Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

Вони принесли непритомного скитальця до себе й почали його лікувати. Галбаторікс проспав чотири доби, а прокинувшись, уже не почувався хворим. Пізніше він з’явився перед радою, що зібралася його судити, і всупереч звичаю попрохав у неї нового дракона. Так нерозсудливо міг учинити тільки божевільний, і рада побачила, хто перед нею. Позбувшись надії, вдивляючись у криве дзеркало свого безумства, Галбаторікс вирішив, що саме вершники винні в смерті його дракона. Він думав над цим удень і вночі й нарешті вигадав план помсти.

Голос Брома знизився до гіпнотичного шепоту:

– Галбаторікс знайшов вершника, що поставився до нього з розумінням, і тут пустила коріння його підступність. Завдяки наполегливим умовлянням і секретам, яких він навчився в Смерка, хлопець намовив його виступити проти громади. Разом вони підступно заманили в пастку й убили одного зі старших вершників. А потім Галбаторікс несподівано відступився від свого спільника – і на того теж чекала смерть. Вершники побачили, як із рук божевільного стікала кров. З його вуст злетів пронизливий крик, і він зник у темряві. Незважаючи на своє безумство, він був дуже обережний, тому щоразу уникав переслідування.

Роками Галбаторікс переховувався в пустелях, наче зацькована мисливцями тварина, і завжди остерігався ворогів. Про його звірства ніхто не забув, але з часом пошуки припинились. Згодом, як на зло, він перестрів юного вершника на ймення Морзан – міцного тілом, та слабкого на розум. Галбаторікс умовив Морзана не замикати ворота фортеці Іліреї, що тепер називається Урубейн. Саме через них Галбаторікс потрапив до цитаделі й викрав собі маленького дракона, який щойно вилупився з яйця.

Прихопивши із собою нового учня, він заховався в такому місці, куди навіть вершники не наважувалися потикатись. Там Морзан навчався темній силі та оволодів секретами й таємницями забороненої магії, яких ніхто не знав. Коли ж навчання завершилось, а чорний дракон Галбаторікса на ймення Шруйкан обернувся на справжнього велетня, Галбаторікс вийшов у великий світ, і поруч з ним був Морзан. Разом вони винищували всіх вершників, які траплялися їм на шляху. З кожним убивством їхня сила зростала. Ще дванадцять вершників приєдналися до Галбаторікса через жагу помсти й любов до влади. Ці дванадцятеро, разом із Морзаном, стали Тринадцятьма клятвопорушниками. Решта громади не була готова до цього й загинула під час їхнього жорстокого нападу. Ельфи також хотіли дати відсіч Галбаторіксу, але їх було нереможено, тож вони втекли до потаємних схованок, звідки вже ніколи не виходили.

Тільки Врейль, ватажок вершників, протистояв Галбаторіксу та клятвопорушникам. Старий і мудрий, він боровся, аби врятувати те, що міг, а найголовніше – аби не дозволити ворогові заволодіти рештою драконів. В останній битві під брамою міста Дору Ареба Врейль майже переміг Галбаторікса, але почав вагатися перед вирішальним ударом. Галбаторікс скористався з нього й уразив його в бік. Важкопоранений Врейль сховався в горах Утгард, де намагався відновити сили. Але цього не сталося, бо Галбаторікс знайшов його. Під час бою той завдав Врейлю удар нижче пояса. Завдяки цьому підступному удару він і здобув перевагу. Звісно, він переміг Врейля, зітнувши нещасному голову з плечей.

І коли сила пронеслася по його жилах, Галбаторікс оголосив себе королем усієї Алагезії.

З того часу він панує над нами.

Закінчивши свою оповідь, Бром пішов разом з юрбою трубадурів. Ерагон бачив, як на його щоці зблиснула сльоза. Люди поволі розходились, тихо перемовляючись, а Герроу звернувся до хлопців:

– Уважайте, що вам дуже пощастило. За все своє життя я чув цю історію тільки двічі. Якби імперія дізналася, що Бром її розповідає, він не дожив би й до наступного ранку.

Подарунок долі

Увечері, повернувшися з Карвахола, Ерагон залишився у своїй кімнаті на самоті, й вирішив перевірити камінь так, як це робив Мерлок. Він поклав його на ліжко, а поруч із ним три інструменти. Почав з дерев’яного молоточка. Парубок легенько постукав ним по каменю. Той відгукнувся ледь чутним бринінням. Задоволений, юнак узяв наступний інструмент – важку шкіряну кувалду. Раз – і кімнату сповнив протяжний дзвін. Нарешті, він простукав камінь маленьким металевим долотом. Метал ані надколов, ані подряпав знахідку, видобувши з неї надзвичайно тонкий звук. Коли стихла остання нота, юнакові здалося, ніби він почув якийсь писк.

«Мерлок казав, що всередині він порожній, – подумав Ерагон, – то, може, там, усередині, у ньому є щось цінне? Як же його відкрити? Той, хто його огранив, знав, що робить. А той, хто підкинув на Хребет, певно, не сподіваючись отримати назад, таки й справді назавжди його втратив. Я не вірю, що чаклун, який уміє рухати каміння, не зміг би його знайти. Невже його призначено саме для мене?» Хлопець не знав відповіді на це питання. Змирившись із загадкою, він зібрав інструменти й поклав камінь назад на полицю.

Посеред ночі Ерагона щось розбудило. Він уважно прислухався. Довкола було тихо. Стривожений, він засунув руку під матрац і намацав ножа. Потім трохи почекав і поволі знов поринув у сон.

Раптом тишу розірвав тонкий писк, знову повернувши юнака до реальності. Він скочив з ліжка й вихопив ніж. Намацавши кресало, похапцем запалив свічку. Двері його кімнати було зачинено. І хоча це мало скидалося на писк миші чи пацюка, юнак усе одно зазирнув під ліжко. Порожньо. Він присів на край матраца й протер очі, аби остаточно прокинутись. Несподівано писк повторився, й Ерагон скочив на ноги.

Звідки цей звук? Підлога й стіни складаються із суцільного дерева, тож там нічого не могло пищати. Так само й у ліжку, до того ж, юнак неодмінно б помітив, якби вночі щось спробувало заповзти під його солом’яний матрац.

Раптом погляд Ерагопа спинився на камені. Він узяв його з полиці й задумано зважив у руці, поглядаючи на всі боки. Писк знову залящав йому в вухах, а камінь у руці завібрував. Так ось звідки долинав цей звук!

Мало того, що знахідка не принесла йому нічого, крім роздратування, то ще й спати вночі не дає! Незважаючи на юнакове обурення, камінь спокійно лежав собі, тихо попискуючи. Ерагон обережно поклав його назад на полицю й знову заліз під ковдру. Яка б таємниця не ховалася в цьому камені, вона може зачекати до завтра!

Коли парубок і ще раз прокинувся, крізь шибку линуло м’яке місячне сяйво. Камінь погойдувався, стукаючись об стіну. Він лежав наче в калюжі холодного світла, яке приховувало його власні кольори. Ерагон зіскочив з ліжка, знову схопившись за ножа. Погойдування припинилося, але юнак так і залишився напоготові. Раптом камінь заверещав і почав розгойдуватись іще дужче.

Юнак вилаявся й почав натягати на себе одяг. Йому було байдуже, скільки той камінь коштує, – він збирався віднести знахідку в ліс і там закопати. Утім, погойдування знову припинилося, й камінь замовк. А потім несподівано забринів, покотився полицею і з гуркотом упав на підлогу. Похитуючись, він посунув на Ерагона, тож парубок злякано позадкував до дверей.

Раптом на камені з'явилася тріщина. Потім іще й іще одна. Не сходячи з місця, Ерагон нахилився вперед, міцно стискаючи ножа. Від поверхні каменя, там, де сходилися тріщини, відколовся дрібний шматочок, який за мить полетів на підлогу. Пищання стихло, і з отвору визирнула маленька голівка, а за нею й незграбне тільце. Ерагон іще міцніше стис свою зброю й завмер. Невдовзі загадкове створіння повністю вивільнилося з каменя-шкаралущі. Якусь мить воно тупцяло на місці, а потім посунуло в бік місячного сяйва.

Ерагон вражено відсахнувся. Прямісінько неред ним, злизуючи із себе вологу плівку, сиділо дитинча дракона.

Пробудження

Попри те, що дракончик був завбільшки з Ерагонову руку, він виглядав дуже поважно. Його шкіра мала яскраво-смарагдовий колір, як і сам камінь, що насправді виявився яйцем. Дитинча розправило крильця, через які й виглядало незграбно. Вони були значно довші за тулуб, тож ребристі, тонкі, кістляві пальці стирчали з кінцівок, наче пазуристе віяло. Голова дракончика скидалася на трикутник. А з верхньої щелепи цієї малої істотки стирчало двійко невеличких білих ікол; вони здавалися надзвичайно гострими. Ця істота мала білі, мов слонова кістка, і трохи зазубрені зсередини кігті. Гребінь із невеличких шипів тягнувся вздовж хребта, починаючись на голові й зникаючи на кінчику хвоста. Там, де шия переходила в плечі, між шипами, що стирчали трохи далі один від одного, була западинка.

Тільки-но Ерагон зробив необережний рух, як дракончик миттю повернув до нього свою голівку. На парубка пильно глянули суворі, холодні, наче крига, сині оченята. Той завмер. У разі нападу ця істота була б грізним супротивником.

Невдовзі дракончик втратив до Ерагона будь-який інтерес і незграбно рушив кімнатою, попискуючи, коли наштовхувався на стіну чи меблі. Змахнувши крилами, він скочив на ліжко й підповз до подушки. Істотка жалібно, наче пташеня, роззявила пащеку, показуючи ряди гострих зубів, а Ерагон обережно примостився на краєчку ліжка. Дракончик понюхав його долоню, пожував рукав, тож хлопець забрав руку геть.

Він не міг стримати посмішки, розглядаючи це маленьке створіння, а потім дуже повільно простягнув уперед праву руку й торкнувся до нього. Тієї ж миті Ерагона охопила якась вогненна хвиля, що пробігла від долоні до плеча, обпаливши вени пекельним вогнем. Зойкнувши, парубок злетів на підлогу. Його вуха сповнились металевим дзвоном, крізь який пробивався розлючений крик. Кожна частина тіла аж палала від болю. Він хотів був звестися, та не зміг. Здавалося, минуло кілька годин, доки життя повернулося в його тіло. Не в силі подолати тремтіння, Ерагон змусив себе рвучко підвестися. Його рука заніміла, а пальці наче розбив параліч. Він розгублено помітив, як шкіра на долоні почала свербіти й на ній з’явилася овальна пляма. До того ж, вона пекла, наче укус павука. Юнакове серце скажено закалатало.

Ерагон закліпав очима, нічого не розуміючи. Щось ледь чутно торкнулося його єства, так, як палець торкається шкіри. Наступної миті він знову відчув те саме, але цього разу вже сильніше, і юнакові здалося, ніби незнана істота зацікавлено тягнеться до нього своїм щупальцем. Невидима завіса, що вкривала його думки, раптом упала, і він міг вийти за межі земного розуму. Раптом юнак злякався, що може покинути власне тіло й більше ніколи в нього не повернутися, ставши ефірним духом. Пересиливши себе, він спробував усе це припинити. Нове незвичне відчуття зникло, так, наче він заплющив очі. Юнак з підозрою глянув на вкляклого дракончика.

Раптом створіння торкнулося шорсткою лапкою його боку, і парубок відсахнувся. Та цього разу болю не було. Спантеличений Ерагон погладив дракона по голівці, відчувши приємний лоскіт. Істота притулилася до нього, по-котячому вигнувши спину, і юнак торкнувся тонких перетинок її крилець. Вони нагадували старий пергамент: теплі, оксамитові, трохи вологі. Крила пульсували сотнею тонесеньких вен.

Несподівано щупальце знову поворухнулося, але цього разу було зрозуміло, що ним керує не колишня цікавість, а голод істотки. Зітхнувши, Ерагон підвівся. Дракончик небезпечний, це зрозуміло. Але, зіщулившись на ліжку, він виглядав таким беззахисним, що парубок не наважувався його прогнати. Дракончик озвався гугнявим скимлінням. Ерагон швидко погладив його, аби заспокоїти. «Гаразд, подумаємо про це пізніше», – вирішив він і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері.

Коли юнак повернувся з двома шматками в’яленого м’яса, то побачив, що дракончик сидить на підвіконні й дивиться на місяць. Він порізав м’ясо на шматочки й підсунув до тваринки. Та обережно понюхала один, потім швидко, наче змія, схилила голову і з гарчанням проковтнула їжу. А потім, тицяючись Ерагонові в руку, почала прохати ще.

Парубок нагодував прибульця, пильнуючи, аби той не схопив його за палець. Коли в нього залишався останній шматочок, драконове пузце вже нагадувало бубон. Ерагон покрутив шматочком перед носом у дракончика, а тваринка, не довго думаючи, схопила рештки смакоти. Наївшись, вона вилізла хлопцеві на руки й притулилася йому до грудей. Несподівано істотка чмихнула, вистріливши цівкою диму. Ерагон зачудовано спостерігав за нею.

Коли дракончик нарешті заснув, з його горла залунало тихе сопіння. Парубок ніжно підняв дитинча, відніс на ліжко й поклав біля подушки. Не розплющуючи очей, істотка мирно обвила хвостом бильце. У цілковитій темряві Ерагон ліг поруч, обійнявши свого нового приятеля рукою.

Наразі він мав вирішити одну важливу дилему. Якщо залишити дракончика в себе, то можна стати вершником. Його народ шанував священні оповіді про вершників Дракона, і, ставши одним із них, людина навіки посідала місце в пантеоні героїв. Але коли про дракона раптом дізнається імперія, то Ерагона стратять разом з родиною, якщо він не погодиться стати на бік короля. І ніхто не зможе, ба навіть не схоче їм допомогти. Найпростіше, мабуть, убити дракона, але юнак відразу ж відкинув цю жахливу ідею. Дракони були для нього надто святими істотами, аби про таке думати. «До того ж, хто нас викаже? – розмірковував юнак. – Ми живемо надто далеко й не робимо нічого такого, що привертало б до нас увагу».

Утім, парубок не знав, чи Герроу з Рораном погодяться залишити цього маленького прибульця. Жоден з них, певно, не зрадіє, коли знатиме, що доведеться жити разом із драконом. «Я міг би виростити його потайки, – думав собі Ерагон. – За місяць чи два він стане надто великим, аби Герроу міг легко його позбутися. А якщо ні? Чи зможу я знайти достатньо їжі, аби потайки прогодувати дракона? Зараз він завбільшки з кошеня, проте зжер цілу купу м’яса! Можливо, трохи перегодом він полюватиме й сам, але коли ж це буде? І чи виживе він у такій холоднечі?» Так чи так, але парубкові страх як кортіло залишити дракона в себе. Чим довше він думав, тим сильнішим ставало це бажання. Хай там що скаже Герроу, Ерагон зробить усе, аби захистити цю істоту. Сповнений рішучості, юнак нарешті заснув, примостившись поруч із драконом.

На світанку дракончик уже сидів на бильці ліжка, наче сторож, що вітає новий день. Ерагон замилувався ним. Він іще ніколи не бачив такого насиченого синього кольору. Драконяча луска була схожа на поверхню коштовного каменя. Парубок помітив, що пляма на його долоні, яка з’явилася тоді, коли він торкнувся до цієї істоти, почала сріблясто виблискувати. Якщо його руки будуть постійно брудними, ніхто цього не помітить.

Дракон зіскочив із бильця й злетів на підлогу. Ерагон обережно підняв його. Він вийшов на подвір’я, прихопивши по дорозі трохи м’яса, кілька смужок шкіри та велику купу ганчір’я. Морозяний ранок був просто чудовий, усе довкола вкривав свіжий сніг. Юнак помітив, як маленьке створіння, сидячи в нього на руках, зацікавлено роззиралося навсібіч, і посміхнувся.

Він пішов через поле й невдовзі дістався темного лісу, шукаючи безпечне місце. Нарешті, юнак знайшов горобину, що самотньо росла на лисому пагорбі, простягнувши до неба вкрите снігом гілля. Ерагон посадив дракончика на землю біля стовбура, поклавши поруч шматки шкіри.

Кількома вправними рухами парубок змайстрував петлю й накинув її драконові на шию. Той обережно досліджував сніг довкола дерева. Шкіра на петлі була старенькою, але ще могла послужити. Ерагон помилувався, як дракончик грається на снігу, а потім зняв петлю з його шиї, змайструвавши щось на зразок упряжі, аби істотка ненароком не задушилася. Потім він назбирав хмизу й спорудив високо на дереві таке собі кубельце. Усередині він застелив його ганчір’ям і залишив там запас м’яса. Коли дерево хиталося, сніг падав юнакові на обличчя. Він завісив схованку рядниною, аби втримати зсередини тепло, а закінчивши роботу, задоволено оглянув свій витвір.

– Час показати тобі нову домівку, – сказав парубок, підсаджуючи дракона на дерево. Той почав був пручатися й хотів звільнитись, але врешті таки заліз до кубельця. Заразом він ковтнув шматочок м’яса, скрутився клубочком і несміливо закліпав на Ерагона.

– Ти будеш тут у безпеці, якщо сидітимеш тихо, – сказав той.

Драконенятко знову кліпнуло.

Упевнений, що воно його не зрозуміло, Ерагон спробував скористатися силою волі, намагаючись знайти драконове єство. І його знову вразило відчуття відкритості – відчуття неосяжного простору, що налягло на нього, наче важка ковдра. Зібравши докупи всі сили, він зосередився і спробував передати істоті одну-єдину думку: «Залишайся тут». Дракон припинив кублитися й звів голову. Парубок наполегливо повторив: «Залишайся тут». Несподівано він уловив ледь чутний сигнал про згоду, але не був упевнений, що дракон справді його зрозумів. «Зрештою, це ж тільки тварина», – подумав юнак. Він з полегшенням зітхнув, відчувши, як повертається в безпечний простір власного розуму.

Перегодом Ерагон вирушив додому, час від часу озираючись. Дракончик, висунувши голову з кубельця, стежив за ним своїми великими очима.

Швидким кроком юнак повернувся додому й прослизнув до своєї кімнати, аби прибрати уламки яйця. Юнак був упевнений, що Герроу й Роран не помітять зникнення каменя – вони не думали про нього відтоді, як з’ясувалося, що знахідку не можна продати. Коли всі прокинулись, Роран розповів про дивні звуки, які він чув уночі. На щастя, він не став про них розпитувати.

Удень Ерагонові здавалося, що час летить напрочуд швидко. Мітку на його руці й справді вдалося легко приховати, тож зовсім скоро він уже не хвилювався. За якийсь час юнак мчав до горобини, тримаючи в руці ковбасу, яку вдалося поцупити з льоху. Хвилюючись, він наблизився до дерева. Чи зможе дракон вижити в зимовій холоднечі?

Але побоювання виявилися марними. Створіння сиділо собі на гілці, наче птах на сідалі, і щось жувало. Побачивши Ерагона, дракончик озвався збудженим пищанням. Парубок зрадів, що істотка залишалась на дереві, де її не могли вполювати великі хижаки. Коли він показав ковбасу, дракон спустився вниз. Доки той жадібно наминав смакоту, Ерагон оглянув схованку. Залишене м’ясо зникло, а хатинка була ціла-цілісінька. При тому всередині він помітив пір’я. «Дуже добре, – зрадів юнак. – Отже, він може самостійно здобувати собі їжу».

І тут Ерагон згадав, що досі не знає, якої статі його вихованець. Він узяв тваринку на руки і, незважаючи на обурений вереск, оглянув її, проте нічого не знайшов. «Цей свої таємниці просто так не видасть», – усміхнувся юнак.

Ерагон провів із ним багато часу. Відв’язавши істотку, юнак посадив її собі на плече й пішов у глиб лісу. Вкриті снігом дерева стежили за ними, наче величні колони гігантського собору.

Там, подалі від чужих очей, Ерагон розповідав дракону все, що знав про ліс, не переймаючись, чи той його розуміє. Адже важило саме спілкування. Він безугавно говорив зі своїм вихованцем. Дракон не зводив із нього своїх ясних очей, ніби впиваючись словами вчителя. Часом юнак просто мовчав, розглядаючи дивну істоту на своїх руках. Він ще й досі не міг оговтатись від останніх подій. Коли Ерагон рушив додому, відчуваючи, як виразні сині очі дивляться йому вслід, сонце вже сідало за обрій. Дракон був обурений, що його залишають самого.

Тієї ночі парубок уявляв собі різні жахіття, які могли статися з маленькою беззахисною тваринкою. Його мучили думки про люту хуртовину та злих хижаків. Довгий час сон тікав від нього, а коли юнак нарешті заснув, йому привиділися лисиці та вовки, що роздирали дракона на шматочки своїми закривавленими зубами.

На світанку Ерагон вибіг з будинку, тримаючи під пахвою їжу та оберемок старого одягу – додатковий захист для драконячої хатинки. Той уже прокинувся і, живий та здоровий, спостерігав за сходом сонця з високої гілки. Ерагон палко подякував за це всім богам, йому відомим і невідомим. Коли він наблизився, драконеня спустилось із дерева і, стрибнувши юнакові на руки, притулилося до грудей. Вочевидь, холод йому не дошкуляв, проте виглядало воно якось злякано. Цівка диму вилетіла з його ніздрів. Ерагон заспокійливо погладив звірятко, присівши з ним на землю біля горобини, і щось тихо забелькотів. Він сидів не рухаючись, і дракончик сховав свою голівку в його одязі. Перегодом він вивільнився з обіймів і видерся парубкові на плече. Потім юнак нагодував свого вихованця й утеплив його схованку ганчір’ям. Вони ще трохи погралися, а незабаром Ерагон уже повертався додому.

Далі юнак встановив новий розпорядок дня. Щоранку він біг до лісу, годував дракона й швидко вертав додому. А вдень накидався на роботу, аби якнайшвидше завершити всі справи та знову побачитися зі своїм вихованцем. І Герроу, і Роран помітили дивну поведінку хлопця й почали цікавитись, чому це той стільки часу проводить надворі. Ерагон лише знизав плечима й відтепер, вирушаючи до лісу, почав пильнувати, аби за ним ніхто не стежив.

За якийсь час він уже не хвилювався про те, що з драконом може щось статися. Той ріс дуже швидко, майже на очах, і невдовзі більшість небезпек йому вже не загрожувала. За перший тиждень дракон збільшився майже вдвічі. Ще за чотири дні він сягав Ерагонового коліна. Хатка на дереві стала для нього замала, тож довелося збудувати нову схованку вже на землі. На це парубок витратив три дні.

Коли драконові виповнилось два тижні, Ерагон звільнив його, дозволивши самостійно гуляти лісом, бо той потребував значно більше їжі. Першого разу, коли дракон опинився на свободі, Ерагон ледь змусив його залишитись у лісі й не ходити за ним на ферму. Щоразу, як драконеня намагалось ув’язатися за ним, Ерагон подумки відштовхував його, і згодом воно збагнуло, що від нього вимагають.

Парубок також пояснив драконові, чому полювати треба тільки на Хребті, де було більше шансів залишитись непоміченим. Фермери неодмінно б звернули увагу, якби в долині Паланкар почали зникати худоба чи птахи. Від того, що тепер дракон перебував далеко, юнак почувався водночас і спокійніше, і тривожніше.

Його загадковий зв’язок із драконом дедалі міцнішав. Ерагон збагнув, що той не розуміє слів, а може спілкуватися тільки образами й емоціями. На жаль, це не завжди спрацьовувало, і досить часто дракон його геть не розумів. Відстань, на якій вони могли обмінюватись думками, швидко зростала. Незабаром Ерагон міг знайти вихованця навіть тоді, коли той перебував за три льє. Парубок часто це робив, і дракон озивався, ніжно торкаючись його єства. Ці мовчазні розмови заповнювали час, коли юнак працював на фермі. Якась маленька часточка Ерагона завжди лишалася в контакті з драконом.

Іноді він ігнорував цей контакт, але ніколи не забував про нього. Тим часом спілкування з людьми відволікало його увагу не більше, ніж дзижчання мухи.

Коли дракон підріс, його вереск обернувся на рев, а вуркотіння – на утробне гарчання. Але він чомусь не дихав вогнем, і Ерагона це почало непокоїти. Він часто бачив, як з його пащеки виходить дим, але на вогонь не було навіть натяку.

Наприкінці місяця драконові плечі сягали юнакового ліктя. За цей час його вихованець неретворився з маленької істоти в могутнього звіра. Луската шкіра дракона стала міцною, неначе кольчуга, а ікла обернулися на справжнісінькі кинджали.

Ерагон щовечора вирушав з драконом на прогулянку. Коли вони знаходили галявину, парубок вмощувався під деревом, споглядаючи, як дракон літає в небі. Йому подобалося стежити за польотом, і він шкодував, що дракона ще не можна осідлати. Потому він часто пестив драконову шию, відчуваючи, як під його долонею перекочуються могутні м’язи.

Попри всі Ерагонові зусилля, ліс довкола ферми незабаром сповнився слідами драконового перебування. Величезні відбитки лап із чотирма пазурами, що впивалися глибоко в сніг, знищити було неможливо. Так само, як і велетенських куп посліду, що трапляли на око дедалі частіше.

Дракон терся об дерева, обчухруючи з них кору, а ще точив кігті об повалені колоди, лишаючи подряпини завглибшки в декілька дюймів. Якби Герроу чи Роран зайшли за ферму трохи далі, вони неодмінно дізналися б про дракона. Ерагон розумів, що найкраще буде самому про все розповісти. Але перед тим він хотів зробити дві речі: дати драконові якесь ім’я і взагалі дізнатися про драконів якомога більше. Із цим питанням найліпше було звернутися до Брома, знавця легенд і переказів, у яких він так часто згадував про драконів.

Тож коли Роран зібрався до Карвахола по нове долото, Ерагон напросився поїхати разом із ним.

Перед тим, як вирушити в село, Ерагон гайнув до лісу і, знайшовши невеличку галявину, подумки гукнув дракона. За мить він побачив у вечірньому небі цятку, що наближалася до нього. Дракон крутнувся, стрімко загальмував і завис над верхівками дерев. Його крила зі свистом розсікали повітря. Схилившись набік і повільно кружляючи, істота м’яко спустилася вниз. Востаннє змахнувши крилами, аби втримати рівновагу, вона нарешті торкнулася землі.

Ерагон подумки розкрився назустріч дракону. Він почувався трохи ніяково з огляду на майбутню нетривалу розлуку, але пояснив другові, що справді має їхати. Той невдоволено чмихнув.

Хлопець спробував утішити істоту, передавши заспокійливу думку, але дракон тільки обурено вдарив хвостом. Ерагон поклав руки йому на плечі, намагаючись випромінювати спокій і злагоду. М’язи драконового тіла нервово здіймалися під його долонями, тож він ніжно поплескав створіння на знак примирення.

І раптом у його голові чітко залунало одне-єдине слово.

«Ерагоне!»

У ньому вчувалися смуток і пошана, так, ніби цим словом було врочисто підкріплено якусь непорушну угоду. Юнак пильно глянув на істоту, і його немовби накрило холодною хвилею. «Ерагоне!»

Парубкові аж горло стисло, коли він зазирнув у бездонні сапфірові очі. Він уперше подумав про дракона не як про тварину. Той був уже чимось іншим, чимось… більшим. Тоді юнак стрімголов кинувся додому, намагаючись утекти від дракона. «Мого дракона», – промайнуло в його голові.

«Ерагоне!»