Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 45 страниц)

Розділ дев’ятий

А проте падіння у громохку безодню настане пізніше – так принаймні виглядатиме збоку. Для самого ж Мирона це порівняння справедливе лише своєю невідворотністю та відчуттям могутності тих сил, які його підхопили й несуть, – але куди?..

Смертельна небезпека ховалася не в самій події, а в тому, що Мирон був не готовий до її сприймання. Щоправда, розумом він уже наблизився до тієї Сили, яка, здавалося, звалила на його голову цілий Всесвіт – а може, так це було й насправді. Пізніше, коли він осмислить пережите, – о, на це потрібні будуть цілі роки! – йому стане ясно: не всі, хто зустрічається з цією Силою, виживають – в одних не витримує серце; в других, наче від удару високовольтного струму, обвуглюються нерви та клітини мозку – ці люди змушені доживати віку під наглядом психіатрів; треті, потрапивши в атмосферу нерозуміння, відчуженості й страхітливої самотності, поволі занепадають, так і не передавши скарбів, які вони отримали у хвилини контакту із Світовим Розумом. І лише окремі індивіди, пройшовши попід градом каміння, здатні загоїти рани й поволі навчитися тієї мови, яка відрубає їх від усього, що було їхнім недавнім світом, – тепер перед ними нова дорога, новий світ, нові друзі…

Та якби ж вони, оці крилаті самітники, одразу ж усвідомлювали, що до старого немає вороття, – але ж ні: вони місяцями, навіть роками чіпляються за людей і речі, від котрих їм належало б негайно відштовхнутися, як відштовхується від свого середовища молекула води, коли її підіймає в небо сонячна сила. Проте людина, на відміну від водяної молекули, фізично лишається на землі, серед схожих на себе, – в цьому вся складність, а часом і трагедія.

Що ж сталося з Мироном? Чи зуміємо ми це описати?..

Можна сказати наперед: не зуміємо, бо в людській мові немає слів, здатних відтворити все, що переживає і пізнає душа, потрапивши в обійми занебесних крил, витворених із Розумного Світла. Це приходить як удар блискавки, але приходить внутрішнім спалахом, потужним осяянням. І, мабуть, справді на людський мозок падає не знана, не відома досі енергія, хоч ті, що стоять поруч, цього не бачать, не відчувають, – вони бачать лише, що людина раптом стала зовсім інша: тілом своїм на землі, серед них, а всім, що становить її духовну сутність, десь вельми далеко, у світах занебесних. І добре, коли цей стан зрозуміють саме так – по суті, таке розуміння відповідає істині. Але ж там, де люди не готові до зустрічі зі Світовим Розумом, вони цей стан витлумачать зовсім інакше, а як саме, можна й не пояснювати.

Тут є дві проекції, два плани: суто розумовий, позачуттєвий, і духовно-емоційний, де, власне, й перебуває в ці хвилини душа людська. Суто розумово ти здатний бачити себе збоку, здатний оцінювати настрій близьких тобі людей і, щоб применшити їхній страх перед тим, як ти зараз виглядаєш, змушуєш себе бадьоро усміхатися; але ж твоя усмішка виглядає неприродно на обличчі, де живуть інші, зовсім інші почуття, – і це лише посилює тривогу за твій стан, а згодом породжує певність, що без психіатрів не обійтися.

Те, що відбувається зараз у тобі, – о, це вже ніколи не дозволить жити так, як ти жив іще вчора! Ти ще цього не усвідомлюєш, іще прагнеш затишку, спокою, взаєморозуміння, та марно: цього ти вже ніколи не матимеш. Отож приготуйся до великої скорботи: многая мудрість – многая печаль…

Так, це починається із променевого удару. На череп ніби хтось надягає шолом, через який у твій мозок вливається занебесне проміння. Воно наповнює тебе всього, ти сам стаєш променем, а тіло живе окремо, хоч ти й усвідомлюєш його існування. Точніше, ти усвідомлюєш, що інші люди тебе бачать у тілі, але сам ти в ці хвилини живеш поза тілом: шість полум’яних крил підхопили твою душу, несуть її крізь зорі й галактики – несуть туди, де живе Монос. А він живе не всюди – він живе тільки там, де його Сила розірвала тканину мертвого простору і створене вічко заповнила власною сутністю, як свята бджола, ця найдіяльніша дитина Моносу, витворену нею чарунку заповнює чистим медом.

Із того, що йому було показано, Мирон вважав найголовнішим ось що: реально існує не один простір, а два. То є, з одного боку, мертвий, темний, непорушний моноліт самої безмежності, що має лише силу опору; з другого – строго обмежений простір незліченних вічок-розривів (менших, більших і велетенських!), в котрих зосереджено Силу Моносу, яка, власне, і є Силою Життя. Що менше небесне тіло, то більше вона скована – їй важче виявити себе у творенні живих світів. Отже, те, що спершу виявилось на папері у вигляді формули радіуса живої плоті, тепер прийшло до Миронового мозку полум’яними крилами, щоб він спромігся оглянути креслення Всесвіту, обмацати його хребет. Більше того, йому було дозволено зазирнути у глибини Світової Душі – можливість така рідкісна, яка випадає лише обранцям і в релігійному лексиконі називається Благодаттю. Люди так часто вживають це слово, що воно втратило свій первинний зміст. А проте така доля всіх людських слів, навіть найсвятіших. Щодо Мирона Гриви це слово слід вживати в тому ж самому значенні, в якому його вживають щодо біблійних пророків: благодать не в розумінні нових меблів, сервізів тощо – Благодать у розумінні найвищих знань і жертовної долі. Хіба був на землі хоч один пророк, якого б співвітчизники не побили камінням?..

Екстаз, невимовна радість, стан найвищого щастя – ось ті почуття, якими була переповнена душа Мирона. Ніщо на землі не здатне подарувати людині таку радість і таке щастя – навіть кохання. І не дивно, що ті, кому випало це пережити, так легко відступалися від благ земних. Водночас Мирон мав змогу фіксувати знання, які вливалися в його мозок так щедро, що Всесвіт наскрізь був для нього прозорий.

Було ще одне почуття, яке полонило його душу: здивування. Йому хотілося сміятися й кричати від захоплення: як бо ж просто влаштована та машина, яка називається Всесвітом! По-дитячому просто. Немає жодної складності в її механіці – всі складності зосереджені в субстанції духовній. Але Мирон бачив своє завдання не в тому, щоб осягнути духовну велич Моносу, – це вже зроблено його численними попередниками. Зроблено в двох планах: філософському й релігійному. Йому належало зробити те, що робить анатом: скальпелем думки сягнути в живі тканини Всесвіту, щоб вивчити їхні життєві функції. І тепер він близький був до того, щоб закричати: «Люди добрі! У вас є все, щоб досягнути останньої межі фізичних знань, – бракує тільки фантазії».

Так, саме фантазії! Ми не здатні уявити, що живемо на небесному тілі, котре у своєму абсолюті не більше від вишневої ягоди. Ми віримо, що цілком об’єктивно визначили радіус земної кулі – він буцімто дорівнює 6356245 метрів. І радіємо: як точно – з точністю до одного метра! При цьому гори й рівнини були зведені до чогось середнього – це ще одне досягнення земної науки. Проти цього можна було б не повставати, якби вчені цю поважну величину назвали так: відносний радіус земної кулі.

(Слід зауважити: Мирон у ці хвилини був не здатний мислити послідовно – ми свідомо забігаємо наперед, щоб не розпорошувати на багатьох сторінках могутніх знань, які щойно до нього прийшли).

В чому ж тут справа? Ось у чому: єдиним критерієм довжини земного радіуса сучасна наука зробила те, що дають нам рецептори людських відчуттів. Ми абсолютизували сферу, на якій вибудували свою цивілізацію, не беручи до уваги, що наші чуттєві рецептори неспроможні дати нам реальних фізичних знань, – вони дають лише знання уявні. Уявні тому, що суб’єктивні, від людського «я», – це не що інше, як моя модель світу, заснована на параметрах, котрі я отримав при народженні разом з рецепторами відчуттів. А рецептори відчуттів мені видані Природою лише для того, щоб прив’язати дух мій до однієї із сфер Всесвіту, яких незліченна кількість. Справді ж бо: чому ми уриваємо радіус земної кулі там, де живемо самі? Хіба атмосфера та електромагнітні сфери, що сягають аж до Місяця, – це вже не Земля?..

Оскільки не ми створили Всесвіт, а він є нашим Творцем, нам з усією неминучістю належить бачити його у вигляді Суб’єкта Творення. Це само собою одухотворює Всесвіт – Суб’єкт не може не володіти духовною субстанцією, інакше він перестане бути Суб’єктом. Але ж тоді ми й самі станемо неможливі: мертвий Всесвіт не здатний породити живих дітей!..

Словом, при нормальному, не викривленому квазінаукою баченні Всесвіту в кожній із безлічі його сфер слід припускати існування живих організмів із рецепторами чуттів, котрі запрограмовані на сприймання лише даної сфери – і завжди тільки однієї! Всесвіт усюди немислимо перенаселений, але ж, попри всю його перенаселеність, кожна сфера відчуває себе єдиносущою. Так, скажімо, в земному ефірі вже не відшукати вільної радіохвилі, але, настроївши свій приймач на одну із хвиль, ми здатні повністю ізолюватися від інших – якщо, звісно, нам не заважають пірати ефіру. Є рації, які програмуються лише на одну хвилю, – цим вони відрізняються від радіоприймачів. Отак у людини запрограмовані рецептори відчуттів – лише на одну сферу. Бачити безмежність – значить, нічого не бачити. Щоб дух наш міг відчувати себе живим, йому належить мати систему образів. Якщо ж ми настроїмо наш телевізор одразу на кілька програм, що ж ми матимемо на екрані, окрім хаосу? Але ж переглядаючи якусь одну програму, ми добре знаємо: де б ми в просторі не кольнули голкою, всюди живуть зорові й звукові образи, яких ми зараз не сприймаємо.

Щоб правильно уявити Всесвіт, слід передовсім відмовитись від антропоцентризму: Всесвіт існує не заради нас, а ми створені заради якоїсь певної мети нашого Творця – мети, котра поки що лишається для нас незрозумілою. Але це не означає, що такої мети взагалі немає. Найприродніше припустити, що незліченна кількість живих сфер – це, власне, і є форма самоіснування Всесвіту як Суб’єкта. Отже, наше «я» – це фактично його «Я»; у нашому тілі живе він сам – той, кого Грицько Грива називає Моносом…

Повторюю: ми зараз послуговуємось арсеналом доказів, які Мирон Сидорович вживатиме пізніше. Безумовно, порівнювати людину з телевізором або рацією – значить, спрощувати і людину, й світ. Природа свої образи створює набагато досконаліше: то не просто пасивні відображення, кинуті у простір так, як це робить телестудія, – то є ми самі, живі серед живих. І все ж поверхню земної кулі певною мірою можна порівняти зі стереоекраном, де відбувається лицедійство, автором якого є Монос.

Ми ще не раз повернемось до цієї тези, але слід мати на увазі: жодне порівняння не можна сприймати як тотожність, бо життя можна порівнювати лише з самим життям – і ні з чим більше! А спрощення, до якого часом вдавався Грива, потрібне лише для того, щоб легше було уявити надміру складне; складне не своєю механікою (вона доволі проста), складне саме отією простотою, на яку не вистачає нашої фантазії. Мирон не кликатиме до Церкви, але завжди наголошуватиме: художні засоби, якими послуговується Церква, допомагають правильно побачити світ.

Щоб завершити опис фізичної моделі світу, котра відкрилась Миронові, спробуємо відтворити типовий діалог, який виникатиме всюди, де Грива шукатиме уваги й розуміння. І колеги-філософи, і фізики, і просто освічені співбесідники, стенаючи плечима, висловлюватимуть майже ті ж самі сумніви й заперечення:

– Наші знання відносні, це так. Але світ безмежний – отже, й пізнання безмежне. Ми можемо лише наближатися до абсолютного, але досягнути його… Це неможливо! І слава Богу, що неможливо. Бо інакше нам би довелось визнати: більше пізнавати нічого. Бр-р-р… Це вже смерть, добродію. Смерть!..

На це Мирон Сидорович відповідатиме так:

– Хірурги, по суті, до кінця вивчили людський організм – з анатомічного боку, звичайно. Не з якогось іншого. Якби ми не вірили в абсолютність їхнього знання, ми б не лягали на операційний стіл. Але ж знати людину з боку анатомії – ще не означає знати все про людину. Фізіологічно людина не дуже відрізняється від тварин. Всім добре відомо: фізіологи спершу експериментують на кроликах, а вже потім переходять до людини. Чи не так?.. Ми кажемо: людина в собі повторює Всесвіт. А раз ми так кажемо, то, значить, Всесвіт бачимо живим організмом. Чому ж ми гадаємо, що цей живий організм не піддається такому ж самому вивченню, як організм людини?.. Прошу зрозуміти: я вважаю скінченною лише фізику, а не взагалі наші знання про Всесвіт. Так само, як скінченна анатомія. По суті, фізика і є анатомія Всесвіту. Потім… Це неправильно, що світ безмежний, – безмежний лише простір, не світ.

– Хіба це не те саме?

– Ні, не те саме. Хіба кількість елементів безмежна? А втім, доведено: зорі й галактики всюди складаються з тих самих елементів. Далі: хіба швидкість світла безмежна? І так само не можуть бути безмежними гравітаційні сили…

– Чому?

– Тому що існує гравітаційна стала. Швидкість світла і гравітаційна стала при своєму схрещенні неминуче породжують скінчену силу – Силу Моносу. А там, де існує скінчена сила, світ не може бути безмежним.

– Що ж таке наша сфера?

– Процес. Киньте камінь у тихе озеро – і ви побачите креслення Всесвіту. І атома, і планети… Те, що ми називаємо земною кулею, – тільки хвилі, породжені сферою Моносу. Тією сферою, де живе його плоть. Або назвемо так: м о н а д а. Як звичайний камінь, кинутий в озеро, породжує хвилі на воді, так монада породжує хвилі у світовому просторі. Вона є о с ц і л я т о р о м – так це називається у фізиці. Хвилі, породжені монадою земної кулі, – це, власне, і є наша планета. Ці хвилі виглядають згущено, застигло лише тому, що існує опір світового простору. Простору як матерії. Поміж рухом відцентровим і доцентровим виникає рівновага. Саме вона, оця рівновага, і забезпечує існування небесного тіла: простір брижиться, згущується; хвилі перетворюються на сфери. Ми живемо в одній із таких сфер. Щоб це було ясніше, візьміть товстий шмат еластичної гуми, проткніть її гострим прутиком і в товщу вставте металеву кульку. Навколо кульки виникне згущення й напруження, котре дедалі від центру слабшатиме. Отак монада розриває світовий простір. Її можна назвати антипростором, антивакуумом, навіть антиматерією. Остання назва буде найточніша. Мовою фізики: світовий простір не є континуум, він виглядає дискретно, нагадуючи собою щільник. Або ще наочніше бачити його у вигляді надзвичайно еластичної гуми, що всюди має розриви, заповнені металевими кульками. Відомо: ядро земної кулі дехто вважає залізним. Даруйте, але це іще наївніше, ніж наша гумова модель. В кожній системі сталою величиною є лише радіус монади; всі інші радіальні відстані приводять до сфер, яких безліч. Наша сфера відрізняється від інших лише мірою речовинної густини і нічим більше. Гадати, що ми є винятком у природі, – значить, бути сліпцем.

– Виходить, тяжіння взагалі не існує – нам важко вирватися в космос лише тому, що ми затиснуті складками самого простору. Брижами, як ви кажете.

– Так, ви зрозуміли правильно.

– А як же бути з ньютонівським законом тяжіння?

– Його легко переписати на радіуси монад – і тоді стане ясно, що насправді існує лише взаємовідштовхування, не тяжіння.[6]6
  Тепер, коли читачеві відома Сила Моносу як С⁴/G, ми, використавши формулу   , зможемо переписати ньютонівський закон всесвітнього тяжіння на радіуси монад:


[Закрыть]

– Фізичні розмірності ґрунтуються на крихітній часточці паризького меридіана. Метр – величина відносна. Як же за його допомогою можна увійти в Абсолют?

– Не можна. Але не можна доти, доки ми не навчилися узгоджувати цю крихітну частку з елементом абсолютного виміру.

– Абсолютний вимір? Що ви маєте на увазі?

– Швидкість світла в вакуумі. І саме тому, що радіус монади виникає із цього синтезу, його в межах даної системи можна брати за еталон. Ось так, скажімо:

Тут R – відстань від монади до будь-якої сфери даної системи, V² – гравітаційний потенціал у сфері, яку ми беремо для обчислень. В чисельнику – радіус живої плоті та швидкість світла. Сподіваюся, вам відомо, що гравітаційний потенціал і квадрат реальної швидкості планет у Сонячній системі – та сама величина. Тепер, знаючи швидкість планети, вирахуємо її середню відстань від сонячної монади. (Після паузи, потрібної для обчислень). Ну як?..

– Правильно!.. Хоч це й дивно, але формула правильна. Але ж, даруйте, це вже не фізика, а… Щось на зразок магії.

– Я й не кажу, що вивчаю фізику. Мій фах не фізика, а філософія… Прошу звернути увагу: послуговуючись формулою Сиди Моносу, ви з повною точністю створили модель Сонячної системи. Хіба ж не так?

– Так.

– Тепер скажіть, що дає вам право брати під сумнів реальне існування Сили Моносу? Невже Сонячної системи мало? Тоді переходьте до Галактики – ви одержите те ж саме.

– Не в цьому справа.

– А в чому ж?

– Незвично. І страшно.

– Але ж ви прагнете створити теорію єдиного поля. Знайте: без Сили Моносу її створити неможливо. І неможливо розкрити глибинний зміст сингулярності. Кажу це тому, що з н а ю.

– Даруйте, але чому ж ніхто, окрім вас, досі не прийшов до Сили Моносу? Чому її не побачив Ейнштейн?..

– Запитання трохи наївне. Його можна адресувати кожному, хто здійснив якесь відкриття. Але спробую відповісти на нього… Зверніть увагу, що загальна теорія відносності стала можлива завдяки оцьому постулатові: швидкість світла у вакуумі є межовою константою для всієї природи. І в той же час Ейнштейн чомусь не наважився спростувати постулат Шварцшильда. Якби він це зробив, Сила Моносу виступила б на авансцену сама собою.

– Стривайте, що стверджував Шварцшильд?

– Карл Шварцшильд іще до появи загальної теорії відносності висунув такий постулат: гравітаційне прискорення може стати безконечно великим… Відомо: сила є добутком множення маси на прискорення. Якщо воно стає безмежно великим, тоді й гравітаційні сили набувають такої ж самої якості.

– Ви гадаєте, такого в природі немає?

– Безумовно! Адже ж прискорення – це зростання швидкості. Раз існує межа для швидкості, вона з усією неминучістю існує також для прискорення. Бо куди ж далі прискорюватись, коли досягнута швидкість світла?

– Логічно.

– Розмірність прискорення виглядає так: см/сек². Тепер уявімо, що кожний наступний сантиметр породжує нову швидкість: см ×см/сек². Що ми дістали в цій розмірності?

– Гравітаційний потенціал. Він записується як квадрат швидкості.

– Так. Отже, там, де ми досягаємо швидкості світла, прискорення мусить відмерти. Бо вже наступний сантиметр нової швидкості не породжує. І тоді гравітаційний потенціал виглядатиме як С²… Більшим він стати не здатний. Так ми потрапляємо на поверхню сфери, де панує Сила Моносу:

Тепер це вже не сфера Шварцшильда, а сфера Грицька Гриви.

– Хто це?..

– Нехай це залишиться моєю таємницею.

– Гаразд. Але ж ви перетворюєте прискорення й швидкість на якусь абстракцію. У вас відсутній фізичний об’єкт, котрий здобуває прискорення. Якщо ж ви його вводите, постулат Шварцшильда одразу ж воскресає із небуття. Реальне тіло здатне лише наближатися до швидкості світла, але досягти її неспроможне. Математичний приклад:  . Звідси виникає силова безконечність.

– Розумію. Та коли ми розмовляємо про гравітаційний потенціал, у нас є повне право абстрагуватися від фізичного об’єкта, що прискорюється. Ми просто вказуємо на сферу, де реально існує той чи той потенціал. У самому слові «потенціал» закладено право на абстрагування від об’єкта прискорення. Він може бути чи не бути – фізична реальність переноситься на сферу, де об’єкт, якщо він у ній з’явиться, обов’язково здобуде обумовлену швидкість. У випадку швидкості світла вже рухається не тіло, а тільки саме світло. Тут математична модель уже не адекватна моделі фізичній. І через те постулат Шварцшильда відмирає, але не відмирає сфера. І це вже є сфера монади. Гадаю, це зрозуміло. Головне ось що: така сфера є всюди, де існує будь-яка маса. Навіть найменша. До речі, дуже просто побачити, що вся маса тіла перебуває в межах цієї сфери – й ніде більше. Тобто маса є мірою живої плоті. Або мірою монади. Там же, де існує лиш тінь живої плоті, маси практично нема. Так само, як нічогісінько не важить наша власна тінь.

– Але скажіть: ваше власне тіло має масу?

– Коли я на якийсь час виокремлююсь із складу планети – має. Тоді я роблюсь окремою системою. Та як тільки мої атоми зливаються з атомами земної кулі в єдину систему – уже не має. Всі монади, із яких складається ця система, передають масу й енергію центральній монаді. І дістають її знову лише тоді, коли видаляються зі складу системи. Колективізм монад – так це можна назвати.

– Те, що ви називаєте тінню живої плоті, – це ж, власне, і є реальний світ.

– Реальний для наших відчуттів – не для самого Всесвіту.

– Ідеалізм. Типовий ідеалізм.

Називайте як завгодно. Я ж гадаю так: хто комплекси власних чуттів, сформованих природою для обмежених потреб, намагається утвердити над цілим Всесвітом, той у своєму пізнанні схожий на дитя, котре ще не відірвалося від материнської спідниці.