Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)

Крістофер Паоліні
Ерагон

Пролог
Тінь Смерка

Вітер завивав, сповняючи ніч незнайомими запахами – передвісниками світової бурі. Кремезний Смерк звів голову і вдихнув повітря. Якби не багрове волосся й криваво-червоні очі, можна було б подумати, що це людина.

Раптом він зіщулився й принишк. Так, не було жодних сумнівів: вони тут. А може, це пастка? Оцінивши ситуацію, він холодно наказав: «Розійдіться, сховайтеся за кущами й деревами. І хто б не наблизився, зупиніть його… або помріть».

Навколо Смерка заметушилось дванадцять ургалів, озброєних короткими мечами та круглими залізними щитами з якимись чорними знаками. Ці кривоногі потвори з товстими, ніби навмисне створеними для бою, руками, зовні нагадували людей. Над маленькими вухами вони мали пару закручених рогів. Ледь чутно порохкуючи, потворні істоти пірнули в хащі.

За мить шурхіт стих, і довкола знову запанувала тиша.

Сховавшись за стовбуром, Смерк не зводив очей з темної стежки. Досвідчений звір, він розрізняв на ній геть усе аж до найменших дрібничок: слабкого місячного сяйва було досить, аби бачити кожну гілку, кожен листочок так само гарно, як сонячного дня. Збоку Смерк видавався неприродно застиглим. По лезу довгого меча, що його він тримав у руці, тяглася тоненька, наче волосинка, подряпина. Вузький клинок міг легко ввійти поміж ребрами, але не зламався б навіть об найміцніший панцир.

На відміну від гострозорого Смерка, ургали ледь-ледь розрізняли дорогу. Вони сунули навпомацки, наче сліпі, шкопиртаючи об власні обладунки. Раптом тишу порушило пронизливе ухкання сови. Загін на мить застиг. Коли птах пролетів, вони поплентались далі, здригаючись від нічного холоду. Несподівано під важким чоботом одного з ургалів тріснула суха гілка. Смерк застережливо шикнув, і чудовиська відсахнулись назад. Ці потвори смерділи, наче тухлятина, але Смерк намагався пересилити свою огиду. Урешті-решт, вони лише знаряддя в його руках, та й годі.

Час спливав дуже повільно, і Смерка брала нетерплячка. Певно, сморід ургалів було чутно на весь ліс. Смерк не дозволяв їм зводитись на ноги, аби розігріти м’язи. До себе він також був безжальний і непорушно продовжував удивлятися в нічну темряву. Новий подув вітру зашарудів гіллям і приніс іще сильніший запах, що його вже зачув був Смерк. Він збуджено загарчав і вишкірив зуби.

– Приготуйтеся, – прошепотів він.

Усе його тіло тремтіло від напруги, а кінчик меча нервово здригався. Скільки змов влаштовано, скільки пережито болю – і все заради цієї миті. Цього разу все неодмінно має вийти.

Кошлаті брови ургалів сіпнулися, очі зблиснули вогнем, руки міцніше стисли зброю. Смерк почув брязкіт металу, по камінню зацокотіли копита. Нарешті з темряви з’явилися розпливчаті постаті.

Троє вершників на білих конях швидко наближалися до засідки. Вони з гордою поставою трималися в сідлах і були закутані в довгі плащі, що виблискували в місячному сяйві, наче рідке срібло.

Це були славнозвісні ельфи. Перший вершник мав гострі вуха й тонкі розльотисті брови, що надавали йому деякої елегантності. Його струнка й водночас міцна статура нагадувала готову до бою рапіру. Через плече ельф тримав великого лука із сагайдаком, у якому були стріли з лебединим пір’ям на хвості; на боці в нього виблискував меч.

Третій ельф мав таке саме бліде кутасте обличчя. Він також був озброєний; у правій руці тримав довгого списа, а на його поясі висів сріблястий кинджал. Голову ельфа захищав шолом напрочуд тонкої роботи, прикрашений бурштином і золотом.

Між ними їхала ельфійка, чиє волосся було чорнішим за крило ворона. Вона виглядала незворушною й величною. Її світлі очі, відтінені довгими чорними локонами, випромінювали рішучість. Навіть без прикрас вона все одно була чарівна. Ельфійка також мала меч і довгий лук із сагайдаком. На колінах вона тримала якусь торбинку. Час від часу ельфійка поглядала на неї, аби пересвідчитись, чи та на місці.

Раптом один із ельфів щось тихо їй сказав, але Смерк не розчув, що саме. Ельфійка владно відповіла, і її супутники помінялись місцями. На чолі загону став ельф у шоломі. Він зручніше взяв спис, ніби готуючись до нападу. Проте ніхто з ельфів не помітив ані Смерка, ані засідки ургалів.

Смерк уже тішився, передчуваючи легку неремогу, аж раптом вітер змінив напрямок і війнув на ельфів нестерпним смородом ургалів. Коні миттю сахнулися вбік і злякано захропли. Вершники насторожились і, озирнувшись, раптово повернули й пришпорили своїх скакунів.

Кінь ельфійки помчав уперед, залишивши охоронців далеко позаду. Тим часом ургали схопилися на ноги, засипаючи ельфів зливою чорних стріл. Вистрибнувши із засідки, Смерк здійняв праву руку й гукнув: «Гарізла!».

Червона блискавка, спрямована в ельфійку, вистрілила з його долоні, заливши ліс кривавим світлом. Промінь влучив у коня; той шкопиртнув і з надривним іржанням упав на землю, але ельфійка встигла напрочуд спритно з нього зіскочити. Опинившись на землі, вона кинулась до своїх супутників.

Але смертоносні стріли ургалів уже вразили ельфів. Стікаючи кров’ю, ті попадали зі своїх скакунів. Ургали кинулись до переможених суперників, та Смерк загорлав: «За нею! Мені потрібна вона!». Потвори, рохкаючи, скорилися наказу.

Коли ельфійка побачила своїх забитих супутників, з її прекрасних вуст злетів розпачливий зойк. Вона хотіла була бігти до них, але потім з прокльонами кинулась до лісу.

Доки ургали продиралися крізь хащі, Смерк виліз на уламок гранітної скелі, що височів над лісом. Звідси було видно все. Раптом він здійняв руку й вигукнув: «Бойтк Істалрі!» – і ліс довкола спалахнув вогнем. Смерк безжально випалював одну ділянку за другою, аж доки вогняна стихія не оточила місце засідки смертельним кільцем. Полум’я над лісом було схоже на розтоплену корону. Задоволений Смерк продовжував уважно слідкувати за вогненним кільцем, не даючи йому згаснути.

І вогонь не вщухав, невблаганно наближаючись до тієї галявини, якою нишпорили ургали. Раптом Смерк почув крики й пронизливий тваринний рев. Крізь хащі він побачив, як троє його підручних упали мертвими. За мить, тікаючи від решти нападників, неподалік промчала ельфійка.

Вона бігла стрімголов просто до кривобокого гранітного уламка, де причаївся Смерк. Приготувавшись, він несподівано підстрибнув угору й вправно приземлився перед утікачкою. Та миттю розвернулася й побігла назад до стежки. Чорна кров ургалів стікала з її меча, забруднюючи торбинку, яку ельфійка не випускала з рук.

Рогаті потвори вискочили з лісу й оточили свою жертву, перекриваючи їй усі шляхи до відступу. Вона з розпачем роззирнулася навсібіч, шукаючи виходу з пастки. А побачивши, що виходу немає, ельфійка з королівською гідністю випросталась, презирливо спостерігаючи за Смерком. Той з піднятою рукою наблизився до полонянки і, тішачись з її безпорадності, наказав: «Схопити її».

Та коли ургали кинулись було вперед, ельфійка швидко розв’язала свою торбинку, вихоПИВШИ з неї великий Сапфіровий камінь. Його гладенька поверхня замерехтіла, віддзеркалюючи світло лісової пожежі. Полонянка здійняла камінь над головою, її уста нечутно шепотіли якесь закляття. У розпачі Смерк вигукнув: «Гарізла!».

З його руки знову з’явилася куля червоного полум’я і, наче та стріла, полетіла в бік ельфійки. Але було вже надто пізно. Смарагдове сяйво на мить освітило нічний ліс, і камінь щез. Цієї ж миті вогняна стріла влучила в ельфійку, і та впала без пам’яті.

Аж завивши від люті, Смерк щосили ввігнав свого меча в найближче дерево. Лезо наполовину ввійшло в стовбур і застрягло, а руків’я дрібно затремтіло на довгому клинку. Раптом зі Смеркової руки зірвалися ще дев’ять блискавок і вразили всіх ургалів. Розлючена істота витягла з дерева свого меча й наблизилась до ельфійки.

Коли та, заламавши свої тонкі руки, звела до неба очі, з її тонких вуст злетіло прокляття на якійсь невідомій мові. І тільки холодні зірки – незворушні потойбічні свідки – мовчки спостерігали за нею. Скривившись від огиди, потвора глянула на розпростерту ельфійку.

Її краса могла зачарувати будь-кого зі смертних, та Смеркові було байдуже. Перш за все він пересвідчився, що камінь справді зник, потім вивів свого коня зі схованки між деревами й прив’язав ельфійку до сідла. Урешті-решт, він сів на коня й подався геть.

Смерк гасив полум’я тільки на своєму шляху, залишаючи решту лісу в обіймах вогню.

Знахідка

Ставши навколішки в прим’ятому очереті, Ерагон пильно придивлявся до слідів. Відбитки ратиць підказували йому, що олені пройшли цими луками десь із півгодини тому. Незабаром вони мали зупинитися на ночівлю. Його ціль, маленька самка, яка помітно накульгувала на ліву передню ногу, ще й досі перебувала в стаді. Парубок навіть дивувався, як вона примудрилася не потрапити в пазурі вовка чи ведмедя.

Високе небо було погожим, у повітрі грався легенький вітерець. Срібляста хмаринка поволі пливла понад горами, які оточували цю місцину з усіх боків. Її краї віддзеркалювали червонясте світло повного місяця, що лежав між двома верхівками гір, наче в колисці, і нагадував про час осінніх жнив. Гірські струмки стрімко збігали з неприступних льодовиків і мерехтливих снігових вершин. Над полониною висів такий густий туман, що мисливець майже не бачив власних ніг.

Ерагону було п’ятнадцять, менш ніж за рік він мусив стати дорослим. Чорні брови відтіняли його темно-карі очі. Парубок увесь час безугавно працював, тож одяг йому геть обшарпався. У піхвах на поясі висів мисливський ніж, а тисовий лук було захищено від туману футляром з оленячої шкіри. За плечима на дерев’яній палиці він ніс торбинку.

Переслідуючи самицю оленя, Ерагон зайшов далеко в Хребет – дике гірське пасмо, що тяглося з півдня на північ Алагезії. Люди часто приносили з цих гір погані чутки, які не віщували нічого доброго. Та незважаючи на це, Ерагон не боявся Хребта – він був чи не єдиним мисливцем з усього Карвахола, котрий насмілився полювати так глибоко між його скелястих круч.

Його похід тривав ось уже третю добу, тож запаси їжі наполовину вичерпалися. Якщо він не дістане цього оленя, то доведеться повертатися додому з порожніми руками. Зовсім швидко розпочнеться зима, його родині потрібне буде м’ясо, а купувати м’ясо в Карвахолі Ерагону було не по кишені.

Рішуче налаштований, парубок якусь мить постояв у слабкому місячному сяйві, а потім хутко рушив лісом до найближчого межигір’я, де, на його думку, мали відпочивати олені. Дерева затуляли небо й відкидали на землю мереживні тіні. Вряди-годи мисливець поглядав на сліди: він знав дорогу.

Вийшовши на полонину, Ерагон неквапом взявся за лук, витяг три стріли й поклав одну з них на тятиву, тримаючи решту в лівій руці Місячне сяйво вихоплювало з темряви два десятки оленів, що застигли на траві. Самиця, за якою він стежив, спочивала скраєчку, незграбно випроставши передню ногу.

Ерагон нечутно підкрався ближче, тримаючи лук напоготові. Як довго він чекав цієї миті! Затамувавши подих, юнак прицілився і… раптовий вибух розірвав довколишню тишу.

Олені посхоплювалися на ноги. Ерагон хотів був кинутись навперейми, але пекельний вогонь обпік йому щоку. Він насилу пустив стрілу в оленя, що пробігав повз нього. Просвистівши зовсім поруч із ціллю, стріла щезла в темряві. Лаючись, мисливець розвернувся й навмання вистрілив удруге.

Позаду парубка, де щойно був олень, тепер лежала випалена полум’ям галявина. Утративши своє колюче вбрання, самотньо стояли голісінькі сосни, а траву було геть витолочено. Тоненький димок здіймався в повітря, розносячи запах горілого. Посеред згарища виднівся блискучий синій камінь. Туман, що звивався над галявиною, почав огортати його своїми тонкими пасмами.

Якийсь час Ерагон перечікував можливу не6езпеку, але, крім туману, більше нічого так і не помітив. Нарешті він трохи послабив тятиву й зробив кілька кроків уперед, увійшовши в бліду тінь місяця. Юнак наблизився до каменя, обережно торкнувся його стрілою й миттю відскочив назад. Нічого не сталося, тож він з острахом підняв незнайому річ.

Ще ніколи природа не створювала камінь, відточений так досконало. Його бездоганно гладеньку темно-синю поверхню вкривало павутиння тонких прожилок. На доторк він був холодний і нагадував застиглий шовк. Овальної форми, приблизно з фут завдовжки, камінь важив кілька фунтів, хоча на вигляд мав бути важчим.

Знахідка видалась Ерагонові чудовою й водночас страшною. «Звідкіля тут цей камінь? Для чого він?» – не міг збагнути юнак. До того ж, було геть незрозуміло, чи він з’явився тут випадково, чи навмисне? «Якщо згадати старі перекази, – подумав Ерагон, – то без магії тут не обійшлося, отже, слід бути обережним».

«Але що його робити з цим каменем? – подумки запитав себе юнак. – Нести його буде важко, та ще, чого доброго, й небезпечно. Краще залишу його тут». Трохи повагавшись, Ерагон уже намірився кинути камінь геть, але щось його зупинило. «Принаймні за нього можна купити хоч якісь харчі», – подумав він, знизав плечима й запхав камінь до торби.

Відкрита полонина була надто небезпечною для ночівлі, тож юнак, повернувшись до лісу, розстелив свою похідну постіль під вивернутим корінням старезного дерева. Повечерявши хлібом і сиром, він загорнувся в ковдру й, перш ніж поринув у сон, довго міркував про те, що сталося.

Паланкарська долина

Вранішнє сонце, зійшовши, залило небо жовто-рожевими барвами. Повітря було свіжим, солодким і дуже холодним. Береги гірських річок вкрилися кригою, а маленькі озерця повністю замерзли. Попоївши каші, Ерагон повернувся на полонину, аби оглянути випалену землю. Але навіть при ранковому світлі він не побачив нічого нового, тож рушив додому.

Старий оленячий слід подекуди ледь виднівся, а місцями взагалі зник. Цю гірську стежку проклали тварини, тому вона часто повертала назад, роблячи величезні зигзаги. Але, попри все, вона була найкоротшим шляхом у долину.

Хребет – одне з небагатьох місць, які король Галбаторікс не міг уважати своїми володіннями. Ще й дотепер ходили легенди про те, як добра половина його війська щезла, заблукавши в цих хащах. Над тутешніми горами ніби тяжіло лихо й відчуття недоброї долі. Навіть удень мало хто з місцевого люду наважувався заходити високо в гори Хребта. Ерагон належав до таких сміливців – він розумів, що в нього немає якогось особливого дару, тож просто пильнував і мав швидку реакцію. Юнак мандрував цими горами довгі роки, але ніколи не забував про обережність. Щоразу, коли він вважав себе знавцем усіх можливих таємниць, ставалося щось таке, що вщент розбивало його спокій і впевненість. Наприклад, ось ця теперішня поява каменя.

Юнак просувався вперед швидким кроком, долаючи льє за льє. Пізно ввечері він вийшов на край глибокого урвища. Далеко внизу стрімко збігала в Паланкарську долину річка Анора. Підживлена сотнями крихітних струмочків, вона, немов та сильна хижа тварина, билася об скелі та кам’яні уламки, що ставали їй на шляху. Повітря сповняв глухий гуркіт.

Зупинившись неподалік урвища в заростях чагарника, парубок дивився, як сходить місяць, а потім почав лаштуватися на ніч.

У наступні два дні стало куди холодніше. Ерагон рухався швидко, майже не звертаючи уваги на довколишні краєвиди. Обідньої пори другого дня він почув шум водоспаду Ігуальда, який покривав усе довкола, немов велетенська ковдра. Стежка вивела юнака до високого берега, де сланцеві скелі височіли над річкою, що злітала в повітря й знову падала на вкриту мохом землю.

Паланкарська долина лежала перед мандрівником наче розгорнута карта. Підніжжя гори, з якої води Ігуальди падали вниз, було найпівнічнішою точкою долини. Трохи далі від водоспаду баввонів Карвахол – купка коричневих будівель. Білий дим вився над дахами, немов кидаючи виклик дикій природі, що зусібіч оточила село. Із цих висот ферми здавалися маленькими цяточками завбільшки з ніготь. Земля довкола була червоно-коричнева або піщано-жовта – там, де пожовклою травою бавився вітер. Річка Анора, звиваючись у сяйві сонячного проміння, збігала від водоспаду до південного краю Паланкара. Десь далеко вона огинала село Терінсфорд і самотню гору Утгард, повертаючи на північ і несучи свої води до моря.

Трохи постоявши, Ерагон покинув урвище й рушив стежкою вниз, кривлячись, коли спуск ставав занадто крутим. Поки юнак зійшов униз, на землю вже спадали м’які сутінки, розмиваючи довколишні фарби й обертаючи речі на сірі примари. Десь поблизу мерехтіли вогні Карвахола; будинки відкидали на землю довгі тіні. Окрім Терінсфорда, Карвахол був єдиним селом у Паланкарській долині. Ця місцина, відрізана від решти світу, губилася серед суворої, але прекрасної природи. Лиш коли-не-коли який-небудь торговець чи мисливець зазирав у ці краї.

Низькі дахи міцних дерев’яних будинків було вкрито соломою або дранкою. Над ними вився дим, сповняючи повітря дивним запахом затишку. Оселі мали широкі ґанки, де мешканці, як правило, збиралися для розмов чи укладання торгових угод. Де-не-де світилися віконця, в яких горіла свічка або лампа. У вечірньому повітрі Ерагон уже здалеку почув спокійний гомін чоловіків та вигуки жінок, що квапили їх додому.

Парубок рушив поміж будинками до крамниці м’ясника. Над великою присадкуватою будівлею здіймалися клуби густого чорного диму.

Ерагон поштовхом відчинив двері. Від вогню, що потріскував у складеній із каміння пічці, в просторому помешканні панували тепло й затишок. Порожній прилавок тягнувся вздовж усієї дальньої стіни. Підлогу було встелено соломою, а сама хатина виглядала такою ошатною й чистенькою, ніби власник цього закладу весь свій час витрачав тільки на те, аби шукати по закутках пилюку й бруд. За прилавком стояв м’ясник Слоун. Це був невеличкий на зріст чоловік, убраний у бавовняну сорочку й довгий, забруднений кров’ю фартух. На поясі в нього красувалася ціла колекція ножів. Хворобливо-землисте обличчя Слоуна вкривали цяточки віспи, а чорні очі випромінювали підозру. Він натирав прилавок якоюсь старою ганчіркою.

Побачивши Ерагона, Слоун скривився:

– Погляньте-но, великий мисливець повертається до нас, смертних! І що ж ти вполював цього разу?

– Нічого, – коротко відрубав Ерагон. Слоун ніколи йому не подобався. М’ясник завжди ставився до нього зверхньо, ніби до якогось покидька. Слоун був удівцем, і єдиною небайдужою для нього людиною була донька Катріна, яку він просто обожнював.

– Я вражений! – вигукнув Слоун з удаваним захватом. Він повернувся до Ерагона спиною, аби відшкребти щось зі стіни: – І саме тому ти сюди прийшов?

– Так, – неохоче погодився Ерагон.

– У такому разі давай-но поглянемо на твої грошики. – Слоун нетерпляче затарабанив пальцями, коли Ерагон, переминаючись з ноги на ногу, нічого не відповів: – Ну? Або вони в тебе є, або нема. То як?

– Узагалі-то, грошей у мене нема, але є…

– Що, нема грошей? – різко урвав його м’ясник. – І ти збираєшся купувати м’ясо? Невже інші торговці віддають свій крам задарма? Я що, маю просто так віддати тобі м’ясо? До того ж, – несподівано додав він, – уже пізно. Приходь завтра з грошима. А зараз я зачиняюсь.

Ерагон пильно глянув крамареві в очі:

– Я не можу чекати до завтра, Слоуне. Але ти маєш рацію, за будь-яку працю треба платити. І в мене є дещо, чим я можу тобі віддячити.

Промовистим жестом юнак дістав із торби камінь і обережно поклав його на подряпаний прилавок, де той замерехтів від полум’я, що танцювало в пічці.

– Мабуть, десь украв, – пробелькотів Слоун, зацікавлено схиляючись над каменем.

Пропустивши повз вуха безглузду репліку, Ерагон спитав:

– То як, цього буде досить?

Слоун узяв камінь у руки, намагаючись визначити його вагу. Він провів пальцями по його гладесенькій поверхні, пильно подивився на білі прожилки. А потім з виглядом фахівця м’ясник поклав коштовність назад.

– Гарний, але скільки ж він коштує?

– Не знаю, – щиро сказав Ерагон. – Та навряд чи хто витрачав би свій час на його огранку, якби камінь не був коштовний.

– Можливо, – згораючи від нетерплячки, але намагаючись це приховати, сказав Слоун. – Яка його ціна? Якщо вже ти сам не знаєш, то знайди торговця, який підкаже тобі. А ні, то погоджуйся на мою пропозицію – три крони.

– Та це ж здирство! Він має коштувати у десять разів дорожче, – запротестував Ерагон. —

За три крони я не куплю м’яса навіть на тиждень.

Слоун знизав плечима:

– Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, тоді чекай, доки приїдуть торговці. І взагалі, я втомився від цієї розмови.

Торговцями тут називали мандрівну групу купців і акторів, що приїздила до Карвахола навесні й узимку. Вони скуповували надлишок того, що вирощували місцеві фермери та виробляли селяни, і продавали їм усе потрібне для життя: насіння, худобу, тканини та інші припаси, наприклад, сіль та цукор.

Ерагон не міг чекати, доки вони приїдуть, адже це мало бути нескоро, а його родина потребувала м’яса зараз, тож він відповів:

– Гаразд, я згоден.

– Добре, я принесу тобі м’яса. Між іншим, де ти знайшов цей камінь?

– На Хребті, два дні тому…

– Іди геть! – несподівано скрикнув Слоун, відштовхуючи від себе камінь. Важко ступаючи, він рушив до іншого боку прилавка й заходився відчищати ніж від застарілих плям крові.

– Але чому? – спитав Ерагон. Він підсунув камінь до себе, ніби захищаючи його від Слоунового гніву.

– А тому, що мені не потрібне нічого з тих проклятущих гір! Забирай свій відьомський камінь і вшивайся, – рука Слоуна раптом зіслизнула, і він порізав собі палець, та, схоже, навіть не помітив цього. М’ясник продовжував скребти лезо, заливаючи його свіжою кров’ю.

– Так значить, ти відмовляєшся продати мені м’ясо?!

– Так! Доки не принесеш гроші, – гаркнув Слоун, здіймаючи ножа й виходячи з-за прилавка. – Забирайся геть, або я сам тебе викину!

Раптом позаду них прочинилися двері. Ерагон швидко озирнувся, готуючись до нової напасті. Досередини ввалився Хорст. Це був величезний чолов’яга, а за ним із рішучим виразом обличчя дріботіла Слоунова донька Катріна – висока дівчина років шістнадцяти. Ерагон був здивований, побачивши її, адже зазвичай вона не втручалася в суперечки, які затівав її батько. Слоун насторожено зиркнув на них і знову взявся за Ерагона:

– Він не хотів…

– Спокійно, – сказав Хорст своїм могутнім голосом, із хрускотом стиснувши кулаки. Він був карвахольським ковалем і мав товсту шию та потріпаний шкіряний фартух. Ув око впадали його міцні, оголені по лікоть руки, а крізь виріз сорочки виглядали могутні м’язи волохатих грудей. Коли він розмовляв, його щелепи рухалися так, що недбало підстрижена чорна борода злітала в повітря й плуталася:

– Слоуне, що ти в біса накоїв цього разу?

– Нічого, – м’ясник кинув на Ерагона вбивчий погляд і сплюнув. – Цей хлоп прийшов сюди й почав мені набридати. Я попрохав його забратися геть, але він навіть не зрушив з місця. Я йому пригрозив, та він ніби й не чує! – зиркаючи на Хорста, Слоун, здавалося, меншав на очах.

– Це правда? – спитав коваль.

– Ні! – відповів Ерагон. – Я запропонував цей камінь як плату за м’ясо, і м’ясник погодився. Але коли я сказав, що знайшов його на Хребті, то він не схотів навіть торкатися до нього. Яка різниця, звідки він?

Хорст зацікавлено глянув на камінь і знову звернувся до м’ясника:

– Чому ти відмовляєшся, Слоуне? Я й сам не дуже люблю Хребет, але якщо йдеться про ціну каменя, то я можу засвідчити її власними грошима.

На якусь мить питання зависло в повітрі. Потім Слоун облизав губи й вимовив:

– Це моя крамниця, і тут я можу робити все, що мені заманеться.

Тоді з-за Хорстової спини вийшла Катріна й, відкинувши пасмо золотаво-рудого, схожого на розтоплену мідь, волосся, сказала:

– Тату, але ж Ерагон хоче заплатити. Дай йому м’яса, і ходімо вечеряти.

Очі Слоуна грізно звузились:

– Іди в будинок, це не твоє діло… Кому я кажу!

Обличчя Катріни вмить скам’яніло, і вона, випроставшись, вийшла геть.

Ерагонові все це дуже не сподобалось, але втрутитись він не насмілився. Хорст посмикав себе за бороду і з докором сказав:

– Гаразд, тоді продай мені, – залунав на всю крамницю його голос. – Ерагоне, що ти хотів купити?

– Усе, що можу забрати із собою.

Хорст дістав гаманця й почав відраховувати гроші:

– Дай мені найкращу вирізку й полядвицю. І дивись, аби її вистачило, щоб наповнити Ерагонову торбу.

М’ясник зам’явся, переводячи погляд з Хорста на Ерагона.

– Не продати м’ясо мені – це дуже кепська ідея, – знову озвався Хорст.

Зі злістю озираючись, Слоун таки поплентався до задньої кімнати. Звідти долинув скажений гуркіт, шарудіння паперу й ледь чутна лайка. За кілька хвилин він повернувся з купою загорнутого в папір м’яса. Із незворушним виразом обличчя м’ясник узяв у Хорста гроші й заходився далі чистити свого ножа, удаючи, ніби поруч нікого немає.

Хорст забрав м’ясо й вийшов надвір. Ерагон поспішив за ним, захопивши свою торбу й камінь. Прохолодне нічне повітря війнуло їм в обличчя, приємно освіжаючи після задушливої крамниці.

– Дякую вам, Хорсте. Дядько Герроу буде задоволений.

Хорст тихо засміявся:

– Не треба мені дякувати. Я вже давно хотів це зробити. Слоун – такий скандаліст, що його давно вже слід було поставити на місце. А оце зараз Катріна почула сварку й бігцем по мене. Добре, що я встиг, – ще б трохи, і ви точно затіяли б бійку. Щоправда, тепер я не знаю, схоче він продати що-небудь тобі чи комусь із твоєї рідні наступного разу, навіть якщо ви прийдете з грошима.

– А чого це він такий злий? Ми ніколи з ним не дружили, але ж він завжди приймав наші гроші. До того ж, я ніколи не бачив, щоб він так обходився з Катріною, – сказав Ерагон, розв’язуючи торбу.

Хорст знизав плечима:

– Спитай ліпше в свого дядька. Він знає про це куди більше, ніж я.

Ерагон запхав м’ясо до торби:

– Тепер мені ще сильніше кортить потрапити додому… розгадати цю таємницю. Ось, візьміть, це тепер ваше, – він простягнув камінь Хорстові.

Той знову засміявся:

– Ні, ні, залиш свій дивний камінь собі. А щодо грошей, то навесні Альбрих збирається у Фейнстер. Він теж хоче стати ковалем, тож мені знадобиться помічник. Можеш прийти й відпрацювати цей борг, якщо в тебе буде вільний час.

Ерагон удячно вклонився. Хорст мав двох синів, Альбриха та Балдора, і обидва вони працювали в нього в кузні. Посісти місце одного з них – це неабияка пропозиція:

– Ще раз дякую. Я охоче попрацюю у вас.

Парубок справді зрадів, що в нього буде така нагода віддячити Хорстові, адже його дядько ніколи б не взяв милостиню. Несподівано Ерагон згадав про братове прохання:

– Роран просив, аби я поговорив з Катріною, а оскільки вже мені не пощастило цього зробити, то, може, ви їй дещо перекажете?

– Звісно.

– Він хотів попередити, що приїде сюди, тільки-но з’являться торговці, і тоді вже з нею побачиться.

– Ото й усе?

Ерагон трохи розгубився:

– Та ні, іще він хотів, аби Катріна знала, що вона найкраща дівчина, яку він тільки бачив у своєму житті, і що він не може думати про жодну іншу.

Хорст широко посміхнувся й підморгнув Ерагонові:

– Це в нього серйозно, чи не так?

– Авжеж, сер, – так само посміхаючись, відповів Ерагон. – І якщо ваша ласка, то перекажіть, що я їй дуже вдячний! Це так люб’язно з її боку заступитися за мене перед своїм батьком. Сподіваюсь, що Катріні за це не перепаде. Брат би дуже розгнівався, якби в неї через мене виникли якісь проблеми.

– На твоєму місці я би цим не переймався. Слоун не знає, що це саме вона покликала мене, тож навряд чи докорятиме їй. Слухай, а може, ти повечеряєш з нами?

– Вибачайте, та я не можу. На мене чекає Герроу, – відповів на те Ерагон, затягуючи мотузок на торбі. Він повісив її на плече й рушив дорогою, помахавши на прощання рукою.

Через торбу, набиту м’ясом, юнак ішов тепер значно повільніше, але бажання опинитися вдома подвоювало його сили. Село скінчилося зовсім несподівано, його гостинні вогні лишилися позаду. Перламутровий місяць визирав з-за гір, заливаючи землю своїм примарним світлом. Усе навколо здавалося вицвілим і пласким.

Незабаром юнак звернув з дороги, яка бігла далі на південь. Тоненька стежка, що нею він тепер крокував, майже губилася в тіні величезних в’язів і вела його крізь високі трави просто на невеличкий пагорб. Ерагон зійшов на верхівку й побачив м яке світло, що линуло з вікон його будинку.

На дранковому даху виднівся цегляний димар, а з карнизів, що нависали над побіленими стінами, на подвір’я спадали тіні. Один бік критого ґанку було захаращено дровами, заготовленими на зиму. А на іншому – валялися фермерські знаряддя.

Вони в’їхали в цей будинок після смерті Маріан, дружини Герроу, а перед тим він стояв пусткою майже півстоліття. Помешкання лежало за десять миль від Карвахола – найдалі за всі сусідські. Люди вважали таку відстань небезпечною, адже в разі якого лиха родина не встигла б покликати на допомогу сусідів. Та Ерагонів дядько нікого не послухав.

За сотню футів від будинку похмуро височіла сіра клуня. У ній тримали двох конячин – Бірка та Бруга, а ще курей та корову. Часом тут з'являлася й свиня, але цього року родина не мала на неї грошей. Поміж стійлами стояв візок, а межу їхніх польових ділянок уздовж річки Анори було обсаджено деревами.

Обережно наблизившись до ґанку, парубок помітив у вікні світло:

– Дядьку, це я, Ерагон. Пустіть мене.

Тієї ж миті рипнула маленька заслінка, і двері розчахнулися.

Тримаючись за ручку, на порозі стояв Герроу. Поношений одяг висів на ньому, наче лахміття на сухому дрючку. Запалі очі на виснаженому обличчі похмуро поглядали з-під сивіючого чуба. Він скидався на людину, яку почали муміфікувати, та раптом з’ясували, що вона ще жива.

– Роран спить, – сказав він у відповідь на запитальний погляд парубка.

На старезному дерев’яному столі, поверхня якого була така щербата, що тріски відкидали тіні, схожі на велетенські пальці, блимала лампа. Біля пічки, де догорали дрова, на забитих у стіну саморобних цвяхах висіла купа кухонного начиння. Ще одні двері вели в глиб будинку. За довгі роки пі-дошви мешканців відполірували підлогу до блиску. Ерагон скинув зі спини торбу й витяг м’ясо.

– Що це таке? Куплене м’ясо? Де ти взяв гроші? – вигукнув дядько, побачивши згортки.

Перш ніж відповісти, Ерагон перевів подих:

– Нам його купив Хорст.

– І ти дозволив йому заплатити? Я ж тобі казав: ми не жебракуватимемо, щоб дістати їжу. Якщо ми не зможемо себе прогодувати, нам доведеться переїхати в село. А там ти навіть не зчуєшся, як люди почнуть приносити старий одяг і питати, чи протягнемо ми зиму.

Обличчя Герроу зблідло від гніву.

– Це ніяка не милостиня, – відповів на те Ерагон. – Навесні Хорст дозволив мені відпрацювати борг. Йому якраз буде потрібен помічник, бо Альбрих поїде із села.

– А в тебе буде час, аби на нього працювати? Ти що, збираєшся покинути роботу на фермі? – трохи пом’якшав Герроу.