Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

Застереження

Сяк-так оговтавшись, знеможений Ерагон вийшов із тупика між будинками. Парубок обійшов мертвих чудовиськ. І щойно він вибрався, як до нього підбіг вірний Кадок.

– Як добре, що ти вцілів, – майже прошепотів хлопець. Він помітив, що його руки тремтять, а рухи стали незграбними, проте йому було байдуже. Юнак почувався так, ніби все, що він бачив, відбувалося не з ним, а з кимось іншим.

Невдовзі Ерагон знайшов і наляканого Сніговія, який нервово тупцював неподалік, готовий будь-якої миті зірватися з місця. Бром так само нерухомо висів у сідлі. Подумки заспокоївши коня, хлопець нарешті оглянув старого.

На правій руці той мав глибоку криваву рану, яку треба було негайно ж перев’язати, аби він не втратив багато крові. Погладивши Сніговія, хлопець спробував витягти Брома із сідла, але той був надто важкий і, зсунувшись, з глухим ударом упав на землю. Ерагон був вражений власною слабкістю.

Несподівано в його голові залунали люті вигуки, а за якусь мить у небесах з’явилася Сапфіра. Вона приземлилася поруч зі здійнятими крилами. Дракон несамовито шипів, його очі палали. Він бив хвостом на всі боки, аж Ерагон присів, коли той просвистів у нього над головою.

– Тебе поранено? – спитав дракон, і в його голосі кипіла лють.

– Ні, ні, – запевнив юнак, перевертаючи Брома на спину.

– Хто це зробив? – заревів дракон. – Я розірву їх на шматки!

– Не треба, вони вже мертві, – Ерагон стомлено кивнув головою в бік будинків.

– Це ти їх убив? – здивовано спитала Сапфіра.

Юнак мовчки кивнув.

– Сам не знаю, як це в мене вийшло, – додав він перегодом, коротко розповівши про те, що сталося. Водночас парубок нишпорив у торбі, шукаючи ряднину, в яку було загорнуто Зарок.

– Ти виріс, – з повагою озвалася Сапфіра.

Ерагон лише пирхнув у відповідь. Нарешті він знайшов довгу смужку тканини, обережно очистив Бромову рану й туго її перев’язав.

– Шкода, що ми вже не в Паланкарській долині, – озвався він до Сапфіри. – Там були цілющі трави. А тут я не маю жодного уявлення, як йому допомогти.

Він підняв Бромів меч із землі, витер його й повернув у піхви, що висіли в Брома на поясі.

– Нам треба забиратися звідси, – сказала Сапфіра. – Тут можуть вештатися й інші ургали.

– Ти зможеш нести Брома? – спитав Ерагон. – Сідло не дасть йому впасти, а ти в разі чого могла б захистити старого.

– Добре, але я не покину тебе самого, – відповів на те дракон.

– Тоді лети поруч. Мерщій рушаймо!

Юнак закріпив сідло на Сапфірі, спробував був підняти Брома, та ніяк не міг цього зробити.

– Сапфіро, допоможи мені! – покликав він подумки.

Та по-зміїному пригнула голову й учепилась зубами в Бромів одяг. Вигнувши шию, вона підняла старого, наче кішка своє кошеня, і посадила собі на спину. Ерагон просунув Бромові ноги у стремена й пристебнув їх. Несподівано старий застогнав і поворухнувся.

Кліпаючи очима, він кволо підняв руку до голови.

– Сапфіра прибула вчасно? – спитав у Ерагона старий.

– Я потім про все розкажу, – сумно відповів юнак. – У вас на руці рана. Я перев’язав, як зміг, але нам потрібне безпечніше місце для відпочинку.

– Добре, – погодився Бром, обережно торкаючись своєї руки. – А де мій меч?.. Ага, бачу, ти його знайшов.

Ерагон закінчив кріпити на сідлі ремені.

– Сапфіра буде нести вас, тримаючись неподалік від мене, – сказав парубок.

– Ти справді хочеш, щоб я летів на ній? – озвався Бром. – Я можу сісти на Сніговія.

– Не з такою рукою, – відповів юнак. – А з дракона ви не впадете навіть тоді, коли б раптом втратили пам’ять.

– Це велика честь для мене, – сказав на те старий. Здоровою рукою він обійняв Сапфіру за шию, і та, здійнявши маленьку куряву, миттю злетіла в небо. Ерагон позадкував від повітряних вихорів і повернувся до коней.

Він прив’язав Сніговія позаду Кадока й нарешті покинув Язуак, повернувшись на ту стежку, що вела на південь. Вона йшла кам’янистою рівниною, повертаючи ліворуч, і линула далі вздовж берега річки Нінор. Обабіч стежки росла папороть, мох та невисокі кущі. Дерева вабили прохолодою, але зараз Ерагонові ніколи було відпочивати – він мусив стежити за дорогою. Юнак зупинився тільки на одну мить, щоб наповнити фляги й напоїти коней. Глянувши вниз, він помітив сліди разаків. «Ну що ж, принаймні ми рухаємось у правильному напрямку», – зрадів Ерагон, відчуваючи, як високо в небі з нього не зводить очей вірна Сапфіра.

Щоправда, його непокоїло те, що вони бачили тільки двох ургалів. Селян було вбито, а Язуак спустошено великою ордою. Куди ж тоді вона поділася? «Можливо, ті, кого ми зустріли, були ар’єргардом або просто приманкою для можливих переслідувачів головного загону», – міркував Ерагон.

Парубкові ще й досі не давала спокою загадка, як це він зумів упоратися одразу з двома ургалами. Ерагон спробував пояснити собі цю незвичайну подію й дійшов висновку, що він, Ерагон, – фермерський син з Паланкарської долини – скористався магією. Магією! Тільки так можна було пояснити те, що сталося. Звісно, в це важко повірити, але ж не будеш заперечувати бачене на власні очі. «Якимось чином я зробився чаклуном або магом!» – не міг надивуватися Ерагон. Утім, він не знав, ані того, як користатися цією силою, ані її властивостей. «Звідки в мене такі здібності? – думав юнак. – Може, їх мають усі вершники? І якщо Бром про це знав, то чому він не попередив мене?» Пригнічений і водночас здивований, він тільки скрушно похитав головою.

Трохи перегодом парубок переговорив із Сапфірою, аби дізнатися, як там Бром, а ще поділитися своїми думками. Та була не менше здивована новими здібностями свого господаря.

– Сапфіро, ти можеш пошукати десь місце для відпочинку? – попросив її Ерагон. – Сам я цього, на жаль, не зроблю.

Доки дракон був у пошуках, юнак продовжував рухатись уздовж річки Нінор.

Сапфіра озвалася аж тоді, коли вже почало сутеніти.

– Сюди, – сказала вона й подумки змалювала картину затишної галявини між деревами неподалік річки.

Ерагон розвернув коней у той бік і поспішив до друзів. За допомогою підказок Сапфіри знайти галявину було зовсім не важко, але самотужки хтось інший навряд чи зміг би її помітити.

Коли юнак нарешті дістався до тієї місцини, на галявині вже палахкотіло невеличке багаття, від якого зовсім не було диму. Біля вогнища сидів Бром. Він намагався впоратись із пораненою рукою. Поруч з ним присіла й стривожена Сапфіра.

– З тобою все гаразд? – поглянувши на Ерагона, спитала вона.

– Здається, так, хоча глибоко в душі щось не дає мені спокою, – відповів той.

– Я повинна була прилетіти туди раніше, – зітхнула Сапфіра.

– Та нічого, – спробував заспокоїти її юнак. – Ми всі наробили сьогодні чимало дурниць. Я сам винен, що відпустив тебе надто далеко.

Відчувши хвилю драконової вдячності, юнак перевів погляд на Брома:

– Як ви?

– Подряпина чималенька й добряче-таки болить, але має швидко загоїтись, – озвався старий. – Мені потрібна свіжа перев’язка, бо твоя довго не протрималась.

Трохи перегодом вони нагріли води, щоб промити Бромову рану. Він сам обмотав собі руку шматком чистої тканини.

– Мені б не завадило попоїсти, та й ти, мабуть, зголоднів. Тож давай вечеряти, а розмови облишимо на потім, – сказав старий.

Після вечері Бром, як завжди, запихкав своєю люлькою.

– Ну ось тепер, гадаю, саме час розповісти про те, що ж сталося, доки я був без пам’яті, – мовив старий. – Мені це дуже цікаво.

На обличчі Брома мерехтіли відблиски вогню, а кудлаті брови, здавалось, настовбурчилися ще дужче.

Хвилюючись, Ерагон склав руки й розповів, як усе було. Під час його оповіді Бром не сказав жодного слова, а на обличчі старого застиг якийсь загадковий вираз. Коли хлопець нарешті закінчив, Бром утупився очима в землю. Довгий час було чути лише потріскування вогнища.

– Ти використовував цю силу коли-небудь раніше? – озвався Бром після тривалої паузи.

– Ні. А ви щось про це знаєте? – відгукнувся хлопець.

– Трохи, – замислено кинув Бром. – Здається, хлопче, я перед тобою в боргу, адже ти врятував мені життя. Сподіваюсь, у мене буде нагода тобі віддячити. Але ти мусиш радіти, бо тих, хто вбив ургала, в живих залишилося не так уже й багато. Утім, ти зробив це в дуже небезпечний спосіб. Ти міг знищити і себе самого, і все село.

– Навряд чи в мене був якийсь вибір, – заперечив Ерагон. – Ургали підійшли надто близько. Ще б трохи, і вони порубали б мене на шматки!

– Ти навіть не уявляєш, що ти зробив, – гриз чубук своєї люльки старий.

– То розкажіть мені, – попрохав юнак. – Я весь час намагаюся розгадати цю загадку, але нічого не виходить. Що ж насправді сталося? Як мені пощастило використати магію? Адже я ніколи в житті не знав жодного закляття.

– Це зовсім не те, чого тобі слід учитися! А тим паче користуватись! – зблиснув очима Бром.

– Але ж я вже раз скористався нею і, можливо, мені доведеться робити це й далі! – вигукнув Ерагон. – І ви повинні мені допомогти. То в чому річ? Або це секрет, який я не в силах збагнути, доки не стану старим і мудрим, або ви й самі нічого не знаєте про магію!

– Хлопче! – заперечив старий. – Ти поводишся надто зухвало, вимагаючи відповідей. Якби ти знав, про що питаєш, то не поспішав би наполягати. Тож ліпше не дратуй мене.

Бром трохи помовчав, і його обличчя зробилося добрішим.

– Знання, про яке йде мова, значно складніше, ніж тобі здається, – сказав він.

– Я почуваюся так, ніби мене закинули у світ із якимись дивними правилами, і ніхто не хоче мені їх пояснити, – звівся на ноги Ерагон.

– Я тебе розумію, – відповів Бром, крутячи в пальцях бадилинку. – Але зараз уже дуже пізно й нам час спати, хоч я все-таки дещо тобі скажу, аби ти заспокоївся. Будь-яка магія має свої правила, як і решта світу. І якщо ти їх порушиш, то покаранням за це буде смерть. Твої власні дії обмежені твоєю силою, словами та уявою.

– Що значить – словами? – не зрозумів Ерагон.

– Ну от, знову питання! – обурився Бром. – А я гадав, що на сьогодні ти вже вичерпав їх запас! Зрештою, ти правильно робиш, коли питаєш. Тоді скажи, стріляючи в ургалів, ти нічого при цьому не говорив?

– Здається… – почав згадувати нарубок, – здається, я сказав: брісінгр.

Несподівано багаття спалахнуло з новою силою, й Ерагон отетерів. У цьому слові було щось таке, що сповнювало його надзвичайною енергією.

– Я так і знав, – задоволено вигукнув старий. – Брісінгр – це слово прадавньої мови, якою раніше користалися всі живі істоти. Але з часом її забули, і цілу вічність в Алагезії ніхто нею не розмовляв, аж доки ельфи знову не принесли її з-за моря. Вони навчили цієї мови інші народи, а ті почали використовувати її в надзвичайних випадках. Прадавня мова має назви абсолютно всіх речей, варто їх тільки знайти.

– Але як це стосується магії? – не зрозумів Ерагон.

– Прямо! – відповів Бром. – Ця мова є основою будь-якої сили. Вона віддзеркалює справжню природу речей, а не їхні зовнішні риси, які бачить кожен. Наприклад, вогонь називається «брісінгр». І це не одне з багатьох імен вогню, а його справжнє наймення. Якщо в тобі досить сили, то ти можеш використовувати слово «брісінгр», щоб спрямувати полум'я туди, куди тобі треба. Саме це сьогодні й сталося.

– А чого ж той вогонь був синій? – знову спитав юнак. – І чому сталося саме те, чого я хотів, адже я вимовив тільки слово «вогонь»?

– У кожної людини свій колір вогню. А щодо того, як сталося саме те, чого ти хотів, то це вже справа звички. Більшість новачків, як правило, довго пояснюють, чого вони хочуть. З набуттям досвіду це стає зайве. Справжній майстер міг би просто сказати «вода» й отримати щось непов’язане з водою, наприклад, коштовний камінь. І ти не зможеш второпати, як він це зробив, хоч майстер, звісно, побачить зв’язок між «водою» та «каменем», зосередивши на ньому всю свою увагу. Це вже більше скидається на мистецтво, друже мій. А взагалі, те, що вдалося тобі сьогодні, зробити надзвичайно важко.

«Виходить, Бром – чарівник! – несподівано втрутилася Сапфіра в Ерагонові думки. – Згадай, як він ловко розпалив вогонь на рівнині. Він не просто щось знає про магію, він користується нею!»

«Мабуть, твоя правда!» – подумки відповів Ерагон.

«Спитай його про цю силу, тільки пильнуй за тим, що кажеш, – продовжував дракон. – Гратися з людиною, яка має такі здібності, дуже небезпечно. Але якщо він справді маг або чаклун, то чому переховувався в Карвахолі?»

– Ми з Сапфірою, здається, дещо зрозуміли, – обережно почав юнак. – Ви володієте магією, еге ж? Саме завдяки їй ви розпалили багаття тоді, на рівнині.

– Ну, скажімо, я маю певний досвід, – згодився Бром.

– Тоді чому ви не скористалися ним проти ургалів? – спалахнув Ерагон. – Та, правду сказати, було вже чимало випадків, коли ваша магія стала б нам у пригоді. Наприклад, ви могли б урятувати нас від урагану чи вберегти наші очі від куряви…

– Я не зробив цього з досить простої причини, – посмоктуючи люльку, сказав Бром. – Я не Вершник, а це означає, що ти сильніший за мене навіть у найтяжчому стані. А крім того, я вже немолода людина й не маю колишньої сили. Щоразу, вдаючись до магії, я витрачаю все більше енергії.

– Вибачте, – зніяковів парубок.

– Не треба вибачатися, – сказав Бром, поворухнувши хворою рукою. – Таке чекає на кожного з нас.

– А де ви навчилися магії? – спитав Ерагон.

– Про це мені ліпше змовчати… – озвався старий – Скажу лиш, що це було далеко звідси й мене вчив дуже добрий учитель. Принаймні я можу передати далі його вчення.

Маленьким камінчиком Бром прочистив свою люльку й мовив:

– Я знаю, у тебе ще чимало питань, на які мені доведеться відповідати, але давай відкладемо їх до ранку.

Старий схилився до Ерагона, його очі зблиснули:

– А зараз я скажу тобі тільки одне. Хочу попередити, що магія забирає стільки ж сил, скільки тобі знадобиться, щоб упоратися з проблемами власними силами. Саме тому ти й почувався таким виснаженим після того, як убив тих ургалів. Через це я був злий на тебе. Ти надзвичайно ризикував. Якби для бою знадобилося більше сил, ніж було їх у тобі, ти б загинув. Магію слід використовувати тільки тоді, коли не можеш досягти чогось у звичайний спосіб.

– А як же дізнатися, чи не забере закляття всю твою силу? – злякався Ерагон.

– Як правило, воїн про це не відає, – зітхнув Бром. – Ось чому маги добре знають межу своїх можливостей, навіть коли діють нерозсудливо. Якщо ти берешся за справу, звільняючи свою магічну силу, то забрати її назад уже неможливо. Навіть тоді, коли вона небезпечна для самого тебе. Доки ти не володітимеш більшими знаннями, я б хотів застерегти тебе від нових спроб. Але, здається, ми вже засиділись.

Коли вони лягали спати, Сапфіра задоволено сказала:

– Ми стаємо сильнішими, Ерагоне. Незабаром уже ніхто на світі не ризикне заступити нам шлях.

– Так, але який шлях ми оберемо? – спитав юнак.

– Такий, який схочемо! – відповів дракон, зручніше вмощуючись на нічліг.

Магія – це просто

Як ви гадаєте, чому ті двоє ургалів залишилися в Язуаці? – спитав Ерагон після того, як вони від’їхали від села на чималу відстань. – Здається, вони не мали жодної причини відставати від решти.

– На мою думку, вони покинули головний загін, аби пограбувати село, – відповів Бром. – Дивує тут інше: ургали, наскільки мені відомо, збиралися разом лише двічі чи тричі за всю свою історію. Цікаво, що вони поробляють зараз.

– Можливо, цей напад спровокували разаки?

– Не знаю. Але якнайшвидше покинути Язуак – це одне-єдине правильне рішення в нашому становищі. До того ж, разаки теж подалися в цей бік – кудись на південь.

– Але ж, як не крути, нам таки потрібні припаси, – нагадав юнак. – Чи є десь поблизу ще яке село?

– Ні, – похитав головою Бром. – Та не біда: Сапфіра зможе для нас щось уполювати, якщо ми змусимо себе їсти одне тільки м’ясо. Скажімо, цей гайок може видатися тобі надто малим, але там повно звірини. До того ж, річка – єдине тутешнє джерело, тому більшість тварин з рівнини приходить сюди на водопій. З голоду ми не помремо.

Ерагон притих, задоволений Бромовою відповіддю. Вони їхали далі, а довкола галасливо пурхали птахи й мирно несла свої води річка. Це було гамірне місце, сповнене життя та енергії.

– А як той ургал вас дістав? – несподівано озвався Ерагон. – Усе сталося так швидко, що я нічого не второпав.

– Мені просто не пощастило, – буркнув Бром. – Я був для нього небезпечним суперником, тому він ударив Сніговія. Дурне створіння стало дибки, і я втратив рівновагу. Цього було досить, щоб ургал встиг розпанахати мені руку.

Почухавши підборіддя, старий додав:

– Гадаю, тебе все ще цікавить магія. Бо те, про що ти дізнався, насправді дуже суперечлива річ. Мало хто знає, що всі вершники – який більше, який менше – використовували магію. Вони тримали це в таємниці навіть за часів свого розквіту, оскільки магія робила їх вищими за ворогів А якби всі про неї знали, то спілкуватися з простими людьми було б дуже важко. Дехто гадає, що магічні здібності короля можна пояснити його чаклунством. Це неправда, адже він має ці здібності так само, як кожен вершник.

– А яка різниця? – здивувався Ерагон. – Хіба те, що я використав магію, не робить мене чаклуном?

– Аж ніяк! – відповів старий. – Чаклун, наприклад Тінь, для досягнення своєї мети закликає духів. Така сила відрізняється від твоєї. Здібності мага не залежать від духів чи драконів, ось чому ти не можеш бути магом. Ти ж не відьмак чи чародій, що використовує силу заклять. І ця обставина вкотре нагадує нам ось про що. Молоді вершники – такі, як ти, жили за суворим розпорядком, спеціально розробленим для зміцнення їхніх тіл та тренування розуму. Вишкіл тривав довгі місяці, ба навіть роки, аж доки старші не вирішували, чи здобули учні право на використання магії. До того моменту жоден із них не знав про власні здібності. А якщо хтось із учнів випадково виявляв своє вміння використовувати магію, його одразу ж відокремлювали від решти. Інколи учні самотужки знаходили в собі магічну силу, хоча мало хто з них наражався на таку небезпеку, на яку наразився ти.

– А як саме їх учили магії? – спитав юнак. – Я не розумію, як взагалі можна цьому навчитись. Якби ви ото вчора захотіли мені це пояснити, я навряд чи хоч щось збагнув би.

– Учнів навмисне примушували виконувати якісь безглузді вправи, що мало б їх роздратувати, – посміхнувся Бром. – Наприклад, тягати туди-сюди каменюччя, носити воду до дірявих діжок та робити всяку іншу дурню. За якийсь час їм це набридало, і вони вдавалися до магії. Такий спосіб спрацьовував майже бездоганно. До речі, ти завжди будеш слабший за ворога, який отримав такий вишкіл. А вони й досі існують. Наприклад, король або хтось із ельфів. Вони легко б упоралися з тобою.

– То що ж його робити? – розгубився Ерагон.

– Для тривалого вишколу в нас бракує часу, але навіть подорожуючи можна багато чому навчитися, – сказав Бром. – Я знаю достатньо вправ, які збільшують силу, але за один день всього того, чому навчали вершників, тобі, звісно, не опанувати, – лагідно глянув на Ерагона старий. – Отож, доведеться тобі, хлопче, вчитися на ходу. Спочатку це буде важко, але результат того вартий. Можливо, тобі буде цікаво знати, що жоден із вершників твого віку ніколи не робив за допомогою магії того, що ти вчинив учора з тими двома ургалами.

– Дякую, – посміхнувся юнак, почувши похвалу. – А та прадавня мова має якусь назву?

– Звісно, має! – розреготався старий. – От тільки її вже ніхто не зна. Бо це було б слово такої сили, годне панувати над усіма мовами світу й над тими, хто ними спілкується. Отакої! Люди здавна намагаються відшукати цю назву, та марно.

– І все ж таки я не розумію, як діє магія, – сказав Ерагон. – Як саме її використовують?

– Хіба ж я тобі не пояснив? – здивувався Бром. – Гай-гай. Отже, для того, щоб користуватися магією, треба мати певну силу, яка в людей буває дуже рідко. Треба також уміти керувати цією силою. Коли ти її звільняєш, то мусиш або скористатися нею, або загасити. Зрозуміло? Ідемо далі. Коли ти хочеш використати свою силу, то слід вимовити певне слово чи фразу прадавньою мовою, аби пояснити свій намір. Наприклад, якби вчора ти не сказав «брісінгр», то нічого б не сталося.

– Значить, я обмежений незнанням цієї мови? – розгубився хлопець.

– Саме так, – підтвердив Бром. – А ще не можна казати неправду, коли ти спілкуєшся нею.

– Але ж цього не може бути, – засумнівався Ерагон. – Люди завжди брешуть. І прадавня мова тут нічого не вдіє.

– Фетрблака, ека веонхата нейат хайна оно. Блака сом йет лам, – несподівано сказав Бром, і якась пташина миттю пурхнула з гілки йому на руку. Лагідно щебечучи, вона розглядала мандрівників своїми розумними оченятами.

– Ейта, – помилувавшись нею, мовив старий, і пташка пурхнула собі геть.

– Як ви це зробили? – спитав зачудований Ерагон.

– Я сказав, що не завдам їй жодної шкоди. Можливо, вона й не зрозуміла всього, але значення моїх слів прадавньою мовою було очевидне. Пташка довірилась мені, бо знає, що всі, хто володіє цією мовою, дотримують свого слова.

– Ельфи теж спілкуються цією мовою?

– Так, – підтвердив Бром.

– І ніколи не брешуть?

– Не зовсім, – ухильно відповів старий. – Звісно, вони запевняють, що не говорять неправди, хоча самі просто опанували мистецтво казати одне, маючи на думці зовсім інше. Ніколи не знаєш напевно, що в них на умі. Дуже часто вони говорять тільки половину правди, приховуючи решту. Аби порозумітися з ними, треба мати неабияку клепку в голові.

Трохи поміркувавши, Ерагон знову спитав:

– А що в цій мові означають власні імена? Чи дають вони владу над людьми?

– Ще й яку! – радісно зблиснув очима Бром. – Той, хто спілкується прадавньою мовою, має два ймення. Перше, те, що призначене для щоденного вжитку, не має багато сили. А ось друге – це істинне ім'я, і його знають лише декілька довірених осіб. Були часи, за яких ніхто не приховував свого справжнього ймення, але наша доба не така благородна. Той, хто знає твоє істинне ім’я, має над тобою велику владу. Розкрити це ім’я – означає віддати своє життя в руки іншого. Друге ім’я має кожен, але ніхто про це не здогадується.

– А як дізнатися про нього? – не вгавав хлопець.

– Ельфи визначають його за допомогою інтуїції, – відповів старий. – Та окрім них, цим даром більше ніхто не володіє. Було й так, що вершники вирушали в мандри, аби його знайти. Або шукали ельфа, який міг його підказати, але це траплялося нечасто, бо ті неохоче діляться своїми знаннями.

– Я хотів би знати своє ім’я, – замріяно сказав Ерагон.

– Будь обережний із цим, – спохмурнів Бром. – То небезпечне знання. Дізнатися про те, ким ти є насправді, тобто знати про себе геть усе – це мить одкровення, яка не минає безслідно. Декого така правда довела до божевілля. Більшість намагається її забути. Але істинне ім’я дає не тільки владу над іншими, завдяки йому ти можеш опанувати самого себе. Звісно, якщо ця правда тебе не вб’є.

– Я впевнена, що не вб’є, – несподівано озвалась Сапфіра.

– Навіть коли вб'є, я все одно хочу його знати, – стояв на своєму Ерагон.

– А тебе, юначе, не так-то й легко злякати, – усміхнувся Бром. – Це добре, адже тільки впевнені в собі одинаки здобувають знання про власне єство. На жаль, тут я тобі нічого не пораджу. Ти мусиш сам себе знайти, – старий поворухнув пораненою рукою й болісно скривився.

– Чому б вам не полікуватись за допомогою магії? – спитав Ерагон.

– У тому немає потреби, – зніяковів Бром. – Я про це навіть не думав, бо не маю достатньо сили. Можливо, ти зміг би це зробити за допомогою потрібного слова, але я не хочу тебе виснажувати.

– Але ж я міг би позбавити вас болю! – заперечив Ерагон.

– Та нічого, якось переживу, – відповів Бром. – До того ж, використана для зцілення магія вимагає стільки ж сили, скільки треба для того, аби людина вилікувалася самотужки. Я не хочу, щоб ти кілька днів почувався геть виснаженим. Тобі ще не варто братися за таку складну справу.

– Але якщо я можу вилікувати вас, то чи можу я часом оживити когось із мертвих? – не вгавав юнак.

Це питання неабияк здивувало Брома, але він швидко відповів:

– Пам’ятаєш, ми вже говорили про завдання, які можуть тебе вбити? Це одне з них. Вершникам заборонено воскрешати мертвих заради їхньої ж таки безпеки. За межами життя лежить прірва, де магія безсила. Якщо ти переступиш цю межу, твоя сила залишить тебе, а душа розтане в темряві. Маги, чаклуни, вершники – усі вони намагалися це зробити, і всі загинули на порозі тієї прірви. Тому займайся тим, що дозволено, – порізами, синцями, можливо, кількома зламаними кістками, та тільки не мертвими.

– Це куди складніше, ніж я думав, – спохмурнів Ерагон.

– Аякже, – відказав Бром. – Той, хто не знає, що робить, відразу ж хапається за складні завдання. І, зрозуміло, гине, – крутнувшись у сідлі, Бром швидко нахилився й схопив із землі камінець. – Бачиш оцей камінчик?

– Так, – здивувався юнак.

– Тримай його.

Ерагон витріщився на той темно-сірий невеличкий камінець. На шляху їх було бозна-скільки.

– Оце і є твоя наука, – мовив старий.

– Я не розумію, – спантеличено закліпав юнак.

– Звісно, не розумієш, – нетерпляче відповів той. – Саме тому я навчаю тебе, а не навпаки. Але годі балакати, інакше ми нікуди не дійдемо. Я хочу, щоб цей камінець злетів над твоєю долонею й завис у повітрі. Утримуй його там якомога довше. Слова, які тобі знадобляться: «стенр рейза». Повтори.

– Стенр рейза.

– Чудово. А тепер спробуй.

Похнюплений Ерагон зосередився на камінці, намагаючись відчути всередині себе хоч якийсь натяк на нещодавню енергію. Юнак аж спітнів від напруги, але камінець навіть не думав поворухнутися. «Як же це зробити?» – мізкував парубок. Нарешті, Ерагон склав руки на грудях і роздратовано буркнув:

– Це неможливо.

– Неправильно! – вигукнув Бром. – Це я вирішуватиму, що можливо, а що ні. За це треба боротися! Не здавайся відразу. Спробуй іще.

Зосередившись, Ерагон примружив очі й подумки відсторонився від усього світу. Він глибоко вдихнув повітря й почав досліджувати найпотаємніші куточки власної свідомості, намагаючись знайти в собі ту кляту приховану силу. Натомість натрапляв на давні думки та спогади, аж раптом знайшов щось незвичне, схоже на маленький острівець, який ніби належав і водночас не належав йому. Схвильований, юнак подумки торкнувся його, намагаючись зрозуміти, що той приховує. Він відчув опір, наче якийсь бар’єр усередині, але знав, що сила перебуває з іншого боку. Тож юнак спробував подолати цю перешкоду. Вона виявилася досить міцною. Роздратований Ерагон почав таранити бар’єр, щосили б’ючись у нього, аж доки той нарешті не розлетівся на друзки, наче тонке скло, затоплюючи єство лавиною сяючого світла.

– Стенр рейза, – видихнув юнак.

Камінець захитався, здійнявшись у повітря, і завис над долонею, що випромінювала м’яке сяйво. Ерагон намагався втримати його якомога довше, але сила раптом вислизнула й зникла за бар’єром. Камінець м’яко впав на руку, і долоня згасла. Хлопець відчув легку втому, але був щасливий.

– Непогано для першого разу, – сказав на те Бром.

– А що це з моєю рукою? – спитав юнак. – Вона наче маленький ліхтарик.

– Того ніхто не знає, – відповів старий. – Вершники завжди випромінювали силу через ту руку, де в них була гедвей ігназія. Другою рукою це теж можна робити, але не так легко.

Якусь хвилину він дивився на Ерагона, а потім сказав:

– У першому ж селі – якщо воно не буде зруйноване – ми купимо тобі рукавички. Ти гарно приховуєш свою мітку, але не варто ризикувати. Сяйво від неї може привернути увагу ворога.

– А у вас вона також є? – несподівано спитав Ерагон.

– Ні. Її мають тільки вершники, – відповів Бром. – А ще ти мусиш знати, що на магічну силу впливає відстань – так само, як на стрілу чи спис. Якщо ти спробуєш зрушити щось за милю від тебе, це забере в тебе куди більше енергії, ніж якби та річ була ближче. Тому, коли побачиш переслідувачів, зачекай, доки вони наблизяться, і тільки тоді використовуй магію. А тепер до праці! Спробуй знову підняти камінь.

– Знову? – похнюпився юнак, пригадавши, скільки зусиль це коштувало йому першого разу.

– Так! І поквапся.

Вони вправлялися майже цілий день, а коли нарешті закінчили, Ерагон ледь не плакав від утоми. За цей час він зненавидів і камінь, і все, що його стосувалося. Після завершення уроку він замахнувся й хотів був пожбурити його куди подалі, але Бром зупинив парубка:

– Не треба. Залиш його в себе.

Юнак роздратовано блимнув на старого й неохоче запхав камінець до кишені.

– Ми ще не закінчили, – сказав Бром, – тож тобі ще рано розслаблятися.

І старий показав на невеличку рослину, назвавши її «делойс». Так він почав навчати Ерагона прадавній мові, розповідаючи назви речей: від «вьондр» – тонкої прямої палиці, до «Айдайль» – ранкової зірки.

Надвечір обидва знову змагалися на мечах біля багаття. Хоча Бром бився тепер лише однією рукою, його майстерність від того анітрохи не зменшилась.

Подальші дні минали за таким самим розпорядком. Зранку Ерагон вивчав прадавню мову й управлявся з камінцем, а ввечері вони з Бромом билися на дерев’яних мечах. Юнак відчував постійну втому, але поволі, майже непомітно, починав змінюватись. Невдовзі камінець, коли йому наказували здійнятися в повітря, уже хаотично не погойдувався. Ерагон уже засвоїв перші уроки, подані Бромом, і вони перейшли до більш складних. Та й знання прадавньої мови з кожним днем удосконалювались.

Зростала також Ерагонова впевненість та швидкість під час двобою. Тепер уже парубок рухався, наче та змія, його удари ставали сильнішими, а рука вже не тремтіла, коли він відбивав атаки. Тож сутички тривали все довше й довше, бо юнак навчився протистояти Брому. Тепер, коли вони завершували двобій, не лише Ерагон засинав із новими синцями.

Сапфіра теж підростала, хоча й повільніше. Довгі польоти та щоденне полювання неабияк загартували дракона. Тепер він був вищий за коня й значно довший. Але саме це й хвилювало Брома з Ерагоном, оскільки Сапфіра стала надто помітною для стороннього ока, вилискуючи своєю лускою й витаючи в небесах.

Мандрівники продовжували просуватись на південь слідом за разаками. Ерагона дуже дратувало те, що разаки весь час випереджали їх на кілька днів. Іноді він ладен був уже змиритися з невдачею, як раптом вони знаходили новий слід чи якийсь знак на дорозі, і в юнаковій душі знову спалахував вогник надії.

Упродовж усієї своєї подорожі берегами річки Нінор і прибережними рівнинами мандрівники так і не зустріли жодної живої душі. Тож їхнім вправам ніхто не заважав. Нарешті вони підійшли до Дарета, першого селища після Язуака.

* * *

В останню ніч перед відвідинами села Ерагонові наснився напрочуд яскравий сон. Він побачив Герроу з Рораном у зруйнованій кухні на фермі. Ті прохали допомогти їм відновити будинок, але він лише скрушно хитав головою. «Я переслідую твоїх убивць», – прошепотів він дядькові.