Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 45 страниц)

Божко. Звідки ви цитуєте?

Жолудь. Невже ви вважаєте мене здатним на підтасовування? Будь ласка: Ленін В. І., Твори, том 38, сторінка 144. Записали?..

Божко. Так, записав. Щось ви тут плутаєте. Не міг Ленін кликати до пізнання субстанції. Чомусь ніхто із філософів цього не бачив, а ви побачили.

Жолудь. Бо не хотіли бачити! Без субстанції світ здається зрозумілим для будь-якого чиновника, а якщо доводиться пізнавати Субстанцію… О-о, це вже переводить розмову зовсім в інший план! Передовсім Субстанція як філософська категорія в кожному разі виступає в ролі Суб’єкта. В матеріалізмі це матерія, в ідеалізмі – дух, але ж там і там однаково Суб’єкт. Ви згодні зі мною, колего?..

Божко. Продовжуйте.

Жолудь. Якщо в надрах Всесвіту є те, що стосовно до нас виступає в ролі Суб’єкта, то це вже, даруйте, зовсім не той і не такий Всесвіт, яким його намагаються зобразити автори «Філософського словника».

Божко. То, може, помолимось?

Жолудь. Це справа вашого сумління. Я глибоко переконаний: гносеологічного світобачення не досить, щоб пояснити Всесвіт, матерію, людину. Класики марксизму здебільшого пояснюють світ з боку суспільних закономірностей. Але ж раніше, ніж має з’явитися суспільство, повинен з’явитися сам Всесвіт, бо сьогодні доведено, що він також не вічний. Був час, коли не існувало не лише нашої планети, а навіть Метагалактики. Більше того: не існувало самих елементів, з яких складається періодична система Менделєєва. Тепер я хочу запитати авторів «Філософського словника»: двадцять мільярдів років тому, до всесвітнього вибуху, коли ще не було жодних об’єктів і систем, існувала матерія чи не існувала? Мені можуть сказати: вона була стиснута в протояйці, із котрого потім створився Всесвіт. Але ж яка сила стиснула матерію до таких розмірів, що ми взагалі в цей період не визнаємо існування часу й простору? Хто здатний відповісти на це запитання?..

Отже, так чи так, а виходить, що матерія не архітектор, не виконроб, а лише глина, з якої невідома нам сила споруджує Світобудову.

Безумовно, матерія існує. Такі поняття, як сила й енергія в їх фізичному розумінні, без матерії неможливі. В телекінез я не вірю. Так само як не вірю в ньютонівську дальнодію. Носієм сиди завжди є певний субстрат – або поле, як кажуть фізики. Та однаково: поле, в обіймах якого перебувала згущена до точки речовина… Та сама речовина, з якої потім був створений Всесвіт… Це поле і є Субстанція. Отже, Суб’єкт Творення. Категорія безумовно онтологічна. Я вірю, що колись буде відкрита і сама Сила – Сила як космологічна величина! – котра потрібна для створення Всесвіту. Вірю також, що вона є сталою величиною – тобто належить Суб’єктові Творення, котрий існує вічно.

Божко. То це ж Бог!

Жолудь. Шановний колего! Чи ви згодні, що нікого із нас не можна звинувачувати у створенні Всесвіту? А таки ж він існує. Якщо ви називаєте Богом субстанціональне поле, в якому зародилась Метагалактика, то будь ласка – це ваше право. Я ж вірю, що це поле піддається вимірам і обчисленням. Так, це справді є матерія як Суб’єкт. Тобто Субстанція. Ви ж не хочете бачити над собою Суб’єкта навіть тоді, коли він – сама Природа! Ви оголошуєте суб’єктом лише свій власний мозок. Щоб це виглядало «законно», ви ампутуєте у філософії одне крило: гносеологію лишаєте, онтологію вирізаєте й викидаєте в чиновницьку сміттярку. Це дає вам право сказати: суб’єктом пізнання є лише людина. Гаразд, я згоден. А куди ж подівся Суб’єкт Творення? Ось до яких операцій вдаються послідовники школи Юдіна, щоб на бюрократичному Олімпі новітні божки не почували морального дискомфорту.

Божко. Бач, ви вже розкидаєтесь образами.

Жолудь. Я вас не розумію. A-а! Даруйте, колего. Я зовсім не мав на увазі ваше прізвище…

Дописано олівцем: «Закінчення стенограми принесу в інститут після свят. К. Г.»

Розділ сьомий

Коли Мирон уранці розплющив очі, погляд його спинився на виписаній в блакитних тонах постаті Марії Магдалини – і, мабуть, саме це зумовило добрий настрій. Картина висіла над його диваном, він придбав її років десять тому в комісійній крамниці за помірну ціну. Мирон був далекий від гадки, що ця скорботна постать молодої, вродливої жінки з виразом молитовного екстазу на обличчі, з надміру великими очима, яким відкривалось у небі щось неосяжне, рятівне, – ця чарівна постать стане для нього чимось не менш близьким, реальним, ніж образ молодої матері з його далекого дитинства або образ Мирослави у хвилини їхнього духовного зближення. Часом постать розросталася до цілого Всесвіту – того жіночого, материнського, що містить у собі Природа, – бо Мирон не міг інакше уявити людину, ніж повторенням Всесвіту в земному світі, тобто по-сковородинському; а в зворотному напрямку, зрозуміло, Всесвіт належало бачити з людським обличчям. Коли не буквально, то в духовному розумінні. Мирон давно помітив: перша частина цього твердження не викликала здивування, вона сприймалася як щось само собою зрозуміле, бо тут, бач, задовольнявся інстинкт самозвеличення (я, мовляв, ношу в собі цілий Всесвіт!); та коли стрілка оберталась у зворотному напрямі, всі, кого він знав – і передовсім його Мирослава, – дивилися на нього з подивом чи навіть співчуттям, наче він ось-ось мав перетворитися на дитину, бо від дорослої людини дивно чути такі сміховинні твердження. Тоді Мирон замикався в собі, молитва Марії Магдалини обгортала його світовим, не хатнім теплом – мовби вона, материнська молитва, робилася його домівкою, незнищенним причалом його душі.

Неважко уявити, як радісно тріпотіла його душа під час промови Юрка Жолудя. Цей рожевощокий красень, позірно такий несхожий на філософа, просто й природно обертав сковородинську стрілку від людини до Всесвіту; справді ж бо, перш аніж мав з’явитися суб’єкт гносеологічний (суб’єкт пізнання – тобто людина), неминуче мусив існувати Суб’єкт онтологічний – себто Суб’єкт Творення. Як ми називаємо цей Суб’єкт (Бог, Природа, Матерія) – то вже справа другорядна, але ж сам той факт, що ми існуємо, є цілком достатнім доказом: Суб’єкт Творення існує також! З часом можуть змінюватися наші уявлення про походження людини, але ж ніякі гіпотези не здатні спростувати самого існування Суб’єкта Творення; для його спростування нам довелося б заперечити існування людності на земній кулі. А раз існуємо ми – значить, існує Він. Яке тут слово належить написати з малої літери, яке з великої (ми чи Він) – хай кожен вирішує по-своєму. Було б нерозумно сперечатися лише з цього приводу, а інших причин для суперечки знайти неможливо, якщо не вчиняти насильства над логікою.

Щодо питання, котре було винесене в назву теми («Що таке речовина – матерія чи Логос?»), то Юрко Жолудь розбудував свої аргументи в такий спосіб: у світі нічого більше немає, окрім матерії й Логосу; Логос – категорія доволі широка: це Знання, Слово, Дух, Ідея. Можна сказати й так: все, що не матерія, є Логос; і навпаки: все, що не Логос, є матерія. Юрко абстрагувався від питання про первинність і вторинність. Він пожартував: «Хай це вирішує той, кому неспростовно відомо, що з’явилося раніше – яйце чи курка». Божко намагався убгати Логос в саму лише людську голову. Жолудь ухилився від суперечки: «Я не вказую адреси, я лише констатую: Логос існує. Чи, може, власний мозок ви бачите не в природі, а десь над природою? Ми розглядаємо проблему з боку загальних закономірностей, як це взагалі властиво філософії. Логос – це також Інформація, Закон, Закономірність. Повторюю: все, що не є матерія, – Логос. Тепер я вас питаю: закони природи існують лише в людській голові чи незалежно від неї?» Цим запитанням Жолудь загнав Божка в глухий кут – Степан скулився, намагаючись втягнути голову кудись у надра панцера-светра.

Тим часом Жолудь повів мову далі: раз ми не можемо визнати речовину матерією, то що ж вона є, окрім Логосу? Звісно, тут доведеться розглянути питання про роль наших чуттєвих рецепторів у пізнанні світу. Питання це вельми непросте. Там, де є змога провадити точні обчислення, виводити фізичні формули, де визнаються закони природи як такі, ставити під сумнів існування матерії було б цілковитим абсурдом.

Що ж до речовини, із якої складається весь видимий світ, то це не що інше, як суворо, відповідно до законів природи розбудована система образів. Вона не обов’язково є об’єктивною реальністю щодо самого Всесвіту – скажімо, нейтрино пролітає наскрізь цілу Галактику; Галактика для нейтрино просто не існує. Можна уявити, що десь є живі організми, створені не із нагромадженого у фотосинтезі видимого світла, а із нейтрино, – тоді Галактика не існуватиме також для цих живих істот. А точніше – для їхніх чуттєвих рецепторів. Таким чином ми доходимо висновку, що предмети довколишнього світу є реальністю лише для наших чуттєвих рецепторів – отже, поза нашою свідомістю існувати не можуть. Тут Фіхте не помилявся. Неправильно лише те, що наша свідомість стоїть в основі причинності – за нею можна визнавати лише здатність на відображення.

А де ж шукати причину всіх причин? Безумовно, в Субстанції. І тут Жолудь виклав те найголовніше, що відомо сьогодні про субстанціональні властивості вакууму. Тільки він є матерія – і ніщо більше! Легко уявити смерть електрона, атома, навіть Галактики. Але хто здатний уявити смерть вакууму? Адже ж він є те, про що люди звикли казати: ніщо. По суті, це є сам простір – простір як світова безмежність. Хоч як би ми намагалися уявити їхнє зникнення – зникнення вакууму, зникнення світової безмежності, – це виявиться неможливим. Все може зникнути, але ж не вони!..

Мирон, роздягнений по пояс, пройшов у ванну кімнату, вмився холодною водою й розтерся волохатим рушником. Хтось рвучко потягнув його за спущені підтяжки. Мирон здригнувся від несподіванки. Озирнувшись, побачив у прямокутнику дверей широку, присадкувату постать Сергійка, що пустотливо посміхався.

– Підтяжки зіпсуєш, – з навмисною суворістю буркнув Мирон. – Чого радієш – що в школу йти не треба?..

Мирон лише цієї миті згадав, що сьогодні неділя.

– А ти не радів у моєму віці?

Батько з подивом окинув поглядом міцно збиту постать сина. Його чуприна сягала батькового підборіддя. Підріс хлопчисько, та й сил набрався – добре, що басейн для плавання відвідує, йому неодмінно слід займатися фізичними вправами, бо є зайвий жирок.

– Гм-м, у твоєму віці… Звідки це в тебе?

– А хіба що?

– Менше біля телевізора сиди, бо передчасно постарієш. І розмовляй тихше – матір розбудиш.

Сергійко майже крикнув:

– Гай-гай, її вже й слід прохолонув.

Мирон промовчав подумавши: «Якось не по-дитячому він розмовляє. А проте хіба ж тільки він?» Потім пригадав, що сам у його віці лише першу книжку самостійно прочитав – то була фантастична повість К. Ціолковського про подорож на Місяць. Не знаючи, що існує жанр наукової фантастики, сприйняв її як опис реальних подій – з дикунською наївністю гасав по селу й хвалився своїм відкриттям: по місячній поверхні люди ходять! І така була довіра до друкованого слова, що довго вчитель мусив пояснювати: там написано про те, що може колись бути, але поки що цього немає. Загалом Мирон вважав, що він і його ровесники, колишні сільські пастушки, розвивалися з великим запізненням. Так, але ж знали, що борошно виготовляють не з макаронів! Мирон нагадав синові цю «гіпотезу» – той добродушно засміявся:

– Коли ж це було! Я ще тоді під стіл пішки ходив.

– А зараз вважаєш себе дорослим, га?..

– Ну, не зовсім, але приблизно.

– Тобі ще п’ять років тягнутися до атестата зрілості.

– Дотягнуся, – з надмірною поважністю пообіцяв Сергій.

А Мирон Сидорович подумав, що й справді-таки дотягнеться: п’ятий клас, як і всі попередні, закінчував лише з відмінними оцінками. Однак Мирона щось непокоїло в духовному розвиткові сина – мабуть, те, чого ще як слід не встиг осмислити й сам батько.

Мирослава увійшла без дзвінка з базарним кошиком і букетиком пролісків. Від неї пахло задніпрянським вітром – чимось тим, що котить у собі з чернігівських лісів світловода Десна. Дружина ще не встигла побувати в перукарні – золотаве волосся розсипалося вільно, з тією милою безладністю, котра подобалась Миронові більше, ніж театральна впорядкованість.

– Ну, як тут мої мужчини? Всі вони такі: лише до загсу помічають, що на вулицях продаються квіти.

Її голосок звучав лагідно – мабуть, вона давно змирилася з тим, що від чоловіка не дочекаєшся квітів. А Мирон іще раз лайнув себе за неуважність, знаючи наперед, що й завтра забуде купити проліски.

Коли поснідали, Мирослава зайшла в кабінет і, підібгавши під себе ноги в прозорих панчохах, що надавали шкірі того соковитого відтінку, який можна побачити лише на старовинних полотнах, усілася на дивані. Настрій у неї був весняний, вся вона зіткана із радості, що в пору скресання котилася над містом. Було видно, що Мирослава сьогодні всім задоволена – і чоловіком, і квартирою, і її бездоганним вмеблюванням, за яким вона ревно стежила.

– Я зустріла Івана Корнійовича… Уяви собі, ваш директор сам ходить на базар…

– А що ж тут дивного? Катерина Трохимівна хвора. Та й взагалі…

– Ти хоч раз ходив? Просто жах!..

– Будь ласка, хоч завтра.

– Так я тобі й дозволила! Є речі, в яких чоловіки нічого не тямлять. Але не в цьому суть… Іван Корнійович каже: якби ти захотів, захист можна було б організувати ще до літніх відпусток.

– Це саме те, чого не варт організовувати.

– Ну, може, я незграбно висловилась. Не чіпляйся до слова… – Вона грайливо звузила карі очі, в них засвітилося щось іскрометно-звабне. – Я ж бачу: ти й сам цього хочеш…

Мирон насторожено підвів голову, в ньому все напружилось.

– Звідки ти взяла?

– Якби не хотів, то не працював би ночами. Вже третю ніч мов дятел на сосні… Років десять користуєшся машинкою, а все ще клацаєш по учнівському. Якщо хочеш, я можу допомогти.

Мирон нестямно дивився на неї, боячись ворухнути губами, з яких мало не зірвався вигук здивування. Йому коштувало зусиль промовчати; адже ж третю ніч він спав особливо міцно – до цього часом прокидався й довго не міг заснути. До друкарської машинки вже з півроку не підходив. Може, їй намарилося? Передчуваючи, що тут є щось вельми непросте, він погамував поривання до розпитувань. З виразу його обличчя вона зрозуміла: чоловік не хоче вдаватися до обговорення своєї праці – мабуть, ще рано.

Обхопила його голову, пригорнула до грудей – було в цьому пориві щось одвічно материнське. Піднявши густе пасмо з його несподівано спітнілого чола, стримано поцілувала.

– Піду, не буду тобі заважати. Між іншим, ти останнім часом розповнів. Запрацювався, навіть на риболовлю перестав їздити. Але це не велике лихо. В Криму походимо по горах – скинеш зайві кілограми. Гірше те, що ти за кермом став неуважний. Я вже закінчую курси водіїв, будемо чергуватися по дорозі до Криму. Зніми цю сорочку. Невже я й за цим повинна стежити? Ти ж бо не дитина. – Очі знову звузилися, губи розтягнулися у грайливій усмішці. – Тобі закохатися треба, щоб не втрачати тонусу. Просто жах!..

Іншим разом він знайшов би жартівну відповідь, але зараз було не до цього – думав про одне: щоб вона якомога швидше покинула кабінет.

Як тільки Мирослава вийшла, притьмом похопився до машинки, пальці тремтіли, ніяк не міг відімкнути футляр. А коли впорався із замком, побачив кілька аркушів, що, дбайливо згорнуті, лежали на клавіатурі. Мирон добре пам’ятає, що він їх сюди не клав, – у нього не було такої звички.

З острахом, наче то був йому вирок, розгорнув учетверо складені аркуші. Помітив текст, але він раптом розплився перед очима, Мирон не міг його прочитати. Часом таке траплялося, коли Грива стомлювався, на цей випадок придбав перші в його житті окуляри.

Із зусиллям втягнувши в легені повітря, мовби цим хотів заспокоїти нерви, сів за письмовий стіл і прочитав перші рядки. Він уже розумів, що то знову до нього прийшов Грицько. А це означало, що Мирон опинився на зламі, – його човен наблизився до стрімкого водоспаду: там, унизу, із згубним шаленством вирує сіра гуркітлива безодня, випльовуючи із пінявої пащі обточені гранітні брили, що перемелють його разом із човном, мов зернину в жорнах. Потрібен був провідник – і він прийшов, його ангел-охоронець. А втім, не просто охоронець. І, може, навіть не ангел.

Розділ восьмий

З перших же рядків Мирона вразив сам тон: писав не він – писав хтось йому. І хоч він звик називати другу особу, що гніздилася вряди-годи на його мозку, іменем старшого брата, це поки що лишалося метафоричною умовністю. А тут було ясно: жодної умовності немає – особа, яка зверталася до нього, взагалі перебувала в іншому вимірі світу. Ніби вона жила десь на протилежному боці Сонця або навіть на іншій зорі, але ж тоді, коли в ній виникала потреба, негайно з’являлася, щоб опанувати мозок Мирона Гриви; опанувати на короткий час, а відтак зникнути, змусивши Мирона читати її послання й каратися неспроможністю вступити в полеміку. Інтелектуальний імператив.

Видобувши вчетверо складені аркуші й переглянувши їх, Мирон не одразу помітив щось принципово нове. Правду кажучи, в перші хвилини він взагалі нічого не міг уторопати. Треба було трохи звикнути до стилю, щоб збагнути: він, молодший брат Грицька, бачив світ майже так само, як бачив той, хто його незграбними пальцями виклацував текст, знайдений на клавіатурі друкарської машинки.

Та коли Грицько стверджував, що в тканині Всесвіту слід розрізняти живу плоть Моносу, мертву плоть і тінь живої плоті, це змушувало підстьобувати уяву, бо такі категорії не зустрічалися в жодній із земних філософських систем. Поділ матерії на три категорії (точніше – на дві, бо третя вже не є матерія, а тільки її тінь) вимагав не приблизного розуміння – це вже було щось конкретне, отже, тут потрібне точне мислення.

Грицько писав:

«Поза цим у світі взагалі нічого немає – ні там, де панує Монос, ні там, де лежать цілинні, не засіяні Моносом товщі світової безмежності, тобто поза Рухом, поза Духом, поза Буттям…»

Поволі Мирон почав розуміти, що його старший брат так само, як і сучасні космологи, окреслює сферу Всесвіту скінченим радіусом. Далі, поза цієї сферою, лежать саме оті товщі світової безмежності, де, на його думку, немає живої плоті – отже, нема й того, що ми називаємо власне буттям. Матерія існує, але вона непорушна, безжиттєва, не одухотворена: немає ні світла, ні темряви, ні часу, ні простору – все це є лише там, де живе Монос. Або, нашою мовою, там, де є освоєний Світлом простір. Проте Світло й темрява – поняття суб’єктивні, вони засновані на властивостях наших чуттєвих рецепторів, через те Грицько їх не вживає.

У філософській системі Грицька було щось схоже з платонізмом: небуття він пов’язував з матерією й простором. Але ж тільки в цій частині схожість була добре виявлена, хоч і не цілком: що таке мертва плоть?..

Далі Грицько писав:

«Ви надто багато сил віддали практичним потребам вашої цивілізації – через те ваша фізика поки що несинтезована, вона подрібнена на частки знань, що розкотилися, мов краплини ртуті. Теорія відносності намагається зібрати знання в єдиному фокусі, але й вона вимушена спинитися на півдорозі, бо заважає традиція вузького практицизму: обов’язково все має бути вивірено в експерименті. Але ж як ви зможете втягнути в експеримент ядра галактик? Ось чому ви не знаєте головного – вам не відома найвеличніша з усіх фізичних констант, котра містить у собі причини всіх причин, бо саме в ній зосереджені всі без винятку елементи Всесвітнього Буття. Ця константа – Сила Моносу!..

Мені нелегко було узгодити нашу фізику з вашою, та я нарешті опанував науковий апарат земної фізики й сьогодні можу записати цю воістину божественну константу мовою розмірностей, заснованих на ваших планетарних параметрах. Це просто диво, що вам вдалося за допомогою обмежено земного ввійти у всесвітнє, але ж ви поки що не бачите, де кінчається відносне й починається Абсолют.

Силу Моносу в земних розмірностях можна записати так:

Вона розлита всюди, де відбувається творення і руйнування, – тобто там, де існує жива плоть…»

Спершу ці рядки не зачепили емоцій Мирона, він навіть подумав невдоволено: «Чому в динах, а не в ньютонах? Це вельми незручно». Дивився на колосальне число без подиву – він звик до астрономічних величин. Та й взагалі Число не так певно, як Слово (хоч те й те Логос), здатне будити людські чуття. Лише згодом до його свідомості дошкреблося: та це ж Сила Божа! Бо як інакше можна зрозуміти Силу Моносу?..

Далі його думання, натрапляючи на нові запитання й суперечливі відповіді, змушене було спинитися перед висновком: якщо це Бог, то він є Богом Спінози – тобто Світова Субстанція, Одухотворений Всесвіт. Бо той Бог, перед яким земне людство протягом тисячоліть стояло на колінах, мав безмежну силу – її не можна визначити жодним числом, хоч яким би величезним воно було. Так навчала людська віра.

Згодом прийшли сумніви: а чи це не зухвальство – спроба увібгати в число Творчу Силу Природи, цілого Всесвіту? Де можна знайти докази, що вона взагалі існує і навіть може бути обчислена? Якби це писав не Грицько, він назвав би отой майже містичний документ нісенітницею, та й годі.

Тим часом читав далі:

«Кожна зріла цивілізація в центрі свого світобачення має поставити Силу Моносу і всі свої наукові теорії розбудовувати від неї. Це потрібно не лише для того, щоб душа людська не розпорошила синівської святості, – це треба передовсім для того, щоб побачити Всесвіт як цілісний організм. А проте синівські почуття можливі лише тоді, коли ти знаєш Батька…»

«Що ж, це логічно, – погоджувався Мирон Сидорович. – Але хто ж мені повірить на слово, що Сила Моносу така ж сама світова константа, як, скажімо, швидкість світла в вакуумі?»

Він знервовано перегорнув аркуш і побачив ось що:

«Силу Моносу легко обчислити за формулою:

Тут Е – енергія (Мc²),  – Сила Моносу, – радіус живої плоті…»[5]5
  Автор, безумовно, розуміє, що фізичні формули, котрі тут і далі подаються, зацікавлять не кожного читача. А дехто навіть сприйме їх як засмічення художньої тканини твору – адже досі ніхто з письменників навіть у науково-фантастичних романах не зважувався нав’язувати читачеві фізичні формули. Що ж, у таких докорах, безперечно, є сенс. А проте автор гадає, що є сенс і в його міркуваннях, котрі зводяться ось до чого. 1) Все, зроблене людьми, видимо чи невидимо колись містило в собі оцей дратівливий знак: «Вперше». 2) У вік науково-технічної революції не так уже й мало охочих помізкувати над фізичними формулами. 3) Сама їх поява в романі засвідчує, що ця історія не вигадана автором. Щоправда, в Київському інституті філософії марно шукати людей, які тут названі й описані, – адже автор користувався правом романіста, яке добре відоме кожному культурному читачеві. 4) Кому заважають фізичні формули, той має законне право проминути їх, як здебільше роблять гуманітарії, читаючи філософські твори з приводу точних наук. Сьогодні на фізику звикли дивитися мов на дійну корову: якщо в дійницю не дзюрчить, то й не варто морочитися з абстрактними розумуваннями заради чистої гносеології. А коли сюди приплітається ще й онтологія (метафізика), тоді охочих до обговорення знайти майже неможливо.
  Окремо слід зауважити: ніхто із знавців фізики не міг заперечити формул по суті – від них просто відмахувались як від чогось такого, що перебуває за межами фізичної реальності. Приблизно так, як від перпетуум-мобіле.
  Ось чому з’явився цей роман: автор за його допомогою прагне розкрити філософську сутність субстанціональної фізики – тобто такої фізики, яка перебуває на грані фізичного й метафізичного. Час її народження вже наспів. Кому ця ідея не до вподоби, той знайде дуже простий вихід – відкине геть цю книгу. Автор, чемно вклонившись, погодиться з такою критикою: читач завжди правий. (Прим. автора).


[Закрыть]

Хоча Мирон Сидорович поки що не знав, що саме розумів Грицько під радіусом живої плоті, але ж, по суті, це була єдина невідома величина. Поставивши в рівняння енергію, добуту із маси земної кулі, він отримав радіус живої плоті для Землі:

Під Метагалактикою Мирон, як і взагалі сучасна космологія, розумів Всесвіт – тобто обмежену космологічним радіусом сферу, де існують зорі, планети, галактики. Далі їх може й не бути, хоч простір, безумовно, існує. Існує також матерія, оскільки вона – сам простір, вакуум. Для Метагалактики Мирон прийняв масу, що дорівнює 10⁵⁶ г, – величину, яку космологи всього світу, виходячи з деяких поважних міркувань, обґрунтовують як реальну.

Ми повинні хоча б побіжно спинитися на цих міркуваннях: саме вони й роблять неминучим наш прихід до Сили Моносу! Йдеться ось про що: існування таких світових констант, як швидкість світла і гравітаційна стала, із надр самого фізико-математичного апарату породжує скінченність маси й радіуса Всесвіту. Але щось таки ж є причиною того, що швидкість світла у вакуумі скінченна. Це ж не просто гра констант – це доведений науковий факт. З другого боку, нам відомо, що в різних середовищах швидкість світла різна – саме це й породжує заломлення світла у воді, склі тощо. Отже, вакуум також здатний обмежувати швидкість світла через те, що він є тканина, плоть, матерія. Тепер Миронові було ясно, що саме Грицько назвав мертвою плоттю. Так, густина вакуумної плоті незмірно менша, ніж, скажімо, густина води, але ж вона не може дорівнювати нулю, інакше ця плоть втратила б свої материнські якості. Ми надто часто забуваємо, що слова «мати» й «матерія» походять від спільного кореня.

Таким чином ми доходимо висновку, що причина існування світових констант закладена у фізичних властивостях вакууму як матерії. Отже, нічого дивного немає і в існуванні скінченної сили – тобто сили як світової константи: воно, це існування, зумовлене тими ж самими причинами. Скажімо, щоб проткнути шилом шкіру, треба докласти певних зусиль. Для певного сорту шкіри зусилля завжди однакове. Так виникає константа. Далі нам слід мобілізувати уяву, щоб побачити, як народження електрона, атома, планети розсуває простір. Всі сфери небесного тіла несуть на собі відбиток цього процесу – його можна назвати силою вакуумно-просторового тиснення. В різних сферах ця сила різна, але десь у самому центрі тіла з’являється керн (Грицько позначає його так: °; він, мабуть, не знає, що в земній астрономії це є знак Сонця) – надзвичайно мала сфера, кінчик Всесвітнього Шила, де зусилля вже не може бути більшим, бо робота завершена: мертва плоть вакууму розсунута живою плоттю Моносу. А вся інша маса тіла – то є лише тінь живої плоті…

В схематичному вигляді Грицькова космологія зводиться ось до чого: 1) мертва плоть – це є простір (вакуум) як матерія; 2) жива плоть Моносу – центральна сфера небесного тіла, що своєю силою здатна розривати мертву плоть, яка перебуває «поза Рухом, поза Духом, поза Буттям»; 3) тінь живої плоті – видимі нами сфери небесних тіл чи будь-яких речовинних об’єктів, що є лише просторово-динамічним відображенням живої плоті…

Тут ми трохи випередили хід Миронових роздумів – він до цього прийде, але пізніше. Зараз Грива вражений тим, що за допомогою Грицькової формули із загальної маси Метагалактики він отримав космологічний радіус. Отже, формула правильна! Вона дає ту ж саму величину, яку отримують вчені із наукового апарату сучасної космології. А це вже, ясна річ, далеко не абищиця!..

Мирон так розхвилювався, що не помітив дуже важливої деталі: радіуси живої плоті для Землі й Сонця вельми близькі до так званого гравітаційного радіуса – величини, котру можна назвати фундаментальною в загальній теорії відносності. Власне, саме тут і містилася сфера, що в сучасній фізиці породжувала проблему сингулярності з її «чорними дірами». Але про це розповімо далі. Те, що сталося з Мироном Сидоровичем наступної хвилини, можна порівняти лише з падінням у громохку безодню гірського водоспаду, звідки рідко виходять живими.