Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 29 страниц)

Випробування Арії

На третій день перебування в місті Ерагон прокинувся сповнений сил та енергії. Він почепив на пояс Зарок, закинув за плечі лук зі стрілами й подався разом із Сапфірою до Тронжхейма. Зустрівши біля міської брами Орика, юнак розповів йому про візит Насуади.

– Дивовижна дівчина, – озвався той, з осудом зиркнувши на Ерагонів меч. – Вона віддана своєму батьку й в усьому йому допомагає. Іноді навіть сам Аджихад не здогадується, хто залагоджує справи з його партнерами.

– А хто її мати? – поцікавився хлопець.

– Цього я не скажу, бо не знаю, – відповів гном. – Коли Аджихад приїхав з маленькою Насуадою до Фартхен Дура, він був сам. А потім ніколи не говорив, звідки ця дівчина.

«Отже, вона теж виховувалася без матері», – промайнуло Ерагонові в голові. Відігнавши сумні спогади, він знову звернувся до Орика:

– Слухай, я відпочив і готовий до роботи. А де Аджихад збирається мене випробовувати?

– Поле для тренувань за півмилі від Тронжхейма, – махнув рукою гном. – Там вправляються і люди, і гноми.

– Я теж піду, – нагадав Ерагонові дракон.

– А ось це зовсім небажано, – смикнув себе за бороду гном, коли юнак переказав йому Сапфірине бажання. – На полі буває повно людей, і дракон відволікатиме їхню увагу.

– А я таки піду! – гаркнула Сапфіра, і питання вирішилося само собою.

На тренувальному полі, до якого вони незабаром дісталися, лунав брязкіт металу, хрускіт дерева й гомін людських голосів. У навчальних боях брала участь шеренга піхотинців, озброєних сокирами та щитами, і сотня окремих воїнів, що завзято вимахували мечами, списами й ланцюгами. Гномів було стільки, скільки й людей, але вони боролися окремо. Неподалік вправлялися стрільці з луків.

Щойно Ерагон роззирнувся довкола, як до нього наблизився бородатий здоровань у кольчузі, вкритій грубою вовною, і залізному шоломі. У нього за спиною висів довжелезний меч.

– Орику, – прогримів він, зиркнувши на Ерагона з драконом. – Де тебе носить? Тут така нудьга.

– Це тому, – посміхнувся гном, – що ти всіх перебив своїм страшним мечем!

– Усіх, окрім тебе, – уточнив чолов’яга.

– Бо я швидший за такого неповороткого борова, як ти, – озвався Орик.

Не звернувши жодної уваги на жарт, здоровань знову зиркнув на Ерагона.

– Мене звати Фредрік, – сказав він до нього. – Мені доручили глянути, що ти вмієш!

– Для тебе моїх умінь вистачить із головою, – відгукнувся хлопець. – Але я користуюся магією.

– Магія тут ні до чого, – похитав головою Фредрік. – Якщо ти не був у війську, то я зовсім не впевнений, що ти зможеш битися хоча б годину. А битви інколи тривають цілими днями, ба навіть тижнями! Ти володієш чимось, окрім меча й лука?

– Ну, ще можу навкулачки, – відповів Ерагон.

– Непогано! – розреготався Фредрік. – Тоді почнімо з лука, а щойно звільниться місце на полі, спробуємо на мечах. – Він раптом змовк і суворо глянув на когось позаду Ерагона.

До їхнього гурту впевнено наближались близнюки. Голомозі голови підступних істот біліли на тлі пурпурового вбрання. Орик щось загрозливо буркнув і схопився за свою сокиру.

– Ви маєте триматися якнайдалі від тренувального поля, – суворо зупинив їх Фредрік.

Схоже, його могутній вигляд справив належне враження на близнюків.

– Аджихад наказав перевірити магічну силу Ерагона, – презирливо прошипіли прибульці, – ще до того, як він утомиться вимахувати перед тобою мечем.

– А що, окрім вас, більше нікому? – почав вагатися здоровань.

– Кращих за нас немає, – в один голос розреготалися близнюки, не звертаючи уваги на загрозливе шипіння Сапфіри. – Тож іди за нами, Ерагоне.

Знизавши плечима, парубок скорився, незважаючи на застереження друзів.

– Усе буде гаразд, – заспокоїв він їх.

Звісно, юнак хвилювався перед випробуванням, хоча й пам’ятав Бромові слова про те, що вершники більш вправні в магії, ніж решта звичайного люду. Але хтозна, чи пощастить йому протистояти відразу двом супротивникам?

– Не хвилюйся, – озвалась Сапфіра, крокуючи поруч. – Нас також двоє.

– То що ж ти вирішив, юначе? Вступаєш до нашого кола? – нагадали по дорозі близнюки.

– Ні, – коротко відповів той.

– Гаразд, – обоє близнюків зупинилися з суворими обличчями й накреслили на землі велику пентаграму. – Тоді починаймо.

Один із близнюків дістав із кишені камінь завбільшки з Ерагонів кулак і поклав його на землю.

– Спробуй підняти його на рівень очей, – наказав другий.

– Це буде неважко, – сказав юнак до Сапфіри, повільно підіймаючи камінь у повітря силою думки. Але раптом той зупинився й застиг. Схоже, близнюки хотіли завадити, збираючись вичерпати Ерагонову силу!

– Але ж я не сам, – буркнув хлопець і покликав дракона: – Сапфіро, допоможи!

Камінь слухняно здійнявся на потрібну висоту, й це неабияк розлютило близнюків.

– Ну що ж, непогано, – прошипіли екзаменатори. – А тепер пересунь камінь у коло.

І знову повторилось те саме. Вигадуючи все нові й нові завдання, близнюки щоразу запекло перешкоджали Ерагонові. Тільки завдяки драконовій підтримці він продовжував триматись.

– Чого їм треба? – прошепотів виснажений юнак до Сапфіри. – Хіба цього не досить, аби вони зрозуміли, що я вмію?

І раптом Ерагон усе збагнув!

– Тоді говори тихіше або вживай найпростіші вирази, – мудро порадив дракон.

З цієї миті Ерагон почав вимовляти тільки загальні команди для виконання завдань. На пиках близнюків з'явилися розчаровані міни. Звісно, він викрив і зруйнував їхні підступні плани!

Утім, минуло вже чимало часу, а випробування ще й досі тривало. Зморений хлопець потерпав від спраги, але просити відпочинку йому не дозволяла гордість. Він склав уже безліч іспитів, граючись із вогнем, водою, камінням, зупиняючи політ стріли та зцілюючи рани. Нарешті близнюки зупинили його.

– Залишається ще одна річ, – сказав один із них, подаючи Ерагонові перстень. – Видобудь із нього еліксир срібла. Адже будь-який маг може зробити це граючись.

«Який іще еліксир срібла?» – розгублено думав юнак. Такому його точно не вчили. Він навіть не пригадував назви цього металу прадавнього мовою. Так само, як і Сапфіра. Парубок тільки пам’ятав, що та назва походить від імені Арджетлам. У розпачі він почав вигадувати слова, схожі на потрібне закляття. Нарешті, зупинившись на одному з них, він випростався, аби його вигукнути…

– Стій! – раптом пролунало позаду.

Голос здався Ерагонові напрочуд знайомим, і він швидко обернувся. Перед ним стояла… Арія. Її пишне волосся було стягнуте шкіряною стрічкою, а довгий лук висів за спиною. Чорний плащ огортав тендітну фігуру, не приховуючи її краси. Ніщо не говорило про ті випробування, які нещодавно випали на її долю.

Із появою Арії близнюки були готові провалитися крізь землю.

– Яка ганьба! – нарешті сказала вона до них. – Підступно вивідувати в хлопця те, чого самі не знаєте. І задля цього ви напросились його випробувати? Хіба ви не знаєте, на що він здатен? Ану, геть звідси!

Зненацька її погляд упав на перстень, який іще й досі тримав у руках розгублений Ерагон.

– Арджет! – голосно вигукнула ельфійка, і прикраса засяяла, роздвоюючись на живе сріблясте марево й мертвий предмет в руках у хлопця. Саме так видобувався еліксир! Злісно позираючи на недосяжне диво, близнюки поспішили якнайшвидше зникнути з-перед очей Арії, що так несподівано з’явилася. За мить марево розвіялось, і здивовані друзі залишились наодинці з ельфійкою – та була просто чарівна у своєму гніві.

Якийсь час вона приглядалася до закляклого від подиву натовпу, а потім рушила до центру тренувального поля. Ошелешені її появою воїни покинули свої вправи й притихли. За хвилину довкола запанувала цілковита тиша.

– А тепер спробуй зі мною! – раптом гукнула Арія здалеку, звертаючись до Ерагона. – Але на мечах!

– Вона хоче зі мною битися? – розгубився Ерагон.

– Сподіваюся, не на смерть, – пожартувала Сапфіра. – Давай, покажи, на що ти здатен. Я буду поруч.

Ерагон насилу зробив крок уперед. Йому не хотілося битись не через власну виснаженість після вправлянь із магією, а через те, що сама ельфійка могла бути слабкою після лікування.

«Мабуть, я битимусь упівсили», – вирішив благородний юнак.

Обидва супротивники зайняли бойові позиції в тісному колі збуджених глядачів. Свій меч, значно тонший за Ерагонів, ельфійка тримала в лівій руці. Юнак повільно вийняв Зарок із піхов. Вони незворушно вивчали одне одного, і Ерагонові спало на думку, що саме так розпочинались їхні бої з Бромом.

Але ось він обережно пішов уперед, і Арія миттю стрибнула назустріч, намагаючись поцілити йому мечем в ребра. Юнак відбив перший удар, та потім на нього посипалась ціла злива. Волосся юної красуні розтріпалося, а очі палали. Ерагон був просто приголомшений її дивовижною вправністю, але миттю згадав, як Бром розповідав про те, чим ельфи переважають людей. Отже; у мене немає шансів? Наче на підтвердження цього меч супротивника просвистів геть близько, ледь не зачепивши йому голову. «Але чому ж вона грається зі мною? – не встигав дивуватися юнак, ухиляючись від блискавичних ударів. – Невже вона й досі перевіряє мою вправність?»

Зрозумівши це, Ерагон вдався до найвигадливіших атак, швидко пересуваючись по колу й ловко, як йому здавалося, працюючи своїм довгим мечем. Та все було марно: Арія, ніби граючись, відбивала його напади. Поєдинок почав скидатися на танок, коли тіла то сходяться, то навпаки розлітаються у вирі бойового завзяття.

Незабаром Ерагон втратив відчуття часу, вже не пригадуючи, коли саме вони почали кружляти в цьому захоплюючому танку. З кожним ударом Зарок у його виснажених руках ставав дедалі важчим. Здавалося, у світі існували тільки випади й блоки, наче в механічному театрі. Нарешті, Арія, відбивши черговий невдалий удар юнака, приставила меча до його горла.

Хлопець застиг, відчувши смертоносний дотик леза. Він тремтів від напруги, але не міг нічого вдіяти. Немов крізь туман до нього долинув захоплений рев юрби й стурбований голос Сапфіри.

– Я перемогла, – почув він десь поблизу голос Арії.

Важко дихаючи, Ерагон насилу випростався. Фредрік реготав і захоплено плескав його по спині, а решта глядачів вітали юнака.

– Але ж я програв! – здивувався Ерагон.

– Ну то й що! – загув здоровань. – Зате як ви билися! Навіть я запозичив у тебе кілька нових прийомів!

Розчулений Орик підбадьорливо посміхався, і тільки Арія мовчки стояла неподалік. Раптом вона скинула руку, показуючи на сусідній пагорб, і мовчки подалася геть. Натовп ураз замовк і розступився перед нею, даючи дорогу переможниці.

– Мені час іти, – сказав Ерагон до гнома, сховав меча в піхви і, осідлавши дракона, глянув на тренувальне поле. Усі присутні з великою пошаною дивилися на великого вершника.

Коли вони підлітали до потрібного пагорба, Ерагон побачив Арію, що бігла під ними. Юнак мимоволі замилувався її чудовою фігурою.

– Бачу, вона тобі подобається, – зауважила Сапфіра.

– Так, – почервонівши, погодився юнак.

– У неї невиразне обличчя, як, зрештою, і у всіх людей, – пробурчав дракон. – До того ж, ще й видовжене, наче в того коня. Та й сама вона доволі незграбна.

– А ти часом не ревнуєш? – здивувався Ерагон.

– Ще чого! – почув він у відповідь. – Чого б це я мала ревнувати?

– Та ні ж бо – ревнуєш! – жартома наполягав хлопець. – Погодься!

– Я не ревную! – гаркнула Сапфіра, клацнувши при тому щелепами. Приземляючись, вона в розпачі скинула з себе юнака, але той, не звернувши уваги, скочив на ноги й помчав назустріч ельфійці.

Коли вони, нарешті, добігли до призначеного місця, в Арії було напрочуд рівне дихання. Тим часом захеканий хлопець іще довго не міг прийти до тями від хвилювання. Посміхнувшись, ельфійка несподівано звернулася до Сапфіри.

– Скулблако, – сказала вона, – ека целобра оно ун онр Шуртугал не хайна. Атра носу вайсе фрісай!

Ерагон майже нічого не зрозумів, але дракон несподівано лагідно глянув на Арію, кивнувши у відповідь.

– Я радий, що ти одужала, – нарешті озвався юнак. – Ми не знали, чи тобі взагалі пощастить вижити.

– Як бачиш, усе гаразд, якщо вже я прийшла, – м’яко відповіла ельфійка. – До того ж, я твоя боржниця. Ти врятував мені життя.

– Пусте, – зніяковів Ерагон, не знаючи, як змінити тему. – А як ти опинилася в Джиліді?

– Давай прогуляємось, – ухилилася від відповіді Арія.

Вони спустилися з пагорба й рушили до міста.

– Аджихад казав, що ти виростив Сапфіру з яйця.

– Було таке, – відповів юнак, ледь не вперше замислившись над тим, яких це зусиль йому коштувало.

Ельфійка зупинилася.

– Ти маєш знати, що саме тоді, коли ти знайшов яйце, мене схопили ургали. Ними керував Смерк. У полон також потрапили мої друзі, Фаолін і Гленвінг. Ті покидьки звідкись знали, де нас чекати, і влаштували засідку. Потім мене приспали дурманом і відправили до Джиліда. А Галбаторікс наказав Смеркові дізнатися, куди я сховала яйце, а також усе, то стосується мого рідного Елесмера. – Очі в Арії потемніли й вона заскреготала зубами. – Звісно, мене катували, – провадила вона далі. – Смерк віддав мене своїм воякам, і ті хотіли мене зґвалтувати, але силою думки я надовго знешкодила їхню хіть. Пізніше він наказав перевезти мене до Урубейна… Ось тут уже я по-справжньому злякалася, адже в мене не було сили протистояти цим потворам. Якби не ти, мене б знищили.

Слухаючи, Ерагон аж тремтів від ненависті до Смерка та його спільників. Дивно, як ця нещасна дівчина взагалі вижила.

– Навіщо ти мені про це розповідаєш? – тихо спитав він.

– Щоб ти знав, від чого мене врятував, – озвалась Арія. – Ти вчинив гідно, мій герою.

– А що ти робитимеш далі? – зніяковіло поцікавився Ерагон. – Повернешся до Елесмера?

– Ні, – відповіла ельфійка. – Я не покину варденів, їм потрібна моя допомога. А ось ти справді міг би. Я випробувала тебе в бою і маю сказати, що Бром добре вимуштрував свого обранця.

– Ти хочеш сказати, що мені слід їхати до Елесмера? – вражено перепитав юнак.

– Так, звісно.

– Коли? – ніяк не міг повірити в нову халепу Ерагон.

– Цього поки що не вирішили, але за кілька тижнів все буде відомо, – озвалась ельфійка.

– Дякую, що хоч відпочити мені дозволили, – іронічно буркнув парубок. – А чого від мене хотіли ті близнюки?

– Того, чого не можуть зробити самі, – скривилась від огиди Арія. – Мабуть, вони хотіли почути від тебе нові слова прадавньої мови. Зазвичай для цього потрібні роки навчання, а вони хотіли опанувати їх якнайшвидше. Ось чому деякі слова взагалі ніколи не промовляють, аби не дати злим силам оволодіти світом.

– Дивно, – раптом згадав Ерагон. – Але раніше я бачив тебе у снах.

– Часом я відчувала, що за мною хтось стежить, – відповіла на те Арія. – Та у в’язниці я постійно марила, тому не звернула на це уваги.

– Справді, дивно, – сказав юнак. – А що означає татуювання на твоєму плечі? Я не роздивлявся, чесно, але коли лікував тебе… Це такий самий символ, як і на моєму персні.

– Де ти його взяв? – захвилювалась ельфійка.

– Це подарунок Брома, – здивовано відповів Ерагон.

– Такий перстень, – урочисто сказала Арія, – дарують лише найдорожчим друзям ельфів. Таким дорогим, що й казати годі. Я ніколи не знала, що королева Ісланзаді була такої високої думки про твого Брома.

– Тоді мені не бажано його вдягати, – сказав Ерагон, злякавшись, що його поведінка могла бути зухвалою.

– Та ні, чого ти? Це захистить тебе, якщо ти натрапиш на моїх людей, а ще допоможе завоювати прихильність королеви. Тільки нікому не розповідай про моє татуювання. Про нього ніхто не повинен знати.

– Гаразд.

Ерагонові дуже подобалось говорити з ельфійкою і, зрозуміло, йому хотілося, щоб їхня розмова тривала якомога довше. Коли ж вони нарешті попрощались, юнак вирушив до Тронжхейма, перекинувшись по дорозі кількома словами з драконом. Щоправда, той навідріз відмовився переповідати свою розмову з дівчиною. Зовсім не образившись на дракона, Ерагон раптом згадав про ув’язненого Мертага й вирішив його провідати. Але спочатку слід було десь повечеряти. Сапфіра погодилась його почекати, аби потім повернутися разом до печери.

Юнак швиденько перекусив у невеличкій харчевні й, дотримуючись вказівок Насуади, вийшов до потрібного місця, де зупинився перед невеличкими сірими дверима, під якими гомоніли вартові. Коли юнак попросився всередину, ті тричі грюкнули в двері, а потім впустили його.

– Коли треба буде вийти, просто погукай нас, – посміхнулися вони до Ерагона.

Камера Мертага була теплою й добре освітленою, з умивальником в одному кутку та письмовим столом в іншому. Стелю щедро прикрашали різьблені фігури, а підлогу вкривав м’який килим. Побачивши свого гостя, в’язень радісно вигукнув:

– Ерагоне! Я вже давно чекаю на тебе!

– Як ти тут? – ніяково роззирнувся навкруги парубок. – Я гадав…

– Що твій друг скніє в якійсь щурячій норі й гризе сухарі? – сказав Мертаг, звівшись на ліжку. – Правду кажучи, я чекав того самого, але Аджихад виявився значно гостинніший. Тут непогано годують, приносять добрі книжки. Тож скоро я стану товстим і розумним.

– Дивно, що ти не злий на нього, – посміхнувся Ерагон, сідаючи на ліжко. – Як-не-як, Аджихад тримає тебе під замком.

– Ну, спочатку я справді розізлився, – сказав Мертаг. – Але потім зрозумів, що так буде навіть краще. Якби Аджихад не зачинив мене в цій камері, я все одно волів би усамітнитись.

– А це ще для чого? – спитав Ерагон.

– Невже ти не розумієш? – здивувався приятель. – Згадай, хто я для тутешніх людей? Син жахливого Морзана! Але годі про це, краще розкажи, що там новенького.

Ерагон докладно переповів йому події останніх днів, спинившись на сутичці з близнюками в бібліотеці. Коли він скінчив, Мертаг замислився.

– Гадаю, що Арія грає в цій історії значно важливішу роль, ніж ми думали спочатку, – нарешті озвався він. – Справді, хіба може звичайна ельфійка так гарно битися, володіти магією й переправляти дорогоцінне яйце.

Ерагон мовчки кивнув, а Мертаг розмірковував далі.

– Знаєш, тут, у камері, мені на диво затишно. Мабуть, це тому, що я вперше в житті можу лягати спати й не боятися. Це дуже незвичне відчуття…

– Я розумію, – зітхнув Ерагон. – До речі, Насуада казала, що час від часу зазирає до тебе. Вона розповідала щось цікаве?

– Ні, просто хотіла зустрітись, – відповів Мертаг. – Вона схожа на принцесу, правда? А яка в неї постава! Коли я вперше її побачив, то подумав, що вона з придворних панночок…

– Авжеж, – неуважно кивнув Ерагон. – Але мене хвилюєш ти. Ти що, збираєшся довіку тут вилежуватись, мріючи про принцес?

– А що в цьому поганого? – здивувався юнак. – Зараз мене це влаштовує. Чи ти гадаєш, що краще було б скоритися тим потворним близнюкам?

Засмучений Ерагон так нічого й не відповів.

Поява Смерка

Сапфіра розбудила хазяїна, боляче штурхнувши його в плече.

– Ой! – скрикнув Ерагон і схопився на ноги. – Що сталося?

У печері було темно – тільки ліхтар відкидав на долівку слабеньке світло. Біля входу тупцяв переляканий гном, заламуючи собі руки.

– Будь ласка, Арджетламе! – закричав він. – Сталося лихо, й Аджихад тебе кличе! Ходімо мерщій!

– Та що ж це таке? – похитав головою юнак.

– Швидше! – знову заскиглив гном. – Ходімо швидше!

Позіхаючи, юнак сяк-так зібрався, схопив зброю й виліз на сонного дракона. Коли вони підлітали до брами Тронжхейма, Орик уже чекав там.

– Усі вже зібралися, – похмуро мовив він, ведучи вершника до покоїв Аджихада. По дорозі Ерагон хотів був розпитати в гнома, що ж урешті-решт сталося, але той відмовчувався.

– Добре, що ти прийшов, Ерагоне! – гукнув володар із-за столу, на якому було розкладено величезну карту. Окрім нього, у кабінеті сиділи Арія, близнюки та ще якийсь кремезний чолов’яга.

– Це Йормундур, мій помічник, – пояснив Аджихад. – Отож, друзі, нам загрожує смертельна небезпека. Півгодини тому прибув поранений гном і повідомив про напад ургалів. Вони вже близько. Такі от справи.

У кабінеті запанувала гнітюча тиша, але вже за мить усі засипали володаря градом запитань, на які той відповів дуже просто.

– Найстрашніше те, що ургали атакуватимуть нас під землею.

– А як вони потрапили до тунелю? Чому гноми не помітили їх раніше? – знову спитав хтось.

– Скажіть спасибі, що взагалі помітили! – обурився Орик. – У Беорських горах повно покинутих тунелів, до яких гномам нема жодного діла, зрозуміло?

Аджихад закликав присутніх до порядку й кивнув на карту.

– Ось тут, – сказав він суворо. – Тут наш гном зустрів ургалів.

– Ми покинули ці краї сотні років тому, відразу ж по тому, як було збудовано Тронжхейм, – похмуро озвався Орик.

– Так, але саме сюди прямували ургали, яких зустрів Ерагон, – сумно похитав головою Аджихад. – Скоріше за все, вони збирають там свої сили і саме звідти атакуватимуть варденів і гномів…

– Цікаво, скільки їх? – буркнув Йормундур, схилившись над картою. – І чи військо Галбаторікса теж із ними? Ми не можемо планувати захист, не знаючи цього напевно.

– На жаль, цього ніхто не знає, – відповів володар. – Але якщо Галбаторікс виступить разом з ургалами, то в нас не буде жодного шансу. Ельфи не встигнуть нам допомогти, хоч я вже й послав до них звістку. А зараз ми маємо відтіснити ворога до Фартхен Дура, аби він не поліз, як сарана, на Тронжхейм. Саме тому Ерагон та Арія із загоном гномів вирушать, щоб засипати тунелі, які ведуть до міста.

– А чому б нам не зруйнувати всі тунелі? – спитав юнак.

– Тому, що тоді вони розчистять шлях і рушать у небажаному для нас напрямку, – відповів Орик.

– Але є й іще одна дуже важлива причина, – додав Аджихад. – Ротгар казав, що в такому разі місто може обвалитися. А ми не повинні ризикувати, не подбавши про шляхи до відступу.

– Отже ми не прийматимемо бій у самому Тронжхеймі? – спитав Йормундур.

– Звісно, ні, – відповів володар. – Ми не зможемо обороняти місто, нас надто мало. Тому ми позамикаємо всі брами. Це змусить ургалів вийти на рівнину перед Тронжхеймом, де наші війська матимуть достатньо місця для маневрів. Якщо вони захоплять місто, то в нас навряд чи стане сил, аби їх звідти вибити.

– А як же наші родини? – спитав Йормундур. – Я зовсім не хочу, щоб ургали вбили мою дружину та сина.

– Усіх жінок та дітей вивезуть із міста й надійно сховають, – відповів Аджихад. – А якщо ми зазнаємо поразки, то їх відведуть до Сурди. На жаль, це все, що я можу зробити.

– А Насуада теж покине місто? – зніяковіло перепитав помічник.

– Так, хоч їй зовсім цього не хотілося, – рішуче відповів володар. – Отож, незабаром ургали будуть тут. Ми знаємо, що їх дуже багато, але мусимо захищати Фартхен Дур. Поразка означатиме занепад наших народів. Загинуть вардени, гноми й ельфи. Цю битву не можна програти. Тому зараз час виконувати накази.

Усі тихо вийшли з кабінету й розійшлися хто куди: Йормундур рушив до казарм, Орик і Арія – до сходів, що вели під землю, а Ерагон із Сапфірою – униз, до однієї з чотирьох головних зал Тронжхейма. Незважаючи на досить ранню пору, місто-гора гуло, як розтривожений вулик. На вулицях юрмились перелякані люди, тягаючи за собою клунки з речами.

Раніше Ерагон уже брав участь у сутичках, йому навіть доводилось убивати, але майбутня битва його лякала. Юнакові, який міг здолати двох-трьох ворогів за допомогою меча або магії, вона здавалася надто великою. Ерагон і Сапфіра вийшли за стіни Тронжхейма й почали шукати гномів, які мусили їм допомогти.

– Може, вони з іншого боку міста? – припустив дракон, і друзі подалися на пошуки. Невдовзі вони таки побачили своїх помічників, що копирсалися в землі біля входу до одного з тунелів.

– Під нами глибокий прохід, – озвався стривожений ватажок. – Ми були б вдячні, якби ви допомогли нам його завалити.

– Добре, – кивнув Ерагон. – Головне, відійдіть подалі.

Зосередившись, юнак закликав магічну силу, збираючись зруйнувати слабкі стіни тунелю, адже треба було берегти енергію ще й на потім.

– Тріста делой! – прошепотів він, посилаючи магічні струмені вглиб тунелю. Але все було марно. Скеляста порода заважала їхньому проникненню. Та раптом глибоко внизу щось ворухнулося, і земля під ногами осіла. Щасливі гноми радісно щось загукали й кинулись обгороджувати западину камінням.

Перегодом юнак та Сапфіра засипали ще добру півдюжину тунелів. Закінчивши роботу, Ерагон мимохіть глянув на місто. Звідусіль линули потоки біженців, що тягли із собою величезні клунки. Їх супроводжувала дрібка воїнів. Та головні події розгорталися в нижній частині Тронжхейма, де збиралося військо, над яким майорів прапор із гербом варденів: білий дракон, що тримає троянду над опущеним мечем.

Воїни шикувалися мовчки, більша частина з них були озброєні тільки мечами й щитами, і зовсім небагато тримали в руках списи. У задніх лавах розташувалися лучники. А от майже всі гноми були в обладунках: сталеві кольчуги до колін, залізні шоломи, міцні чоботи. Вони мали на озброєнні мечі, щити, а також сокири.

Раптом від найдальшого флангу війська відокремилась невеличка постать і почала поволі наближатися до Ерагона та Сапфіри. Це був вірний Орик, так само закутий у бойову броню.

– Аджихад хоче, щоб ти приєднався до нас, – захекано сказав він. – Адже тунелів більше немає, до того ж на вас із Сапфірою чекає сніданок.

Парубок і дракон рушили слідом за Ориком до намету, де знайшли хліб, воду й кілька шматків в’яленого м’яса. Вони з’їли все без жодних нарікань, адже це було краще, ніж взагалі залишитись голодними.

Коли вони попоїли, Орик наказав їм почекати, а сам пірнув у лави вояків. Перегодом він повернувся в супроводі кількох гномів, щО тягли за собою бойові обладунки для прибульців.

– А це ще навіщо? – здивувався Ерагон, торкаючись важелезного залізяччя. Жодна людина не змогла б під час бою нормально рухатись із такою вагою.

– Подарунок від Ротгара, – задоволено пояснив гном. – Ці обладунки так довго лежали в наших сховищах, що ми ледь не забули про них. Вони виготовлені ще в епоху вершників!

– Гаразд, але навіщо вони мені? – перепитав юнак.

– Та ж це обладунки для твого дракона! – здивувався Орик. – Адже ти не пустиш його в бій незахищеним? До речі, повний набір обладунків для дракона, щоб ти знав, – дуже рідкісна річ!

«Обладунки для дракона! – подумки вжахнувся Ерагон. – Сапфіро, що ти на це скажеш?»

– А давай-но поміряєм! – із захватом вигукнула вона у відповідь.

Після доволі марудної вовтузні, а вбирання дракона в металеві шати – справа неабияк марудна, Ерагон з Ориком відійшли вбік, аби помилуватись своєю роботою. Усе вийшло якнайкраще: броня закривала дракона по самісінькі очі, і тільки крила залишались незахищеними.

– Ну як я тобі? – почув Ерагон глухий, немов із-під землі, голос.

– Потрясно! – відповів той.

– Для тебе в мене теж дещо є, – сказав Орик, збираючи рештки невикористаних обладунків. – Хоч ми й рідко виготовляємо зброю для людей, але дещо я все-таки знайшов…

Ерагон одягнув через голову міцний лускатий панцир зі шкіряною підкладкою, що, неначе спідниця, сягав йому до колін. Той важко ліг на плечі, побрязкуючи при кожному кроці, тож юнакові одразу ж довелося вдягти пояс із Зароком. На голову він начепив спочатку шкіряну шапочку, потім кольчужний підшоломник і нарешті шолом із золота й срібла. На передпліччя йому прикріпили нарукавники, ноги захистили спеціальними щитками, а руки – бойовими рукавицями. І врешті-решт гном вручив спантеличеному Ерагонові величезний меч із зображенням дуба.

Усі ці речі були дуже дорогі, тож юнак уклонився до землі й шанобливо сказав:

– Дякую, друже, тобі й твоєму королеві за цей безцінний подарунок!

– Почекай із подякою, – посміхнувся Орик. – Нехай ці обладунки спочатку допоможуть тобі під час бою.

Якраз у цю мить військо, що шикувалося поблизу них, несподівано рушило, розділившись на три колони. Ерагон розгублено глянув на гнома, але той тільки знизав плечима:

– Гадаю, нам саме час до них приєднатись.

Вони долучилися до однієї з колон, яка прямувала до стінки кратера. По дорозі юнак хотів був розпитатися про ургалів, але гном знав тільки те, що до ворогів було заслано розвідників. Невдовзі колона зупинилася біля зруйнованого тунелю, вихід до якого було завалено камінням.

– Мабуть, це одне з тих місць, де вони хочуть виманити ургалів на поверхню, – збагнула Сапфіра.

Гноми встромили в землю сотню жердин із ліхтарями. Вони утворили чималий острівець світла, що сяяв, неначе вечірнє сонце. Біля виходу з тунелю вояки розпалили багаття й почали гріти величезні казани зі смолою. Ерагон з огидою відвернувся. Такий спосіб боротьби – нехай навіть з ургалами! – видавався йому занадто жорстоким.

Нудячись між працьовитими гномами, Ерагон і собі спробував'їм допомогти, приєднавшись до гурту вояків, що рили траншеї. Сапфіра теж не сиділа на місці. Тим часом Орик уважно перевіряв, як будують барикади для лучників. Коли траншеї було вирито й укріплено колодами, Ерагон із драконом сіли трохи перепочити.

– Усі люди й гноми зараз на полі бою, – сказав Орик, умощуючись поруч. – Підходи до Тронжхейма перекрито. Ротгар очолив колону зліва від нас, а Аджихад повів ту, що попереду.

– А хто командує нашою? – поцікавився парубок.

– Йормундур, – буркнув гном і раптом аж підскочив від подиву: – А це що таке?

До них наближався озброєний мечем і щитом Мертаг, ведучи за собою вірного Торнака.

– Не хвилюйся! – гукнув юнак. – Аджихад звільнив мене з-під варти.

– А чого б це він тебе звільняв? – з недовірою спитав Орик.

– Він сказав, що це слушна нагода перевірити, чи в мене справді добрі наміри, – відповів Мертаг. – Мабуть, він іще й досі не вірить, що я не збирався заподіяти варденам шкоди.

Ерагон страшенно зрадів, що його приятель на свободі, адже той був неперевершеним бійцем.

– А звідки нам знати, що ти не брешеш? – скривився гном.

– Бо я так сказав, – раптом пролунав позаду голос Аджихада. Вбраний у бойову кірасу й озброєний мечем, він підійшов до них.

– Орик непогано тебе спорядив, – сказав Аджихад Ерагонові, відвівши його вбік.

– Авжеж, – зніяковів хлопець. – А що чути з тунелю?

– Нічого, – відповів Аджихад. – Один із близнюків залишається в Тронжхеймі. Він буде спостерігати за битвою й передаватиме нам інформацію через свого брата. Я знаю, що ти можеш спілкуватися на відстані, тож мені треба, аби ти переказував близнюкам усе, що бачиш, ну й, звісно, мої накази. Гаразд?

Ідея спілкуватися з близнюками не дуже сподобалась Ерагонові, але відмовити він не міг.

– І ще одне, – кивнув володар, – ти не піхотинець і не кавалерист, тебе взагалі важко зарахувати до будь-якого військового підрозділу, якими я звик керувати. Зрозуміло, в бою може всяке трапитись, але вам із драконом краще залишатися на землі. У повітрі ви будете надто гарною мішенню для лучників. Ти битимешся верхи на Сапфірі?

– Я ще не знаю, – відповів Ерагон, який ніколи раныше не бився верхи: не те що на драконі, але навіть на коні. – Навряд чи я когось дістану мечем, сидячи на Сапфірі. Хіба що там будуть ті ургали-велетні, які нас переслідували.