Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

У пошуках відповіді

Сюди, – буркнув голомозий велетень. Відступаючи з Мертагом вглиб тунелю, він зайшов у вирубані в стіні двері. Решта вояків посунула за ним, а коней повели далі. Поринувши у свої думки, Ерагон раптом з жахом пригадав, що ельфійці конче потрібна протиотрута. Тому він поспішив за не надто гостинним незнайомцем. Тунель, повернувши, вивів їх до величезної зали, куди прибульці увійшли разом із драконом. Стеля, стіни й підлога були з білого мармуру, який тьмяно відбивав постаті гостей.

– У нас поранена дівчина, – озвався був Ерагон, але здоровань змахнув рукою, гаркнувши: – Тихо! Це зачекає, а спочатку вас допитають!

Штурхнувши Мертага до одного з вояків, який відразу ж приставив йому під горло меч, грізний господар наказав прибульцям віддати зброю й підійти ближче.

– Тепер стояти! – гримнув він і звернувся до Ерагона: – Забери захист. Я мушу перевірити твої думки. А якщо не схочеш, то мені доведеться зазирнути тобі в голову силоміць.

– Навіщо? – злякався парубок.

– Аби пересвідчитись, що ти не служиш Галбаторіксу, бо ти привів за собою ціле військо ургалів.

– На це немає часу. Нам потрібен лікар, – заперечив Ерагон.

– Мовчати! – знову гаркнув здоровань. – Без перевірки ніхто не ступить жодного кроку!

– Але ж вона помре! – вигукнув юнак, показуючи на непритомну ельфійку.

– Зачекає!

Раптом у розмову втрутився гном, який урятував Ерагона.

– Ти що, сліпий? – буркнув він до голомозого деспота. – Невже ти не бачиш, що з ними ельфійка? Якщо вона загине, Аджихад із королем повідривають нам голови!

Здорованя аж перекосило від люті, але, опанувавши себе, він сказав:

– Гаразд, Орику, зараз я все влаштую. Агов, там! Зніміть дівчину з дракона!

Кілька вояків кинулись виконувати наказ, та раптом відсахнулись від ельфійки й загукали:

– Та це ж Арія, перевізниця драконячих яєць!

Ошелешений гном витріщився на Ерагона, а голомозий велетень тихо просичав:

– Ну-у-у, тепер тобі багато чого доведеться пояснити.

– У в’язниці дівчину отруїли Скісна Бра, – похмуро сказав Ерагон. – І тільки нектар Тунівора годен її врятувати.

– Добре, – з недовірою мовив здоровань і кивнув охоронцям: – Віднесіть ельфійку до лікарів і перекажіть усе, що тут чули. Будьте біля неї, аж доки не скінчиться церемонія. Потім отримаєте нові розпорядження.

Воїни вклонилися й винесли дівчину із зали. Ерагон тільки провів поглядом цю сумну процесію.

– А тепер, – нагадав голомозий, – повернімося до наших справ.

– Я готовий, – відповів юнак, хоч йому зовсім не хотілося, аби хтось порпався в його думках.

– Дивись, не переборщи, – знову втрутився гном, звертаючись до здорованя.

– Усе залежить від нього самого, – злісно зиркнув той на Орика.

Потім здоровань схилив голову й нерозбірливо пробелькотів декілька слів. Ерагон мало не задихнувся від болю, коли в його думки так безцеремонно вдерлися й почали копирсатися в дитячих спогадах та подіях останнього часу. Несамохіть він спробував захиститись.

«Не роби цього! – порадила йому Сапфіра. – Ти ризикуєш життям Мертага!»

«Але я не хочу, щоб він про все дізнався!» – відповів парубок.

«Тоді скажи, що саме ти маєш на увазі, і я спробую заблокувати ці ділянки пам’яті», – підказав дракон.

Незважаючи на біль, Ерагон зосередився. Він пробіг власними спогадами, починаючи з тієї миті, коли знайшов Сапфірине яйце. Юнак надійно заховав розмови з Бромом, включно зі словами прадавньої мови, яких навчив його старий. Натомість вирішив залишити спогади про їхню подорож через ГІаланкарську долину до Язуака й Терма. Потім він попрохав Сапфіру захистити згадку про знахарку Анжелу й кота-перевертня. Пізніше перестрибнув із пограбування в Термі на епізод зі смертю Брома й ув’язнення в Джиліді аж до таємниці Мертага. Останнє він теж хотів надійно сховати, але Сапфіра сказала, що вардени мають знати, кого пускають до себе. Та хлопець не схотів виказувати свого приятеля.

Коли найважливішу інформацію було сховано, Ерагону залишалося тільки чекати, коли здоровань закінчить свою перевірку. Це було схоже на тривалі тортури, але голомозому деспотові було байдуже – він ретельно вивчав пам’ять юнака, а найдовше затримався на спогадах про разаків та Смерка…

Під кінець перевірки Ерагон ледь не зомлів. Орик підхопив його, люто гаркнувши на голомозого:

– Годі, ти надто далеко зайшов! Він ще слабкий для таких процедур!

– Нічого, виживе, – відмахнувся той. – А для нього це найважливіше.

– І що ж ти там знайшов? – уїдливо поцікавився гном. – Йому можна довіряти?

– Принаймні він не ворог, – відповів здоровань.

Усі присутні в залі задоволено загомоніли.

– А тепер твоя черга, – звернувся здоровань до Мертага.

– Ні, – твердо відповів той. – Я не згоден.

– Твоє життя висить на волосинці, – нагадав здоровань. – Ти що, забув?

– А тобі яке діло до мого життя? – посміхнувся Мертаг у відповідь.

Розлючений велетень підійшов до хлопця, якого тримали воїни, і поклав руку йому на лоб. Мертаг зблід, напружився – він відчайдушно намагався захиститись від втручання у свій розум. Тим часом нападник люто вишкірився, намагаючись проникнути в його думки, та, схоже, це не мало жодних наслідків.

Похмуро слідкуючи за двобоєм, Орик укотре втрутився в процедуру перевірки:

– Годі! – сказав він, учепившись голомозому в руку. – Ти його вб’єш!

– Як ти посмів! – розлючено гаркнув той. – Ти знову мені заважаєш! Спочатку відчинив їм ворота, а тепер ще й втручаєшся в перевірку! Гадаєш, король тобі пробачить?

– А ти хотів, щоб вони загинули? – і собі вибухнув гнівом Орик. – Якби я не відчинив ворота, ургали б їх розірвали! А тепер ще й катуєш хлопця заради якоїсь там інформації… І це тоді, коли ти знаєш, що один із них вершник, який привіз ельфійку!

– То, може, ти дозволиш їм увійти без перевірки? – прошипів здоровань. – Ти хочеш наразити всіх нас на небезпеку, так?

– Але ж він не користується магією, – заперечив гном. – Чого ти боїшся?

Голомозий пильно глянув Орикові в очі. Схоже, йому страх як кортіло гепнути свого співрозмовника чимось важким.

– Оскільки перевірку не завершено, – нарешті опанував себе деспот, звертаючись до Ерагона й намагаючись не дивитися на безстрашного Орика, – ви всі залишаєтесь під вартою аж до самого ранку.

Кивнувши охороні, він круто розвернувся й вийшов із зали.

– Дякую, – прошепотів Ерагон гномові.

– Нема за що, – відмахнувся той. – Я прослідкую, щоб вам принесли попоїсти.

Після того, як охоронці вийшли, грюкнув засув, і все довкола стихло. Ерагон присів під стіною, почуваючись геть спустошеним, дракон примостився поруч із ним, а Мертаг ще й досі знеможено хапав ротом повітря в найдальшому закутку зали.

– Як ти? – озвався до нього Ерагон. – Він про щось дізнався?

– Ні, – заперечно похитав головою Мертаг.

– А як тобі пощастило це зробити?

– Мене добре вчили, – із гіркотою в голосі відповів Мертаг.

– До речі, я не сказав їм, хто ти насправді, – тихо мовив Ерагон. – Хоча ще й досі не вірю, що ти син Морзана.

– Дякую, – відповів на те Мертаг.

Ерагон хотів був іще трохи погомоніти з приятелем, аж раптом йому на руку крапнуло щось тепле.

– Сапфіро! – скрикнув юнак. – Як же я забув, що ти поранена! Давай я тебе полікую…

– Тільки обережно, – форкнув дракон. – Ти надто виснажений.

Розправивши поранене крило, Сапфіра дозволила витягти уламки стріл й проказати цілющі закляття. Коли Ерагон закінчив, сил у нього майже не залишилось. Важко дихаючи, юнак відійшов убік.

– Сподіваюсь, вони не забули про вечерю, – позіхнув Мертаг, роздратувавши своєю реплікою виснаженого Ерагона.

– Чого ти взагалі тут? – не витримав він.

– Не розумію? – звів брови юнак.

– Якщо ти справді син Морзана, – сказав Ерагон, – то чому Галбаторікс дозволив тобі вільно розгулювати Алагезією? І взагалі, я чув, що в Морзана не було дітей…

– Це довга історія, – спохмурнів Мертаг.

– А ми нікуди й не поспішаємо, – не вгавав вершник.

– Ну гаразд, я розповім, – після довгої мовчанки озвався приятель. – Насправді я єдина дитина Тринадцяти Слуг, хоч можуть бути й інші, бо вони це приховують… Мої батьки зустрілися в одному невеличкому селищі й подорожували далі разом. Батько був на службі в короля, саме тому й залишив матінку при дворі, щоб вона все вивідувала для нього. Він довіряв їй, навчив магії, тож вона могла ховатися від людей… А згодом вона завагітніла, і батько переховував її у власному маєтку. Але Галбаторікс знав усе про Тринадцятьох: їхні плани, думки… Йому подобалось спостерігати, як ті сваряться між собою, і він часто допомагав їм задля розваги. Але якимось дивом він так і не дізнався про моє народження.

Мертаг зітхнув, а потім продовжив:

– Я народився, і мати залишила мене в маєтку, аби й далі подорожувати з батьком. Він час від часу приїздив до мене… До речі, той шрам, який ти бачив, є пам’яттю про спілкування з татусем. І невідомо, як було б далі, якби Морзана не відправили за яйцем Сапфіри. Щойно він поїхав, матінка одразу втекла. Можеш собі уявити? Ніхто не знав, де вона, бо її добре навчили ховатись… На той час із Тринадцяти Слуг живими залишилися тільки троє, а коли батько зустрівся з Бромом, він був останнім з їхнього племені. Слуги загинули по-різному, але їх завжди вбивали вардени. Король страшенно розлютився через ці втрати… А коли вбили й Морзана, то тут несподівано повернулась матінка. Та вона була така хвора, що за пару тижнів теж померла.

– А що було далі? – спитав Ерагон після того, як Мертаг надовго замовк.

– Я виріс, – знизав той плечима. – Король забрав мене до себе і якийсь час виховував, а потім відпустив на волю.

– Чому ж ти його покинув?

– Покинув? – гірко посміхнувся Мертаг. – Я втік від нього, друже. Пам’ятаю, я отримав запрошення на королівську вечерю, коли мені виповнилося вісімнадцять. Після трапези п’яний Галбаторікс почав розповідати про свої плани, малюючи райдужні перспективи імперії, де знайшлося б місце і мистецтву, і політиці. Одним словом, такий собі рай на землі, де пануватимуть величні вершники. Звісно, коли він запропонував йому служити, то я погодився… Але перегодом король змінився, його справи в Алагезії були кепські, а вардени майже знищили його військо. Тоді він наказав мені придушити заколот по всіх містах імперії, а повстанців знищити без жодного суду. От тоді я й вирішив утекти… Спочатку я ховався в одного друга, а коли його вбили, помандрував далі. Пам’ятаючи про мрію Галбаторікса – самотужки правити імперією, я здогадався, що він шукатиме драконів, тому й пішов слідом за разаками, аби випередити їх, якщо це буде потрібно. Ось так я й натрапив на тебе…

«Але ж ми не знаємо, чи все, що він розповів, правда», – застеріг Ерагона дракон.

«Слухай, а навіщо йому брехати?» – спитав вершник.

«Не знаю, може, він божевільний», – припустив дракон.

«Щось не схоже», – засумнівався хлопець і, звертаючись до Мертага, сказав: – Але чому ти боявся йти до варденів? Ну, звісно, вони б якийсь час тебе боялися, але потім… Ти міг би завоювати їхню повагу. Хіба у вас не спільна мета? Адже ви хочете скинути короля…

– Ти що, жартуєш? – скривився Мертаг. – Я не хочу, аби Галбаторікс довідався де я. До того ж, у мене немає нічого спільного з варденами. Ти можеш це зрозуміти? Вони хочуть не тільки скинути короля, а й розвалити імперію. А я цього не хочу… Кажеш, завоювати повагу… Та коли вони довідаються про те, хто я насправді, пощади не буде! До речі, тобі теж добряче перепаде, адже ми подорожуємо разом…

– Він має рацію, – погодилась Сапфіра.

– Ну, не все так погано, – сказав Ерагон, підбадьорюючи приятеля. Той тільки гірко зітхнув. У цей час двері відчинилися, і бранцям подали дві миски з їжею, хліб та шматок сирого м’яса.

– Ну нарешті! – буркнув Мертаг, беручись до їжі й кидаючи дракону м’ясо, яке той проковтнув на льоту. Ерагон зі своєю мискою присів поруч. Повечерявши, друзі полягали спати.

Слава Тронжхейма

Ерагон підскочив, наче обпечений, бо почув гарчання дракона. Сапфіра, мабуть, бачила сон, оскільки її очі були заплющені. Якусь мить юнак дивився на неї, потім обережно підвівся й, потягнувшись, вийшов на середину зали.

– Доброго ранку, – привітався він до Мертага, помітивши, що той не спить. – Не знаєш, котра година?

– Та хіба ж під землею щось визначиш? – ліниво відповів той.

Позіхаючи, Ерагон присів поруч. Тільки тепер він зрозумів, які вони близькі з цим юнаком. По-перше, Зарок, який належав колись Мертаговому батьку, по-друге, їм обом довелося зростати без материнської ласки… А ще Ерагону не давав спокою той шрам на спині… Ну яка б нормальна людина могла зробити отаке з власною дитиною?

– Що сталося? – раптом озвався дракон, прокинувшись і відчувши неспокій свого хазяїна. – Може, принесли щось попоїсти?

– Ні, – зітхнув юнак. – Але, сподіваюся, скоро принесуть.

– Швидше б, – невдоволено буркнула Сапфіра, примостившись біля дверей. Знічев’я Ерагон почав розглядати лампу на стелі. Її було зроблено із суцільного шматка скла у формі сльози, наповненої м’яким синім світлом, яке не мерехтіло й не гасло. Чотири металеві перетинки, закручені довкола цієї скляної сльози, зливалися вгорі в невеличкий гачок, а знизу – в три акуратні ніжки. Одним словом, усе було зроблено надзвичайно майстерно.

Зненацька двері до зали розчинилися і всередину увійшов цілий загін воїнів. Помітивши дракона, передня шеренга злякано зупинилась.

– Вас кличе до себе Аджихад, ватажок варденів, – проштовхавшись крізь воїнів, випхався наперед голомозий здоровань. – Поїсте по дорозі.

– А наші коні? – нагадав Ерагон. – А зброя?

– Зброю вам повернуть із дозволу короля, – презирливо мовив велетень, збираючись іти геть. – А коні чекають у тунелі.

– А що з ельфійкою? – устиг спитати юнак.

– Не знаю, – відмахнувся голомозий. – Вона і і досі в лікарів.

Вийшовши із зали, прибульці посунули слідом за голомозим у супроводі охорони. Неподалік на них чекав знайомий гном, тримаючи коней.

– Усередині тунелю ви маєте їхати дуже повільно, – застеріг здоровань, а помітивши, як Ерагон збирається залізти на дракона, гаркнув: – Агов, навіть не мрій! Поки що це заборонено!

Хлопець знизав плечима й сів на коня, попередивши Сапфіру, щоб та була поруч. Мертаг так само осідлав свого скакуна, і кавалькада рушила тунелем углиб велетенської гори. Цокіт копит відлунював у глухих стінах, у яких тільки де-не-де було прорубано двері.

Правду кажучи, Ерагон неабияк хвилювався перед зустріччю з легендарним ватажком варденів. Слава про нього здавна гриміла на всю Алагезію. Прийшовши до влади близько двадцяти років тому, Аджихад почав запеклу війну проти Галбаторікса. Ніхто не знав, звідки він і як виглядає. Казали, що він чудовий стратег і неперевершений воїн. Цікаво, як зустріне їх ця велика людина? Пам’ятаючи, що Бром служив Аджихадові вірою й правдою, юнак сподівався на теплий прийом.

Похмурий Орик, що крокував поруч, викликав у Ерагона не меншу цікавість. Очевидячки, тунель проклав саме його народ, але чи були гноми під владою Аджихада, чи просто переховувались у варденів, цього ніхто не знав.

І якого саме короля згадував Орик? Навряд чи Аджихада… Отже, вардени ховаються від імперії під землею. А як же тоді ельфи? Де знайшли притулок вони?

Перехід тривав уже близько години. Мабуть, тунель тягнувся крізь гору, виходячи назовні аж із протилежного боку. Нарешті попереду замерехтіло світло, і невдовзі довкола виросли мармурові колони, прикрашені коштовним камінням. Стеля була помережана тут вишуканим різьбленням.

Перед високими дверима здоровань зупинився й покликав Ерагона.

– Далі поїдеш на драконі. Але навіть не намагайся злетіти, бо там будуть люди, – попередив він юнака.

– Гадаю, вони хочуть показати нас в усій красі, – висловила здогад Сапфіра.

– Може, й так, – відповів Ерагон, вилазячи на дракона. – Шкода, що в мене немає меча.

– Зараз він тобі ні до чого, – сказала Сапфіра. – Уяви собі реакцію варденів, коли вони побачать зброю клятвопорушника Морзана.

– Авжеж, – мовив юнак. – Ну то що, вперед?

Двері повільно прочинилися, впускаючи в тунель сонячне сяйво. Від несподіванки Ерагон навіть заплющив очі, а коли отямився, то зрозумів, що вони перебувають усередині вулканічного кратера, чий отвір зяяв високо вгорі.

Стіни вулкана були вкриті мохом, а по краях його отвору висіли величезні бурульки. Дорога, яка лежала перед прибульцями, вела до центру кратера, зникаючи ген біля підніжжя гори. Це було справді фантастичне видовище.

– Подобається? – озвався ззаду Орик. – Жоден вершник не бачив цієї краси вже більше сотні років. Ця велична гора називається Фартхен Дур. Тисячу років тому її відкрив засновник нашого роду, король Корган, риючи тунель у пошуках золота. А на горі було засновано велетенське місто Тронжхейм. Між іншим, його звели з одного тільки мармуру…

«Місто!» – промайнуло в голові у замріяного Ерагона, і він із подивом помітив, що довкола з’юрмився натовп місцевих мешканців, які оточили прибульців. Гноми впереміш із людьми мовчки дивилися на дракона, готові будь-якої миті або дременути, або напасти.

– Що я маю робити, Сапфіро? – ледь вичавив із себе спантеличений хлопець.

– Спробуй посміхнутися чи помахати рукою, – невпевнено запропонував дракон.

Ерагон ледь помітно всміхнувся, повернувшись до натовпу, і в юрбі залунали спочатку несміливі, а потім дедалі гучніші оплески й вітальні вигуки.

– Непогано, – скептично сказав голомозий провідник. – А тепер рушаймо.

Проходячи повз натовп, Сапфіра несподівано витягла шию й жартома пустила з пащеки хмаринку диму. Люди злякано відсахнулись, але, долаючи страх, з новою силою почали вітати чужинців.

– Навіщо це хизування? – роздратовано спитав юнак. Задоволена Сапфіра лише змахнула хвостом.

Трохи перегодом Ерагон помітив, що далеко не вся юрба була їм рада: дехто з гномів, на відміну від усміхнених людей, стояв із похмурим виглядом і навіть відвертався, коли вершник проїздив повз них.

Хай там як, але гарно заховане місто справило на Ерагона неабияке враження. Вардени подбали про захист свого народу, адже через ці стіни годі було пробитися будь-якому війську чи навіть перелетіти драконові. До того ж, сам Тронжхейм був чудово спланований, прикрашений скульптурними ансамблями й настінним різьбленням місцевих майстрів.

За якийсь час важкі ворота з гуркотом відчинились і зникли вгорі, підняті ланцюгами на мамутових бивнях, а мандрівники побачили перед собою величезний прохід заввишки з чотири поверхи, який тягнувся до самісінького центру міста. Перші три поверхи зяяли суцільними арками, крізь які визирав строкато вбраний люд, що висипав подивитись на прибульців. На першому поверсі арки було закрито важкими дверима, а сам прохід тягнувся на цілу милю, закінчуючись грандіозною брамою. Заходячи в неї, Сапфіра картинно вигнула шию й заревіла. Переляканий натовп аж присів, а потім загув від захвату.

Невдовзі мандрівники опинились у великій залі з височезною стелею, яка сягала, певно, вершини гори, і гладкою підлогою, зробленою з сердоліку, на якій було викарбувано зображення молота в обрамленні дванадцяти зірок. «Як на шоломі в Орика», – здивувався Ерагон. На стелі висів велетенський сапфір, що мав різьблення у формі троянди. У сяйві сотень ліхтарів він вигравав якимось дивним світлом. Узагалі ж, Ерагонові здавалось, що Тронжхейм не могли збудувати прості смертні. Велич цього міста-гори затьмарювала всі дива, що їх Ерагон колись бачив у імперії. Навіть велелюдний Урубейн не зміг би змагатися з цим містом щодо багатства, сили й величі.

– Далі підете пішки, – урвав Ерагонові роздуми голомозий проводир.

Юрба одразу ж притихла. Орик забрав у мандрівників коней і подався геть, а юнаки разом із Сапфірою рушили за здорованем. Трохи перегодом вони увійшли до вужчого коридору, й охорона оточила чужинців щільнішим кільцем. Незабаром конвой зупинився перед ошатними дверима, які прочинив голомозий, мовчки пропустивши друзів усередину.

Аджихад

Сторожко озираючись, друзі ввійшли до елегантного двоповерхового кабінету, стіни якого було завішано книжковими полицями. Залізні східці здіймалися до невеличкого балкона з двома стільцями та письмовим столом. Кам’яну підлогу встеляв плетений килим. Господар кабінету сидів за столом у найдальшому закутку.

Він мав шкіру кольору ебенового дерева, лису голову й чорну охайну борідку. За статурою був кремезний – це підкреслювала коротка безрукавка, накинута на гаптовану золотом пурпурову сорочку.

– Ласкаво просимо до Тронжхейма, – поважно сказав він. – Мене звати Аджихад. Будь ласка, сідайте.

Ерагон із Мертагом обережно сіли в крісла, а дракон примостився позаду, охороняючи їх. Ватажок підняв руку й клацнув пальцями, покликавши когось із сусідньої кімнати. Прибульці з подивом витріщились на голомозого чолов’ягу, як дві краплі води схожого на того здорованя, що привів їх сюди.

– Можу зрозуміти ваш подив, – посміхнувся Аджихад. – Вони брати-близнюки. Я б залюбки назвав вам імена цих добродіїв, але в них немає імен.

Дракон презирливо форкнув, і володар з осудом глянув на нього, сідаючи в крісло. Здоровані нерухомо застигли поруч. Якийсь час Аджихад пильно розглядав прибульців, потім кивнув до голомозих, і один із них підскочив до свого пана, зашепотівши йому щось на вухо. Той спохмурнів і рішуче кивнув.

– Ти поставив мене у скрутне становище, відмовившись від перевірки, – нарешті звернувся Аджихад до Мертага. – Тебе впустили до Фартхен Дура, тож ми мали б бути впевнені, що ти не заподієш нам зла. Але зараз ми не можемо тобі довіряти.

– Ви б усе одно мені не повірили, – зухвало відповів юнак.

– Ого! – здивувався Аджихад, і його обличчя потемніло. – Цей голос нагадує мені голос одного чоловіка… Щоправда, він був справжньою потворою, а не людиною.

Володар грізно підвівся з крісла й несподівано гаркнув:

– Ану, встати!

Мертаг знехотя звівся на ноги, а схвильовані близнюки підійшли ближче.

– Зніми сорочку й повернися, – наказав ватажок. Юнак скорився.

– Мертаг! – видихнув Аджихад, придивляючись до шраму на його спині. Орик за спинами прибульців вражено зойкнув.

– Ви знали про це? – гаркнув господар до близнюків.

– Ми знайшли його ім я в думках дракона, – зіщулились ті, – але й гадки не мали, що він син великого Морзана…

– І ви нічого мені про це не сказали? – вражено відсахнувся Аджихад. – Гаразд, із вами я розберуся потім.

Опануваввіи свій гнів, він знову звернувся до Мертага:

– То ти й тепер відмовляєшся від перевірки, юначе?

– Так, відмовляюсь, – твердо відповів Мертаг, одягаючи сорочку. – Я нікому не дозволю порпатися в моїй голові.

– Це буде мати небажані наслідки, – попередив його Аджихад. – Допоки ми не знаємо, чи не становиш ти загрози, ми не зможемо тобі довіряти. А без цього тутешній народ, почувши, чий ти син, розірве тебе на шматки. Тому тобі доведеться посидіти під вартою. А якщо про це дізнається король гномів Ротгар… Зрештою, ти можеш легко всього цього уникнути.

– Ні, – вперто похитав головою Мертаг. – У будь-якому разі, ви все одно мені не повірите. Тому я хочу просто піти. Обіцяю, що нікому не розкажу, де ви ховаєтесь.

– Навіть на допиті в Галбаторікса? – спитав Аджихад. – Та він же витягне з тебе всі жили, розпитуючи про нас! Ні, ми не можемо так ризикувати.

– То що, будете довіку тримати мене у в’язниці? – поцікавився юнак.

– Ні, тільки доти, доки ти не згодишся на перевірку, – сказав ватажок. – Якщо ми знатимемо, що тобі можна довіряти, близнюки зітруть із твоєї пам’яті спогади про Фартхен Дур, аби ти нічого не розповів Галбаторіксу, й можеш бути вільний. Згода?

– Мої думки, – озвався Мертаг, – це єдине, що в мене ще не забрали. Багато хто намагався їх захопити, але я навчився захищатись, бо лише в думках я залишаюся вільний. Отож, ви не зможете перевірити їх навіть за допомогою ваших гевалів-близнюків. Я ліпше помру, ніж на це погоджуся.

– Гарно сказано, – зі співчуттям мовив ватажок. – Хоч я й не здивований твоїм вибором. Охорона!

Вхідні двері відчинились, і до покою увійшли озброєні вояки.

– Заберіть його й надійно замкніть, – наказав Аджихад. – Стережіть його, як зіницю ока, доки я не вирішу, що робити далі.

Охорона миттю оточила юнака. Проводжаючи поглядом друга, Ерагон прошепотів:

– Мені дуже шкода.

Той знизав плечима й вийшов з гордо піднятою головою.

Спохмурнівши, Аджихад плеснув у долоні й гукнув:

– А тепер усі геть, окрім хлопця з драконом! Негайно!

– Але ж володарю мій, – вклонився Орик. – Король гномів обов’язково схоче дізнатися про подальшу долю Мертага. А ще питання про мою непокору…

– Я сам про все повідомлю Ротгарові, – махнув рукою володар. – А щодо твоєї непокори, то зачекай, доки я тебе не покличу. І близнюки нехай теж зачекають у коридорі.

Коли гном, уклонившись, вийшов за двері, в які здивовано зазирали близнюки, Аджихад стомлено впав у крісло.

– З ельфійкою все гаразд? – наважився порушити мовчанку Ерагон.

– Поки що ні, – суворо глянув на нього володар. – Але лікарі кажуть, що вона одужає. Вони пробули з нею всю ніч, бо отруєння виявилось напрочуд сильним. Дівчина неодмінно загинула б, якби не ти. І за це тобі подяка від усіх варденів.

– А що ж тепер? – зніяковів юнак.

– А тепер, – зітхнув Аджихад, – я хочу, щоб ти мені все розповів. І про те, як знайшов яйце Сапфіри, і про інші пригоди. Дещо я вже знаю з Бромових листів, а дещо мені розповіли близнюки. Та мені цікаво, що скажеш ти, особливо про смерть Брома.

Спочатку Ерагон не хотів ділитися спогадами з незнайомцем, нехай навіть він і був ватажком славнозвісних варденів. Але Сапфіра попросила його не сперечатись, тож юнак нарешті погодився. Його розповідь тривала досить довго, він часто зупинявся й думав, як краще розповісти про ті чи інші події. Ерагон розповів і про Тейрм, хоча й приховав пророцтво Анжели, і про те, як Бром знайшов разаків. Про Джилід і сутичку зі Смерком, що найбільше вразило Аджихада. Коли юнак завершив. ватажок устав і почав походжати кімнатою.

– Смерть Брома – це жахлива втрата, – нарешті сказав він. – Бром був моїм близьким другом і могутнім союзником варденів. Він багато разів рятував нас від загибелі… І навіть тепер, коли його нема, він сприятиме успіхові нашої боротьби. Адже він послав нам тебе.

– Але чим я можу допомогти? – спитав юнак.

– Я поясню, – зупинив його Аджихад, – тільки трохи пізніше, бо зараз у нас є важливіші справи. Ти кажеш, що ургали уклали союз із імперією… Це дуже кепсько, бо, якщо Галбаторікс збирається йти війною проти варденів, нам не вистояти. Я здригаюсь від однієї лише думки про те, що він пообіцяв цим потворам у винагороду. А ще той Смерк… Ти можеш його змалювати?

– Високий, худий, із червоними очима й таким самим червоним волоссям, – сказав Ерагон. – Вбраний у чорне.

– А який у нього меч? – напружився володар. – Ти бачив його меч? Він має довгу подряпину на лезі?

– Так, – здивувався хлопець. – Звідки ви про неї знаєте?

– Бо це моя мітка, – зловтішно посміхнувся Аджихад. – Я зробив її, намагаючись вирізати тому недолюдкові серце. Це був один із наших найбільших ворогів. Кажеш, він загинув? Як це сталося?

– Мертаг двічі поцілив у нього з лука, – сказав Ерагон. – Одна стріла влучила йому в плече, а друга – прямісінько поміж очі.

– Я так і знав! – у розпачі сказав ватажок. – Ви його не вбили, хлопці. Смерка можна знищити тільки тоді, коли влучиш йому в серце. А зараз він просто розчинився й з’явиться деінде, іще могутнішим, ніж раніше.

Засмучений Аджихад трохи помовчав і провадив далі:

– До речі, Ерагоне, ти не менша загадка, ніж той недолюдок. Усім добре відомо, чого хочуть вардени: знищити імперію й розбити ургалів. А ось чого хочеш ти, не знає ніхто. І це має неабияк непокоїти Галбаторікса.

– А варденів? – тихо спитав юнак.

– Гадаю, що ні, – обережно відповів Аджихад. – Більше того, маю надію, що ти виправдаєш наші сподівання. Справа в тому, що між нами існує певний кордон: маю на увазі, між гномами й людьми… Відтоді, як ти з’явився у Фартхен Дурі, багато хто поклав око на твою силу.

– І ви також? – поцікавився Ерагон.

– Може, й так, – усміхнувся ватажок. – Але ти маєш знати й дещо інше. Наприклад, історію Сапфіриного яйця. Бром розповів тобі, що сталося, коли він приніс його до нас?

– Ні, – відповів хлопець, глянувши на дракона. Той підморгнув йому.

– Коли Бром з’явився тут із драконячим яйцем, – почав Аджихад, – усі були дуже занепокоєні, бо гадали, що драконів давно не існує. Зрозуміло, вардени, гноми й ельфи хотіли мати такого могутнього спільника. Особливо гноми, бо з їхнього племені ніхто ніколи не був вершником. З другого боку, ельфи остерігалися влади людей, прагнучи переманити дракона до себе. Одним словом, була дуже складна ситуація… І тоді Бром запропонував компромісне рішення: нехай яйце буде то в одних, то в інших, і в кого з племен вилупиться дракон, тому він і належатиме.

Зітхнувши, володар розповідав далі:

– Ми сподівалися, що це примирить наші народи. Утім, марно. Минуло десять років, але дракон так і не народився, тож і вершника для нього не було. Потім яйце викрали, а ельфійку, яка його перевозила, схопили ургали… І доки вона не прийде до тями, ми не дізнаємось, що сталося насправді. Нам відомо тільки те, що вона встигла викинути яйце перед тим, як її схопили нападники…

– То вона все-таки володіє магією? – здивувався Ерагон, згадуючи розповідь ельфійки про те, як вона протистояла Смеркові у в’язниці.

– Це була одна з причин, з огляду на яку їй доручили перевезення яйця. Проте Арія була надто далеко, щоб закинути його до нас, бо кордони ельфів охороняються від проникнення будь-чого магічного. Тому дівчина, згадавши про Брома, жбурнула яйце в бік Карвахола.

– А як вона взагалі опинилась у Паланкарській долині? – спитав юнак. – Адже вардени переховуються так далеко від тих земель. Чи, може, десь там мешкають ельфи?

– Я не мав би цього казати, – посуворішав Аджихад, – але я тобі довіряю. Ельфи ховаються далеко на півночі, у хащах Ду Вельденвардена. Ніхто з часів вершників не заходив так далеко, тож ми не знаємо, чи вони й досі там. Принаймні, якщо Арія кинула яйце в бік Карвахола, то, мабуть, десь поблизу має бути схованка ельфів.

Озирнувшись, Аджихад притишив голос й провадив далі:

– Коли Арія зникла, її народ відмовився підтримувати варденів. Їхня королева була дуже розлючена, гадаючи, що тут не обійшлося без нашого втручання, але це неправда. Так чи так, ельфи більше не допомагають нам у боротьбі з імперією, а військо голодує… Можливо, з поверненням Арії ельфійська королева перестане на нас гніватись. А тут іще ти, вершник, який урятував їхню подругу. Мабуть, вони схочуть, щоб ти продовжив свій вишкіл у них. Тільки на це немає часу…

– Це ж чому? – здивувався Ерагон.

– На те є кілька причин, – пояснив ватажок. – По-перше, останні новини про ургалів… Розумієш, зараз вардени в дуже непевній ситуації. З одного боку, ми маємо рахуватись із ельфами, і в той же час – не можемо сваритись із гномами, бо переховуємося в їхньому Тронжхеймі.