Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 45 страниц)

Розділ другий

Провесінь, подрібнивши на ніздрюваті уламки дніпровську кригу, гнала її на вмирання. Крижані брили несли в собі стільки ж холодної безнадії, як у давнину поганські ідоли, що, втративши божественну могутність, пливли Дніпром, шукаючи для себе смерті внизу, попід чорноморськими райдугами, де починається голуба безмежність Світового Океану. Здавалось, і саме повітря насичене його подихами: Океан напровесні мовби наближався до Києва, нагадуючи знаменний символ, яким князь Володимир увінчав столицю Київської Русі, – тризуб океанського бога.

Мирона завжди вражало відчуття зв’язку зі Світовим Океаном, яке було властиве нашим пращурам, – навіть сьогоднішня психіка киян мало пов’язана з океанськими просторами, вона ближче споріднена з просторами степовими. Як же могли вони, старовинні руси, захлюпані зеленими хвилями безмежних гілей (так грецькі історики називали ліси на берегах Борисфену), в душах своїх носити Світовий Океан?

Іще одна ніч без сну. Скільки ж їх уже було? Мирон, не вмикаючи світла, стояв біля прочиненого вікна. Кабінет не давав йому відчуття затишку, думкою він линув у простір. Той простір, до якого духовно тягнувся Мирон, був зовсім інший, ніж для більшості сучасних киян, – по суті, він був таким, яким його бачили пращури. Так само як простір Піфагора й Платона, простір Гриви був наповнений Одухотвореною Субстанцією, Логосом, Світовою Душею. Може, саме тому Мирон і подумав про князя Володимира – його світовідчуття значно ближчі Миронові, аніж модель світу, яку носять у душах сучасні кияни.

Як же це сталося? Коли почалося?..

Для Мирона не було таємницею, що йому заздрили. Передовсім заздрили молодші колеги – ті, що спізнилися зажити окопної слави. Ровесники заздрили його родинному щастю: він мав вродливу й розумну дружину – її в столиці знали навіть більше, ніж кандидата філософських наук Мирона Гриву. Це й не дивно: майже ціле десятиліття Мирославу Яківну незмінно обирали головою районного суду. А це ж не якийсь там сільський район – столичний! Дружини його колег заздрили, що він має добре вмебльовану чотирикімнатну квартиру в будинку, де мешкало високе начальство, – навіть в одному під’їзді й на одному поверсі з людиною, від якої залежала доля філософів, літераторів, художників. Дехто не приховував подиву, що Мирон Сидорович досі не членкор, ба навіть не доктор. Правда, в інституті було відомо, що його докторська вже майже готова, всі розуміли, що її захист – справа лише протокольна, бо в знаннях і здібностях Мирона Сидоровича ніхто не сумнівався.

А втім, колеги почали помічати, що Мирон Грива близький до стану депресії. Широкий в плечах, з легенями, що накачували в кров надмір кисню, він завжди мусив стежити, щоб не розповніти. Проте останнім часом йому, видно, було не до цього – помітно поважчав, піджак ледь застібався, обличчя почало набирати форму гарбуза, і якби не пишне русяве волосся, що цілком виправдувало його прізвище, він, правду кажучи, виглядав би непривабливо. З’явилася недбалість в одязі, млявість та неуважність на роботі.

Всі знали, що сім’я Гриви мала дружні стосунки з сім’єю Андрія Даниловича. Розуміли також, що це не без його протекції Мирослава Яківна отримала квартиру по сусідству з ним. Деякі пронозливі жіночки почали було перешіптуватися, чи немає тут, мовляв, чогось пікантного – адже ж Андрій Данилович нерідко посилав машину в суд, щоб підвезти Мирославу Яківну, а хто здатний поручитися, що шофер підвозив її негайно ж додому? Ждали якогось вибуху в тій або тій родині, але ж взаємини поміж ними, як і раніше, були рівні, без тіні напруження. Особливо дружили між собою жінки, це поклало край непристойним натякам.

Стан чоловіка непокоїв також Мирославу, але вона очікувала: ось-ось він сам заговорить з нею про те, що його гнітило. Та Мирон мовчав. Мирослава пробувала обережними натяками вивідати його негаразди. Мирон посилався на перевантаженість у роботі, якісь конфлікти в колективі тощо. Але дружина розуміла: тут щось інше домагає. Знаючи характер чоловіка, вирішила не набридати – очевидячки, із нього однаково нічого не витягнеш, доки сам не скаже.

А що він міг їй сказати? Вона б його все одно не зрозуміла. З колегами також не поговориш, бо тут захиталися підвалини, на котрих стояв увесь його внутрішній світ. Часом йому хотілося піти з цим до Андрія Даниловича – це ж саме те, що перебувало в його парафії! – піти в пантофлях і піжамі, як вони часом ходили один до одного, щоб цим підкреслити неофіційність стосунків. Але ж у питаннях ідеології Андрій Данилович неофіційних бесід не любив – він одразу ж втягував голову в плечі й знічено позирав на стелю, мовби там ховалося щось небезпечне. Якось на риболовлі, наливши з баклаги коньяк, він довірливо поклав руку на плече Миронові й лагідно заговорив:

– Бачите, друже… був колись такий собі Козак Луганський. Чули?

Мирон усміхнувся:

– Звичайно. Ми ж із Далем земляки.

– Тим паче. Він зібрав понад тридцять тисяч російських прислів’їв. Але найбільше любив одне. І завжди його повторював.

– А саме?

– Російською мовою це звучить так: «Времена шатки, береги шапки».

Мирон із подивом зиркнув на скулену під дуплистим дубом кощаву постать людини, чиє ім’я в мистецькому світі називалося пошепки. Рідке попелясте волосся змокріло й припало до тім’я, на шиї обвисли схожі на замазку складки в’ялої шкіри. Здавалося, ті складки вже давно неживі: лише доторкнися до них – і вони відпадуть.

Андрій Данилович перебував не на самій вершині, але стояв дуже близько до неї – так близько, що дехто з літераторів боявся його більше, ніж самого Хазяїна. Рибу вони ловили не деінде, а на дачі Андрія Даниловича. Власне, дача була державна – вона закріплена за посадою, котру обіймав Андрій Данилович.

Ось він, набравши в торбинці жменю товченої макухи, кинув її в озеро, що всім своїм дзеркальним тілом намагалося повторити похмуре небо – кожен його відтінок, кожен порух в нагромадженні хмар. І все ж небо в озері чимось невимовним відрізнялося від реального – не можна схибити, що воно було тінню. Тінню здався Миронові й сам Андрій Данилович – тінню Хазяїна. Ким він був років десять тому, Мирон не знав, але певен, що й тоді був тінню того, чий культ сьогодні розвінчував. І мимоволі Миронові спало на думку: а чи світ, у якому вони живуть, не є тінню якогось іншого, невидимого, світу?..

Це був початок шістдесятих, коли і розмовляли, й писали значно вільніше, ніж у сталінські часи. Чому ж так озирався Андрій Данилович? Та, мабуть, йому видніше. Відтоді Мирон не наважувався обговорювати з ним ідеологічних проблем – їхня дружба трималася на суто побутовому ґрунті. Тон в ній задавали жінки. Марія Капітонівна була років на десять старша від Мирослави, але також любила поговорити про моду – вони ховалися від чоловіків, щоб моделювати зачіски, обмінюватися враженнями від зарубіжних кінокартин. Їх привозили додому Андрієві Даниловичу. Власне, жінок цікавили не художні якості фільмів – вони радше обговорювали костюми.

Кажуть, чоловіків 1920 року народження лишилося по війні три відсотки – це ж був кістяк кадрової армії в момент нападу гітлерівців на Радянський Союз. Мирон належав до цих трьох відсотків. Саме через те він не здатний на духовний маневр.

І не лише оця біографічна деталь ставила його поза ту психологічну межу, де перебували інші співробітники інституту. Мирон належав до покоління, яке утверджувало атеїзм, можна сказати без перебільшень, із релігійним фанатизмом – воно несло Мрію, котра в його свідомості була аж ніяк не менша від Бога. То був час, коли на ідейних терезах виважувались альтернативні можливості – Бог або Мрія. А десь у душі людській емоційні комбінації складалися так, що Мрія, власне, й робилася Богом – вона захоплювала всі храми й вівтарі, вона вимагала, щоб людина віддалась їй цілковито, беззастережно, як і належить віддаватися Богові.

Тим, хто в тридцятих руйнував церкви, навіть на думку не спадало, що згодом для багатьох людей обидві шальки духовних терезів можуть виявитися порожніми – адже це було б уже не життя, бо хіба земна людина коли-небудь жила без віри? Може, й траплялися короткі періоди – ну, скажімо, такі, як за часів князя Володимира: віра в одухотворені Сили Природи зробилася надто буденною (то вже була віра для язика, не для душі – отже, язичество!) – і відразу ж стало ясно, що людина так жити не здатна, вона простує до свого виродження. Але ж скинути срібноликого, золотовусого Перуна й не дати іншого Бога… Або дати Бога, який не проживе й одного століття… Якби Володимир таке вчинив, ми б давно вже дійшли до дикунства.

Мирон не міг брехати собі самому: він бачив, що з деякого часу Мрія почала втрачати свою велику літеру. На поверхні начебто так, як було раніше, – та ж сама фразеологія, ті самі гасла, – але ж як багато нині з’явилося людей, котрих з повним правом можна назвати новітніми язичниками! Хіба ж їх стільки було в роки Миронової юності?..

Це один бік справи. Є й другий: наївна самовпевненість, з якою природознавці дев’ятнадцятого століття зверталися до загадки життя, сьогодні здатна викликати хіба що поблажливу посмішку. Навіть у першій половині нашого століття було чимало вчених, які вірили: іще зо два десятиліття – й наука в лабораторних колбах виготовить перші живі клітини. І тоді життя зовсім втратить свою загадковість – воно стане продуктом Земної Хімії…

Сьогодні ми з полегшенням можемо перехреститися: слава Богу, цього не сталося – то був би початок нашого кінця. Нам багато видано, дуже багато, але ж монополія на створення живого поки що лишається (і є надія, що й назавжди лишиться!) в руках онтологічного Суб’єкта, незважаючи на те, як ми його називаємо – Природою чи Богом.

Якщо ж із Мрії, котра прийшла на зміну Богові, вилучити віру в оту можливість Земної Хімії, вона, Мрія, стає схожа на обпатрану паву, бо врешті-решт зводиться до перебудови наших морально-побутових схем. А цього так мало, щоб стати людською Вірою!..

Скажімо, ми досягли всього, до чого кличуть наші гасла: не стало ні багатих, ні бідних, є для всіх досить їжі, предметів побуту тощо. Немає лише одного: розуміння, що таке життя, як воно зародилось і як виникла земна людина. То невже відсутність оцієї ясності, оце бездуховне туманіння можна компенсувати високим рівнем побуту? Як же виглядатиме внутрішній світ отакого рівноправного споживача?..

Стара відповідь своє віджила: сьогодні цілком ясно, що життя не могло виникнути само собою із випадкових хімічних сполук. Якщо навіть припустити, що сталося неможливе і десь-таки в земному океані спонтанно виникли окремі живі клітини, то чи змогли б вони еволюціонувати? Адже ж передовсім їм треба було якось вижити! А саме оця здатність практично зводиться до нуля, бо негайно ж має почати діяти відомий закон природи: живе існує за рахунок живого. А раз так, то сильніші клітини мали пожерти слабкіших – аж доти, доки не залишиться кілька добірних істот, котрим тепер лишилося єдине: померти від голоду. Таким чином, прорвавшись через одну неможливість, ми по шию загрузнемо в другій. І якщо відкинути упередженість, то навіть освічений атеїст змушений визнати: вірогідність того, що життя створене Світовим Розумом, набагато більша, ніж вірогідність подолання оцих двох природних неможливостей.

На думку Мирона, сьогодні й заперечення Бога, і його утвердження з природознавчого боку можуть розглядатися як дві рівноправні гіпотези. Обидві вони ґрунтуються лише на вірі – наука в собі нічого не має на користь жодної із цих гіпотез. Грива з сумною посмішкою спостерігав, як намагаються виборсатись із цього становища деякі філософи: вони закликають взяти на озброєння (так і кажуть: «на озброєння!») еволюційної теорії панспермію: мовляв, живі клітини були занесені на Землю із космосу – саме це й поклало початок еволюції. Дивна річ: сучасна людина бачить земну кулю з таких віддалин, що вона, планета наша, здається не більшою від глобуса, а нам пропонують замкнутися в мисленні земними масштабами. Тілом вийшли далеко за орбіту Місяця, а думкою не смійте, бо впаде рятівна схема. Справді ж бо, хіба ми не маємо права поставити запитання: а як зародилось життя в Космосі – невже знов-таки із випадкових хімічних сполук?..

Колись Миронові спало на думку запитати свого п’ятилітнього Сергійка: чи йому відомо, із чого випікається хліб? Сергійко відповів не задумуючись:

– Із борошна.

– Так, правильно. Ну а звідки береться борошно?

Очі Сергійка розгублено забігали – тоді ще в них не було «Волги», Мирон не возив сина туди, де росте хліб, а дитячі книжечки чомусь також обминали цю тему.

Після тривалої паузи Сергійко відповів:

– Із макаронів.

Ні, Мирон Сидорович не засміявся – йому було не до сміху, він побачив, що його син зростає неповноцінною людиною. Пізніше, звісно, Сергійко довідається, що макарони ростуть не на асфальті, та це залишиться мертвим знанням, бо перебуватиме десь на околиці його духовного досвіду.

Все, що існує, має свій початок – навіть зорі й галактики. І навіть сам Всесвіт. Отже, панспермія лише відсуває питання про походження життя кудись у позахмарну далечінь – та й годі! По суті, це те саме, що Сергійкове борошно із макаронів.

Мирон з болем спостерігав, як формується свідомість сучасної дитини, – школа, батьки, вулиця ізольовують її від болючих питань, якими споконвіку починалося людське життя: хто я, звідки, заради чого прийшов на землю й куди піду з неї? Чомусь вважається, що ці питання спадають на думку лише дивакам та безнадійним невдахам, а статечна людина не повинна сушити мозок такою «нісенітницею». Десь там академіки все вже вивчили й пояснили, а чого не встигли пояснити, те нехай лишається на завтра, бо всього пояснити не можна.

Ніби й переконливо, але знов-таки право на думання передається комусь іншому, мовби це сама Природа узаконила такий розподіл обов’язків: одним думати й вирішувати, іншим бездумно виконувати. В душі Мирона давно вже визрів протест – він ледве стримувався, щоб не стати вуличним проповідником; хотілося просто підходити до людей, що стоять у черзі за м’ясом або оселедцями, й питати: а чи вам, шановні, відомо, що наука сьогодні зовсім нічого не знає про походження життя? Одного разу він навіть пробував приблизно так заговорити в електричці. Нікого це не здивувало. Миронові навіть не вдалося схитнути крижаної байдужості. Він ладен був кричати: «Слухайте, люди! Невже ви не тямите, що так жити не можна? Адже ж ніколи люди так не жили, зрозумійте: ні-ко-ли! Впродовж людської історії поверхню земної кулі відвідало й пішло в небуття десь близько п’ятдесяти мільярдів людських істот. І всі вони вірили в щось таке, що прив’язувало їхні душі до неба, до вічності. А вам, бач, вистачає оселедців. Та чи розумієте ви, що за таких духовних ерзаців і оселедці невзабарі переведуться?..»

Ні, він не став проповідником – лише несамовитів і кричав у подушку, але той крик відлунював у його душі таким болем, що життя зробилося нестерпним. Камінь, що звалився в його духовне озерце, був надто великий – він мало не вихлюпнув те озерце все.

Ось чому Мирон зустрічав світанок на ногах, стоячи біля прочиненого вікна. Душа його ширяла над ніздрюватими крижинами, що, створюючи велетенські затори, – мовби все ще хапаючись за життя! – у тисняві й скреготі посувалися до своєї загибелі. Вони ще здатні накоїти лиха – розчавити стару баржу або зруйнувати трухлявий міст, – але ж десь у надрах Сонця й Світового Океану їм уже оголошено вирок.

Розділ третій

Мирослава любила прем’єри. Згодом Мирон почав відчувати, що діялося в її душі, коли вони, святково зодягнені, заходили в фойє, де вже можна було побачити відомого поета або композитора, що, приймаючи вітання знайомих і незнайомих, з бутафорською посмішкою розкланювався направо й наліво. Сьогодні це був поет Іван Копиця, бездоганно зодягнений, весь напрасований – мовби праска пройшлась навіть по його душі. Він одразу ж вирушив назустріч Гриві, але Мирон розумів: якби не Мирослава, поет його б і не помітив. А Мирослава почувалася так, наче прем’єра мала відбутися лише заради її з’яви у фойє, – щоб столичні знаменитості могли торкнутися губами її руки.

Мирон не надавав особливого значення популярності Мирослави – він ставився до цього з гумором. Навіть сьогодні, збираючись до театру, пожартував:

– Ну, а коли ми не з’явимось, прем’єра відбудеться чи ні?

– Коли хто не з’явиться – ти чи я? – в тон йому перепитала Мирослава. А відтак ні сіло ні впало додала: – Просто жах!..

Дружина була одного віку з Мироном – вони побралися студентами, коли Мирон іще доношував фронтову гімнастерку. Сорокалітня Мирослава не втратила стрункості стану й тієї жіночої привабливості, яку не можна розкласти на деталі – вона сприймається як ціле, непідвладне аналізові. В зеленій сукні з тонкого закордонного оксамиту, з милою золотавою зачіскою, над якою ретельно попрацював перукар, вона трималася доволі впевнено, знаючи собі ціну. Мабуть, інші їй також знали ціну – звідси й походила її популярність. Зрештою, це було Миронові приємно, через те він і не шукав глибшого коріння, котре живило схиляння перед його дружиною.

– Як ви гадаєте, із начальства хтось буде? – звернувся до неї поет, сяючи лисиною, обрамленою залишками колись розкішної чуприни. Йому ще не виповнилось сорока, але він уже був лауреатом.

Мирона не здивувало запитання Копиці, кинуте Мирославі, – усім відомо, що вони дружать з Андрієм Даниловичем, а саме його й мав на увазі поет, питаючи про начальство.

– Урядовий перегляд…

Копиця, шанобливо схиливши голову, увірвав відповідь:

– Ні-ні, Мирославо Яківно… Я не про урядовий перегляд. Знаю, він буде пізніше, коли спектакль трохи обкатається. Я взагалі…

– Марія Капітонівна сьогодні не збиралась. Це все, що мені відомо.

– А-а…

Далі належало продемонструвати відповідний інтелектуальний рівень. Копиця впорався з цим завданням в такий спосіб:

– Звичайно, наш драматург не Шекспір, але він уміє зіштовхнути героїв. Йому, знаєте, властива деяка експресія. Правда, трохи заважає надмірний психологізм…

– Хіба психологізм буває надмірним? – звузивши карі очі, усміхнулася Мирослава.

– В драматургії буває. Коли автор змушує дію тюпачити на місці… Ви підете в директорську ложу? Мені б хотілося продовжити нашу дискусію.

– Ні, ми в партері.

– Зустрінемося в антракті, – спіймавши випещену руку Мирослави, іще раз приклався до неї поет. Миронові також вклонився, але відчувалося, що це лише для годиться.

Грива стежив за літературою, було в нього власне судження й про Івана Копицю. Починав він талановито, перші дві книжки – то таки справжня поезія, отже, шанували його заслужено. Але потім… Що ж, це справа не нова: чим ближче до начальства, тим далі від поезії. Невже щось схоже загрожує й Миронові? Він намагався не думати про свою докторську – адже зроблено все, що можна було зробити. Праця відрецензована, прочитана більшістю членів ученої ради. Відомо: думка про дисертацію складається іще до захисту. Мирон знав, що про його дисертацію говорили схвально. Захист призначено на осінь – у нього є весна й ціле літо. А власне, що йому належало іще зробити?..

Спектакль залишив Мирона байдужим – жодної експресії він не помітив. Мирослава також дивилася більше на публіку, ніж на сцену. Ось вона стиснула його руку й шепнула:

– Поглянь у директорську ложу.

Мирон підвів голову й глянув туди, де пробивалося з темряви то червоне, то синє світло: там містились юпітери, що освітлювали сцену. А трохи праворуч у директорській ложі Мирон помітив постаті Андрія Даниловича й Марії Капітонівни – вона рукою подавала знак Мирославі.

– Підемо до них, – тоном, не розрахованим на можливість заперечення, сказала Мирослава.

– Зараз? – здивувався Мирон.

– В антракті, звичайно.

Буває так: ніби й немає причин для збурення, а якась фраза, часом доволі тривіальна, зрушить у тобі лавину думок і переживань – так непомітний камінець стає причиною гірського обвалу. Цим камінцем стала репліка в п’єсі, котра в несподіваному ракурсі тлумачила російське слово «руководитель»: «Хто це – той, що мене за руку водить? Без цього, бач, ніяк не можна: поміж трьох сосен заблукаю. Четвертий десяток розміняв, а все ніяк із дитсадка не можу виписатись».

Актор зумів це подати так, що репліка сприймалася доволі широко – можна сказати, як характерна ознака часу. В залі прокотився багатозначний шепіт, всі підняли голови, очікувально поглядаючи в директорську ложу, – мовби звідти мала прозвучати відповідь на цю зухвалу репліку. Театральна сутінь надійно ховала обличчя Андрія Даниловича, але Миронові здалося, що воно невдоволено пересмикувалось, складки на шиї ворушилися, борлак тіпався, як буває тоді, коли людині раптом занудить і вона хоче виблювати.

Мирослава зловісно прошепотіла:

– Ці перодряпи останнім часом почали багато собі дозволяти. Просто жах!..

Оце, власне, й було початком обвалу. Мирон почувався так, ніби йому на плечі, на голову лягла театральна стеля – не впала, а саме лягла, через те він не може ворухнутися, бо все ось-ось має завершитись катастрофою. Він уже не раз чув отакий шепіт – чув його і в інституті, і в тих установах, які керували інститутом. Мирон був членом партійного комітету, доводилось відвідувати райком, з ним пробували обмінятися думками. Обміну не виходило, бо Мирон мовчав, але настрій райкомівців вловлював доволі виразно. Чомусь Миронові не спадало на думку, що так само, як оті райкомівці, думає про суспільну відлигу і його Мирослава. Він звик висловлюватися при ній вільно, невимушено, вона ж здебільшого мовчала, але Миронові здавалося: дружина думає так, як він, бо це ж елементарно.

В антракті Мирослава одразу ж пішла в директорську ложу, а Мирон лише провів її до ложі, але приєднатися до неї не міг, – він передчував, що назріває дисонанс, йому було важко підтримувати розмову з Андрієм Даниловичем. Проте він мусив якось пояснити своє бажання зникнути – і Мирон вдався до випробуваного засобу: сказав, що заболіло серце. Мирослава забідкалась:

– А валідол у тебе є?

– Є, не турбуйся.

– Даруйте, – залебеділа вона до Марїї Капітонівни та Андрія Даниловича, втягнувши чоловіка в ложу. – Я теж піду. Однаково вечір зіпсований.

– Я це передбачала, але Андрій Данилович в останню хвилину вирішив, що нам треба переглянути п’єсу, – сонно відгукнулась Марія Капітонівна.

Миронові аж ніяк не хотілося, щоб Мирослава його супроводжувала, – він мобілізував усі свої здібності, щоб умовити її залишитись.

– Я піднімусь до Аскольдової могили, подихаю свіжим повітрям. А ти лишайся. Нічого особливого не сталося, просто мало буваємо на повітрі.

Дружина окинула його підозріливим поглядом, а Марія Капітонівна, здогадавшись, про що вона думала, із млявою посмішкою взяла її за руку:

– Ну що ви, душко… Чоловіка не можна тримати на прив’язі. Те, що пов’язує в перші роки… Рядно, можна сказати… Це потім переростає просто в дружбу. Чи, може, ви ще до цього не дожили? Так, моя люба, розмотуйте свій мотузок, розмотуйте.

– Гм-м, хіба я тримаю тебе на мотузку? – трохи силувано посміхнулась Мирослава.

– Поки що не помічав.

Вийшовши з ложі, Мирон мало не зіткнувся лобом в лоб з Іваном Копицею.

– Пробачте, – зніяковіло вклонився поет. – Як ви гадаєте, чи доречно зараз звернутися до Андрія Даниловича? Я працюю над поемою про робітничий клас, хотів порадитись.

Мирон обійшов поета, мов розмальовану під мармур колону, кинувши на ходу:

– Спробуйте, двері не замкнені.

Уже на ескалаторі метро, що вистрілював людьми, мов катапульта камінням, Мирон зрозумів, чим саме його стомлювало місто: воно мало додаткове магнітне поле. Так, так, це ж бо не метафора: доведено, що одне людське серце становить мільйонну частку магнітного поля планети. Колосальна величина! Отже, Київ у собі зосереджує півтора магнітних поля земної кулі – лише за рахунок людських сердець! Чомусь раніше це не спадало на думку, а зараз Мирон просто фізично відчував: біопромені сотень людських організмів протинають його наскрізь, мовби здираючи машкару, якою кожен із нас намагається відгородитися від інших.

Наш зір, подумав Мирон, Природа сформувала на основі видимого світла. Це запрограмовано іще в генах. Але ж саме поняття «видиме» – хіба воно об’єктивне? Для кого видиме, окрім нас? І чому ми гадаємо, що лише одна сьома загального спектра придатна, щоб наділяти живі організми зором? Скажімо, десь в іншій космічній сфері організм генетично може бути запрограмований на бачення в рентгенівському або гамма-спектрі. То як би він побачив оцей ескалатор? Ось як: вгору і вниз пересуваються оголені кістяки, зіскакують на мозаїчну підлогу станції. Хто несе валізу, хто книжку, хто пригортає до голих ребер крихітний кістячок немовляти. Це рентгенівське бачення. А гамма-променеве взагалі зобразило б Київ абсолютно безлюдним: по Хрещатику біжать порожні автомашини, навіть без водіїв; порожні ліфти підіймають і спускають мешканців-невидимок; порожні поїзди метро спиняються на станціях, відтак, квапливо набираючи розгін, зникають у напівтемних отворах тунелів, але ж вони нічого не перевозять, окрім повітря. Тож виходить, що ми існуємо лише для себе самих, не для Всесвіту, бо він, Всесвіт, хіба здатний жити лише в спектрі видимого випромінювання? Ми бачимо одну сьому земного світу, а гадаємо чомусь, що це, власне, і є світ як щось довершене, повне. Яка самовпевненість! Тут, саме тут і слід шукати коріння наших помилок у створенні моделі Всесвіту: ми все ще не здатні абстрагуватися від того, що нам підсовують органи чуттів. Ми називаємо об’єктивною реальністю те, що нею аж ніяк не може бути, оскільки ґрунтується лише на нашому чуттєвому досвіді. І тільки тоді, коли ми зуміємо переступити через нього, піти далі – в Субстанцію! – тільки тоді й матимемо право називати себе філософами. Але ж там уже починається метафізика – ось у чому суть!..

Від метро «Арсенальна» він пройшов неквапливим кроком у парк, де стояв павільйон, що мав замінити церкву, зруйновану в 1937 році. Але ж ні, не замінив – знаменне, високоодухотворене перетворилося на щось казенно-бюрократичне, бездушне. Цікаво, чому треба було виявити немилість щодо Аскольда? Це також класовий підхід?..

Відтак Мирон подумав, що тут просто виявив себе брак культури, а не класова необхідність, – о-о, скільки було такого! І скільки ще є! Він певен, що разом з культурним зростанням формуватиметься й одухотвореність нових суспільних інститутів – це його мирило з Андрієм Даниловичем. Коли відбуваються революції, завжди на поверхню вихлюпуються вельми непривабливі людські слабкості й інстинкти. Отак землетрус вивалює із надр незліченні маси безформного каміння, по якому ні пройти, ні проїхати. А там, дивись, вітер, вода, коріння трав і дерев небавом згладжують гостряки, закруглюють кути; а море, беручи в роботу цей дикий матеріал, повертає нам такі відшліфовані образи небесних тіл (всюди округлість, всюди!), що вони не здатні подряпати й щічку немовляти.

Невдовзі прийшла думка: гаразд, природа завжди своє бере, але навіщо влаштовувати землетруси цілком свідомо? Запитання повисло без відповіді.

Досить з нього болісних проблем, що ховаються в надрах Світобудови. А зрештою, хіба це так уже відокремлено від наших кроків по цій землі? Хтось сказав: навіть падіння пір’їни стрясає Всесвіт. З другого боку, падіння б не сталося, якби світ у своїх субстанціональних глибинах був іншим…

В кущах на крутосхилі зашелестіло – звісно, там цілуються закохані. Колись і вони з Мирославою ходили сюди задля того ж. Цікаво: людське цвітіння Природа ховає в духовну сутність – кохання не цвіте й не пахне, як сади у квітні; воно розквітає в поезії, в музиці, в інших діяннях людських – категоріях духовних. В кого ж тут перевага – в людей чи рослин? Так чи так, а рослинне кохання покликане доповнити людське: закохані душі обов’язково єднаються з квітами. А чи існує тут якийсь фізичний провідник емоцій?..

Лайнув себе: так недовго з головою шубовснути у вульгарний матеріалізм.

Мабуть, кияни бачать зорі лише на Аскольдовій могилі – вуличне освітлення відрізає нас від неба. Бач, яке море вогнів поза Дніпром! Київ перекинув свою залізну ступню через Славутича, вийшов туди, де колись у чагарниках шастали печеніги. Вони бачили таке ж небо – це ж бо те, що впродовж людської історії лишається незмінним, принаймні для нашого ока. А що вони думали про небесні сфери? Так, небо для них було живою душею – навіть найвідсталіші племена розуміли, що мертва мати не здатна породити живу дитину. Тільки в наш час з’явилися гіпотези, котрі матір бачать одвічно мертвою, а дитя живим. Причина їхньої появи дуже проста: електричне освітлення відрізає нас від неба.

І лише цієї хвилини Мирон зрозумів, що саме його виштовхнуло із театру: як ніжна весняна травиця розлущує бетон, так наше сумління, привалене догмами, зрештою проростає крізь них, бо цього вимагають зорі. На Аскольдову могилу він прийшов для того, щоб його душа могла порозмовляти з ними безборонно – як розмовляли з небом душі наших пращурів. Час від часу ми змушені ставати язичниками: пантеїзм – це єдине, що нас ніколи не зраджує. Берег, від якого ми вирушаємо в плавання на цілі тисячоліття, щоб згодом повернутися до нього, мов до материзни…

І зорі йому сказали: але ж ти, чоловіче, бачиш світ зовсім не так, як написав у своїй дисертації! Ану ж бо, поворуши те, що нагромадилось у потаємних комірчинах твого мозку, винеси на чисте повітря, під весняне сонечко – чи погодишся потім повернути назад, до власних духовних надбань? І Мирон змушений був відповісти: так, дисертація не віддзеркалює його світобачення. Бо якби Мирон висловив усе, що він думає про світ, Всесвіт – зокрема про сингулярність! – Іван Корнійович, їхній шановний членкор, перший би йому порадив сховати свою працю в особистий архів, для нащадків. Хіба ж сам директор діяв інакше? Адже ж його майстерна, справді філософська передмова до вибраних творів Сковороди так глибоко сягає в модель світу, створену українським генієм, так переконливо доводить її абсолютну неминучість, що мимоволі напрошується запитання: хіба з часів Сковороди Світобудова докорінно змінилася?..

Отже, мусиш признатися хоча б собі самому: хоч як в’юнися, виправдовуючи свою писанину, а ти таки звичайнісінький пристосуванець. І це не хтось інший – це ти, Мироне Сидоровичу, ти! Один живий на тисячу мертвих. Коли б там, на війні, душа твоя не витримала і ти втік з поля бою, чи сумління твоє дозволило б тобі повернутися додому живим? Чому ж сьогодні, в боротьбі за Істину – Всесвітню Істину! – ти виявився боягузом? Еге-е, на полі бою ти був елементарною часткою, котру несе стихія, а тут належить піднятися над людським виром, щоб оголосити: «Я бачу світ не так, як бачите ви». Тобі обов’язково скажуть: «Чи ти ба! Всі йдуть не в ногу, один він – у ногу». Ні, не зроблять того, що зробили з Джордано Бруно, – цього вже ніхто не боїться. Не зроблять і того, що зробили з Миколою Вавиловим, – це страхіття лишилося позаду. А може, це не так – може, Андрій Данилович не марно радить берегти шапку? Та все одно, не тобі жити цією сумнівною мудрістю – за твоєю спиною стоїть мертвий полк, ніяк не менше. Мертвим наказувати ми не можемо, а вони нам – можуть! І завжди наказують – якщо навіть голос їхній звучить із глухої далини тисячоліть…