Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 45 страниц)

Розділ дванадцятий

Лише одинадцятого березня Мирон Сидорович відчув, що образи земного світу поволі почали проникати в його обпалений космічним полум’ям мозок. Уже йому не треба було силувати себе, щоб усміхнутися – Мирослава помітила, що його усмішка стала природна. Вона боялася заговорити про його відкриття – була певна, що почує те саме: «Відкрив формулу Бога». А така заява кого завгодно здатна сполошити й навернути на думку про психічну хворобу. Мирослава помічала, що Мирон потроху почав очунювати. З’явилась надія, що синдром богошукацтва не такий глибокий – це незабаром минеться, буде витіснене новим захопленням.

Якось навіть жартома кинула:

– А знаєш, не завжди приємно, коли твій чоловік такий безнадійний однолюб.

Мирослава й сама не знала, скільки в цих словах було жарту, а скільки тверезо розрахованого побажання: якби він закохався, всі оті занебесні формули як вітром здуло б. Але, ясна річ, його закоханість має бути виміряна на тих вагах, які Мирослава триматиме у власній руці. Вона подумки перебирала подруг, котрі годилися на роль коханок, та всі вони були її ровесницями, а крім того, як здавалося Мирославі, значно поступалися їй вродою.

Мирослава не здогадувалась, що найвища в світі закоханість полонила душу її чоловіка – віднині й назавжди. То була закоханість у небо, землю, зорі та в кожну галузку, в кожне зелене стебельце, що спиналося поміж дерев, розкошуючи в сонячному промінні. Світ належав йому особисто, як належали йому особисто син, дружина; як було його особистим багатством усе, що він виніс із свого сорокалітнього життя, – і те, що його оточувало, і те, що, попрощавшись із земним світом, жило в його пам’яті та десь іще: можливо, в центрі Галактики. Здавалося, в ньому відкрилися нові центри відчувань – мовби занебесний вогонь, що впав на його мозок, був ключем від вищого поверху його душі. Той поверх був незнайомий навіть самому господареві, його вікна завжди були темні. І раптом чиясь владна рука засвітила світло – поглянь, господарю, на власні багатства, адже ж це все належить тобі! Там начебто й не було нічого такого, чого б він раніше не бачив, але ж тепер йому стало ясно: досі він бачив жалюгідні копи, лише зараз йому відкрився світ, у якому відбувалося творення, де народжувалась кожна річ, кожна жива істота – від «божої корівки», що гріється на сонечку, до гадючого гнізда під трухлявим пнем, де звиваються рожевими спіральками ніжні й такі беззахисні діти лісової мідянки.

І хоч Мирон Сидорович здобув незалежність від променевої павутини, що три доби тримала його у власних тенетах, проте він тепер довіку не позбудеться космічної влади над собою. Можна навіть сказати, що то вже був зовсім інший Грива, – так само як болотна руда, побувавши в плавильній печі й на ковадлі, під дзвінким молотком і гупанням важкого молота, вже й віддалено не нагадує іржаве купиння.

Так само як прийшли до нього несподівані формули, котрі (він вірив у це!) перебували на грані фізичного й метафізичного, – так само прийшла певність, що все це він дістав із центру Галактики; Сонце було тільки рефлектором, не більше – його монада похована дуже глибоко, мов жаринка під шахтним териконом, який іще не починав горіти. Хоч Монос показав Миронові креслення Всесвіту, але зорових образів не було, – наче він побував на лекції, де панувало тільки слово та геометрична фігура, що полум’яно пульсувала: маленьке коло, не більше від обручки, розходилося безліччю кіл, що дедалі втрачали чіткість, розмиваючись у безмежності. Достоту кола на воді, коли поверхня озера освітлена вечірнім або вранішнім сонцем і вода пломеніє занебесним жаром.

Миронові хотілося побачити в центрі полум’яного кола людське обличчя, бо монада – то ж таки Особа, але він мусив визнати, що жодних облич не бачив. Спробував накласти на коло образ Ісуса Христа, як його малюють на церковних стінах, проте це також не виходило. Але поволі йому почало здаватися, що в центрі монади він бачить обличчя Грицька. Воно заповнювало собою центральне коло, надсилаючи імпульси в галактичний простір. Потім Грицько відступав, Мирона ніби підводили до дірки в паркані – там, за парканом, погойдувались дерева, обвішані променистими плодами, наче зорями, і на великих іскристих крилах плавали в золотистому небі ті, кого земляни звикли називати ангелами. Для Мирона Сидоровича вони були такою самою неминучістю, як сусіди по будинку. Крила також обов’язкові: адже в глибинах галактичної монади відсутнє тяжіння, хоч певна густина середовища, близька до вакууму, все ж таки існує; отже, ходити не можна – можна літати або плавати…

Він якось несподівано усвідомив себе за кермом автомашини – червоне око світлофора змусило різко загальмувати. І доки він стояв, куточком правого ока встиг помітити вербовий віхтик із сріблястими котиками в руках жінки, що зупинилася на тротуарі перед потоком автомашин. Її відкрите волосся нагадувало червону мідь, із якої в його дитинстві, під час непу, різьбили великі п’ятаки. Десяток таких п’ятаків здатний обірвати кишеню…

Жінка усміхнулася й помахала вербовим віхтиком. Кому це вона? О Боже! Це ж Клара, як він міг її не впізнати?..

За його спиною почали сигналити – уже кілька секунд свердлило простір зелене світло. Мирон натиснув на акселератор, лайнувши себе за неуважність. Він давно вже їздить на автоматиці завчених рухів, вона його не підводить на відкритому шосе, але на міських вулицях час від часу дає збої. Проїхавши Корчувате, подумав, що марно 'іде в Кончу-Заспу: Мирослави там може й не бути. Секретарка суду сказала, що за нею заїхав шофер Андрія Даниловича, але чому Мирон вирішив, що Мирослава має поїхати саме в Кончу? Мабуть, лише тому, що це нерідко траплялося; проте Мирослава ніколи не забувала його попередити. Відтак подумав, що дружина могла йому зателефонувати в інститут, коли він звідти вже вийшов.

Перед Кончею-Заспою звернув на лісову просіку, що виводила в дніпровську заплаву. Навіть не сам спинився – зупинила пані Весна, що десь на півдні вже чарувала людей зеленою сукнею, оздобленою блакитними й золотими вогниками квітів, але тут, під Києвом, поки що переважали сіруваті барви: земля поміж дерев була вкрита торішнім листям та мертвою глицею, на осиках і осокорах лише набухали бруньки, а повінь у заплаву іще не докотилася із валдайських пагорбів та білоруських лісів. І все ж тупіт коня, на якому їхала донька могутнього Хорса золотоволоса Лада, уже було чутно серед лісів і луків – там, де ступали його золоті копита, спалахували проліски, підважували торішнє листя пружні, ворсянисті голівки сон-трави, що незабаром підніме блакитні келихи, наповнені найкоштовнішим у світі напоєм – вранішніми росами.

Мирон Сидорович, дослухаючись до власних почуттів, не міг не відзначити, що навіть вітер, напоєний дніпровською вологою, він тепер сприймає інакше, ніж минулої весни, – це був не просто вітер, то ворушилися могутні м’язи тієї істоти, яку люди називають світом. Адже ж наш власний ген – це також мікроособа, ми для неї виглядаємо цілим Всесвітом. Мабуть, найкраща модель Всесвіту – російська лялька «матрьошка»: особа в особі, живе в живому. Часом Монос, ніби граючись, нашими руками створює власний образ, а ми, безнадійно хворі на антропоцентризм, не помічаємо його доброзичливої іронії…

Біля перших воріт Грива звернув ліворуч, високий дерев’яний паркан насунувся на нього якось зненацька, мовби щойно виріс з-під землі. Він тягнувся кілометра півтора, аж до письменницьких дач, що були відгороджені від шосе не парканом, а лише молодим сосняком.

Відчинилася вузенька хвіртка, вийшов міліціонер і запитав, чому водій приватної машини тут зупинився – адже ж він не міг не помітити знак, що забороняє зупинку. Мирон Сидорович пояснив, що приїхав до Андрія Даниловича. Це ім’я змусило міліціонера виструнчитись і козирнути. Відтак він зник за хвірткою й довго не показувався – Мирон Сидорович знав: він зараз телефонує у великий фінський будинок, що влітку ховався серед бузкових та жасминових хащів. Тут таких будинків було чимало – вони закріплені за відповідальними працівниками. Не за людьми, а за посадами. Виглядали вони зовсім не розкішно – значно поступалися перед добротними особняками, що належали письменникам. Людям, а не посадам. І саме це викликало заздрощі в тих, хто відчував себе гвинтиком у державному механізмі, бо гвинтики час від часу замінювалися, це не становило жодної проблеми – і тоді в будинку серед бузкових кущів поселялась інша родина. Мирон Сидорович знав, як болісно переживали цю заміну ті, хто втрачав право на кімнату, кілька кімнат чи цілий будинок за оцим парканом, що для зовнішнього світу був відомий лише своїми воротами – перші ворота, другі ворота, треті ворота. Мабуть, Адам і Єва не так болісно переживали своє вигнання із раю, як переживає виселення із державної дачі якийсь розжалуваний заввід ділу або його заступник. І якщо він навчився терпіти образи, приниження та бюрократичну муштру, котра перевершує муштру військову, то можна сказати з певністю: серед канцелярських тернів, що страшніші від тернів лісових, його надихала надія потрапити за оцей паркан – туди, де можна самого Андрія Даниловича побачити в смугастій піжамі з садовим ножем у руках. Здавалось би, десь в Ірпені або в Боярці якийсь непримітний бухгалтер має значно кращий будинок (не кажучи вже про бузкові кущі й троянди), але ж він, отой будинок, не визначає сходинки в суспільній ієрархії, – і саме це, а не побутові блага, стояло в центрі людських пристрастей. Тут існували такі ж самі психологічні співвідношення, як поміж золотом звичайного годинника і золотом лауреатської медалі.

Міліціонер заглянув у посвідчення Гриви, іще раз сховався за хвірткою, але вже ненадовго, і з виглядом ангела, приставленого до райських воріт, пропустив машину Мирона Сидоровича туди, де бронзовотілі сосни, що також, здається, хизувалися власною престижністю, обступали дрібні будиночки і великі капітальні споруди, призначення яких Миронові Сидоровичу було відоме лише з розмов, там йому бувати не доводилось. А проте з палуби дніпровського пароплава видно саме оті споруди – здалеку, з Дніпра, вони справляють враження чогось величного й розкішного; будови своїми фасадами обернені до заплави, що ряхтить озерами й шелестить густим, вище пояса, барвистим різнотрав’ям.

Якось Мирон Сидорович зайшов саме сюди, на фасадний бік, і був вражений дивовижним несмаком архітектурних окрас: важкий фронтон підпирали опецькуваті колони, оформлені під мармур, – достоту ці палаци споруджував для можновладного феодала, що ніколи не виїздив із провінції, архітектор вісімнадцятого століття. Грива, проаналізувавши психологічні мотиви, що спричинилися до відродження псевдоримського стилю тоді, коли усюди в світі панували скло, алюміній, бетон, поринув у вельми невеселі роздуми. То були роздуми про бацили владолюбства, котрі вилазять на поверхню ще й отаким робом – через архітектурні надмірності або просто обивательський несмак.

Правду кажучи, Мирон Сидорович не дуже цікавився, яке призначення мали оті палаци, таж він тут бував інколи, і якось само собою стало звичним, що там містилися готель, ресторан, басейн для плавання тощо.

Вдома він застав лише Марію Капітонівну – вона сиділа за столом у великій кімнаті в килимах, з вазами, картинами відомих художників та квадратним каміном, що сяяв полірованим мармуром і ретельно начищеною бронзою. Оглядаючи будинок знадвору, не можна уявити ні цієї кімнати, ні її убрання – воно видалось Гриві несподівано пишним. Господиня, відсунувши карти, які вона розкладала на столі, підвелась і пішла назустріч гостеві. Шаровари турчанки, пантофлі з загнутими носками, біла пухова шаль на плечах надавали її постаті того домашнього затишку, який спонукає до простоти й щирості.

– Який же ви молодчина, що приїхали, – без удаваності мовила Марія Капітонівна голосом, що був колись мелодійним, а зараз нагадував звуки транзистора, в якому сіли батареї, – він іще звучить, але кожен звук спотворений браком енергії', лишилося щось деренчливе, скрипуче.

– Сідайте, будь ласка, – показала вона на стілець, що стояв за столом навпроти. – Я відпустила свою куховарку, у неї хтось там заміж виходить чи жениться. Андрій Данилович повів вашу благовірну підкріпитися в ресторан. Вони ось-ось повернуться. Звичайно, вам нецікаво марнувати час із старою бабою (в міміці щось схоже на кокетування), та якщо вже приїхали, то, мабуть, вам теж подітись нікуди. (Раптом похопилася). Що я кажу? Чому ж нікуди? Ви можете приєднатися до них. А в мене чомусь голова розболілася. Хочете по чарці?..

Не чекаючи відповіді, прошелестіла шовковими шароварами й зникла за дверима. Мирон Сидорович тим часом розглядав вітальню, яка водночас була також їдальнею. Зграбні чеські меблі такі ж самі, як і в Гриви, – це й не дивно, бо Мирослава придбала їх з тієї ж партії. Тому Мирон Сидорович не надав уваги ні диванові з темно-брунатною оббивкою, ні сервантові з дорогим посудом, йому впала в око бурштинового кольору скляна ваза невигадливої форми, щось на зразок зрізаного кавуна, але в ній так звабно грали променеві зайчики, що не можна було відірвати очей. Здавалося, ваза мала власну душу, яка поширювала золотаве сяйво – сяйво, котрого в земному світі побачити не можна, воно панує лише там, звідки Миронове «я» щойно повернулося. І саме отим своїм небуденним сяйвом вона лишалася в пам’яті – раз її побачивши, вже неможливо забути. Мирон Сидорович її пам’ятав – він розумів, що це річ не із серійного випуску. Але де ж він її бачив? Цього пригадати не міг, хоч майже не сумнівався, що то була авторська робота, як оті картини, що також мали неабияку вартість.

Марія Капітонівна повернулася з тацею, на якій стояла кришталева карафка, лежали бутерброди з ікрою та визирали з невеликого довгастого блюда квашені помідори – такі червоні й так добре збережені, наче їх щойно зірвали з куща.

Марія Капітонівна була худа, виснажена жінка – виснажена, звичайно, не фізичною працею, як це буває по селах, а чимось таким, про що можна лише здогадуватись. Смагляве обличчя вже побувало під тим різцем, котрий не дбає про закругленість форм – він ріже глибоко й нещадно, як леміш ріже ниву, прокладаючи незгладимі борозни. Їй було лише п’ятдесят років, але виглядала вона значно старшою – можна було подумати, що вона своїми турецькими пантофлями протоптує стежку у моріжку сімдесятої весни.

Коли Марія Капітонівна підвела очі на гостя, він помітив у її обличчі якесь пожвавлення і рвучке нетерпіння в рухах. Рука, тримаючи карафку, дрібно тремтіла. Наповнивши дві чарки горілкою, одну лишила біля себе, а другу поставила гостеві.

– Ну то що – за те, щоб передохли всі кішки, які на душі шкребуть? Чи, може, з вами такого не трапляється? Тоді вам можна позаздрити.

– Я за кермом, Маріє Капітонівно.

– Наш водій відвезе.

– А машина? Незручно тут її лишати.

– По-перше, жодної незручності немає. А по-друге, шофер може відвезти й на вашій машині.

– Даруйте, не можу.

– Як хочете. Вільному – воля…

Тремтячою рукою піднесла чарку до рота і, закинувши назад голову, випила до дна. Мирон Сидорович мимоволі завважив, що в чарці було десь, мабуть, грамів вісімдесят. Взявши помідор тонкими пальцями з подагричними витовщеннями в суглобах, висмоктала з нього сік.

– Ви з Мирославою вже дожили до срібного весілля? – витерши зморщені губи серветкою, непослідовно запитала Марія Капітонівна. – О-о, даруйте! Безглузде запитання. Вам би тоді належало взяти шлюб у п’ятнадцять років. А ми з Андрієм вже відсвяткували своє срібне… І знову верзу дурницю – ніби ви не знаєте…

Це була механічна балаканина – відчувалося, що її увага прикована до карафки; Марія Капітонівна випила іще чарку. Лише відтак у неї зникло напруження, на щоках проступила бузкова барва, ніс загострився й також зробився бузковим.

Вона дістала із книжкової шафи доволі заяложений альбом, схожий на ті, які можна бачити в робітничих сім’ях або у сім’ї двірника. Розгорнувши на першій сторінці, подала Гриві.

– Ану чи впізнаєте?..

Фото було невиразне – поруділо від часу; проте легко було впізнати слабосилий «Фордзончик», заокеанський тракторець, що, приторохтівши в степові села наприкінці двадцятих років, здавався нечистою силою: ніхто його не тягне – ні воли, ні коні, а колеса самі крутяться, лише смердючим димом від них тхне. І то була неабияка відвага – отак видертися на його металеве сидіння, щоб, опанувавши кермо і важелі, впрягти в небаченого плуга, якого й кілька пар волів не потягнуть. Упівоберта на металевому сидінні височіла постать чубатого парубка в шкірянці, він тягнувся рукою до прапора, який подавала дівчина в українському національному вбранні. На прапорі було вишито: «Колгосп „Червона бджола“». Мирон Сидорович мимоволі усміхнувся – він чув, нібито в тогочасній Одесі була промислова артіль «Червона синька»; на цьому тлі «Червона бджола» виглядала цілком прийнятно.

– Впізнаєте? – запитала Марія Капітонівна, поклавши холодні, немічні пальці на його руку. – Це ж ми з Андрієм. Невдовзі після весілля. Він тоді сільський комсомол очолював. Ох, я вам скажу…

– Молодість, – невиразно, як і саме оте фото, зауважив Мирон Сидорович.

– Е-е, не тільки. Але не будемо про це говорити.

Тим часом до кімнати увійшли Мирослава й Андрій Данилович. Він був зодягнений у тренувальний костюм із тонкого руна, світло-синій, з трьома білими лініями, що починалися від шиї, збігали по плечах і завершувалися білими лампасами на штанях, трохи підважених у поясі невеликим черевом. Рідке попелясте волосся було мокре, з нього скотилося кілька крапель на щоки. В’яла шкіра на шиї робила його схожим на індика – принаймні отією плюсклою шиєю. А можливо, що й манерою триматися, чого поки що не бажав помічати Грива.

Зате Мирослава виглядала павою: вона була зодягнена в кімоно, його золотаві поли переливалися всіма кольорами веселки – колір залежав від пози, оберту, руху. На відміну від Андрія Даниловича, волосся в неї було сухе, воно вільно спадало на плечі, вдало гармонуючи із золотавим тоном розкішного кімоно. В очах теж було щось від золота, якщо його притемнити сутінками; великі білки висвічували з душі жіночу втіху, яка народжується в коханні. А проте було в цьому погляді щось понад кохання – можливо, вдоволення долею, добробутом чи, може, схиляння перед власною особою. Простіше кажучи, Мирослава почувалася королевою. Єдине, що не відповідало цій ролі, – відсутність слуги, котрому належало нести купальні знадоби, – рушники, блакитну гумову шапочку та мокрий купальник Мирослава принесла сама. Мирон, мимоволі замилувавшись дружиною, був спантеличений тим, що Марія Капітонівна чомусь сказала неправду: вони повернулися не з ресторану, а з плавального басейну. Звісно, вона не могла не помітити, куди вони збираються, – треба було прихопити відповідні речі. А проте Мирон Сидорович був не в такому стані, щоб спинятися думкою на цій незначній події.

Зате Марію Капітонівну щось несподівано збурило: вона демонстративно налила іще чарку й вихилила до дна. Проникливий спостерігач у цій промовистій сцені легко б розгадав причину збурення: воно походило не так від того, що вродлива, налита соками Мирослава хизувалася перед її чоловіком своїми принадами, а головно від того, що сама Марія Капітонівна давно втратила будь-яку принадливість і добре це розуміла. Розуміла вона й інше: вже не рік і не два Андрій Данилович дружив з родиною Гриви далеко не безкорисливо; це було життя втрьох, а вона стояла осторонь, виконуючи роль маскувального куща. Вона терпіла, бо могло бути й гірше: уже не просто банальний адюльтер, а повна катастрофа. Інколи її дратувала недогадливість Мирона Сидоровича, кортіло навіть підказати, але спиняла думка: що з того вийде? Якби Грива сам докумекав, без її участі, – це було б на користь, а найменше підозріння, що вона йому нашептала гірку правду, надовго (якщо не назавжди) посварило б її з Андрієм Даниловичем. І тоді життя стане зовсім нестерпним.

Андрій Данилович метнув гнівний і водночас заклопотаний погляд на дружину, вона його вловила й заметушилася:

– Не дивись на мене так. Я піду, піду…

Спершу хотіла прибрати на столі, потім махнула рукою і, плутаючись у шароварах, вичовгала з кімнати. Всі троє мусили вдавати, що, власне, нічого не сталося – таке, мовляв, можливе в кожній родині.

Тим часом Мирослава підійшла до чоловіка, пригорнула його голову до грудей – якось по-материнському, не без навмисності.

– Додому заходив? Тобі Сергійко сказав, що я дзвонила?

– Подзвони зараз. Рано він у нас повну свободу отримав.

– Не хвилюйся. Я із басейну телефонувала. Він за уроками сидить.

Андрій Данилович подався на кухню, приніс до каміна оберемок березових дров. Коли вони розгорілися, вимкнув світло і поставив на радіолу платівку з ноктюрнами Дебюссі. Мирослава й господар усілися в кріслах біля каміна, а Мирон Сидорович лишився за столом.

Було в цьому щось театральне – штучне створення затишку, інтимності. А проте невдовзі Грива піддався чарам мерехтливого освітлення, що було озвучене витонченою мелодією. Кутки кімнати лишалися темними, на обличчях його друга й дружини час від часу з’являлося щось загадкове – наче вони перемовлялися за допомогою язичків полум’я, що, покірні волі геніального француза, то рвучко підводилися до склепіння каміна, то пригасали. І тоді жар із каміна породжував на обличчях те освітлення, від якого люди відвикли, бо вони відвикли від живого вогню, замінивши його батареями центрального опалення.

На вустах Мирослави з’явилася багатозначна посмішка. Андрій Данилович лише самими очима сказав їй, що розуміє, – вони фактично лишилися удвох, бо ні його дружину, ні її чоловіка не слід сприймати як повноцінних людей: одна п’яна, другий психічно хворий.

Тим часом Мирон Сидорович, не помічаючи цього переморгування, думав ось про що: відтоді, як людина уперше оволоділа вогнем, вона змінилася значно менше, ніж це нам здається. Нещодавно в етнографічному музеї увагу Гриви привернули два обличчя – чоловіка й жінки. То була скульптурна реконструкція зовнішнього вигляду наших далеких предків, зроблена на підставі знайдених археологами закам’янілих черепів. Мисливці, котрі полювали мамонтів на берегах Дніпра, генетично нітрохи не відрізнялися від оцього трикутника, що, милуючись живим вогнем і живими звуками радіоли, відчуває себе так далеко від отих мисливців, мовби це вже зовсім інша планета. А насправді у фізичному розумінні люди нічого особливого не зробили – просто багато перерили землі, добуваючи вугілля й залізо, та багато винищили лісів. Проте ні глина в цеглі, ні дерево та залізо в спорудах нічим іншим не стали, окрім того, чим вони були завжди. І якби завтра раптом не стало людини, природа б дуже швидко і цеглі, й металам, і всьому іншому повернула їхню первинну сутність. Отже, справжній прогрес треба вбачати не в предметах побуту, а в душах людських – ким ми були вчора і ким стали сьогодні?..

Роздуми Гриви увірвав Андрій Данилович:

– Яка шалена фантазія в цього композитора! – Він помахав перед своїм обличчям розчепіреною п’ятірнею, ніби диригував. – Наша критика йому приписує занепадництво. Не знаю, чи це справедливо.

А роздуми Гриви тривали: скажімо, Андрій Данилович (як і він, Грива) в дитинстві їздив на волах так само, як це робили скіфи чи східні слов’яни. Раптом усе це зникло, буцім у землю запало! Натомість з’явилися автомобілі, літаки, радіола, Дебюссі. Невже це справді ми – колишні українські волопаси? Андрій Данилович ось-ось із «Волги» на «Чайку» пересяде – він близький до цього. Та що ж насправді змінилося в нас, окрім цих зовнішніх ознак? Ті ми чи не ті, якими були в двадцятих роках?..

Платівка скінчилася. Мирон Сидорович пошкодував: композитор, збудивши болісні запитання, вирушив у далекі сфери – навздогінці за своїми звуками. А відповіді не було. Та й взагалі – чи вона можлива? Чи існує просування в часі, окрім зміни декорацій?..

Коли поверталися додому, Мирослава вкрадливо сказала:

– Я домовилася з професором Кривицьким, він тебе завтра прийме.

Мирон ледве утримався, щоб з усією силою не натиснути на гальма.

– Навіщо? Чого раптом?..

– Ми незабаром виїдемо в Крим. По-перше, ти за кермом. Розумієш?.. І потім південне сонце. Невідомо, як воно на тебе вплине. Лікарський огляд не завадить. Просто жах!..

– Кривицький – психіатр! – відчуваючи, що кров стугонить у скронях, вигукнув Мирон.

– Він лікар, – знічено прошепотіла Мирослава.

– Це ти сама додумалась чи, може, хтось підказав?

– Що ти?.. Звісно, сама. Але чому ти так на це реагуєш? Нервову систему треба час від часу перевіряти.

Уже спокійніше, але з твердістю в голосі мовив:

– Ні, до психіатра не піду. Якщо Крим тому причиною… Я не заперечую – можеш їхати сама. Ти ж колись любила сама на курорти їздити. А ми з Сергійком вирушимо на Десну.

Мирослава, трохи помовчавши, запалила цигарку. Вона це робила дуже рідко – коли нервувалася.

– Ну, раз не хочеш… Заспокойся. Ніхто тебе силою не потягне.

Із задніпрянських лугів війнуло прохолодою, що несла в собі запахи близької повені. Сутеніло. Мирон увімкнув підфарники. Разками променистого намиста спалахнули ліхтарі на дніпровських мостах.