара, як рибальство на Дніпрі. Коли спадає повінь, в лугах залишається безліч невеличких озерець, які влітку пересихають. Очевидячки, риба, котра не встигла із них вигулькнути в Дніпро, має загинути. Здебільшого це щуки. Їх ми й підбираємо топтухою…

Роздумую про Ваш автореферат. Жовтий один примірник надіслав академікові Смородину. Сам Іван Корнійович задовольнився розмовою по телефону, а мене відрядив на квартиру академіка. Коротко перекажу його враження від Вашої гіпотези. Словом, я можу лише процитувати себе самого – із нашої розмови на горищі під час повені. Смородин висловив жаль, що поважний філософ опинився серед графоманів. Якби не Ваша докторська дисертація, котру академік прочитав раніше, він би не став морочитися з тим, що взагалі не заслуговує на увагу.

Я дозволив собі трохи посперечатися з академіком – написав на окремому аркуші формулу Сили Моносу й почав пояснювати, що її закономірне народження із надр світла і гравітації створює враження достовірності. Смородин, дивлячись на цю космологічну величину, запитав:

– Це багато чи мало?..

Мені стало ясно, що академік не перевитратив свого дорогоцінного часу на роздуми про Вашу працю. Боюсь, що так буде й надалі. Але ж Вам не варт занепадати духом – істина від того не перестає бути істиною, що вона лишається невизнаною. Гадаю, найдоцільніше радитися з самою Природою – вірити тому, що скаже вона, а не хтось із рецензентів.

Відповім на запитання, котре Ви поставили тоді на горищі: чому мені вдалося побачити Силу Моносу як синтез світла й гравітації?

Я давно шкребуся, мов кіт у двері, в ту потаємну браму, поза якою живе не видиме нами, але всемогутнє начало всього сущого: Субстанція. Ви знаєте, як я ставлюся до речей і навіть до планет: не вони є матерія – вони тільки породження матерії. Отже, вторинне – ідеї, Логос. Це схоже на платонізм, та що ж я мушу діяти, коли бачу світ саме так, не інакше?..

Зорі, планети, галактики – живе втілення всесвітньої інформації про глибинні властивості Субстанції. Через них – і тільки через них! – ми власним розумом здатні проникнути туди, де позачуттєвий ноумен у невидимих долонях ліпить світ феноменів. Коли ми, спинившись на березі моря, підіймаємо обточений хвилями черепашник, нам відкриваються сили, котрі надали йому округлої форми. І так само, дивлячись на зорі й планети, ми неминуче доходимо висновку: вона є у глибинах Всесвіту – ота Єдина Сила, котра всі без винятку небесні тіла (якщо не казати про астероїди, що, на мою думку, є залишками загиблої планети), формує в тому вигляді, в якому існує сама. Подірявлений монадою світовий простір (це Ваша, Ваша ідея!) тисне на монаду так, як асфальт тисне на шампіньйон, котрий його розсовує. З другого боку, шампіньйон володіє імпульсами зростання, котрі домірні силі зовнішнього тиснення. Якщо від шампіньйона перейти до монад, то кожна з них (навіть електронна!) живе під штамповочним пресом, ім’я котрому Всесвіт. Так, цілий Всесвіт зусібіч стискає монаду – і ніяк не менше! А вона своїм народженням розсовує Всесвіт. Може, саме цей процес і стоїть в основі розбігання галактик…

Якби Смородин все це зумів уявити так, як ми уявляємо, він би не відмахнувся зневажливо від Сили Моносу: адже й школяреві ясно, що та Сила, з якою світовий простір тисне на монаду, в кожному разі є сталою. І це така ж сама фізична реальність, як сформований нею Всесвіт!..

Під цим кутом зору я й почав розглядати загальну теорію відносності, бо мені було ясно, що Силу Моносу належить шукати саме в ній, не деінде. Я зосередив увагу на гравітаційному радіусі:

Rгр = 2GM/С²

Що в основі гравітації стоїть простір, ясно вже із цієї формули Ейнштейна: радіус зменшується відповідно до наростання гравітаційного потенціалу. Ньютонівська формула гравітаційного потенціалу виглядає так: V² = GM / R.

Це майже та сама формула, що в Ейнштейна, але, по-перше, без двійки, а по-друге, гравітаційний потенціал у Ньютона не доведений до С².

Я почав дошукуватись: звідки ж у формулі Ейнштейна взялася двійка? Невже вона існує в самій природі? А може, це є певна математична умовність, котра чомусь була потрібна авторові загальної теорії відносності?..

Те, що я виявив, мене вразило: виявляється, вся ейнштейнівська космологія базується на формулі, яка застосовується для гравітаційного радіуса, але вже без двійки:

Rкoсм. = GMкосм./C² = 6,67  × 10^-8 × 10⁵⁶ / 9 × 10²⁰ ≈ 10²⁸ см. Ця подвійна бухгалтерія мені видалася сумнівною: така різниця може існувати лише в теоріях, але ж не в самій Природі! Я знайшов також судження визначних радянських фізиків, котрі вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла внаслідок непослідовності в розрахунках.[13]13
  «Розрахунок цей виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкістю світла С, кінетична енергія дорівнює    ,  а не МС² / 2 Якщо в наведеному розрахунку вважати енергію корпускули рівною МС², то для Rg ми одержали б значення GM / С².» (В. Л. Гінзбург. О физике и астрофизике. – Москва: Наука, 1980. – С. 111).


[Закрыть] Це давало мені право позбутися двійки, яка вельми заважала.

Другий елемент, котрий я взявся досліджувати, – Ваша формула:

Це рівняння здається мені справжнім відкриттям, до того ж цілком неспростовним! Тільки лінощі думки заважають побачити, що вся маса небесного тіла перебуває в монаді. Отже, слід виснувати: маса є не що інше, як фізична субстанція монади. Я цілком поділяю Ваше твердження, що планета як фізична реальність для Всесвіту, не для нас, грішних, – це тільки сама монада. Я не забув оці Ваші слова: „Ми живемо на небесному тілі, не більшому від вишневої ягоди. Відлічувати радіус земної кулі від сфери (або навпаки: до сфери), де живемо ми, так само нелогічно, як від орбіти Місяця. Або й від Сонця. Тут зникають всі інші критерії, окрім того, що видають за об’єктивну реальність наші чуттєві рецептори. Це, власне, нічим не відрізняється від тієї очевидності, яка ставила Землю в центр Всесвіту, – так, не відрізняється, бо то є реальність суб’єктивна, але ж не об’єктивна…“

Схрестивши Вашу формулу з формулою, на якій заснована сучасна космологія, я й отримав той вираз для Сили Моносу, про який Ви мене питали. Даруйте, але я все ще не розумію, як Ви у своїх обчисленнях отримали цілком правильну її величину, не маючи цієї формули. Чомусь Ви тримаєте це в таємниці – але то Ваша справа.

До речі, поставивши Силу Моносу в центр інших сил, відомих сучасній фізиці, я почав отримувати рівняння, котрі…

Страшно про це згадувати в листі! Скажу на вухо, коли повернетесь до Києва.

А поки що вітайте Мирославу Яківну й Вашого майбутнього штангіста. Я за те, щоб київські автомобілісти наслідували Вас – їхали собі до моря, а не витолочували сінокоси в дніпровських лугах колесами „Волг“ і „Москвичів“. Саме від них доводиться батькові охороняти луги. Я йому допомагаю. І вже нажив собі ворогів серед вельми впливових людей. Але таке життя – що можна вдіяти? Тисну руку. Ваш Ю. Жолудь».

Розділ вісімнадцятий

Бозна, що саме сподобалося Мирославі в ранньому пробудженні – а чи відсвіжений нічною прохолодою світ, чи несподіваний приплив кохання, але вона тепер щодня вимагала, щоб Мирон будив її до схід сонця. Спершу вони просто підіймалися на кам’янисте узвишшя, щоб не проґавити врочисту мить, коли море подарує їм кусень полум’яного коржа (метафора Мирослави); а в наступні ранки сідали в човен, і Мирон веслував на схід – туди, де за десять-двадцять хвилин море перетвориться на мерехтливе полум’я. Те полум’я було лагідне, прохолодне – воно не обпікало, а лише сумирно гойдало човна, як мати гойдає колиску.

Мирон був щасливий, що в душі дружини задзвеніли струни, яких він раніше не помічав, – давно вже Мирослава не виявляла радості від спілкування з природою. Відчував, що й на нього вона дивиться мовби іншим оком – оком закоханої жінки.

Пружність води через весла передавалася м’язам – здавалося, море було продовженням його самого, а жінка, що сиділа на кормі зі щасливо усміхненим, запорошеним росою обличчям, була витвором сонячного полум’я; і все разом – сонце, море, вони з Мирославою – становило якусь таємничу цільність, мовби людство мало тільки зараз народитися і їм належало стати його прабатьками.

Рибальська снасть, яку Мирон кидав за борт, теж була первісною, прабатьківською – кілька гачків, захованих у яскраво-червоних пір’їнках. Свинцева кулька тягнули їх у тиху глибінь, на вказівному пальці лишалася ледь помітна петля від ліски. І то було все – так званий «самодур». Риба й справді мала бути дурною, щоб ловитися на отаку снасть. І все ж вона ловилася!..

Коли Мирон висмикував із води чималу ставриду, Мирослава тріпотіла майже так само, як спіймана рибина. Потім і сама кинула за борт виготовленого Мироном «самодура». А коли й на її пальчику засмикалась петля, вона мало не випала з човна від захоплення.

Одного разу вони повернулися з таким уловом, що увечері на свіжу рибу можна було запросити гостей. Хтось крикнув: «Гірко!» – і Мирон з Мирославою під дружний сміх кількох письменницьких пар змушені були цілуватися.

Тієї ночі вони мріяли про сестричку для Сергійка. З таким настроєм виїхали й до Києва.

На зворотному шляху їм випало знов заночувати під Красноградом, на березі Берестової. Сергій заснув у машині, а Мирон і Мирослава довго сиділи на дерев’яному помості, звідки вдень засмаглі, довгоногі підлітки стрибали у воду. Річка тепер здавалася ріднішою – мовби навіть здобула людську мову. Берестова переминала в собі зорі – буцім то був її споконвічний харч, без якого вона помре з голоду, як людина помирає без хліба.

Внизу, за мостом, горіло вогнище, котре час від часу вихлюпувало із темряви гнучкі постаті, – там сміялися і співали. Пісні теж були якось особливо рідні – вони супроводжували їх від перших дитячих кроків. І хоч їхали не з якихось далеких закордонів, а лише з Криму, враження було таке, ніби з чужини повернулися на батьківщину. А якщо за почуттям простежити пильніше, то виявиться: і Карадаг, і море, і яскравість кримських пейзажів – це все добре, але ж не довше, ніж на місяць. Вони були діти українського лісостепу – і саме тут почувались удома.

– Чомусь твоя мати давно в нас не була, – сказав Мирон, торкнувшись плеча Мирослави.

– Їй із сестрою краще.

У Мирона вже не було батьків. Мовчазна розмова з річкою, з рідним чорноземом, з піснею, що сотні років жила над сільськими вулицями, викликала в уяві образ сільської жінки, котра була матір’ю його дружини. І лише в ці хвилини він усвідомив, що вони з Мирославою дуже винні перед нею. Ось уже кілька років ні теща не приїздила до них, ні вони її не навідували. Мабуть, любити народ легше, ніж кожну людину зокрема, – люблячи народ, ти в ньому любиш себе самого, а в окремій людині мусиш бачити тільки її, не себе.

– Не завадило б нам з’їздити.

– Докторську захистиш – і поїдемо. Принаймні буде чим похвалитися.

Мирон знічено посміхнувся, але дружина не помітила його посмішки.

– Навіщо їй моя докторська?

– Якій же тещі не хочеться мати зятя-професора?

Мирослава пригорнулася до нього, він укрив її плечі піджаком. Наївне честолюбство дружини його потішило – було в її словах щось дитяче. Справді ж бо, це нічим не відрізнялося від бажання п’ятилітнього дівчатка мати кращу іграшку, ніж у її подружки.

– Мироне! – почув він із власних колін, на яких лежала голова Мирослави. – Ти не образишся на мене?..

– Про що ти?..

– Ні, раніше пообіцяй, що не образишся.

– Будь ласка, обіцяю.

Він подумав: не все можна пояснити Мирославі, але в неї завжди є перевага, бо вона мати. Накотилося почуття, котре виповнювало радістю: дружина, син – чого ще треба для щастя? То був ґрунт, на якому виросла й заколосилася його душа. Щось тривке, надійне, як підмурок у новій хаті. І хата не чиясь – вона належить йому, Миронові Гриві. Продовження роду, вростання у вічність…

Її шовковисте волосся лоскотало Миронові руки. Ось голова Мирослави підвелася з колін – дружина намагається зазирнути йому в очі, але там лише грає променевий зайчик від вогнища, яке горить за мостом.

– Скажи, що то було? Пригадуєш?..

Вона трохи відсторонилась від нього.

– Висловлюйся ясніше. Що ти маєш на увазі? – сказав Мирон сухувато, бо вже зрозумів, про що вона питала.

– Я ось про що, – заговорила Мирослава після деяких вагань. – Ти тоді вийшов із кабінету такий, що на тебе страшно було дивитися, І слова були якісь дивні… – Мабуть, за мостом кинули хмизу у вогнище: червоні одсвіти заграли на обличчі Мирослави. – Ти показував якусь формулу й казав… Невже не пам’ятаєш?.. Казав, що то формула Бога. Просто жах!..

Тепер вона мовчала, напружено чекаючи на відповідь. А Мирон думав ось про що: він так жодного разу й не поговорив з Мирославою про те, що нині становило сутність його особи. Вирішив наперед, що вона його не зрозуміє. Якби, скажімо, християнські проповідники, шануючи свою істину, замикалися в собі, чи мали б те, що нині називають християнською цивілізацією?

– Я тоді був надзвичайно збуджений. Не слід мені було так з тобою розмовляти. Сам винен.

– Хіба справа в тому, як ти розмовляв? Але формула Бога… Ти хоч пам’ятаєш ту формулу? Чи, може, ти просто пожартував?

Пауза тривала довго. Річка під їхніми ногами і далі пережовувала зорі – так уночі корова пережовує траву, якої напхалася впродовж дня. Нарешті Мирон запитав:

– Мирославо, твоя мати вірить у Бога?..

– Що ти хочеш цим сказати?

– Ось що. Ми перше покоління, на якому увірвалася віра наших батьків. Нам по сорок років. Тепер обмізкуй таку арифметику: на одному боці – чотири десятиліття, на другому – вся людська історія.

– На нашому боці наука! – запально вигукнула Мирослава.

– Немає такої науки, люба, котра спроможна довести відсутність Бога. То була віра – не наука. Я маю на увазі гіпотезу про самозародження живих клітин у земних океанах. Нині біологи відтрутили цю гіпотезу як вельми наївну. По-дитячому наївну.

– А твоя формула?.. Ні, ти не думай, що я збираюся кпити з віруючих людей. Це все дуже складно. Але ж написати якісь магічні значки на папері… Потім стверджувати, що це Бог… Зрозумій: так здатний вчинити лише зарозумілий школяр. Або…

– Завершуй своє «або», – похмуро мовив Мирон.

– Ти мене зрозумів.

Йому уявилося, що він налягає на гальма – найперший рефлекс автомобіліста. Хоч як дивно, а саме цей рефлекс допоміг упоратися з гнівом, що підкотився клубком до горлянки.

– Я вже казав, – якомога спокійніше почав пояснювати Мирон, – що не повинен був так з тобою розмовляти. Треба було знайти інші слова. Ти здатна зараз вислухати?

– Спробую.

– Тоді слухай. Тут вся справа в тому, що доводиться переступати думкою через конкретні речі… Ті речі, які нас оточують… Словом, слід зануритись у глибину Субстанції. Я пишу це слово з великої літери, бо то є жива основа усього сущого. Хто не здатний абстрагуватися від системи образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів… хто вважає, що саме ці образи і є єдиносущий світ, той нічого не розуміє. Тобі ясно, про що я кажу?..

– Продовжуй, – глухо відгукнулася Мирослава.

– Фізика як наука багато може…

– Ще б пак!

– Так, багато. І все ж таки існує межа, поза якою відомі нам фізичні закони перестають діяти. А простір, у якому можлива дія, іще лишається. І не маленький простір! Скажімо, в центрі нашої Галактики такий простір… Його діаметр більший, ніж діаметр Сонячної системи. В межах цього простору звичні закони природи втрачають свої права. Фізика здатна вийти лише на його зовнішню оболонку, але переступити її, щоб заглибитись у надра монади…

– Як ти сказав?

– То є монада. Вона своєю силою розриває матеріальну тканину вакууму…

– Стривай, стривай! Як можна розривати те, чого немає?

– Благаю тебе: спробуй уявити вакуум як невидиму плоть. Ну, скажімо, на зразок асфальту. Шампіньйон росте, його головка збільшується – тоді асфальт…

Мирослава засміялася.

То що ж ти – весь міжзоряний простір заасфальтував? Жах!..

– Повторюю: не можна, люба, абсолютизувати систему образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів. Сам у собі вакуум – це плоть, тобто матерія. Розумієш?..

– Гаразд. Якось я про це читала. Це важко уявити, та якщо пишуть у журналах…

– Ну й слава Богу… Раз так, то я зможу пояснити суть своєї формули. То є Сила Моносу. Або ж Сила Монади… Ти, мабуть, розумієш: і щоб пробити асфальт, живий паросток мусить мати силу. Це неминуче. Оскільки сила опору всюди однакова, то й Сила Моносу також є сталою величиною.

– Монос – це що? Як ти його розумієш?..

Від слова «єдиний».

– То це ж Бог! – злякано вигукнула Мирослава.

– В перший мент це саме так і сприймається. Тому я тоді…

Мирослава рвучко підвелася.

– Одна розумна людина про тебе сказала: «Всі йдуть не в ногу – тільки він в ногу».

– Ця фельдфебельська премудрість для філософії не годиться.

Її постать на тлі нічного неба нагадувала силует, вирізаний із чорного паперу. Лише тепер Мирон помітив, що вогнище за мостом погасло.

– Хто ж та розумна людина? – запитав він, хоч добре розумів, кого вона мала на увазі.

– Не варто…

Там, де у хмарах кублився місяць, зяяв жовтуватий отвір – мовби увесь земний світ ховався в темній печері, а через той отвір можна видертися кудись в інший світ, сповнений манливої загадковості. Може, так воно й було насправді?

Мирон вирішив дещо уточнити.

– В атеїстичній пропаганді існує штамп, який формулюється так: «У Всесвіті ніде немає місця для Бога». Розумієш: ніде!.. А тут у нашій власній Галактиці з’являється простір, більший від Сонячної системи, про який нам відомо: звична фізика там кінчається…

Мирослава взяла його за рукав.

– Твої дослідження нікому не заважатимуть, якщо… якщо не позначаться на захисті докторської. Я гадаю, що костюм уже готовий. У літфондівській майстерні шиють дуже гарно. Ти помічав, у яких костюмах ходить Копиця? – Вона жартівливо скуйовдила йому волосся. – Де вже тобі!.. У ресторані також треба наперед домовитися. Що б ти робив, якби в тебе не було Мирослави?

Мирон зрозумів: він зовсім не здатний пояснити, що таке монада. Не здатний тому, що й сам не уявляє, в якому вигляді в ній існує життя. Поки що для нього найбільш переконливо виглядала формула Іоанна Богослова: «Світло, в якому немає жодної темряви». Раз там немає атомів – значить, немає речей. А немає речей – немає тіней. Рівно розлите Світло, насичене безмірними духовними силами…

Та це знов тільки віра, бо як можна довести, що галактична монада – не лише центр потужних енергій, а й центр потужного мислення. Мабуть, лише за аналогією: в центрі нашої планетної системи міститься джерело життя, котре ми називаємо Сонцем. І так само центр Галактики є джерелом життя – це неминуче.

– Пора спати, – сказала Мирослава. – Вже пізно.

Сонце не бере жодної участі у творенні життя на Землі – його монада захована так глибоко, що змушена жити лише сама в собі. Земне життя створене галактичною монадою. Поверхня Сонця – рефлектор, що кидає світло галактичної монади на Землю. Ні, не так, як поверхня Місяця, – все це відбувається інакше: коли відтинок дроту перетинає магнітне поле, в ньому з’являється струм. Чом же не повинна виникати енергія на поверхні Сонця, раз воно перетинає силові поля галактичної монади?..

– Спи, я ще трохи посиджу.

– Лягай, Мироне. Я ж бачу: ти стомлений. Треба відпочити перед дорогою. Щоб завтра нам бути в Києві.

Змовкли молоді голоси на околиці Краснограда. Погасли вікна, лише вуличні ліхтарі де-не-де проріджували темряву. Мирослава клацнула дверцятами автомашини й пригорнулася до Сергійка. Мирон заліз у свій намет, нап’ятий із брезенту, яким покривалася «Волга». Сон прийшов не одразу: відчуття було таке, ніби Київ чимось йому загрожував. Такого з Гривою раніше не траплялося – завжди повертався додому з певністю, що там був ґрунт, який ніколи не захитається під ногами. Зараз цієї певності не було – в серце закрадалась бентега.