Текст книги "У череві дракона"

Автор книги: Микола Руденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 45 страниц)

Розділ тринадцятий

Коли Мирон подзвонив, йому відчинив сам Іван Корнійович, а за його спиною стояла Катерина Трохимівна – вона, видно, за звичкою пішла відчиняти, але ж близько року тому після інсульту в неї була паралізована ліва половина, отож вона тепер вчилася ходити, помітно тягнучи ліву ногу, а ліву руку підтримувала правою.

Мирона цього разу вистачило навіть на галантність – він вклонився й поцілував руку Катерині Трохимівні, що з ним траплялося рідко.

– О, та ви вже хоч купи! Вже, мабуть, наплічник готуєте.

– Ну-ну, не перебільшуйте, – вдоволено усміхнулася господиня. – До наплічника мені – мов черепасі до хмар. Але ж я не вірила, що взагалі з ліжка встану.

– За таким чоловіком та не видужати…

Іван Корнійович насварився пальцем.

– Годі вам! Бачу, що й ви оклигали, слава Богу. Ну то вже ми сьогодні відведемо душу. Поспішати нам нікуди.

Кабінет Івана Корнійовича був хаотично завалений книжками – стелажів не вистачало, книжки лежали на стільцях, на підвіконні, навіть на підлозі. Жодних прикрас – усюди самі книжки. На круглому журнальному столику стояв нікельований самовар, який зовсім не треба роздмухувати, бо він був електричний.

– А де ж ваш чобіт? Чи то була метафора?

– Саме так. Купецька екзотика. Сучасна екзотика трохи інша: чай з рукавицею.

– Що це означає?

– Хіба не знаєте? На Колимі в бляшанках варили, рукавицею накривали.

Згадка про Колиму увірвала жарти. Тим часом до кабінету увійшла Катерина Трохимівна, несучи тарілку з печивом. Миронові вона здалась нещасною лялькою, яку понівечила жорстока дитина. Іван Корнійович поспішив до неї, щоб тарілка не вислизнула з пальців.

– Хіба я сам не міг принести?

– Знаю, який ти забудько.

Іван Корнійович трохи винувато запитав у неї:

– Не занудьгуєш? У нас тут є свої теревені.

– Гаразд, теревеньте. Про мене не клопочись – я маю що робити. Хіба не бачив, що я вже панчоху плести почала?..

Господиня вийшла, Іван Корнійович підняв заварний чайник:

– Вам скільки заварки? Не боїтесь?.. У мене, знаєте, пачка на три дні.

– Багатенько.

– Я не вживаю кави, вона підвищує тиск. Потім потилиця починає боліти. А чай – навпаки… Принаймні мені він не шкодить.

Вони ще хвилин десять перекидалися незначними репліками, мовби простукуючи вузенького моста над прірвою, куди їм обом належало вийти з великим вантажем. Нарешті Іван Корнійович, переконавшись, що його співрозмовник справді-таки очуняв, запитав:

– Ви можете розповісти послідовно? Уявіть, що ви читаєте лекцію.

– Не думаю, що мені доведеться читати лекції на цю тему.

Іван Корнійович мовчки подав йому гранки, поцятковані коректорськими знаками.

– Що це?

– Сторінка чотирнадцятого тому УРЕ. Том уже підписано до друку. Зверніть увагу на термін «Субстанція».

Мирон Сидорович, діставши окуляри, перебіг очима ті кілька фраз, на які вказував Жовтий. Немовби не довіряючи окулярам, – підозрюючи, що тут має місце оптичний обман, – він поклав їх на стіл і прочитав уже без окулярів:

«СУБСТАНЦІЯ» (лат. substantia – те, що лежить в основі; сутність) – філософська категорія, що характеризує матерію як суб’єкт і загальну основу всіх змін, явищ та предметів. Поняття С. є важливим ступенем у процесі розвитку пізнання людиною матерії: причини існування явищ встановлюються тільки шляхом вивчення С. – їхньої матеріальної основи. Категорія С. займала центральне місце у філософії Б. Спінози, який розглядав її, або природу, як єдину матеріальну основу всього існуючого. В. І. Ленін визнавав раціональне значення категорії С., вважав необхідним «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) Субстанції, щоб знайти причини явищ».[8]8
  Українська Радянська Енциклопедія, т. 14, с. 143. – К., 1963.


[Закрыть]

Мирон Сидорович, поклавши гранки на письмовий стіл, мовчки випив свою чашку міцного, аж чорного, чаю. Іван Корнійович також чаював, але в той же час, лукаво примружившись, наглядав за Гривою.

– Ви гадаєте, це буде надруковане?

– А чому б ні?

Мирон хапливо розшукав на полиці добре відомий «Філософський словник».

– Ось чому, – тицяючи пальцем у книгу, похмуро сказав Грива і процитував: – «Матеріалісти розуміють під субстанцією щось речовинне, матеріальне». Ні, ви подумайте: Ленін іще в 1908 році писав, що не можна ототожнювати речовину й матерію…

– Саме так я й обстоював своє пояснення субстанції. І зі мною погодились.

– Це ваше визначення в УРЕ?

– Автор – Жолудь. Хіба він вам не показував?..

– Де ж ви обстоювали? – запитав Грива, трохи ображений тим, що Юрко його обійшов.

– На засіданні редколегії. Приїхав сам Андрій Данилович.

– Їй-бо, аж не віриться. Щоб Андрій Данилович…

– Мене підтримав головний редактор.

– Бажан?..

– Академік Микола Платонович Бажан… – Жовтий поставив порожню чашку, нервово встав на повний зріст, ступив кілька кроків до вікна. – Колись люди не повірять, що для такої дрібненької справи, як ота замітка в енциклопедії, доводилось витрачати стільки зусиль.

– О ні, це не дрібненька справа! Якщо хочете знати, ото ж і є лінія окопів, де засіли сталіністи. Витуріть їх звідти – і вони не знатимуть, що їм робити. Земля захитається в них під ногами.

Жовтий присів до самовара і торкнувся коліна Гриви.

– Цур їм і пек, отим іхтіозаврам від філософії! Розповідайте, Мироне Сидоровичу, – привітно усміхнувся – і, як завжди, в куточках його рота замість зубів відкрилися темні порожнини.

– Що ж розповідати? В отій енциклопедичній замітці, по суті, сказано все. Матерія як суб’єкт… Саме ж це і є ключ до розуміння світу.

– Не перебільшуйте!

– Ну гаразд…

Грива говорив, мабуть, з півгодини – йому було легко розповідати про найскладніше й найпотаємніше, бо він добре бачив, що господар книжкового безладдя, у якому був свій нерозгаданий лад, розумів не лише висловлене, а й те, що лишалося десь у глибинах Миронового мозку.

Куточком ока Мирон Сидорович спостерігав, як пласке, мовби вирізьблене в двомірній площині, обличчя Жовтого то застигало в непорушності, то починало вигравати несподіваною мімікою, в якій вгадувалось намагання проникнути якомога глибше, туди, де Грива почувався певніше, ніж у земному світі. Мирон Сидорович промовчав лише про Грицька – то було інтимне, потаємне.

– Отже, в напрямі доцентровому ви також встановили межу?..

– Її встановила сама природа. Це неминуче: якщо Всесвіт скінченний в напрямі відцентровому, то звідки ж взятися безконечності, коли ми просуваємося до центру небесного тіла?.. Сила Моносу ставить межу, в кожному разі її легко обчислити. Межа пролягає там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла.

– Досі вважалося, що саме там починають діяти безмежно великі гравітаційні сили.

– Вони справді дуже великі, але не безмежні. Тут Шварцшильд помилявся. І коли ми це починаємо розуміти, всі таємниці зникають.

– Невже всі? – скептично посміхнувся Жовтий. – По-вашому, виходить, що з сингулярністю вже покінчено.

– Навпаки, сингулярність лише починається. Але ж не в плані фізичному.

– А в якому ж – метафізичному?

– Скажемо так: післяфізичному.

– Не вам пояснювати, що це те саме: «мета» і є «після». Дехто намагається довести, що в Арістотеля, мовляв, це вийшло випадково: так склалася послідовність його праць. Могло цього й не бути. Або могло бути навпаки. Але ж я переконаний, що тут немає жодної випадковості: спершу розглядається те, що пропонують нам рецептори чуттів, а вже потім… Якщо хочете знати, я взагалі не вважаю філософією те, що ґрунтується на чуттєвому сприйманні. Рецептори чуттів майже однакові що у тварин, що в людини. Правда, коли я почну жувати сіно, воно мені так не смакуватиме, як вівці. Але ж річку, гори, луки ми бачимо майже однаково. На мій погляд, філософія починається лише тоді, коли ми ставимо під сумнів об’єктивну реальність чуттєвого. Ви так не гадаєте?..

Мирон Сидорович уже відключився від занебесного шолома, який він три доби відчував на своїй голові. За ці три доби все його єство було перебудоване – обновилась у ньому кожна клітина, а не лише бачення й розуміння світу. Могутня космічна рука поставила його в нову колію, наче у нього були не ноги, а колеса.

– Тільки так і гадаю, – відповів на запитання Жовтого. – Властивість рецепторів програмується генетично. В цьому вся справа!.. Далі нам належить шукати, хто ж формує цю програму. Чи не так? І тоді Субстанція перетворюється на Суб’єкта. Я пишаюся тим, що саме українська енциклопедія…

– Нічим пишатися, Мироне Сидоровичу. Це ж бо так мало!.. Ви краще ось що поясніть: між Субстанцією й Моносом існує тотожність чи… Я ось чому питаю: із вашої розповіді напрошується не просто дуалізм, а своєрідна триєдність. Ну, перш за все простір як матерія. Це мені найлегше уявити. Може, тому, що про матеріальність вакууму вже багато написано. Але сила, яка розриває простір… Це, знаєте, доволі несподівано! І не тривіально. Є комахи, яких називають наїзниками. Самиці сідають верхи, скажімо, на гусінь і в їхнє тіло закладають яйця. Личинки живляться вмістом ураженого хазяїна. Зрештою вони його знищують. Або можна сказати: переробляють на себе самих… – Жовтий витримав паузу, мовби добираючи слова, здатні невидиме зробити видимим. Іще раз увімкнувши самовар в розетку, дочекався, доки він викинув струмінь пари. А відтак продовжував: – Монос те ж саме робить з простором: прокол, закладка яйця… Монада земної кулі менша від голубиного яйця: дев’яносто міліметрів у діаметрі! Просто неймовірно. І вся маса, вся енергія містяться в ній. Адже ж так виходить із формули Сили Моносу?..

– Тільки в ній. Все інше не планета, а лише тінь планети. Брижі в просторі. Дуже точно про це кажуть піфагорійці: гармонія сфер. Але в чому саме ви бачите триєдність?..

– Простір як матерія – раз… Вакуум… Або, як ви кажете, мертва плоть. Не та, що вмерла, а та, що ніколи й не була живою… Що ж їй протидіє зсередини, від центру системи? Ви кажете: Світло… В кожному разі, це також матерія. Або антиматерія. Як вам завгодно…

– Жива плоть, – уточнив Грива. – Або монада.

– Хай так. Це вже два. Ну і третій елемент у цій триєдності – Логос. Згодні?..

Грива промовчав, а Жовтий, сьорбнувши чаю, вів далі:

– Сонячне яйце має в діаметрі три кілометри. Монада Сонця. Так, здається?.. І лише в оцих трьох кілометрах міститься його жива плоть. – Жовтий, скептично посміхаючись, захитав головою. – Ой Мироне Сидоровичу! Боюсь за вас. Боюсь, що фізики з вами не погодяться.

– Це не справа фізиків. Їхня парафія кінчається там, де кінчається можливість експерименту. Астрофізики, скажімо, в центрі нашої Галактики поселили «чорну діру». Боже, скільки нафантазовано довкола «чорних дір»! Нібито вони втягують в себе енергію і перекачують в якийсь інший всесвіт. Просторово цей інший всесвіт слід бачити десь у центрі «чорної діри», яка й сама є центром Галактики. Тобто в напрямі безконечно малого…

Жовтий посміхнувся:

– Ця ідея досить божевільна – отже, якщо вірити відомому парадоксові, має бути правильною.

– Нічого цього немає!.. Навпаки, в центрі Галактики народжуються імпульси, що викидають енергію назовні. Формулу імпульсу монади ви записали. А це вже те, що можна перевірити за допомогою елементарних обчислень.

– Один кубічний сантиметр речовини в «чорній дірі» важить мільярди тонн…[9]9
  Московська газета «За рубежом» (1978, ч. 24) передрукувала повідомлення із лондонської газети «Нью сайєнтист», в якому обстоюються згадані твердження. Вони повторюються в багатьох інших виданнях. (Автор).


[Закрыть]

– Чув, чув, – спохмурнів Грива. – Якщо фізика відривається від експерименту, жодні фантасти не можуть нафантазувати того, на що здатний фізик.

– А хіба це не так?

– Це так, якщо «чорну діру» виводять із пересічної зорі – ну, скажімо, із такої, як наше Сонце. І зовсім не так, коли «чорна діра» опиняється в центрі Галактики. Давайте обчислимо. Згода?

– Будь ласка, нам поспішати нікуди. Але ж ми з вами не фахівці. Принаймні з мене кепський математик.

– Оперувати астрономічними величинами неважко. Тут математика не сягає далі таблиці множення.

Мирон Сидорович писав фантастично великі числа, які здатні налякати людину, що не знає правил поводження з ними, але Жовтий вивчав спеціальні праці з астрофізики, отож йому ці правила були знайомі. Він уважно стежив за обчисленнями, дещо занотовував і перевіряв, а коли Грива завершив роботу й подав результат, довго тер долонею лоба, наче зганяючи плівку з очей, котра заважала бачити істину.

– Як же це могло статися? Тут же ось що виходить: якщо навіть вважати, що в центрі Галактики міститься «чорна діра», однаково… Сама формула, що привела до уявлень про існування «чорних дір», диктує умови: чим більша маса, тим більший радіус. І як наслідок: тим менша густина.[10]10
  Загальна маса нашої Галактики становить 2×10⁴⁴ г; отже, її загальна енергія (MС²) дорівнює 1,8×10⁶⁵ ергів. За формулою Сили Моносу, радіус живої плоті нашої Галактики має дорівнювати:
  Якщо всю масу Галактики вписати в цей радіус, то густина живої плоті (монади) повинна становити:


[Закрыть]

Слід звернути увагу ось на що: якби довжина гравітаційного радіуса в загальній теорії відносності вимірювалась не за формулою 2GM / С², а за формулою GM / С², то поміж гравітаційним радіусом (Rg) і радіусом живої плоті () можна було б поставити знак рівності.

Деякі фізики-теоретики вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла із непослідовності в розрахунках. Ось що з цього приводу пише визначний фізик-теоретик В. Л. Гінзбург:

«Розрахунок цей виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкістю світла С, кінетична енергія дорівнює    ,  а не МС² / 2 Якщо в наведеному розрахунку вважати енергію корпускули рівною МС², то для Rg ми одержали б значення GM / С².» (В. Л. Гінзбург. О физике и астрофизике. – Москва: Наука, 1980. – С. 111).

Але ці відмінності в формулах не такі значні, щоб можна було пояснити, чому в галактичних «чорних дірах» астрофізики вбачають фантастичну густину, яка буцімто дорівнює мільярдам тонн в одному кубічному сантиметрі.

Тепер слід звернути увагу на інше: ґрунт, на якому виростає формула Сили Моносу, можна вбачати в двох парадоксах Ейнштейна – в його непослідовності щодо постулату Шварцшильда й непослідовності в розрахунках, про які щойно йшлося (прим, автора).

– Цілком правильно, – вдоволено підхопив Грива. – Саме так!.. Сучасна фізика, намагаючись описати центри галактик, оперує формулою, яка складається із таких констант: сім кіп гречаної вовни.

– Це вже ви занадто! Фізики оперують теорією відносності.

– А ви чим оперували? І результат вийшов цілком протилежний. Отже, тут справа не в самій теорії відносності, а в тому, що її можливості вичерпуються раніше, ніж ми опиняємося в центрі космічної системи. Саме через те й виникла проблема сингулярності.

– Гаразд. Поясніть, як ви уявляєте центр Галактики.

Іван Корнійович, кинувши це запитання, напружено стежив за обличчям Гриви. А той, мабуть, і сам не знав, як міняється його обличчя, коли він подумки переселяється в галактичний центр – туди, де астрофізики поселили «чорну діру». Чорна вона тому, що там таке велике тяжіння, яке не дає змоги пробитися назовні поза її оболонку жодному променеві. А «діра» тому, що надмірне тяжіння буцімто безперервно втягує в себе проміння довколишніх зірок, мов велетенський насос втягує воду. Але ж не можна вічно втягувати й нікуди не викидати! Отож, мабуть, викидає – але куди? Тут і з’являється: у сусідній всесвіт. Де ж він міститься? Не інакше як у напрямі до центру Галактики, бо в напрямі від центру ми потрапляємо в той Всесвіт, у якому живемо самі.

Ні, Грива не приймає такої моделі. Та модель центру Галактики, яка живе в його уяві, не просто інша – вона є могутнім осередком живої плоті, що за своїми розмірами перевершує діаметр Сонячної системи. Ось чому на запитання Жовтого він урочисто, навіть побожно відповів:

– То є Світло, в якому немає жодної темряви.

Жовтий поблажливо усміхнувся:

– Мені ви можете це казати, але комусь іншому не раджу… Так Іоанн Богослов визначає сутність Бога.

Мирон Сидорович струснув довгим волоссям.

– І правильно визначає!

– Можливо. Але ж ми з вами умовились обговорювати фізичну модель світу.

Грива підвівся з крісла, наблизився до вікна. Його огрядна постать кинула розріджену тінь на обличчя співрозмовника.

– Саме фізичну модель я й маю на увазі. Зовнішня оболонка галактичної монади міститься там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла. Далі, в глибину монади, ми маємо цілком однорідне середовище. Там уже зовсім немає тяжіння. Уявлення про безмежне зростання гравітаційних сил до центру системи – це помилка! І дуже велика. Саме вона докорінно спотворює…

Іван Корнійович згідливо похитав головою, даючи зрозуміти, що не варт розжовувати те, що й так ясно. Він сказав:

– Якщо з’являється скінченна сила, безмежне зростання гравітаційних сил виключається. Отже, ви гадаєте, що в центрі Галактики є надзвичайно розріджене ядро?.. Даруйте, це дуже важко уявити. Але розрахунки справді показують, що в ядрі Галактики ми маємо трохи не вакуум. І це замість речовини, в якій кожен кубічний сантиметр важить кілька мільярдів тонн. Помилка просто фантастична! Але хто ж помиляється?..

– Ми з вами разом обчислювали.

– Та воно так. Але ж світова наукова преса… Гаразд, продовжуйте. Проте у Мирона Сидоровича уже не було настрою обговорювати фізичні параметри – на його думку, тут фізичне взагалі кінчалося й починалося метафізичне.

– В радіусі, – підсумував він, – що перевершує радіус Сонячної системи, цілком відсутня гравітація. Час існує лише у вигляді вічності. Рух існує лише на швидкості світла. Само собою зрозуміло, там немає ні атомів, ні електронів, бо на швидкості світла вони стають неможливі. – Мирон Сидорович знайшов у собі сили для посмішки: – Легко сказати, чого там немає. Значно важче сказати, що там є.

– Так, – погодився Жовтий. – Що ж там є?..

– Світло, в якому немає жодної темряви. Темрява відтиснута Силою Моносу. Велетенська фортеця Світла! Ось що там є, шановний Іване Корнійовичу… Погляньте, як галактична монада полум’яними шаблями, що викувані із мільярдів зірок, безперервно відбивається від темряви…

– Це вже поезія, Мироне Сидоровичу.

– Але ж водночас і реальність! Ви гадаєте, спіральна форма галактик виробилася безпричинно? Причина ж полягає в тому, що в центрі Галактики живе Мозок Системи і його належить захищати від руйнівних сил зовнішньої темряви. А в старовинне поняття темряви входили такі елементи: гравітація, космічна холоднеча і власне темрява. Тобто все, що поглинає енергію. Сили, які зумовлюють ентропію.

Жовтий стримано посміхнувся.

– Отже, ваше відкриття зводиться до того, що ви зрештою можете вказати точну адресу, де саме міститься рай.

Грива образився:

– По-вашому, це смішно?..

– Ні, Мироне Сидоровичу… Я просто уявив, що раптом з’являється дисертація на цю тему. Розумієте?..

– А чому б їй не з’явитися? Я бачу дуже тонку грань, де кінчається фізика й починається метафізика. Саме це й повинно стати темою дисертації.

Жовтий замислився.

– Не кваптесь, Мироне Сидоровичу. Сім разів відміряй, один раз відріж.

Вони змовкли, кожен думав про своє. Господар знов увімкнув самовар, котрий обом видався значно більшою загадкою, ніж це було досі.

Та ось Грива заговорив знову:

– Мене вражає колективізм монад. Це було найперше зусилля Моносу, котре із світового хаосу витворило розумну організацію. Саме розумну! Погляньте, як монади зливають свою енергію до центру системи. Бо там, не деінде, відбувається найбільший розлом безжиттєвого моноліту, який ми називаємо світовим простором. Без колективних зусиль цей розлом був би неможливий. Отже, було б неможливе й саме життя.

– А ви певні, що в центрі Галактики справді…

– Міститься Плазма, Що Мислить?..

– Так.

– А де ж, по-вашому, їй бути?

– Ніде.

Жовтий звузив хитрі калмицькі очі: мовляв, я хочу змусити тебе пошукати додаткових аргументів.

– Звичайно… – якось пригасло відгукнувся Грива. – Все, що я стверджую, тримається на інтуїтивних імпульсах. Та якщо ми погоджуємося, що кожна астральна монада – від земної до галактичної – є об’єктивною реальністю…

– В монади я повірив. Але як повірити, що саме вони є носіями життя й розуму?

– Хіба не бачите, що монади організовані на принципі зворотного зв’язку?.. Кожна система монад – самодіючий організм… Пригадуєте другий закон термодинаміки?..

Щоб витворити якусь систему, потрібні велетенські зусилля. Щоб вона розпалася – не треба жодних зусиль: вона розпадеться сама собою, якщо не дбати про підтримку її існування. Всюдисущі закони ентропії! Вони скрізь діють у напрямі повернення до хаосу. Скажімо, оцей будинок. Щоб його спорудити, треба було докласти чимало сил. Зате, щоб він розвалився, не треба нічого робити, він сам розвалиться… І так само Сонячна система, Галактика. Навіть цілий Всесвіт… Отже, десь мають існувати розумні сили, котрі діють на підтримку загальносвітової організованості. Інакше давно б запанував Хаос. Більше того: ця організованість… Я маю на увазі саму Метагалактику… Ця організованість взагалі була б неможлива. То як же ви мислите організованість без організатора?..

Калмицькі очі лукаво усміхалися.

– На основі самоорганізації.

– Там, де діють закони ентропії, можлива лише самоорганізація живого, розумного. І знаєте, чому? Бо світовий простір також здатний захищатися від монад. Він є антипод життя, носій смерті. Сам він також мертвий. Але розірвіть пальцем мертву гуму – хіба вона вам не протидіє?.. Саме на цьому протидіянні й засновані закони ентропії. Знаєте, як із староєврейського перекладається слово «сатана»? Протидіючий! Друг темряви, або власне темрява. Мертва темрява, що намагається загасити живе світло монад… Але світло сяє серед пітьми, й пітьма не пойняла його.

– Остання фраза з Біблії?..

– Так, з Біблії. В довільному перекладі.