Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 45 страниц)

IV. Сергій про себе

Все, що я пережив, не лягає на папір – це дуже важко! Та є тут і радість велика: я, здається, починаю розуміти науку, котра не має власної назви, але володіє доброю якістю. То є наука любити людей.

Я любив Якова. Ми разом росли, не було в нас жодних таємниць. Все хлоп’яче робили спільним. Чому ж чоловіче мусимо розділити нарізно? Хіба ж у тому лише зрілість людська виявляється, щоб дитячу щирість у собі зломити? Тоді краще лишатися підлітком до самої смерті. Бо то ж не до світлого людина посувається, а до темного…

Там, у в’язниці, мені часом здавалося, що Яків змінився, – зникло те, за що я його любив. Я не мав права докоряти Надійці, що вони погодилися мою версію прийняти – сам підбив їх до цього. І все ж…

І все ж не кидала мене потайна думка: коли б я опинився на місці Якова, нізащо б на таке не погодився.

Але те вже позаду: страшне, гірке, жорстоке. І в чомусь таки ж святе! Нікого я в підлості не можу звинуватити – навіть виконроба. Щось у ньому опиралося, але недовго…

Тепер я часом думаю: добре деяким людям чеснотами вихвалятися, коли їм ніщо не загрожує. Вони й самі вірять у власну порядність. І, може, вірять небезпідставно – все життя її зберігатимуть, якщо не випаде лихо на їхньому шляху. А якщо раптом випаде? Ходило ж страшне лихо по нашій землі, та й не раз! Чи вистачить у них мужності лишатися чесними та порядними в грізні дні їхнього життя? Адже ж це дорого коштує. Ох, як дорого!..

Ну, гаразд…

Про це або цілі томи треба писати, або для себе зробити коротенький висновок: світ, у який ти прийшов із небуття, заслуговує на твою любов – у ньому живуть світлі, мужні душі.

Слідчий по-різному до мене ставився – то він був суворий, то аж занадто лагідний. А на прощання сказав:

– Ніколи я не мав такої замороки. Але й навчився дечому. Все ж таки ви добрі хлопці. Просто ще градом життєвим не обстріляні – через те й лиха накоїли. Того вже не виправиш. Над минулим ми не владні.

А мати… Тітка Марина…

Вона лишилася в душі моїй – так лишилася, як цілий світ, у якому ще мені доведеться жити і про який належить багато думати.

Випустили мене після обіду. Зайшов у сквер – діти граються, бабусі щось в’яжуть. Біжать тролейбуси та автомашини. Двірничка якогось довгов’язого телепня мітлою огріла – він водою із шланга на вікна бризкав. А звідти дівоче обличчя визирнуло…

І все те на мене якось так напливало, ніби не зовні воно лишалося, а в груди мої входило. Захмелів від повітря й каштанової зелені, від голосів людських.

Не знаю, чому й навіщо подзвонив по номеру, котрий вихопився із хаосу, що в голові моїй шумів і пінився, мов хвилі під берегами. Я навіть не розраховував, що мені хтось відповість, тому подзвонив, що автомат виявився поруч.

Несподівано почув голос Ніни…

Мовчав, боявся власне ім’я назвати. Яке їй діло до мене? Ну, зустрілися. Ну, розмовляли. А ота гірка зустріч, коли моя нещасна ненька плакала й виплакатись не могла… Що це могло сказати серцю випещеної дівчини, котра життя лише з книжок знає?

І все ж наважився подати голос. Хіба я міг подумати, що там, у заваленому книгами кабінеті, її ніжний голос зломиться, мов очеретяна тростинка, і заплаче від радості?..

Дома в неї нікого не було – батьки на дачі, приїдуть через кілька днів. Всі умовності відпали самі собою – ми відразу ж переступили через них, як переступає природа.

Ніно, люба моя! Спасибі тобі за все. Чомусь мені страшно писати саме про те, що хвилює найбільше. Нічого такого я не знав – це вперше в житті. Колись Ганнуся такого просила, а я не зважився. Прости, Ганнусю, пробач… І так багато того, що прийшло вперше, – так багато, ніби доля мені все це навмисне приготувала…

… А що ж далі? Кран розмонтували й вивезли, мотель уже готовий до здачі. Нашу бригаду переводять на будівництво будинку відпочинку – Надійка вже туди виходить на роботу…

Блукаю лісом і роздумую: що ж ти є для мене, робото? Не для кожної людини робота означає те ж саме. Ні, я не засуджую людей, котрі працюють лише для того, щоб якось прожити. Це природна необхідність. Та, напевне, існує щось вище від цієї необхідності – мета! Якась висока мета, яку намагається осягнути людський розум, але він поки що не зумів її осягнути, бо для цього треба відповісти на так звані прокляті питання: хто ти є, Людино?

Які завдання поклала на тебе природа? Чого вона хоче від твоїх рук і твого мозку?..

Ми цього поки що не знаємо як слід. І все ж існують речі, сенс яких нам уже відкрився. Так, скажімо, нам відомо: життя не можна тлумачити лише як земне явище – воно має космічний характер.

У минулому столітті вважалося, що рослини породжені самою землею. Сонячне світло дає їм лише тепло, а більше не виконує жодної ролі. Після Тімірязєва й Вернадського такий погляд на земне життя – це вже неуцтво, куряча сліпота. Сонячний промінь не лише гріє – він ліпить! Так, ліпить сам із себе – і в цьому вся його незбагненність.

«Ну й що з того? – міг би запитати в мене хтось вельми практичний. – Яке це має відношення до вибору професії?»

Ніякого. І все ж у цьому світі існує нездоланна прірва поміж мертвим і живим. Наше око несхибно визначає цю різницю, хоч мозок поки що й нездатний відповісти на запитання: чому це так?

Але є матеріальне середовище, котре ми помилково вважаємо мертвим – гумусний шар планети. Ми добре бачимо, що без нього ніщо не росте, але нам усе ще здається, що то якась хімічна суміш, – не пізніше ніж завтра ми зуміємо витворити її в лабораторії.

Я кажу не про мінеральні домішки, котрі необхідні рослинам, як для нас необхідна сіль. Ні, йдеться про ту органічну речовину, котра завжди лишається органічною – і в рослині, і в нашому організмі, і в землі. Придивіться уважніше: вона ж не вмирає! Міняються форми живого – і тільки…

То Сонце, то Космос – їхня променева субстанція! – саморозкриваються в надрах мінерального світу, але не змішуються з ним, бо у формах матерії є свої щаблі розвитку: вище й нижче. Земний мінерал так само далекий від грудочки черкаського чорнозему, як і від твого організму. Ніколи вони не стануть близькими – адже ж їх розмежовують мільярди років розвитку! Одне мертве, друге живе…

Що ж звідси випливає? А те, що ми не зможемо штучно створювати гумусу – це вміє робити лише сама природа.

Нам лишається єдине: берегти! І нарощувати його за рахунок фотосинтезу…

Що ж до моєї роботи, то це вирішується так: мені хочеться бути серед людей, котрі допомагають живому народжувати живе. Все я розумію, все шаную – і мертву цеглину, котру людські руки змушують служити живому, і крани та велетенські молоти, де працюють люди, які справедливо пишаються своєю робітничою славою.

Та, розуміючи це, кажу: хочу в поле!..

…Наша «летючка» ремонтувала маленький екскаватор, змонтований на тракторі «Беларусь». Цим екскаватором риють траншеї для фундаментів та ями для підвалів на будівництві Нової Семенівки.

Секретар райкому і Павло Михайлович пройшли повз нас, про щось запально сперечаючись. Я почув лише кілька реплік.

– Із двох ромашок вінка не сплетеш, – кинув Павло Михайлович.

– Що ти хочеш цим сказати? – трохи роздратовано запитав його секретар райкому.

– Ну, Ксаверівка, Семенівка… Це ж крихітні острівці. А море лишається тим самим. Якісно не міняється.

– Хіба ж маяки не на острівцях ставлять?.. Самолюбства в тебе немає, Павле.

– Ти гадаєш, що це великий недолік?

– За певних умов – так!.. Недолік, який байдужість породжує. Яке ж без самолюбства змагання? Як сало без солі.

– Ми давно вже не юнаки, Гордію. Не самолюбством, а розумом керуватися повинні. Економічним розрахунком.

Схоже було на те, що Павло Михайлович і секретар райкому десь іще парубкували разом. Але ж не це мене цікавило.

… Хто з них правий? Іще в Будинку вчених виникла ця ж сама дилема – коли я біля макета стояв. Там сперечалися не секретар райкому й заступник голови колгоспу, а лише студенти.

Поволі я схилився до думки, що з погляду економічного правда на боці Павла Михайловича. Якщо протягом кількох десятиліть більшість сільського населення перейде в місто – а це неминуче! – то навіщо ж марнувати сили на капітальну перебудову села? Адже кожному новому будинку належить простояти мінімум сто років – інакше він не виправдає вкладених у нього коштів. В масштабах країни це фантастичні втрати! Цілий океан збитків. Нам поки що невідомо, як виглядатиме сільське господарство через кілька десятиліть. Ясно лише одне: воно буде повністю механізоване. До чого ж прикладуть свої руки сотні людей, котрі живуть сьогодні в Семенівці? Доведеться кидати хати заради пошуків роботи. Щоправда, я чув таке: будемо розвивати місцеву промисловість. Павло Михайлович заперечує: у вік телемеханіки безглуздо повертатися до кустарного виробництва. Тут же йдеться про майже половину нашого народу! То невже ми відмовимося від прогресу лише заради того, щоб не забивати вікон у порожніх хатах?..

Словом, господарська логіка на боці Павла Михайловича.

Та є інша логіка – логіка серця.

Якось ми з напарником вирішили заночувати в Семенівці – все одно вранці сюди їхати. І тут сталася подія, котра змусила мене глянути на будівництво Нової Семенівки з іншого боку.

До моєї господині часом приїздить небога. Ми з нею подружили – гарна дівчина! Розум чіпкий – просто з повітря знання висмоктує.

Живуть вони з матір’ю в Семенівці. І ось диво: така ж вона розумниця, а чомусь дуже болісно сприймає, що в нужденній халупі жити доводиться. Інколи мені здається, що Таня цим трохи навіть травмована. Якось вона призналася:

– Ото в школі тільки й почуваєш себе людиною. А додому прийдеш… Хіба так можна жити? Як мені хочеться дерев’яної підлоги!.. Коли б ти знав, Сергію, скільки я поплакала, що в людей хати як хати, а в нас курінь старезний. Може, саме тому й відмінницею стала. Мені здавалося, що всі на мене дивляться як на… Ну, на якусь нещасну. Жаліють… Мені не хотілося, щоб мене жаліли. А відмінників не жаліють – їм заздрять.

Таня бачила, що ми свою халабуду на колесах біля річки поставили. Ба, навіть палатку нап’яли. То чому б нам не погуляти увечері?

Вечір був тихий, зоряний. Ми хотіли з нею до клубу сходити, а тут мати її покликала. Було це недалеко від їхньої нової хати – там поки що лише стіни стоять.

Зайшли вони з матір’ю до свого майбутнього котеджу, а я сів на колодах, Танюшу чекаю. Добре мені чути, про що вони перемовляються. Здається, навіть обличчя бачу – такі радісні були їхні голоси.

– Ну як, доню? Не лаєш матір?.. Ось тут газовий балон стоятиме. А тут кран буде… Водиця сама в хату прийде… Чи гадала твоя бабуся, що ми до такого щастя доживемо? А вже ж недовго. Павло Михайлович, спасибі йому, з нашого боку звелів стіни класти. Це ж я його просила.

– Ой, мамо!..

Напевне, Таня впала на груди матері, й так вони стояли, обнявшись, бо довгенько я не чув їхніх голосів. Потім мати сказала:

– Гадаєш, я не бачила, що тобі домівка немила?.. За книжку та й у бур’яни… Я, доню, теж колись наплакалась – як маленькою була. Долю свою проклинала. Одному все дається, а другому… Нічого, Таню! Тепер і в нас буде не гірше, ніж у людей.

Довго вони обговорювали, куди шафу поставити («гардероп», за висловом матері), де стоятимуть ліжка і в яких вікнах кватирки поробити, а які глухими залишити.

Весь вечір Танюша світилася від щастя…

То як же до цього ставитись? Самі, без колгоспу, вони б не побудували нової хати. І разом з тим виникає запитання: невже через оцю хату – а вона справді буде гарна, майже на європейському рівні! – Танюші доведеться від інституту відмовитись? А раптом у її особі наука втратить видатного вченого!

Ці питання зіштовхувалися в мені, вимагали якоїсь недвозначної відповіді, але такої відповіді я не знаходив – напевне, тут не існує одного рішення на всіх. Приходила й така думка: чи можна жертвувати добробутом людей заради віддалених перспектив? Людина сьогодні хоче влаштуватися затишно – через кілька десятиліть її вже не буде на світі. То невже солдатські вдови мусять доживати віку в халупах?

…Мамо, пробач! Пробач, матусю, що я проскакую автобусом ту дорогу, котра до нашої домівки веде. Ти, може, гадаєш, що я про тебе забуваю? Ні, мамо! Ніколи я не забуду твоїх рук, що стягували з мене мокрі чоботи, коли я на примерзлому болоті провалився; твоїх щік гарячих, до яких я так любив припадати спітнілим чолом. Який же я був щасливий, коли ти пригортала мене до своїх грудей! Мені здавалося, що в такі хвилини десь народжуються нові зорі, а наша Земля наближається до Сонця і всю її солодкий трепет поймає – так мені було радісно…

Знаю, мамо, скільки тобі довелося пережити. Розумію, що заради мене ти готова зректися і сну, і спокою, і особистого щастя. Та якби ж ти розуміла, рідна моя, що не треба тобі нічого зрікатися, бо…

Ну просто через те, що я вже дорослий, а ти ще в мене молода. Хіба ж я не бачу, які почуття Павло Михайлович у собі носить? Та він цього й не ховає – при кожній зустрічі про тебе розпитує. Для батька ти все зробила, що могла, – без тебе, мамо, він був би зовсім нещасний. Бо яке ж то щастя лишитися інвалідом на старість? А ти ж була не старша від Ніни, коли ви побралися й мене усиновили…

Тепер я почав розуміти багато такого, про що раніше і не здогадувався. Ти вже для мене не тільки мати – ось у чому справа! Людина, жінка, світла душа. В тебе дуже гарне обличчя. Ти цього, мабуть, ніколи не помічала. До речі, на твоїх дівочих фотографіях ти виглядаєш не так привабливо, як зараз. Мабуть, не всім жінкам випадає розквіт у юності – ти, бач, розцвіла під осінь. Як мені хочеться, щоб оте цвітіння збереглося! Тоді й совість моя спокійніша буде: адже ж молодість свою ти подарувала нам із батьком. Хіба ж він не розумів, що то була жертва? Хоч ти, може, так і не вважала, та батько не раз на це мені натякав…

… З Ніною ми ні від кого не криємось. Її мати розуміє, що це вже не просто дружба. А може, Ніна сама їй про все розказала? Я того не знаю. Мати до мене ставиться добре, а батько чимось невдоволений.

Якось він запросив, мене до свого кабінету, виставив пляшку коньяку, і ми з ним проговорили цілий вечір. Ніна потім призналася: мати зустріла її на вулиці й порадила поїхати до подруги. Це для того, щоб ми з батьком довше побалакали. Я не знав тієї хитрості – гадав, що Ніна справді забарилася, а батько мене розважає. Або, може, йому просто захотілося випити.

Розпитував про мої наміри – чи не збираюся до інституту вступати? Я йому пояснив, що досі ще не визначив, який саме інститут мені до вподоби. Ось поживу на селі, тоді видно буде. Цілком можливо, що подам документи на заочне відділення сільськогосподарського – на факультет механізації.

До мого захоплення селом він поставився досить несхвально.

– Що з вами сталося? Робітничий клас – це становий хребет суспільства. А село… Ми ціле літо прожили у вашому районі. Ніна вам не розказувала?.. Це будинок мого друга, там батьки його живуть. Прекрасне місце… Але зрозумійте: без-пер-спек-тив-но!.. Моя вам порада: подавайте документи на філософський факультет. У вас є здібності. А я вам допоможу.

Я намагався його переконати, що філософія – не моя стихія. Власне, я не проти філософії, але не за рахунок механізації сільського господарства.

– Слухайте! – засміявся Юрій Тихонович. – Як це у вас виходить?.. Ви ж зраджуєте робітничий клас… Я жартую, звичайно. Але щоб отак ні сіло ні впало перекинутись на протилежний полюс… Люди із села їдуть до міста, а ви навпаки. Треба жити духом сучасності. Там ви зариєтесь у землю. І здібності свої зариєте.

Коли вичерпались усі його аргументи, він запитав:

– З Ніною у вас серйозно?

– Звичайно.

– То невже ви гадаєте, що вона вам буде біля свиней ходити?

Я навіть образився:

– Які свині?.. Літературу викладатиме. В Семенівці нову школу будують.

Юрій Тихонович роздратовано махнув рукою.

– Знаю. Але це не для неї. Познайомтеся з життям сільського вчителя. Чи здатний він прожити без корови та без городу?.. Тут спустився ліфтом у гастроном – і вся рахуба. А там що ви будете їсти?.. Ми з дачі аж у райцентр на базар їздили. Вісімнадцять кілометрів. Так у мене ж «Волга»…

– Мотоциклом привеземо, – простодушно випалив я, виповідаючи свою давню мрію.

– А взимку? А коли дороги розквасить? Е-е, молодий чоловіче! Село поки що не для інтелігентів. То здалеку на нього дивитися приємно. Та, може, влітку відпочити. А жити в селі… Не раджу.

Я потім усе це переповів Ніні.

– Нехай не лякає, – сказала вона, нахмурившись. – Є дещо важливіше від смаженої телятини.

Припала щокою мені до грудей.

Ось вона яка, моя Ніна!..

Отож не ображайся, мамо, що інколи в неділю проминаю зупинку, де ти махала мені на прощання. Ніна дуже хороша. Я її люблю!

V. Міра життя

Задощило в наших лісах. Інколи падають такі тумани, що далі, ніж на відстані простягнутої руки, серед білого дня майже нічого не видно. Правда, дещо побачити можна, але невиразно: замість дерев проступають їхні розмиті обриси. Таке враження, мовби світ щойно почав творитися. Колись оці обриси стануть соснами і дубами, а поки що стовбури та гілки лише ледь-ледь означені – вони швидше нагадують сіруваті, напівпрозорі тіні, аніж реальні дерева. Як дитячі хрящики іще не кістки, так оці тіні ще не дерева. Лише підійшовши впритул і торкнувшись пальцями кострубатої кори, ти помітиш, що творення вже відбулося – просто треба світ оцей трохи протерти, як вологу шибку, і все стане на свої місця. Те буде зроблено, звичайно: ось подме з півночі холодними вітрами, і тоді туман обернеться на волохатий іній.

Якось Поліна Костянтинівна, стоячи на автобусній зупинці, бачила: я звернула з шосейної дороги та й зникла в лісі. Вона живе в місті, на роботу їздить автобусом. Для неї ці ліси виглядають дикими і страшними. Отож наступного дня вона мені сказала:

– Це неможливо! Щоб у наш час… Невже вам не страшно? Чому ви до людей не перебираєтесь? Там же, мабуть, і звірі є.

– Є.

– Які?..

– Козулі, дикі кабани.

– Ой, Софіє Кирилівно!.. Я на вашому місці померла б від страху. Самій серед лісу… Та ще в такий туман… А раптом щось станеться? Хто ж вас почує?

– Ніхто не почує, – відповіла я, сміючись, бо добре знаю, що нічого не станеться.

І все ж одного разу могло й статися.

Було це надвечір. Дійшла вже до Солодкого горба, як раптом бачу: назустріч мені сунуться дві велетенські постаті. Що то були тварини, я швидше зміркувала, ніж розгледіла. Попереду заворушився туман. Так, просто сизий туман ворушився, та й годі. Ледь-ледь вгадувалися контури – не розбереш одразу, що то за істоти. Не люди – це добре видно. Може, коні з лісництва. А може, корови. Тільки чого ж вони такі великі?..

А коли вже лишалося метрів десять, я побачила: лосі!..

В наших лісах вони з’явилися нещодавно. То були перші посланці північного племені лісових мешканців – мирних, але не таких уже і безпечних, як дехто гадає.

Звір є звір. З лосем жартувати не можна – він цього не любить. Його зброя – ноги. Але яка ж то зброя! Зевс не вміє так орудувати своїми блискавицями, як лось орудує ногами.

Та всі ці застороги я висловлюю на тверезу голову, а в ті хвилини моїм серцем заволоділо зовсім інше почуття: незбагненна радість! Чи, може, захоплення. Але то було щось високе, небуденне. Мені хотілося, щоб ці лісові велетні (два метри заввишки!) іще хоч трохи постояли на дорозі – туман заважав їх розгледіти. Я навіть підійшла ближче – і тепер ми непогано бачили одне одного.

Темно-брунатна шерсть, рухливі, насторожені вуха. Попереду стояла безрога лосиха. Голова самця ховалася в кущах, тому я не зумію описати, як зблизька виглядають лосині роги.

Самець на мене, видно, не звертав жодної уваги, а лосиха трималася так, як належить триматися звірові, коли він іще не знає, хто перед ним – друг чи ворог. Напевне, вона зрозуміла, що в мені немає нічого ворожого – я стояла непорушно, всім виглядом намагаючись показати, що хочу лише привітатися та й піти собі далі.

Лосі відступили з дороги, але недалеко – стояли серед дубів і пильно наглядали за мною.

Що ж мені було робити? Іншої дороги немає. Пройшла просто перед їхніми мордами – якби лось того захотів, він міг би дістати мене копитом. Але вони вивчали ліси, котрі прийшли обживати. Я була для них лише сусідкою по території – отож вони спокійно зважували, чи можна жити зі мною в доброму сусідстві.

Я не зумію висловити того почуття, з яким повернулася додому. Про страх не було й мови – він був цілком відсутній. Я переживала щось схоже на пробудження. То було пробудження серця: воно збагатилося чимось новим, незвичайним…

Минали дні. До нас уже приїздила Надійчина мати – добра сільська жінка, яка чимось мені нагадала тітку Параску. Все їй у нас подобалося – і те, що хмизу скільки завгодно, і особливо те, що корові є де напастися. То нині чималий клопіт.

Про переїзд вона обіцяла подумати, але наказала Надійці, щоб уже зараз побалакала з лісниками, аби хтось із них город виорав. Такого там бур’яну розвелося, що його тепер за кілька років не вибереш. Тож руками вибирати доведеться, бо у пирію таке люте коріння, що картоплину наскрізь прогризає.

Мені запропонували відпустку, бо вона пропаде, – адже ж рік уже кінчається. Я погодилася її взяти, а тепер не знаю, як із тим бути: надворі мокро, а в хаті нудно.

Та якось неждано-негадано взулася в гумові чобітки, зодягнула плащик поверх вовняної кофти і, залишивши Надійні коротеньку записку, вирушила на шосе.

Сергія не застала ні вдома, ні в «Сільгосптехніці»: на те ж вона й «летучка», щоб літати.

Ну то куди ж тепер? Тільки не додому. Хоч я там уже й не самотня, та все ж мені чогось не вистачає. У Надійки свої клопоти – земні, господарські. Я їх шаную, звичайно, але сама не про те думаю.

Я майже була певна, що Павло навідається до мене, а він лише привіти передає через Сергія. Що це – чоловіча дипломатія? Чи, може, так завантажений роботою, що й про друзів згадати ніколи? А можливо, тоді, коли ми прощалися, він таке в очах моїх прочитав, що й надія в його душі зломилася. В ті хвилини я справді була далека від того, щоб подавати йому надію: після пожежі днів зо три ходила сама не своя.

Повернулася на шосе, не знаючи, куди ж мені їхати. Знов і знов Семенівка спокою не давала – все чомусь перед очима з’являлася. Давненько я її не бачила – невдовзі після війни. То було велике село, схоже на інші українські села. Починалося воно рідким дубовим пралісом, що заводив тебе в широке межигір’я, де текла річечка, яку вже тоді збиралися загатити. Осадчий розказував нам із Василем, що вся низина в межигір’ї буде залита водою – колгосп збирався створити кілька великих ставів.

Отже, Семенівка тепер повинна бути вельми мальовничим селом. А де ж будується Нова Семенівка?..

Проте межигір’я було не повністю забудоване – воно таке велике, що там кілька сіл розмістити можна. Нова Семенівка, напевне, будується нижче або вище…

Доки я про це роздумувала, біля мене спинилася біла «Волга». Я впізнала: це ж та сама, яка за Павлом колись приїздила, а він її відпустив. Водій, вийшовши із машини, привітався зі мною, мов з родичкою.

– Куди вам, Софіє Кирилівно?

– Та, може, в Семенівку.

Не знаю, чому я так вирішила. Дорогою потім виправдовувалася перед Степаном – так звали водія.

– Можливо, син туди поїхав. Я його не застала в «Сільгосптехніці».

– Це недалеко, – заспокоїв мене Степан.

Грейдерна дорога була розквашена дощами й розбита машинами, які возили буряки. Але хлопець так вправно перескакував калюжі, що міські таксисти могли б лише позаздрити його майстерності.

Ставків у Семенівці виявилося тільки два, але вони були великі, повноводні. Хати збігали до них терасами. Дерева ще не скинули пожовклого листя. Особливо багато було тополь. Я не звикла до цього дерева – наші хуторяни тополь не садять, бо в нас і так зелено.

– То вам до колгоспу? – запитав Степан.

Я завагалася. Трохи подумавши, запитала:

– А де ж будівництво?

Степан, розвернувши машину, зупинив її, потім показав:

– О-он… Бачите?..

Там, де починався верхній ставок, стояла майже готова водокачка. Це було кілометрів зо три від старого села – вгору по межигір’ю. Я пам’ятала опис макета у Сергієвому зошиті, але тут, на природі, нічого не впізнавала. Готових будинків іще не видно – подекуди можна помітиш лише цегляні стіни, виведені під дах. Але крокви поки що не ставили.

– Ви часом не знаєте Осадчого? – запитала у Степана.

– Хто ж не знає Карпа Трохимовича? – засміявся водій. – Його далеко знають.

– Якщо можна… Давайте заїдемо до нього.

– Глина розмокла. Забуксуємо, Софіє Кирилівно.

– Тоді не варто.

– А! Будь що буде! Трактором витягнуть. – І, хитрувато примружившись, додав: – Я скажу Павлові Михайловичу, що ви приїхали.

Я зіщулилась від такої прозорливості. Тіпун тобі на язика, лукавий кміхливцю! Ти пояснив мені те, чого я й сама про себе іще не знаю. Хіба ж я до Павла приїхала? Просто сина розшукую. Та, може, Карпа Трохимовича провідати хочу. А до чого тут Павло? Ну, звичайно, ми знайомі. Так то ж завдяки Осадчому.

Хата Карпа Трохимовича стояла по той бік межигір’я – на самісінькому белебні. Хоч це було й нелегко, але ми, переїхавши греблю, все ж таки якось до неї видерлися. Машина час від часу буксувала, я радила Степанові вертатися, але він мене запевнив, що йому також треба побачитися з Осадчим.

Карпа Трохимовича застали за роботою – сажу трусив. Все ще міцний, кремезний, він стояв перед нами з віником, обмотаним чорною ганчіркою, і відром у другій руці. Рукави старого піджака по лікті засукані, руки та обличчя в сажі. Лише козацькі вуса біліли первозданно та мудрі очі сяяли молодо.

– Софіє Кирилівно! – зрадів Осадчий. – Та невже ви? Очам своїм не вірю. Ну, проходьте, голубонько, в хату. Ото вже радість!

Степан про щось пошептався з Осадчим та й одразу ж вирушив геть. Я подумала: чим же тепер звідси виїхати? Але заспокоїлась на тому, що Карпо Трохимович якось про мене подбає.

Не стану марнувати слів на опис хати Осадчого – вона в нього така ж сама, як у більшості сільських людей. Крита шифером, підлога дерев’яна. Велика піч ділила її на дві половини. Оце, власне, й усе, що можна про неї сказати.

Лише те було незвичайним, що це ж таки хата старого вдівця, а тут все в доброму порядку – хіба що піч треба побілити, бо лишилися на ній сліди від сажі. Та ще стояв у кутку високий пшеничний сніп – стебла на очерет схожі.

– Це довоєнна? – запитала я в Осадчого.

– Ну що ви, Софіє Кирилівно? Де вже їй зберегтися? Цю пшеничку я в себе на городі виростив. Скидайте плащ. Ось я тільки вмиюся… У печі запалимо. Я, мабуть, на старого чортяку схожий.

– Ми недавно теж…

– Павло мені розповідав. Шістдесят гектарів вигоріло! Спробуй тепер виростити. Чи хоч знайшли, хто підпалив?

– Ні, не знайшли.

В старі часи люди паліям самосуд влаштовували. Тоді це сім’я бісівське менше плодилося.

Карпо Трохимович, залишивши мене в хаті, кудись вийшов. Незабаром з’явилася літня жінка й почала поратися біля печі. Жінка виявилася неговіркою, та все ж я дізналася, що вона двом мужикам жити допомагає – Павлові й Карпові Трохимовичу. А вони, слава Богу, її в біді не залишають: із хвороб витягнули, хату відремонтували.

Карпо Трохимович повернувся виголений, зодягнений у білу вишиту сорочку та в трохи старомодний костюм. Штани заправлені в хромові чоботи.

Помітивши, що я переглядаю книжки – а їх тут чимало, – Осадчий сказав:

– Розумно люди пишуть. Далеко наука пішла. Одного розжувати не можуть. Ну, скажімо, що таке копійка? Ніде я про неї путнього писання не помічав.

– Про гроші?..

– Так. Воно ніби все зрозуміло, а не дуже. Те, що копійкою труд міряється, тепер і школярі знають. А я гадаю, що її справжня природа ще не досліджена.

Осадчий виглянув у вікно, що зарябіло від дощових краплин. Заклопотано пошкрібся пальцями в потилиці.

– Чи здогадаються хлопці за Павлом грузовика вислати? Степан вчасно вискочив. Наші дороги не для такого тендітного транспорту.

Я несміливо подала голос:

– Мені теж треба.

Осадчий рвучко обернувся, його обличчя на якусь Мить застигло від подиву.

– Що це ви таке сказали? Щоб я оце вас відпустив… І не думайте! Влаштовуйтесь, як дома. Ось наша господиня хатні черевички принесла. Скидайте чобітки. Бо то для ноги вредність велика.

Я підкорилася. У печі спалахнула солома, відразу ж хата мовби ожила – в її грудях живий дух пробудився.

– Може, відпочити з дороги хочете? Ось ваше ліжко. Не буду вам голову морочити. Відпочивайте. А Павло повернеться, то вже й повечеряємо.

– Я не стомилася. Ви про гроші почали говорити. Продовжуйте, Карпе Трохимовичу.

Він дістав тютюн, понюхав зі смаком.

– Раніше нюхали… А воно, я вам скажу, хоч іншим не шкодить. Тільки тобі самому. Оце б такого диму вам напустив… – Пересвідчившись, що я вже нікуди не поспішаю і готова слухати, Карпо Трохимович почав говорити, мовби роздумував уголос. – Копійка, Софіє Кирилівно, – це таємниця велика. Відстань сантиметрами міряється, вага – грамами… Але візьміть так: грам масла і грам заліза. Ніби одна мірка…

– Для фізики – одна, – уточнила я.

– Отож! Я все життя про перенесення енергії розмірковую. Ось хто мене добре розумів – дядько ваш!.. Тепер Павло Михайлович допомагає. Він наукову роботу пише. Може, й кандидатську захистить. Ми з ним інколи до третіх півнів засиджуємось… То ви, Софіє Кирилівно, звернули увагу на оцю різницю: грам масла і грам заліза?.. Мені освіти бракує. Ейнштейн – не для моїх зубів. А без нього тут не обійдешся. Це вже для Павла Михайловича шматок роботи. Я йому все своє передав, а він сучасну наукову базу підводить. Тімірязєвська академія – не фунт родзинок. Велика сила!..

– Разом пишете, чи він сам? – запитала я, маючи на увазі авторське право на працю.

Осадчий усміхнувся.

– Хто автор?.. Павло Михайлович досвід нашої хати-лабораторії підсумовує. Фактично про мене пише. Але то не просто історія Чорного поля. Так земля зветься, де я перед війною сто одинадцять центнерів з гектара зібрав. За тридцять років аналізи маємо. Не та земля, зовсім не та!.. Є ще в ній сила, звичайно. Не всю висмоктали. Але вже такого врожаю не візьмеш…

Осадчий увімкнув електрику. Ще не вечір, але дуже хмарно. Карпо Трохимович стояв посеред хати, високий, ставний, чимось дуже схожий на того дуба, якого ми оглядали з Павлом. Обличчя в нього натхненне, кожна зморшка світилася радістю пізнання – адже ж те, що він зараз говорив, сягало так глибоко в Сонце й Землю, як сягає коріння тисячолітніх велетнів, їхнє гілля – це ж бо також коріння. Коріння, котре вростає в Сонце. А могутній стовбур є провідником поміж космічною і земною стихіями.

Таким двоєдиним, двосяжним – Сонце й Земля! – виглядав зараз і Карпо Трохимович Осадчий.

– А життя?.. Енергія життя… Енергія рослин, тварин, людей. – Обидві його руки були підняті догори й час від часу торкалися невисокої стелі. – Справжнім носієм енергії на планеті є тільки життя. І ось, бач, у науки немає іншої одиниці виміру для цієї енергії, окрім копійки… Так чи ні, Софіє Кирилівно?