Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 45 страниц)

Моє освідчення було недорікувате й незграбне. Я взагалі не відзначався сміливістю у поводженні з дівчатами. Марія лише лукаво всміхнулася, споглядаючи мої зусилля. Взяла мою руку, припала до неї щокою.

– Спасибі, Якове. Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна. Але… Їхати тобі треба. Ти ж бачиш, яке в мене життя. Змінити його не можна. То невже ти гадаєш, що я дозволю тобі… Ні, Якове. Якщо зможеш, приїзди наступного літа. Я чекатиму. Тоді й поговоримо.

Марія, мабуть, гадала, що я передумаю – не приїду. А я приїхав і наступного літа. Цього разу вона не завагалася – сама постелила постіль. Почали жити як чоловік і жінка. А коли випало знов прощатися, Марія сказала:

– Те, що було між нами, ні до чого тебе не зобов’язує.

– Ні, Маріє. Я так не можу.

– Ну, як знаєш… Але я не дозволю, щоб ти заради мене життя своє загубив. Приїзди на канікули, а там видно буде… Тобі ж іще скільки вчитися?

– Два роки.

– От бач. Станеш учителем. А тут кого вчити? Хіба що ворон та сорок білобоких.

У сорок першому я на Урал не поїхав – почалася війна.

3

Тепер я не стомлювався – імпровізоване сидіння під батареєю прислужилось якнайліпше. Книжки міняли нам раз на декаду. Можна було брати кілька книжок щоразу. Слід віддати належне: бібліотека в таборі непогана. Вона поповнювалась за рахунок дисидентів: ми багато книг виписували через відомчу галузь «Книга – поштою», відтак передавали їх у табірну бібліотеку. А до нас протягом десятиліть це саме робили наші попередники.

Але ж ось лихо: і в мене, і особливо в Якова зір почав падати катастрофічно. Ми розуміли, що причина та ж сама: авітаміноз. Відвар з дубової кори вилікував ясна, але ж полоскання не могло усунути саму причину хвороби, яка вразила весь організм.

Та, виявляється, наші друзі добре розуміли, що саме нам зараз потрібне. Коли знову заступив на зміну Крігер, Черняк приніс по дві чималих морквини й по цибулині. Надалі він не раз це повторював. О, диво! Як тільки ми з’їли моркву, темні плями, що плавали перед очима, ніби димові хмари, одразу зникли – ми почали бачити один одного значно виразніше, обличчя вже не розпливались, відкрилася оптична різкість предметів.

Щоправда, привабливих речей для споглядання довкола нас не було.

Кара сірістю – то є головне правило тюрми. Людині, котра цього не пережила, важко уявити кольорову спрагу в’язня. Мабуть, саме тому в тюремних камерах так добре запам’ятовуються кольорові сни. У звичайному житті ми не звертаємо уваги, що наші сни бувають чорно-білі й кольорові – так само, як кінофільми. А тут це одразу помічаєш – і виникає запитання: що стоїть в основі цього загадкового явища? Мабуть, таки ж існують причини, котрі породжують цю відмінність.

Я вже почав розуміти: Яків не любив, коли з’являлися таємниці. Або точніше: не любив лишати їх нерозгаданими. Якщо бракувало знань, вдавався до гіпотез, часом доволі ризикованих. А проте камерна атмосфера спонукала до вільного злету фантазії – реальність надто неприваблива, від неї хотілося якось утекти.

А може, не так уже й фантастично виглядає те, що казав Яків про кольорові сни?

– У вченні індуїстів багато справжніх прозрінь. Я вірю: наука згодом підтвердить їхню модель світу. Ну, скажімо, астральне тіло людини… Грубе, біологічне тіло – це ще не сама людина. Це тільки скафандр. І водночас біомашина… Вона здатна жити своїм власним життям – якщо людина не усвідомлює себе з погляду вічності. Ми вже говорили, що люди часом перетворюються на біороботів… Власне людина – не цей біоробот, вона живе в астральному тілі… Астральне тіло – це біополе, котре сьогодні вже навчились фотографувати. Аура… Ти бачив кольорові фотографії аури?

– Аури?.. Я бачив фотографії світла, яке випромінюють живі організми. Скажімо, райдужне сяйво довкола людської руки.

– По-перше, не тільки довкола руки – довкола всього організму. І передовсім – довкола голови. Як у Мойсея, коли він зійшов з гори після розмови з Богом. А по-друге, не завжди райдужне. Досить випити келих вина – і сяйво потьмарюється, стає бруднувато-брунатним. А в деяких людей воно взагалі таке, іншим не буває. Гадаю, це залежить від особливостей психіки. Це моя особиста думка.

– Ми говорили про чорно-білі й кольорові сни.

– Ага!.. Індуїсти вчать, що під час сну астральне тіло часом здатне покидати тіло речовинне. Щоправда, не зовсім – воно пов’язане з біороботом астральною пуповиною. Коли пуповина рветься, тоді й настає смерть. Але це смерть лише біоробота – не власне людини.

– А сон?..

– Кольоровий сон – це бачення в астралі. А чорно-білий сон – довільні комбінації образів, властиві біокомп’ютерові під час сну. Так я називаю людський мозок.

– Тобі не здається, що ти поспішаєш пояснити те, що не має пояснень?

– Я вірю, що ці явища не можна пояснити на іншій основі. Ти читав про віщий сон Ломоносова?

– Як він побачив загибель батька?

– Так. А потім приїхав додому й відшукав острів, який бачив уві сні. І розбитий човен на острові. І труп батька… Це, друже, трапляється доволі часто. Я, скажімо, побачив уві сні смерть матері. Мати вийшла з хати, спустила відро в колодязь… Пригадуєш, вони вирили колодязь з Іваном Кириловичем… І раптом до неї підходить Іван Кирилович. Підходить і каже: «Ходімо, Марино. Пора». Вона таки витягла відро. Але відро чомусь вислизнуло з її рук. Мати розгубилася і… Її вдарило по голові залізним руків’ям корби… Це була правда: саме так вона й загинула. То який же це сон? Я просто це бачив.

Ми довго мовчали в напівмороці. Горів лише нічник над дверима. Він був потрібен не нам, а черговому наглядачеві, щоб можна було, зазирнувши у вічко, бачити в’язнів.

Згадка про смерть Марини кольнула мене докором: я відчував себе винним перед власною матір’ю. Якось раніше я цим не карався. Все сприймалося як життєва необхідність: в шістнадцять покинув домівку і вже ніколи туди не повертався. Спершу школа, відтак армія… Мати жила з молодшою сестрою. Після війни часом до них навідувався, але, правду кажучи, в моїй душі небагато лишалося місця для матері. Та з роками, старіючи, все більше шкодував, що не подарував їй синівської ласки. А міг би!

Дарував ласку іншим жінкам, котрі потім робилися чужими, а матері діставався дріб’язок. І вона задовольнялася тим дріб’язком – навіть хвалилася сусідам, який у неї добрий та уважний син.

Після сорока, коли ненька вже була в могилі, це почало мене пекти вельми дошкульно. Навіть інколи з’являлася думка: якщо справді є Т о й С в і т і нам судилася там зустріч – впаду перед нею на коліна: «Простіть, мамо!..»

О-о, непроста це справа – емоційна зрілість людини. Яків казав правду. Ніби й людина як людина, а насправді її просто немає – є лише бездуховний біоробот. І це, мабуть, на певних щаблях розвитку властиво багатьом людям. Принаймні зі мною це було. На жаль, було…

Тим часом Яків також повернувся думкою до розмови про емоційний досвід.

– Індуїстська модель дозволяє пояснити, – міркував уголос він, – як саме співіснують розумове й духовне. Розумове – від тимчасового досвіду. Духовне – від досвіду вічного. Розумієш?

– Ні, Якове. Поки що не розумію.

– Щоб це зрозуміти, треба прийняти піфагорійську модель світу. Вона, по суті, та ж сама, що й у індуїстів. Всесвіт – це гармонія сфер. Кожна сфера – жива, одухотворена й розумна… Ось так, скажімо: у великих міських будинках люди живуть, не заважаючи одне одному. Живуть блоками, окремими квартирами. І кожному здається, що є тільки він – інших немає. Принаймні можна так абстрагуватися. Навіть треба. Бо якби ми всіх інших бачили й чули… Ну, це вже був би такий гармидер!.. Ми просто не змогли б існувати. Чи не так?

– Звичайно. Але Всесвіт – не хмародер.

– Як сказати… Перетинки поміж світами – в самих нас. Тільки в цьому й різниця.

– Ти маєш на увазі рецептори чуттів?

– Так. Їхню настройку. Настройка рецепторів запрограмована іще в генах – на густину середовища, на видиме й невидиме проміння. Організми отримують прив’язку лише до однієї сфери. Всі інші сфери для нас мовби не існують. Тепер розумієш?..

– Гм-м… Ти так упевнено про це говориш, ніби жив у тих інших сферах.

– Жив, Андрію. Безумовно, жив! І ти також. Хіба ми приходимо в цей світ не з мікросвіту?.. Це бузувірська обмеженість – гадати, що Всесвіт існує лише для нас, землян. Та ще, може, для таких, як ми. Ні і ні! Всесвіт існує на різних планах. Він заселений так, що голкою вколоти ніде, аби не потрапити в щось живе.

– Отже, – почав я поволі розуміти, як мій друг пов’язує розумове й духовне. – Отже, розумність – це те, що наш мозок нагромаджує протягом життя в одній сфері. У сфері власної прив’язки. Сума інформації, котру можна добути за допомогою рецепторів наших чуттів…

– І приладів, які їх продовжують та поглиблюють, – додав Яків. – Але своїми можливостями не виходять за межі цієї сфери. Так, скажімо, як настройка телевізора на одну програму. Але ж нам відомо, що існують інші…

– Здається, уявляю… А духовність?..

– Вона несе в собі вічне. Те, що об’єднує всі живі сфери Всесвіту. Духом ми знаємо незмірно більше, ніж розумом. Інша річ, що мозок не завжди вміє осмислити наші власні духовні скарби. Бо духовне походить не від мозку.

– Отже, – спробував я підсумувати, – Фома Аквінський помилявся, виводячи розум із духу. Саме це ти хотів сказати?..

– Ні. Якщо узагальнити щодо Всесвіту, тоді Фома має рацію: лише одухотворений Всесвіт здатний породити розумність. Мабуть, саме таке узагальнення він і мав на увазі… Та якщо розглядати окрему сферу… Або краще брати окрему людину… В цьому разі духовність і розумність здатні розщеплюватись, жити осібно. І саме тому розумність сьогодні моделюється інженерами… Духовність моделюється не в механіці, а лише в поезії. Та в молитві. Але ж молитва – і є найвища поезія.

Ми готові були дискутувати до ранку, але в кутку, із умивальника, почувся глухий голос – нас викликали до «телефону». Я зіскочив з нар, схилився над умивальником.

– Андрію Карповичу! Ви мене чуєте?..

Голос надто глухий – не можна було розібрати цілих фраз. Мені здалося, що він належав Сидорову. Мабуть, Сидоров перебував у наріжній камері – через кілька камер від нас. Довелося зняти віко нужника й прихилитися якомога ближче, незважаючи на сморід.

– Це ви, Федоре Івановичу? – запитав я.

– Так. Тепер вас добре чути. Ну, як ви там? Вам лишилося з півмісяця. У вас хоч не холодно?

– Ні, ми не мерзнемо.

– А в мене собача холоднеча. Стіни наскрізь промерзли.

– За що вас кинули в ШІЗО?

– Гірше. Три роки критої. Вчора відбувся суд. Жду етапу.

– Кепська справа. А що скоїлось?

– Перехопили один мій політичний документ, який я хотів передати у велику зону.

Великою зоною ми називали всю нашу країну. Назва так закріпилася, що ми вже не відчували в цих словах крамольного гумору – вони сприймалися як буденна реальність. Навіть як щось офіційне.

Після паузи Сидоров продовжував:

– Знаєте, мені незручно перед Стріхою. Я тоді безпідставно… Пригадуєте?.. Безпідставно виявив йому недовіру. Він серйозно ризикує. Те, що інколи нам сходить з рук, їхньому братові… Він тільки розпочав свій строк. І отак… з місця в кар’єр… Вони ж його розчавлять.

– Йому все відомо. Але він, на жаль, навіть говорити про це не хоче.

– Ну, що ж… Такі речі кожен вирішує сам для себе. Передайте йому, що я вибачаюсь.

– Він про ваш виступ нічого не знає.

– Хіба ви йому не казали?

– А навіщо?..

– Гм-м… Може, й так. Але ж ні, зовсім не так!.. Якщо він не знає, то сам я знаю. Мушу вибачитись. Інакше совість замучить.

– Тоді ви самі з ним і поговоріть.

Сидоров з хвилину помовчав.

– Гаразд. Покличте Стріху.

Не встиг я висловити Сидорову наші співчуття й добрі побажання на вельми недобру дорогу, як у двері затарабанили.

– Відійдіть від нужника. Він не для мітингів призначений. Ви що – теж у критку захотіли?..

Я опустив віко на отвір і повернувся на нари. Стиха, майже пошепки, розповів Якову все, що почув від Сидорова.

– Шкода, що я не встиг з ним поговорити, – зауважив Яків. – Даремно він переймається. Недовіра – це неминуче. Гадаєте, серед оунівців такого не було?.. До цього треба ставитися без нервів. Кажуть, пуд солі треба з’їсти.

– Він розуміє, що я тобі передам його слова. Отже, гадаю, конфлікт вичерпано.

– Ніякого конфлікту не бачу.

Я вже кілька разів натякав Якову: пора завершити розповідь про те, як він потрапив до бандерівців. Доля дивовижно переплутує наші передбачення й наміри. Хіба я колись міг припустити, що вже у віці пенсійному так неждано зустрінуся з другом дитинства за колючим дротом? І тим паче не повірив би, що моє ставлення до бандерівців буде таким, яким воно сьогодні стало.

Гм-м… А яким воно стало?..

На це запитання я поки що відповісти не міг. Зате добре знав, що Яків і Михайло – щирі мої друзі, це безсумнівно. Навіть більше – брати!

4

Я вже казав, Андрію: саме тоді, коли я збирався втретє поїхати до Марії… Звичайно, я був певен, що ми узаконимо наш шлюб… Саме тоді почалась війна. У військкоматі я значився обмежено придатним до військової служби. Отож потрапив до полкового обозу. А відтак разом з кіньми опинився в полоні.

Німці до нас, обозників, ставилися трохи інакше, ніж до стройовиків. До концтабору не погнали, хоч тримали, звісно, під вартою. Це вночі. А вдень придавали фуражирам та комендантській обслузі. Словом, утекти було не вельми важко. І я втік…

Тут і починається найскладніше: куди йти – на схід чи на захід?..

Розповідаючи про поїздки до Марії, я уникав деяких неприємних подробиць. Проте сьогодні це вже не таємниця – існує чесна й правдива книга «Архіпелаг ГУЛАГ». А тоді я мусив самостійно відкривати для себе світ, який чекісти спритно ховали за лаштунками офіційної пропаганди. І так ховали, що більшість радянських людей навіть не підозрювала про існування того другого світу. Правда, дещо знали, але оте «дещо» було проціджене крізь цензуру-марлю, мов їжа для немовлят.

Народ опинився за колючим дротом – мільйони безправних, безголосих рабів! Що це мільйони, а не тисячі й навіть не сотні тисяч, – там, на Півночі, було цілком ясно. Щось я спостерігав сам, щось розповідала Марія. Дещо додавав Іван. Потім, дивись, плотогони поверталися берегом Чусової на лісоповал – за чаркою можна взнати більше, ніж побачить власне око. Це ж були, завваж, люди непідконвойні. Але так воно там терлося одне об одне – безконвойні, конвоїри й зеки, що саме повітря було насичене смородом концтаборів, озвучене стогонами й прокляттями розтоптаних, позбавлених людської подоби істот, які мусили звикати до страшної назви – вороги народу. Сьогодні ми знаємо: в сталінських концтаборах одночасно перемелювалось понад десять мільйонів, а залізниці тим часом подавали все нові й нові ешелони. Якщо варта, скажімо, не дораховувалась у вагоні кількох голів – чекісти виходили на перон і хапали першого-ліпшого, хто потрапив під руку. Я й сам ледве не опинився в їхньому телятнику, з якого нікому не було вороття – як не вертались бички, котрих у таких самих вагонах везли на бійню.

Це один мотив, який тобі став приступний і зрозумілий лише після XX з’їзду. Але є чимало такого, про що й досі не сказано вголос.

Кого розкуркулювали – ти пригадуєш? Лихо народне передовсім полягає в роз’єднаності людській. Ми знаємо тільки те, що встигаємо охопити оком. Але ж око наше сягає не далі двох-трьох сіл, до загальнонародних масштабів мозок наш здебільшого не доростає. Та й де взяти інформацію, котра здатна підняти нас до таких узагальнень?..

Розкуркулювали всюди так, як у нашому селі, – вивозили найбільш працьовитих, досвідчених землеробів. Таких, як сім’я Вишняків. Насправді в цей час куркулів взагалі не існувало. Та й не могло існувати: їх було винищено ще в вісімнадцятому році.

Після втечі з полону я йшов по вкраїнських селах. Ішов не кваплячись: куди поспішати? Це був шлях через ліси, по безлюдних путівцях. Де в клуні заночуєш потай від господарів, а де й відкриєшся людям. Покладався на інтуїцію і сякий-такий досвід.

Я стільки пізнав у цих своїх мандрах… Ох, Андрію!.. Ну, звісно, ми знали про голод 32–33 років. Проте ми не знали й тисячної долі пекельної правди про цей голод, що відкрилась мені, скажімо, в Росаві. Прекрасне село на півдні Київщини. Рай земний. Але за кілька зимових місяців там вимерло вісімсот дворів. Це село відвідав напровесні нарком харчової промисловості А. Мікоян. Відвідав уже тоді, коли було пізно. І навіть прислав вагон борошна. Але його вже нікому було їсти. Я потім дослідив: Мікоян взагалі полюбляв отакі жести – з’являтися тоді, коли вже все закінчено. Мабуть, він фіксував оцю свою «діяльність» – заради виправдання перед історією.

І знаєш, хто мені про все це розповідав? Герой громадянської війни, голова першої на Київщині комуни, а відтак голова росавського колгоспу. Старий більшовик. Розповідав і плакав. Більше він не брався головувати…

Я чув про такі трагедії не лише в Росаві. Вимирали цілі райони. Одні села Постишев наказував зрівняти з землею, інші заселялись колгоспниками з Орловщини. І найстрашніше ось що: це був, можна сказати, запланований голод. Вродило добре, навіть дуже добре. Але незліченні уповноважені підмели в селах до останньої зернини – не лишилося навіть на насіння.

Вісім мільйонів лягло в землю від цього запрограмованого голоду. Тоді на Вкраїні налічувалось 32 мільйони – отже, загинув кожен четвертий українець.

У Старовинному Римі існував закон: якщо військовий легіон виявив непокору, кожному десятому стинали голову. Десятому – не четвертому! І не тоді, коли боялися бунту – тоді, коли бунт відбувся. Такий легіон уже потім ніколи не бунтував. А на Вкраїні, як відомо, й бунту жодного не було. Просто Сталін завжди боявся волелюбності українців.

Я – історик. Історію почав самостійно вивчати ще в десятирічці. Є одне хитре пересмикування в скіфському періоді нашої історії. Ти чув про сколотів? Їх іще називали так: скіфи-орачі.

Насправді це були не скіфи, а слов’яни – наші далекі предки. Вони жили в Середньому Подніпров’ї. Геродот слово «сколоти» виводить від імені міфічного царя – Колоксай. «Коло» пояснювати не варто, а «ксай» по-староіранському означає «цар». Колом наші пращури називали сонце – вони вважали, що прабатьком їхнього роду був Цар-Сонце. Або, простіше кажучи, наші предки були сонцепоклонниками.

Тепер, друже, загаянь до української енциклопедії – УРЕ. Ти там прочитаєш, що сколоти – одне із скіфських племен, а його назва походить від слова, яке в перекладі зі скіфської мови означає «цар». Розумієш? Не від слова «коло», бо тоді стане цілком зрозуміло, хто ми, українці, й звідки походимо. Таке походження наше когось не влаштовує. Українська історія при цьому видовжується на цілих тисячу років! А щоб це якось приховати, деякі офіційні історики вдаються до свідомого пересмикування – навіть перебріхують Геродота.

Насправді ж, Андрію, це наші предки своєю працею живили античну цивілізацію. Золотий вік Перикла став можливим лише тому, що він забезпечив Афіни сколотським хлібом. Для цього він сам на чолі флотилії ходив до північних берегів Чорного моря. І, можливо, був навіть в Ольвії. Яка ж печальна іронія долі: нащадки тих, хто вигодував античну цивілізацію, самі вимирають від страхітливого голоду! Такого голоду не знала людська історія. Про українську історіїо й мови не може бути: на нашій землі голоду взагалі не траплялося – відколи світ стоїть!..

Невже хтось хоче, щоб український народ витруїв із своєї пам’яті оцей звірячий геноцид? Ким же ці люди нас вважають – безхребетними недоумками? Чи, може, хочуть втішити нас тим, що, мовляв, без жертв індустріалізація була б неможлива, а без індустріалізації була б неможлива перемога у війні з Гітлером…

Але ж даруйте: тільки протягом однієї зими 32–33 років український народ втратив більше, ніж у війні з гітлерівською Німеччиною! Якщо ж додати розкуркулення, єжовщину та всі інші репресії, тоді виявиться: більшовики на чолі зі Сталіним винищили вдвоє більше українців, ніж забрала друга світова війна! Отже, нас вимушують прийняти таку логіку: щоб гітлерівці не винищили українського народу, винищимо його самі. Хіба ж це не логіка людоїдів?..

Пробач, Андріїо, тяжко мені про це говорити. Я не буду пояснювати, як і чому опинився у війську Бандери. Гадаю, із попереднього все ясно. Ідеалізувати оунівців не збираюсь – їхні ватажки не завжди вміли утриматись на ґрунті історичної реальності, їм бракувало освіти й тверезого розрахунку… Коли закінчилась війна, сидіти в бункері не було сенсу. Каральні акції я взагалі засуджував. Сталінська пропаганда зуміла сформувати тип ортодокса-фанатика. Цей тип був мені чужим і неприємним, але я бачив, що то ж таки не циніки – вони вірили в те, що робили. Стріляти в них я не міг. Тебе також, Андрію, згадував: розумів, що ти тоді був патріотом сталінського типу. Це мене теж стримувало. Моя віра була інша: нас розсудить історія. Суд цей не забариться…

Ну, гаразд. Про це годі… Марію я застав майже такою, якою покинув п’ять років тому. Їй тоді виповнилось двадцять дев’ять років, мені – двадцять сім. До старості ще далеко.

Ми пропустили через власні душі велике горе народне – і це зробило нас набагато старшими, ніж ми були п’ять років тому. За життєвим досвідом нас можна було вважати сорокалітніми. Але в зовнішньому вигляді Марія змінилася мало. Смуток у її карих очах я бачив і раніше. Зморшки іще не посіялися довкола очей, важкі чорні коси не посіклися й не змінили кольору.

Якщо хтось постарів, то це Іван. Він дуже схуд, вилиці випиналися із шкіри… Голився вряди-годи, щоки були вкриті сірою щетиною. Крізь щетину видно шкіру, схожу на старий віск, такого ж кольору все обличчя й руки. Всміхався силувано й ніби винувато – наче вибачався, що досі обтяжує світ своїм існуванням. Марії доводилось дбати, щоб на його тілі не виникали болісні пролежні – це обом завдавало клопоту й мук.

Тиха, неговірка радість – ось як можна назвати реакцію Марії на моє повернення з війни. Усмішку я бачив рідко – нам обом треба було відтанути душею, щоб повернувся щасливий сміх.

Я не ховав, з якого війська повернувся. Марію це не вразило, але до її задавленого смутку додалась тривога за мене. Заспокоювало хіба що безлюддя.

Її побут майже не змінився – він завжди був незалежним від державного постачання, це неабияк прислужилося в часи війни.

Ще до війни – одразу ж після перших відвідин – я почав надсилати і привозити для неї книги, здебільшого українську класику. Та й російську теж. Бібліотека зібралася непогана. Марія встигла закінчити лише шість класів. Але ж вона була здібною людиною, читання стало для неї солодкою потребою. Іван теж багато читав. Це допомагало їм долати глухе безлюддя. Простенький детекторний приймач з навушниками повідомляв про всі події в світі. Словом, вони не були відрубані від суспільства.

Дедалі молодість брала своє – нарешті ми з Марією пізнали справжнє щастя, не ховались з ним від Івана, а він радів за нас і теж, здавалося, був щасливий. Наш егоїзм заважав побачити, що діялося в його душі.

Якось на сінокосі Марія мовила:

– Іван у тебе ні про що не питав?

– Що саме ти маєш на увазі? – відповів я запитанням. – Питав про сіно.

– Ні, я не про це… Він учора кинув мені таке: «Якби не я, ви з Яковом, мабуть, відшукали б іншу місцину для життя, га?..»

– І що ж ти йому сказала?

– Запевнила, що він помиляється.

– Безумовно.

Марія з Іваном уже мали право повернутися на Вкраїну. Але я, по суті, ще не знав, як мені легалізуватися. Відтягувати далі не годилося, треба було щось вирішувати. Зосередившись на цій думці, я не надав особливого значення розмові про Івана.

Прокіп не повернувся з фронту – пропав безвісти. Марія все ще сподівалася, що він ось-ось постукає в шибку, але дедалі її надія вгасала.

Мушу признатися: я не належу до тих, хто казав органам влади про себе щиру правду. Я, зрештою, роздобув такі-сякі документи. В тих краях це було легше, ніж в Україні. Але прізвища не змінив – мріяв про закінчення інституту. Шлюб ми оформили, хоч цим формальностям і не надавали значення. Щоб записатися в загсі, довелося лише в один кінець іти пішки близько двадцяти кілометрів. Можна уявити, які ми були стомлені, коли повернулися додому. Відразу ж повкладалися спати – було вже темно.

А наступного ранку Іван з надмірною радістю почав нас вітати й таки ж змусив відзначити отримання державної посвідки про шлюб. Ми, звісно, випили. В його веселощах було щось штучне, проте ні я, ні Марія тоді не звернули на це уваги.

Погода видалася добра, коротке літо кінчилося – пора копати картоплю. Марії дуже подобалось, коли ми разом виходили на сінокіс або поралися в городі. Вона майже все своє життя длубалася в землі сама, не чуючи поруч людського голосу, – отож тепер світилася справжньою радістю. В такі хвилини Марія була напрочуд вродлива, відчувала це по-жіночому – і ми обоє в буденній роботі вбачали справжнє свято.

Додому прийшли надвечір. Я трохи затримався на ґанку – аж раптом із хати почув спершу переляканий зойк, відчайдушний крик, а відтак нестямне голосіння. Коли вбіг до світлиці, побачив на підлозі згорблену постать Марії, яка, впавши на коліна, жахливо голосила. Ліжко Івана було порожнє. Потім впало в око вибілене полотно рушника. Рушник було розірвано на смуги і зсукано й з’єднано так, що вийшло щось схоже на мотузку. Один кінець був прив’язаний до бильця ліжка, другий спускався вниз, на підлогу.

За мить я все зрозумів: влізши головою в зашморг, Іван зусиллями рук викинув власне тіло з постелі. Тепер воно лежало на підлозі, а голова й плечі були трохи підняті – зашморг на шиї не дозволяв їм лягти на підлогу.

Для Марії це була велика трагедія. Я почувався винним – мусив би зрозуміти, що Іван відчував себе тягарем для нас. Чуйність сестри, яка багато років була йому ніжною нянькою, приспала його чоловіче самолюбство, а тепер воно прокинулось і збунтувалося. Це повинен був збагнути саме я – і як педагог (отже, психолог), і як мужчина.

Не буду деталізувати цілком зрозумілого – скажу тільки: поховавши Івана, ми й справді почали задумуватись про повернення на Вкраїну. Для мене це, безумовно, становило небезпеку, але я заспокоював себе тим, що на мені немає військових злочинів. Бандерівці воювали проти німців – і я разом з ними. Звісно, ми билися за нашу неньку Україну. Та що ж тут злочинного?..

Зараз бачу: це було доволі наївно. Але так чи так, ризикувати доводилося всюди, отже, не було сенсу ховатися в глушині. Треба жити нормальним людським життям, а все інше полишити на Бога.

Так ми опинились на Полтавщині. Інститут я закінчив, викладав історію. І, як бачиш, дожив на волі до свого шістдесятиліття. Часом дивувався: чому доля до мене така ласкава? Навіть після того, як мені заборонили працювати в школі, минуло цілих шість років до мого арешту. Але чому доля одних карає, других милує – не нам судити. Своє життя я вважаю щасливим. А його завершення… Чим воно погане? Якщо ти, Андрію, не шкодуєш і не каєшся, чому ж я маю шкодувати?

5

До нашого виходу із ПКТ лишався тиждень. Морози поки що не зменшились, хоч календар уже проголосив весну. Але день подовшав – тепер, сидячи під батареєю на ящику, можна було вільно читати годин по сім, не менше. За режимом нам належало виконувати якусь роботу, але ж вигадати її було нелегко, тому здебільшого ми лишалися безробітними. Звісно, ми не скаржилися на своє безробіття – навпаки, дякували державі за оте загальне безладдя, котре й нам дарувало несподіваний перепочинок.

Том за томом я перечитував Лєскова, картаючи себе за те, що так пізно заглибився у вивчення цього великого письменника. Його, як політичного ретрограда, відсували кудись у сферу другорядних літераторів цілих сто років. Спершу це робили прибічники Чернишевського, а в пожовтневі часи – марксистські ортодокси. Тепер я перечитував роман «Нікуди» з подивом і вдячністю: іще в середині минулого століття Лєсков розгледів, що ідеї комунізму не мають під собою реального ґрунту, бо взагалі не відповідають людській природі. Так, він захоплювався героїзмом тих, хто спалював себе на жертовнику загального блага, але ж добре бачив: любов до власного, байдужість до гуртового – ось ті чинники людської природи, об які розіб’ються зусилля утопістів. Як прихильник високих моральних принципів, Лєсков стоїть на боці носіїв комуністичної ідеї; як художник-реаліст, він веде їх до неминучої загибелі, бо природа не приготувала їм іншої долі.

Відзначивши, що Лєсков не розробив цієї теми з боку іще страшнішої людської вади – гіпертрофованого владолюбства, ми переходили до «Бісів» Достоєвського. Тут нас вражало пророцтво генія, який у нечаєвському епізоді розпізнав і передбачив неминучість сталінщини…

Отак віддаючись вільному плинові думок, дискусіям та споминам, ми не без приємності й користі завершували термін нашого покарання. Подумки дякували Крігеру – без його допомоги я був би вже смертельно вимучений.

– Між іншим, бункер непоганий, – жартував Яків. – У молодості не довелось, то в старості посиджу.

Якось після сніданку клацнуло вічко й відразу ж загуркотіли залізні двері. До камери увірвався розпашілий від люті капітан Жарков. Він саме був черговим помічником начальника колонії, про що свідчила червона пов’язка на правому рукаві.

Ми застигли кожен у своїй позі: я саме розминався від тривалого сидіння під батареєю, а Яків тим часом присів на моє місце, щоб погріти спину. Опасистий, але рухливий, Жарков тигром стрибнув від дверей до батареї й простягнув розчепірену п’ятірню над лисиною Якова.

– Що це за трон? Встать!..

Блідий, мов крейда, Яків неквапно підвівся. З виразу обличчя й кощавої постаті не можна було вгадати, яка вибухова сила ховається в цій людині.

Жарков зірвав з ящика важкий, прострочений смугасто, по-в’язничому, ватяний бушлат і відкинув його до дверей. Побачивши міцно збитий ящик, заревів:

– Звідки це? Хто приніс?

Капітанська рука шастала перед обличчям Якова, наче Жарков збирався повиривати йому очі. Повітря в камері наповнилось передчуттям грози – здавалося, з пальців Жаркова вилітають іскри. Назустріч їм, потріскуючи, вилітають іскри з лисини Якова.

– Чому мовчите?

І тут спалахнула блискавка: Яків зігнутою в лікті рукою відбив простягнуту до його обличчя розчепірену п’ятірню й гнівно прошипів:

– Геть! Уб’ю…

Це було так несподівано, що Жарков поточився до дверей і закам’янів. Він не міг вимовити й слова. Нарешті з’явилося булькання замість слів:

– Ви… Ви… Ви за це…

Не завершивши фрази, він уже готовий був гримнути дверима, але я спинив його словами:

– Це я приніс ящик.

Капітан повернувся до камери:

– Ви? Де ви його взяли?

– Розповім. Тут немає таємниць. Але навіщо стільки нервовості? Хіба не можна розмовляти спокійно?