Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 29 страниц)

Втеча триває

Уранці Сапфіра знялася в повітря разом з Ерагоном та ельфійкою. Мертаг самотньо їхав на Кадоці десь далеко внизу.

– Про що ти думаєш? – нарешті озвався дракон до юнака.

– Про те, що вчора сталося вбивство, – відповів той, задивившись на величний гірський пейзаж. – Інших слів я не знаходжу.

– По-моєму, він просто погарячкував, – обережно сказала Сапфіра. – Хоча ті люди й справді заслуговували на покарання.

– Звісно, – погодився Ерагон. – Але Торкенбранд був без зброї й не міг ані захищатись, ані втекти. Мертаг не залишив йому жодного шансу, не запропонував битись…

– Якби він бився з Мертагом, наслідок був би той самий, – посміхнувся дракон. – Чи ти гадаєш, що так було б правильніше?

– Я не знаю, як треба було зробити! – вигукнув у відчаї парубок. – Здається, тут узагалі немає правильної відповіді!

– На деякі питання, – лагідно сказала Сапфіра, – справді не існує відповідей. Тому ліпше не картати Мертага, бо він не бажав нам зла. А зараз поглянь, як він там…

Роздратований Ерагон крутнувся в сідлі й подивився вниз. Його друг повільно просувався шляхом, а позаду нього… На місці їхнього табору вже нишпорили ургали!

– Може, вони нас не помітили? – обережно спитала Сапфіра, перехопивши погляд юнака й поволі спускаючись до шляху, аби попередити Мертага.

– І що тепер? – сухо спитав той, коли Ерагон розповів йому про ургалів.

– Треба мчати ще швидше, – сказав вершник. – Якщо до завтра ми не знайдемо варденів, то нас неодмінно схоплять ургали, а дівчина помре.

– Ще швидше? – гірко посміхнувся Мертаг. – Як ти собі це уявляєш? Ми вже кілька днів майже не спимо й не їмо! Ми замучили коней! Іще один день таких перегонів усіх нас просто вб’є…

– Нехай навіть так, – знизав плечима Ерагон. – Але в нас немає вибору.

– Зрештою, я міг би залишити вас, – глянув на нього Мертаг. – Тоді ургали розділяться, і у вас із Сапфірою буде більше шансів дістатися до варденів.

– Ні-ні, це самогубство, – заперечив Ерагон. – Вони заженуть тебе, як оленя. Ліпше тікаймо разом до варденів!

– Гаразд, – погодився Мертаг. – Але я все одно покину вас після того, як ви з ними зустрінетесь. А потім подамся до Сурди.

– То ти залишаєшся з нами?

– Принаймні до зустрічі з варденами, – відповів Мертаг.

І втікачі з новою силою кинулись до рятівних гір. Вони по черзі спали верхи, доки один із них вів коня свого попутника. Та все було марно – ургали невблаганно наближалися. І все-таки Ерагон вірив у те, що план ельфійки допоможе їм дістатися до варденів раніше, ніж їх схоплять. І ось уранці наступного дня мандрівники помітили, що їхні переслідувачі зникли, залишившись далеко-далеко позаду.

– Здається, скоро будемо на місці, – позіхнув Ерагон. – Якщо до обіду ми не зустрінемо варденів, то далі я полечу з ельфійкою на Сапфірі, а тобі доведеться їхати самому, взявши коней.

– Поглянь краще он туди, – показав рукою Мертаг.

З високого пагорба, на який вони виїхали, було видно швидку річку, що оминала рівнину. «Це Беартус!» – здогадався Ерагон і полегшено зітхнув. Тепер уже скоро… Але цієї миті він помітив і переслідувачів, які були всього за кілька миль.

– Якби ж то нам пощастило прослизнути непоміченими, збивши ургалів зі сліду, – пробурчав юнак.

– Згадай, скільки разів ми вже намагалися це зробити, – важко зітхнув його приятель. – Але вони завжди нас знаходили.

За якийсь час мандрівники в’їхали в ліс. Старезні дерева з потрісканими стовбурами, бугристим корінням і розлогими кронами оточили їх суцільною стіною. Велетенські шишки завбільшки з кінську голову вкривали всю землю, то тут то там вуркотіли білки, а з глибочезних дупел на мандрівників зиркали чиїсь очі. Вузлувате гілля, здавалося, не хотіло пускати їх углиб цього чарівного царства. У повітрі витала якась таємнича ворожість.

Лісові хащі ставали дедалі густішими, заважаючи драконові рухатись, тож невдовзі він із ельфійкою мав здійнятися в повітря. Юнаки шукали вихід із лісу, орієнтуючись лише на близький плюскіт річкових хвиль. Це дуже сповільнювало їхній рух.

Нарешті вони таки вийшли до водоспаду, за яким лежала надзвичайно красива долина. Небо вкрилося хмарами, землю під ногами застилав суцільний килим моху, що робив усі тутешні звуки глухими.

– Я щойно бачила зграю якихось незвичних птахів, – несподівано визирнула з-за дерева Сапфіра.

– Та тут усе незвичне, – злякано буркнув Ерагон. – Давай, мабуть, полетимо разом. Я хочу подивитися, чи далеко ургали.

– А мені… мені що робити? – спитав Мертаг. – Щось я не бачу ніякого виходу з цієї долини.

– Не хвилюйся, – відповів Ерагон. – Мабуть, вихід десь трохи далі. А поки що залишайся з ельфійкою, я скоро повернусь.

– Будь обережний, – застеріг його приятель.

Злетівши, Ерагон вирішив оглянути місцевість, аби знайти вихід із цього небезпечного лісу. Угорі повітря виявилось холодним і вологим, земля зникла з очей, а поруч пролітали самі тільки сірі хмари. Невдовзі попереду замерехтіли снігові шапки гірських вершин, засліплюючи очі своїм яскравим відблиском.

– Як ти таке витримуєш? – заплющив очі юнак.

– Дуже просто, мій зір сильніший за людський, – відповів дракон.

За якийсь час Ерагонів одяг вкрився суцільною крижаною кіркою, схожою на лицарські обладунки, а волосся на голові закам’яніло, немов крижаний шолом. Вони ще ніколи не літали так високо. До того ж, хлопець почав задихатися, бо в розрідженому гірському повітрі було занадто мало кисню.

– Треба забиратися звідси, – гукнув Ерагон драконові, але той його не почув. Схилившись набік, парубок знову щосили загукав, перекриваючи свист вітру, і ледь-ледь не зірвався із Сапфіри. Від напруги й страху його тіло зробилося якимось наче ватяним.

– Що це було? – пробелькотів він, сяк-так прийшовши до тями.

– Ми піднялися надто високо, – пояснив дракон. – І між нами урвався зв’язок, тож мені довелося спуститись. Саме це й урятувало тебе, а заразом і мене.

– Гаразд, – зітхнув юнак. – На сьогодні з мене досить. Давай краще пошукаємо ургалів. Сподіваюсь, для цього нам не треба буде здійматися до самого сонця?

Ширяючи в м’яких повітряних потоках, вони нарешті помітили ворогів, які впевнено просувалися долиною.

– Як вони можуть так швидко рухатись? – здивувався Ерагон.

– Не знаю, що це за ургали, – відповіла Сапфіра, придивившись пильніше, – але вони значно більші за тих, кого ми допіру бачили. А тому швидші, витриваліші й хитріші.

– Якщо так триватиме й далі, то вони невдовзі схоплять Мертага, – захвилювався юнак.

– Лісові хащі мають їх затримати, – сказав дракон. – А може, ти спробуєш зупинити їх магією?

– Ні, зупинити таку силу ворогів я не зможу. Хіба що ненадовго…

«Гат ан рейза ду ракр!» – проказав він закляття, і на разаків почав спадати гірський туман, важкий і густий. Але Ерагонові стало зле від втрати великої кількості енергії, за допомогою якої він підтримував зв’язок зі стихією. Його серце шалено закалатало, а в очах потемніло. Нелюдським зусиллям волі він зупинив дію магічної сили, туман розвіявся, й ургали знову швидко рушили вперед.

Ледь не задихаючись, Ерагон лежав на спині дракона. Тільки тепер він згадав, як Бром попереджав його про те, що на магічну силу неабияк впливає відстань, і, якщо спробувати пересунути предмет за милю від себе, це забере значно більше енергії, ніж тоді, коли б він був поруч. «І як же я міг це забути?» – картав себе парубок.

– А ще оте добування води в пустелі, – нагадала йому Сапфіра. – Може, наступного разу спробуєш воскресити мертвих? Адже це тебе вбиває!

– Добре-добре, – знесилено відповів Ерагон. – Я буду про це пам’ятати. А зараз давай спускатися.

Підлітаючи до лісу, вони помітили на широкій галявині Мертага, що розглядав на стежці чиїсь сліди.

– Що у вас там трапилось? – замість привітання закричав він.

– Я переоцінив свої сили, – озвався Ерагон, зістрибуючи з дракона. – Зупинити ургалів мені так і не пощастило, натомість я сам ледь не загинув.

– Зрозуміло, – похмуро кивнув напарник. – У мене теж не краще. Я знайшов сліди таких тварюк, які тобі й не спилися. Не знаю, чи їх зможе подолати навіть Сапфіра. Утім, було б непогано, якби твій дракон покружляв над лісом, доки я блукатиму тут. Хай відлякує тих чудовиськ, а то вони ще чого доброго мене зжеруть…

– Ти жартуєш? – посміхнувся Ерагон.

– Якби ж то! – скривився Мертаг. – До речі, не можу повірити, що нас переслідують одні й ті самі ургали. Вони що, залізні? Пруть напролом, не відаючи втоми!

– Не знаю, Сапфіра каже, що це вже не ті, яких ми зустрічали раніше. Здається, вони більші, чи як, – пояснив Ерагон другові.

– Ах ось воно що! – вигукнув той. – Тоді все зрозуміло. Це їхня еліта, друже. Уяви собі вояків у вісім футів заввишки, які не знають утоми і яких не здолаєш навіть уп’ятьох.

– Ми зможемо їх випередити?

– Навряд чи, – замислився Мертаг. – Їх багато, вони швидкі й мають чітку мету… Було б дуже непогано, якби нарешті з’явилися вардени, бо якщо нам доведеться битися з цими потворами, самі ми ніколи не впораємось. Навіть із допомогою Сапфіри, ось так-то, друже.

– Кепські справи, – облизав сухі губи Ерагон. – У тебе є щось попоїсти? А як там, до речі, наша ельфійка?

– Тримай, – простягнув юнак окраєць хліба. – А з дівчиною гірше. Вона швидко марніє, втрачаючи останні сили. Мабуть, тобі доведеться самому летіти до варденів.

– Я тебе не покину, – відповів Ерагон, дожовуючи хліб і знову вилазячи на дракона. – Тим паче один на один з ургалами.

– Але ж вона не виживе, якщо залишиться зі мною… – почав наполягати Мертаг.

– Не кажи так, – урвав його Ерагон. – Краще спробуй її врятувати. І спокутуй гріх за смерть Торкенбранда.

– Ти знову верзеш якісь дурниці, – спохмурнів Мертаг і повернувся до коней, зачувши далекий клич ургалів. – Бо ти дуже мало про мене знаєш.

Не дочекавшись продовження розмови, Сапфіра знялася в небо, чим змусила Ерагона вкотре відчути підступну слабкість і невпевненість у власних силах.

– Може, відвезти ельфійку до варденів, а потім повернутись до Мертага? – спитав він.

– Вардени тебе не відпустять, бо подумають, що ти повертаєшся задля того, щоб викрити ворогам їхню схованку, – відповіла Сапфіра. – До того ж, за цей час ургали можуть напасти на хлопця.

– Ми відіб’ємо його! – зухвало гукнув Ерагон.

– Авжеж, відіб’ємо, – в’їдливо кивнув дракон. – За допомогою твоєї магії, чи не так?.. Це не той випадок, хлопче, розумієш? Їх надто багато.

– То що ж нам робити? – роззирнувся навсібіч Ерагон. – До речі, ургали якраз під нами… Може, хоч полякаємо їх з висоти камінням?

– А давай, – несподівано погодився дракон, спускаючись униз і хапаючи величезну каменюку. Ерагон і собі встиг прихопити трохи каменюччя.

За мить пролунав свист скинутого каміння, оглушливий хрускіт потрощених дерев, насамкінець почулися скажені зойки ургалів.

– Що, не подобається? – гукнув Ерагон. Підбадьорені безладним відступом чудовиськ, вони з драконом зробили ще кілька повітряних атак.

Та невдовзі почало сутеніти, і чужинці сховалися в густому лісі, продовжуючи просуватись у потрібному напрямку. Здавалося, їх нічим не можна було зупинити. Здалеку лунало виття тутешніх хижаків, які виходили на вечірнє полювання, приваблені незвичним рухом у їхньому царстві.

– І де ж цей клятий водоспад? – роззирався навсібіч Ерагон. – Ельфійка довго не протягне…

– Ти вже зробив свій вибір, залишившись із Мертагом і не відвізши її до варденів, – нагадала Сапфіра. – Тому сиди спокійно, у мене вже спина болить від твого гоцання.

– Гаразд, тоді повертаймося, – наказав юнак.

Вони приземлились на березі річки. Неподалік було чути рев водоспаду. За мить із лісу з’явився Мертаг, ведучи за собою коней.

– Я чув, як ви скидали каміння, – посміхнувся він. – Невже допомогло?

– Де там! Це не зупинило ургалів, – відповів Ерагон. – Як дівчина?

– Жива, – озирнувся юнак. – А ти знайшов для мене вихід з долини?

– Ні, було надто темно, – спробував виправдатись приятель. – Я нічого не побачив…

– Ти хочеш сказати, що мені доведеться піти з тобою до варденів? – вигукнув Мертаг. – Як ти міг, друже? Як ти міг загнати мене в глухий кут?

– Я навіть не мав часу про це подумати, адже ургали були так близько! – образився вершник.

Мертаг спересердя тільки сплюнув і різко відвернувся.

– Ви ще довго? – озвався дракон. – Вороги вже на підході!

– Зачекай! – відмахнувся Ерагон, підійшовши до приятеля: – Послухай, Мертагу! Якщо ти обираєш життя, то мусиш поїхати з нами до варденів. Але я не хочу, аби там ти опинився в небезпеці. Тому скажи, що ти приховуєш? Чому ти боїшся з’явитися їм на очі?

Запала тривала мовчанка, під час якої було чутно, як ургали продираються крізь хащі. А потім Мертаг сказав:

– Добре, слухай… Я… Я син Морзана, перший і останній із Форсворнів.

Жахлива дилема

Почувши таке, Ерагон утратив дар мови. Слова приятеля не вкладались у його голові. Морзан! Людина, яка зрадила вершників, залишившись найпідступнішим слугою Галбаторікса! Він не міг повірити власним вухам…

– Будь обережний! – озвалась Сапфіра. – Якщо це правда, то він володіє магією.

– Ти справді його син? – спитав Ерагон, непомітно взявшись за меч і намагаючись зрозуміти, чи його напарник часом не шпигун.

– Це сталося не з моєї волі! – страдницьки вигукнув той, здираючи з себе сорочку. – Дивись!

На його спині був жахливий шрам.

– Бачиш? – спитав Мертаг, важко дихаючи. – Він у мене змалечку, від трьох років. П’яний батько пожбурив у мене меча, уявляєш? До речі, того самого, що оце зараз у тебе за спиною. Тоді мені пощастило, я вижив. Але імперія… Гадаєш, після того я міг залишитись її вірним слугою?

– Твого батька вбили, – обережно сказав Ерагон.

– Так, я знаю, це зробив Бром, – зиркнув на приятеля хлопець, одягаючи сорочку.

– Гаразд, зараз у нас нема часу про це говорити, – сказав Ерагон. – Ургали вже зовсім близько. Тікаймо!

Друзі помчали берегом річки в бік невидимого водоспаду. Сапфіра підтюпцем бігла поруч.

– Ти можеш летіти, – крикнув їй Ерагон.

– Я не залишу тебе наодинці з ним, – почув він тверду відповідь.

– У твою історію важко повірити, – озвався Ерагон до приятеля. – Ти часом не брешеш?

– Навіщо це мені? – спитав той. – Але як не віриш, вардени швидко тебе переконають.

– А може, ти служиш імперії? – не вгавав Ерагон. – Може, ти хочеш допомогти ургалам схопити нас або вивести їх на варденів… Звідки мені знати?

– Я не служу імперії, – стомлено сказав Мертаг. – Зрозуміло? Чому б я тоді звільняв тебе з в’язниці? І до варденів я не піду, бо знаю, що вони зі мною зроблять. Краще вже приєднатися до ургалів. Чи не так?

– Годі блазнювати, – урвав його Ерагон, почувши звук бойового ріжка ургалів.

Лісові хащі несподівано скінчилися, а перед нашими втікачами розмірено зашумів водоспад, перекриваючи решту нічних звуків.

– Підійдемо ближче? – тихо спитав Мертаг.

– Так, – похмуро кивнув Ерагон, рушаючи вперед.

Тієї ж миті прибережні кущі затріщали, й на галявину перед водоспадом висипали ургали. Один із них заревів і тицьнув рукою на дракона. Решта розділилася й кинулась навперейми втікачам, обходячи їх із двох боків.

– Мерщій! – гукнув Мертаг, вихоплюючи меча й підганяючи коней. Сапфіра, здійнявшись у повітря, помчала назустріч нападникам.

– Ні! – закричав Ерагон, але йому вже не залишалося нічого іншого, як бігти слідом за приятелем, рятуючи ельфійку.

Сапфіра з диким ревінням кинулась на ургалів, які спробували оточити розлюченого дракона, але для цього виявилось замало місця. Тим часом дракон схопив одного з нападників і, розідравши навпіл, кинув ворогам під ноги. Утім, це їх не зупинило, і ціла злива ворожих стріл посипалась на Сапфіру. Час від часу вони влучали в незахищені лускою місця.

Чуючи ревіння дракона й хрускіт, із яким ламалися ворожі кістки, Ерагон раз по раз озирався, і йому страшенно кортіло й собі кинутись у бійку. Але ургали, що бігли за хлопцями, вже наближались. Трохи перегодом Ерагон почув плюскіт води й зрозумів, що це Сапфіра стрибнула в озеро. Вона пропливла під водою чималу відстань, випередила переслідувачів і випірнула на іншому березі, відгородивши від них Ерагона. Заскочені зненацька, нападники на мить заклякли, але потім знову схопилися за списи, люто кинувшись на дракона.

«Я спробую їх затримати, – подумки гукнула Сапфіра Ерагонові. – Тільки не барися, бо мене надовго не вистачить».

Оглянувшись на дракона, якого вже зусібіч оточили лучники, Ерагон шкопиртнув і, якби не Мертаг, що підтримав його під руку, шубовснув би у воду. Тим часом водоспад був уже недалечко, його гуркіт стояв у вухах, забивав дихання й паморочив голову. Але ургали таки зуміли прорвати Сапфірину оборону й знову наближались.

– І що тепер? – спитався Мертаг, оцінивши ситуацію.

– Не знаю. Дай подумати! – відповів Ерагон, згадуючи поради ельфійки. У відчаї він схопив каменюку й пожбурив її в скелю біля водоспаду, крикнувши:

– Ай вар ден абр ду Шуртугалс гата ванта!

Нічого не сталося. Юнак іще кілька разів вигукував закляття, але все було марно.

– Ми в пастці… – розвернувся він до приятеля.

У цю мить позаду несподівано випірнула Сапфіра. Вона стрибнула до хлопців і приготувалася до бою.

– Стережись! – гукнув дракон, роззявивши величезну пащеку. Ерагон озирнувся й побачив ватажка ургалів, який біг до них, піднявши над головою спис. Та важкий меч Мертага випередив його й увійшов просто в груди нападникові. Той, захлинаючись кров’ю, упав на пісок, наче сніп. І хлопець миттю повернув собі зброю, готуючись зустріти нових ворогів.

– Джиєрда тейра калфіс! – зібравши рештки сил, вигукнув Ерагон. Десяток найближчих ургалів упали на землю, вражені магічною силою. Але решта, переступивши через тіла своїх товаришів, невпинно сунула вперед. Слідом за ними наступали лучники. Дракон, розправивши крила, вистрибнув їм навперейми. Він хотів захистити друзів від стріл.

– І все-таки, – закричав Мертаг, перекриваючи шум водоспаду, – ми вже не зупинимо їх!

– От халепа! – відповів Ерагон. – Це ж те саме місце, про яке казала ельфійка.

– А може, спитаєш її ще раз? – не вгавав юнак, схопивши лука й пускаючи в нападників стрілу за стрілою.

– Як? Адже вона ледь-ледь дихає! Та й що вона може нам сказати?

– Не знаю! – почув він у відповідь. – Вигадай щось, бо ми всі тут поляжемо!

– Ерагоне! – раптом гукнула Сапфіра, закрутившись, мов навіжена, і відбиваючись лапами від ургалів. – Це не те місце, я також бачила план ельфійки!

Хлопець роззирнувся навсібіч і все зрозумів. Але як же вони переведуть коней через бурхливий потік?

– Вардени мають бути на тому боці озера, – закричав він до Мертага. – Давай заспокоїмо коней, а дівчину перенесе Сапфіра.

– Добре! – відповів Мертаг. – Це краще, ніж бути порубаним на шматки якимись потворами.

Удвох вони прив’язали ельфійку до дракона, і той злетів під зливою ворожих стріл. Тим часом Ерагон поговорив прадавньою мовою з переляканими кіньми, пообіцявши, що їх чекає жахлива смерть від ургалів, якщо вони не погодяться на переправу. Ті, здається, щось-таки зрозуміли, бо стрибнули у воду слідом за Мертагом. А вже за ними у спінену стихію водоспаду полетів Ерагон. Пірнувши в озеро, він щосили відштовхнувся ногами від дна й випірнув на поверхню. Тут його оглушив потік води, що падала згори. Хлопець злякано заборсався, намагаючись плисти, але мокрий одяг і важкий меч тягли його на дно. Аж тут чиясь рука схопила його за комір і витягла на поверхню, допомігши дістатися берега. «Добре, якби це був Мертаг, а не один з ургалів», – промайнуло в хлопцевій голові… Відсапуючись, він упав на кам’янисте узбережжя й прислухався. На тому боці озера вирував бій. Було чутно, як ургали почали відступати під зливою стріл. Якісь невидимі воїни нещадно атакували потвор, заганяючи їх у глухий, смертельний кут.

– І де ж вони були раніше? – буркнув хтось під боком в Ерагона. Від несподіванки той аж підскочив. Біля нього лежав не Мертаг, а невеликий чоловічок! «Гном!» – промайнуло в юнаковій голові, і він схопився за зброю.

– Непогано б’ються, – вів своє незнайомець, водночас віджимаючи воду з бороди, заплетеної в косу. Він був убраний в бойову кольчугу до пояса й озброєний сокирою. На голові мав шолом із зображенням молота в колі дванадцяти зірок.

Розглядаючи гнома, юнак ледь не прогавив ту мить, коли неподалік від нього розступилися скелі й з’явився тунель, звідки сяяло якесь таємниче світло. Сапфіра з Мертагом уже стояли біля входу, а поруч з ними бовванів височезний голомозий чолов’яга, вбраний у червоно-золотий балахон. Він тримав ножа під горлом Мертага, чекаючи на реакцію Ерагона. Вершник хотів був скористатися магічною силою, але здоровань прочитав його думку й гукнув:

– Схаменися, юначе, інакше я вб’ю твого друга! Він сказав мені, що ти вершник, тому я знаю про всі твої вміння.

Ерагон хотів щось відповісти, та незнайомець знову його урвав:

– Цього теж не слід робити! Якщо бовкнеш хоч слово, він помре! А тепер – усі за мною!

І здоровань позадкував у тунель, тягнучи за собою Мертага.

– Сапфіро, що його робити? – швидко спитав Ерагон, пропускаючи вперед гномів і людей, які, розігнавши ургалів, прямували до тунелю.

– Іди за ними, – озвався дракон, заходячи в печеру.

Хоч-не-хоч, юнак нарешті таки зважився й закрокував слідом за гномом-рятівником. Кам’яні двері нечутно зачинилися. Але чи були тепер друзі в безпеці?