Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 29 страниц)

У мареві сну

Остаточно не прокинувшись, юнак поворухнувся під ковдрою. Йому страшенно не хотілось розплющувати очей, аж раптом у його свідомості промайнула тривожна думка. Як він сюди потрапив? Спантеличений, він щільніше загорнувся в ковдру й несподівано відчув, що з його рукою щось негаразд. Поворухнувши зап’ястком, юнак ледь не скрикнув від болю. «Ургали!» – промайнула в голові згадка, і він рвучко звівся.

Довкола була невеличка галявина, де палахкотіло багаття, а від казанка долинали м’ясні пахощі. На сусідній гілці вуркотіла білка, прямо біля постелі лежав лук і сагайдак. Ерагон спробував був підвестись, але тільки скривився: усе тіло пекло, воно аж тремтіло від знемоги. Пошкоджена рука була туго перев’язана.

«Де ж усі?» – заклопотано подумав юнак. Він спробував гукнути Сапфіру, але не зміг. Раптом він відчув шалений голод і заходився коло казанка з м’ясом. Не наївшись, Ерагон вирішив понишпорити ще і в торбах, сподіваючись знайти там бодай якісь харчі, але довкола не було ані коней, ані самих друзів. «Хотів би я знати, що все це означає», – стривожився Ерагон.

Потинявшись трохи галявиною, парубок згорнув свою ковдру й утомлено присів під деревом, погляджаючи на небо. Час спливав, а Сапфіра з Бромом усе не з’являлись. «Що ж сталося?» – не міг зрозуміти Ерагон.

За якийсь час юнак зовсім занудьгував і вирішив роззирнутися довкола. Зробивши кількадесят кроків, він сів перепочити під ялинкою на великому валуні. У западині каменя виблискувала прозора росяна вода. Милуючись її красою, Ерагон несподівано згадав, що є магічне бачення, про яке йому розповідав Бром. «Може, мені хоч у такий спосіб пощастить побачити Сапфіру, – подумав хлопець. – Бром казав, що це бачення вимагає чимало енергії, але ж я сильніший за старого». Зітхнувши, він заплющив очі, намагаючись викликати в уяві образ дракона.

– Драумр копа! – вимовив Ерагон і глянув на воду. Її поверхня, що була вкрита грайливими брижами, раптом застигла під натиском невидимої сили. Трохи перегодом у ній з’явився образ Сапфіри. За білою завісою хмар Ерагон побачив і Брома, що летів верхи на драконі: борода старого розвивалася в повітрі, а на колінах він тримав меч.

«Отже, вони живі-здорові», – знеможено відкинувся Ерагон, і видіння зникло. Трохи перепочивши, юнак знову схилився до води. «Роране, де ти?» – прошепотів він, вимовляючи закляття.

Поверхня води знову застигла, і Ерагон побачив свого брата. Той сидів на стільці, зникаючи в білих хмарах, а його чоло вкривали зморшки. Вони робили Рорана дуже схожим на Герроу.

З болем у серці юнак пильно вдивлявся в рідне обличчя, аж доки те повільно не зникло. «Цікаво, чи він ще й досі в Терінсфорді? – подумав Ерагон. – Чи, може, там, де я ніколи й не був…»

Від напруги, якої вимагала магія, юнак неабияк стомився. Зітхнувши, він деякий час сидів нерухомо, аж раптом у нього промайнула божевільна думка. «А якщо глянути на мої власні фантазії? – посміхнувся Ерагон. – Або побачити колишні сни! Може, я зрозумію, що в мене в голові?»

Ця ідея була надто приваблива, аби від неї відмовлятись. Тож хлопець знову застиг над водою. На що ж би його подивитись? Він перебрав кілька варіантів, але відкинув усі, згадавши давній сон про жінку в темниці.

Подумки відтворивши сновидіння, Ерагон вимовив магічні слова й глянув на воду. Утім, нічого не сталося. Розчарований, він хотів був урвати сеанс, як дзеркальна поверхня раптово потьмяніла й застигла. У глибині видіння замерехтіло полум’я свічки, освітлюючи камеру з кам’яними стінами. Жінка з його сну скоцюрбилась на вузькому ліжку. Аж ось вона підвела голову й, відкинувши пасмо волосся, глянула прямісінько на хлопця. Здригнувшись, той аж застиг, коли їхні погляди зустрілись. Потім жінка затремтіла й знесилено впала на ліжко.

Вода знову зробилась звичайною. Ерагон похитнувся, ледь утримавшись на ногах. «Цього не може бути! – вражено думав він, хапаючи ротом повітря. – Адже вона несправжня, вона мені просто наснилася! Звідки ж тоді вона знає, що я на неї дивлюсь? І звідки ця в’язниця, яку я ніколи не бачив? Може, все інше мені теж примарилось?»

Його думки урвали ритмічні удари Сапфіриних крил. Ерагон поспішив на галявину й прибіг туди саме тоді, коли Сапфіра сідала. Верхи на драконові сидів Бром із закривавленим мечем, зовсім так само, як у його видінні. Бромове обличчя перекосилось від люті, а борода була забруднена в кров.

– Що трапилось? – гукнув переляканий Ерагон.

– Що трапилось! – гаркнув старий. – Те, що мені довелося розхльобувати ту кашу, яку ти заварив!

Старий рубонув мечем повітря, і з леза бризнули краплі крові.

– Ти хоч уявляєш, що накоїв своєю витівкою? Уявляєш?

– Я не дав ургалам зловити вас, – твердо сказав Ерагон.

– Згоден, – кивнув Бром. – Але ж той магічний фокус ледь тебе не вбив! Ти проспав два дні. Друже, там було дванадцять ургалів! Уявляєш? Дванадцять! Але ти закинув їх аж до Тейрма… І чим ти думав? Хіба не краще було влучити в них камінцем? Просто розігнати їх по лісу, і все! А так я вже два дні їх шукаю! І не можу це зробити навіть із Сапфіриною допомогою, троє втекли!

– Я не хотів їх убивати, – сказав Ерагон, спалахнувши від сорому.

– В Язуаці ти так не думав, – нагадав йому Бром.

– Тоді в мене не було вибору, і я ще не контролював магічної сили, – спробував виправдатися юнак. – Але цього разу… Одним словом, це було вже занадто.

– Занадто? – вигукнув старий. – Аж ніяк, любий мій, ті ургали не були б такі милосердні до тебе! Ну навіщо, навіщо ти до них вийшов?

– Ви сказали, що ургали помітили Сапфірині сліди, – озвався Ерагон. – Отже тоді не важило, чи побачать вони мене, чи ні.

– Я тільки припустив, що вони знайшли її сліди, – знеможено сказав Бром. – Ми не знали цього напевно. Ургали могли вирішити, що натрапили на сліди якихось мандрівників. Аж раптом ти вискочив на своєму драконі, наче Пилип з конопель! Оскільки ти дав їм утекти, вони тепер вештаються країною й пускають поголос! Тепер імперія точно про нас дізнається!

Бром у відчаї звів руки до неба.

– Після цього, хлопче, ти не маєш права називатися вершником, – зненацька сказав він, витираючи меч якоюсь ганчіркою.

Ерагон стояв приголомшений. Він звернувся до Сапфіри, але почув єдину відповідь:

– Говори з Бромом.

Приречено зітхнувши, юнак таки наважився звернутись до старого.

– Може, вам полегшає, якщо я вибачусь? – обережно спитав він.

– Ні, не полегшає, – озвався той, ховаючи меча в піхви. – Твої вибачення нічого не змінять. Ти накоїв дурниць, що матимуть страшні наслідки. І серед них могла бути твоя смерть. Розумієш? З цієї миті, перед тим, як щось зробити, спочатку добре помізкуй. Бо навіщо тобі голова?

– Я зрозумів, – тихо озвався Ерагон. – Але ж ургали знали про моє існування. Їм було наказано мене схопити.

Бром уражено витріщив очі, взявши в рота нерозкурену люльку.

– Отже, усе значно гірше, ніж я думав! – пробелькотів він. – Сапфіра казала, що ти розмовляв з ургалами, але про це вона не згадувала.

Зраділий, що можна змінити тему розмови, Ерагон швидко розповів про свою зустріч з ургалами.

– То вони тепер мають ватажка? – уточнив Бром.

Хлопець ствердно кивнув.

– І ти, знехтувавши наказом, образив його й розкидав воїнів? – похитав головою старий. – Ще хвилину тому я гадав, що гірше не буває. Але зараз… Якби ургалів було знищено, то про твою зухвалість ніхто б не дізнався. А тепер усе спливе нагору. Вітаю, друже, ти нажив собі наймогутнішого в Алагезії ворога!

– Гаразд, я помилився, – похмуро сказав Ерагон.

– Та ще й як, – погодився Бром. – Але мені цікаво, що ж то за ватажок ургалів?

– І що тепер буде? – прошепотів юнак.

– Що буде? – озвався старий. – Аби ти одужав, знадобиться щонайменше два тижні. За цей час я сподіваюся втовкмачити в твою голову хоч трохи здорового глузду, оскільки тут є й моя провина. Це ж я навчав тебе усім тим речам, не розповівши про те, коли саме їх слід застосовувати. Для цього треба мати клепку в голові, якої в тебе бракує. Магічні сили всієї Алагезії не допоможуть тобі, коли ти не знатимеш, що з ними робити!

– І все-таки ми поїдемо до Драс-Леони? – уточнив Ерагон.

– Так, поїдемо, – кивнув Бром. – Але на біса нам шукати тих разаків, якщо ти хворий? Ти зможеш сісти на коня?

– Гадаю, зможу.

– Коли так, тоді вирушаймо вже сьогодні.

– А де наші коні? – озирнувся Ерагон.

– Он там, – махнув рукою старий. – Я відпустив їх випасатися.

Юнак мовчки зібрався й пішов до Кадока зі Сніговієм.

– Якби ти пояснив, що збираєшся робити, нічого б не сталося, – несподівано озвалась до хлопця Сапфіра. – Тоді б я підказала тобі, що ургалам не варто дарувати життя. Але я послухалась тебе, гадаючи, що ти будеш розважливим.

– Я не хочу про це говорити, – сухо сказав Ерагон.

– Як знаєш, – відповіла вона.

Кожна вибоїна й кожен горбик на шляху змушували юнака стискати від болю зуби. Якби він був сам, то неодмінно б уже зупинився, але зараз він не наважувався пожалітися Бромові. До того ж, той почав навчати хлопця, як користуватися магією проти ургалів. Здавалося, ці уявні сутички ніколи не закінчаться. Іноді в них брали участь Смерк і дракони, тож Ерагон зрозумів, як можна загартувати і тіло, і розум. Здебільшого він відповідав на підступні запитання Брома неправильно, дедалі частіше дратуючись.

Коли вони зупинилися на ночівлю, Бром коротко кинув:

– Це був тільки початок.

Юнак відчув, що старий неабияк розчарований.

Майстер меча

На другий день Ерагонові стало значно краще. Він почувався некепсько й відповідав на Бромові питання правильно. Підбадьорений юнак навіть розповів старому про те, як бачив жінку.

– Кажеш, вона була у в’язниці? – спохмурнів той.

– Так.

– А ти бачив її обличчя? – спитав Бром.

– Не дуже чітко, – замислився юнак. – Було темно, але я точно можу сказати, що вона дуже вродлива. І вона дивилася прямісінько на мене.

– Наскільки я знаю, відчути, що хтось на тебе дивиться, надзвичайно складно, – засумнівався старий.

– То ви не знаєте, хто вона така? – спитав Ерагон, дивуючись з того, як тремтить його голос.

– Звідки? – знизав плечима Бром. – Зрештою, можна робити якісь припущення, але навряд чи вони будуть правильні. Правду кажучи, це дуже незвичний сон. Якимось дивним чином ти побачив у сновидінні те, з чим ніколи не стикався в реальному житті. Навіть без магічних заклять… І хоча наші сни приходять з царства духів, це щось зовсім інше.

– Аби розтлумачити це видіння, – пожартував Ерагон, – довелося б обшукати не одну в’язницю.

У відповідь Бром лише сумно посміхнувся.

Протягом наступних днів старий і далі продовжував нещадно муштрувати хлопця. Через зламану руку Ерагон бився на мечах не так вправно, але з часом опанував і цю науку. Тепер він навчився битися лівою рукою так само добре, як і правою.

На той час, коли вони перетнули Хребет і вийшли на рівнину, в Алагезію повернулася весна, розбудивши природу після зимового сну. На деревах набухли бруньки, а крізь торішню траву почали пробиватися зелені стебла. Птахи поверталися з вирію в рідні краї.

Трійко мандрівників просувалися вздовж підніжжя Хребта й річки Тоарк на південний схід. Звідусіль збігали бурхливі струмки, тож річка, змарніла за довгі зимові дні, набирала нової сили. Коли ж вона нарешті розлилася й стала завширшки із льє, Бром тицьнув на острівці мулу, що плавали на її поверхні.

– Озеро Леона вже зовсім близько, – сказав він. – До нього не більше двох льє.

– Як ви гадаєте, ми дійдемо до нього до вечора? – запитав Ерагон.

– Можна спробувати, – кивнув старий.

Незабаром дорога зникла у вечірній імлі, але плюскіт річки не дав мандрівникам збитися зі шляху. Зійшов повний місяць, заливши своїм сяйвом довколишні ландшафти.

Озеро Леона нагадувало срібний таріль, що лежав на землі. Вода здавалася такою спокійною, що коли б не місячна доріжка, яка мерехтіла на поверхні плеса, озеро можна було б проминути, навіть не помітивши. На скелястому березі вже стояла Сапфіра, струшуючи з крил воду.

– Вода просто чудова, – озвалась вона на привітання Ерагона, – холодна й дуже чиста.

На світанку Ерагон помчав на берег, бо хотів побачити красу озера при денному світлі. На поверхні води вирували білі баранці, а легкий вітерець малював химерні візерунки. Ерагон був у захваті від самого розміру озера. Радісно вигукуючи, він підскочив до води.

– Сапфіро, де ти? – закричав він. – Гайда купатися!

Щойно Ерагон видерся драконові на спину, той відштовхнувся від берега, здійнявся в небо й закружляв над озером.

– То як щодо купання? – весело перепитала Сапфіра, несподівано склавши крила в небесній височині. Ні з сього ні з того вона стрімголов пірнула крізь хмари, вирівнявши політ тільки над блискучою поверхнею й збивши з хвиль баранці. Ерагон ледь не зомлів від такої витівки, аж тут Сапфіра, притиснувши крила, таки шубовснула у воду.

Та вдарила Ерагона крижаною стіною, ледь не скинувши з дракона й забивши памороки. Він міцно вчепився в Сапфіру, і вона нарешті пішла вгору. Трьома потужними ривками дракон випірнув на поверхню, здійнявши фонтан бризок. Ерагон жадібно вдихнув повітря, струснувши головою, і Сапфіра плавно попливла озером, керуючи хвостом.

– Ну, готовий? – знову пролунав її голос.

Ерагон весело кивнув і зручніше вмостився на драконі. Цього разу вони занурилися у воду повільно. Вона була така прозора, що хлопець міг бачити на багато ярдів довкола. Сапфіра крутилася, роблячи неймовірні фігури, і юнак почувався так, ніби осідлав міфічного морського змія.

Тієї миті, коли йому нарешті забракло повітря, Сапфіра, вигнувши спину, поринула вгору. Розправляючи крила, вона вистрибнула з води у мерехтливому ореолі бризок. Двома потужними змахами дракон знову опинився в небі.

– Ну й ну! – вигукнув Ерагон. – Це щось неймовірне!

– Ще б пак! – озвалась Сапфіра. – Шкода, що ти не можеш надовго затримувати дихання.

– Нічого не вдієш, – відповів юнак, обтрушуючись. Його одяг був геть мокрий, а від помахів Сапфіриних крил він промерз до самісіньких кісток. До того ж, на руці зсунулась пов’язка, і зап’ясток почав нити.

Коли одяг висох, Ерагон із Бромом, весело нерегукуючись, осідлали коней і рушили в дорогу, а Сапфіра ще й досі грайливо хлюпалась у воді.

Перед вечерею Ерагон, наготувавши закляттями меча, став до бою з учителем. Якусь мить обидва не рухались, чекаючи випаду партнера. Ерагон роззирнувся довкола й пошукав якоїсь зачіпки. Його увагу привернув дрючок, що валявся біля багаття. Нахилившись, юнак схопив його й пожбурив у Брома. Але через те, що рука була перев’язана, він не влучив – старий легко ухилився, а потім, вимахуючи мечем, посунув на Ерагона. Той ледь устиг присісти, коли лезо просвистіло в нього над головою. Випроставшись, юнак загарчав і оскаженіло кинувся на Брома.

Умить обидва покотилися по землі, прагнучи опинитись згори. Ерагон відхилився вбік і змахнув мечем, націлившись Брому в ногу. Той відбив удар і знову скочив на рівні. Зводячись, юнак розвернувся й знову атакував, описавши в повітрі зброєю складний вензель. Від удару мечів сипалися снопи іскор, Бром не встигав відбивати напади юнака, і той бачив, як важко доводиться старому. Запекла бійка тривала, бо жоден із них не відступав, сподіваючись пробити захист супротивника.

Незабаром хід поєдинку відчутно змінився. З кожним новим ударом Ерагон здобував неревагу, а Бромові напади слабшали, і він поволі почав відступати. Відчувши це, Ерагон іще швидше запрацював мечем, не даючи партнерові жодної миті перепочинку. Нарешті він востаннє вдарив по руків’ю Бромового меча, і той упав на землю. Перш ніж старий устиг оговтатись, юнак приставив лезо йому до горла.

Важко дихаючи, обидва стояли один навпроти одного, і вістря Ерагонового меча не давало Бромові зрушити з місця. Нарешті хлопець повільно опустив руку й відійшов убік. Йому вперше пощастило здобути перемогу над Бромом, не вдаючись до жодних хитрощів. Піднявши меча й запхавши його в піхви, старий буркнув:

– На сьогодні вже досить.

– Але ж ми щойно почали, – заперечив Ерагон.

– Я тебе більше нічому не навчу, – сумно посміхнувся Бром. – 3 тих, кого я знав, мене перемагали тільки троє. І жоден з них не міг битися лівою рукою так, як ти. Тож одне з двох: або я вже старий, або ти чудовий боєць.

– То ми більше не будемо битись щовечора? – перепитав хлопець.

– Так легко ти не відкараскаєшся! – зареготав старий. – Але сьогодні ми можемо розслабитись.

Бром стомлено витер чоло.

– Хіба що згодом тобі доведеться битися з яким ельфом, – замислився він. – Ось тоді буде справді непереливки. Адже вони, як і будь-хто з магічних істот на зразок дракона, значно сильніші за людину. І найслабший із ельфів легко тебе переможе, не кажучи вже про разаків.

– А можна зробити якось так, щоб зрівняти наші сили? – спитав Ерагон, сідаючи поруч із Сапфірою.

– Ти добре бився, – ніби між іншим сказала вона.

– Є кілька способів, – і собі присів Бром, – але наразі жоден із них нам не підходить. Магія дозволяє вразити будь-кого, хто слабший за тебе. Тож залишається сподіватись на Сапфірину допомогу або просто на щасливий випадок… Узагалі, затям собі, що, коли до магії вдаються згадані істоти, на людину чекає смерть.

– А як битися за допомогою магії? – спитав Ерагон.

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, наприклад, на мене напав Смерк, – пожвавішав юнак. – Як протистояти його закляттям? Я знаю, що більшість із них починають діяти, щойно їх вимовиш, тож відбитися від них буде напрочуд важко. Але якщо мені пощастить, як я можу знешкодити магічні дії? Мабуть, треба знати про них наперед?

Замислившись, Ерагон притих.

– Я не можу збагнути, як це робиться, – провадив він далі. – Той, хто нападає першим, завжди перемагає?

– Те, про що ти питаєш, – зітхнув Бром, – називається «поєдинком чаклунів». Маю тобі сказати, що це вельми небезпечна річ. Невже ти не зрозумів, як Галбаторіксу пощастило розбити вершників?

– Я ніколи про це не думав, – зізнався Ерагон.

– Існувало кілька способів, – пояснив старий. – Але Галбаторікс умів читати думки, тож скористався тільки одним. Хитрість полягає в ТОМУ, Що поєдинок чаклунів вимагає, аби обидва учасники дотримувались певних правил. Жоден із них не може розпочати бій, аж доки суперник не проб’ється до свідомості свого ворога. Звісно, Галбаторікс цим і скористався.

– А навіщо чекати? – здивувалась Сапфіра. – Доки ворог думає, на нього слід напасти.

Ерагон повторив драконове питання вголос.

– Ні, це неправильно, – заперечив Бром. – Якби я зненацька використав проти когось магію, то безперечно б уразив суперника, але він усе одно встиг би мені відповісти. Тому ніхто не атакує аж до того часу, доки суперник не підготується.

– А що відбувається потім? – поцікавився Ерагон.

– Коли ти проник у голову ворога, тобі неважко його випередити, – знизав плечима старий. – Але навіть за такої переваги можна програти, не вміючи захищатися від заклять.

Бром повагом закурив люльку.

– Для цього потрібна швидка реакція, – продовжував він. – Аби захиститися, слід визначити природу закляття. Якщо це жар, то чекай спеки, вогню чи блискавки. І тільки зрозумівши природу, закляття можна знешкодити. Наприклад, остудити повітря чи загасити вогонь.

– Якось дуже вже складно, – озвався Ерагон.

– Аякже, – відказав Бром, запихкавши люлькою. – Буває й таке, що оком не встигнеш зморгнути, а ти вже мрець. Для того, щоб не загинути на самому початку бою, треба мати багато енергії й бути напрочуд спритним. Трохи пізніше я всьому тебе навчу. А до того раджу оминати чаклунські поєдинки десятою дорогою. Зрозумів?

Ерагон приречено кивнув.

У нетрях Драс-Леони

Мандрівники пообідали у Фасалофті, невеличкому селищі на березі озера. Ця чарівна місцина лежала на мальовничому пагорбі. Коли вони смакували страви у великій залі постоялого двору, Ерагон напружено дослухався до балачок за сусідніми столами. На щастя, жодних пліток про себе та Сапфіру він не почув.

За останні два дні дорога помітно погіршала й тепер нагадувала битий шлях. Колеса возів та підкуті залізом копита обернули її на непролазне болото. На шляху дедалі частіше зустрічалися подорожні, тож Сапфірі знову довелося ховатись, наздоганяючи друзів уночі.

Близько тижня вони мандрували вздовж берега озера Леона на південь. Ерагонові здавалося, що вони вже ніколи не оминуть цю водойму, тому юнак неабияк зрадів, почувши від людей, яких вони зустріли, що до Драс-Леони залишилось зовсім небагато.

Наступного дня хлопець прокинувся рано. Його аж трусило від думки про те, що невдовзі вони наздоженуть разаків.

– Будь обережний, – застерегла його Сапфіра. – У них можуть бути шпигуни, які стежать за мандрівниками, схожими на вас.

– Ми спробуємо не привертати до себе уваги, – заспокоїв її хлопець.

– Я не про це, – не відступав дракон. – Просто тепер я не захищу тебе, як тоді, коли це було з ургалами. Я перебуватиму надто далеко, щоб допомогти. До того ж, маневрувати на вузьких вуличках, які ти так любиш, я не зможу. Тож нехай головує Бром, гадаю, йому стане глузду не втрапити в ще якусь халепу.

– Гаразд, – спохмурнів юнак.

– Ну, а далі? – спитала Сапфіра. – Підеш до варденів? Коли знищите разаків, старий, мабуть, потягне тебе саме до них. Гадаю, це правильне рішення, бо Галбаторікс буде розлючений смертю своїх посланців і знову почне тебе шукати.

– Я не збираюсь присвячувати життя боротьбі з імперією! – обурився Ерагон. – Жити треба не для того, аби ходити стежками війни! Та ми ще поговоримо про це, коли я знищу разаків.

– Не будь такий самовпевнений, – озвалась Сапфіра, відлітаючи до своєї схованки.

Тепер на шляху постійно метушилися галасливі селяни, захаращуючи його своїми возами. Бром із Ерагоном час від часу мусили стримувати коней, перечікуючи весь цей гармидер.

Далеке місто в ранковому мареві мандрівники помітили ще здалеку, от тільки дістатися до нього їм пощастило не так скоро. На відміну від Тейрма, зведеного за чітким планом, Драс-Леона була заплутаним лабіринтом вуличок, які безладно розбігалися берегом озера Леона. Обшарпані будиночки тулилися одне до одного в середмісті, а центр було обнесено брудно-жовтим муром, обмазаним глиною.

За кілька миль на схід височіла скеляста гора. Вона велетенським списом упивалася в небеса, скидаючись на химерний корабель, що приплив із нічних жахіть. А ще вона нагадувала уламок кістяка самої матінки-землі.

«Це Хелгрінд, – тицьнув на гору Бром. – Важко сказати, чому Драс-Леону збудували саме тут, адже це недобра, неспокійна місцина… Насамперед ми спробуємо дістатись до центру.»

Під’їхавши ближче, Ерагон помітив, що найвищою спорудою в місті був собор, який грізно здіймався над муром. Він ніби повторював склепіння Хелгрінда, особливо тоді, коли на його шпилі падало світло.

– Кому тут поклоняються? – здивувався юнак.

– Тутешні люди спрямовують свої молитви до Хелгрінда, – скривився Бром. – Це жорстока релігія, друже мій. Тут п’ють людську кров і приносять у жертву людей. А священики тут здебільшого не мають рук чи ніг, бо чим менше на тобі плоті, тим менше ти прив’язаний до світу смертних. До того ж, вони ніяк не визначаться, якому з піків Хелгрінда треба молитися.

– Яка гидота! – здригнувся Ерагон.

– Згоден, – кивнув Бром, – тільки не кажи цього в місті. Інакше, аби спокутувати свій гріх, матимеш віддати свою руку.

Під брамою Драс-Леони юрмилися люди, тож мандрівникам із кіньми довелося проштовхуватись крізь натовп. Обабіч воріт стояло десятеро воїнів, що ліниво розглядали юрбу. Утім, Ерагон із Бромом в’їхали в місто без жодних перешкод.

Відразу ж за міським муром будинки були високі й вузькі через брак місця. Вони тулилися один до одного, притискаючись до муру. Більшість із них нависали над кривенькими вулицями, затуляючи собою небо. Майже всі споруди були дерев’яні, якогось незрозумілого кольору, через що місто здавалося ще похмурішим. У повітрі смерділо, на вулицях валялися купи сміття.

Замурзані дітлахи билися під ногами за шматок хліба, тут-таки жебракували каліки, чиї завивання долинали, наче з пекла.

– У нас навіть тварини живуть краще, – обурився Ерагон, згадуючи рідні краї. – Ні, я тут не залишусь!

– Не звертай уваги, – озвався Бром. – Давай ліпше знайдемо таверну, де можна спокійно посидіти. Хоча в Драс-Леоні це не так уже й просто зробити, я не збираюсь стирчати тут.

Минаючи злиденні місця, вони незабаром виїхали до кращої частини міста. «Як тутешні багатії можуть жити поряд із суцільним стражданням?» – дивувався хлопець.

Пристойна кімнатка знайшлася в «Золотій Кулі», дешевому, але не дуже брудному готелі. До однієї стіни тут тулилося вузеньке ліжко, поруч із яким стояв кривий столик і умивальник. Глянувши на постіль, Ерагон скривився.

– Краще я спатиму на підлозі, – вирішив він. – Інакше клопи мене живцем з’їдять.

Проте Бром, кинувши торби на матрац, солодко потягнувся:

– А я дам їм можливість трохи перекусити!

– І що тепер? – спитав хлопець, кладучи свої речі на підлогу.

– Тепер пошукаємо чогось попоїсти, – озвався з ліжка Бром. – Ну, й пива, звичайно. А потім полягаємо спати. Разаків залишимо на завтра.

Виходячи з кімнати, старий попередив:

– Тільки дивись, не плескай багато язиком. Якщо нас викриють, нам доведеться звідси тікати.

Страви в таверні були такі собі, а ось пиво виявилось некепським. Коли вони нарешті дісталися своєї кімнати, в Ерагоновій голові приємно гуло. Він постелив собі на підлозі й заліз під ковдру, а Бром у чому був упав на ліжко.

Перш ніж заснути, юнак поговорив із Сапфірою.

«Ми пробудемо тут кілька днів, але менше, ніж у Тейрмі, – сказав він. – Коли ми з’ясуємо, де разаки, ти допоможеш нам їх зловити. Гаразд? Про все інше поговоримо вранці, бо я щось не дуже…»

«Ти напився», – зрозуміла Сапфіра.

Безперечно, вона мала рацію, але Ерагонові сподобалось, що його не сварили, а тільки нагадали:

«Уранці, хлопче, я тобі не позаздрю».

«От хто мені позаздрить, – пробелькотів крізь сон юнак, – так це Бром. Він випив удвічі більше».