Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 45 страниц)

Можна сказати, що вони домоглися свого: роман зустрічається з читачем більш як із тридцятирічним запізненням. Це трохи не той варіант, який був на моєму редакційному столі 1971 р. Деякі моменти суто економічного характеру, полеміки з Марксом з довгими цитатами і посиланням на джерела, що згодом були ґрунтовніше викладені в «Економічних монологах» і «Енергії прогресу», тут опущені. На якість художнього полотна це вплинуло позитивно. Твір став компактнішим і більш динамічним. Сюжет роману зовні ніби простий. На будівництві, де кранівником працює прийомний син Василя Микитовича і Софії Кирилівни, Сергій, трапилася аварія. Обірвалися стропи, і вантаж, це була цегла, забиває жінку, котра якраз і врятувала справжніх винуватців трагедії – виконроба та стропальника, відтрутивши їх із небезпечного місця. Сама ж вона відбігти не встигла. Вину за трагедію бере на себе Сергій, який знав, що то була його рідна мати Марина Кривошип, хоча насправді винен був не він. Винен був його сусіда і друг дитинства стропальник Яків, який вчасно не поміняв зношені стропи, і виконроб, який перед початком роботи не перевірив справність крана. Знаючи це, Сергій непомітно замінив надтріснуті стропи на нові. Його заарештовують. Але не витримав морального самокатування Яків і розповів слідчому, як було насправді. Сергій опиняється на свободі. Але ненадовго. Кадебісти, обманним шляхом заволодівши машинописним примірником «Формули Сонця», тепер зі шкури лізуть, щоб знайти решту. Вони приходять з обшуком на квартиру Софії Кирилівни. Сергій, знаючи, де захований рукопис і рятуючи від арешту матір, непомітно забирає його. При спробі переховати кадебісти ловлять його і вилучають рукопис. Отже, знову тюрма.

Завдяки непересічному таланту автора дія розвивається настільки стрімко, а повороти в долі героїв настільки несподівані, що читач з неослабною увагою дочитує твір до останньої крапки. Завдяки тому, що Миколі Даниловичу як художнику притаманна широка палітра зображувальних засобів, уміння популярно розтлумачувати складні явища, які відбуваються в природі й суспільстві (особливо це проявилося в «Силі Моносу»), читач непомітно для себе стає прихильним співучасником долі героїв, через яких автор висловлює своє світобачення, і разом з письменником сягає висот людського мислення.

У романі кадебістські нишпорки переслідують дружину й сина покійного творця «Формули Сонця», у реальному житті таке переслідування випало на долю самого автора. Насамперед рідні «дзержинці» подбали про те, щоби позбавити письменника засобів до існування. Його ніде не друкують, не пускають на зустрічі з читачами. А потім виключають із партії та Спілки письменників. З бібліотек вилучаються і нищаться книжки Миколи Руденка. Йому доводиться продати машину, потім дачу, і врешті-решт, щоб мати хоч якийсь шматок хліба, письменник влаштовується нічним сторожем на звалище ядерних відходів.

Та, попри все, роки жорстокого переслідування виявилися для письменника надзвичайно плідними. За цей час, окрім «Формули Сонця» та численних віршів, він написав роман «Орлова Балка», поему «Хрест», «Економічні монологи» – цей своєрідний судовий вирок Марксовому вченню про додаткову вартість, який навряд чи хто візьметься оскаржувати. Окремою книжкою «Економічні монологи» з підзаголовком «Нариси катастрофічної помилки» вийшли 1978 р. в США з передмовою відомого дисидента генерала Петра Григоренка. З гнітом комуністичного режиму Микола Руденко боровся не тільки письменницьким словом. 1976 року він разом із Олесем Бердником та Оксаною Мешко організували Українську групу сприяння виконанню гельсинкських угод. Незабаром до них приєдналися Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші сміливці. Як згадує нинішній керівник Московської Гельсинкської групи Людмила Алексєєва, таких людей на теренах Радянського Союзу найжорстокіше карали саме в Україні, і перші арешти відбулися саме в Українській Гельсинкській групі. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у радянських концтаборах було саме серед членів Української Гельсинкської групи. Та Микола Данилович знав, на що йшов, знав, що швидше рано, ніж пізно, опиниться за колючим дротом: він часто передбачав свою долю.

Завдяки діяльності групи, за кордоном почали з’являтися матеріали про політичні репресії, що відбувалися в Україні, про закриті судилища над патріотами, які не мають нічого спільного з судами. Терпіння кремлівських «світлочолих демократів» лопнуло. 27 січня 1977 року скликається засідання секретаріату ЦК КПРС, в якому беруть участь: Кириленко, Андропов, Пономарьов, Соломенцев, Катушев, Долгих, Земянін, Рябов. На ньому розглядається записка голови КДБ СРСР Ю. Андропова та Генерального прокурора СРСР Романа Руденка «Про заходи щодо припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурга, Руденка й Венцлова». Зокрема, стосовно Руденка було прийнято рішення:

«Руденка М. Д., який проживає в Києві, арештувати і притягнути до карної відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави». Сказано – зроблено. У сестри Миколи Даниловича, Таїсії, та Олекси Тихого, що проживав у м. Дружківці Донецької області, проведено обшук. Ходили чутки, що, крім писаної «зоологічної антирадянщини», у стрісі старої хати Олекси Тихого знайдено гвинтівку. З нею «вороги народу» буцімто збиралися чи то захопити будівлю ЦК на вул. Орджонікідзе (нині Банкова) в Києві, чи то штурмувати Кремль.

Судилище в Дружківці, звичайно ж, величалося справедливим і гуманним судом. Так уже велося в ті часи. Миколі Руденку «вділили» сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. До речі, судив його обласний суд, головою якого був товариш Бойко, той самий, що в незалежній Україні в іпостасі пана Бойка стане Головою Верховного Суду України. Слідом за ним за «колючкою» опиняються Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович та інші члени Української Гельсинкської групи.

На останній сторінці роману «У череві дракона» означено час і місце його написання: «1987. Майма, Сибір». Саме там після судової комедії в Дружківці та сімох років концтаборів опинився в засланні автор «Формули Сонця», бо тут було одне з місць, де дракон, голова якого комфортно розташувалася в червонозоряному Кремлі, а черево розляглося на шостій частині землі, повільно, але ґрунтовно й нещадно перетравлював усе і вся, що могло хоч якоюсь мірою загрожувати його царюванню. Ось як описує Микола Руденко мордовське рукотворне пекло: «Печальне видовище відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають – здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків».

У пеклі як у пеклі. Різний тут був люд: карні злочинці (привілейована каста, їм дозволялося бити й забивати на смерть «ворогів народу». За кожного вбитого «герою» наполовину зменшували тюремний термін), колишні німецькі поліцаї та їхні моральні антиподи – бандерівці, «лісові брати» з Прибалтики, в’язні сумління, серед яких і оповідач Андрій Карпович, у якому легко пізнається Микола Руденко. Інвалід війни з тяжким пораненням хребта, він мусив щодня по дощаному настилу, що вів на шлакову гору, вивозити з кочегарки тачки смердючого жару, натомість у кочегарку завезти двадцять тачок вугілля, попередньо нарубавши його із замерлої купи відбійним молотком. Бачачи як важко дається інвалідові ця робота, йому допомагав кочегар Михайло, здоровань, у кожному русі й слові якого відчувається сила і впевненість у правоті справи, за яку вони потрапили в «черево». Михайло добуває свій останній, двадцять восьмий, рік. Мав відсидіти двадцять п’ять, але за втечу йому доточили ще три.

Автор недаремно звів у одній кочегарці колишнього комісара й бандерівця. Адже це були недавні вороги, один палкий прибічник, а другий – ворог режиму, який обох запхав до «черева». Тут вони нарешті зрозуміли, що є дітьми однієї матері – України.

«– Еге-е, пане комісаре! Якби ми з вами десь у сорок п’ятому здибалися на плаї – скажіть, чи розминулися б заживо, га?..

Я й сам думав: не розминулися б. Усе, що чув я і читав про бандерівців, аж ніяк не схоже на те, якими згодом я побачив їх у заснованій колючими дротами Мордовії».

Михайло – дитя волі. Навіть відбуваючи три додаткових роки, він не перестає думати про втечу і розробив детальний план її. У переддень свого звільнення він розповідає про нього Андрію Карповичу і радить ним скористатися. На жаль, на волі Михайло пожив недовго. Обширний інсульт звів його в могилу.

Життя в таборі тяжке й одноманітне: робота під принукою наглядачів і відпочинок, теж не без недремного ока. Проте події, які привертають загальну увагу, відбуваються й тут. Такою, наприклад, стало припровадження в табір Якова Стріхи, колишнього бандерівця, якого заарештували чомусь із великим запізненням. Коли політв’язні оголосили голодовку на знак протесту проти грубого поводження з ними капітана Жаркова, Стріха приєднався до них. Для в’язнів сумління це була дивина. Для бандерівця такий вчинок міг мати дуже сумні наслідки. У розмові з Яковом з’ясувалося: мало того, що цей дивний бандерівець був із Донбасу, він ще й виявився другом дитинства Андрія Карповича, якого той відразу не пізнав. Так у засніженому мордовському таборі війнуло полиновими пахощами донецького степу, у пам’яті двох немолодих уже людей воскресли стежки дитинства, вибухи на шахтах, які забрали їхніх годувальників, нужда, голод, розкуркулення, що знищило село, поламало долі.

Голодовка політв’язнів вилилася в страйк. Наслідком стало те, що Яків Стріха і Андрій Карпович опинилися спершу в ШІЗО, а потім і ПКТ (приміщення камерного типу, або тюрма в тюрмі, як називали його в’язні). Це остаточно доконало хворого Якова. Не діждавшись медичної допомоги, він помер від серцевого нападу.

Роман «У череві дракона» – своєрідний пам’ятник мужнім синам України, які поклали свої кістки в холодну сибірську землю: «…мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти, їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоча насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна.

Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, які виросли на українських кістках, володіють українською мовою».

Так було в романі. А що ж пережив автор, потрапивши в сибірський табір? На стрічці мого диктофона збереглася розповідь Миколи Даниловича про ті часи, яку я, дещо скоротивши, відтворюю. «У таборах за сім років я написав багато. Точніше, за 5 років, які я пробув у Мордовії, а коли перекинули на Урал, такої можливості вже не було. У Мордовії як інваліда Вітчизняної війни II групи на важку фізичну роботу мене не посилали. Я був днювальним і міг писати. Це давало мені певність, що я не марную часу, що я творю. Це був той поплавок, за який я тримався, щоб не потонути, в розумінні психологічному, звичайно. Треба віддати належне ще й моїй дружині Раїсі Панасівні, яка своїми приїздами, своїми листами підтримувала мене. Коли в нас випадало побачення, я готував їй невеличкий „контейнер“ з мікрописьмом, де на цигарковому папері була записана ціла книжка віршів. Вона виносила їх, хоча це було надзвичайно складно. При вході в зону і при виході з неї наших рідних роздягали наголо, прощупували кожний рубчик на одязі. І все ж дружина виносила. На волі вона вірші передруковувала, давала в самвидав, вони потрапляли за кордон і там виходили друком. Ясно, що це мене гріло, надавало снаги й сил.

У таборі ми продовжували боротьбу, викрадали й передавали на волю документи, влаштовували різні політичні акції – страйки, відмовлялися від праці, зривали з себе нашивки, не дозволяли стригти себе. Звичайно, нас карали, практично ми не вилазили з ШІЗО та ПКТ. Ми з нинішнім депутатом Верховної Ради УРСР (розмова відбувалася весною 1991 p. – І.В.) Генріхом Алтуняном сиділи там місяцями. Але й у таких умовах я писав. А от коли заарештували дружину, все мені урвалося.

На Уралі, коли мене туди перевели, відбував покарання мій друг, російський поет з Умані Віктор Некіпєлов, з яким я був знайомий ще до арешту. Він лежав у санчастині і, як мені сказали, в дуже тяжкому стані. Я відвідав його. Віктор не знаходив собі місця від болю (у нього було якесь урологічне захворювання). „Миколо, рятуй, – сказав мені, – я помираю“. Я, звичайно, пішов до начальника. Потрібен, кажу, уролог для Нєкіпелова. А він мені: „Нет уролога. У нас єсть свой врач, он знает, что делать“. А тим лікарем був хлопчисько, який тільки-но закінчив медичний заклад. Він робив не те, що треба, а те, що веліло начальство. Я почав наполягати. Це геть вивело йото з рівноваги: „Вы что, приехали сюда указывать, что нам делать?“

Тоді я вийшов, зустрів Алтуняна та й кажу: „Знаєш що, Генріху, давай закличемо до страйку“. А ми там одне одного знали. Там сиділи хлопці з нашої Гельсинкської групи, з Москви були. Застрайкували. Виробництво зупинилося. Десять днів цехи, де виробляли деталі до електричних прасок, були порожніми. Уролога таки привезли, Віктора тоді ми врятували, а нас з Алтуняном знову запакували в ШІЗО. Забув сказати, що разом з урологом приїхала й медична комісія, яка позбавила мене II групи інвалідності, перевівши в III. „Ви потеряли право именоваться инвалидом войны II группы“, – сказав мені начальник.

Мене перевели на важку фізичну роботу, і було вже не до писань. Хоча писати мені й не забороняли, але все написане відбирали».

Як бачимо, для написання роману Миколі Руденку не потрібно було видумувати ні героїв, ні колізій.

У «Силі Моносу» є, сказати б, усі атрибути високоякісного художнього твору: динамічний сюжет, майстерно виписані колоритні постаті дійових осіб, іскрометні, глибокі за змістом діалоги, які ведуть люди інтелектуальні, впливові в наукових державних колах. Він захоплює з перших сторінок, але дуже скоро стає зрозумілим: аби встигнути за думкою героїв (принаймні тих, які й рухають сюжет), почуватися на рівні їхнього мислення, слід напружити власний інтелект: деякі рядки доводиться перечитувати двічі чи й більше, а потім і взяти ручку та папір, щоб записати фізичні формули і вдуматися в них. Бо це таки в основі своїй річ наукова, а великі істини осягаються нелегко.

Мабуть, ніхто з нинішніх читачів «Сили Моносу» не пригадає іншого художнього твору, де були б фізичні формули. І це не ті формули, що, буває, беруться з товстих монографій визнаних наукових світил і вводяться в художній твір для наукового антуражу. Це оригінальні формули, крім роману, їх немає більш ніде. Вони вказують шлях до того, як заглянути за межу, де вичерпується сучасна фізика і вступає в права те, що йде після неї, тобто метафізика. А останньої радянська наука не визнавала. Отже, формули Миколи Руденка – то не довільний набір цифр і латинських літер, це відкриті ним і коротко записані космічні закони світобудови. Це свого часу підтвердив американський фізик-теоретик, професор Стенфордського університету Роман Татчин. Ознайомившись із рукописом, він написав автору: «Перевіривши ваші рівняння, я бачу, що вони справді правильні. Додавши ще пару ліній, я дійшов до ще двох сталих. Потрібно вам знати, що ті дві сталі є добре знані в сучасній ядерній фізиці, вони називаються „довжина Планка“ і „маса Планка“.

… Ваша структура монад становить модель, якою зручно видобувати вищезгадані сталі. Поза тим дальші інтерпретації чи заяви щодо прикмет „монад“ як „розум“ чи „мислення“, я вважаю, переступають границю фізики і переходять у метафізику».

Коли роман «Сила Моносу» був оприлюднений у журналі «Вітчизна», я попросив свого доброго знайомого доктора фізико-математичних наук професора Михайла Курика прочитати твір. Через деякий час він зателефонував мені й сказав, що річ надзвичайно цікава не тільки в художньому, а й науковому плані. А ще додав, що з двох наведених там фізичних формул можна вивести ряд фундаментальних констант, які визначають будову Всесвіту. І пошкодував, що в романі немає виводів цих формул, вони подаються, так би мовити, в готовому вигляді.

Зустрівшись з Миколою Даниловичем, я запитав, чому він не оприлюднив виводів формул і похідних із них? Його очі примружилися у мудрій посмішці:

– Над цим хай фізики потрудяться. Я написав те, що було мені дано і велено передати людям.

Не пригадую чому, але ми цієї розмови не продовжили. Очевидно, він думав, що я знаю, Хто й коли дав йому ці формули. Можливо, це був Той, хто з’явився йому в стовпі вогню, що впав на голову в Кончі-Озерній? А може, й не там, бо то була перша, але не остання зустріч зі Світлом чи Світовим Розумом.

Письменник сам чудово розумів, що його твір, точніше наукові формули, які є в ньому, декому будуть не до шмиги. В одній із приміток до роману він зазначив з цього приводу: «… ніхто із знавців фізики не міг заперечити формул по суті – від них просто відмахувались як від чогось такого, що перебуває за межами фізичної реальності. Приблизно так, як від перпетуум-мобіле.

Ось чому з’явився цей роман: автор за його допомогою прагне розкрити філософську сутність субстанціональної фізики – тобто такої фізики, яка перебуває на грані фізичного й метафізичного. Час її народження вже наспів. Кому ця ідея не до вподоби, той знайде дуже простий вихід – відкине геть цю книгу. Автор, чемно вклонившись, погодиться з такою критикою: читач завжди правий».

І все ж я чомусь певен, що серед майбутніх читачів «Сили Моносу» знайдуться й такі, хто зрозуміє не тільки формули, а й те, що Микола Руденко, мабуть, першим у світі відкрив і науково обґрунтував будівлю Всесвіту, в якій є місце для Бога.

Майстер епічних полотен Микола Руденко досконало володів також прийомами й засобами драматургії та «малої прози», в чому читач легко переконається, прочитавши вміщені в книжці драматичні твори та оповідання.

1987 року, не добувши на засланні лише рік зі свого дванадцятилітнього терміну «перековки», Микола Данилович з дозволу властей разом із дружиною, яка теж відбувала заслання, виїздить на лікування до ФРН, а невдовзі до США, де подружжя знайшло політичний притулок. Звідти він регулярно виступає по радіо «Голос Америки» та «Свобода», розвінчуючи горбачовську «перебудову» і пророкуючи їй безславний кінець.

1990 року його запрошують в Україну для участі в Міжнародному фестивалі української поезії «Золотий гомін», який відбувався у Києві та Львові. Зустрічали його тріумфально. Але велика радість незабаром спричинила для нього велике горе: повернувшись зі Львова, він буквально через кілька днів осліп на єдине видюще око. Лікарі сказали, що це наслідок колишніх стресів та недавніх приємних емоцій. Микола Данилович, звичайно, не бажав змиритися з вічною темрявою. Поїхав до Одеси в знаменитий інститут Філатова. Там його ретельно оглянули, і професор Олександр Новохацький пообіцяв хоча б не повністю, та все ж повернути зір давно сліпому лівому оку. Може, мовляв, перебитий колись нерв оживе.

Він сконструював для пацієнта спеціальні окуляри, які радше нагадували собою пристрій для роботи в шкідливому середовищі, і показав, як тренувати сліпе око. І ось одного дня, глянувши на монітор комп’ютера, письменник побачив літери. Боячись повірити в таке щастя, він заплющив очі, а розплющивши, глянув ще раз. Літери не зникли! Він негайно зателефонував до свого рятівника в Одесу, щоб поділитися радістю. Олександр Сергійович ще чи не того ж самого дня виїхав до Києва, не забувши прихопити свою апаратуру. Він довго й на всі лади розглядав око Миколи Даниловича, попросив його прочитати слово на моніторі комп’ютера, потім самому щось написати і нарешті знічено сказав:

– Не знаю, Миколо Даниловичу, як ви можете бачити. Нерв вашого ока не ожив, як я сподівався, він, як і раніше, мертвий…

Однак око з мертвим нервом бачило. Воно було письменникові вікном у світ впродовж усіх його подальших років життя. Хто дав йому це світло? Щиро сповідаючись у своїх спогадах, він писав: «Хто мав зустріч з Богом, той справді не називає його ім’я всує. Коли тебе палитиме космічним полум’ям упродовж трьох діб, на язиці нечасто з’являтиметься ім’я Бога; зате весь ти будеш наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос. Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа, – Батьком. Отож і я подумки кликав на допомогу Небесного Батька. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі рятував від клінічної непорушності – вперше після поранення, коли я, наперекір прогнозам лікарів, звівся з ліжка і почав ходити, вдруге – через сімнадцять років, коли підказав мені, як належить врятуватися від остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози лікарів і відібрати в мене здатність рухатися. Те ж саме сталося з очима і з хворобою сечового міхура, котру досвідчений лікар визнав невиліковною».

Іноді мені здавалося, що Микола Руденко наперед знає програму свого життя, знає навіть, коли поставить у ній останню крапку. Такою була ця незвичайна людина, саме життя якої, її місії на Землі залишаються нерозгаданою загадкою.

Його творчість і правозахисна діяльність були високо поціновані міжнародною громадськістю і в незалежній Україні. Йому присвоєно високе звання Герой України, він дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк), почесний член французької та японської секцій ПЕН-клубу, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та літературної премії ім. Володимира Винниченка, нагороджений бойовими нагородами.

Помер Микола Данилович Руденко 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі.

Іван ВЛАСЕНКО